Київ Всеукраїнське громадське об’єднання «Інтелігенція України за соціалізм» 2010 Іван Мигович Світочі І фарисеї 2010 ббк 60. 59 (4 Укр 43 ак) 545

Вид материала

Документы

Содержание Будитель русинів УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія. 3-тє вид., пер. і доп. – К.: 2003. – С.207

Подобный материал:

• Реферат з політології Всеукраїнське об’єднання «Свобода» "Свобода", 100.38kb.
• Г. М. Доброва Грига В. Ю. Теоретичні та практичні аспекти використання наукових результатів, 1646.71kb.
• Духовні світочі людства, 552.41kb.
• Дпс україни ­­­­­­­­­ О. В. Клименко, 20.79kb.
• Постанова від 2 вересня 2010 р. N 805 Київ, 195kb.
• Неформальні громадські об*єднання, 20.87kb.
• Удк 32+329. Д67 ббк 66. 2(4 Укр)+76, 10053.86kb.
• Список народних депутатів України, 43.17kb.
• Лицензия турагента: ав 157766 Донецкая обл г. Краматорск ул. Шкадинова,, 311.56kb.
• Киева каскад 4-6 (в период с 01. 04. 10-31. 10. 10), 280.34kb.

Будитель русинів

Духнович Олександр Васильович (1803-1865) – український письменник, педагог, культурний діяч, просвітитель… Належав до будителів (русин). У політичному і мовному питаннях стояв на позиціях то «москвофільства», то часом – «народовства»… Людина «без сумніву, доброї волі і немалих здібностей» (І.Франко).

УЛЕ: Українська літературна енциклопедія. В 5-ти томах. Т.2. – К.: 1990. – С.128-129.


З виступу на сесії Верховної Ради, 18 квітня 2003 р.


24 квітня ц.р. 200 літ від дня народження Олександра Духновича. Його ім'ям названо вулиці, навчальні заклади, культурно-освітні товариства тощо. О. Духнович увічнений в бронзі у місті над Ужем, його твори увійшли у духовну скарбницю народів Центральної Європи, а життєвий подвиг і досі служить для нас прикладом і джерелом натхнення. Тож 200-літній ювілей цієї видатної постаті закономірно внесений до календаря ЮНЕСКО - організації ООН з питань культури, освіти та науки.

Просвітник, педагог, дослідник, письменник, видавець, громадський діяч - важко віднайти таку галузь знань, творчості й соціальної практики, якої б не торкалися наукові пошуки, мудре слово і несхитне перо Духновича.

З плином часу повніше усвідомлюємо велич і мужність цього Просвітителя, Гуманіста, Борця за визволення співвітчизників від колоніального гніту та братерське єднання людей доброї волі. Не перестаємо захоплюватись Людиною, яка, незважаючи на духовний сан і свавілля і чиновників, зуміла піднятися над виром складних подій і процесів по обидва боки Карпат, розгледіти обриси кращого прийдешнього, послідовно прямувала до нього сама і в патріотичному пориві єднала свідомих співплемінників.

«Подкарпатскіє русини, оставте глубокий сон!» - цей Духновичів клич став гімном моїх прадідів, а нині надихає сучасників на захист національної честі, громадянських прав і свобод. Сьогодні ці слова злободенні для всіх українців, бо велять: «Годі мовчати, терпіти, вичікувати!...» Треба самим вирішувати свою долю, знову боронити національні інтереси і людську гідність, як у переддень буржуазних революцій. Духнович був і залишається зразком самовідданості, чесного служіння рідному народу, безкорисливості і порядності, чого так бракує багатьом громадсько-політичним і культурним діячам нинішнього деморалізованого українського суспільства.

Пам’ятаймо, що він будив і закликав сучасників до національного самоусвідомлення і гідного самоутвердження разом з братами на Сході, в єдиній Русі, у самобутньому, розмаїтому слов’янському світі.

Не будьмо надто прискіпливими до суперечностей і помилок Духновича в політичній чи мовній сферах. Головне - він був палким патріотом русинського народу, послідовно виступав проти його соціального гноблення і асиміляції чужинцями, віддав себе йому до останку.

Незабаром на Закарпатті, у Словаччині, Сербії, Хорватії, США, Канаді та інших країнах пройдуть різноманітні заходи з нагоди Духновичового ювілею. Сподіваємось, що колись і в Україні будуть належно видані та поціновані його твори. Віримо: настане час, коли карпатський Сковорода займе чільне місце в плеяді визначних вітчизняних мислителів і борців за гідне місце й роль слов’ян у світовому співтоваристві. А воно неодмінно, неминуче вийде на шлях прогресивного, соціалістичного розвитку, до мирного, заможного співжиття. Про це мріяв Духнович. За це борються прогресивні сили в Крапатах і Україні.

Газета «Карпатська правда», 2003, травень.


Великий слов'янин


ВЕНЕЛІН-ГУЦА Юрій Іванович (1802-1839) – російський учений, родом із Закарпаття; з 1823 р. – в еміграції в Росії. Його праця «Древні та нинішні болгари…» відіграла велику роль у національному відродженні болгарського народу…

УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія. 3-тє вид., пер. і доп. – К.: 2003. – С.207

Виступ на науковій конференції 23 квітня 2002 р., м. Свалява

Багатостраждальний і водночас благодатний південно-карпатський край породив багатьох знаних митців, учених, громадсько-політичних діячів. У їх славній плеяді чільне місце належить Юрію Івановичу Венеліну-Гуці.

Я народився у Малій Мартинці, через берег ходив до школи у Тибаву – село, де народився Венелін-Гуца, зазнав повоєнні лихоліття, з великими труднощами здобував знання і досвід. І це в радянські часи! А що казати про долю Юрія Івановича в феодальну добу? Викликає подив, захоплення і гордість за просту людину, що в умовах кріпацтва зуміла здобути всебічну, унікальну освіту, пізнати лабіринти і радість наукових пошуків, за коротке життя стати визнаним ученим-істориком, етнологом, лінгвістом. Про це багато написано, мовлено і ще буде сказано. Я ж пропоную зробити узагальнення, висновки. Якими вбачаються уроки життя і діяльності нашого співвітчизника?

1. Пишаймося рідним, милим краєм, його самобутнім русинським народом, який 200 років тому дав слов 'янству, усьому цивілізованому світу такого вченого, патріота, громадсько-культурного діяча, як Венелін-Гуца!

2. Завдячуймо численним представникам братнього російського народу. Він гостинно прийняв нашого земляка, допоміг йому здобути освіту, зайнятися улюбленою справою, а нині зберігає про нього світлу пам'ять, примножує його творчу спадщину.

3. Активніше сприймаймо гуманістичне світобачення, громадянську позицію, волелюбність, діяльний інтернаціоналізм нашого попередника, бо він усім єством сприйняв тяжку долю болгарського, а також молдавського, русинського, українського та інших народів Європи, сприяв їх національному пробудженню, самоусвідомленню і самоутвердженню в складних тогочасних суспільних реаліях.

4. Пробуджуймо і формуймо у наших ровесників, підростаючого покоління венелінівську жадобу знань, культури, почуття господаря рідної землі, щоб вони не росли безбатченками і конформістами, а знали й боронили свої громадянські права, людську гідність, не корилися триваючому гнобленню, образам, насильству. Всіляко дбаймо, щоб наші діти і внуки мали безплатну освіту, роботу, забезпечену старість, були всебічно розви­неними, вмілими, щасливими, до чого прагнув Венелін-Гуца.

5. Бережімо своє історичне коріння, багату культуру, материнську мову, кращі традиції, мальовниче довкілля, пам'ять про корифеїв розуму і духу, не даймо себе денаціоналізувати, уніфікувати, поневолити економічно, політично, інтелектуально. І, звичайно, шануймо тих, хто в нинішніх несприятливих умовах робить можливе і неможливе для того, щоб ми не забували своїх попередників, у них вчилися, з ними радилися, на них орієнтувалися. Низький уклін і вдячність Вам за пам'ятник, цікаві заходи, публікації, плани.

Світлий, романтичний образ, науковий подвиг, творчий злет і нездійснені мрії Венеліна-Гуци надихають і велять нам бути наполегливими, самовідданими й послідовними в збереженні, засвоєнні і примноженні високих духовних надбань, прогресивних соціальних ідеалів та гуманістичних моральних цінностей. Поразки, відступи в історії неминучі, однак рано чи пізно вони неодмінно поступаються позитивним суспільним змінам. Так буде і в нас, на батьківщині Великого Слов'янина. Наближаймо той час! Я і мої соратники - комуністи, соціалісти, предста­вники інших лівих сил - активно цьому сприяємо.

Руснацький світ: науково-популярний збірник Т. 3. -

Ужгород: Вид-во В.Падяка, 2003. -С. 89.


Каменяреві уроки

ФРАНКО Іван Якович (1856-1910) – геніальний український письменник, вчений, громадський діяч. …У 1889 та 1895 роках побував у с.Верб’яжа, Скотарське Воловецького району на Закарпатті. …В розпал денаціоналізації українського населення Австро-Угорщини разом з іншими прогресивними діячами у 1896 році опублікував протест проти шовіністичного засилля влади.

…1933 року комуністи Великого Бичкова організували першотравневу демонстрацію зі своїми прапорами, транспарантами, з портретами К.Маркса, Ф.Енгельса, В.І.Леніна, Т.Г.Шевченка, І.Я.Франка…

Історія міст і сіл УРСР. Закарпатська область. – К.: 1969. – С.29, 261, 282, 499 та ін.


27 серпня цього (2001 р.) виповнюється 150 років від дня народження Івана Яковича Франка. Син сільського коваля з Галичини, він завдяки природному таланту і надзвичайній працьовитості став видатним письменником, перекладачем, ученим, громадсько-політичним діячем. Його багатогранна діяльність і життєвий подвиг – яскравий приклад громадянськості, правдивості, сміливості, одержимості, жертовності. У вітчизняну історію І. Франко увійшов як Вічний Революціонер, Каменяр, невтомний борець за соціалістичні ідеали, гідний син українського народу, великий європеєць. Знаменно, що Іван Якович бував на Закарпатті, знав біди і прагнення його трудівників, відбив їх у своїй творчості. Він залишив неоціниму духовну спадщину усім співвітчизникам.

Із творчістю Івана Франка ми починали знайомитися зі школи. Досліджені його світогляд, нелегка доля. Видаються твори класика. Осмислюється феномен цього титана думки і суспільної дії. Чим близький і сучасний він для нас? Насамперед Великий Каменяр як письменник реалістично показав зародження капіталізму на західноукраїнських землях. На жаль, сьогодні цей лад реставрується в Україні, до того ж у спотвореному, дикому варіанті, на руїнах соціалістичних форм матеріального і духовного буття – хай і недосконалих, але, безперечно, набагато прогресивніших порівняно з попереднім, експлуататорським суспільним устроєм.

Для Європи Іван Франко - особистість енциклопедичної освіченості та ерудиції (докладно див.: В. Дієсперов. Суспільний ідеал Великого Каменяра. – «Комуніст України», 2006, N 2, c. 61). Культ знань, культури, духовності потрібні сьогодні кожному як ніколи. До всього в добу інформатизації, моральної деградації українського суспільства втрачається його інтелектуальний потенціал, традиції, здобутки. Лише їх відновлення і примноження спроможні вивести країну з триваючої системної кризи. Тому нам треба вчитися в Івана Франка вмінню засвоювати найпрогресивніші ідеї і послідовно втілювати їх у життя. Його світогляд ґрунтувався на матеріалістичному розумінні історії, визнанні залежності свідомості від економічних засад суспільства, вирішальної ролі трудящої людини («продуцента, робітника»), якій мають належати «плоди праці». Оскільки капітал – результат «нагромадженої праці», то він «повинен належати всьому трудовому суспільству, а не лиш одному кланові капіталістів» (Тут і далі цитування за творами І.Франка). А приватна власність, вважав він, ґрунтується не на природних правах, а насамперед на насильстві й безправ’ї. Таку її має замінити власність загальна, народна, общинна. У цьому питанні письменник солідаризувався з Карлом Марксом, Фрідріхом Енгельсом, іншими передовими вченими минулих часів і своєї епохи. Сьогодні для нас знову актуальний і повчальний його авторитетний висновок: «Комуністи, так звані від латинського слова communіs, що означає спільний, стоять на тім, що все зло в людській суспільності походить не від поділу праці, а від поділу власності». Можемо додати, що у нас період таке зло особливо огидне і небезпечне після брутального перерозподілу загальної народної власності на користь купки мародерів–«новоукраїнців» і неочікуваного масового зубожіння ошуканих мільйонів трудівників.

Іван Франко відзначав тогочасну велику нерівність між людьми, вважав соціальну несправедливість антигуманною, недемократичною. За його переконанням, «на першому принципі всякого суспільного життя – пошана до чоловіка, до його кровних інтересів, до його трудових, невідчужених прав». Ось що мали б усвідомити нинішні соціал-демократи – від Ужгорода до Львова і Києва, а головне – дотримуватися цього уроку Каменяра! До того ж реально, на ділі, а не словоблуддям, фарисейством і цинізмом.

Глибинний гуманізм логічно привів Івана Франка до соціалізму. Наче про сьогодення він мовив прості, доступні й чесні слова: «Соціалізм – то є прагнення усунути всяку суспільну нерівність, всяке визискування і всяке убозтво, запровадити справедливіший , щасливіший лад, ніж нинішній...» Його досягнення, вважав Іван Якович, можливе як революційним, так і еволюційним шляхом. Час покаже, як це станеться. Все залежатиме від конкретних об”єктивних умов і суспільних чинників. Але що майбутнє за соціалізмом – безсумнівно. Третього не дано. Йому Каменяр віддав усі свої знання, сили і пристрасть.

Будучи прихильником парламентаризму, І. Франко вважав можливим мирний перехід від капіталізму до соціалізму. Водночас розумів, що новий лад постане тільки за активних, цілеспрямованих зусиль свідомої частини суспільства. Показовий такий факт: Франко радо вітав революцію 1905 року в Росії, вважаючи її подією міжнародного значення. Закликаючи пролетаріат до боротьби за соціалізм, він віддавав перевагу її мирним, демократичним формам, припускав, що багато залежатиме від поведінки буржуазії, якщо вона зрозуміє ситуацію і врахує вимоги пролетаріату. Цей урок Івана Франка набуває принципового значення для сучасних українських реалій.

За таких обставин маємо по-новому осмислити, захистити від фальсифікацій і примножити вклад І. Франка в марксизм. Загальновідомі його переклади, популяризація і творче застосування «Капіталу», «Анти-Дюрінга» та інших всесвітньо відомих праць К. Маркса та Ф. Енгельса. Діалектизм, конкретно-історичний підхід, самостійність, несприйняття доктринерства потрібні сьогодні кожному, хто прагне розібратися у складному переплетінні суспільних явищ і процесів.

А як просто, мудро й щиро звучать Франкові слова і віра в досягнення людством свого щастя за соціалістичного ладу, «коли наука і праця зіллються в одне, коли всяка наука стане працею, а всяка праця буде виявом її розвиненої думки, розуму й науки»! А хіба не повчальні й корисні для нас роздуми Каменяра щодо прогресивних технологій, раціональної організації праці, народного самоврядування, єднання народів, кооперування виробництва, використання його засобів і ресурсів, інших конкретних шляхів до суспільного поступу, соціального прогресу?! Нинішнім псевдореформаторам нагадаємо, що І. Франко визнавав суспільну власність насамперед як спільну власність громад, а суспільство – як федерацію громад, причому самостійних, самоврядних. Правильність такого підходу підтверджує досвід ряду розвинених країн, і нам варто прислухатися до Франкових порад.

Особливо це стосується земельної проблеми в Україні. «Земля, на якій живе народ, -- писав І. Франко, -- повинна бути збірною власністю всього того народу. Се домагання оправдане, бо земля, на якій, по старій приказці, всі ми гості, не може й не повинна бути приватною власністю в дусі римського права». Залишається тільки додати, що Каменяр вочевидь знав тогочасні земельні проблеми в Галичині, Росії, інших країнах світу, підкреслював згубні наслідки роздрібнення селянських володінь, усвідомлював переваги великого товарного виробництва, технологічного прогресу, кооперації в хліборобські спілки, тобто, тих питань відродження аграрного сектора економіки, які нині хвилюють Україну.

Безпосереднє відношення до сучасності має і Франкове розуміння національної проблематики. Він виступав проти штучного протиставлення національного і соціального (що нині роблять псевдодемократи), таврував національний гніт, а вільний розвиток кожної етнонаціональної спільноти вбачав – знову ж таки – на соціалістичних засадах. Для нашої області сьогодні повчальні оцінки і ставлення І. Франка до русинів. Аж щемить від його слів: „Як русин, над усе люблю свій люд, свою національність і по мірі сил і своїх здібностей намагаюсь допомогти йому піднестись і збагатитись”. Письменник розкрив етногенезис русинів, довів необхідність формування української національної свідомості, протидії асиміляційним впливам, антисемітизму, показував приклад культури в міжетнічних стосунках. Показово, що він досконало володів і писав українською, польською, німецькою та іншими мовами. Хіба це не приклад для сучасних політиків, „духовної еліти” України? Демократично, на правових підставах, із врахуванням світового досвіду, на основі волевиявлення самих громадян слід вирішувати сьогодні назрілі питання їх національної ідентифікації, самоуправління, вільного, всебічного розвитку. Це в дусі Івана Франка!

У тогочасних умовах він виступав за розв’язання складних українсько-польських стосунків на засадах рівності. Їх краще майбутнє бачив у незалежному національному існуванні, державності в етнографічних межах, подоланні міжнаціональної ворожнечі тощо. А як актуально звучать перед небезпекою імперіалістичного глобалізму Франкові заклики до «відродження усього Слов’янства»!

Сам вільнодумець, письменник вважав релігійні вірування справою приватною. Водночас поширення римо-католицизму оцінював як «клин у живе тіло українського народу», інструмент сепарації галичан від братів за Збручем. Ця загроза для українства не зникла й сьогодні.

Нарешті щодо партійних орієнтацій І. Франка. Займаючи активну, чітку громадянську позицію, він, як відомо, брав участь у створенні прогресивної русько-української радикальної партії, формуванні програм різних політичних організацій. Однак йому були чужі нерозбірливість, непослідовність, кон’юнктурне пристосуванство, корисливість, на що хвора нинішня націонал-демократична і ліберально-буржуазна «еліта». Високий гуманізм, чесність, самовідданість, жертовність Вічного Революціонера – наша гордість, духовна опора і приклад для наслідування.

Несхитна Франкова віра в те, що неодмінно «прийде нове життя, добро нове у світ», потрібна нині всім українцям, особливо – інтелігенції, від якої багато залежить у критичні часи (та це окрема тема). Сьогодні, вшановуючи Великого Каменяра, уважно читаймо його твори, осмислюймо його суспільні погляди, втілюймо у дійсність його мрії і передбачення. Наближаймо те майбутнє, задля якого він працював, боровся, жив.

Газета «Карпатська правда», 2001 р., серпень

Славний син Карпат

До 100-річчя з дня народження Героя Радянського Союзу Олекси Борканюка

БОРКАНЮК Олекса Олексійович (1901-1942) – керівник революційного руху на Закарпатті. Член Комуністичної партії Чехословаччини з 1925 р. У 1933-1936 рр. – перший секретар крайкому КПЧ. Обирався депутатом парламенту. В роки 2-ї світової війни брав активну участь у боротьбі проти фашистської окупації на Закарпатті. Закатований у будапештській тюрмі. Герой Радянського Союзу (1965).

УРЕ: Українська радянська енциклопедія. Вид. 2-е, т.1. – К.:1982. – С.193.


Невимовно тяжким було минуле трудящих Закарпаття – самобутнього краю в центрі Європи. Після розпаду Давньоруської держави слов'янські землі на південно-західних схилах Карпат захопили угорські феодали. Відтоді Підкарпатська Русь, протягом багатьох століть відірвана від своєї матері-Вітчизни, була ареною жорстокого свавілля чужоземних експлуататорів. До визволення Закарпатської України Червоною Армією у жовтні 1944 року тут у різний час панували угорсько-австрійські барони, чехословацькі капіталісти, гітлерівсько-хортіївські ставленики. У боротьбі за соціальне і національне визволення, за возз'єднання з братами на Сході трудящі Закарпаття висунули з своїх лав багатьох видатних політичних і громадських діячів. Один із них – Олекса Олексійович Борканюк, колишній перший секретар крайовою комітету Комуністичної партії Чехословаччини.

Народився 11 січня 1901 р. в селі Ясиня на Рахівщині у багатодітній селянській родині. Освіту отримав в сільській народній, горожанській (неповно-середній), в Мукачівській та Ужгородській торговельних школах (академіях), в 1926–1929 роках у Комуністичному університеті ім. Артема в Харкові. Працював секретарем Закарпатського крайкому комсомолу, редактором газети «Працююча молодь», «Карпатської правди». З 1933 по 1936 роки – перший секретар Закарпатського крайкому Комуністичної партії Чехословаччини, а з 1935 року – депутат чехословацького парламенту. Організаторську роботу поєднував з публіцистичною. Зокрема, видав книги нарисів про СРСР: «В країні де наше завтра стало вчорашнім днем» (1931), «Чим є для нас Радянський Союз» (1937). Актуальними і повчальними залишаються його статті: «За хліб, працю, землю і волю», «Всі до бою за краще життя на Закарпатті», «Пропозиції Комуністичної партії за вирішення автономії, господарського, соціального і культурного піднесення Підкарпаття», «Хто ми такі і куди належимо» та інші. Пріоритетними для нього були соціально-класові інтереси експлуатованих робітників і селян, необхідність єднання у боротьбі з чужою і своєю буржуазією, за створення власної державності, справедливе розв’язання національного питання, мовної та інших проблем.

Що ж до національних проблем, то О.Борканюк в ряді своїх праць дав об’єктивну оцінку як «русофільським реакціонерам», так і «українським фашистам». Мовне питання, писав він, – не головне для людей. «Найважливішою проблемою сучасності є те, щоб наш народ і край були захищені від варварського фашизму і пекла нової війни, щоб у нашому краї було проведено великі інвестиційні роботи, щоб наші робітники мали добрі заробітки, щоб у нашому краї було проведено глибоку земельну реформу, скасування селянських боргів, щоб держава надала достатню допомогу для розвитку сільського господарства, ремесла і торгівлі, щоб у нашому краї було ліквідовано режим аграрної реакції і встановлено владу широкої, гуманної демократії. Це і є те найважливіше, що потребує наш народ дотепер...»

Вчитаймося уважніше у ці рядки полум’яного публіциста. Наскільки наведені ним проблеми співзвучні з нинішніми! При чому в будь-якій сфері суспільно-політичного життя. Наприклад, як актуально звучать слова О.Борканюка: «стоїмо за те, щоб у горожанських (неповно-середніх) і середніх школах російську мову вивчали як обовясковий предмет, хочемо, щоб наша молодь, щоб наш народ ознайомилися з культурою найбільшого і найдемократичнішого слов’янського народу, щоб братерський союз між українським, російським та іншими слов’янськими народами зміцнювався». Так говорив найпослідовніший на Закарпатті українізатор! Під його тодішніми думками підпишеться будь-який здравомислячий чоловік, ознайомлений із теперішнім станом речей в Україні.

Коли фашизм, проти якого, О. Борканюк так пристрасно закликав боротися, став реальною загрозою людства і рідного краю зокрема, наступив вирішальний вибір. Угорсько-фашистська окупація змусила Олексу емігрувати до СРСР, але не для того аби відсидітися в безпеці. Як справжній патріот-інтернаціоналіст, борець-антифашист, він добровільно вступає в ряди Червоної Армії, освоює військову професію. В січні 1942 року О. Борканюк на чолі групи таких же сміливців-розвідників повертається на Закарпаття для організації антифашистського підпілля і партизанського руху. Трагічною виявилася доля всієї десантної групи, яка була розгромлена. Хортіївській контррозвідці вдалося вислідити і схопити героя та його побратимів по зброї. 3-го жовтня того ж року у будапештській тюрмі Маргіт-Керут Олексу Борканюка було страчено.

Похований Олекса Борканюк у рідному Рахові на кладовищі полеглих у Великій Вітчизняній війні. Посмертно удостоєний звань Народного героя Закарпаття і Героя Радянського Союзу.

Гідним вшануванням пам'яті Олекси Борканюка став розквіт нашого краю за соціалістичної доби, про яку він мріяв, за яку боровся, наближенню якої віддав своє коротке, сповнене мужності й відваги, життя. На жаль, історичні здобутки того періоду втрачено після контрреволюційного перевороту 1991 року у процесі реставрації капіталізму в Україні. Сьогодні на Закарпатті знову, як у дорадянські часи, панують безробіття, злидні, горе, відчай, розбрат і безвихідь. Однак терпіння знедолених краян не безмежне. Найсвідоміші з них вдаються до організованої боротьби за свої права та інтереси. Її очолюють комуністи, соціалісти, представники інших прогресивних сил. У надзвичайно важких, незнаних раніш умовах нам доводиться діяти. Програмні документи, рішення V (XXXIII) з'їзду КПУ визначили нашу стратегію і тактику. Велике значення при цьому мають знання і творче застосування історичного досвіду наших попередників, врахування регіональних особливостей, конкретної специфіки на місцях. Для комуністів Закарпаття неоцінимі творча спадщина і революційна практика О.Борканюка.

Усе своє життя він глибоко вивчав твори класиків марксизму-ленінізму, історію революційної боротьби, документи міжнародного комуністичного і робітничого руху, запити, прагнення своїх співвітчизників, всебічно аналізував суспільні процеси, конкретні проблеми, шукав науково обгрунтовані шляхи й способи їх розв'язання на соціалістичних засадах. Методологічно визначальними були для О.Борканюка діалектичний матеріалізм, класовий підхід до соціальних явищ, послідовний інтернаціоналізм і демократизм. Він органічно поєднував організаторську, аналітичну, пропагандистську діяльність. Взірцем партійної публіцистики залишається, зокрема, його книга нарисів про СРСР під промовистою назвою «В країні, де наше завтра стало вчорашнім днем» (1931 р.). 1937 року О.Борканюк видає у Братиславі брошуру «Чим є для нас Радянський Союз». Зібрані частково дослідниками і опубліковані 1976 р. в книзі під цією назвою статті, промови, інтерпеляції (звернення) переконливо засвідчують широчінь політичного бачення і вміння визнаного лідера закарпатських комуністів зосереджуватись на невідкладних, найбільш злободенних питаннях соціально-класової боротьби і водночас бачити історичну перспективу, звірятися з нею. Актуальні й повчальні для сьогодення підготовлені О.Борканюком партійні документи програмного характеру: «За хліб, працю, землю і волю!», «Всі до бою за краще життя на Закарпатті!», «Пропозиції Комуністичної партії за вирішення автономії, господарського, соціального і культурного піднесення Підкарпаття», «Хто ми такі і куди належимо?», виступи на VII конгресі Комінтерну, VII з’їзді КПЧ, в чехословацькому парламенті, на численних зборах і мітингах трудящих тощо. Перечитуючи, вдумуючись у них, захоплюємося борканюковою проникливістю, реалізмом і мудрістю, чіткістю позицій, вмінням формулювати думки повно, конкретно, зрозуміло розкривати суть проблем, уникаючи суб’єктивізму, недомовок чи перекручень.

Усі статті та промови О.Борканюка підтверджують його непохитну вірність і відданість комуністичним ідеалам, любов до першої в світі соціалістичної батьківщини пролетаріату – Радянського Союзу, ненависть до класових ворогів робітників і всіх трудящих, угорських та інших буржуазних націоналістів, сіоністів, псевдопатріотів. Думи і вчинки нашого попередника пройняті революційним оптимізмом, діяльним гуманізмом і надзвичайною скромністю.

Ось лише кілька рядків з його листа-заповіту сестрі і брату: «...Простіть мені за те, що, можливо, маєте через мене великі неприємності. Умираю на 41 році. З цього 20 років присвятив боротьбі за ліпшу будучність бідного народу. Все життя я був чесним, вірним народові і ніколи не мав на думці особисту користь. І таким іду на смерть. Вірю, що наше діло справедливе й перемога буде за нами». (Цит.за: Борканюк О. Чим є для нас Радянський Союз. – Ужгород: Карпати, 1976. — С.307).

Хоч якої сфери сучасного суспільного буття закарпатців торкалися б ми сьогодні, борканюкові уроки зберігають неперехідне значення. Головні з них — пріоритет соціально-класових інтересів експлуатованих робітників і селян, необхідність єднання трудящих у боротьбі з чужою і своєю буржуазією за створення дійсно демократичної держави, справедливе розв’язання «українського питання», мовної та інших проблем. Ще V конгрес Комінтерну (1924 р.) висловився за необхідність проголошення Комуністичними партіями Польщі, Чехословаччини, Румунії гасла «з’єднання розірваних імперіалізмом на частини українських областей в Радянську робітничо-селянську республіку» (див: Шляхом Жовтня. Збірник документів. – Ужгород: Карпати, т.2, 1961. – С.56).

Очолювані О.Борканюком комуністи Закарпаття послідовно боролися за возз’єднання краю з Радянською Україною. При цьому вони не цуралися й актуальної тоді вимоги «широкої автономії» в складі Чехословаччини, розуміючи її дещо своєрідно, як «диктатуру пролетаріату». Цьому питанню О.Борканюк присвятив, зокрема, працю «Про становище Закарпатської України напередодні окупації хортистською Угорщиною». Його послідовники здійснювали політику захисту республіки і одночасно боролися проти чеської реакції, фашистської агентури на Закарпатті, за розширення демократичних прав і свобод, піднесення життєвого рівня трудящих. Комуністи виступали проти повної автономії краю, вказуючи, що в тогочасній ситуації це неминуче призвело б до його відриву від Чехословаччини і оволодіння ним профашистськими державами. Замість політичних декларацій комуністи вимагали від уряду конкретних соціально-економічних і політичних реформ. При цьому пропонували співпрацю іншим партіям, громадським організаціям. Подібним чином діємо і ми сьогодні.

…О.Борканюка, полум’яного інтернаціоналіста, турбували і проблеми національних меншин Закарпаття. Обширну характеристику міжнаціональних відносин він дав, зокрема, в промові на VII з'їзді КПЧ (1938 р.). Головна біда, що трудящі терплять гніт «своєї» і чеської буржуазії. Своїх прав вони доб'ються лише тоді, коли «об'єднаються в єдиний народний фронт і будуть спільно з трудящими масами словацької, чеської, німецької та угорської національностей боротися проти реакції, фашизму і загрози війни» (див.: Борканюк О. Вказана праця. – С.187).

Рішуче засуджуючи будь-які прояви расизму, О.Борканюк закликав трудівників-евреїв «відвернутися від сіонізму», спільно з братами інших національностей боротися проти реакційної єврейської буржуазії, яка є «найлояльнішою по відношенню до режиму чеського капіталу і яка допомагає чеській буржуазії в здійсненні чехізації, викликаючи цим антисемітські настрої українських і угорських трудящих» (див.: Борканюк О. Вказана праця. – С.188).

У промові на VII конгресі Комінтерну (1 серпня 1935 р.) О.Борканюк підкреслював: «...Найліпший засіб до поборення націоналістичної демагогії русофільських, українських, угорських націоналістів та фашистів», протидії чехізації є навчання дітей рідною мовою, розвиток національної літератури, мистецтва, заміщення місцевої трудової інтелігенції згідно пропорційного складу населення за національною належністю. До речі, в цій промові наш край 17 разів названо «Карпатська Україна». Це задовго до її офіційного проголошення націоналістами в м.Хуст!

О.Борканюк всіляко сприяв розвитку серед русинів української національної свідомості, мови, культури, політичної орієнтації на возз’єднання з братами на Сході. Через його усні і друковані виступи в передвоєнні роки червоною ниткою проходила ідея: тільки «спільна боротьба трудящих усіх народностей зробить Чехословаччину країною національної свободи». Ця ідея сьогодні співзвучна і для України.

О.Борканюк виступав проти спроб «з тутешнього українського населення витворити третю націю – русинську», вважав, що «ми є частиною 40-мільйонного українського народу» (Борканюк О. Вказана праця. – С.107). Водночас таврував місцеву буржуазію і соціал-демократичннх лідерів за роздмухування українського шовінізму, намагання мовними дискусіями відвернути трудящих від революційної боротьби за соціальне і національне визволення. Ця історія знову повторюється в Україні сьогодні.

Нарешті, про стиль діяльності О.Борканюка як керівника закарпатських комуністів. Виходець із верховинської глибинки, він палко любив і добре знав свій край, об’їздив і обійшов його, як кажуть, вздовж і впоперек, охоче спілкувався з простими людьми, знав їх біди і надії, враховував мовні, побутові, етнографічні особливості земляків, самовіддано і чесно їм служив. І тому користувався їх довірою та підтримкою. Це красномовно підтверджує, зокрема, той факт, що в 30-і роки з багатопартійного списку на виборах до чехословацького парламенту часом понад 40 % закарпатців голосували за комуністів.

Вони в умовах поліцейських переслідувань і політичної цензури, без штатних працівників та значних фінансових коштів проводили у містах і селах багатотисячні мітинги, демонстрації, страйки, масовими тиражами випускали листівки, газети, брошури, проводили культурно-освітні заходи, ініціювали судові процеси з органами влади, всіляко захищали зубожілих людей. У багато в чому схожих сучасних умовах нам є чого повчитись від своїх попередників, очолюваних Олексою Борканюком. Славний син Карпат і сьогодні з нами: допомагає, вчить, надихає у нелегкій боротьбі за національний порятунок України та її нове соціалістичне майбуття.

Журнал «Комуніст України», 2001, №1