Geum.ru

Київ Всеукраїнське громадське об’єднання «Інтелігенція України за соціалізм» 2010 Іван Мигович Світочі І фарисеї 2010 ббк 60. 59 (4 Укр 43 ак) 545

Вид материалаДокументы

Содержание


Народний учитель
Русинська педагогічна енциклопедія. – Ужг., 2005. – с.11
Закарпаття: хто є хто. – К., 2005. – с.97
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Народний учитель


АЛМАШІЙ Михайло Іванович (1930) – заслужений вчитель України, громадський діяч русинської орієнтації, голова Закарпатського обласного науково-культурологічного товариства ім. О.Духновича, старший викладач Закарпатської філії Київського славістичного університету (м.Ужгород).

Русинська педагогічна енциклопедія. – Ужг., 2005. – с.11


На початку минулих 90-х років доля безпосередньо звела мене з Михайлом Івановичем Алмашієм. До того я чув і дещо вже знав про його педагогічні успіхи, однак спілкувалися з ним переважно в інституті вдосконалення вчителів і на різних офіційних зібраннях. У 1983 році Президія Верховної Ради УРСР присвоїла М.І.Алмашію звання «Заслужений вчитель Української РСР» (загалом його в області удостоєні лише 47 чоловік). 1993 року Микола Іванович завітав у відділ соціальних проблем Карпатського регіону Інституту соціології Академії наук України, яким я на той час керував, з конкретною пропозицією: взяти участь у підготовці посібника для вчителів з карпатознавства. Ми обговорили широке коло питань. Відтоді наші зустрічі стали частими, з них я все краще пізнавав Михайла Івановича., відкривав для себе його унікальні риси, радився з ним, поступово ми ставали однодумцями.

До свого високого – і додам одразу: заслуженого – статусу М.І.Алмашій ішов довго. Народився він 2 жовтня 1930 р., за буржуазної Чехословаччини, в заможному селі Ромочевиця, що під Мукачевом. Батько двічі їздив до Америки. За 13 літ нелегкою працею заробив там кошти, на які вдома придбав землю, збудував хату, оплатив навчання чотирьох синів у гімназії. Радянська влада відкрила для них широкі перспективи – вони здобули вищу освіту, працювали на керівних посадах у селі та райцентрі. Наймолодший Михайло вступив до Ужгородського університету, став істориком-філологом. Та цим не обмежувався. Володіючи багатими художніми здібностями, розвивав і реалізовував їх у різних напрямах. Грав на різних музичних інструментах, став хормейстером. Одночасно займався краєзнавством, створив літопис рідного села, вдосконалював педагогічну майстерність, вів наукові пошуки. Дбав про екологію краю, активно включився у громадську діяльність.

Формально учителем Михайло Іванович був єдиної у своєму житті – Залузької середньої школи. Свій педагогічний шлях почав і закінчив двома записами в трудовій книжці: «1 вересня 1953 року призначити…» і «30 червня 1996 року – звільнити…» Пройшов посади вчителя, класного керівника, заступника директора школи з навчально-виховної роботи. Нині – викладач-сумісник Закарпатської філії Київського славістичного університету. І має ще багато інших справ, за які охоче бореться і сумлінно, самовіддано і безкорисливо їх виконує.

Керівництво Мукачівського окружного комітету народної освіти за рік до закінчення УжДУ, щоб не перехопили здібного випускника у сусідні райони, призначило М.І.Алмашія вчителем російської мови і літератури у Залузьку середню школу, яка через брак споруд довго розміщалася в Ромочевиці. До того ж на повну ставку! Тож довелося одночасно освоювати ази педагогіки, їздити в Ужгород на оглядові лекції, писати дипломну роботу, допомагати батькам, займатися музикою, спортом… Вже тоді Михайло – зізнається – зарекомендував себе самостійним, критично сприймав вказівки директора, шукав власні підходи до учнів, бо не любив одноманітність, стандартизацію навчального процесу. Створення «з нуля» предметних кабінетів, вчительської каси взаємодопомоги, спортивних команд, випуск гострої комсомольсько-піонерської стінгазети, класне керівництво, перехід на самоуправління старшокласників, політичні і світоглядно-мистецькі дискусії, шефство над ветеранами – то була не лише творча ініціатива молодого вчителя, але й добра підготовка і закономірне призначення М.І.Алмашія в 1967 році на нововведену посаду – «організатор позакласної і позашкільної роботи (на правах заступника директора)». Додаткові обов’язки сприйняв як необхідність ще більш високої якості і збагачення набутого досвіду навчально-виховної роботи, її актуалізації і модернізації, засвоєння своєрідної «педагогічної інженерії», як згодом опише її Михайло Іванович у книзі «Мої метаморфозы» (Ужгород, 2008, 236 с., русинською мовою).

Любов і віра в дітей, опора на учнівські колективи, творчий, комплексний підхід до навчання і виховання (фізичного, патріотичного, естетичного, екологічного тощо), тісна взаємодія з батьками і громадськістю – багато до чого доходив М.І.Алмашій, переосмислюючи і вміло застосовуючи здобутки закарпатської народної та радянської педагогіки, ведучи власні пошуки ефективних шляхів до юних сердець. Не випадково у 1985 році його обрали головою об’єднаної шкільної ради, яка вперше створювалася за вказівкою Міністерства освіти для координації зусиль педколективу, батьківської і дитячих організацій. Відтоді уся система навчально-виховного процесу стала будуватися на демократичних засадах, з опорою на ініціативу, творчість і відповідальність учнів. Зокрема, новий подих здобули міжкласні конкурси художньої самодіяльності, спонтанно започатковані випускниками 1953 року. Вони набули такого звучання і рівня, що колишній диригент Заслуженого Закарпатського народного і Українського академічного хору «Думка», народний артист УРСР М.М.Кречко назве Залузьку школу «малою сільською консерваторією». А столичний журналіст А.Р.Повниця, ознайомившись із творчістю юних митців, у статті «Пробуджувати в людині художника» захоплено напише про величезний вплив шкільного оркестру, через який пройшли близько 500 хлопчиків і дівчаток, на всю округу (села Залужжя, Зубівка, Бородівка, Макар’єво, Пістрялове та ін.). Успішну роботу з музично-естетичного виховання в Залузькій СШ високо оцінило і рекомендувало для поширення Міністерство освіти та Центральний інститут вдосконалення вчителів.

Різноманітні заходи включали, наприклад, проведення тут щоосені конкурсу-виставок на тему «Природа годує, природа лікує, природа фіглює (жартує)». Неоцінимий виховний результат давала участь школи у Всесоюзному змаганні на приз «Шкіряний м’яч», діяльність учнівських виробничих бригад, інші змістовні акції, що органічно впліталися у навчальний процес, сприяли розвитку здібностей школярів, підготовці їх до самостійного життя. А в квітні підбивалися підсумки усієї позакласної і позашкільної роботи.

Сьогодні М.І.Алмашій пишається тим, що разом із колегами допомогли вихованцям реалізувати свої мрії і таланти в різних галузях. Сотні з них стали відомими виробничниками, управлінцями, вчителями, лікарями, митцями, спортсменами. Додам: багато із свого досвіду шкільного вчителя Михайло Іванович нині творчо використовує у викладацькій діяльності серед студентів Славістичного університету. Вважаю, внесок М.І.Алмашія в педагогіку заслуговує ґрунтовного вивчення, узагальнення і розвитку. Він з дитинства мав гарний голос, відмінний слух, а головне – бажання співати, грати, відчувати радість і насолоду. Згодом освоїв нотну грамоту. Оволодів багатьма інструментами, мистецтвом диригування, оранжування. Суттєва особливість його педагогіки – опора на красу і творчість. Ось лише побіжний перелік художніх колективів, у яких пізнавав радощі «музиковання»: керівництво оркестрами (студентським, учнівським Ужгородської СШ №3, шкільним – Залузька СШ); хорами (учнівським в Ужгороді, факультетським, Ромочевицьким сільським, Мукачівським радгоспним, русинським «Стара співанка», Ромочевицьким церковним); співи у капелах вчителів Мукачівщини, Ужгородського національного університету, хорі Хресто-Воздвиженського собору в обласному центрі та інші.

Спілкування з народним артистом СРСР А.Авдієвським, відомими діячами культури М.Кречком, Ю.Дулішковичем, М.Чайковським, М.Керецманом, іншими колегами найвищого рівня, участь у міжнародних, всесоюзних та республіканських святах, фестивалях, оглядах, конкурсах, гастролях до Москви, Ленінграда, Прибалтики, відрядження в провідні зарубіжні культурно-мистецькі центри, висока вимогливість і напружена праця, численні відзнаки, а головне – вдячні оплески глядачів і слухачів, стимулювали художню творчість митця, спонукали до самовдосконалення, породжували нові творчі задуми і пошуки.

Ось лише деякі з нагород Залузького шкільного оркестру:

- Диплом лауреата I ст. за участь у фестивалі дитячого самодіяльного мистецтва, присвяченого 50-річчю утворення СРСР та 50-річчю Всесоюзної піонерської організації ім.В.І.Леніна (1972 р.);

- Почесна грамота за успіхи, досягнуті під час проведення I Всесоюзного фестивалю народної творчості, присвяченого 70-річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції (1987 р.);

- Диплом Спілки композиторів СРСР за активну участь у пропаганді радянської музики (1989 р.);

- Диплом лауреата Всесоюзного огляду самодіяльного художнього мистецтва, присвяченого 50-річчю Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні (1995 р.).

Наприкінці 80-х років мені приємно було дізнатися в Москві, що Міністерство освіти УРСР присвоїло керованому М.І.Алмашієм шкільному оркестру народних інструментів звання «Зразковий художній колектив» та нагородило його Дипломом за активну роботу з комуністичного виховання підростаючого покоління, участь у суспільно-корисній діяльності, а також високий ідейно-художній рівень репертуару і виконавської майстерності. Навчаючись у технікумі, я грав у духовому оркестрі і переконався, як неймовірно важко оволодіти музичним твором для повсякденного виконання. А що казати про рівень професійний – виконання класики, супровід хору, якого досягли вихованці М.І.Алмашія!

Михайло Іванович багато зробив для піднесення музично-хорового мистецтва на Закарпатті. Об’єктивно визнає, що в радянські часи «легко було організувати самодіяльність. Держава грошей не шкодувала, та й профспілкові організації були багаті. Чи може тепер якийсь хор дозволити собі, як тоді, двічі-тричі на рік виїжджати за кордон, бути учасником культурної програми профспілкового чи вчительського з’їзду, відкриття співочих полів, міжнародних конкурсів і т.п.? Наша вчительська капела все встигала і усюди була постійною учасницею».

Помічаю, як останні півтора десятиліття М.І.Алмашій все більше поринає у громадську і наукову діяльність. Отож наші інтереси стають ще ближчими, а спілкування – частішим. У 1994 році він очолив обласне культурологічне товариство ім. О.Духновича, згуртував близько 300 однодумців, в кризових економічних і політичних умовах проводить різноманітну роботу, спрямовану на відродження і поширення русинської освіти, культури, звичаєвості. Мені імпонує, що він далекий від політиканства, вождизму, корисливості, притаманних окремим лідерам русинського руху. Беручи участь у відзначенні весною 2000 року 200-ліття мого відомого земляка, слов’янознавця Ю.І.Венеліна-Гуци на Свалявщині, в інших заходах очолюваного ним товариства, все більше переконуюся в потужному інтелектуальному потенціалі, мудрості і працьовитості Михайла Івановича. Нинішня його діяльність – логічне продовження багатолітнього досвіду громадського лектора товариства «Знання» УРСР, вияв сутності народного інтелігента, справжнього, а не удаваного націонал-демократа.

Важливо, що і в роботу громадського об’єднання М.І.Алмашій вносить творче начало, ініціативу, науковий підхід. Залежно від історичного календаря, запитів населення і реальних можливостей планує і проводить з колегами свята сіл, відзначення знаменних дат, фестивалі русинської пісні, творчі дискусії, наукові конференції. Так, на 540-річчі с.Страбичово зібралося близько тисячі чоловік, у Жукові – понад 500. У відзначенні 200-річчя Ю.І.Венеліна-Гуци брала участь майже вся Тибава. Цікаво організувало очолюване М.І.Алмашієм товариство вшанування знаного педагога І.І.Добоша з с.Дубино, громадсько-культурного діяча Я.Стрипського у с.Колчино, письменника О.Митрака, ювілеї Ворочева, Плоского та інших сіл.

Наочно бачу, як багато трудиться Михайло Іванович останнім часом на ниві русинського шкільництва. Протягом 2007-2008 навчального року ним охоплено близько 1000 учнів та кілька тисяч батьківської громадськості. Завчасно були розроблені навчальні плани і програми з шести предметів, посібники, методичні матеріали, а також \необхідні документи (Положення про недільні школи, Статут внутрішнього розпорядку, Рекомендації батьківським комітетам тощо). Особисто М.І.Алмашій написав для них підручники «Слово за словом» (Русинська читанка), «Основи християнської моралі й етики»). Нині ці школи тимчасово не працюють, бо державні органи освіти, лідери русинських організацій і меценати ніяк не знайдуть мізерні кошти для їх функціонування. Та й зашорені націоналісти у Львові і Києві ніяк не усвідомлять законні права і духовні потреби русинів, безпідставно і огульно вважають їх «сепаратистами» і всіляко протидіють їм. М.І.Алмашій добивався визнання своїх краян-русинів через Світову раду русинів, до якої входив кілька років. Як народний депутат я у Верховній Раді України закликав визнати цю спільноту. Представники місцевих органів самоуправління добилися цього на регіональному рівні - в обласній раді – 7 березня 2007 року. Спеціалізований Комітет ООН висловив стурбованість дискримінацією русинів і ромів України, здійснює моніторинг дотримання їх громадянських прав. Михайло Іванович сподівається, що влада України врешті-решт зрозуміє його благі наміри, посприяє культурному піднесенню русинів як національності. Навіть за нинішніх несприятливих умов він викроює час і для науково-дослідницької праці. На першому плані в нього – кодифікація русинської мови. З цього приводу маємо певні розбіжності думок, та ми єдині в головному: русини повинні володіти державною, рідною, мовами сусідніх країн і, звичайно, однією із західноєвропейських (світових). Для закарпатців сьогодні це - відродження культурної традиції, об’єктивна потреба, перепустка в глобалізований світ, засіб самоутвердження.

Мене тішить, що над різними культурологічними проблемами (історичними, етнічними, етнографічними, соціальними тощо) разом з М.І.Алмашієм працюють десятки ентузіастів – таких як історик Микола Макара, соціолог Олександр Пєлін, колишні солістки Закарпатського народного хору Віра Баганич і Ольга Прокоп, кандидат медичних наук Михайло Завадяк, музикознавець Надія Новак, народна артистка України Клара Балог. Чим можу і я допомагаю їм у благородній, гуманістичній діяльності, закликаю до цього інших колег.

Щодо наукового доробку М.І.Алмашія, то він вражаючий: не кожен дипломований науковець може з ним зрівнятися. Він автор і співавтор книг «Ромочевиця», «Основи наукових досліджень», «Наша школа», «Энциклопедия Подкарпатской Руси», «Русинська педагогічна енциклопедія», «Особливості культури лемків», до 50 навчально-методичних праць, майже півтисячі журнальних і газетних статей з найрізноманітніших тем: народна педагогіка, мистецтвознавство, етнологія, світова і вітчизняна історія, сучасна національна політика України тощо. Творчому стилю М.І.Алмашія притаманні наукова об’єктивність, прискіпливість, достовірність. Він не робить безапеляційних суджень, поспішних висновків, сумнівних гіпотез. Мені імпонує і те, що мислить діалектично, конкретно-історично, не дає волю емоціям і агресивності, як це допускають деякі громадсько-політичні діячі і дослідники, що за останні десятиліття докорінно, на 180 градусів, змінили свої погляди і орієнтації.

Заторкнуті мною побіжно аспекти багатогранної діяльності М.І.Алмашія не штучна мозаїка – вони становлять єдине ціле його єства як Особистості. Йому, інтелігенту, органічно властиві працьовитість, багаті знання, здібності і вміння, міцна витримка, глибинний патріотизм, громадянськість, порядність – і надзвичайна скромність. Показово: на схилі літ власними руками звів мальовничий будинок в Ужгороді, щоб не притісняти доньку з сім’єю у міській квартирі. У грудні 1997 р. Мукачівська міськрайонна газета «Панорама» за підсумками телефонного опитування 650 респондентів за параметрами «Людяність, професіоналізм, діловитість» визнала М.І.Алмашія «Людиною року». І це закономірно!

Не дивлячись на красні літа, працелюб і життєлюб Михайло Іванович мислить свіжо, бадьорий, почувається файно. Радіє зробленому в багатьох сферах, родинному затишку, повазі людей, багатому спілкуванню, сповнений нових задумів. Як і раніше, знаходить насолоду і натхнення в музиці й пісні, пізнанні інших країн і народів, у творчості і буденній праці в хаті, на садибі. З усіма - друзями і опонентами – поводиться толерантно, ввічливо, як і личить духовно зрілій людині. Жаліє за незробленим, втраченим – дома, в алмашівському роді, в українському суспільстві. Стурбований спустошенням природи, рідного краю, який «заполонили безпощадні чужинці і оскорбляють миролюбний русинський народ і фізично, і морально, і економічно, і політично… Їх нова політика модернізації, приватизації, присвоєзації, прихватизації, дикої капіталізації, інтеграції породили у нашому чесному краю занепад моралі, корупцію, безработицю, безгрошів’є, худобство, бандитизм, тероризм, алкоголізм, наркотизм» (досл. цит. за книгою М.І.Алмашія «Мої метаморфозы», с.216).

Не приховую: мене обнадіює така метаморфоза Михайла Івановича. Особливо тішуся його визнанням – під час передноворічної зустрічі – правоти нас, комуністів, і бажання на президентських виборах проголосувати за лідера Блоку лівих і лівоцентристських сил П.М.Симоненка. Ленінська настанова «поставити народного вчителя на ту висоту, без якої і мови бути не може ні про яку культуру» сьогодні актуальна, як ніколи. До цієї мети ми наближалися за Радянської влади. Наприкінці 80-х років у області було 720 шкіл, з них 202 – середніх, 15 технікумів, 23 профтехучилища, УжДУ, інститути агропромислового виробництва, електроніки, лісова станція та десятки інших наукових установ. В них працювало більше 20 тисяч спеціалістів високого рівня. Професія вчителя й дослідника була престижною, а їх праця заохочувалася матеріально і морально. Понад 2 тисячі освітян нагороджені орденами і медалями СРСР. Та за якихось 15-20 років здобутки вітчизняної освіти знищені штучно й цілеспрямовано. Тому й болить душа у ветерана закарпатського шкільництва – не за себе, а за понівечену загальнонародну справу. Адже недарма видатний педагог К.Д.Ушинський мовив: «Учитель – це життєдайний промінь сонця для молодої душі, який нічим замінити неможливо». А як високо підносив просвітителів О.Духнович, інші видатні педагоги Підкарпатської Русі! Сьогодні система освіти і культури краю, як і всієї України, ледь животіє. Недалеко час, коли знову із-за кордону завозитимемо, окрім рідкісних і товарів повсякденного попиту, - ще й учителів, інженерів, лікарів… Тому й підтримуємо ми, комуністи, саме таких лідерів русинських організацій, як Михайло Іванович, бо вважаємо їх прагнення і вимоги благородними, гуманними, справедливими. А вирішувати економічні, соціально-культурні і національні проблеми маємо разом, наполегливо і вміло. Знання, досвід, подвижництво народного вчителя М.І.Алмашія – моральна опора і вірний орієнтир для мислячих і діяльних людей.

Насамкінець ще про суттєве. Я задумувався не раз над тим, де беруться сили у Михайла Івановича для такої інтенсивної, багатопланової роботи? Спитав про це і почув просту відповідь: «У фізичній та інтелектуальній праці, заняттях спортом, здоровому способі життя». Роками бачу і переконуюся в цьому наочно. У народного вчителя, митця, дослідника великі плани, а для них потрібні час і сили. Тому й побажаємо їх М.І.Алмашію – і в святкові, і в буденні дні. Для творчості, для добра і радощів. Йому, рідним і однодумцям. Певен: цього зичать і вдячні учні, широкі кола громадськості. Бо він того гідний!

Грудень 2009 р.


Трагедія ректора


Спільною постановою Ради народних комісарів та ЦК КП(б)У від 18 жовтня 1945 року в м.Ужгород відкрито державний університет… За вагомий внесок у розвиток освіти і науки 19 жовтня 2000 року йому присвоєно статус національного. За роки свого існування УжНУ підготував понад 60 тис. спеціалістів і магістрів.

У 1988-2004 рр. ректором університету працював дійсний член Академії наук вищої школи, заслужений діяч науки і техніки, лауреат Державної премії України ім.Т.Г.Шевченка, доктор фізико-математичних наук, професор В.Ю. Сливка.

Закарпаття: хто є хто. – К., 2005. – с.97


24 травня 2004 року ужгородців, мов грім серед ясного неба, приголомшила страшна звістка: не стало ректора Національного університету професора Володимира Юлійовича Сливки. Пам’ятаю: була надиво гарна пора в місті над Ужем, коли відцвіли сакури і тривало буяння каштанів. Та ще й світлий день рівноапостольних Кирила і Мефодія, свято слов'янської культури й писемності, духмяний подих літа, зростаючий потік туристів… Незвичні до голосних подій, закарпатці передавали один одному жахливу новину. Спочатку казали, що ректора вбито. Потім загуляла версія про самогубство, в яку мало хто вірив. Все очевиднішою ставала ймовірність розправи. Але ким, за що? Наростали невдоволення владою, вимоги до правоохоронців знайти убивць або причетних до трагедії. Опозиційні на той час політики стали добиватися відставки тодішнього голови ОДА І.М.Різака, котрий вірою і правдою служив лідерам СДПУ(о) Медведчуку – Суркісу, які швидко зробили Закарпаття своєю вотчиною.

Я проводив того тижня депутатські зустрічі-звіти з виборцями. Дізнавшись про трагедію, терміново направив урядову телеграму Генеральному прокурору України Г.А.Васильєву, щоб взяв на контроль її розслідування. Аналогічне прохання телефоном висловив А.І.Мартинюку – першому заступнику Голови Верховної Ради України.

Наступного дня навколо споруди економічного факультету (колишнього Будинку політосвіти обкому КПУ) юрмилися тисячі людей з усіх куточків області, прощалися з В.Ю.Сливкою, дивувалися і обурювалися тим, що сталося. Ще б пак: торік він відзначив 60-ліття, успішно пройшов чергові перевибори на цю посаду, яку займав півтора десятка років (стільки ж, як легендарний Д.В.Чепур), фізично почувався добре, будував творчі плани... Плітками обростав навіть той факт, що І.Різак (учень Сливки) не прийшов на похорон. Громадський неспокій сягав апогею, не вистачало іскри, щоб розпочався безлад, так потрібний опозиціонерам-рухівцям, які накопичували сили і приводи для «помаранчевих» подій, що сталися згодом, наприкінці того ще року.

Ректора В.Ю.Сливку поховали на Кальварії (головному цвинтарі Ужгорода), неподалік від пам'ятної стели воїнам Радянської Армії і вогню Слави. Мою ж душу краяли біль і сум, гнів і тривога. Приїхавши через кілька днів до Києва, підготував депутатський запит Генеральному прокурору України Г.А.Васильєву щодо розслідування причин смерті ректора Ужгородського національного університету професора В.Ю. Сливки (запит був підтриманий Верховною Радою України 28 травня). У запиті вказував, що мова йде про трагічну загибель депутата Закарпатської обласної Ради, лауреата Державних премій, заслуженого діяча науки і техніки, дійсного члена Академії наук вищої школи України. Зазначав: «У мене, як і в широкої громадськості області, виникають сумніви в об'єктивності й неупередженості обласної прокуратури, УМВС та СБУ, керівники яких, не забезпечивши в повному обсязі дослідчої перевірки, вже через кілька годин після трагічної смерті В.Ю.Сливки оприлюднили заяву про те, що її причиною є самогубство. Якщо правоохоронні органи прийшли до такого поспішного висновку, то чому не перевіряється версія про можливість доведення до самогубства? Чому не призначені відповідні експертизи, в тому числі, на мою думку, комплексна, з участю незалежних від місцевої влади фахівців у галузі психології, психіатрії, де і який судово-медичного експерта? Чому не здійснені виїмка медичної документації за місцем лікування, обстеження чи медичний нагляд? Як мені відомо, не опитано ряд людей, з якими останні місяці спілкувався В.Ю.Сливка, не з'ясовано джерела доказів, походження та достовірність фактів, на підставі яких були опубліковані статті в газеті «Правозахист» та інших виданнях, підготовлені передачі обласної телерадіокомпанії «Об'єктив», проведені численні перевірки УжНУ контролюючими органами, робилися усні рекомендації щодо звільнення та погрози за їх ігнорування, інші дії, що справили негативний вплив на самопочуття В.Ю.Сливки.

Після його поховання, незважаючи на охорону міліції, сталося «пограбування» квартири (викрадено мобільний телефон та інші технічні засоби).

Повільні, однобічні кроки правоохоронних органів та заангажована інформація у провладних мас-медіа про смерть В.Ю.Сливки спричиняють домисли, невдоволення і обурення широких верств населення».

Враховуючи викладене, на підставі Закону «Про статус народного депутата України», я ще раз попросив Генерального прокурора України розглянути питання про провадження кримінальної справи за фактом смерті професора В.Ю.Сливки, здійснення комплексної судово-медичної та психіатричної експертизи незалежними інститутами Києва чи Львова і відповідно інформування мене та громадськість».

Час минав. Я побував у сім'ї В.Ю.Сливки, що мешкає в окремому будинку по вул. Світличній, мав відверті розмови з його заступниками-проректорами, друзями, колегами. Особливо занепокоїла мене позиція дружини Володимира Юлійовича: Наталія Василівна чомусь швидко змирилася з горем, наче зневірилася у з'ясуванні правди, і страшенно чогось боялася. Зустрічалися з нею, між іншим, на могилі чоловіка, бо не довіряла не лише телефону, але й домашнім стінам. Після однієї із зустрічей я без запрошення зайшов до міської прокуратури, дав власні пояснення слідчому М.М.Данчі, однак в матеріалах судової справи вони чомусь не фігурували. Така ж участь спіткала і свідчення тих моїх колег-професорів, які повідомляли суттєві обставини, що їх треба було ретельно перевірити, але все робилося навпаки: вони ігнорувалися. Ставало очевидним, що справу гальмують високі посадовці.

Тому через кілька місяців я підготував депутатський запит тодішньому Міністру охорони здоров'я України А.В.Підаєву та голові парламентського Комітету з питань охорони здоров'я, материнства та дитинства М.Є.Поліщуку. На останнього дуже розраховував, бо він замолоду навчався в УжДУ, по закінченні його медфаку працював лікарем на Великоберезнянщині, добре знав і шанував Володимира Юлійовича. Ми не раз між собою обговорювали трагедію і він погодився з доцільністю мого запиту «Про необхідність компетентної, незалежної медичної експертизи мотивів та обставин загибелі ректора Ужгородського національного університету, академіка АНВШ В.Ю.Сливки» (підтриманий Верховною Радою України 20 вересня 2004 р.). У ньому я пояснював таке: «Передчасна і загадкова смерть цієї глибоко шанованої людини спричинила суспільний резонанс, завдала незмірного болю родині і непоправної шкоди не лише університетському колективу, але й широким верствам населення нашого краю. Тому з'ясування її мотивів і обставин має суттєве правове, політичне і моральне значення.

Незважаючи на численні звернення до Генеральної прокуратури, інших правоохоронних органів, розслідування цієї суспільно важливої справи йде надто повільно, породжує серед громадськості різноманітні, суперечливі думки, версії. Однією з причин такого становища є медична експертиза, здійснена одразу після смерті В.Ю.Сливки. Багато фахівців вважають її поспішною, некомпетентною й упередженою, яка значною мірою вплинула на характер слідчих дій та юридичних висновків. Досвідчені медики і юристи, представники наукової громадськості, рідні В.Ю.Сливки висловлюють серйозні претензії, заперечення, а то й звинувачення працівників правоохоронних органів та обласної лікарні в низькій сумлінності, професіоналізмі й об'єктивності такої експертизи цього трагічного випадку (вбивства, самогубства, доведення до суїциду???). Не піддаючи її сумніву загалом, з метою полегшення і прискорення слідства, з'ясування істини, вважаю доцільним і справедливим здійснити комплексне вивчення цієї складної справи із залученням досвідчених та незалежних фахівців з патологоанатомії, психіатрії, судової медицини, кримінального права та інших галузей. Бажана також участь зарубіжних спеціалістів, адже смерть професора В.Ю.Сливки, що набула міжнародного розголосу, має, безперечно, політичне підґрунтя і може розглядатися в ряду вбивств інших представників інтелектуальної опозиції нинішньому режиму в Україні.

Це необхідно зробити і тому, що серед населення Закарпаття переважає низька довіра до керівників більшості медичних закладів і органів управління охорони здоров'я через їх корумпованість, конформізм, прислужництво місцевій виконавчій владі. Про це свідчать численні звернення до депутатів, скарги громадян, матеріали незалежної преси, соціологічні опитування, судові справи і т.п. загальновідомі факти. Водночас кваліфіковані, чесні і безкорисливі лікарі, інші медичні працівники належно не поціновуються і не підтримуються».

Далі я аргументував: «Керуючись Законом «Про статус народного депутата України» і етикою вченого, прошу Вашого особистого втручання в з'ясування мотивів і обставин смерті ректора УжНУ. Це необхідно й тому, щоб відновити, доповнити і фахово проаналізувати пов'язану з нею медичну документацію, провести клінічні розгляди, службову перевірку достовірності первинної експертизи і компетентності залучених до неї працівників місцевої лікарні, здійснити інші необхідні заходи, покликані суттєво допомогти якісному виконанню плану конкретних дій, розробленому Генеральною прокуратурою України. Цим саме Ви, не втручаючись безпосередньо у хід слідства, надасте йому відчутну допомогу, сприятимете виявленню справжньої суті трагедії, що сталася чотири місяці тому в Ужгороді. Бо вона не має права на забуття й замовчування.

Багатотисячний колектив Ужгородського національного університету, народна інтелігенція, інші кола громадськості Закарпаття не втрачають надій дізнатися правду про передчасну втрату свого багатолітнього керівника, знаного вченого, шанованого співвітчизника - патріота України.

Зробіть для цього все можливе і необхідне, шановні Андрію Володимировичу та Миколо Єфремовичу! Сподіваюсь на Ваше розуміння і підтримку. Вашої участі і допомоги в об'єктивному з'ясуванні порушеного мною питання очікують не лише у Закарпатській області, але й далеко за її межами, де знали і поважали професора В.Ю.Сливку».

23 листопада 2004 р. розпочався масовий страйк студентів УжНУ. Вони, не сумніваючись у тому, що це – замовне вбивство, вимагали прискорення розслідування справи зі смертю В.Ю.Сливки. Адже 24 травня він був знайдений вдома з багатьма ранами. Відразу ж навколо «совісті Срібної Землі», як часом вченого називали, почалися дивні інсинуації. Так, начальник управління карного розшуку УМВС в Закарпатській області В.І.Шелепець заявив: «Сливка був знайдений з ножем у серці, а також у нього були перерізані вени на руках і ногах». Додав, що на тілі загиблого, окрім колотих, також були виявлені різані рани. Де саме – не уточнювалося. І відразу правоохоронці почали розглядати лише... версію самогубства. Чому? Напевно тому, що саме таким чином найлегше «потопити» справу. Та обласна преса продовжувала вивчати загадкові обставини смерті ректора. Адже помер він уже в реанімації обласної клінічної лікарні. В університеті знали, що о 7.30 год. 24 травня В.Ю.Сливка розмовляв по телефону з першим проректором В.В.Маринцем, сказав, що нездужає і просив провести традиційну понеділкову нараду, а наступного дня обіцяв вийти на роботу.

Та останнього йому не судилося... Важкопораненого, стікаючого кров'ю чоловіка знайшла вдома його дружина, яка засумнівалась, чому він не відповідає на телефонний дзвінок. Той, напівроздягнений, знаходився у порожній ванні. ЗМІ уточнювали, що ножові порізи були чисельними – ушкодженими виявилися не тільки руки, а й область черевини. Найбільш шокувало ножове проникнення прямо в серце. Адже таке – при великій втраті крові й больовому шоку – практично неможливо здійснити потерпілій людині самотужки. Звідси логічне припущення, що загинути ректору «хтось» допоміг. Всі знали, що останнім часом проти нього велася активна мас-медійна атака «проесдеківських» ЗМІ. Однак добровільно йти з посади не збирався. Кандидатом на його місце називали молодого професора В.М.Різака – рідного брата губернатора, голови обласної організації СДПУ(о) І.М.Різака.

І от сталася трагедія, а її причин ніхто серйозно не з'ясовує. Все точиться навколо здогадок. Правоохоронці повідомляють, що «на місце трагедії негайно виїхали слідчо-оперативні групи обласної прокуратури, УМВС та УСБУ на чолі з їх керівниками». За матеріалами огляду місця події начебто встановлено, що смерть ректора наступила «внаслідок заподіяння собі ножового поранення грудної клітки зліва з пошкодженням лівої легені та м’яза серця, які супроводжувалися масивною внутрішньою і зовнішньою кровотечею, що стало безпосередньою причиною смерті». Підписалися під такими висновками прокурор області В.Лемак, начальники обласних УМВС В.Варцаба, УСБУ О.Буковський. Тобто після того, як ще живого професора відправили у реанімацію, на місці трагедії з'ясовували її причини. А потім прийшли до висновку, який можна зробити в службовому кабінеті.

Медики, за повідомленням «Главреда», стверджують, що людина з перерізаними венами практично не може встромити собі ніж у груди. Інтернет-форум, посилаючись на професора Б., навіть твердив: останній смертельний удар ректору Сливці в серце було нанесено… зі спини! І т.д.

Оскільки справа не просувалася, я зробив депутатські запити Генеральному прокурору України Г.А.Васильєву з приводу порушень законодавства главою тодішньої Адміністрації Президента України В.В.Медведчуком, головою Закарпатської ОДА І.М.Різаком, Міністром внутрішніх справ України М.В.Білоконем, начальником УМВС у Закарпатській області В.М.Варцабою та іншими високими посадовими особами правоохоронних органів. Однак на письмові звернення, виступи з парламентської трибуни отримував загальні відписки та обіцянки. У справі ректора В.Ю.Сливки звинувачували лише І.М.Різака. Його справу довго розглядали в судах. А завершилась вона умовним покаранням колишнього губернатора, який не вважає себе винним.

Минають роки, а питання про те, хто і чому скоїв злочин, залишається відкритим. Його інспіратори, захисники і виконавці досі не виявлені. Повторюється історія, подібна до смерті Ю.Ф.Кравченка. Хіба хтось повірить, що генерал міліції вбив себе з пістолета… двома пострілами? А як В.Ю.Сливка завдав собі стільки ножових поранень? Чому так. спішно і непрофесійно проведені медична експертиза, дослідчі дії, слідство? Куди раптом зникли важливі речові докази (магнітофонні записи, відеотелефон, комп'ютер тощо)? Чому слідство не з'ясувало багато інших обставин? Сьогодні на ці та інші питання тяжко відповісти. Однак можна і слід зробити деякі висновки, оцінки, уроки. Це потрібно живим – сьогодні і в майбутньому, усій країні, влада якої декларує прихильність закону та європейським моральним цінностям. Змінюються клани, керманичі - а політика залишається антинародною, корупційною, репресивною. Знищують людей насамперед розумних, чесних, впливових, непідкупних або конкуруючих. Гетьман, Гонгадзе, Чорновіл, Кирпа, Кравченко, Кушнарьов... Сюди ж сповна можна віднести і В.Ю.Сливку. Його, народженого 21 квітня 1943 року в с.Котельниця Воловецького району, за буржуазно-окупаційної влади у кращому випадку очікувала доля батьків-учителів. Та природні здібності, працьовитість, соціалістичний лад допомогли юнакові стати студентом УжДУ, подолати сходинки аспіранта, асистента, доцента, професора, завідувача кафедрою, проректора – до керівника вузу. Один із провідних спеціалістів у галузі фізики напівпровідників і діелектриків, В.Ю.Сливка підготував 17 кандидатів і 5 докторів фізико-математичних наук, опублікував понад 200 наукових робіт, в т.ч. 6 монографій, які одержали світове визнання. Очоливши 1988 року університет, Володимир Юлійович з командою однодумців забезпечили його акредитацію за найвищим (IV) рівнем з наданням автономії у вирішенні багатьох питань, подолали труднощі переходу до капіталістичних умов господарювання, зберегли професорсько-викладацький склад, добилися виведення очолюваного закладу на передові рубежі європейської вищої школи.

Керівник багатотисячного колективу, провідного осередку освіти, науки і культури на Закарпатті, професор В.Ю.Сливка був глибоко демократичною людиною, виявляв мудрість, виваженість і гуманізм у службовій діяльності, скромність і порядність в побуті. Не маючи власних дітей, поважно, з любов'ю і лагідністю ставився до студентів. Особливу прихильність і турботу проявляв до вихідців з гірських сіл. Після непередбаченої, про капіталістичної зміни суспільного ладу в Україні уникав політичних пристрастей, групівщини, владних амбіцій. Залишався патріотом краю, інтернаціоналістом, вільнодумцем; займаючи загалом активну громадянську, проукраїнську позицію, був схильним до компромісів у стосунках з керівниками внутрішніх підрозділів, місцевою і центральною владою, в проблемних і перспективних питаннях. Постійно вів пошуки оптимальної структури вузу, дбав про збереження і зміцнення його матеріально-технічної бази. З ініціативи і за активної підтримки ректора В.Ю.Сливки відкривалися нові кафедри, факультети, інститути. «Пробивав» у міністерстві потрібні дозволи, ліміти, кошти. Чи не щомісяця, як виконроб, охоче і з гордістю показував мені споруджені або відремонтовані об'єкти. При потребі тактовно звертався до мене та інших народних депутатів України, керівників області і міністерств. Йому не можна було відмовити. Із задоволенням, мов свято, відвідував я загальноуніверситетські збори, виставки, презентації книг та інші заходи, на які запрошував ректор. Мене ж він вважав посланцем УжНУ в парламенті, люб'язно і напівжартома величав «пане-товаришу сенаторе», радо зустрічав у перервах між сесіями, ділився зробленим і планами. Я прагнув відповідати взаємністю, сприяв вирішенню порушуваних ним пропозицій і клопотань, особливо коли міністрами були Зайчук, Згуровський, Кремень.

Та на певному етапі все частіше бачив у очах ректора зажуру, неспокій. Якось після хвороби горла він запропонував, як і раніше, зустрітися поза ректоратом (на цей раз в кафе «Світанок»), поділився своїми побоюваннями щодо подальшої роботи. І недаремно, бо через кілька днів і мені стало відомо про підготовку в Києві наказу про його звільнення з посади ректора. Я негайно відвідав В.В.Медведчука, який тоді працював першим заступником Голови Верховної Ради України і через ставлеників очолюваної ним СДПУ(о) фактично керував Закарпаттям. На моє запитання, у кого і які в Києві претензії до ректора В.Ю.Сливки, нічого путнього не почув. Посперечалися серйозно. Одночасно голова облради І.В.Іванчо та молодий керівник ОДА В.І.Балога по телефону переговорили з Президентом Л.Д.Кучмою і кур'єр з урядовим рішенням про усунення В.Ю.Сливки від ректорства, не доїхавши до Ужгорода, повернувся в міністерство. Однак тиск на ректора не послабшав. Він ішов прямо і опосередковано від Різака. Найчастіше все робилося один на один. Нашому близькому колезі-професору ректор якось признався, що від колишнього випускника, який працював в ОДА, отримав запис розмови, в якій Різак дає тому вказівку щодо способу звільнення В.Ю.Сливки. Мене ж він постійно запитував, які зміни незабаром можливі в Києві? А сам до себе промовляв: «І що вони хочуть від мене?» Вони - це есдеківське керівництво, що всіляко хотіло зробити ректора однопартійцем, слухняним, аби сповна використати у наступних виборах. Адже від позиції, авторитету В.Ю.Сливки залежало голосування не лише членів багатотисячного колективу УжНУ, але й – великою мірою – батьками студентів, інтелігенцією області, іншими категоріями виборців. Це підтвердила гарячкова заміна після загадкової смерті ректора керівного складу університету активістами СДПУ(о), призначення на цю посаду цілком залежного від них професора-хірурга В.І.Русина (який, до речі, 24 травня 2004 р. керував оглядом ледь живого В.Ю.Сливки). Незаконне усунення неугодних від завідування кафедрами та іншими підрозділами, їх вибіркове відправлення на пенсію, насаджування атмосфери доносів, прислужництва, погроз, грубого диктату навіть в поточних питаннях – негідні методи управління вузом в другій половині 2004 року побічно прояснюють запитання: хто і для чого фізично усунув професора В.Ю.Сливку. Переконаний: це зробила підступна, химерна, однак реальна демонічна сила для задоволення своїх політичних і аморальних амбіцій.

Не зробив нічого для з'ясування правди і В.А.Ющенко за п'ять років свого президентства. Колишній лідер фракції «Наша Україна» у травні 2004 р. сказав рідним і близьким ректора УжНУ: «Разом із Вами сумують усі, хто знав і любив Володимира Юлійовича. З Вами сумує вся Україна!» І обнадійливо наголосив: обставини загибелі В.Ю.Сливки мають бути ретельно розстежені! Та скоро казка мовиться, а діло слабо спориться. Адже не зумів (чи не захотів?) добитися завершення справ про вбивство Гонгадзе, власне «отруєння», забув багато інших обіцянок.

...Я вже не знав, що й робити: після розгляду справи І.М.Різака Івано-Франківським Апеляційним судом вона дійсно зайшла в глухий кут. 31 липня 2007 року суд прийняв з цього приводу «окрему постанову». Нею екс-губернатора Закарпаття виправдано «за епізодами в доведенні до самогубства та перевищенні влади і зловживанні службовим становищем, що спричинило тяжкі наслідки» (тобто смерть В.Ю.Сливки. – Авт.). Незабаром з’являється на світ масивна книга, в якій І.М.Різак зображується «політв’язнем», що відбуває покарання (умовне) за скоєні правопорушення. Газета «Світогляд» 22 жовтня 2009 р. публікує витяги з виступу на суді його адвоката Ірини Піх. З нього випливають деталі обставин про те, як закарпатські «слуги закону» приховали деякі суттєві факти, що могли допомогти слідству виявити і покарати справжніх убивць ректора Сливки. Позиція і налаштованість адвоката зрозумілі з його професійних обов’язків. А ми маємо підставити ще раз, ширше глянути на трагедію, яка шостий рік залишається загадковою. Знову запитую себе: коли саме і від чого помер професор В.Ю.Сливка? Адже не зафіксовані в документах відповідні факти знають ужгородські експерти, які тоді чомусь багато чого «не зробили», «забули», не вказали, але нині ще при пам’яті. Висновки Львівського бюро судово-медичної експертизи від 1 березня 2005 року відносно причин і часу настання смерті Сливки, наявності, характеру і механізму тілесних ушкоджень та інших слушних питань до органів дізнання, слідчого, прокурора та суду, - так і не дістали відповідей. Учасники слідства ще живі, а деякі продовжують працювати в правоохоронних органах. Отож можуть і мають пояснити, чому так безвідповідально виконані ті чи інші процесуальні дії, а деякі, принципові – проігноровані або їх результати приховані. Передусім потребує відповіді висновок львівських експертів про те, як потерпілий «спричинив» собі численні поранення, після їх отримання, жив, пересувався? Хто знищив сліди на ножах, куди ділися мобільник та інші речові докази? Чому службові особи незаконно стежили за покійним ректором, його телефонними розмовами, знали кожен крок і навіть задуми В.Ю.Сливки? Що спонукало вбивць прибрати його напередодні можливого зізнання і в чому саме? Адже 23 травня, в неділю, він ішов на зустріч з І.М.Різаком не випадково (завчасно домовившись, бо саме у вихідні той чомусь практикував ділові наради, індивідуальні бесіди). Для чого, на якій підставі екс-губернатор та його захисники тепер кидають тінь і підозри на дружину В.Ю.Сливки Наталію Василівну? До кінця 2004 року вони залишалися при владі, мали необхідні можливості, щоб усе з’ясувати (керували ж слухняними очільниками обласних прокуратури, управлінь МВС та СБУ). Проте все робилося навпаки – замовчувалися факти, ігнорувалися докази, переписувалися матеріали, всіляко зволікалося слідство і поспішно припинялася справа. А як не задуматись над тим, що працівник ужгородської прокуратури М.М.Данча після явного службового недбальства, замість покарання і дискваліфікації дістає підвищення, стає заввідділом облпрокуратури?

З таким розвитком подій чомусь змирилася і влада «нашоукраїнців», що змінила есдеківців й для форми ініціювала відновлення справи про смерть В.Ю.Сливки. Вона, до речі, чомусь щедро віддячує батькові слідчого М.Д.Данчу, який донедавна очолював Перечинську РДА. Постійно перебуваючи в центрі гучних кримінальних скандалів, у відповідь на справедливі звинувачення громадськості той лише формально відписувався, загадково посміхався… Нарешті, чому «раптом» зникають (фізично і віртуально) найближчі підручні екс-глави ОДА (помічник, журналіст та ін.)?

У регіональній владі на Закарпатті 19 рік змінюються перші особи, назви партійних угрупувань, керівники правоохоронних органів, міст і районів, а все залишається по-старому. Неугодного ректора В.Сливку швидко змінив представник есдеків, того – нашоукраїнець, на черзі, мабуть, інший кандидат на престижну посаду. Мов у калейдоскопі, перемішуються генерали різних відомств. А згубний механізм контрабанди, корупції, дискримінації, терору продовжує функціонувати. Бо керують усім з Києва. Звідти таємничі, мов демони, химерні істоти диригують, спрямовують, контролюють і прикривають розподіл власності, псевдопартійне будівництво, кадрову чехарду, імітацію виборів, державні нагороди, фінансові потоки, судові справи, інші суспільно важливі процеси. Тих «аборигенів», хто не слухається, чекає участь Ю.Гомби, Є.Томенчука, В.Ільтя, П.Токаря, І.Коцура та інших, які в різні роки перебували при владі, та загадково загинули. Тож смерть ректора УжНУ В.Сливки – не перша в зловісному ряду. Однак чесним закарпатцям це набридло, вони дуже хочуть, щоб бісові неподобства припинились. Все більше людей і в цьому найвіддаленішому регіоні України, що зажив сумної слави експериментальної зони кланово-олігархічного кучмівсько-ющенківського режиму, починають сміливіше думати, глибше аналізувати, сміливіше діяти. І пам’ятати тих, хто мужньо поступав завжди.

На Закарпатті кажуть: «Всяке диво три дні триває…» На жаль, це так. Із плином місяців, років люди поступово не те, що забувають, а гірше всього, звикають до резонансних, кримінальних подій. Та світочі не згасають. Їх вогонь довго палахкотить. Чесний, принциповий, самовідданий вчений-фізик, педагог, багатолітній ректор Ужгородського університету Володимир Юлійович Сливка увійшов у історію Закарпаття і України, служить молоді орієнтиром на шляху у широкий світ, до нових знань, гуманістичної культури, людяних взаємовідносин у суспільстві. Навіть такому криміналізованому, як наше. Є надія, що смерть професора В.Сливки колись перестане бути загадкою. І не повторюватиметься подібне.

Та це не станеться саме собою. Причетних же до трагедії В.Ю.Сливки фарисеїв не можна прощати. Справа і в кримінальній, і у морально-політичній відповідальності. З парламентської трибуни, в численних депутатських запитах і зверненнях, у пресі я вимушений був казати правду про неблаговидну поведінку І.М.Різака на посадах керівника обласної організації СДПУ(о) та адміністрації, вимагати втручання центральної влади для припинення його свавілля у різних галузях (див. Захищаючи права закарпатців. Ужг., 2007). Сприяючи з допомогою фракції КПУ законодавчому врегулюванню багатьох регіональних проблем, морально-фінансовій підтримці краю, разом з іншими народними депутатами України – мажоритарними та від різних політичних сил – ми били тривогу через підпорядкування його інтересам групи Медведчука-Суркіса, пограбування ресурсів, кадрову вакханалію, диктаторський стиль управління, нехтування законодавством, придушення свободи слова, запровадження корупції та інші, лицемірно масковані псевдодемократичними гаслами, а насправді протиправні дії. Ось деякі з моїх тогочасних виступів: «Схаменіться, гляньте правді очі!» (9 лютого 2001 р.), «Новітнє рабство?» (13 лютого 2001 р.), «Сфера кривих дзеркал» (6 лютого 2003 р.), «Закарпаття в небезпеці!» (21 лютого 2003 р.), «Життя закарпатців стає нестерпним!» (12 вересня 2003 р.), «Припинити розпродаж земель на Закарпатті!» (7 листопада 2003 р.), «Влада діє нахабно, цинічно» (28 травня 2004 р.) та ін.. Усунути ряд конкретних недоліків і упущень я вимагав, зокрема, в наступних запитах і зверненнях:

– Прем’єр-міністру України п.Кінаху А.К. «Про неправомірність будівництва станції «Петро Карбо Хем – Мукачево» з перевантаження продуктів хімічної промисловості» (11 вересня 2002 р.);

– Прем’єр-міністру України п.Януковичу В.Ф. «З приводу зловживань службовим становищем, компрометації органів виконавчої влади головою Закарпатської облдержадміністрації п.Різаком І.М., що здійснюється під приводом організації виконання Указу Президента України по м.Мукачеву….» (17 березня 2003 р.);

– Генеральному прокурору України п.Піскуну С.М. «Про грубі порушення та зловживання у Закарпатській області при розподілі лісосічного фонду і вивезення за кордон деревини та пиломатеріалів цінних порід дерев» (18 березня 2003 р.);

– Голові Закарпатської обласної ради п.Андрусю М.І. «Про об’єкт, споруджуваний біля с.Жденієво Воловецького району» (5 вересня 2003 р.);

– Прем’єр-міністру України п.Януковичу В.Ф. «Про загострення ситуації у зв’язку з розпродажем землі на Закарпатті» (5 листопада 2003 р.);

– Начальнику Головного управління державної служби Т.В.Мотренку «Про хибну практику роботи Закарпатської облдержадміністрації з керівними кадрами» (8 грудня 2004 р.);

– Генеральному прокурору України п.Васильєву Г.А. з приводу зловживань службовим становищем глави Адміністрації Президента України п.Медведчука В.В. та голови Закарпатської облдержадміністрації п.Різака І.М., грубого порушення ними чинного законодавства з питань охорони навколишнього середовища» (21 вересня 2004 р.);

– Генеральному прокурору України п.Васильєву Г.А. «Про грубі порушення діючого законодавства, зловживання службовим становищем та вчинення корупційних діянь посадовими особами органів внутрішніх справ України» (5 жовтня 2004 р.);

– Міністру внутрішніх справ України п.Луценку Ю.В. «Про законність матеріальних винагород колишнього начальника УМВС у Закарпатській області генерала Варцаби В.М. та викорінення корупції в органах міліції» (22 лютого 2005 р.).

Вимушений був неодноразово звертатися щодо конкретних порушень законодавства І.М.Різаком та його оточенням. На жаль, марно і прикро. Бо свого часу я підтримував його на посаді керівника обласної молодіжної організації, центру соціальних служб для молоді, завідувача оргвідділом ОДА. Та у своєму кар’єрному запалі, боротьбі за владу він швидко змінив партійну належність, зрадив товариськості, елементарній етиці. І справа не лише в позбавленні мене, всупереч Закону «Про статус народного депутата України», доступу до державних ЗМІ області, особистих образах в кишеньковому тоді «Віснику тижня» чи ініціювання через його редактора О.В.Ладижця судового позову за мою об’єктивну, принципову позицію – я не міг замовчувати небезпечне явище «різаківщіни», в якому перепліталася удавана демократичність, боротьба за справедливість із фактичною зрадою інтересів краю на користь київських господарів, службове єзуїтство, неприхована демагогія, цинізм. Нагадую про це тому, що С.І.Устич, В.І.Балога, І.М.Різак вкрай нерозбірливі в політичних орієнтирах, системі цінностей, моральних нормах. Вони – свідомо чи мимоволі – стали на згубний шлях самі, розбещують залежних від них висуванців, руйнують менталітет закарпатців. Мені їх жаль. Бо фарисейством, ненаситною жадобою влади і багатств, підлістю щастя не досягають. Їх очікує більша трагедія, ніж ректора В.Ю.Сливку, – людська зневага, презирство й забуття.