Geum.ru

Київ Всеукраїнське громадське об’єднання «Інтелігенція України за соціалізм» 2010 Іван Мигович Світочі І фарисеї 2010 ббк 60. 59 (4 Укр 43 ак) 545

Вид материалаДокументы

Содержание


Художники від Бога
Михайло СЮСЬКО, академік АН ВШ України, доктор філологічних наук, професор
Василь БОРОДАЙ, академік Академії мистецтв України
Юлия Колесникова. «Очнись, народ!»
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Художники від Бога

Коли буде написана повна історія українського мистецтва, в ній належне місце посяде й ім’я Михайла Беленя: на отчій землі талант слід належно оцінити і визнати.

Михайло СЮСЬКО, академік АН ВШ України, доктор філологічних наук, професор


...Вельмишановна Магдалино [Пуглик-Белень]. Зачарований Вашими таємницями мистецтва!.. Нових Вам шедеврів.., радуйте своїми творами друзів і добрих людей.

Василь БОРОДАЙ, академік Академії мистецтв України


Серед закарпатської інтелігенції виділяється особлива група, яку скрізь і усі шанують. Це – представники образотворчого мистецтва. Вони органічно поєднують інтелектуальну і фізичну працю. Розмаїта природа, багата флора і фауна, поліетнічний соціум, географічні перехрестя, культурні взаємовпливи – різноманітні чинники сприяли утвердженню тут самобутньої художньої школи, шедеври якої можна зустріти в найповажніших картинних галереях, музеях Європи і світу. Важливо, що це мистецтво доступне і шановане в краї простими людьми. Вони прилучаються до нього у чисельних храмах різних конфесій, закладах культури і освіти, та і в побуті. В Закарпатті утвердилася традиція робити дарунки дорогим людям з нагоди визначнх подій у формі художніх полотен чи робіт декоративно-прикладного мистецтва. Сьогодні вони стали об’єктом уваги справжніх поціновувачів, меценатів і, як не дивно, естетично не розвинених бізнесменів, високопосадовців та кримінальних елементів. Останні, не без співучасті правоохоронних органів, безцеремонно грабують безцінні твори А.Ерделі, Ю.Коцки, Е.Контратовича, Й.Глюка, А.Бакшая, В.Свиди, В.Микити та багатьох інших видатних майстрів пензля і різця. Додам таке власне спостереження: художники, як правило, розкуті, демократичні особистості, бо за усіх політичних режимів мають за що купити фарби і хліб насущний, не бояться висловити свої думки. А дивляться на світ і життя широко, образно, своєрідно.

Любов до прекрасного, яскравого формують у Закарпатті сім’я і школа, церква і менталітет, складовою частиною якого є прагнення виділитися або хоча б не відставати від сусідів, мати гарну оселю з обов’язковим атрибутом – іконою чи художньою картиною, як предметами для спогадів, роздумів, мрій...

Одним з наймальовничіших куточків Закарпаття вважається Верховина. Закономірно, що звідси пішли у світ визнані митці. Тут часто відбуваються пленери, художні виставки, творчі зустрічі. Один із самовідданих на ниві образотворчого й прикладного мистецтва, скульптури великих і малих форм – мій добрий товариш Михайло Олексійович Белень. Знаюся з ним десятки літ, спілкуємось не часто, але радо, відверто, нам цікаво за будь-якої нагоди і де завгодно – в гамірному Києві, спокійному Ужгороді чи в затишній садибі під Невицьким замком, де мешкає і творить Михайло з привітною Магдалиною Пуглик-Белень, яка є для нього не лише дружиною, музою, а й надійним колегою, вимогливим експертом, начальником „тилу”.

Уважно стежу за творчістю М.О.Беленя з кінця 70-х років. Тоді я працював у відділі пропаганди та культурно-масової роботи спочатку Закарпатського обкому, а потім ЦК ЛКСМУ. Знав, що народився він 19 травня (у день радянської піонерії) 1951 року в с.Лісковець Міжгірського району, вчився в Ужгородському училищі прикладного мистецтва ім.А.Ерделі, став студентом Київського художнього інституту. Пишався тим, що кафедра скульптури рекомендувала його до аспірантури. Здібний молодий художник із Закарпаття отримав змогу в 1986-1989 роках підвищувати професійний рівень в майстернях Академії мистецтв СРСР під керівництвом академіка В.Бородая. Поради і рекомендації йому надавали видатні російські скульптори М.Аникушин, О.Комов, В.Цигаль, живописець О.Грицай, графік Д.Бісті. Хоча бачилися ми з Михайлом Беленем рідко, та я добре знав про його справи. Чому? Бо жив у Києві поряд (вул.Косіора) з відомим закарпатцем – Михайлом Романишиним. Він тривалий час був секретарем правління Спілки художників України, очолював партійний комітет цієї непростої творчої організації. Зустрічалися з ним на роботі і в родинному колі. Не раз вели мову про здібного студента М.Беленя, який подавав великі творчі надії. Примітно: робив усе сам. Не звертався ні до кого по допомогу, був допитливим і ерудованим, трудолюбивим і скромним.

З року в рік ширшав творчий діапазон митця, зростала його майстерність, а з нею – суспільне визнання. Головний фах Михайла Олексійовича – скульптура. У 1983 році він став членом Спілки художників УРСР. Створив ряд оригінальних меморіальних дошок діячам історії та культури Закарпаття, серію медалей, присвячених художникам епохи Відродження, класикам українського дореволюційного живопису, російським митцям-пересувникам, а також серії плакатів „Пам’ятники архітектури Закарпаття”. Більше ста медалей М.О.Беленя відображають складну історію рідного краю – Підкарпатської Русі. Він розробив також сорок графічних композицій з історії славетних князів, гетьманів, лідерів національно-визвольної боротьби України. Унікальні його етнографічні матеріали про минуле і сьогодення Закарпаття. Сьогодні тисячі краян і гостей зупиняються біля створених його натхненням і копіткою працею пам’ятників і меморіальних дошок на честь Ф.Корятовича, О.Духновича, А.Волошина, М.Мункачі, Й.Бокшая, Ф.Манайла та інших визначних діячів історії і культури області. Вони різні за стилем, рівнем довершеності, технікою виконання, та неодмінно привертають увагу, будять думку, вчать гідно жити.

Мені особливо імпонують його праці про О.Борканюка, Д.Вакарова, радянських воїнів-визволителів, учасників соціалістичного оновлення краю за роки Радянської влади. Михайло Олексійович не зазнав труднощів повоєнного періоду, був живим свідком того, як невпинно зростало народне господарство Закарпаття, повсюдно розв’язувалися соціальні проблеми. Особливо помітно було в гірських районах, як багатшала культура, добробут земляків. Радів будівничим процесам, намагався якомога повніше втілити їх зразки у мистецтві, всіляко сприяв їх популяризації, освоював нові для себе види і жанри. Здобувши значні успіхи в живопису, графіці й скульптурі, зайнявся журналістською і громадською діяльністю. Працював головним художником Закарпатського художньо-виробничого комбінату. Був членом ради з скульптури Художнього фонду України. Неодноразово обирався членом правління обласної організації Спілки художників України. Створив і довго очолював тут секцію скульптури.

М.О.Белень – автор десятків наукових статей про творчу й суспільно-культурну діяльність видатних постатей Закарпаття. Його науковим пошукам притаманні широкий світоглядний діапазон, об’єктивність, художня витонченість. Читаєш їх – і дивуєшся, невже це з-під пера знаного скульптора і графіка? І коли він встигає ними займатися?

Особливо порадували багатьох шанувальників його таланту поетичні твори. Ми знали, що інколи Михайло Олексійович пише есе, вірші, окремі з них зустрічали на сторінках авторитетних періодичних видань. Так, в ряді номерів журналу «Радянський Союз» з його літературними спробами свого часу познайомилися мільйони читачів 60-ма мовами світу! Знаменно, що він одночасно створює, художньо оформляє і видає свої поезії та прозові твори. Такими є присвячений Т.Шевченку календар (1977), книги «Смерековий хрест» (1995), «Карпатська Україна в портретах» (1998), «А.Духнович» (2003), «Скарби предків» (2000). Якщо художній творчості Михайла Олексійовича властива монументальність, то літературну визначають ліричні поезії, філософські, афористичні й малі прозові речі. Як слушно підкреслює його земляк, а мій колега – доктор філологічних наук М.І.Сюсько, «коло творчих зацікавлень митця ...широкогранне, тематична палітра надзвичайно розмаїта... Мовою пензля й різця художник освоює, онтологізує дійсність, уводить її в контекст своєї культури, а головне, підводить читача до висновку: поки народ може виявити себе самобутніми творами власної культури, продовжувати традиції, з яких вона розвивалася, доти може зберегти свою питомість і свою здатність вести незалежне духовне життя, звільнившись від комплексу меншовартості». Цілком погоджуюсь з оцінками М.І.Сюська про те, що «автор літературних праць М.О.Белень демонструє широкий інтелект, працелюбність та працездатність, а його витвори хвилюють глибоким змістом і витонченістю форми, позначені світлим, життєстверджуючим пафосом» (див.: Вступне слово Михайла Сюська до книги Михайла Беленя «Смерековий хрест» (Ужгород, 1995. С.3). У літературній творчості скульптора і графіка відчувається вплив філософського мислення наддніпрянця Г.Сковороди і художньої вишуканості земляка з Міжгірщини П.Скупця. Велику увагу М.О.Белень приділяє сакральному мистецтву і релігійним роздумам.

Приємно згадувати, як свого часу я сприяв присудженню молодому художнику обласної комсомольської премії ім.Д.Вакарова, премії ЦК ЛКСМУ ім.М.Островського. Радий, що нині твори М.О.Беленя, заслуженого художника України, зберігаються в Ермітажі, Третяковській галереї, Монетному дворі Росії, у найбільших колекціях нумізматів багатьох країн світу і, звичайно, в провідних музеях України. При будь-якій нагоді раджу друзям і товаришам їх відвідати, звернувши там увагу на твори талановитого земляка.

Як доктор мистецтвознавства, М.О.Белень досліджує невідомі сторінки та процеси вітчизняної культури, бере участь в міжнародних, загальноукраїнських і регіональних науково-практичних конференціях, готує і видає цікаві статті, тематичні збірники. Деякі з них, як, наприклад, „Етнографія Карпат”, виконані на довершеному європейському рівні.

У післямові до однієї з своїх книг М.О.Белень пише: «Живу вірою в Бога, що не допустить надалі приниження, глумління над історією предків. Ми повинні зрозуміти і не бути нетямущими – наша земля має неймовірно багаті скарби, які потрібно поглиблено вивчати, досліджувати в усіх зв’язках з іншими народами та їхнє справжнє взаємозбагачення». Художник-інтернаціоналіст доводить це своєю невтомною працею і поведінкою. Йому чужі хуторянське мислення, націоналістична зверхність. Напередодні 2010 року він радився зі мною, де краще опублікувати його нову працю – про маловідомі сторінки українсько-російських духовних взаємин. Отак, без галасу і пафосу, натхненно і самовіддано він трудиться скрізь – у мистецтві й літературі, на науково-педагогічній і громадсько-культурній нивах, у винограднику і домашньому господарстві.

Не лише з етичних міркувань чи модного нині гендерного підходу, а задля об’єктивності і справедливості скажу: якнайвищих слів заслуговує надійна супутниця, дружина і колега Михайла – Магдалина Пуглик-Белень. Особисто познайомився з нею років десять тому, коли заглянув до них „на каву” з побратимом-істориком Миколою Макарою.

Село Кам'яниця, де живе і перебуває у постійних творчих пошуках сімейний тандем Михайла і Магдалини Беленів, розкинулося обабіч тихої ріки Уж, біля сивої фортеці Невицького замку, звідки починаються масиви Карпатських гір. Звісно, живучи в такій мальовничій місцині Ужанської долини, сам Бог велів творити. Тут благодатна аура самої природи нуртує, спонукає митців постійно створювати щось новітнє, увіковічувати прекрасне з минулого й сьогодення, на що здатна людська свідомість, аби гідно порозумітися зі споконвічною мудрістю свого народу, бути вірним продовжувачем його духовних злетів і традицій.

Творча оселя Беленів схожа більше на розкішний музей і творчу лабораторію, аніж на помешкання. У двоповерховому будинку - розмаїття духовної величі цієї родини. Колись Михайло сказав дружині: «Я не лицар, але щоб не було морального гріха, по максимуму звільняю тебе від домашніх клопотів, а від мистецтва не звільняю ні на йоту...». Працелюбність Магдалини хочеться порівняти з ретельністю бджілки. Гортаючи альбоми з фотографіями її творів, перечитуючи журнальні публікації, в яких висвітлено її творчий шлях, на думку спадає: невже всі ці понад дві тисячі робіт створені тендітними руками, душею, серцем і розумом однієї людини? Магдалина започаткувала не просто новітній напрям, а своєрідну школу кераміки. Вона самобутньо розкриває глибинну сутність тисячоліть Карпатського краю, зумівши в «архаїчній» кераміці й скульптурі віднайти свою, неповторну, унікальну манеру творення образів.

2005 року я побував у виставкових залах Національної спілки художників України в Києві, коли там на розгорнутій персональній ретроспективі творів Магдалини Пуглик-Белень були представлені всі грані її творчості: кераміка, живопис, акварель, скульптура малих форм, графіка, декоративний і монументальний розпис, гобелени, вишивки. Наведу лише кілька записів з книги відгуків виставки.

«Вельмишановна Магдалино, відвідав Вашу чудову виставку - вражений розумінням життя. Зачарований Вашими таємницями мистецтва! Хай щастить Вам, дорога Магдалино, в усьому! Нових Вам шедеврів, і тримайте Ваші таємниці при собі, а творами радуйте Ваших друзів і добрих людей» (Василь Бородай, академік АМУ).

«Магдалина! Нам очень понравились Ваши работы! Мудрость - нечто, что мы все ищем. Вам удалось запечатлеть, как трудно ее найти!..».

(Джордж и Дана Бакман, сотрудники Посольства Канады в Украине).

«Дуже вдячний долі, що маю можливість насолоджуватися таким професійним витонченим мистецтвом! Це свято любові! Це несамовито! Це, це, це... Дякую». (Сергій Московченко, дизайнер, художник-монументаліст).

«Вашими очима побачила цей дивосвіт. Спасибі за виставку!». (С.Ватам'яна, акторка театру).

«Господи! Как велик, глубок и бесконечен мир в душе этой замечательной, удивительной женщины!..». (Елена Дашковицкая, искусствовед, журналист).

«Вельмишановна Магда! Складаю Вам найщирішу подяку за Ваші чудові твори! Дуже давно не бачила нічого подібного за глибиною думки й почуття. Як із генетичної пам'яті, виринають Ваші роботи! Дивишся на них – таке враження, та й відчуття, що й вони заглиблюються в тебе. Воскресають спогади з прадавнього життя далеких предків… Бажаю творчої наснаги». (Олександр Куз'янц, мистецтвознавець).

«Мабуть, Всевишній розпорядився долею художниці так всеосяжно, що її творчість давно стала зразком того, як потрібно любити й возвеличувати через образотворчість невмирущий геній слов'янського родоводу на Срібній Землі.

Твори Магдалини говорять про художницю-професіонала промовистим возвеличенням краси її народу, глибини й вершини якої пізнати за коротке земне життя хочеться достеменно мудро» (підпис нерозбірливий).

З розмов відвідувачів виставки почув захоплення Беленями, як зразковою родиною, котра скромно живе і творить красу в далекому закарпатському селі.

Побувавши у них вдома і на персональній виставці в Києві, маю всі підстави сказати: Магдалина своїм обличчям - мудрої і талановитої жінки – випромінює все позитивно вистраждане серцем і душею. В її картинах, виконаних олією та аквареллю, - майстерність високого ґатунку! Це класичний підхід і рівень.

Тандем подружжя Беленів напрочуд гармонійний, здається, в усьому. Однак скажу відверто: розповідати про них, як художників, важко тому, що вони безмежні, незбагненні. В них багато заворожує красою створеного, глибоко вивченого, вистражданого, самобутнього. Це митці, котрим уже сьогодні належать доробки, за якими можна вивчати історію краю й мистецтво народу. Всеохоплюючий відгомін сивої давнини Карпат несе в собі таку вічність думок, які непотрібно придумувати; треба бути митцем від природи, і художник стає даниною цілої епохи образотворення. «М. Белень у пластиці – новатор йому притаманної загадкової філософії шукача-інтерпретатора, - вважає академік-мистецтвознавець М.Гуйда. – Він - чудовий портретист!» Додамо: мислитель, поет, педагог, людина.

І ще: Белені дуже скромні. У теперішні часи – це рідкість. Тому я невимовно радий кожній зустрічі з цими чудовими людьми, багатшаю від взаємного спілкування, тішуся, що вони в розквіті творчих сил і зроблять ще багато для рідного народу й світової спільноти. Боляче стає інколи від необачних слів заздрісників-недоброзичливців, що чіпляються до окремих, невдалих чи спірних елементів у творчості Майстрів. Як кажуть, Бог їм суддя. Час оцінить кожного.

Турбує М.Беленя інше, важливіше – цілковите зубожіння краян, примітивізація культурних потреб молоді, падіння естетичного рівня образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва в Закарпатті й Україні. Про це, зокрема, свідчать втрати багатьох неперевершених класичних і сакральних творінь, встановлення низькоякісних пам’ятників (на кшталт таких, як Великому Кобзарю і Волошину в обласному центрі), комерціалізація духовного життя. Майстер відверто про це каже колегам, громадськості, трудиться натхненно і вимогливо. Я ж намагаюся підтримати талановиту і напрочуд працьовиту родину. Цим, зокрема, керувався, коли рекомендував безпартійного М.О.Беленя кандидатом у депутати Закарпатської ради від обласної організації КПУ на попередніх виборах, оберігаючи його від побічних громадських доручень, пустопорожніх дискусій і т.п. зайвих трат часу, який він високо цінує і продуктивно використовує для корисних справ. Впевнений: Белені впишуть ще не одну нову гідну сторінку в літопис культури і мистецтва Закарпаття. У них багато чому можна і треба вчитися.

Січень 2010 р.


Хвороба ненаситних і марнославних


Дробя Отечество на части,

Добычу празднуют «отцы». –

Страшны двуликие у власти,

Не менее страшны глупцы!..

Юлия Колесникова. «Очнись, народ!»


Одночасно зі світлими особистостями мені нерідко траплялися особи, від яких я теж вчився, але зовсім іншого – як не треба жити. Правда, не завжди і не одразу все ставало зрозумілим. Так, в середині 80-х років мене, признаюсь, привабив М.С.Горбачов. Через це не в останню чергу погодився на роботу в Москві, щоб бути особисто, безпосередньо причетним до «прискорення», «перебудови», «оновлення» та інших щедро декларованих цим «реформатором» процесів. Та опинившись в їх штабі – ЦК КПРС, зіткнувся з разючим і дедалі глибшим розходженням між політичними гаслами Генсека та суперечливою – до протилежності – дійсністю. В апараті ЦК наростало невдоволення мислячих колег лідером, який все більше демонстрував зверхність, краснобайство, непослідовність, дволикість. Ми ж, регулярно буваючи на місцях, вислуховувати з цього приводу серйозні претензії і докори, переважно обґрунтовані, справедливі. У м.Томськ, наприклад, після виступу перед широким активом я стільки їх наслухався, що не знав, як на деякі відповісти, аби не обманювати інших і не лукавити самому. Зокрема, критику щодо залежності Горбачова від безцеремонної дружини довелось звести до жарту і так розрядити атмосферу в аудиторії розкутих і невдоволених генсеком сибіряків. Після відряджень ми, працівники ЦК, писали звіти, наводили перелік типових, гострих запитань трудящих, не обходили критичні зауваження на адресу керівників. Та Горбачов їх ігнорував, перестав зустрічатися з нами. Три роки обіцяв прийти на загальні партійні збори апарату, однак і тут не дотримав слова. Я подружив із колегою по відділу, який свого часу працював під керівництвом Горбачова у Ставропольському крайкомі комсомолу, наодинці відверто розповідав про його витівки і кар’єризм. З прикрістю переконувався, що останній не тільки не позбувся «гріхів» молодості, але й розвинув їх до крайніх меж. Тож логічною виявилася еволюція до зради КПРС і могильника Радянського Союзу людини без глибоких ідейних переконань, моральної культури, з гіпертрофованими амбіційністю жадібністю і ханжеством. Такій присуджувати не Нобелівську премію, а звання фарисея XX ст.

Мені прикро й за те, що тривалий час працював під керівництвом Л.М.Кравчука. Відомий державний і громадсько-політичний діяч, публіцист і надзвичайно людяна особистість, Г.К.Крючков у одній зі своїх книг зазначив: багато літ співпрацюючи з ним, як колега, «ні за що не повірив» би тоді, що цей «полум’яний інтернаціоналіст», «бойовий пропагандист марксизму-ленінізму», «активний борець з буржуазним націоналізмом і релігійним дурманом» раптом підпише Указ Президії Верховної Ради УРСР про заборону діяльності Компартії України (Указ, визнаний згодом незаконним, антиконституційним), стане злісним антикомуністом, буде зі свічечкою в руках стояти біля вівтаря, правда, не з благісним, а зі злісним виразом обличчя…» (Див.: Георгий Крючков. Трудные уроки: раздумья бывшего партийного работника. 2-е изд., Х., 2009, с.189). Правда, В.В.Щербицький вчасно помітив нещирість Л.М.Кравчука, далі керівника відділу не висував, пояснив, що «цій людині не довіряв». Я ж ряд літ працював під його керівництвом, мав змогу «знизу» і зблизька пізнавати Леоніда Макаровича. Не мав нічого проти нього особисто. Він погодився з переведенням мене після Київського обкому КПУ у відділ пропаганди та агітації ЦК, не висловлював претензій до очолюваного мною сектору, радив не погоджуватися на посаду помічника секретаря ЦК. Тим не менш, я це зробив, і не в останню чергу через його характер та стиль. У цьому відношенні цілком згоден з Георгієм Корнійовичем, що «істинну душу лицеміри, люди «з подвійним дном», ох як вміють ховати!» (Цит.праця, с.145). З цим я стикався не раз.

Л.М.Кравчук, бачили ми, його підлеглі, – вкрай амбівалентна людина. Енциклопедичні знання, набуті в аспірантурі Академії суспільних наук при ЦК КПРС, він химерно поєднував з догматизмом, цитатництвом, демонстративна партійна принциповість, що зовні набувала явної релігійної нетерпимості, прикривала приятелювання з високопосадовим церковником, менторство маскувало кар’єристські замашки, суб’єктивізм, нерозбірливість в особистих стосунках… Комуністичної переконаності і порядності в нього, виявляється, не було. Не випадково в екстремальних умовах стала очевидною дволикість, хамелеонство, ницість цього партократа. Професійний функціонер, демагог і канцелярист виявився нездатним до управління державою, вимушений був достроково залишити президентський пост. Та не позбувся амбіцій і фарисейської сутності. І досі продовжує грати роль вождя, вміло приховувати дійсні наміри, лицедіяти. В одному з інтерв’ю Л.Кравчук хвалькувато заявив: «…я в своєму житті здійснив історичні вчинки, тобто доклав сил до розвалу останньої імперії, Радянського Союзу і створення незалежної Української держави». І цинічно додав: «все решта, порівняно з цим важливим актом, дрібне, минуще, і через якийсь час забудеться». Виходить, не варто звертати увагу на такі «дрібниці», як дике розграбування народного багатства, жебрацьке становище, передчасне вимирання і масова еміграція українців, перетворення країни в напівколонію Заходу та інші згубні наслідки капіталізації суспільства! Для таких індивідів, як кажуть, нема нічого святого. На жаль, Кравчук не став винятком.

Тривале спостереження за В.А.Ющенком, безпосереднє спілкування з ним і побіжний аналіз його поведінки показують, що і в нього величезна різниця між словами, справжніми намірами і вчинками. Від улесливої вдячності батькові-президенту за прем’єрство до інспірації акції «Кучму – геть!» у Віктора Андрійовича виявився один крок. Образно кажучи, протягом кількох літ ця людина еволюціонувала так карколомно, що майже не лишилося й сліду від непомітного колгоспного бухгалтера – носія партійного квитка до самовпевненого банкіра, діяча націонал-демократичного штибу. Сьогодні перед нами – багатолика постать самозакоханого і лицемірного політикана.

Хоч яку б сферу, галузь чи ділянку суспільного життя взяти, очевидна разюча невідповідність, полярна протилежність між передвиборними публічними деклараціями В.А.Ющенка, його наступними діями, їх самооцінкою і нинішніми реальними наслідками. Насамперед згадаймо, що главою держави він став нелегітимно, в неконституційному третьому турі президентських перегонів 2004 року. Підтриманий головним чином громадянами західних і центральних областей. За нього проголосувало близько третини населення. Тож хіба це «всенародно обраний»?

Ставленик Заходу, самозваний месія на президентському посту менше всього дбав про насущні потреби «пересічних українців», а прикриваючись «національними» інтересами, всіляко вислужувався перед хазяями – атлантичними неоглобалістами, формально рахуючись президентом країни, насправді виконував маріонеткову роль керуючого протекторатом під назвою «Україна». «Ляльковий владика» п’ять років забавлявся чим завгодно – від показушних, міждержавних візитів до власної пасіки, тільки не прогресивними реформами, бо всі геополітично значимі для США і НАТО рішення приймалися в Брюсселі й Вашингтоні, їх реалізацію Києвом прискіпливо контролюють тут чільні представники держдепу та діаспори. Свої обіцянки В.А.Ющенко не вмів, не бажав і не збирався здійснювати. Це стосується передусім його «державництва». За 2004-2010 рр., коли він начебто правив Україною, поглибився її розкол в усіх напрямах: за рівнем економіки, соціальним становищем, світоглядними ознаками, міжконфесійними стосунками, етнонаціональною ідентифікацією, культурно-мовними уподобаннями, ментальністю, зовнішньополітичними орієнтаціями тощо. Так, замість «економічного піднесення» відбувся цілковитий занепад народного господарства; «боротьба з бандитами» поступилася ще більшому спалаху корупції; очікувані п’ять мільйонів робочих місць обернулися десятивідсотковим безробіттям; підтримка демократії виявилася розгулом націонал-фашизму, брутальними порушеннями Конституції, антикомуністичною істерією (докл. див.: Георгий Крючков. Украина перед судьбоносным выбором. Харьков, 2010, 474 с.).

Більше того, нерідко він ігнорував міжнародне право і зобов’язання України перед світовою спільнотою, коли щось не вписувалося у його абстрактні схеми. Так, часто буваючи певний період у Закарпатті як опозиціонер, обіцяв багато що, в т.ч. національне визнання і сприяння соціально-культурному відродженню русинів. Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації визнав порушення їх громадянських прав в Україні, включив до свого моніторингу. Однак ставши президентом, Ющенко замість дотримання свого слова інспірував протилежне – ще більші переслідування русинів. СБУ здійснила репресивно-профілактичні допити близько 500 активістів, порушила кримінальну справу проти неугодного православного священника о.Димитрія (Д.Сидора); слухняні журналісти активізували цькування їх за мнимий «сепаратизм» і т.п. вигадки; київсько-львівські науковці продовжують, всупереч нинішнім суспільним реаліям, доводити, що цього народу вже немає, був, мовляв, етап в далекій історії українського народу, а русини сьогодні – одна з його етнографічних груп, нарівні з лемками, бойками, поліщуками і т.д. Думка світової громадськості, елементарні норми Декларації прав народів, існування русинів у десятках країн, інші аргументи виявилися для Ющенка нічим перед власними неуцькими стереотипами і агресивно-маніакальними забаганками. А підписавши 20 січня 2010 року указ №46 про присвоєння звання Героя України Степану Бандері, агенту гітлерівських спецслужб, Ющенко порушив усі норми міжнародного права, всі Конвенції і відомі рішення ООН з приводу недопущення будь-яких проявів фашизму. Він також порушив Конституцію, Закон України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.», які прямо забороняють фальсифікацію історії та реабілітацію фашизму. Така нахабність спричинила осуд не лише в Україні, а й у Польщі, Чехії, Росії, Ізраїлі та інших країнах.

Самочинно проголосивши себе лідером української нації, що корчиться в конвульсіях, Ющенко став виразником і захисником устремлінь головним чином галичанської еліти і діаспорних політиків, недолугим президентством замість консолідації суспільства, підвищення добробуту переважно бідного населення країни сприяв його ще глибшому майновому розшаруванню, крайньому зубожінню людей найманої праці усіх національностей і подальшому незмірному збагаченню компрадорської космополітичної буржуазії. Не здійснивши жодних реформ (конституційної, аграрної, адміністративної, судової та ін.), Ющенко за період свого президентства перекроював історію, реабілітував бандерівщину, роздмухував русофобію, ускладнював стосунки з Росією, розбещував молоде покоління, нівечив сучасну свідомість суспільства своїми маніакальними гаслами. Під завісою європейських духовних цінностей керована ним державна машина (спецслужби, виконавча влада, школа, ЗМІ і т.д.) нав’язувала масам націоналістично-регіональну зверхність, конформізм, індивідуалізм, містику. Президент всіляко розмежовував, роз’єднував соціум – за етнонаціональними ознаками, історичним минулим, віросповідною належністю, а також відданістю своїй персоні і т.п. суб’єктивними параметрами. Всупереч чинному законодавству, релігійним канонам і світовому досвіду він силкувався створити підпорядковану державній владі т.зв. єдину помісну церкву. Не випадково в країні згущаються сутінки неосвіченості, безкультур’я. У пресі і на телебаченні, наприклад (в т.ч. на державних каналах), нав’язливо розповсюджуються астрологічні гороскопи, виступають усілякі маги і екстрасенси, релігійні об’єднання дедалі наполегливіше втручаються у світські справи, освіту, культуру; нападкам і сумнівам піддаються сучасні наукові теорії, зокрема дарвінізм, водночас навіюються профашистські уявлення, ксенофобські настрої, антисемітизм. Ханжеськи демонструючи набожність і любов до «своєї нації», Ющенко прибрав роль прокуратора за дотриманням маніакального веління «думати і розмовляти по-українськи». Добру половину населення (головним чином російськомовного) він з опричниками таврують як антиукраїнців, «п’яту колону» і т.п. образливими кличками. Виявляючи правовий нігілізм і неуцтво горе-президент брутально ігнорував законодавство, межі між юридичними нормами і свавіллям, своєю патологічною похітливістю, жадібністю, вседозволеністю розбещував не лише помаранчеве оточення, а й управлінські кола, увесь державний організм. А «чисті руки» Ющенка не обмежилися банком «Україна» - з ними безпосередньо пов’язують систему махінацій із газом, депозитну вакханалію, валютні оборудки, відкриття шлюзів самозбагачення для «любих друзів», особисто відданих представників компрадорської буржуазії (Балога, Зінченко, Порошенко, Тимошенко, Червоненко і т.д.).

За святенницьким позуванням і менторським словоблуддям виразно простежується крайнє владолюбство, жалюгідність людини, яка випадково опинилася на владному Олімпі і завдала незмірної шкоди суспільству. Через бездарне президентство держава Україна, на думку авторитетних учених і політиків, де-факто вже майже не існує (див.: Дмитрий Табачник. Он уходит «навеки вон»// тижневик «2000», 2010, №3). За рубежем дискутується її правомірність, роблять спроби послабити економічний суверенітет, підірвати територіальну цілісність. Іноземні банки вже заволоділи третиною банківського капіталу України. Втрачено значну частину багатого сировиною Чорноморського шельфу за о.Зміїним. Грабовану, збезчещувану країну після правління Ющенка доведеться важко і довго піднімати з руїн.

Уся трагедія в тому, що В.А.Ющенко продовжує неадекватно оцінювати реальність. Окремі її факти тлумачить вибірково, тенденційно, цілком їх перекручує. Мимоволі складається враження, що ця людина або живе в створеному власною уявою віртуальному світі або видає бажане за дійсне, сподіваючись, що «його нація» колись дозріє до цього. Мільйони ж збіднілих за його недолугого президентства громадян України дивуються, ламають голови над тим, які «успіхи» він має на увазі, про що взагалі базікає, сумніваються в його інтелектуальних здібностях і моральності. На жаль, частина ошуканих співвітчизників продовжують йому сліпо вірити, а деякі по-людськи співчувають, мовляв, он до чого доводить владолюбство і корисливість.

Після остаточного політичного банкрутства колишній банкір, ганебно програвши 17 січня 2010 р. президентські перегони, марить подальшою парламентською діяльністю, покладаючись, мабуть, на все те ж фарисейство. Після невдалого прем’єрства президентство виявилося ще гіршим. Апогеєм його політичного і морального падіння стало присвоєння звання «Герой України» гітлерівським прислужникам Роману Шухевичу і Степану Бандері. Останньому, до речі, вже після поразки на президентських виборах. Боляче і соромно за людину, коли вона втрачає життєві орієнтації, а часом і здоровий глузд, і не відає, що чинить…

Не можу ігнорувати і сподвижницю В.А.Ющенка – Ю.В.Тимошенко. Ставши у 1998 р. народним депутатом України від виборців Кіровоградщини, вона законотворчою активністю не відзначалася. Перебуваючи спочатку в тіні свого патрона – П.І.Лазаренка, після його ув’язнення в США швидко створила блок власного імені, до якого з різних причин погодились увійти представники неоліберального громадського об’єднання «Батьківщина», республіканської партії «Собор» та одного з соціал-демократичних угруповань. Поступово молода жінка ставала все помітнішою фігурою на Печерських пагорбах. Її популярність зросла після короткочасного перебування в Лук’янівському СІЗО. Сталося так, що ми разом мітингували під гаслами «Повстань, Україно!», «Геть Кучму!», брали участь в дипломатичних прийомах, обмінювалися офіційними листами, а напередодні Майдану опинилися на протилежних барикадах. Зовнішні симпатії поступово змінювалися нерозумінням, розчаруванням, подивом, зневірою до людини, яка навчилася так вміло і ефектно, мов гіпнотизер, дурити колег, громадськість країни, світову спільноту, що стала керівником Уряду і замахнулася на посаду… Президента України.

Добре, що більшість громадян розібралися в ситуації, не сприймають гіпертрофовані претензії Ю.Тимошенко. За її фарисейською риторикою – гірка дійсність. Що отримала Україна від двічі очолюваного нею Уряду? Обіцяний Ющенковою подвижницею економічний прорив повернувся небаченим спадом реального внутрішнього валового продукту, ціновою і валютною девальвацією, розвалом бюджетної політики, безконтрольним, чотирьохразовим зростанням державного боргу (до 44% ВВП або 104 млрд. ам. дол.), посиленням тіньової економіки і корупції (з 28 до 50%), згортанням інвестиційної діяльності, регресом в економічній інтеграції, експансією Міжнародного валютного фонду, цілковитою залежністю країни від зовнішніх ринків.

За наявності кращих у світі чорноземів, «рекордних» врожаїв зернових ми імпортуємо турецькі помідори, польське сало, «ніжки Буша» та інші продукти харчування. Торік в Україні на 46 млн. населення, повідомив 20 січня ц.р. з парламентської трибуни один з лідерів КПУ А.І.Мартинюк, приватизована вітчизняна промисловість випустила лише 18 млн. пар взуття, 52 млн. шкарпеткових виробів, 13 млн. штук спідньої білизни. З сумом та іронією Адам Іванович додав: їх на людину припадають буквально одиниці. У громадян логічно виникають запитання: чому ми маємо підтримувати турецького чи китайського товаровиробника? Який в країні Уряд? Кому на ділі він служить? Замість обіцяного Ю.В.Тимошенко поліпшення рівня і якості життя українців спіткало різке зниження реальних зарплат і соціальної підтримки, розвал пенсійної системи, згортання бюджетних програм, зменшення фінансування освіти, охорони здоров’я. Деклароване нею повне компенсування знецінених вкладів Ощадбанку стрімко звелося до виплати тільки 5% від їх загальної суми. Зате зростають ціни на продукти харчування і товари першої необхідності, тарифи на житлово-комунальні послуги. В жалюгідному становищі опинились Збройні сили. Народне господарство країни конає в конвульсіях. Торік половина бюджетних витрат фінансувалася за рахунок зовнішніх запозичень. Фінансові спекуляції, експансія міжнародних банків, знецінення гривні ведуть до цілковитої втрати суверенітету України. Політичне краснобайство, бутафорська показушність, пошук ворогів власної країни, звалювання провини на світову кризу – нічим не виправдати очевидних згубних наслідків недолугого управління країною… Непрофесіоналізм, корисливість, популізм, брехливість Ю.В.Тимошенко неупереджені люди бачать у кожному її вчинку й слові. Якщо до 2005 р. намітилося підвищення темпів зростання промислового виробництва, ВВП, торгового обороту, почалося поетапне підвищення зарплат, стипендій, пенсій – нині все змінилося у протилежному, негативному напрямі. Очолюваний Ю.Тимошенко Уряд виявився цілком недієздатним, вся його гарячкувата діяльність – суцільний обман і окозамилювання. В країні настав політичний і економічний хаос. (Докл. див.: Татьяна Подашевская. Крах правительства непрофессионалов…//Тижневик «2000», 2010, №3).

Громадяни закономірно сумніваються у щирості й чесності людини, яка добуті всілякими оборудками на посаді виконавчого директора ЄЕСУ мільярди тримає в офшорних зонах, викликаюче демонструє баснослівні наряди, витрачає мільйони «зелених» на виборчу кампанію, включила до парламентської фракції 50 доларових мільйонерів, робить у Лондоні, Брюсселі й Москві гучні, взаємовиключні політичні заяви (типу «стримати Росію»), удавано веде боротьбу з олігархами, а кримінальна справа проти якої у Москві закрита за строком давності, у США (про співучасть з П.І.Лазаренком) тимчасово відкладена… Відверте демонстрування дволикості, нехтування елементарною порядністю – вияв розгулу політичних пройдисвітів – є свідченням соціальної деградації, світоглядної засміченості, патологічної хвороби всього українського суспільства. Абстрактна Вона втілює найгірше з ницого, нікчемного, фарисейства – політичного, аморального, бездуховного явища.

У ненаситній жадобі влади та багатств люди нерідко вдаються до маккіавелізму, не гребують будь-якими засобами і методами для досягнення корисливих, постійно зростаючих амбіцій і потреб. При цьому фарисейство маскується модними термінами. Так, «кризовим менеджером» найвищого рівня вважається В.В.Медведчук. Молодий київський адвокат за збігом обставин і стараннями команди С.І.Устича в 1997 р. став народним депутатом України від Іршавського виборчого округу. Часто з ним спілкуючись, я пересвідчився, що він – типовий представник новітнього лібералізму і буржуазного прагматизму. За соціал-демократичною фразеологією фарисея цього типу приховується безмежна жадібність, маккіавелізм, гіпертрофоване прагнення до влади, розкоші й насолоди, байдужість до страждань інших людей. Представники такого типу керуються принципом корисливості, вигоди, досягнення особистої мети, незважаючи на нещастя, горе інших. Це, зокрема, виразно проявилося на завершальному етапі співпраці В.В.Медведчука з Л.Д.Кучмою, в його ставленні до І.М.Різака та інших догідливих, використаних і забутих висуванців. В.В.Медведчуку та йому подібним сповна притаманний торгашеський стиль мислення і поведінка скороспілого буржуа; в його дусі все робиться шляхом простого підрахунку вигод і втрат від будь-якого вчинку. У них егоїстичний смисл нерозбірливими методами особистого збагачення і досягнення успіху камуфлюється посиланнями на «узгодження» інтересів, компромісність, загальнолюдську солідарність і т.п. розумуваннями. Одним словом, маємо справу з фарисейством витонченим, де за благочестивими гаслами насправді криється вузький розрахунок, підпорядкування всієї діяльності отриманню якомога більшої матеріальної чи політичної вигоди, егоїстичний практицизм, ігнорування ролі духовних інтересів, нехтування моральних цінностей.

Нерідко фарисейство набуває характеру фанатизму. Його ознаки демонструє, наприклад, В.І.Балога, з яким мене звела депутатська діяльність 1998 р. Богомільний, начебто лагідний, зовні доброзичливий, він, як виявилося, насправді химерно поєднує раціоналізм, прагматичний підхід до справи з сліпою, некритичною прихильністю задуманим цілям, нетерпимістю до інакомислення й непослуху, що відносно близьких та підлеглих може виявитися у брутальності і жорстокості. Як повідомлялося в пресі, для досягнення задуманого В.І.Балога схильний вдатися до крайніх способів і засобів, при розв’язанні конфліктів віддає перевагу не доводам і переконанню, а категоричним вимогам, обману, погрозам жорстокими карами.

Не менш небезпечне інтелектуальне фарисейство. Це підтвердила, зокрема, трагедія П.М.Скунця. Талановитий, шанований закарпатцями поет, лауреат премій імені Д.Вакарова, М.Островського та інших високих радянських відзнак, раптом опинився керівником обласного осередку Руху. Прикро було чути від щедро друкованого і не обділеного владою письменника антикомуністичні, антирадянські випади, незграбне політиканство, явне прислуговування емісарам з Києва та Львова. Ми не раз відверто про все говорили, дискутували, та мій колишній комсомольський побратим більше прислуховувався до Д.В.Павличка, І.Ф.Драча, В.О.Яворівського та їм подібних. Вони виявилися майстрами фарисейства. Свого часу (у 50-і роки) я сам захоплювався віршем «Я син простого лісоруба» та іншими творами поетичної збірки «Бистрина». Бо тисячі нас, молодих закарпатців, також мали повторити Павличкові визнання:

Я син простого лісоруба,

Гуцула із Карпатських гір.

Мені всміхнулась доля люба

У сяєві Кремлівських зір.

В твоєму університеті

Я вчусь тепер, народе мій.

Так дай же в молодому злеті

Мені піднятись вище мрій…


Разом з творами В.Маяковського, С.Єсеніна, А.Корабелеша, Д.Вакарова, Муси Джаліля, Е.Асадова прикарпатець Д.Павличко надовго увійшов у моє життя своєю ідейністю, патріотизмом, щирістю. Співчував йому за те, що він «у хаті рідко бачив хліб, а в панській школі його били по руках». Особливо близько сприймав я громадянську лірику поета, а противатиканську публіцистику навіть пробував наслідувати. Вірив, що…

…тремтять «намісники Ісуса»,

Бо чекає кара їх страшна

І за Галілея, і за Гуса,

І за Ярослава Галана…

Згодом полонили мене поема «Вогнище», філософські твори Д.Павличка, за які Радянська влада давала йому найвищі відзнаки. 1979 р. погоджувався з оцінками Івана Драча, який писав: «Великий урок сонетів Дмитра Павличка – це урок любові до рідного народу, урок ідейної відданості його революційним ділам і комуністичним мріям. Запам’ятаємо його для себе і для всіх». Я вірив, що обидва дійсно за перебудову суспільства на соціалістичних принципах. Та не відав, що Павличко незабаром поверне на 180 градусів, стане називати звільнення Прикарпаття від панського гніту «совіцькою окупацією», оспівувати бандерівщину, лаяти Кремль, обстоювати націоналізм і русофобію.

А як зрозуміти В.О.Яворівського? Поетичною майстерністю він не відзначався, та його прозові твори про подвиги радянських людей у Великій Вітчизняній війні, трудові будні атомників Чорнобиля, здобутки хліборобів і тваринників Баришівського району Київщини ми в ЦК КПУ сприймали позитивно, навіть сприяли відзначенню молодого, багатообіцяючого автора. Пригадую, як одностайно підтримали і оперативно оформили висунення його за документальну повість про трагедію волинського села Кортеліси (нашу Хатинь) на Державну премію УРСР ім.Т.Шевченка. Вшановували молодого письменника, як могли, керівники Полісся, про що мені не раз розповідав секретар Баришівського райкому КПУ В.Н.Силков. Та Яворівському було все мало. Колишній співець комуністичної доби, незмінний нардеп від різних партій, нині він – трубадур у таборі антирадянщиків і націоналістів. Його хамелеонство красномовно засвідчує, зокрема, законопроект «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2010 році», з кокетливим автографом «В.Явір». У цьому документі очолюваного ним парламентського Комітету з питань культури і духовності пропонується широко, на державному рівні, відзначити 13 пам’ятних дат і 89 «видатних» історичних осіб та митців, тобто в середньому по дев’ять свят на місяць. Однак поряд з справжніми героями воєн і праці до цього списку Володимир Олександрович включив Володимира Кубійовича – одного з ініціаторів створення дивізії СС «Галичина», Андрія Мельника – лідера ОУН, активного гітлерівського прислужника, митрополита Андрія Шептицького, який влітку 1941 року вітав біснуватого фюрера і його «побідну» армію в окупованому Львові, Ярослава Стецька – інспіратора «антибільшовицького блоку» та інших оскаженілих націонал-фашистів. А священне 9 Травня Яворівський запропонував перенести на 8 вересня й відзначати як «День Перемоги над фашизмом у Другій світовій війні».

Ошуканий такими київськими націонал-патріотами романтичний, наївний Петро Скунць – вважаю – виявився жертвою їхньої демагогії, довірливості і власних амбіцій. Щоб заручитись підтримкою київських зверхників, заробляв «срібняки» у прорухівській газетці «Срібна Земля». Я довго терпів його політичні вправи. Та після довільної, «висмоктаної з пальця», публікації «Місяць серпень – нестерпень» в цій газеті (№31 за 11 серпня 2001 року) не витримав, з професором В.В.Химинцем зажадали від автора і шеф-редактора В.В.Бедя спростувати образливі для нас висловлювання, перекручення фактів, брехливі твердження щодо нашої «причетності» до т.зв. ГКЧП і т.п. інсинуації. Брутальні й систематичні випади проти нас цього видання, мотивували ми, «розцінюємо як навмисну образу і спробу компрометації нас, державних і громадсько-політичних діячів, як грубе порушення не лише журналістської, але й звичайної людської етики та моралі. Подібні негідні вчинки не повинні мати місце між справжніми інтелігентами, колегами, порядними співвітчизниками. Вони не сумісні з інтересами розбудови правової, демократичної держави, формуванням громадянського суспільства, вихованням політичної культури населення України»,

Допущені П.М.Скунцем і газетою «Срібна Земля» наклепи і образи нашої людської гідності, доводили ми, містять ознаки злочину за ст.125, 126 чинного Кримінального кодексу, ст.37 Закону «Про статус народного депутата України» та інших правових норм. Досвідчений юрист В.В.Бедь не став доводити справу до судового розгляду, 15 вересня т.р. опублікував у редагованій ним газеті наш лист і вибачення, надалі їх уникав. А П.М.Скунць усно, всерйоз і напівжартома, твердив, що я – нормальний комуніст, однак партія моя (а колись і його) – злочинна. З своєю внутрішньою суперечливістю він незабаром пішов у потойбічний світ. Ще один приклад дволикості, фарисейства, яких не уникла і ця безкорислива, талановита людина, яку я колись поважав…

Щодо єзуїта-Павличка, важко збагнути, коли він був щирим: підлітком, допомагаючи УПА, чи дорослим, славлячи КПРС і соціалізм? Як ненависть до клерикалів і націоналістів раптом поступилася любові до них? Подібних запитань виникає багато. Вони стосуються й І.Ф.Драча, В.О.Яворівського та іже з ними. Не згадую вже вкрай суб’єктивні редакційні висновки, внутрішні рецензії на твори колег, анонімні доноси, виклянчування для себе тиражів, нагород, зарубіжних відряджень і т.п. корисливих дій багатьох чільних націонал-демократів, частим свідком яких я був у період роботи в ЦК КПУ. Нелегко доводилось відмовляти багатьом з них – як правило, справедливо – завідуючому відділом культури, чуйному і нерішучому Б.В.Іваненку, демократичному помічнику В.В.Щербицького В.К.Врублевському, дипломатичному секретареві ЦК О.С.Каптові. Та це окрема тема.

Зрілим, неупередженим людям очевидно: подібні Павличку-Драчу-Яворівському літературні діячі ніколи не були щирими, чесними, скромними, тож їх дворушництво, лицемірство, брехливість заслуговують тільки на зневагу й огиду. Незважаючи на нинішні посади і звання, коммутантів-фарисеїв не поважають колеги, ігнорують заокеанські поводирі, проклинають обмануті співвітчизники. При мимовільних зустрічах не хочеться й руки подати колись улюбленим поетам, а нині жалюгідним політиканам. Згадую про них вимушено, з вагомої причини. У нас історично поважають митців, вони суттєво впливають на культуру, менталітет, громадську думку. Не без подібних Павличку-Яворівському останніми десятиліттями формується небезпечний і ганебний стереотип, начебто українець одне думає, друге каже, а інше робить, великого поширення набули громадянська невизначеність, соціальна пасивність, моральна політична суперечливість: переважно бідні громадяни обирають депутатами мультимільйонерів, як правило, крадіїв і фарисеїв, останні навчилися так вправно дурити виборців, що ті, одного разу виявившись ошуканими, ганьбляться в цьому признатися і, мов загіпнотизовані, мимоволі слухняно продовжують терпіти обман і знущання «еліти» (до речі, в селекції і племінній справі цим терміном позначають тварин, які добре їдять, виявляють найбільшу продуктивність і плодовитість, слухаються пастухів). Ненаситні можновладці і марнославні піїти у фарисейському стаді – близнюки по злісному духу й невгамовній жадібності. Що у них гідного наслідування? Куди вони приведуть націю? Уроки робити кожному.