Geum.ru

Київ Всеукраїнське громадське об’єднання «Інтелігенція України за соціалізм» 2010 Іван Мигович Світочі І фарисеї 2010 ббк 60. 59 (4 Укр 43 ак) 545

Вид материалаДокументы

Содержание


Подільський побратим
Перша, неперевершена…
В.С.Габорець, заслужений працівник культури України, Ужгород, 2008.
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Подільський побратим


Не стареют душой ветераны,

Ветераны Второй мировой…

Из авторской песни, ставшей народной.


З віком, як відомо, все важче набувати справжніх друзів. Мені пощастило, коли після тривалих мандрів, на зрілому етапі доля звела мене з Іваном Кононовичем Стецюрою. А знайомими були заочно, задовго до того, як побачилися.

Якось я приїхав з Москви до Ужгороду, і мій мудрий та говірливий тесть Михайло Михайлович Кучінка поділився враженнями від нещодавнього перебування у міській лікарні. Та захоплювався не лікуванням і медиками, а… сусідом по палаті. Ним виявився письменник І.К.Стецюра. Він терпляче вислуховував оповіді тестя про нелегке, але цікаве буття. Михайло Михайлович, як і його ровесники, представники старшого покоління закарпатців, вимушено жив за багатьох політичних режимів. Рано залишився без мами, батько одружився вдруге, сім’я зростала, і Михайло виявився у ній зайвим ротом. Його забрала, як казали «за свого», одна чеська родина. Там він засвоїв чеську мову, культуру, здобув професійні навички, пізнав радість першого кохання з донькою чуйного господаря, а коли вона несподівано загинула в дорожній катастрофі, згорьований повернувся додому. Іван Кононович згодом опише це в одному зі своїх художньо-документальних творів. Додам, що в лікарняній палаті тесть хвалився і зятем, який, мовляв, доріс аж до Москви. Мені ж всіляко хвалив уважність, доброту, мудрість письменника, з яким стрівся за непередбачених обставин, за кілька тижнів перебування в лікарні потоваришував із ним.

В чудових людських рисах І.К.Стецюри згодом переконався і я. Вперше побачилися на зустрічі в обласній організації Спілки письменників України, куди мене, новообраного секретаря обкому КПУ, запросив її голова, давній приятель В.Ю.Вовчок. Відбулася тривала, взаємна, довірлива розмова із майстрами художнього слова. Їх цікавило те, що насправді відбувається в Москві і Києві (а йшов бурхливий 1990-й), які плани, не обійшлося без кількох уїдливих запитань, здається, П.М.Скунця і В.С.Фединишинця. Та я відчув прихильність і розуміння з боку В.І.Ладижця, В.С.Басараба, М.В.Рішка, яких знав ще з комсомольської пори – і це додало оптимізму. Після зустрічі І.К.Стецюра признався, що знає мене давно, розповів про себе, висловив деякі поради. Наше спілкування продовжилось і стало частішим після серпня 1991 року, коли було незаконно заборонено Компартію України і я мимоволі опинився знову, як колись в молодості, на журналістських хлібах. Зустрічалися на зборах комуністів міста, різноманітних заходах. Коли керівник обласного АПК І.П.Штефаньо разом із головою обкому галузевої профспілки В.Г.Захарцем вирішили видавати свою газету, ми з Іваном Кононовичем запропонували редактором спільного товариша, досвідченого журналіста І.Г.Діуса. Він кілька років самовіддано випускав цікаві «Аграрні вісті».

Поступово ми ставали однодумцями в багатьох принципових питаннях. Таким влітку 1994 року стало, зокрема, визначення дати установчої конференції обласної організації КПУ. Більшість ужгородських комуністів вважали доцільним провести її в середині вересня, коли закінчаться літні канікули, запрацюють навчальні заклади. Однак керівник ініціативної групи, представник комуністичного осередку Ужгородського району Є.П.Кругляков наполіг і скликав конференцію 24 серпня. Принципової ролі це не відіграло, хоча у вересні таку відповідальну акцію можна було провести більш організовано, якісно. Однак і Євген Панасович з товаришами мали рацію: зволікати далі з легітимізацією нашої організації було недоцільно.

Тоді бажаючих очолити її не помічалося. Один нещодавній молодий лідер налаштувався очікувати вирішення долі КПРС, другий, досвідчений, спортивного складу, зіслався на слабке здоров’я, третій, з колишніх «перших», спішно кудись пішов, а наставник усіх нас взагалі проігнорував таку важливу подію. Не маю права в чомусь їх підозрювати, дорікати. Довелось погодитись на місію, яка – було зрозуміло усім – стане неймовірно нелегкою і мало вдячною. У цю критичну хвилину І.К.Стецюра підтримав мене не лише голосуванням, але й обіцянкою допомагати. І дотримав слова. Через кілька днів ми обговорили питання відновлення справжньої партійної газети «Закарпатська правда». Бо та «Закарпатська», що виходила на той час, «стараннями» її головного редактора С.К.Ваша перейшла на «демократичні», себто антикомуністичні позиції. І.К.Стецюра погодився зайнятися організацією випуску нового періодичного видання, хоча раніш безпосередньо газетною справою не займався. На засіданні бюро ухвалили назву «Карпатська правда», що була заснована 30 квітня 1920 року як орган Міжнародної Соціалістичної партії в Підкарпатській Русі, а з 4 червня 1921 року – крайової організації Компартії Чехословаччини в Ужгороді. Визначили новий статус «Карпатської правди» як «громадсько-політичної газети».

Я наочно переконався у правильності народної думки про те, що «друзі пізнаються в біді». За кілька тижнів, відсунувши особисті творчі плани, Іван Кононович виконав велику чорнову роботу (виготовлення логотипу, підготовка документів, реєстрація в облкомітеті по пресі, укладання угоди з друкарнею, придбання паперу тощо) і уже в жовтні вийшов перший номер «Карпатської правди». Він складався із 4 сторінок формату А-8, тобто був своєрідним «бойовим листком», але для комуністів області виявився першою перемогою на політичному фронті, обнадійливою ластівкою. Кілька років І.К.Стецюра виконував обов’язки завідуючого ідеологічним відділом, редактора нашої газети, був членом бюро обкому КПУ. «Карпатська правда» утвердилася, стала регулярною і змістовною, вміло пропагувала наші ідеї. Особливо відчутно допомагала партійним організаціям у виборчих баталіях. Після того, як випуск газети увійшов у колію, Іван Кононович попросив відпустити його на літературну працю.

Ще довго ми пліч-о-пліч трудилися на партійній ниві. Обраний головою контрольно-ревізійної комісії обласної парторганізації, він сумлінно здійснював контроль за виконанням рішень ЦК, дисципліною комуністів, допомагав молодим активістам і продовжував підтримувати наше дітище – «Карпатську правду». Мудрість і принциповість ветерана КПУ особливо відчутно проявились в ідейних сутичках з групою партійців, які, мислячи догматично, не могли змиритися з новими суспільними реаліями, займали лівацькі позиції, в моїх соціологічних працях шукали «ідеологічні збочення», а самі співпрацювали з політичним опонентом КПУ (типу ВКП(б)).

В свою чергу ми не раз сперечалися між собою, так шукали оптимальні відповіді на виникаючі гострі проблеми. Це, зокрема, було ставлення обкому КПУ до місцевої влади, керівники якої мінялися калейдоскопічно, до міжнаціональних відносин у краї, мовного, релігійного питань, оцінки минулого й становища в окремих наших осередках. Як правило, доходили тотожних висновків. Це засвідчують, наприклад, мої чисельні інтерв’ю І.К.Стецюрі для преси, виступи на пленумах, статті (наприклад, публікацію «Мова і політика» в журналі «Комуніст України» у 2000 році ми підготували разом). Відвертість, терпеливість, виваженість, толерантність. Такої досвідченої людини, як Стецюра, мені суттєво допомагали в політичній, науковій, а згодом і в депутатській діяльності. Чимало парламентських виступів та звернень я зробив за порадами І.К.Стецюри. Важливо, що він постійно і неформально спілкувався з письменниками, медиками, ветеранами війни, іншими категоріями населення. Знаючи і дбаючи про їхні потреби, функції помічника народного депутата України він виконував предметно й сумлінно. Я, зі свого боку, намагався полегшити його болі і труднощі, хоча він у цьому плані безмежно витривалий і гордий, адже все своє життя звик розраховувати лише на власні сили. Важко усвідомити, де вони в нього беруться.

І.К.Стецюрі за свої 88 літ довелось пройти величезні випробування. Народився він у с. Головеньки на Вінниччині в сім’ї селянина. Після семирічки в рідному селі були Немирівська зразкова та Яранська середні школи. Природна пам’ять, жадоба до знань, працьовитість, цілеспрямованість і наполегливість спонукали його постійно вчитися. Немирівський педагогічний технікум ім. Марка Вовчка, Мелітопольське військове авіаучилище штурманів, юридичний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка, економічний і філософський факультети університету марксизму-ленінізму при Ужгородському міськкомі КПУ, численні курси, систематична самоосвіта допомогли засвоїти не лише різні спеціальності, постійно розширювали світогляд, але й збагачували духовно, формували глибину і культуру мислення, сприяли розумінню причин і пошуку шляхів подолання життєвих труднощів і проблем, самоутвердженню себе як особистості, реалізації сил, здібностей і потреб.

Під час війни І.К.Стецюра був майстром авіаційного озброєння. Не раз його життя висіло на волоску. Фронтовими дорогами дійшов до Відня. За бойові заслуги нагороджений орденами Вітчизняної війни II ступеня, Богдана Хмельницького III ст., численними медалями, за кожною з них – піт і кров, горе і радощі, втрати і надії. Спогадами про воєнні літа не любить ділитися. Це й зрозуміло, надто вони важкі, болісні. Та для мене кожне його слово – неоціненне і повчальне. Захоплююсь і тим, що колишні рани і теперішні недуги ветеран переносить мовчки, стійко і терпляче. Перевагу віддає не пігулкам, а раціональному харчуванню, активному способу життя (щодня пішки долає пів-міста), самоконтролю.

Після демобілізації І.К.Стецюра працював секретарем Немирівського райкому комсомолу. З цієї посади в 1949 році був направлений на роботу в правоохоронні органи Закарпаття. Працював в обласному центрі та на Тячівщині. Про повоєнне життя я пам’ятаю мало. То ж з великим інтересом сприймаю – час від часу – розповіді про нього колишнього полковника міліції І.К.Стецюри. Стають зрозумілішими його письменницькі сюжети, дивуюсь, як він зумів у тогочасній суворій дійсності, постійній боротьбі зі злочинністю зберегти засвоєне в дитинстві почуття соціальної справедливості, доброти, щедрості. Саме ці риси, вважаю, допомогли Івану Кононовичу зберегти фізичну вроду, душевну красу, творчий оптимізм. Його офіцерська постава, інтелігентність гідні поцінування, а привітне моложаве обличчя, привітно-лагідний погляд випромінюють тепло і довіру, на які хочеться адекватно відповісти. Іде він щодня з Галагова до площі Корятовича, купує продукти і пресу, повертається неквапно додому, що не крок – вітається із знайомими ужгородцями, відповідає на традиційне «Як ся маєте?» зазвичай «Добре», розпитує співрозмовників про життя-буття… І закарбовуються в пам’яті сюжети, образи, штрихи до портретів, які згодом постануть у художніх творах реалістично, зримо.

Широкий діапазон творчості І.К.Стецюри: минуле від М.Шугая, через війни, творчі будні, до сьогодення; різні місцевості: рідне Поділля, визволена Австрія, оновлюване Закарпаття; складні сюжети, суперечливі персонажі – від справжных героїв до підлих, ницих типыв; жанрове розмаїття (есе, оповідання, повісті, романи, вірші, пісні, поеми, драми). Червоною ниткою проходить через них любов – одне з найглибших і найблагородніших почуттів, праця – джерело достатку, радості і самоутвердження, віра у торжество добра над злом, правди над кривдою, сили духа над фізичною слабкістю, красивого над потворним. А ще з кожного Стецюрівського твору постає образ рідної України, струменить синівська любов до кожного її куточка – від мальовничих Карпат до індустріально-степового Донбасу, турбота про чесних людей праці, жінку-матір. Син Поділля, він усім серцем прикипів до Закарпаття, так пройнявся його нелегкою історією, що створив яскравий багатоплановий драматичний твір «Микола Шугай». До речі, його чомусь не зуміли так глибоко осягнути місцеві автори. Іван Кононович настільки знає, життя, що наочно й переконливо розкриває його глибину, динамізм, суперечливість. Його твори однаково цікаві й повчальні для молодих і літніх, читаються з неослабним інтересом, спонукають до співпереживання, роздумів, вчать добру і справедливості. А як не позаздрити його чистій, багатій, мелодійній Шевченковій мові – усній і письмовій?!

Вражають творчі сходинки письменника. Активну літературну діяльність почав з 1952 року. Займався нею «для душі» у вільний час, якого у керівного працівника правоохоронних органів завжди обмаль. Та ще вчитись у вузі довелось без відриву від основної роботи. Чекали уваги і кохана дружина, сини В’ячеслав та Петро. Романтична особистість, одержимий творчістю чоловік у погонах після першого опублікованого оповідання «Пригода в Тисово» бере нові висоти: пише сатиричні мініатюри, фейлетони, нариси, публіцистичні статті, рецензії на театральні вистави і «більш серйозні» художні твори. Одна за одною виходять самостійні книги: повість «На другому березі», художні нариси «Микола Іванович Сидоряк», «Справі революції відданий», збірка «Пісня життя», повісті «Подолянка», «Солодка отрута», «Маруся Тисянська», поезії «Пізній виноград», музична комедія «Кураж», романи «Полювання на вепра», «Надія помирає останньою». А ще радіовистави, телепередачі, кінофільми, участь у колективних і тематичних збірниках, пошукова праця, громадсько-культурна діяльність.

Працездатність І.К.Стецюри здається дивовижною, а майстерність – все досконалішою. Разом з ним торік щиро радів виданню роману у віршах «Любов, омита кров’ю» та збірки оповідань «Букет осінніх волошок», до якої включена і згадувана на початку «Оповідка Михайла Кучинки» - батька моєї дружини Магдалини. Після літньої перерви питаю Івана Кононовича звичне «Як творчі справи?» і чую відповідь: «Вже є 365 сторінок продовження «Полювання на вепра». Ще недавно йому натякнув, мовляв, не варто події роману обмежувати не найкращим періодом радянської доби (розгул анархії і корупції за «перебудови»), а тут письменник-ветеран завершує другу його частину – про сучасні проблеми.

Член Національної спілки журналістів України, мій старший побратим Іван Стецюра, не відаючи втоми, поспішає реалізувати творчі задуми, порушує в своїх нових творах вічні загальнолюдські й злободенні суспільні теми, надає їм гуманного, соціалістичного звучання, живе турботами знедоленої України, болісно реагує на згубну політику можновладців і олігархів, допомагає ровесникам-ветеранам зберегти честь і гідність, а молоді – засвоїти історичну правду і прогресивні ідеали.

Ми, комуністи, щиро завдячуємо Івану Кононовичу за його подвижницький труд. Щороку у день православного Різдва (8 січня) вітаємо його з днем народження, вручаємо квіти і скромні нагороди, висловлюємо щирі побажання, яких він заслуговує. З хвилюванням очікую його 90-літній ювілей. Тішуся тим, що маю з ким спілкуватися, радитись. Нещодавно боляче пережив передчасну втрату його сина В’ячеслава від тяжкої хвороби (злоякісного характеру), що спіткала колись високопрофесійного майстра «Ужгородприладу» за ринкової стихії. Радію звістці про одужання дружини Ольги Леонтіївни, яка під час війни майже дитиною потрапила до Освенціму, звідки з кількома подругами втекла (ця історія лягла в основу повісті «Подолянка»). Довго і важко переживала ті трагічні події. Доля звела дівчину-красуню з Іваном Кононовичем. І вони, мов пара голубів, пізнали сімейні радощі і горе, 60 літ разом долають труднощі, підтримують один одного. Я, рано втративши батьківську домівку, при нагоді прямую до них, щоб відчути затишок і добрим словом підбадьорити, втішити ветеранів, отримати від них ще один повчальний урок, як слід жити. Додає сил і сам факт того, що поряд маю таких друзів і негоже зважати на власні труднощі чи болі. А Іван Кононович з дружиною тактовно поціновують мої скромні праці, тож хочеться зробити більше і краще.

Багатьма явними і невидимими хвилями відчуваю благотворний вплив мудрого і мужнього побратима. Пишаюсь ним, вчуся у нього, прагну не підводити його. Та найбільш вболіваю за самопочуття Івана Кононовича, щоб він жив якомога довше і щасливо. Цього зичать йому вдячні краяни і на свята, і в будні. Активний учасник Великої Вітчизняної війни і утвердження Радянської влади на Закарпатті, письменник-комуніст Іван Стецюра залишається в нашому бойовому строю. Такі люди не знають відставки, навіть відпусток. Бо їм треба ще багато доброго і гарного зробити, сказати, відстояти і утвердити.

Листопад 2009 р.,

м. Київ


Перша, неперевершена…

У народі звикли так казати:

Зала й сцена – рідна її хата…

Ні, мистецтво наше не пропало,

Поки є такі, як Клара Балог.

В.С.Габорець, заслужений працівник культури України, Ужгород, 2008.

Вперше я побачив Клару Балог, артистку танцювальної групи Закарпатського народного хору, у 1954 році, коли цей колектив виступав на сцені клубу Дусинського лісопункту. Концерт справив велике враження на мене, п’ятикласника місцевої семирічки, адже до цього я ще ніколи не бачив живого виступу професійного мистецького колективу. Та ще й якого! Уже визнаного далеко за межами нашого краю. Особливо захопили танцюристи. Адже пісні ми, діти, чули – хай і не такі вправні – часто, самі їх виконували, як могли, а от з хореографією не зналися зовсім, хоч на весіллях і самі пробували танцювати, як дорослі... Чудова музика, яскраві костюми, дивовижні, граціозні рухи, красуні-актриси полонили усіх присутніх, особливо нас, хлопців-підлітків. Разом з колишнім учителем Адальбертом Поповичем – співаком хору – танцюристка Клара Балог відтоді вкарбувалася у мою пам’ять. Згодом не раз мав змогу спілкуватися з нею, захоплюватися красою і людяністю, збагачуватись мудрістю цієї дивовижної жінки. Інколи звертався по допомогу до неї. Так, працюючи в 1965 – 1968 рр. у Закарпатському обкомі ЛКСМУ, разом з працівниками філармонії проводили зльоти творчої молоді, тематичне навчання комсомольського активу, влаштовували концерти для дітей у міжнародному молодіжному таборі «Верховина» (с. Невицьке), а то й запрошували в Ужгород таких тогочасних зірок естради, як Муслім Магомаєв. І щоразу зустрічав з боку Клари Федорівни розуміння, підтримку і – не менш важливо – неповторну, привітну усмішку та добрі побажання. Повернувшись 1990 року з Москви додому, при першій нагоді, з хвилюванням і радістю переглянув концерт улюбленого Закарпатського заслуженого народного хору, який К.Ф.Балог очолювала разом з Михайлом Кречком, а відтак Миколою Попенком. І хоч вона була безпартійною, охоче відгукувалася на завдання чи прохання з обкому партії. Її авторитетна думка і позиція була для нас важливою в аналізі тогочасного бурхливого громадсько-політичного і культурного життя краю.

Сьогодні, на відстані часу, можемо сповна оцінити масштаби і роль багатолітньої, плідної творчої діяльності балетмейстера-постановника державного, нині уже Заслуженого Закарпатського народного хору, народної артистки України Клари Федорівни Балог. Вітаючи в обласній філармонії цей уславлений колектив з нагоди 60-ліття, я з іншими представниками громадськості, разом з квітами й символічними подарунками, висловлювали йому щиру вдячність, відзначаючи заслуги художніх керівників, низько вклонялись і цілували руки Кларі Федорівні, бо її внесок в збереження і збагачення культури, усієї духовності краю і України – неоціненний. К.Ф.Балог – унікальне явище в нашому мистецтві. Артистка, хореограф, громадсько-культурний діяч, вона має історичні корені, гарні традиції, живильне середовище.

Професійне мистецтво танцю в Підкарпатській Русі з’явилось ще в довоєнні 20-30-і роки. Тоді, за Чехословацької республіки, майже після тисячолітнього панування чужинської Австро-Угорської імперії, тут почалося культурне піднесення. З’являються професійні колективи, зокрема «Руський театр» товариства «Просвіта» і театр «Нова сцена». Відбуваються гастрольні виступи акторів Праги і Братислави. За активної участі російських та українських емігрантів розгортають діяльність аматорські мистецькі колективи. У багатьох їх виставах органічною частиною стають танці, в т.ч. і закарпатська народна хореографія.

В Ужгороді ще живуть глядачі і слухачі оперети «Як сади зацвітуть», поставленої в театрі «Нова сцена» (муз. Є.Шерегія, сл. В.Ґренджі-Донського) на теми гуцульського життя. Яскравий «Аркан», інші танці горян після цього надійно увійшли в скарбницю хореографічного мистецтва краю. Його наукове осмислення і стрімкий розвиток розпочалися за радянської доби. 1946 року тут вперше створено професійний колектив сучасного типу – Закарпатський державний ансамбль пісні і танцю на чолі з незабутнім Петром Милославським. Невдовзі його перейменують і він увійде в історію соціалістичного будівництва як державний заслужений хор. У ньому К.Ф.Балог пройшла шістдесятитрьохрічний творчий шлях.

На професійну сцену дівчину привело нестримне бажання увійти в царство краси і натхнення. Донька простого шевця, багатодітного Федора Керечанина не могла вступити до Будапештського хореографічного училища, про яке мріяла. То ж основи мистецтвознавства засвоювала самотужки вдома. Напівкрадькома танцювала вдома з братом Павлом. Її інтерес помітила вчителька Ужгородської хореографічної студії. І дозволила приходити на заняття. Потяг до мистецтва підсилило спілкування з видатним майстром пензля А.Ерделі та його колегами. Творення ними дивовижного світу карпатської природи, яскравих людських образів зачаровував, вабив і хвилював талановиту дівчину. Її портрети у виконанні А.Ерделі і А.Коцки, наприклад, стали справжнім надбанням вітчизняного образотворчого мистецтва. А навчання в Ужгородському музично-педагогічному училищі дало Кларі ґрунтовне знання музики, співу, танцю. Ніколи не забуде вона уроки Д.Задора, який прищепив любов і вміння записувати фольклор, високу сценічну культуру.

Обдаровану дівчину помітив і оцінив перший балетмейстер Закарпатського ансамблю пісні і танцю В.Є. Ангеров. Клара Федорівна опинилася в омріяній стихії народного і класичного танцю. У 1948 році доля звела її з народним артистом СРСР І.С.Козловським, який співав у концерті разом із закарпатськими митцями.

– Я все життя танцюю і вчуся, - напівжартівливо каже вона.

І це зрозуміло, адже для постійного успіху в глядачів потрібні глибокі професійні знання і вміння. Актор, як і спортсмен, повинен постійно бути «в формі», а педагог-наставник, тим паче керівник мистецького колективу. «Основи класичного танцю» А.Ваганової стали її настільною книгою. Брала уроки у заслуженої артистки України Г.О.Березової. Високою школою творчої майстерності і життєвого досвіду стала співпраця із всесвітньо знаними, заслуженими академічними колективами – українського народного хору ім. Г.Верьовки, театру опери і балету ім.Т.Г.Шевченка та ін., участь у міжнародних, всесоюзних та республіканських фестивалях, конкурсах, оглядах і, звичайно, постійна самоосвіта, напружені творчі пошуки, викладацька діяльність у Київському хореографічному училищі.

Так Клара Федорівна утвердилася насамперед як високопрофесійний майстер танцю. Слава про неї полинула і до найвіддаленіших куточків Закарпаття, всієї України. Жодна важлива подія в суспільному житті краю не обходилася без високопрофесійного колективу Заслуженого Закарпатського народного хору. А ще були дальні гастролі. К.Ф.Балог згадує: «Ми обколесили Радянський Союз до самого острова Сахалін на Далекому Сході та Астрахані – на Півдні. Після виступів у рідному краї збиралися відразу в закордонні поїздки. І скрізь ми намагалися донести до слухачів і глядачів душу нашого народу, незламність духу краян, котрі понад тисячоліття боролися за визволення з-під іноземного гноблення, а при тому пильно зберігали свою мову, культуру, традиції, звичаї. Останні ми і повертаємо людям у відшліфованому митецькому вигляді».

А хіба можна забути той день, коли в 1951 році на декаді української культури і мистецтва в Москві в урядовій ложі дивилося виступ закарпатців керівництво могутньої держави. Коли юна Балог виконала свою «дроботянку», – сам Йосип Сталін підвівся. А за ним – увесь зал. Сталін почав плескати в долоні – вибухнув оплесками весь Кремлівський палац. На фінальному концерті під час ХХVІ партійного з’їзду, де представляли своє мистецтво всі республіки, знаменитий композитор і постановник танців Ігор Моїсеєв захотів бачити своєю помічницею тільки Клару Балог.

1957 року вона стала першою в Закарпатті заслуженою артисткою України. Це спонукало ще активніше зайнятись улюбленою справою. З року в рік ширшає її творчий діапазон, множаться мистецькі здобутки. Танець вона вважає вершиною руху і дзеркалом душі. В природно розмаїтому, багатонаціональному Закарпатті кожен район яскраво відрізняється від іншого, як музикою, одягом, так і хореографією. Русини, українці, угорці, румуни, словаки, німці, роми, які десятиліттями живуть і трудяться тут, разом відзначають свята, виконують обряди і таким чином переймають одні в одних мелодії, елементи танців, трактуючи їх на свій лад, виражаючи через них свої вміння, думи і бажання. Тому своїм громадянським і мистецьким обов’язком Клара Федорівна вважає пошуки, вивчення, осмислення, збереження і розвиток цього пласту народної культури. Тому уважно шукає, узагальнює і популяризує усе найкраще з того, що залишили нам предки. Наприклад, вона записала й поставила, зберігаючи для прийдешніх поколінь, танці «Раковецький кручений», «Бубнарський», «Чотирянка», «Бойківські забави», «Кумлуський чардаш» з Іршавського району, «Яроцька карічка» - з Ужгородщини, «Вівчарі на полонині» - Рахівського», «Дробойка» - Міжгірського, «Березнянка» - Великоберезнянського, «Інвертіта» - з Тячівського районів. Усього в репертуарі Клари Балог - понад сорок поставлених хореографічних шедеврів. Є в неї і сучасні вокально-хореографічні композиції – «Шовкова косиця», «Закарпатські орнаменти», «Свято на винограднику», «Вас вітає Верховина».

У своїй діяльності Клара Федорівна прагне зберегти специфіку рідного краю, суворо дотримуватись характеру виконання того чи іншого твору, якомога точніше розкрити народні обряди, художньо втілити родзинку, підмічену й пронесену людьми через віки. Обробляти записаний матеріал для сцени вона навчилася так, що його глибинний зміст відбиває історію народу, форма стає неповторною, в такій єдності мистецький витвір стає яскравим, невмирущим. Записані і поставлені К.Ф.Балог чарівні темпераментні танці виконують різні професійні і аматорські колективи, бо вони з часом не старіють, залишаються близькими і зрозумілими для багатоплемінної закарпатської родини. Маємо всі підстави вважати: творчий доробок К.Ф.Балог суттєво поповнив і збагатив загальноукраїнську хореографічну скарбницю.

Палка патріотка Закарпаття й України, Клара Федорівна була і залишається інтернаціоналісткою, прогресивним громадсько-культурним діячем, виявляє активну громадянську позицію в суспільному житті. З 1950 року її обирали депутатом обласної ради шести скликань, де вона всіляко допомагала людям, боронила інтереси колег. Разом з народним художником В.Микитою, архітектором М.Томчанієм, педагогом Б.Сливкою, видавцем В.Данканичем була біля витоків Товариства підкарпатських русинів і допомагала йому поки лідери не пересварилися «через булаву», небезкорисливі гранти і відповідальні пости. Нині сумлінно виконує обов’язки члена президії товариства «Україна».

– Рада, що утвердити в різних точках землі закарпатські танці дала можливість моя співпраця з різними колективами в Україні та за кордоном, - говорить Клара Федорівна. – Пишаюсь і тим, що допомагала співвітчизникам за кордоном не залишатися байдужими до батьківської культури. Тому я охоче приймала запрошення працювати будь-де, куди мене кликали, щоб у танці краще відчути свій рідний край самій і дати можливість зробити це іншим. Займалася, скажімо, постановкою народних танців у Пряшівському народному театрі, Піддуклянському українському народному ансамблі. У 1976-1987 роках за дорученням Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном провела хореографічні семінари у США, Канаді, Франції, Югославії. Не можу не порадіти за нового художнього керівника і головного диригента колективу, заслужену працівницю культури України Наталію Петій-Потапчук. Адже з її приходом академічний акапельний спів Закарпатського хору піднявся на надзвичайно високий рівень.

Незважаючи на красні літа, матеріально-фінансові труднощі, комерціалізацію культури та інші сумні сучасні реалії, Клара Федорівна, як і раніше, працює самовіддано, з вогником.

Нещодавно в обласній філармонії виступив самодіяльний хор «Верховина» із канадського міста Едмонтон провінції Альберта, а в його складі ще й танцювальний ансамбль «Дунай». У балетному залі влаштувала для них майстер-клас Клара Балог. Вивчали танець «Березнянка». Свого часу Клара Федорівна в Едмонтоні давала курси з вивчення закарпатської хореографії. І от канадці тепер самі приїхали до майстрині. Як не дивно, в Альберті танцюють українські танці десять тисяч виконавців. У нас до такого рівня далеко. В університеті Альберти є навіть факультет українського мистецтва, фольклору. Натомість в Ужгородському національному університеті, переживає Клара Федорівна, ніяк не сприйняли її ідею про відкриття факультету закарпатського мистецтва.

Ще 1993 року К.Балог наголошувала в одному зі своїх інтерв’ю (Хто захистить культуру? – Газета «Новини Закарпаття» за 27 листопада 1993 року), що за кордоном «уміють цінувати народне мистецтво, фольклор, культуру загалом. Пригадую зимові Олімпійські ігри в Калгарі. Відкривали їх на центральному стадіоні грандіозним концертом-шоу танцювальні колективи Канади, колективи, які пройшли через семінари наших вітчизняних хореографів, балетмейстерів. А що маємо в нас? Розпадаються прекрасні ансамблі. Навіть талановиті творчі групи нема кому підтримати. Їдемо з концертами по області, даємо уроки-семінари самодіяльним колективам і витрачаємо на транспорт більше, ніж заробляємо. Куди це годиться?»

На жаль, ситуація з втратою державою інтересу до своїх митців зберігається і донині. Клара Федорівна глибоко переживає з приводу цього. Схудла аж на 45 кілограмів від нервування. Болить серце у неї не за себе, а за долю улюбленої справи, якій віддала життя.

– Скільки у вас записів у трудовій книжці? – запитую.

– Один, - усміхнено відповідає. – Обласна філармонія. Вона – це все моє життя. І додає: дуже багате й різноманітне.

К.Ф.Балог з радянських часів (1974) носить звання народної артистки України. Удостоєна його першою в Закарпатті. Відзначена також орденами «Знак Пошани», Трудового Червоного Прапора. Не забувають її і в самостійній Україні. Має Почесну відзнаку Президента, орден княгині Ольги ІІІ ступеня. З нагоди вісімдесятилітнього ювілею отримала орден Ярослава Мудрого, обласна влада вшанувала знаком «За розвиток регіону». Її визнали довічним державним стипендіатом.

Та мало втіхи від офіційних особистих нагород. Боляче їй дивитися, як життя краян на очах із дня в день гіршає, а вимагати чи випрошувати щось від влади для себе не звикла. Якось ніяково, зізналася мені, що ніяк не отримає від чиновників дозволу на встановлення автономного опалення в своєму будинку по вул. Високій. Я звернувся до «Закарпатгазу» - і питання було вирішено швидко й позитивно (за що, до речі, Клара Федорівна, по-інтелігентському дякує при зустрічах). Життя завдає чимало прикрощів, болісної гіркоти. Не хочеться їй згадувати, як прямо на вісімдесятиріччя та одночасно її діамантове весілля з Василем Керечанином з їхнього помешкання невідомі викрали картини закарпатських майстрів пензля Йосипа Бокшая, Адальберта Ерделі, Анфія Коцки, що їх збирала усе життя. Чоловіка це довело до інфаркту. Клара Федорівна мужньо терпить образу і приниження. На жаль, я тут зарадити не можу. Бо в сучасному «незалежному бутті» ужгородців такі прикрі факти – не дивина, правоохоронці на них не реагують.

За таких ганебних обставин вражають талант і працьовитість цієї прекрасної Жінки! Не раз думаю: де беруться в неї сили, натхнення, скромність, любов до людей і життєвий оптимізм? І розумію: у тій же улюбленій праці. Тут «кришталеве джерело» її творчого злету і громадянського подвигу, справедливо відзначив Заслужений працівник культури України В.С.Габорець у передмові до книги К.Ф.Балог «Танці Закарпаття», що у 2008 році вийшла в Ужгороді і вже стала бібліографічною рідкістю.

Поділяю узагальнюючу оцінку багатолітнього і невтомного керівника Закарпатського обласного управління культури Василя Степановича про те, що «наша Клара» – «жива легенда в неосяжній царині народної хореографії. Своїм багатющим талантом, істинним подвижництвом, високим професіоналізмом, уболіванням за долю чисто джерельних скарбів народного мистецтва вона завоювала любов і шану не лише в Україні, але й далеко поза її кордонами. І сьогодні продовжує чесно та саможертовно служити улюбленій справі.

Народну актрису повсякчас оточує щаслива юрма учнів. Радяться з нею, дослухаються до її слова, відразу виправляють свої недоліки у виконанні танців, шліфують кожен рух. Протягом більше шістдесяти років вона на сцені і серед людей займається відродженням і утвердженням автентичного народного танцю, барвистих і неповторних звичаїв та образів нашого краю. Мовою хореографії Клара Балог передала і передає глядачеві всю глибину людської душі, красу і благородні поривання рідного народу».

…У скромному куточку закарпатської філармонії у невимушеній бесіді слухаю вистраждані думи Клари Федорівни. Приємно, що мислить вона системно, оцінює катастрофічну дійсність в Україні принципово. Адже факти – річ вперта. Роками, великими коштами і зусиллями в нашому краї створювалися професійні театри, філармонія, хори і ансамблі, музеї, училища культури і мистецтв, художні та музичні школи, концертно-естрадні колективи, творчі спілки. Світове визнання здобули живописець А.Ерделі, співачка Ізела Ціпола, композитор Є.Станкович, хормейстер М.Кречко, балетмейстер К.Балог та ряд інших талановитих закарпатців. Піднесення мистецтв сприяло масовому поширенню культури серед населення. Наприкінці 1986 р., наприклад, в області працювало 769 клубних установ; діяло також більше 800 кіноустановок, 1485 бібліотек різних систем і відомств. В аматорських колективах (художньої самодіяльності, клубах за інтересами, творчих об’єднаннях тощо) розвивали свої здібності, задовольняли зростаючі духовні потреби сотні тисяч дорослих, молоді та дітей. Все робилося переважно за рахунок держави, місцевих рад, підприємств і господарств, коштів профспілок та інших громадських організацій. Для трудового чи навчального колективу було престижно мати оркестр, хор, спортивну команду.

- Сьогодні, - з сумом каже Клара Федорівна, - культура і мистецтво конають. Навіть Закарпатський хор не може придбати нові інструменти, костюми, виїхати на гастролі по Україні, не кажучи про Москву, Париж, Братиславу та інші європейські культурні центри. Справедливо вважає, що мистецтву повинні приділяти більше уваги і обласна, і Київська влада. Погоджуюсь із її безрадісною оцінкою, що сьогодні в закарпатських селах рідко почуєш веселу пісню, танці не видно. Молодь зомбують псевдокультурою в дискотеках і через телеекрани. Поодинокі ж колективи художньої самодіяльності працюють епізодично, головним чином на ентузіазмі подвижників-організаторів. «Треба щось робити», - мовить народна артистка України, - перша в Закарпатті, самобутня і неперевершена в світі народного танцю. «І боротись слід разом за те, щоб люди знову співали, танцювали, раділи життю», - додаю. На цьому сходимося. На прощання традиційно цілую Кларі Федорівні РУКУ, висловлюю найкращі побажання ЇЙ – милій, прекрасній Жінці, талановитій Актрисі, мудрій добрій Людині. Від Клари Федорівни Балог є чому повчитися і чоловікам.