Київ Всеукраїнське громадське об’єднання «Інтелігенція України за соціалізм» 2010 Іван Мигович Світочі І фарисеї 2010 ббк 60. 59 (4 Укр 43 ак) 545

Вид материала

Документы

Содержание И на восток концлагерным оконцем Вступна стаття до книги «А.Карабелеш. Избранное». липень 2006 р.

Подобный материал:

• Реферат з політології Всеукраїнське об’єднання «Свобода» "Свобода", 100.38kb.
• Г. М. Доброва Грига В. Ю. Теоретичні та практичні аспекти використання наукових результатів, 1646.71kb.
• Духовні світочі людства, 552.41kb.
• Дпс україни ­­­­­­­­­ О. В. Клименко, 20.79kb.
• Постанова від 2 вересня 2010 р. N 805 Київ, 195kb.
• Неформальні громадські об*єднання, 20.87kb.
• Удк 32+329. Д67 ббк 66. 2(4 Укр)+76, 10053.86kb.
• Список народних депутатів України, 43.17kb.
• Лицензия турагента: ав 157766 Донецкая обл г. Краматорск ул. Шкадинова,, 311.56kb.
• Киева каскад 4-6 (в период с 01. 04. 10-31. 10. 10), 280.34kb.

И на восток концлагерным оконцем

Глядим мы все на выжженный пустырь…

Друзья, светает… скоро выйдет солнце,

Громит фашистов русский богатырь!


Незабутньої весни 1945-го радянські воїни при підтримці союзників розгромили гітлерівський фашизм. Вийшов на волю і мужній А. Карабелеш. Своїм життєвим подвигом він по праву увійшов до когорти О.Борканюка, І.Туряниці, С.Вайди, Д.Вакарова та інших борців-антифашистів Закарпаття.

На жаль, нелегкі випробування випали А.Карабелешу і в повоєнний період. Отримавши повідомлення про смерть чоловіка в гітлерівському концтаборі, дружина, щоб врятувати дітей від голоду, вдруге вийшла заміж. Опинившись після розгрому фашизму на волі, фізично знесилений, морально-психологічно виснажений письменник шукає роботу, бореться за правду. Зі своїм бунтарським характером, чесністю і принциповістю він часом негативно висловлюється про місцеву владу, критикує деяких її керівників-бюрократів. Його виключають із Словацької спілки письменників ( українська секція ). Не знаходив порозуміння і підтримки й на Закарпатті. «Компетентні органи» порахували недоцільним його повернення додому. Тут окремі офіційні установи і видання почали звинувачувати його у явних і мнимих гріхах. Так, після публікації 29 березня 1957 р. в київській «Літературній газеті» статті кандидата філософських наук П.В.Лінтура «Співець Закарпаття» в ужгородських виданнях з’являються протилежні оцінки й спростування. А.Карабелешу дорікають за незрілі юнацькі твори, приписують містицизм, грубий шовінізм, релігійні марення, декаденство, прислужництво білогвардійським недобиткам і уніатській реакції, антирадянщину і т.п. примітивні інсинуації. Нерозуміння, підозрілість, заздрощі, доноси, цькування супроводжували А.Карабелеша все життя, травмували його чутливу душу, послаблювали творчі сили, формували про нього спотворену громадську думку. Все це не в останню чергу спричинили його ранню смерть.

Недоспівана пісня, невидані твори, проігнорований громадянський подвиг, передчасна втрата письменника-антифашиста викликають біль і щем, сором і гнів. Треба відновлювати історичну правду й справедливість, насамперед поверненням творчості А.Карабелеша до культурної скарбниці народу. Робімо все можливе, щоб він був серед нас і з нами. Хай підростаючі покоління вчаться у нього палкої любові до рідного краю, європейського мислення і культури, людської чесності й мужності, віри у неминуче торжество правди, соціальної справедливості, демократії, гуманізму. Все актуальнішими стають заклики співця Карпат до слов’янського єднання, пильності перед небезпекою націонал-фашизму, брутальної русофобії, хижацького імперіалістичного глобалізму й міжнародного тероризму.

Життєвий подвиг А.Карабелеша має і суто людський вимір. Хоча доля не була до нього прихильною, він не корився обставинам, не пасував перед труднощами, мужньо боровся з насильством, неправдою, злом, підступами недоброзичливців, не зраджував і по-хамелеонівськи не міняв свої переконання, над усе цінував людську честь та гідність.

Прикро і водночас повчально, що Андрій Васильович у скрутні часи не відчув потрібної підтримки з боку друзів, колег, громадсько-політичних сил і влади. Врешті-решт безкомпромісність, максималізм теж мають межі...

Оцінюючи життя і творчість А.Карабелеша, маємо враховувати складність процесів і подій ХХ ст., виходити з умов і специфіки Підкарпатської Русі. Адже письменнику довелося пізнати до семи політичних режимів. Більшу частину життя він вимушено провів у Чехословаччині, де русини, навіть освіченні, були пасинками і громадянами третього ґатунку. Не можемо ігнорувати і вплив білоемігрантського оточення в юнацький період. Підтримуючи з рідним краєм епізодичні зв’язки в повоєнний час, А.В. Карабелеш не брав безпосередньої участі в формуванні народної влади, розвитку економіки, культури та інших соціалістичних перетвореннях. Здійснювані з великими труднощами, помилками і недоліками, вони були загалом прогресивними, сприяли подоланню безробіття, голоду, пошестя хвороб, поширенню культури, освіти, суттєвому поліпшенню загального добробуту та інших соціальних здобутків, які ми реально відчували в своїх родинах, на своїх долях. Однак Андрій Васильович як істинно інтелектуальний, принциповий опозиціонер акцентував увагу на проблемах, недоробках...

24 липня ц.р. я подав пропозиції обласній раді та державній адміністрації щодо відзначення 100-літнього ювілею А.В.Карабелеша. Вважаю, що дуже важливо уникнути, як у нас часто буває, формалізму і компанійщини. Недостатньо провести кілька напівзаходів і все забути. До того ж маємо багато інших ще непошанових славетних земляків. І, звичайно, надалі неприпустиме однобічне, упереджене ставлення до одних (за політичними орієнтаціями, походженням, конфесійною належністю, світоглядом, мовою тощо) і гіперболізація інших (за сучасною партійною кон’юнктурою, суб’єктивними симпатіями чи на догоду корпоративним інтересам мінливої влади).

Багатогранна творча спадщина, громадянський подвиг, благородна культурницька діяльність, світлий образ, героїчно-трагічне життя А.В.Карабелеша заслуговують глибшого вивчення, справедливих оцінок і належного вшанування в Україні, яка прагне гідно прилучитися до кращих надбань європейської цивілізації і культури.

Вступна стаття до книги «А.Карабелеш. Избранное». липень 2006 р.


Справжній закарпатець

Самовіддана праця хліборобів Закарпаття дістала високу оцінку партії й уряду. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 лютого 1958 р. за успіхи, досягнуті у справі збільшення виробництва і заготівель зерна, овочів, фруктів, молока, м’яса, вовни та інших сільськогосподарських продуктів, Закарпатську область нагороджено орденом Леніна. 1126 передовиків відзначені орденами і медалями СРСР. Поповнилась новими прізвищами плеяда Героїв Соціалістичної Праці в області. Це – Ю.Ю. Пітра, М.М. Алечко, В.А. Фенич, А.І. Співак та інші. Знатна ланкова Г.М. Ладані стала двічі Героєм Соціалістичної Праці.

Історія міст і сіл УРСР. Закарпатська область. – К.: 1969. – с.66


Перший запис у моєму особистому листку про трудову діяльність – здобуття фаху агронома-плодоовочівника в Мукачівському сільськогосподарському технікумі протягом 1956-1960 років. Вступивши до нього одразу після Тибавської семирічки, що на Свалявщині, я практично рано почав самостійне життя. Рік разом із однолітками Віталієм Дубиною, Іваном Пірою, Йосипом Деяком жили на приватній квартирі по вул. Возз’єднання у місті над Латорицею. На другому курсі пощастило отримати місце в гуртожитку. Його створили на базі кількох пристосованих будинків на тодішній вул. Калініна, 16, що починається навпроти міської ратуші. До того їхніми господарями були слухачі обласної школи голів колгоспів, функції якої передали нашому технікуму.

У двох напівпідвальних кімнатах першого корпусу (нині в ньому військовий комісаріат) розмістили нас, півтора десятка хлопців із різних куточків Закарпаття та центрально-східних областей України. Ми раділи такому житлу, адже плата за нього була символічною (7 карбованців за місяць). А стипендію отримували – залежно від успішності та курсу – від 140 до 250 карбованців. Для багатьох учнів технікуму вона була фактично єдиним джерелом існування. Більшість із нас походила з незаможних сільських родин. Старшокурсники підробляли, я з Іллею Поповичем, Іваном Мокрянином, Тиберієм Боднаром дописували до газет. Майже всі на канікулах удома заробляли на одяг.

Жили в гуртожитку сутужно, але дружно, весело. Справжнім святом для нас виявлялися продуктові посилки від батьків-«східняків» та відвідини рідних із близьких сіл. Гостинці, як правило, ставали надбанням усієї «комуни». А сухофрукти з Таджикистану Саші Рахметову, який вступив до нашого технікуму після військової служби, яку проходив у Мукачеві, викликали подив і захоплення.

Та чи не найбільше, окрім продуктів і коштів, нам бракувало людського тепла. Серед нас, дітей війни, було чимало вихованців дитбудинків і напівсиріт (до них належав і я, оскільки батько помер після важкої хвороби після повернення з угорської армії і радянського полону. Щасливців були одиниці. До них по-доброму відносили, зокрема, Петра Пітру з приборжавського села Білки, який після десятирічки вступив на спецвідділення, що готувало зоотехніків. Ми з ним виявилися не лише сусідами по кімнатах у гуртожитку, але й близькими за характерам, нахилами, захопленням журналістикою. Так, обидва друкувалися в газетах «Закарпатська правда», «Молодь Закарпаття», іршавській і свалявській районках.

Невдовзі після поселення в гуртожитку до нас завітав батько Петра. Передав домашні гостинці, розпитував про те, хто звідки, ким збирається стати. У невимушеній розмові похвалив нас за відмінне навчання, а відносно газетних публікацій зазначив: «І то добре, буде як наш Потушняк …»

Мені одразу припав до душі Петрів батько. Середніх літ, міцної статури, з щирим привітним обличчям, добрим поглядом він викликав довіру, видавався «своїм», близьким. Непідробна увага і співчуття вгамовували наші спраглі юні душі, а неквапна, розсудлива поведінка живили повагу і захоплення, спонукали до роздумів, наслідування… Відтоді я нетерпляче очікував приходу Петрового батька, шукав можливості щось у нього спитати. Жадібно ловив кожне його слово чи думку.

Я знав, що Юрій Юрійович Пітра є комуністом, працює ланковим. Очолюваний ним колектив тоді (1957 р.) вперше зібрав по 100 цнт зерна кукурудзи з гектара, за що він був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці. Проте жодним ні кроком, ні рухом ця знана людина не виділялася з-поміж інших батьків моїх друзів – сусідів по гуртожитку.

Згодом, упродовж п’яти десятиліть у різних місцях, з різних нагод доля зводила мене з Юрієм Юрійовичем, його сином Петром та їхньою дружною родиною. Під час роботи інструктором Закарпатського обкому ЛКСМУ мені було доручено надавати допомогу комітетам комсомолу Виноградівського, Іршавського та Рахівського районів. Комсомольці організації в той час велику увагу приділяли створенню молодіжних ланок і ферм. У своїх колективах юнаки та дівчата почувалися впевненіше, працювали більш відповідально, впроваджували передовий досвід, вели творчі пошуки, змагалися зі старшими і між собою за кращі показники. Допомагаючи їм, організовували навчання. Ю.Ю.Пітра, ставши відомим на всю країну кукурудзоводом, охоче зустрічався з молодими трудівниками, щедро ділився з ними багатющим досвідом, радив сміливо долати труднощі.

Зокрема, він одним із перших запровадив шестикутний спосіб посіву кукурудзи, обґрунтований колишнім викладачем нашого технікуму, а потім керівником Мукачівського об’єднання «Сільгосптехніка» М.Д.Фесиком, переконував у його перевагах молодих землеробів.

З середини 60-х років комсомольці сусіднього з Білками села Довге предметно зайнялися благоустроєм, культурно-освітньою і фізкультурно-масовою роботою. Завітавши якось до Ю.Ю. Пітри, я поцікавився його думкою з цього приводу, зокрема, чи знає він про справи і задуми молодих сусідів. Почув позитивні оцінки. Тому з секретарем райкому ЛКСМУ Іваном Лакатошем кілька разів побував у Довгому, допоміг скласти комсомольській організації план дій на перспективу, провести збори у Будинку культури, які закликали ровесників підтримати таку ініціативу. Незабаром рух комсомольців с. Довге за благоустрій і культуру рідного села, схвалений обкомом ЛКСМУ, дав відчутні результати, його наслідки помітні тут і досі (попри теперішній загальний занепад і руїну).

Свій напрям обрали і білківські комсомольці. Вони у вільний час споруджували пам’ятники, створювали музеї (історії села, інтернаціональної дружби, краєзнавства, а потім у 1977 р. – присвячений Ю.Ю.Пітрі). Тут 1968 року запровадили змістовне одночасне відзначення Храмового свята і Дня радянського села.

У 70 – 80-і роки м. ст. мені випало працювати в Києві та Москві. Уважно стежив за трудовими здобутками Ю.Ю.Пітри, з гордістю розповідав про нього колегам по комсомольській і партійній роботі, керівникам господарств і, звичайно, вдячно вітав його під час проведення поважних форумів, у президіях яких славний земляк гідно представляв наш край.

Пригадую своє здивування величезним інтересом до нього в Північній Осетії, куди 1988 року поїхав з пропагандистською групою ЦК КПРС. Дізнавшись, що я родом із Закарпаття, секретар обкому партії Ю.І.Конієв довго розпитував мене про Ю.Ю. Пітру, Г.М. Ладані, О.М. Ткалича та інших наших майстрів рекордних урожаїв кукурудзи, адже наші регіони тривалий час змагалися, всіляко допомагали один одному. Та й природно-кліматичні умови у нас схожі, і в менталітеті горян Карпат та Кавказу чимало спільного. Було до щему приємно і гордо чути вдячність північно-осетинських товаришів за Пітрові уроки, гібридне насіння та іншу допомогу.

Важко передати словами підтримку Юрія Юрійовича, яку він надавав у відновленні діяльності Іршавської районної партійної організації після тимчасової антиконституційної заборони КПУ в серпні 1991 року. Я з часу відновлення КПУ очолював її обласну організацію і, звичайно, як її керівник опинився в доволі скрутній ситуації. Чимало комуністів області відійшли від активної громадсько-політичної діяльності, а деякі перекинулися в табір буржуазно-націоналістичних сил. І все-таки І.І.Галас, Й.О.Червінський, В.Д.Макрушин та інші товариші по партії радо інформували обком про те, що комуніст із 1951 року, Ю.Ю.Пітра разом із нами зберіг вірність комуністичним ідеалам, в його родині діє своєрідний компартійний осередок. Буваючи в різних куточках Іршавщини та сусідніх районів, перш ніж заїхати насамкінець до рідних у села Березники, Лопушанка чи Мала Мартинка, намагався побачити Юрія Юрійовича, звіряв із ним свої задуми, розвіював сумніви… Якось вирішив порадитися з ним щодо резерву керівників Іршавської районної парторганізації. Перед цим розпитав про плани і можливості його сина Петра. Той погодився включитися в роботу райкому. Не заперечував і Юрій Юрійович. Невдовзі Пітрі-молодшому запропонували очолити районну організацію колишніх депутатів рад різних рівнів. Всі ми погодились на такий варіант. Принциповість, досвід і авторитет комуніста на такій посаді особливо потрібні. Нині Іршавська районна парторганізація, яку сумлінно очолює І.В.Газдик, а надихає ветеран КПУ І.І.Галас, впевнено розширює свої ряди і посилює вплив, тісно співпрацює з колишніми депутатами. Інакше і не повинно бути на Пітровій землі.

Працюючи народним депутатом України в 1998-2000 роках, я ділився планами парламентської діяльності з Ю.Ю.Пітрою. За його порадами порушив у Верховній Раді ряд питань соціально-економічного розвитку краю. Головне – реально відчував його мудре, доброзичливе ставлення. Після кожної зустрічі з ним з’являлися нові задуми, додавалось снаги. Ю.Ю.Пітра володів даром притягувати до себе людей, викликати довіру і приязнь.

Його здоров’ям і справами постійно цікавилися перший секретар ЦК КПУ П.М. Симоненко, колишній голова парламенту О.М.Ткаченко, побратими-комуністи з сусідньої Словаччини, а також Москви, Берліна, Праги, інших столиць, у яких мені довелося побувати за минулі десятиліття. І переконався: нашого славного трудівника скрізь пам’ятають, шанують.

У березні 2004 року П.М.Симоненко доручив мені важливу місію: з нагоди 80-річчя знаного хлібороба висловити щирі вітання і вручити ювіляру Почесну грамоту ЦК КПУ за активну участь в утвердженні комуністичних ідеалів. Назавжди залишиться в пам’яті щира, відверта розмова в затишному будинку по вул.. Шевченка села Білки, в якій також узяли участь народний депутат України І скликання І.І.Галас і тодішній редактор газети «Карпатська правда» С.В.Лендєл, дружина Юганка, син Петро, невістка Юстина. Таких відкритих зборів сімейного комуністичного осередку навряд чи знає історія і практика партійного будівництва. Добре, що Степан Васильович зробив фото, яке я вмістив у книзі «Захищаючи права закарпатців» (Ужгород, 2007, с. 232). Щоразу, коли дивлюся на нього, в пам’яті оживають найприємніші миттєвості такого складного, суперечливого буття…

Юрій Юрійович був надзвичайно скромною, невибагливою людиною, ніколи не акцентував увагу на особистих проблемах, жив інтересами Закарпаття і всієї країни. Особливо страждав через те, що новий, кланово-олігархічний режим в Україні планомірно розвалював аграрно-промисловий комплекс, спричинив безладдя, аморальність у суспільстві, не протидіяв злочинності, корупції. В цьому переконувався не лише я – це підкреслювали М.Ю.Волощук, Г.Й.Бандровський, В.Г.Захарець та інші мої товариші, які напровесні, напередодні іменин, за кожної можливості та нагоди їхали в Білки, щоб морально підтримати Юрія Юрійовича, водночас почути від нього мудрі настанови.

Своїм славним земляком пишаються насамперед іршавці. Я був щиро радий, коли талановита журналістка Тетяна Грицищук торік завітала до редакції газети «Карпатська правда» і, безпартійна, запропонувала матеріал на партійну тему. Він називався стисло: «Пітри – славна династія білківських комуністів». Згодом його передрукував і київський «Комуніст», розмістив у інтернеті «Комінформ», використовували інші ЗМІ.

Готувалися відзначити 95-річчя від дня народження Ю.Ю.Пітри в Ужгороді та Києві. До ювілею зосталися 22 дні. І тут сумна звістка пройняла серця тисяч іршавців, інших закарпатців, сільських трудівників на пострадянському просторі і в далекому зарубіжжі, де знали і чули про добрі справи цієї унікальної людини.

В когорті видатних постатей нашого краю, якими пишаємось, з якими звіряємо свої помисли і дії, Ю.Ю.Пітрі належить особливо почесне місце. Світочі науки, церковнослужителі, учасники революцій, ратні звитяжці, державні мужі – усі заслуговують визнання та наслідування. Юрій Юрійович, на наше глибоке переконання, гідний найвищих оцінок тим, що в своєму житті сповна втілив характерні риси чи, як модно нині казати, менталітет закарпатців. Це, насамперед, дивовижна працьовитість.

Наш край дав СРСР двох двічі Героїв Соціалістичної Праці – великолучківську ланкову Г.М.Ладані та білківського землероба Ю.Ю.Пітру. Порівняймо: якщо врожайність «королеви полів» раніше становила у середньому 45 цнт з гектара, то Ладані й Пітра підвищили її вдвічі. Більше десятиліть стабільно, незважаючи на примхи погоди, ланка Ю.Ю.Пітри збирала щоосені понад 100 цнт кукурудзи з гектара. І це в передгір’ї, на пісних, відвойованих від чагарників піщано-кам’янистих приборжавських угіддях! Сьогодні тим, хто далекий від хліборобської праці, важко уявити, що означало селянськими руками облагородити, окультурити такі землі: щороку їх «поїти» та «годувати», уберегти і передати для різних потреб високоякісне насіння, ретельно доглядати і леліяти кожен рядок, рослину.

Із 36 років роботи в білківському колгоспі 26 літ підряд Пітра вирощував рекордні врожаї! За підрахунками одного з радянських керівників району, ланка Юрія Юрійовича за майже чотири десятиліття зібрала близько 26 тис. тонн зерна кукурудзи – величезний залізничний ешелон. Скільки сил і поту довелося докласти, щоб такі врожаї виростити, зібрати, відвантажити!

Ю.Ю.Пітру заслужено вважали академіком своєї справи. Він постійно вчився сам і щедро ділився знаннями з іншими. Ази ґрунтознавства, метеорології, секрети насінництва, техніка застосування добрив, машин, знарядь, новітні способи агрообробітку, захист рослин від шкідників і хвороб тощо – скільки знань і навичок потрібно було мати самому та навчити інших, щоб злагоджено й результативно працювали всі члени ланки. Показово, що на початку 80-х за прикладом Ю.Ю.Пітри діяли 60 механізованих загонів з вирощування кукурудзи з мінімальними затратами ручної праці.

Людина від землі, від плуга, він став загальновизнаним технологом інтенсивного, високопродуктивного та з належною якістю кукурудзівництва, яке тоді обходилося без «генно-модифікаційних» втручань та інших псевдоновацій. До того ж наш земляк трудився у складних, часом екстремальних геокліматичних умовах. Адже морози, паводки, посухи завжди були жорстокими опонентами хлібороба.

Трудівник колгоспної ниви Ю.Ю.Пітра був палким патріотом краю і країни, державним діячем. Упродовж 27 років поспіль одночасно працював депутатом Верховної Ради СРСР, обирався до складу сільської, районної, обласної рад. Глибоке знання життя, господарське мислення, природна мудрість і широкий кругозір дозволяли йому добиватися розв’язання багатьох нагальних місцевих і регіональних економічних, соціально-культурних проблем, примноження ресурсів, неухильного підвищення добробуту таких же людей праці. Йому були чужі містечковість, протекціонізм, користолюбство.

За це односельці й сьогодні згадують свого і нашого депутата добрим словом. Адже за його клопотання 1971 р. була прийнята постанова Уряду України «Про експериментальну забудову Білок». На її виконання збудовано чотириповерхову середню школу на 1050 місць і двоповерхову восьмирічну на 560. У селі з’явилися сучасні дитячий садок-комбінат, лікарня з амбулаторією, універмаг, адмінбудинок, вузол зв’язку, квартири для спеціалістів, проведено центральний водовід, газ. На жаль, нині це руйнується. Люди з сумом кажуть, що скоро в сусіднє село Великий Раковець можна буде доїхати хіба що на тракторі.

Юрію Юрійовичу були органічно притаманні скромність і щедрість, доброта і людяність, природний хист і культура спілкування. Дві зірки Героя Соціалістичної Праці, ордени Жовтневої Революції, Леніна та Трудового Червоного Прапора, звання лауреата Державної премії СРСР, Заслуженого працівника сільського господарства Української РСР – ці та інші почесті, залишили чистими та безкорисливими внутрішнє єство Ю.Ю.Пітри. Він уберігся від марнославства, запаморочення успіхами, пожадливості та згуби. Достатньо сказати, що десяток літ він, не виходячи на пенсію, жив лише на заробітну плату.

Коли на другий рік української незалежності йому прийшло повідомлення про звільнення з роботи як звичайного пенсіонера, не став ремствувати, бо бачив навкруг, куди веде нова влада. Вже тоді запанували кричуща несправедливість і пограбування краю цією владою. Принижуватися перед можновладцями не став, та й не личило б це ветерану-герою.

Сусіди і всі білківчани довго згадуватимуть скромні, розумні матеріальні запити земляка – починаючи від хати, їжі до особистого одягу – з одного боку, і його духовне багатство – з другого. Йому були притаманні глибоке відчуття образності – в живописі, музиці, танці і пісні, як і любов до книги, знання народних звичаїв і традицій, вокальні здібності, культура міжособистісного спілкування, родинні почуття, чоловіча гідність.

Його особиста участь в ансамблі орденоносців «Кукурудзовод», зустрічі з американським художником Рокуелом Кентом, українськими митцями, ділові бесіди з М.Хрущовим, К.Фурцевою, В.Щербицьким, нашим земляком – колишнім першим секретарем обкому партії Ю.В.Ільницьким, відомими закордонними державними діячами, шанобливе ставлення до дружини Юганки, невістки Юстини, працьовитих і чесних односельців – ці та інші загальновідомі факти – то лише окремі штрихи гуманного світогляду, щирої культури і високо людяної поведінки Ю.Ю.Пітри.

Закономірно виникає запитання: де витоки його життєвого подвигу? Звичайно, це природні задатки і власні зусилля. Але яка доля очікувала на Пітру та його ровесників? Вони народилися за Австро-Угорської імперії і були свідками Першої світової війни; без виїзду живучи в одній оселі, опинялися в різних державах і ставали їх громадянами. Чого зазнав Пітра і такі, як він, у буржуазній Чехословаччині та гортіївській Угорщині, що тривалий час панували в Підкарпатській Русі? Безробіття, поневіряння по заробітках на чужині, приниження… Радянська влада, що утвердилася в краї після його визволення від чужинців і возз’єднання з Україною в складі СРСР, поступово змінювала життя закарпатців на краще. Складним був процес об’єднання малоземельних горян у колгоспи, створення державних господарств, подолання неписьменності, житлове і шляхове будівництво. Кожен крок на шляху соціалістичних перетворень давався нелегкою працею. Та вони відбувалися за підтримки всієї держави, за активної участі самих селян, для їхнього ж блага.

Буквально з року в рік люди ставали вільнішими, заможнішими. Пригадую, в 60-і редактор «Закарпатської правди» Я.М.Лавренко видав цікаву книгу під назвою «Білки – село на Іршавщині», у якій переконливо показав разючі позитивні зміни в бутті горян за повоєнні роки. Цікаво, що вся політика і діяльність органів влади сприяла створенню передумов для повної зайнятості і високопродуктивної праці людей, формуванню поваги до сумлінних, чесних трудівників, щоб ті могли творчо реалізовувати свої сили та здібності. Саме в ті роки чимало закарпатців були удостоєні найвищих державних нагород, заохочені вагомими матеріальними стимулами (автомобілями, будматеріалами, путівками до санаторіїв тощо). «Мала батьківщина» Ю.Ю.Пітри стала символом працьовитості, достатку, культурних здобутків.

Радянська влада дала Ю.Ю.Пітрі крила, а він щиро віддячував самовідданою працею, високо цінував, залишався їй вірним до останніх днів.

…Сумне і похмуре видалося 6 березня 2009 року над Боржавою, коли під весняним дощем Закарпаття проводжало у вічність Ю.Ю.Пітру. Час поступово пом’якшує біль непоправної втрати. Тішуся тим, що в Білках живуть і борються його спадкоємці-комуністи. Продовжує педагогічну й громадську діяльність мій побратим Петро Пітра. Разом з ним крокує, несе правду людям відмінник народної освіти його дружина Юстина. А там і найсвідоміші молоді покоління білківчан забажають піти шляхом славного земляка, бронзовий бюст якого біля школи нагадує дорослим і дітям про гідне радянське минуле. Справжній закарпатець, він назавжди увійшов в історію Закарпаття й України, наповнив моє життя глибинним змістом, служить прикладом того, як можна жити не для себе, а заради людей і майбутніх поколінь.