Geum.ru

Всеукраїнської науково-практичної конференції (30 жовтня 2009 р.) Київ 2009 ббк 74. 212 Розповсюдження І тиражування без офіційного а 43 дозволу іпк дсзу заборонено

Вид материалаДокументы

Содержание


Капченко Л.М.
Подобный материал:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   30

Капченко Л.М.


Десненко М.І.

м. Київ

Передвипускна виробнича (стажувальна) практика

як інноваційна складова професійного навчання безробітних

В нашій країні на сьогодні трудоресурсна ситуація залишається складною. Відсутність виваженої державної політики у сфері підготовки кваліфікованих кадрів, законодавча неврегульованість взаємовідносин ринку освітніх послуг з ринком робочої сили, надмірна централізація повноважень призвели до того, що професійно-технічна освіта функціонує як замкнута система, ігнорує необхідність здійснення системних змін, спрямованих на впровадження нових механізмів взаємодії з ринком робочої сили та формування і реалізацію ефективної політики в галузі професійного навчання.

Тому, вкрай важливим є вирішення проблеми дисбалансу на ринку праці, тобто – невідповідності якості професійно-кваліфікаційної структури робітничих кадрів потребам виробництв, втрати рівноваги попиту і пропозиції професійних кадрів.

Одним із першочергових завдань постає встановлення відповідності змісту навчання реальним потребам виробництв, вирішення яких ускладнюється тим, що по-перше: розробка державних стандартів ПТО з конкретних робітничих професій, організація науково-методичного забезпечення професійно-технічного навчання, впровадження у навчально-виробничий процес досягнень науки, техніки, передового досвіду, інноваційних виробничих технологій, а також визначення та оновлення змісту професійного навчання базується на нормативно-правових документах з цих питань, зміст яких визначає виключно спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері професійно-технічної освіти − Міністерство освіти і науки України.

Практично всі підприємства, організації, установи що мають потреби в освітньо-професійних послугах, вимушені доводити кваліфікаційний рівень випускників до вимог виробництва через додаткове навчання їх на робочих місцях або відмовляти їм у працевлаштуванні; випускники зазнають великих труднощів в процесі закріплення та адаптації на робочих місцях; державна служба зайнятості несе невиправдано високі фінансові витрати на професійну підготовку кадрів, не підвищується рівень працевлаштування безробітних; виробництво зазнає втрат, пов’язаних з неповним використанням професійно-кваліфікаційного потенціалу робочої сили.

Професійне навчання робітничих кадрів має здійснюватись тільки згідно з вимогами „Положення про організацію навчально-виробничого процесу у професійно-технічних навчальних закладах”. Це Положення штучно створює нічим не підтверджені практикою єдині вимоги щодо змісту навчально-виробничого процесу як для установ професійно-технічної освіти, так і для професійно-технічних навчальних закладів, де здійснюється професійного навчання дорослого безробітного населення.

По-друге, існуюча система оцінки якості професійної підготовки кадрів здебільшого суб’єктивна: оцінюються значною мірою наслідки виконання нормативної частини типової програми навчання, знання з навчальних дисциплін, а не придатність та професійну готовність слухача до практичної професійної діяльності на робочому місці підприємства.

Вважається, що якість професійної підготовки робітничих кадрів достатньо гарантують такі документи, як державні стандарти ПТО, а також процедури ліцензування, атестації та акредитації професійно-технічних навчальних закладів.

Державний стандарт професійно-технічної освіти носить обов’язковий характер. Незважаючи на те, що він не може бути безмежно довготривалим в часі та незмінним за змістом, оновлення застарілих та розробки нових типових навчальних планів та програм не відбувається. Тому як в умовах управлінського диктату та вимог застарілих стандартів змісту програм навчання здійснювати підготовку висококваліфікованих, конкурентоспроможних кадрів, особливо із числа таких споживачів навчальних послуг, як дорослі безробітні, − невідомо.

Зміст типової програми професійного навчання, представлений нормативною частиною, визначається вимогами кваліфікаційної характеристики професії працівника – конкретного кваліфікаційного рівня. Тому практики професійного навчання вважають, що єдино необхідним і цілком достатнім стандартом якості професійної підготовки і є кваліфікаційна характеристика професії. Але таке твердження не враховує, що кваліфікаційна характеристика містить тільки основні типові завдання та професійні обов’язки працівника, тому має розглядатися в якості базису моделі для планування змісту навчання слухача за професією. Крім того, застарілі кваліфікаційні характеристики у більшості випадків не відповідають технологічній складності реального виробництва та не враховують потреби роботодавців в підготовці працівників потрібного профілю компетентності, наявність специфічного для кожного окремого виробництва устаткування, машин, інструментів, сировини, матеріалів, правил поведінки в робочій зоні, безпечного поводження з устаткуванням, небезпечних і шкідливих виробничих факторів тощо. Набір таких та інших вимог складає специфіку виробництва, тобто відмінність його від інших виробництв галузі. Такі вимоги повинні враховуватись при формуванні варіативного компоненту робочої навчальної програми. Конкретні, специфічні, необхідні для виконання роботи на даному виробництві додаткові знання та вміння мають здобуватись в умовах цього виробництва в процесі передвипускної виробничої практики.

Виконання обов’язкових для всіх професійно-технічних навчальних закладів вимог чинних типових навчальних програм в основному забезпечує підготовку слухачів до виконання тільки типових, стандартних, загальних вимог професії до працівника та гарантує отримання випускником робітничої професії певного кваліфікаційного рівня. Але практичний результат такої професійної підготовки невтішний: випускник на ринку робочої сили неконкурентоспроможний, його працевлаштування та закріплення на робочому місці можливе лише за умов додаткового навчання на конкретному виробництві, тому що отримана в ПТНЗ навчальна послуга не мала метою конкретизувати сферу, доцільність та необхідність застосування професійних знань і вмінь в специфічних умовах конкретного виробництва.

Безпосередньо професійно-технічні навчальні заклади кваліфікаційні вимоги професії працівника мають доповнювати та вносити в зміст професійного навчання через варіативний компонент, який мав би ґрунтуватись на результатах ретельного вивчення існуючої чи прогнозованої перспективної структури виробничої діяльності з урахуванням потреб конкретного виробництва. Це можливо лише у випадках, коли робітників готують на конкретне замовлення. А для випадків, коли здійснюється підготовка робітничих кадрів за державним замовленням без попередньо визначених потреб конкретного виробництва цілком достатньо типової навчальної програми.

Якісній підготовці слухача затребуваного кваліфікаційного рівня не сприяє і „Положення про порядок кваліфікаційної атестації та присвоєння кваліфікації особам, які здобувають професійно-технічну освіту” яке наголошує, що „…державна кваліфікаційна комісія встановлює відповідність результатів вихідного контролю обсягів і рівня професійних знань, вмінь та навичок осіб вимогам державних стандартів ПТО та визначає, керуючись кваліфікаційними характеристиками професій працівників, фактичний рівень кваліфікації…”.

Але роботодавець зацікавлений в тому, щоб висновки державної кваліфікаційної комісії базувались не тільки на результатах засвоєння слухачем типових, загальних професійних знань і вмінь, а й на готовності до вирішення нетипових завдань в нестандартних ситуаціях, в специфічних для конкретного виробництва умовах.

Логічно не обґрунтована і методична рекомендація щодо внесення до змісту робочих навчальних програм змін, пов’язаних з новими досягненнями науки і техніки, впровадженням нових технологічних процесів тощо. По-перше, методичні служби до цього професійно не готові, по друге – тлумачення суті технічних чи технологічних нововведень може бути різним, та й зміни такі не відбуваються щорічно. Враховуючи, що періодичність оновлення типових навчальних програм (теоретично) не рідше одного разу на 5 років, то якраз до змісту цих програм і доречно вносити зміни, продиктовані необхідністю втілення в практику нових наукових досягнень.

Нажаль, існуюча практика розробки робочих навчальних програм з предметів професійно-теоретичної та професійно-практичної підготовки базується виключно на вимогах типових навчальних програм (державних стандартів з професій). Тому вони, як правило, дублюють типові в повному обсязі, а зауваження стосовно необхідності внесення змін та доповнень, викликаних специфічними умовами конкретного виробництва, залишаються поза увагою розробників робочих навчальних програм.

Крім того, проблемою є розробка робочих навчальних програм для підготовки працівників на кожному окремому робочому місці конкретного підприємства у випадку організації професійного навчання безробітних за груповою формою навчання для різних підприємств.

Аналіз навчальних програм професійного навчання, клієнтів служби зайнятості свідчить, що їх зміст не відповідає завданням інтенсифікації, індивідуалізації та варіативності навчання безробітних. В навчальних програмах предметів не визначається мета навчання, що унеможливлює здійснення якісного поточного контролю засвоєння навчального матеріалу; навчальні програми також перевантажені матеріалом, що не має відношення до професійного становлення слухачів, особливо тих, які оволодівають професіями технічного профілю, зокрема: основ ринкової економіки та правового регулювання підприємництва, трудового законодавства, соціального захисту, знань щодо здорового способу життя, державної міграційної політики, техніки пошуку роботи та окремих актів законодавства „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”, „Кодекс законів про працю”, „Основи законодавства України про охорону здоров’я”, „Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування”, „Про оплату праці”, „Психологія безпеки праці” та інші.

Це все є свідченням ігнорування факту, що світ праці та його потреби у професійно-кваліфікаційному розрізі є первинним джерелом інформації для професійно-технічного навчання, тому важливості (першості) професійно-практичної підготовки потрібно надавати перевагу. Якщо це твердження не враховується, то залишається в деякій мірі невирішеною і проблема невідповідності змісту професійного навчання змісту конкретних задач професійної діяльності на конкретному робочому місці.

Доцільно зауважити, що професійне навчання безробітних має здійснюватись за скороченими термінами за рахунок вилучення з програм дублюючого чи раніше відомого слухачам матеріалу та як такого, що не має відношення до професійного становлення та не супроводжується підвищенням освітнього рівня.

Результати аналізу програм професійного навчання безробітних за параметрами відповідності їх змісту виробничо-функціональним цілям засвідчують можливість визначити рівень оцінки як „частково достатній”, тобто – „достатній” відносно загальних, типових вимог державних стандартів з професій, та тільки „частково” відносно реальних потреб виробництва.

В ринкових умовах господарювання та за відсутності дієвої державної програми стимулювання зайнятості, ринок робочої сили вимушено регулюється через задоволення тимчасових конкретних потреб виробництва. Тому розробка робочих навчальних програм окремо під кожне замовлення роботодавців стає недоцільною. При цьому достатньо доповнити типову навчальну програму професійно-практичної підготовки оновленим змістом та реалізувати його через виробничу практику на виробничій базі підприємства-замовника кадрів.

Теоретично технологія оновлення змісту професійного навчання та перенесення його на практику передбачена рядом законодавчо-нормативних документів, серед яких Державний стандарт професійно-технічної освіти, Положення про ступеневу професійно-технічну освіту, Положення про організацію навчально-виробничого процесу в професійно-технічних навчальних закладах, Положення про надання Фондом загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття послуг з професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації. Але недосконалість застосування на практиці вимог окремих положень цих нормативно-правових документів потребує впровадження в навчально-виробничий процес нових, інноваційних технологій професійного навчання безробітних за курсовою формою.

Передусім треба зауважити, що єдиної технології виробничого навчання, характерної для підготовки кваліфікованих робітників з будь-якої професії нема і бути не може. Технологія виробничого навчання визначається характером трудових операцій, які необхідно освоїти, терміном виробничого навчання, організаційною побудовою процесу виробничого навчання.

У даному конкретному випадку йдеться про інновацію, як доповнення до педагогічної технології професійної підготовки безробітних – впровадження передвипускної виробничої (стажувальної) практики слухачів, як фактора позитивного впливу на якість професійного навчання безробітних.

Формування програми передвипускної виробничої (стажувальної) практики має враховувати наступне:
  • кваліфікаційна характеристика професії працівника повинна розглядатися в якості базису програми підготовки слухача за професією, тобто – бути основою для формування змісту завдань, що виконуються в специфічних виробничих умовах;
  • окремі положення типової навчальної програми, що базуються безпосередньо на вимогах кваліфікаційної характеристики професії, можуть не входити до обов’язків робітника цієї професії, тому з програми передвипускної виробничої практики виключаються;
  • на основі аналізу всіх елементів професійної діяльності виявити: нові перспективні трудові операції; зміни, що відбулися у сфері матеріально-технічного забезпечення виробництва; необхідні додаткові професійні компетенції тощо;
  • планування передвипускної виробничої практики має здійснюватись через формування набору ключових компетенцій, індивідуальних для кожного слухача, при забезпеченні оптимального співвідношення теоретичного та практичного навчання;
  • передвипускна виробнича практика – це плановий етап виконання програми професійно-практичної підготовки, розробленої відповідно до вимог кваліфікаційної характеристики професії працівника, але доповненої нетиповими, нестандартними завданнями та обов’язками на робочих місцях підприємств з питань, що конкретизують зміст професійних вмінь та навичок, необхідних в специфічних умовах конкретного виробництва;
  • програма передвипускної виробничої стажувальної практики – це додаткова складова програми професійно-практичної підготовки, зміст якої визначається специфікою завдань та обов’язків, не заявлених КХПП, але враховує замовлення роботодавця, виконання якого вимагає додаткових знань та вмінь працівника.

Такий підхід до формування програми передвипускної виробничої (стажувальної) практики слухачів дозволить:
  • надавати безробітному роботу по спеціальності і кваліфікації, затребуваними конкретним підприємством;
  • гарантувати слухачу після завершення навчання конкретне робоче місце;
  • знімати напругу на ринку робочої сили;
  • уникати оволодіння зайвими виробними операціями, не передбаченими вимогами робочого місця;
  • приводити у максимально можливу відповідність вимогам конкретного виробництва систему знань, умінь і навичок;
  • підвищувати гарантії працевлаштування та закріплення на робочому місці, що особливо важливо в умовах відсутності цих гарантій з боку держави;
  • створювати слухачу такі умови, за яких він може безпосередньо залучатись до виконання виробничих завдань на конкретному робочому місці;
  • надавати пріоритет професійно-практичній підготовці як такій, що в кінцевому рахунку визначає кваліфікаційний рівень випускника;
  • реалізовувати установку на підвищення якості професійних знань та умінь;
  • досягати більш ефективного взаємозв’язку між потребами виробництва та змістом навчальних програм;

Крім того, в умовах істотних змін у сфері зайнятості, коли поновлення роботи призупинених та закритих підприємств потребує підвищення вимог до якості робочої сили, впровадження інновації сприятиме:
  • наближенню структури навчально-виробничого процесу професійної підготовки слухачів на базі ПТНЗ до потреб виробництва;
  • можливості активного впливу на зміст та організацію навчання;
  • проведення контролю відповідності кінцевого результату підготовки робітників вимогам замовника кадрів;
  • встановленню взаємозацікавлених відносин слухачів з потенційними роботодавцями.

Крім того, на практиці утверджуються принципи:
  • орієнтованості та направленості змісту професійних програм на запланований результат;
  • індивідуалізації, що дозволяє враховувати особистісні та індивідуальні потреби слухачів у професійному становленні;
  • технологічності, що має забезпечити планування процесу професійної підготовки слухачів з урахуванням змісту майбутньої професійної діяльності;
  • диференціювання, що дозволяє враховувати та планувати професійно-функціональну направленість програм індивідуальної підготовки слухачів затребуваного кваліфікаційного рівня.

Теоретичною основою для пошуку та впровадження інноваційних технологій професійного навчання безробітних та втілення їх в практику фахівцями служби зайнятості є коло повноважень системи професійного навчання безробітних України, затверджених спільним наказом Міністерства праці та соціальної політики та Міністерства освіти і науки України № 53/59 від 13.02.2001 р. Зокрема, пункт 2.5 затвердженого цим наказом „Положення про порядок надання Фондом загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття послуг з професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації” [18] вповноважує регіональні центри зайнятості уживати заходів щодо впровадження інноваційних технологій професійного навчання безробітних та здійснювати організаційно-методичне керівництво діяльністю навчальних центрів державної служби зайнятості.

Можливість впровадження такої інновації передбачена „Положенням про організацію навчально-виробничого процесу у професійно-технічних навчальних закладах” [25]. Положення визначає, що передвипускна виробнича практика слухачів ПТНЗ можлива як одна із форм професійно-практичної підготовки та є складовою професійного навчання і проводиться безпосередньо на робочих місцях на підприємстві чи у сфері послуг під керівництвом майстрів виробничого навчання ПТНЗ та відповідних спеціалістів підприємства.

На підставі аналізу змісту типових та робочих навчальних програм професійно-практичної підготовки кадрів, та на виконання вимог вищезазначених нормативних документів (наказу № 53/59 від 13.02.2001 р. та „Положення” [25]) вноситься пропозиція щодо обов’язкового впровадження в розділ професійно-практичної підготовки безробітних передвипускної виробничої (стажувальної) практики.

Суть її полягає в тому, що, не порушуючи встановленого циклу професійної підготовки, при організації навчання безробітних під конкретне замовлення роботодавців програма професійно-практичної підготовки має бути обов’язково доповнена змістом додаткових видів робіт, компетенцій, специфічних знань, вмінь та навичок, яких потребує виробництво в конкретному регіоні, на підприємстві, робочому місці. При цьому виробнича практика на підприємстві набуває усіх ознак передвипускної виробничої (стажувальної) практики не тільки за формою, а й за змістом.

Таблиця 1.