Київ Всеукраїнське громадське об’єднання «Інтелігенція України за соціалізм» 2010 Іван Мигович Світочі І фарисеї 2010 ббк 60. 59 (4 Укр 43 ак) 545

Вид материала

Документы

Содержание Борис Олійник. «Кредо» В. Маяковский Газета «Карпатська правда», квітень 2007 р.

Подобный материал:

• Реферат з політології Всеукраїнське об’єднання «Свобода» "Свобода", 100.38kb.
• Г. М. Доброва Грига В. Ю. Теоретичні та практичні аспекти використання наукових результатів, 1646.71kb.
• Духовні світочі людства, 552.41kb.
• Дпс україни ­­­­­­­­­ О. В. Клименко, 20.79kb.
• Постанова від 2 вересня 2010 р. N 805 Київ, 195kb.
• Неформальні громадські об*єднання, 20.87kb.
• Удк 32+329. Д67 ббк 66. 2(4 Укр)+76, 10053.86kb.
• Список народних депутатів України, 43.17kb.
• Лицензия турагента: ав 157766 Донецкая обл г. Краматорск ул. Шкадинова,, 311.56kb.
• Киева каскад 4-6 (в период с 01. 04. 10-31. 10. 10), 280.34kb.

У класовій боротьбі загартований

Я – комуніст.

І цим усе сказав.

Я – від коріння. Я – із первовіку.

Діла мої, буденні і великі,

Відкриті перед людством, як сльоза.

Борис Олійник. «Кредо»

Вчитися жити можна і треба не лише у досвідчених старших, але і в молодших людей. У 80-х роках я познайомився з Петром Симоненком – секретарем з ідеологічних питань Донецького обкому ЛКСМУ. В багатьох заходах партійних комітетів брали участь комсомольські ватажки. Змістовною була, зокрема, проведена очолюваним мною сектором ЦК КПУ в Донецьку республіканська науково-методична конференція зі шляхів вдосконалення політичної і економічної освіти. На жаль, наш керівник – зав. відділом пропаганди ЦК Л.М.Кравчук замість спеціально підготовленої нами доповіді з цієї проблеми вдався до загального розумування і красномовства, яким пишався і вже тоді нерідко зловживав. Тож Г.Н.Єрхов, Ф.Г.Панфілов, П.М.Симоненко та інші донецькі товариші доповнили київського доповідача, конкретно і цікаво розповіли про досвід пропагандистської роботи серед комуністів та комсомольців, широких верств трудящих свого славного краю. П.М.Симоненко відтоді запам’ятався молодечим запалом, діловитою зібраністю. Незабаром він був обраний секретарем ЦК ЛКСМУ, і наші зустрічі стали частими. Виявляючи ініціативу, нові підходи до роботи, зокрема, стосовно творчої молоді, П.М.Симоненко з принципових питань радився у відділах культури, освіти і науки, пропаганди, оргпартроботи ЦК КПУ, при потребі узгоджував їх з секретарями ЦК Каптом О.С. та Івашком В.А., помічником яких я деякий час працював. Спілкування з енергійним, мислячим комсомольським лідером було цікавим і корисним.

Ділові зв’язки з П.М.Симоненком не поривав і після переведення мене в апарат ЦК КПРС і обрання його секретарем Ждановського (нині Маріупольського) міськкому партії. А трагічний для нашої Вітчизни серпень 1991-го ми зустріли другими секретарями обкомів КПУ: він – Донецького, а я – Закарпатського. Після антиконституційної заборони Компартії України деякий час ми обидва були безробітними, а потім влаштувалися працювати за своїми спеціальностями: Петро Миколайович – заступником генерального директора виробничого об’єднання «Укрвуглемаш» у Донецьку, а я – заступником головного редактора газети «Закарпатський калейдоскоп» в м.Ужгород. В умовах антикомуністичної істерії, спираючись на підтримку «червоних» директорів, ми в Закарпатті створили лівоцентристське обласне народно-демократичне об’єднання, а товариші на сході і півдні України відновили КПУ. Групи комуністів діяли і в нас – в Ужгороді, Мукачеві, Виноградові, Берегові, Сваляві, В.Бичкові та інших містах і селах. У червні 1993 року на проведеному в Донецьку надзвичайному з’їзді П.М.Симоненко був обраний першим секретарем ЦК відродженої Компартії України. Ті події висвітлив повно, зокрема, відомий публіцист В.В.Сіряченко у книзі «Преодоление» (Київ, 2009), цікаві матеріали про них публікують журнал «Комуніст України», інші видання. 26 серпня 1994 року в Ужгороді відбулася і наша обласна установча конференція. Доповідь зробив керівник ініціативної групи Є.П.Кругляков. З великим інтересом сприйняли ми глибокий і відвертий виступ П.М.Симоненка, який для цієї мети прибув до нас разом з С.В.Чичкановим, обраного незабаром секретарем ЦК з організаційно-партійної роботи. В одностайно схваленій постанові конференція проголосила створення Закарпатської обласної організації нової КПУ, сформувала керівні органи. Проведений тут же пленум обкому обрав мене першим секретарем.

Мене чекала важка, напружена праця. Колись, можливо, напишу про неї окремо, а тут зазначу, що Петро Миколайович дотримав обіцянки і надавав можливу допомогу в становленні й розгортанні діяльності обласної парторганізації. Почали ми з 350 перереєстрованих комуністів, а через два роки їх кількість перевищила 1000. Поки я працював керівником новоствореного відділу соціальних проблем Карпатського регіону академічного Інституту соціології, вдавалося викроювати час для партійної роботи. Та весною 1996 року ректор УжДУ В.Ю.Сливка доручив мені ще й організацію кафедри соціальної роботи, і я вимушений був попросити ЦК про заміну. П.М.Симоненко сприйняв це з розумінням. Я продовжував виконувати обов’язки члена бюро обкому та ЦК партії.

З вдячністю сприйняв включення наступного року мене до партійного списку кандидатів у народні депутати від КПУ. З П.М.Симоненком ми об’їхали перед виборами Верховної Ради більшу частину області. Я ще більше переконався у працьовитості, принциповості, аналітичному мисленні, чуйності і скромності Петра Миколайовича. Визнаю: багато чому навчився у нього, як діяти в нових суспільно-політичних умовах.

Створивши за кілька років одну з перших в країні кафедр соціальної роботи і ставши народним депутатом України, я здобув більші можливості (політичні, організаційні, матеріальні) для партійної роботи. Петро Миколайович попросив повернутися на посаду першого секретаря обкому КПУ, і я не міг відмовитися. Частину депутатської зарплати я вносив у загальнопартійний фонд, використовував для поточної діяльності обкому, допомоги окремим виборцям. Окрім того, ЦК допоміг придбати і облаштувати приміщення громадської приймальні, купити для обкому автомобіль (шосту модель «Жигулів»), оргтехніку. З’явилася можливість виділяти райкомам партії невеликі суми на поточні витрати (відрядження в Ужгород, папір тощо). Знаю, це робив ЦК й для інших партійних комітетів західних областей, адже тут склалися умови, відмінні від східних регіонів. Комуністи Закарпаття працювали старанно і на президентських виборах 1999 року за П.М.Симоненка віддали голоси майже 40 тис. громадян області.

Відтоді пройшло ціле десятиліття. Обласна парторганізація зростала кількісно, міцніла, підвищувала рівень роботи. П.М.Симоненко часто бував на Закарпатті в партійних справах і неофіційно, згадував співслужбовців по курсах офіцерів запасу, які пройшов у Мукачеві перед закінченням Донецького політехнічного інституту). На регулярних партійних з’їздах, пленумах ЦК, нарадах, зборах нашої депутатської фракції я мав постійну можливість оперативно радитися з Петром Миколайовичем, узгоджувати принципові питання. Він болісно сприйняв руйнівну повінь в Закарпатті, розумів наші соціально-економічні біди, бачив недолугість і зажерливість тутешньої влади та її київських захисників. Тому підтримував наші ініціативи і прохання, вносив свої пропозиції, цікавився ходом реалізації домовленостей.

Так, завдяки активній підтримці Петра Миколайовича і депутатської фракції КПУ Верховна Рада свого часу прийняла закон про спеціальну економічну зону «Закарпаття», територію пріоритетного розвитку, програму протипаводкового захисту, статус гірських населених пунктів, заборону суцільного вирубування буково-ялицевих лісів у верхів’ях Крапат, ряд інших. На жаль, центральна і обласна виконавча влада не зуміли забезпечити безумовне їх виконання.

Цікавими і повчальними були мої поїздки в складі делегації Верховної Ради до Угорщини та Румунії, участь в роботі міжпарламентських груп (Чехія, Словаччина, Польща), у міжнародних конференціях, відновленні між партійних зв’язків та інші доручення і рекомендації П.М.Симоненка. Своєрідним звітом про мою депутатську діяльність стала книга «Захищаючи права закарпатців» (2007 р.). Згодом, на одному з пленумів ЦК я висловив щиру вдячність за таку можливість збагатити знання і досвід, послужити партії та Закарпаттю. Водночас вніс пропозиції щодо подальшого вдосконалення механізму формування загальнопартійного списку і роботи фракції, які Петро Миколайович сприйняв позитивно.

Підтримуючи курс на оновлення роботи КПУ, омолодження складу партійних кадрів, я готував собі заміну. На засіданні Секретаріату ЦК були підтримані мої пропозиції. Чергова обласна звітно-виборна конференція весною 2008 року обрала першим секретарем обкому КПУ В.М.Алексія, інженера-архітектора, який до цього кілька років керував Ужгородським міськкомом партії. Мені ж було доручено очолювати контрольно-ревізійну комісію обласної парторганізації, редагувати газету «Карпатська правда», працювати в комісії з підготовки нової редакції Програми КПУ, допомагати правлінню ВГО «Інтелігенція України за соціалізм» в Києві. Роботи вистачає і як члену редколегії журналу «Комуніст України».

Сьогодні, на відстані часу і з багатьох позицій, вважаю доцільним і необхідним висловити вдячність П.М.Симоненку за багатолітню співпрацю. Існують, на мій погляд, достатні підстави і потреба об’єктивно розповісти про Петра Миколайовича громадськості, підтримати його політично, морально. І хоча він – людина сильна, мужня, це варто робити сьогодні, коли він волею історії ось уже багато років перебуває в епіцентрі політичної класової боротьби у багатостраждальній Україні.

У визначальний період, після розвалу СРСР і тимчасової заборони Комуністичної партії, П.М.Симоненко не пішов слідом за фарисеями типу Кравчука, зберіг вірність ідейним переконанням, виявив – без перебільшення – мужність і самовідданість в їх захисті. У надзвичайних умовах очолив провідну в Україні Донецьку обласну організацію КПУ, налагодив зв’язки з іншими і в славній Макіївці ініціював об’єднавчий процес. Вибір лідера КПУ делегатами червневого з’їзду 1993 р. був зрозумілим і справедливим. Ставка на молодого і енергійного Петра Миколайовича була логічна і виявилася вдалою. Добре, що в керівництві ряду регіональних організацій залишились колишні перші секретарі: Кримського рескому Л.І.Грач, Миколаївського обкому В.Й.Матвєєв, Рівненського – В.І.Луценко та інші товариші. 40% ветеранів досі успішно очолюють обласні парторганізації. Загалом вдалим виявилось, як підтверджує життя, і висунення на цю роль свіжих сил. Як не назвати тут самовіддану А.О.Александровську, принципового О.М.Масенка, розсудливого С.С.Пхиденка, запального Г.І.Найду, терплячого В.Б.Петрова, бойового О.В.Бабуріна, стриманого В.Д.Сімонова, могутнього В.В.Борщевського, донедавна наймолодшого в когорті перших І.В.Корнійчука! Виконуючи цю нелегку місію, ряд товаришів «згоріли» у боротьбі й передчасно пішли з життя. Болісно переживали комуністи втрату В.І.Луценка, В.М.Єщенка, Г.П.Долженка, Л.О.Яковенка, які відновлювали Рівненську, Черкаську, Чернігівську та Сумську обласні парторганізації, керівників ряду міських і районних партійних комітетів, які передчасно пішли з життя. Їх естафету вдало прийняли М.М.Тимошенко в Житомирі, Є.І.Царьков в Одесі, О.М.Вознюк у Рівному, В.А.Даниленко в Сумах, В.О.Лещенко в Чернігові та інші молодші товариші.

Важливо, що до розробки партійних документів П.М.Симоненко залучає науковців, досвідчених управлінців, вмілих організаторів виробництва. З урахуванням їхніх думок і пропозицій сформовані, наприклад, концепції народного суверенітету, нової економічної політики, дальшої розбудови Комуністичної партії України. Колективно розроблена Передвиборна програма Петра Миколайовича як кандидата в Президенти від Блоку лівих та лівоцентристських сил відзначалася стислістю і конкретністю. Запропонована реалістична альтернатива пануючому кланово-олігархічному режиму «Влада трудящим, соціалізм, дружба народів» – містила ретельно опрацьований, виважений комплекс першочергових завдань з її реалізації. Головні серед них такі:

- націоналізація базових галузей промисловості та підприємств-банкрутів;

- введення системи централізованого планування, яка враховувала б існування в країні на даному етапі різних форм власності та господарювання;

- відсторонення від «енергетичної годівниці» олігархічних груп;

- відновлення власності народу на землю і піднесення АПК;

- перегляд нерівноправних міжнародних угод і захист вітчизняного товаровиробника;

- припинення злочинної, бездумної практики запозичення кредитів міжнародних фінансових організацій на небезпечних для України умовах;

- повернення капіталів, вивезених з України і схованих за кордоном;

- посилення боротьби з «тіньовою економікою»;

- запровадження прогресивної шкали оподаткування доходів, податків на нерухомість і предмети розкоші;

- кардинальна зміна кредитної, банківської, валютної політики;

- зниження до кінця цього року втричі безробіття та його наступне подолання;

- суттєве поліпшення умов життя трудящих, освіти, культури, медичного обслуговування, забезпечення законності і правопорядку, охорони праці та навколишнього середовища;

- кардинальна зміна зовнішньополітичного курсу країни.

З ініціативи П.М.Симоненка було розроблено і подано для прийняття у встановленому порядку проекту нової редакції Конституції, проведення на її основі виборів до Верховної, регіональних та місцевих Рад, ліквідації посади Президента, формування лівоцентристського уряду, відвернення національної катастрофи і забезпечення мирного, демократичного переходу країни на соціалістичний шлях розвитку.

На жаль, ці пропозиції не здобули підтримки більшості у парламенті – через шалену антикомуністичну пропаганду, низьку політичну культуру і почуття відповідальності перед своїм народом. Потрібні час, сили й послідовна боротьба. І лідер КПУ не пасує перед труднощами, тимчасовими поразками.

Мені імпонує творче мислення П.М.Симоненка, його публіцистична діяльність. Добре, що він – інженер за фахом – закінчив Інститут політології (колишню ВПШ при ЦК КПУ), володіє фундаментальними теоретичними знаннями, методологією аналізу і прогнозування соціальних процесів, послідовно запроваджує науковий підхід до формування сучасної політики КПУ, організації партійної роботи, дбає про її інформаційно-методичне забезпечення. Партійним кадрам, рядовим комуністам потрібні його ґрунтовні праці «Праця і капітал», «Влада і опозиція», «Національна ідея України» та інші, які Петру Миколайовичу вдалося створити. На деякі з них я зробив рецензії для центральної та місцевої партійної преси (зокрема, таку: «Міфи та ілюзії можновладців і сумна українська дійсність// Комуніст України, 2007, №3).

Поцінування і стимулювання з боку Президії ЦК значною мірою сприяють активізації науково-дослідницької роботи КПУ загалом, яку плідно ведуть Г.К.Крючков, О.П.Гош, Є.І.Суїменко, Ю.В.Шиловцев, М.О.Шульга, В.І.Тарасенко, В.К.Яцина (Київ), Б.М.Шляхов (Дніпропетровськ), М.Є.Панов (Суми), О.О.Метешкін (Харків) та десятки інших активістів громадського об’єднання «Інтелігенція Украни за соціалізм». Вкрай важливо, що, починаючи з 1999 року, регулярно виходить теоретичний і політичний журнал «Комуніст України» - унікальне на пострадянському просторі, авторитетне видання, яке редагує В.П.Харченко.

Багато енергії і часу забирає у Петра Миколайовича депутатська діяльність. Це, по-перше, керівництво фракцією, що потребує великих знань, досвіду, вміння; по-друге, законотворчість (ініціювання і особиста праця над десятками законопроектів з найзлободенніших проблем і перспектив розвитку України); по-третє, робота в комітеті та з виборцями; по-четверте, зв’язки з Урядом, міністерствами, іншими фракціями й комітетами Верховної Ради; по-п’яте, участь в міждержавних і міжпарламентських зв’язках. Багато уваги приділяє П.М.Симоненко інформуванню населення. Його правдиве, полум’яне слово постійно чути не лише з парламентської трибуни - воно з інтересом сприймається через статті, інтерв’ю, дискусії у вітчизняних та зарубіжних ЗМІ.

Широкі верстви комуністів і безпартійних співвітчизників пам’ятають і високо цінують те, що П.М.Симоненко за допомогою відомих вчених-юристів, досвідчених політиків, народних депутатів – членів нашої фракції добився розгляду Конституційним Судом України справи щодо конституційності указів Президії Верховної Ради від 26 серпня 1991 року «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України» та від 30 серпня того ж року «Про заборону діяльності Компартії України». Як відомо, в ході тривалої боротьби 29 грудня 2001 р. найвищий суд країни визнав вище вказані укази антиконституційними і такими, що втратили чинність. У травні 2002 року відбувся об’єднаний з’їзд Компартій, зареєстрованих у 1991 і 1993 роках. Всебічно проаналізувавши хід подій після серпня 1991 року і нову політичну обстановку в країні, з’їзд констатував: віднині в Україні діє одна і єдина справжня партія справжніх комуністів – Комуністична партія України. Діяльність їх не переривалася з 1918 року – часу об’єднання більшовицьких організацій, які діяли на території Радянської України. Рішення Конституційного суду однозначно зняло безпідставні звинувачення з мільйонів громадян України, які за роки Радянської влади пройшли в лавах КПУ школу ідейно-політичного виховання, соціалістичного господарювання, управління суспільними справами. Нині відроджена Компартія послідовно бореться за інтереси людей найманої праці, усіх експлуатованих і знедолених.

Уникаючи дешевого популізму і дилетантизму, П.М.Симоненко ґрунтовно аналізує болючі соціальні й економічні проблеми українського суспільства, вивчає світовий досвід, радиться з науковцями і на цій основі пропонує новітні й оптимальні шляхи їх розв’язання. Зашлемось, для прикладу, на енергетику. Лідер комуністів викриває політичні спекуляції навколо російського газу, адже під ногами у нас достатньо вугілля – власного «чорного золота». І Симоненко каже людям: «Його вистачить нам років на 100. Давайте по-господарському розпоряджатися ним, освоювати його на сучасному рівні і безпечно. А ще думати про майбутнє». За словами Петра Миколайовича, у нас також мінімум на 400 літ уранової сировини. Отже, треба концентрувати кошти і засоби для спорудження підприємства із збагачення уранової руди, щоб самим виготовляти твели на атомні реактори, вести наукові розробки їх модифікації на вітчизняній основі. Та й про збільшення власного видобутку і глибоку переробку нафти та газу, передусім для сільських трудівників, слід думати в державному масштабі, а не задля корисливих інтересів бізнес-маріонеток.

Майбутнє економіки України – в інноваційній політиці, енерго- і ресурсозберігаючих технологіях, поглибленні наукових розробок та впровадженню їх у виробництво. Хоч яку б фундаментальну проблему П.М.Симоненко не розглядав, він підводить слухачів, читачів до головного: для їх розв’язання потрібна радикальна зміна суспільної система власності і влади на соціалістичних засадах, в інтересах трудящих. Додамо: необхідність націоналізації базових галузей народного господарства і стратегічних підприємств визнають і провідні представники Євросоюзу. Прикладом Китаю, ряду країн Заходу Петро Миколайович цю істину доводять переконливо.

Прикро і боляче чути і бачити, як ставляться до нашого лідера немічні і облудні опоненти та вороги. Особливо скороспілі, з колишніх комсомольських функціонерів, політики, які свого часу з кар’єристських міркувань вступали в комсомол, на відповідальні пости, виїздили у безкоштовні зарубіжні відрядження, одержували премії і звання тощо, а сьогодні вони паплюжать нашу героїчну, непросту історію, не гребують плітками, образами, навіть втручанням в особисте життя. Яких зусиль і витримки треба мати, щоб не опуститися до рівня наклепників і перевертнів! Останніх можна зрозуміти (така їх ганебна участь); важче, а то й неможливо виправдати колишніх слабкодухих однопартійців, особливо тих, хто колись нас навчав, керував нами, а потім виявився фарисеєм-зрадником. Недалеко від них і такі, хто віч-на-віч виправдовується тим, що зберіг партійний квиток, пошепки хвалить активного партійця за мужність, а позаочі, особливо перед можновладцями і серед собі подібних, мстиво й заздрісно видає себе за колишнього дисидента і сьогоднішнього опонента комуністів, поширює нісенітниці про лідерів комуністів.

Нас, комуністів, радує, що позицію і активність П.М.Симоненка все більше визнають представники інших лівих і лівоцентристських сил, віддані соціалістичному вибору позапартійні. Він зіграв вирішальну роль у створенні Блоку цих сил на останніх президентських виборах. Їх скромні результати не слід вважати поразкою. Її остаточно зазнали О.О.Мороз та Н.М.Вітренко, довівши своє гіпертрофоване владолюбство і ренегатську сутність. А перший крок до єднання неодмінно піде на користь дійсно лівим силам і усьому українському соціуму в недалекому майбутньому.

Авторитет лідера комуністів України визнають і однодумці в братніх партіях. Не випадково Петро Миколайович є співголовою Союзу комуністичних партій (СКП-КПРС), одним з лідерів лівих Європи. Візитами до КНР та інших соціалістичних країн, активною участю в ПАРЄ, міжпартійних та міжпарламентських зв’язках, законодавчими ініціативами, мобілізацією класової боротьби П.М.Симоненко намагається послабити катастрофічні наслідки системної кризи в країні, зламати пануючий тут кланово-олігархічний режим, вивести Україну на прогресивний, соціалістичний шлях розвитку.

Нелегко далося нам відродження нашої партії та її суспільне визнання. Співчуваю, як важко буде перед лицем нових викликів історії. До протидії можновладців справжнім комуністам не звикати. Нині вкрай бракує ресурсів, передусім кадрових, матеріальних, не спадає шквал провокацій та наклепів. Найгірше – тимчасово деградує усе українське суспільство. В умовах деформації його соціально-класової структури і атомізації, економічного і духовного зубожіння трудящих, поширення аморальності і психологічного зомбування населення кланово-олігархічною владою та буржуазними партіями стрімко падають його освіченість, культура, громадсько-політична активність. Важко змиритися з тим, що через це величезні зусилля партії ще не дають бажаних результатів. Та і в нашому партійному середовищі замість старих виразок з’являються симптоми нових. Це, зокрема, максималізм і поспішність молодих кадрів, споживацькі прояви колишніх («дай те, зроби для нас інше»), невміння декого працювати – вміло й ефективно – у мінливих капіталістичних умовах, небажання вчитися, рецидиви критиканства, брак витримки, а то й порядності.

Звісно, трапляються і в П.М.Симоненка прорахунки, упущення, помилки. Та обнадіює те, що він їх усвідомлює, переживає, прагне уникати, а коли треба – зробити практичні висновки. Він часом замикає на себе забагато поточних питань, не встигає усі довести до кінця. Прикро, що деякі помічники спішать проявити перед лідером ініціативу, показушну «бурхливу» активність, а то й дезінформують його, намагаються перекласти з себе відповідальність на інших. Та чи не головна біда – брак досвідчених працівників; сили ветеранів слабшають, а нових, енергійних все важче віднаходити, формувати, закріплювати. Навіть не всі колишні депутати різних рівнів, після завершення повноважень, залишаються в партійному строю. А керівних державних посад, будучи в опозиції, їм не запропонуєш…

Та ці й багато інших проблем – минущі. Розширюючи і зміцнюючи свої лави, Компартія їх подолає, посилить свій вплив в Україні. Петро Миколайович Симоненко перебуває у розквіті сил. Як колишній організатор культурно-масової роботи серед молоді, він не може без книги, музики, театру. Приємно бачити, як щиро сміється він над дотепними жартами учасників «Вечірнього кварталу», аплодує Йосипу Кобзону, дискутує з відомим кінорежисером В.Бортком, слухає письменницькі роздуми Олександра Сизоненка… Такий він багатогранний, різний: гарячий у політичних битвах, вимогливий і розсудливий з соратниками, уважний до відвідувачів, розкуто-ліричний в колі рідних і близьких. Як мовив класик, ніщо людське йому не чуже. В Україні і далеко за її межами сьогодні добре знають П.М.Симоненка – політичного, державного і партійного лідера, активного діяча міжнародного комуністичного руху, чудову людину. Ми, його соратники, пишаємось тим, що були й залишаємось разом з ним у нелегкій, та благородній боротьбі за кращу долю рідного народу.

Лютий 2010 р.

Слово про Велику Людину

Я себя под Лениным чищу…

В. Маяковский


У радянські часи на 22 квітня приходились такі дві знаменні дати: день народження В.І. Леніна (1870-1924) та день Землі. У цьому є щось символічне. Маю на увазі роковини того, хто, усвідомивши головні болі і суперечності нашої планети, спробував дати відповіді і розв'язати складний вузол пекучих суспільних питань, прискорити (хай часом і силовими методами) рух людства по шляху соціального прогресу. Не все так сталося, як він бачив, мріяв, прагнув, добивався. І все ж Ленін зробив величезний вплив на хід суспільного розвитку. Тому й звертають до нього у квітневі дні свої погляди мільйони людей у всіх куточках Землі. Останнім часом, правда, поменшало у нього гарячих прихильників, зате побільшало опонентів і відвертих противників. Та хто і як би не оцінював людські якості й багатогранну діяльність В.І.Леніна ніхто не може заперечити велику роль цієї яскравої і сильної постаті в новітній історії - повній експериментів, звершень, ентузіазму, трагедій і драматизму.

Видатний вчений, полум'яний революціонер, політичний вождь, державний керівник і... звичайна людина, що через важкі хвороби рано пішла з життя. Про нього багато написано, сказано, а ще більше, та головне – по-справжньому об'єктивне, неупереджене - чекає на нас. Він залишається одним з найпопулярніших авторів у світі. І разом з тим дедалі менше й менше знаний на Батьківщині. Даються взнаки тривалі намагання колишніх його тлумачів і фальсифікаторів догматизувати і канонізувати В.І.Леніна, поставити його над часом, перетворити обґрунтовані ним думки і висновки в незаперечні універсальні істини, придатні для всіх народів, на всі часи, на усі випадки життя. Тому зрозуміла негативна реакція на звульгаризовану модель ленінізму, штучно створену з метою апологетики авторитарно-бюрократичної моделі радянського соціалізму.

Зрозуміло, нині ленінська думка і справа потребують переосмислення і тверезої оцінки. Доводиться відділяти те, що містить фактологічний контекст, належить минулому, - від того, що є справжнім внеском в науку, що залишиться в інтелектуальній скарбниці суспільства як активний елемент прогресу. Тільки робити це треба б цивілізовано, по-людському. Без недавніх штампів, стереотипів, культового поклоніння і фанатизму. І водночас, не намагаючись, як оси чи отруйні мухи, вжалити мертвого, засудити, продемонструвати свою політичну владу і фізичну силу над тим, хто не може себе захистити. Прагнучи утвердити благородні ідеали, не маємо права діяти по-дикунськи. Бо згодом самим стане соромно, та й нині світ на нас уже дивиться прискіпливо. У 90-х роках минулого століття в Афінах відбулась конференція «Ленін вчора, сьогодні, завтра». На Заході і до Маркса, і до Леніна ставляться розумно, толерантно і поважно. І дивуватися нічого. Бо ж у Греції не заліплювали паркани плакатами із зображенням Леніна, не забивали газетні і журнальні статті його цитатами, не затуманювали населення піснеспівами про дорогого Ілліча. Там його просто читали, брали актуальні ідеї і втілювали у життя. Тож і соціалізму у них більше, ніж у нас. Тому влаштовують вони не маскаради і акти вандалізму, з кличем «Долу», а проводять серйозні наукові конференції, які спонукають до роздумів і дій.

Колись і ми наберемося справжньої наукової й політичної культури. А поки що задумаймося над долею мудрої і трагічної людини, про яку невипадково зроблено запис в календарі історії, зробімо це вільно, розкуто, розсудливо, гуманно. А це вимагає: не обмежуватися хулою, очорненням, пасквілями, а дати насамперед об’єктивні, позитивні оцінки ідеям та діяльності Леніна. Тут потрібне право на свободу думки і слова. Тим більше, що всі його промахи, помилки, обмеженості неспіврозмірні з вкладом у теорію суспільного розвитку, в практику боротьби проти експлуатації і гноблення трудящих. А чимало з ленінської наукової спадщини і політичного досвіду може нам допомогти в подоланні суспільної кризи, зокрема, в методології пізнання закономірностей історичного розвитку, формуванні нових економічних відносин, діалектиці поєднання стратегічних цілей і тактичних завдань, вибору дійових шляхів і способів боротьби з труднощами. Згадаймо лише, як він після перемоги Жовтня закликав змінити революційний курс на еволюційно-реформістський, вчитися трудящим у буржуазних спеців, впроваджувати нову економічну політику, переглянути всю точку зору на соціалізм. Деякі сучасні дослідники вважають, що в 20-х роках Ленін був здатний і готовий до створення нової, постмарксистської теорії розвитку суспільства. І не його вина, що не встиг цього зробити, а соратники і спадкоємці стали заручниками і рабами догм, в незрілих умовах спотворили марксизм. Адже Ленін не раз висміював тих, хто за його ідеї тримався як сліпий за повідок.

Обов'язком сумління кожного вважаю захист Леніна від не­справедливих звинувачень у схильності до насильства, жорстокості. Не забуваймо: все літо 1917 року він боровся за мирний шлях розвитку революції, розпочатої у лютому. Ленін прагнув уникнути прірви, до якої ціле літо котилася Росія. Так, ще напередодні Жовтня надіслав листа товаришам в ЦК, в якому пропонував оригінальний шлях до влади... без повстань!

Нарешті, Ленін сьогодні залишається одним із найпопулярніших авторів у світі. Кожен з його 55 томів сповнений напружених, пристрасних пошуків і шляхів розв'язання страшних і складних проблем, з якими зіткнулося людство і Росія у XX ст. Познайомившись хоча б з частиною творів Леніна, читач разом з їх автором знову пройде по крутих і трудних, святих і кривавих стежинах історії, знову й знову продумає, перестраждає логіку руху по цих шляхах, з її інтелектуальними злетами і гіркими падіннями. А вийде з цієї подорожі людиною значно мудрішою, здатною до свідомих історичних дій у непростих умовах сьогодення, коли так потрібні нові підходи, відповіді на одвічні питання: що робити, як діяти, куди і з ким прямувати...

Це було написано мною і опубліковано в газеті «Закарпатський калейдоскоп» 17 квітня 1992 року, в розпал антирадянської істерії після антиконституційної заборони Компартії України. Так думаю я і сьогодні, бо глибоко переконаний у сказаному. Півтора десятка літ, що минули відтоді, лише підтвердили, наскільки актуальне ленінське вчення сьогодні, як нам бракує такого натхненника…

На завершення наведу висловлювання людей «здалеку». Героїня одного з оповідань Т.Драйзера Ерніта стверджувала: «Тільки він, він – один такий..., з ясним поглядом і повною усуненістю від особистого честолюбства, - міг керувати найважливішою битвою в історії людства».

Відомий антирадянщик, професор Гарвардського університету (США) Річард Пайпс на міжнародній науковій конференції в Москві сказав: «…Ленін, безумовно, є важливою історичною фігурою ХХ століття, можливо, найбільш важливою..., якщо врахувати той вплив, що справила на світ Жовтнева революція».

Професор одного з великобританських університетів Н.Хардінг визнав: «Я вважаю, що Ленін як теоретик соціалізму і вже, звичайно, як теоретик революції не має собі рівних у світі».

Японський професор Н.Сімотомаї підтвердив: «Ленін не втратив значення і в сучасну епоху. Він відкрив для людства багато нового, поставив перед ним нові завдання...»

Повчальні думки індійського професора і громадського діяча К.Айера: «Конфлікти, конфронтація і напруженість, «холодна війна» і «гаряча війна» - все це звалилося на нас вже після Леніна, але усі ці проблеми неможливо розв’язати, якщо не користуватися діалектичним методом, розробленим Леніним...”

Всесвітньовідомий письменник Ромен Роллан, захоплюючись людськими якостями Леніна, стверджував: «Я не знаю іншої, такої ж могутньої постаті в Європі нашого століття. Ніколи ще людство не створювало владаря дум і людей настільки безкорисливого».

Видатний вчений Альберт Ейнштейн, в свою чергу, писав: «Я поважаю в Ленінові людину, яка всю свою силу з повною самопожертвою... використала для здійснення соціальної справедливості..., його, метод видається мені недоцільним, та одно безсумнівно: подібні йому, є хранителями і оновлювачами совісті людства».

До наведених оцінок зайве щось додавати. Залишається висловити надію на те, що антиленінський мазохізм поступово й неодмінно відійде у минуле, а Велика Людина завжди буде мудрим порадником і натхненником трудящих в боротьбі за гідне життя.

Газета «Карпатська правда», квітень 2007 р.