Geum.ru

Київ Всеукраїнське громадське об’єднання «Інтелігенція України за соціалізм» 2010 Іван Мигович Світочі І фарисеї 2010 ббк 60. 59 (4 Укр 43 ак) 545

Вид материалаДокументы

Содержание


Він не корився долі ...
УЛЕ: Українська літературна енциклопедія. В 5-ти томах. Т.2. – К.: 1990. – С.406
Кругом тоска, унылые стенанья
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
Авт.).

Насправді шаленого гоніння зазнали в концтаборі «Думен» (Рахів – Усть-Чорна) комуністи, симпатики СРСР, прогресивна частина інтелігенції. Знущання в ньому зазнавали русини, угорці, словаки, румуни, німці, євреї – усі підкарпатці, які не сприймали націонал-фашизм.

Як згадував потім, наприклад, делегат Першого з’їзду Народних комітетів Закарпатської України вчитель Василь Король, його на місяць запроторили в концтабір за те, що визнавав себе лише русином, а керований ним шкільний хор с. Іванівці під Мукачевом виконував російські, угорські і словацькі пісні… «Провина» директора Чинадіївської школи Івана Ковача була в тому, що посмів встановити на її будівлі барельєф О.Пушкіна. Члени КПЧ опинялися за колючим дротом за ідейні переконання. А інженерів, службовців, православних священиків скорий і безпощадний волошинський суд ув’язнював для «трудового перевиховання». Як воно виглядало? В’язнів щоранку шикували біля бараків у колони, під дулами стрільців вели у гори, де, знесилені, вони валили буки й смереки, обрубували гілля, сортували й вантажили деревину. Так Волошин багато в чому запроваджував у краї практику гітлерівців…

У Підкарпатті були заборонені політичні партії. Натомість 20 січня 1939 р. «прем’єр правительства К.України» (так у документі) в.р. (тобто власноручно) підписав статут Українського національного об’єднання (УНО). Членом цієї націоналістичної організації могла бути «кожна особа обох полів (статей. – Авт.); без різниці віку, української народності, походження і крові; вона мала одночасно входити і працювати в підпорядкованих структурах («Просвіта», «Січ», «Дружества» й ін.).

Найвищою повинністю визнавалася в УНО дисципліна. Керівника місцевого осередку «іменує окружний провідник», перший складає присягу і підписує «обіт вірності до рук окружного провідника». Другого «іменує голова централі УНО», якому теж дають «обіт вірності» Аналогічний порядок вводився для інших активістів і працівників. А головний обов’язок місцевих проводів – стати «виборчим комітетом села», висувати кандидатів на різні посади, опікуватися фондом і т.д. Головою УНО вважався керівник Української центральної народної ради (УЦНР). Ним А.Волошин призначив самого себе. Як бачимо, уніфікована, ієрархічна партія на зразок гітлерівської.

Одночасно Волошиним здійснювалася духовна цензура. 20 грудня 1938 р., наприклад, з його згоди «відділ преси та звітодавства президії влади Підкарпатської Русі в Хусті» видав заборону поширювати на території краю мукачівську народну газету «Русин» та ужгородську «Карпаторуський Голос», тижневики «Руській Голос» (Ужгород), «Esti Ujsàg» (Братислава). Причини? «З огляду на виразно протидержавний і підбурюючий зміст писань, в інтересах спокою і консолідації краю», мовилося в «демократичному» документі.

Переслідуючи опозиційні сили, передусім ліві, Волошин робив винятки представникам арійської раси. Так, 2 лютого 1939 р. він ухвалив – під грифом «дуже таємно» – розпорядження «Про організування громадян німецької народности на Карпатській Україні в німецькі партії». Цим документом «без огляду на їх державну приналежність дозволено організовуватися у «Німецькі партії» по засадам національно-соціялістичним», створювати «звиклі партійні органи, якож і носити відзнаки і прапори з гаковим хрестом». Гітлерівська свастика, як бачимо, отримала легітимацію ще до приходу на Підкарпаття гітлерівських окупантів.

Цікавий і такий факт: 17 жовтня 1938 р. голова уряду Карпатської Руси приписав земській (районній) владі провести суворе розслідування, усунувши з посади жандарма – за національністю угорця Хитиля, бо той у с. Керецьки (Свалявський район) говорив місцевим людям, що «русини для автономії глупі і найкраще буде, якщо тут проголосити комуну». Свобода слова, нічого й казати!

Зміст, методи і форми А.Волошина не втратили актуальності сьогодні. Читаєш його меморандуми Гітлеру, інші документи – і переконуєшся, наскільки схожі до них гасла сучасних націонал-демократичних зверхників – перевертнів, зрадників, маріонеток, русофобів. Залишається змінити назви і координати зовнішніх сил і хазяїв, на яких вони працюють, і за словоблуддям стають виразними думки – про деіндустріалізацію, еміграцію та інші прожекти недалекоглядного закарпатського політика, який наївно і сліпо орієнтувався на Великонімеччину минулого століття.

Тимчасове керівництво А.Волошином невеликою територією зайвий раз переконує у важливості державницького, системного, аналітичного мислення, професіоналізму, компетентності. Саме цих якостей бракує можновладцям сучасної України, які за роки т. зв. незалежності довели колись потужну УРСР до крайнього зубожіння і деградації. Небезпечно і для суспільства, і для людини, коли вирішувати великі державні справи беруться невігласи, політикани, пройдисвіти. Особиста трагедія А.Волошина в тому, що він, священик і просвітник, правив складним регіоном, намагався впливати на міждержавні й світові проблеми напередодні другої світової війни, виявився цілком не готовим до такої місії та ролей (докл. див.: Карпатська Україна: факти, міфи, уроки // газ. «Комуніст», № 19 за 13.03.09).

Нещодавно В.М.Кувеньова люб’язно передала мені з Москви нову працю професора Андрія Пушкаша під назвою «Цивилизация или варварство. Закарпатье: 1918-1945». Книга вражає науковою об’єктивністю, фундаментальністю (її джерельна база містить понад 900 назв) і аргументованістю. Показова сама обкладинка (О.Жорнакова): на ній до схематичної карти Карпат з усіх боків тягнуться – загребущо – півтора десятки рук, образно символізуючи напрям одвічних державних зазіхань сусідів. Понад півтисячі сторінок унікального документального матеріалу (набраного до того ж густим шрифтом гарнітури Newton) переконливо показують, наскільки інтенсивною, динамічною, складною і суперечливою була європейська і світова політика навколо нашого краю у першій половині XX ст., спрямована на панування у ньому, використання його ресурсів і вигідного стратегічного становища в егоїстичних інтересах провідних імперіалістичних держав – від Німеччини до Японії і США. На жаль, прелат Августин Волошин виявив нерозуміння глибинних процесів у Центрі Європи, залежно від ситуації міняючи свої орієнтації, невдало робив ставку на вкрай реакційні політичні сили, зраджував своїх співвітчизників, лукавив, лицемірив перед ними, опинився на боці чужинців, тому закономірно й справедливо зазнав краху в гострій політичній боротьбі, дипломатичних іграх, побачених в історії воєнних битвах, що врятували Європу й усе людство від загрози націонал-фашизму. Зроблені мною висновки і оцінки А.Волошина співпали з тими, які дав у своїй книзі живий свідок і науковий літописець історії Закарпаття А.Пушкаш з Інституту слов’янознавства РАН у Москві.

За що ж возносить націоналістична еліта сьогодні А.Волошина? Їй імпонує його прозахідна, русофобська орієнтація, політична всеїдність, нерозбірливість у засобах досягнення мети. Нинішні спадкоємці Мазепи, Скоропадського, Петлюри, Мельника, Бандери, Шухевича героїзують зрадників, запроданців, колабораціоністів, бо самі йдуть їхнім ганебним шляхом, таким чином силкуються виправдати свою негідну поведінку, реабілітуватися перед наступними поколіннями. З попередниками їх єднає егоїзм, корисливість, авторитаризм, агресивність. Ще один расномовний і такий факт до його політичного портрету: одночасно з пастирською, просвітницькою та політичною діяльністю А.Волошин зумів стати власником чималих земельних угідь та інших багатств. Лише за два місяці свого прем’єрства (листопад-грудень) він витратив бюджетні гроші, виділені празьким урядом «Хустській провінції» на півроку. Не соромився канючити кошти у гітлерівців. Без моральної допомоги нацистів не обходився, звісно, і в окупованій ними Празі, керуючи т. зв. Українським вільним університетом (див.: І.Поп. Відповідь засліпленому ненавистю до русинів // І ми в Європі. – Ужг., 2002. – С. 24).

Дивуєшся, що 2001 року за поданням генерал-губернатора Закарпаття Г.Москаля президент Л.Кучма присвоїв А.Волошину звання Героя України. Проходять повз незграбний йому пам’ятник ужгородці і гості – й часто запитують: «Хто це? За що він нагороджений?». Казати їм правду ніяково, брехати – соромно. А мені прикро та боляче ще й тому, що висловлював офіційно, як депутат Верховної Ради, клопотання громадськості про присвоєння високого звання Героя України Івану Туряниці, який виявив велику мудрість і мужність у боротьбі за визволення Закарпаття від гітлерівсько-гортіївського поневолення, за возз’єднання Закарпатської України з матір’ю-Вітчизною, встановлення у краї народної влади, здійснення тут масштабних соціалістичних перетворень. Однак офіційний Київ відмовив, мовляв, нагороджують нинішніх, а не колишніх героїв. Правда, чомусь А.Волошина це не стосувалося. Бо він потрібен сьогодні антикомуністам різних мастей. Торік В.А.Ющенко у звичному месіансько-націоналістичному екстазі так захопився перелицюванням історії й ідеалізацією її одіозних постатей, що назвав А.Волошина… предтечею нинішньої, несамостійної, залежної і немічної України?! Натомість голову Народної Ради Закарпатської України І.Туряницю, який брав участь у її визволенні і з осені 1944 року тривалий час керував нею, сучасна влада ігнорує, адже він одночасно очолював комуністичну організацію краю, яка здійснювала прогресивні зміни.

Міфологізація і героїзація діячів типу А.Волошина свідчить про ідейне банкрутство і політичну деградацію націоналізму в XXI ст. Це підло і аморально. Маніпулювання і спекуляції з історичними фактами, поширення вигадок про минуле живлять фарисейство, послаблюють сили і віру прийдешніх поколінь в гідне майбутнє своєї України, у торжество ідеалів добра, справедливості, честі.

Жовтень 2009 р.

Історична місія Комуніста


Вірний син Комуністичної партії і соціалістичної Батьківщини, І.Туряниця усе своє свідоме життя віддав справі робітничого класу і трудового селянства, боротьбі за визволення Закарпаття від соціального і національного гніту, за возз’єднання українського народу в єдиній Українській державі – складовій і невід’ємній частині Союзу РСР.

М.С.Гречуха, державний і партійний діяч УРСР.


На Закарпатті досить поширене прізвище Туряниця. Добру славу йому чи не найбільше приніс Іван Іванович Туряниця. Ще за життя про нього ходили легенди. Вперше почув я це прізвище від дідуся в ранньому дитинстві, коли жив у с.Лопушанка (Свалявщина). Він якось скрушно і заздрісно мовив: «От якби хоч раз заглянув до нас Туряниця...» Маючи на увазі, очевидно, можливість почути від авторитетної і знаної людини правду про подальше життя-буття. Адже у перші повоєнні роки селян об’єднували в незнані їм колгоспи, у гори вели вузькоколійну залізницю, навкруг снували потужні лісовози і трактори. Сусід Михайло Жиганський став керівником вперше створеної сільради... Все було незвичним, загадковим...

Хоча Андрій Федорович Фізєр (повне ймення дідуся), учасник Першої світової війни, вважався людиною знаючою, допитливою, та і йому було нелегко розібратися в новинах. Якось побував на зібранні в Сваляві, бачив і слухав І.І.Туряницю. Мабуть, сильне враження справили на нього зустрічі, бо став більш зосередженим, задумливим, влаштувався на постійну роботу – сторожем у «дев’ятці» (так називали урочище під Іршавським ділом), де велася лісозаготівля, виготовляли заготовки для коліс (дуги) та іншу продукцію. Там вечорами слухав я дідові розповіді і перекази газетних статей про І.Туряницю, інших діячів і політичне життя краю. Згодом я склав собі про Івана Івановича романтичну уяву і він став для мене героєм. Потім, після закінчення технікуму, будучи на комсомольській роботі, спілкувався з багатьма людьми, які добре його знали і пам’ятали. Особливо цікавими виявились часті зустрічі в Києві з ректором ВПШ при ЦК КПУ А.Т.Чеканюком. Після війни він був направлений в Ужгород і працював другим секретарем ЦК КПЗУ. У 60-70-х роках я перечитував публікації І.М.Ваша, О.Д.Довганича, М.П.Лялька, О.В.Хланти, інших державних діячів, науковців та журналістів, які добре знали і висвітлювали різні періоди та події з життя і багатогранної діяльності І.І.Туряниці. Багато почув про нього з розповідей Ю.В.Ільницького, В.П.Русина, М.Ю.Волощука, Ю.І.Стенчука, інших колишніх керівників Закарпаття. Сьогодні, на схилі літ, не перестаю захоплюватися цією постаттю, що поряд з Олексою Борканюком по праву займає чільне місце в історії Закарпаття і України.

Пишаюсь, що Закарпатська крайова комуністична організація виховала цілу плеяду відданих бійців партії, умілих лідерів революційного руху, безстрашних борців за інтереси трудящих. До них належить Іван Іванович Туряниця. Його життя і діяльність тісно зв’язані з важливими віхами новітньої історії країни. Старше покоління закарпатців знало його як найвизначнішого активіста революційного профспілкового руху, самовідданого бійця проти іноземного гноблення, за визволення і возз’єднання краю з Радянською Україною в складі СРСР. Молодь же сьогодні мало що знає про І.І.Туряницю. Тому доцільно згадати його і часи, коли він жив, боровся, самовіддано служив народу. Це треба, щоб знати і розуміти минуле, вірно орієнтуватися у пошуках кращого майбутнього.

Народився Іван Туряниця 25 травня 1901 року в Мукачеві у робітничій сім’ї. Рано, з 12 літ, став на трудовий шлях. Був учнем слюсаря, ковалем у приватника, робітником лісопильного заводу, коменарем (сажотрусом). В роки Першої світової війни він – солдат австро-угорської армії (воював на румунському фронті). Потім повернувся додому, де його чекали буремні події. Працюючи на різних роботах, самотужки вчився, поступово включався у класову боротьбу. Коли в Угорщині і на Підкарпатській Русі у 1919 році перемогла пролетарська революція, юнак свідомо, зі зброєю в руках виступив на її захист, ставши бійцем Русинської дивізії Угорської Червоної армії. Після поразки Радянської влади в Угорщині І.Туряницю запроторили до концтабору у місті Пряшів (Східна Словаччина). По звільненню деякий час працював у Будапешті, намагався виїхати до сестри в США, але, не маючи паспорта, був арештований німецькою поліцією і кинутий в баварський концтабір. Звідси потрапив до Чехословаччини, де його заарештували і до 1924 року він просидів у в’язниці. Відтак знову служба в армії – на цей раз Чехословаччини, до якої тоді на правах автономної території входила Підкарпатська Русь. Після демобілізації працював будівельником у Мукачеві.

Молодий, енергійний, непримиренний до соціальної несправедливості, І.Туряниця прилучався до політичної діяльності: ходив на мітинги, відвідував робітничі зібрання, прислуховувався до визнаних лідерів Івана Мондока, Івана Локоти, Миколи Сидоряка, Павла Терека, інших комуністів, виступав перед земляками, а 1925 року сам став членом КПЧ. Тоді ж був обраний головою профспілки мукачівських будівельників. За організаторські здібності, послідовний захист нещадно експлуатованих трудящих, активність у політичній роботі однопартійці через три роки обирають його секретарем Мукачівського міського і окружного комітетів КПЧ, потім – делегатом IX крайової партійної конференції і V з’їзду Компартії Чехословаччини.

У наступні роки І.Туряниця працював секретарем Ужгородської районної партійної організації (до неї тоді входили і комуністи Перечинщини й Великоберезнянщини). Буремне складне життя показувало, що молодому керівнику вкрай потрібні знання. Тож за направленням крайкому КПЧ І.Туряниця разом з дружиною Ганною в жовтні 1930 року стає слухачем Всеукраїнського комуністичного інституту журналістики (м. Харків). За три роки інтенсивного навчання він збагачує світогляд, загартовується політично, міцніє морально. Після повернення додому очолює червоні профспілки краю. На цій відповідальній ділянці сповна розкрився його талант лідера робітництва. На зборах і мітингах, у виступах перед страйкуючими, у пресі він сміливо й послідовно обстоює перед буржуазною владою і власниками вимоги трудящих: забезпечення роботою, поліпшення матеріального становища, здобуття політичних прав і свобод, припинення національного гноблення. Відтоді І.Туряницю бачили і запам’ятали в усіх містах і багатьох селах Підкарпаття. Не раз побував він і на моїй Свалявщині.

Активна, цілеспрямована, вміла політична боротьба комуністів і профспілок сприяли все більшому поширенню їх впливу серед населення. На парламентських виборах майже половина трудящих і безробітних підтримували кандидатів КПЧ.

У жовтні 1938 року легальна діяльність Компартії в Чехословаччині була заборонена. У цей період Іван Туряниця став членом підпільного бюро крайкому КПЧ, яке очолив Олекса Борканюк. Довелося докорінно перебудовувати роботу: створювати підпільні групи і осередки, налагоджувати нову систему конспіративного зв’язку, засвоювати нові форми і методи спілкування з людьми. У цей період Івану Туряниці доручали роботу в найбільших – східних Хустському і Тячівському районах, де незабаром сталися гострі класові битви навколо Карпатської України (докл. див. нашу статтю «Карпатська Україна: факти, міфи, уроки», газета «Комуніст» за 13 березня 2009 р.).

Коли 14 березня 1939 року зі згоди Гітлера угорська армія розпочала окупацію Підкарпаття, розгорнула терор проти прогресивних сил, перед загрозою знищення Іван Туряниця разом з Олексою Борканюком і Самуїлом Вайсом через Румунію перебрався в Радянський Союз. У Москві він був направлений на роботу в Центральний Комітет Міжнародної організації допомоги борцям революції (МОДР). З наступного року і до гітлерівської окупації України працював плановиком-економістом, а дружина Ганна – фрезерувальницею на паровозобудівному заводі ім.Жовтневої революції в Луганську.

У перші місяці Великої Вітчизняної війни патріот-інтернаціоналіст Іван Туряниця добровільно вступає до лав Червоної Армії і до 1943 року, перебуває в особливому розпорядженні Народного комісаріату оборони СРСР, Генерального штабу Червоної Армії в Москві. Закарпатські політемігранти обирають його представником до Всеслов’янського антифашистського комітету.

У цей час разом з О.Борканюком Іван Туряниця пройшов підготовку для десантування в Карпати. Оскільки перший десант у тил ворога був невдалим, а його командира – Олексу Бор канюка фашисти схопили, а згодом стратили у Будапешті, відліт групи Івана Туряниці відклали. Направлена з таким же завданням дружина Ганна за невідомих обставин пропала на території Польщі. На Міжнародному конгресі жінок у Парижі 1945 року Ганну Туряницю, яка загинула смертю хоробрих, названо серед найактивніших учасниць Руху Опору в роки Другої світової війни.

Івану Туряниці випала на долю інша місія. Згідно з угодою між СРСР і празьким урядом в еміграції, у місті Бузулук Оренбурзької області почала створюватися чехословацька військова частина. До неї вступив Іван Туряниця, став політосвітнім працівником. У 1943 році його призначили комісаром окремої, третьої, бригади. 95% її особового складу становили закарпатці. Постійно перебуваючи серед земляків-добровольців, цікавився їх життям, закликав наполегливо оволодівати військовою справою, мужньо йти на бій з ворогом і таким чином наближати визволення рідного краю. Як згадував М.П.Лялько, навесні 1944 року під Чернівцями, після офіційного вручення радянських орденів і медалей офіцерам і бійцям Чехословацького корпусу під командуванням Л.Свободи, які відзначились у боях за Київ, Іван Туряниця щиро привітав земляків із високими нагородами, потім повернувся якось у бік Закарпаття і сказав: «Туди б нам скоріше. Там чекають нашої допомоги...» (О.Д.Довганич, О.В.Хланта. Іван Іванович Туряниця. – Ужг., 1972. – С.64-65). І така можливість настала. У жовтні того ж року Червона Армія визволила закарпатську землю від іноземного поневолення. І в цьому була велика заслуга її синів та доньок – бійців легендарного корпусу Людвіка Свободи.

Тієї, воістину вікопомної осені настав новий, надзвичайно відповідальний момент у житті І.І.Туряниці. Як делегат чехословацького уряду він прибуває до Хуста. Громадянин довоєнної ЧСР, офіцер чехословацької армії, Туряниця мав відповідні обов’язки. Щойно звільнена Червоною Армією від хортіївсько-гітлерівської окупації споконвіку слов’янська південно-західна територія Карпат виявилася на державно-політичному роздоріжжі. Радянський Союз, як і більшість європейських країн, не визнав захоплення Закарпаття фашистською Угорщиною весною 1939 р., постійно підтверджував сталість кордонів Чехословаччини домюнхенського (1938) періоду. Це однозначно підтверджено, зокрема, під час бесіди президента Бенеша з наркомом закордонних справ СРСР Молотовим 9 червня 1942 р. Між керівництвом двох країн практично з самого початку Другої світової війни склалися добрі взаємозрозумілі відносини, що відповідало Договору від 18 липня 1941 р., доповненому 27 вересня т.р. (докл. див.: М.М.Болдижар. Краю мій рідний. – Ужг., 1998. – С.115-117).

Після звільнення нашого краю від окупації сюди, згідно радянсько-чехословацьких договорів, була направлена урядова місія на чолі з міністром економіки та реконструкції Ф.Немецом. За рекомендаціями К.Готвальда та З.Фірлінгера до її складу ввійшов також І.І.Туряниця. Восени 1944 року у визволеному Закарпатті склалася непроста ситуація. Тут фактично існувало тривладдя: чехословацька адміністрація, народні комітети і військові комендатури Червоної Армії. За цих умов величезну, без перебільшення доленосну, роль відіграв І.І.Туряниця. Як патріот краю, інтернаціоналіст і далекоглядний політик, він зайняв чітку позицію, що будувалася на споконвічному прагненні більшості населення краю до возз’єднання з братами на Сході. Комуністи, незважаючи на малу чисельність, після підпілля, переслідувань, терору, еміграції, сприяли її реалізації. Прибувши 28 жовтня 1944 р. до Хуста як політичний радник Ф.Немеца, І.І.Туряниця того ж дня організував загальноміський мітинг, зустрівся з членами народного комітету, виступив перед ними як представник партії комуністів. Ввечері виїхав у с.Ряпідь, що на Мукачівщині, до хворої матері. Більше до Хуста він не повернувся. На нього чекала важлива і безкомпромісна боротьба за здійснення волевиявлення закарпатців. Про свою позицію чесно заявляв і раніше. Зокрема, у лютому 1944 року на засіданні Слов’янського комітету в Москві, в опублікованій у словацькій газеті «Правда» статті. В обох випадках висловлювався про те, що не уявляє долі земляків без союзу з героїчними чеським і словацьким народами. Це відповідало лозунгу К.Готвальда «З Радянським Союзом на вічні часи і ніяк інакше», який не означав включення суверенної ЧСР до складу СРСР. При цьому І.І.Туряниця з соратниками діяли згідно принципових програмних засад крайової комуністичної організації, яка з 1921 р. входила до КПЧ і послідовно добивалася стратегічної мети - возз’єднання Підкарпатської Русі з Радянською Україною в складі СРСР. Після звільнення краю від хортіївсько-гітлерівської окупації для її реалізації склалися сприятливі умови. Природньо зростаючий народний рух за возз’єднання став масовим і вирішальним. Як пише відомий історик М.М.Болдижар, «очевидці свідчать про те, що населення краю не хотіло слухати тих, хто виступав за єдність з Чехословаччиною.., окремі з активних агітаторів... саме через це не були обрані делегатами на Перший з’їзд Народних Комітетів Закарпатської України» (його цит. праця, с.119). Таку лінію підтримувала лише частина інтелігенції та духовенства. Переважна ж більшість трудящих, добре пам’ятаючи багатовікове перебування в складі Угорщини і Чехословаччини на правах другорядних громадян, прагнули жити з одноплемінними братами на Сході в соціалістичній країні, про яку в 20-30-х роках їм переконливо говорили комуністи і яка зламала хребет гітлерівському фашизму.

Як згадує учасник руху за возз’єднання Ф.Сабов, «Івану Туряниці довелося працювати у важких і складних умовах. Кругом нього діяли направлені на Закарпаття різні політики…, які мало знали про наше Закарпаття, про його довірливий народ…» (Нариси історії Закарпаття. У 3-х т. Т.3.- Ужг., 2003. – С.606). Виконувала свої функції Урядова чехословацька місія. Не дрімали проугорські кола. Свої інтереси далеко бачили і союзники. Так, спецслужби США різними каналами формували атмосферу хаосу, антирадянських настроїв, очікувань, поширювали чутки щодо свого втручання у хід подій після завершення війни.

У такий критичний історичний момент І.І.Туряниця з товаришами не схибили, зайняли принципову позицію, діяли активно, чесно і мужньо. У своїй благородній місії вони спиралися на колишніх партизанів, прогресивну інтелігенцію, мислячу частину духовенства та інші прогресивні кола. Цікаво, що вже в листопаді 1944 р. на ім’я Й.В.Сталіна була направлена телеграма – подяка за визволення краю, в якій підтверджено бажання закарпатців «жити в сім’ї з українським народом» і яку, до речі, разом з комуністом С.Вайсом підписали безпартійний освітянин П.Сова, єпископ греко-католицької єпархії Т.Ромжа, представники інших груп і верств населення.

Як розповідали мені згодом соратники Івана Туряниці, у ті доленосні дні він працював натхненно і самовіддано. Виступав на масових мітингах, які приймали резолюції про входження у Радянський Союз, брав участь у формуванні та засіданнях народних комітетів, допомагав вирішувати численні поточні господарсько-побутові питання... Треба було відновлювати і зміцнювати знесилені підпіллям партійні осередки. Вже 19 листопада 1944 р. в м.Мукачеві відбулася перша повоєнна конференція комуністів Закарпаття. Її відкрив І.І.Туряниця. «Його голос, – згадував І.М.Ваш, – тремтів, коли він почав називати імена тих, хто не дожив до цього самобутнього дня і не зміг розділити нашої радості з приводу перемоги, яка відкрила шлях до здійснення одвічної мрії закарпатських українців.., в залі кілька хвилин панувала мертва тиша». Нарешті, порушивши її, Іван Туряниця продовжив: «На нашу конференцію не змогло також прийти багато товаришів, які ще досі знаходяться у фашистських тюрмах та концентраційних таборах. Присягаємось, що ми не пошкодуємо нічого – навіть життя! – у боротьбі за їх визволення». Услід йому усі присутні в єдиному пориві підняли на рівень плечей праві руки зі стиснутими кулаками. Цей жест пролетарського вітання символізував клятву вірності спільній справі боротьби за свободу.

І.І.Туряниця проголосив доповідь, у якій окреслив чергові завдання новоствореної Комуністичної партії Закарпатської України. Делегати одноголосно обрали його першим секретарем ЦК КПЗУ, до якого увійшли 24 досвідчені, випробувані бійці партії. У резолюцію конференції лягли основні положення доповіді: оцінка нової політичної ситуації, необхідність остаточного розв’язання питання про возз’єднання краю з Вітчизною, активізації діяльності на місцях, вимоги конфіскації поміщицьких земель і передачі їх безплатно мало- і безземельним селянам, націоналізації банків, заводів, фабрик, поліпшення матеріально-побутового становища трудящих, відновлення 8-годинного робочого дня, надання допомоги потерпілим від фашистської окупації селянам, запровадження безплатного навчання в усіх школах, відродження зруйнованих об’єктів народного господарства, поновлення роботи громадських об’єднань, допомоги Червоній Армії в остаточному розгромі гітлеризму. Конференція запропонувала через тиждень скликати перший з’їзд народних комітетів.

За Чопом гриміли канонади, а в краї на чолі з І.І.Туряницею ширшала мирна, творча праця. Не все проходило гладко, як декому видається нині. Комуністи не перекладали свою роботу на плечі визволителів, як твердять деякі історики та публіцисти. Звичайно, присутність на території краю радянських військ об’єктивно сприяла діяльності комуністів, стримувала активність чужих угруповань. Та основний тягар роботи несли народні комітети. Відчуваючи підтримку більшості населення, вони блокували зусилля адміністрації Немеца, що намагалася організувати паралельні адміністративні структури, проводила мобілізацію та інші заходи на замовлення чехословацької буржуазії, яка для захоплення влади розраховувала на підтримку американців. Так, у передачі в Лондон еміграційному уряду Ф.Немец повідомив, що керівнику військової групи очолюваної ним місії генералу Гасалу в зв’язку з всілякими перешкодами вдалося мобілізувати лише 6700 чол., тоді як до Червоної Армії набрано понад 25 тисяч закарпатців.

І.І.Туряниця взяв безпосередню участь в підготовці та проведенні 26 листопада 1944 р. в Мукачеві Першого з’їзду Народних Комітетів Закарпатської України. Кожне слово його полум’яного виступу на цьому історичному форумі запало в душі присутніх. Маніфест про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною і вихід зі складу Чехословаччини – підкреслимо – ухвалено не більшістю голосів, а одностайно. Це робилося не «під дулами червоноармійських автоматів», як вигадують деякі скороспечені за останні роки псевдоісторики, а безпосереднім підписанням під текстом Маніфесту в залі. Делегати обрали Народну Раду в складі 17 чол. (6 комуністів, 11 безпартійних), на чолі з І.І.Туряницею, затвердили центральні друковані органи. В містах і селах розпочався збір підписів населення краю під Маніфестом.

Як пише активний учасник тієї історичної події Ф.Сабов у подарованій мені книжці з красномовною назвою «Ми обирали своє майбутнє» (Ужгород, 2004), «історичні факти переконливо свідчать: делегати з’їзду були справжніми обранцями народу і гідно представляли все трудове багатонаціональне населення Закарпаття» (с.77). Правда, пише він далі, були й прикрі випадки. Так, Василь Маркуш з Бедевлі власноручно написав собі «документ» про повноваження, підробив підпис голови народного комітету, за секретаря розписався сам, щоправда, печатки не зумів дістати, однак перевантажена роботою мандатна комісія видала йому мандат делегата за №184. Як з’ясувалося згодом, В.Маркуш був посланий представниками еміграційного уряду із завданням зірвати з’їзд, ініціювати питання про залишення краю в складі буржуазної Чехословаччини. Спроби самозваного емісара були безуспішними. Опинившись за океаном, цей безбатченко став зводити наклепи на нашу країну, в своїх «наукових» опусах марно силкувався довести, що возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною було здійснено... проти волі закарпатців, з допомогою Червоної Армії.

У житті І.І.Туряниці почався новий етап. Ще тривала війна. Статус Закарпаття потребував міжнародно-правового унормування. Тому з’їзд НКЗУ проголосив Закарпатську Україну як самостійну адміністративно-політичну одиницю зі своєю законодавчою і виконавчою владою, незалежними Комуністичною партією, Спілкою молоді, профспілковими та іншими громадськими організаціями. І.І.Туряниця поєднував обов’язки голови Народної Ради Закарпатської України та керівника КПЗУ. Довелося одночасно займатися зміцненням органів влади та партійних структур, розв’язанням невідкладних соціально-економічних проблем, допомогою фронту, що котився усе далі на захід.

Ось лише один тодішній робочий день І.І.Туряниці. 5 грудня 1944 р. Народна Рада під його впливом прийняла декрети про перехід прав власності на державне майно від Чехословацької республіки та Угорського королівства до Закарпатської України; про націоналізацію підприємств, що виготовляють спиртові напої; про усуспільнення пивоварного заводу графа Шенборна-Букгейма в Підгорянах; про конфіскацію будинків і рухомого майна прислужників німецько-угорським окупантам. Були прийняті постанови про облік і впорядкування братських та індивідуальних могил офіцерів і бійців Червоної Армії, підпільників та партизан; про занесення цих могил до Книги пам’яті народної влади, встановлення на них пам’ятників; про звернення до трудящих вступати добровольцями в Червону Армію. І все намічене треба було невідкладно здійснювати, бо цього вимагало саме життя. Можна лише здогадуватися, у якому режимі працював І.І.Туряниця з соратниками! Не було часу на пустопорожню балаканину, безплідні дискусії про те, кому і що робити...

І сьогодні варто повчитися владі, як Народна Рада з ініціативи І.І.Туряниці оперативно утворила суди, націоналізувала акційні і відкрила народний банк, скасувала лихварські позички, організувала допомогу жертвам фашистського терору, здійснила багато інших невідкладних заходів. Так, під його керівництвом була невідкладно створена Надзвичайна комісія по обліку шкоди, завданої німецько-угорськими окупантами, розслідуванню і встановленню їх злочинів. Вона підсумувала: за час окупації фашисти загнали із Закарпатської України у в’язниці й концтабори 183 395 мирних жителів, із яких 114 982 було закатовано. Населенню краю загарбники завдали матеріальної шкоди на 2 981 638 963 карбованці, а державним підприємствам, установам і громадським організаціям – на 774 474 500 крб. Було названо винуватців злодіянь проти трудящих Закарпаття.

Щодо Мукачівського Маніфесту, то протягом одного місяця під ним підписалося понад 250 тис. чол., тобто майже все наявне на той час доросле населення краю. Масовість і демократизм цього процесу змушений був визнати Ф.Немец. В телеграмі президенту Е.Бенешу він вперше однозначно підтвердив, що „рух на Закарпатській Україні за відокремлення від республіки (ЧСР. – Авт.) і приєднання до Радянського Союзу в теперішній його фазі треба визнати за рух народний і масовий”.

Поки між керівниками ЧСР і СРСР тривали консультації, переговори, І.І.Туряниця напружено займався буденною організаторською, господарською, соціокультурною, політичною діяльністю (докл. див.: Нариси історії Закарпаття. В 3-х т. Т.2. – Ужг., 1995. – С.576-664). Як мовиться, все доводилося починати з нуля. Можна лише уявити, наскільки важко було у тих умовах, за браку кадрів, формувати і налагоджувати діяльність місцевих органів самоврядування. До речі, навіть на п’ятому місяці після визволення комуністи не переважали в їх складі. Так, із 561 голови сільських і міських народних комітетів вони складали 40%. І.І.Туряниці велику допомогу надавали відряджені для цієї мети офіцери чехословацького корпусу І.Андрійцьо, І.Ваш, І.Ледней, М.Мацканюк, Ю.Млавець, П.Попович, прибулі з Москви додому Сирена Борканюк, С.Вайс, П.Варга, М.Климпотюк, В.Нямешук. В організаційно-практичній роботі брали активну участь комуністи, що на місці пережили окупацію, з нетерпінням чекали і, як могли, наближали визволення.

Про різноманітність питань, які доводилось вирішувати тоді очолюваним І.І.Туряницею органам влади, свідчить, наприклад, порядок денний засідання Мукачівського міського народного комітету 12 листопада 1944 р., яким він спочатку керував: про заборону діяльності всіх фашистських організацій, партій, спілок, товариств, поширення і збереження їх літератури, конфіскацію їх видавництв, друкарні та іншого майна, відміну закону про обмеження в політичних, економічних справах єврейського населення, про благоустрій, постачання продуктами харчування тощо. До кінця 1945 р. „народна демократія” в Закарпатській Україні становила симбіоз інститутів буржуазної системи з установами радянського типу.

Зрозуміло, комуністи на чолі з І.І.Туряницею першочергову увагу приділяли зміцненню партійних і громадських організацій, щоб через них розвивати політичну активність і творчу діяльність мас. Безліч політичних, ідеологічних, кадрових, фінансових, технічних питань щодня вимагали від Івана Івановича поради, втручання, «останнього слова». ЦК КПЗУ складали досвідчені, випробувані комуністи. Поруч з І.І.Туряницею, секретарями працювали Д.Тарахонич, С.Вайс та І.Ледней. Одночасно вони очолювали конкретні ділянки партійного, господарського, культурного будівництва, що значно прискорювало розв’язання актуальних проблем. Для надання практичної допомоги КПЗУ були направлені радники і консультанти зі східних областей України, демобілізовані фронтовики. Поступово Закарпатська Україна вкрилася густою мережею первинних організацій КПЗУ. Наприкінці 1945 року їх було 434, в них нараховувалось 4279 комуністів. Міцніли Союз молоді і професійні спілки. З ініціативи і під керівництвом КПЗУ, народні комітети, громадські об’єднання за короткий період здійснили земельну реформу, провели значну роботу по відбудові зруйнованих окупантами підприємств промисловості, транспорту, зв’язку, було введено восьмигодинний робочий день, соціальне страхування, безоплатну медичну допомогу. Пожвавилася кооперація, торгівля, в т.ч. і завдяки приватній ініціативі, в нормальне русло входило постачання населення товарами першої необхідності.

Народна Рада і особисто І.І.Туряниця приділяли багато уваги розбудові й удосконаленню системи освіти. В результаті проведеної роботи вже з 1945 року запрацювало 560 початкових і 30 неповно-середніх шкіл. Вперше за тисячолітню історію краю в Ужгороді відкрито державний університет.

Неоціниму допомогу надавали закарпатцям військові з’єднання та Уряд Радянської України. Так, за клопотанням НРЗУ в плановому порядку Київ направив сюди протягом лише квітня-липня 1945 р. 9600 тонн продовольчого зерна, 200 тонн цукру, 300 тонн гасу, 200 тонн мила, 1000 ящиків сірників, на 600 000 крб.матерії, на 700 000 крб. швейних і трикотажних виробів, на 700 000 крб. шкіряного взуття, а також 8800 тонн зерна для весняного посіву.

Як відомо, 29 червня 1945 року в Москві було підписано договір між Чехословаччиною і Радянським Союзом щодо Закарпатської України (за чехословацькою конституцією називалась Підкарпатська Русь і на підставі Сен-Жерменської угоди від 10 вересня 1919 р. як автономне об’єднання входила до складу ЧСР). Закарпатські керівники не були запрошені на підписання радянсько-чехословацького договору. Та вони не робили з цього проблем, бо їх вистачало вдома.

15 грудня 1945 р. ЦК ВКП(б) прийняв рішення, за яким вважалося можливим прийняти Комуністичну партію Закарпатської України до складу ВКП(б). Замість ЦК КПЗУ був призначений обласний комітет КП(б)У, а 5 січня наступного року затверджено склад Закарпатського обкому. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 січня 1946 р. була створена Закарпатська область Української РСР. Через три дні на її території запроваджено законодавство УРСР. Замість Народної Ради вищим органом законодавчої влади тут стала Верховна Рада, а виконавчої – Рада Міністрів УРСР. Так відбувся останній епізод у «збиранні» українських земель генералісимусом Сталіним (лондонська газета «Економіст» за 7 липня 1945 р.).

Виконуючи одночасно обов’язки першого секретаря Закарпатського обкому КП(б)У та голови облвиконкому, спираючись на братню допомогу народів СРСР, І.І.Туряниця з товаришами провели величезну роботу по розбудові народного господарства, освіти, науки, культури, охорони здоров’я, по розв’язанню національного, міжконфесійного питань, зміцненню народної влади, поліпшенню добробуту трудящих. Все доводилося робити вперше, бо досвід України не в усьому підходив, умови були відмінні, ресурси, особливо в перші повоєнні роки, - обмежені, кадрів не вистачало.

Однак соціалістичні перетворення відбувалися завдяки невтомній праці вільних закарпатців на чолі з комуністами у всіх куточках краю. До нього постійну увагу і турботу проявляли ЦК ВКП(б) та КП(б)У, союзний і республіканський уряди. Вони щиро і безкорисливо допомагали трудящим у подоланні економічної і культурної відсталості. Уже в 1945 р. Рада Міністрів УРСР створила групу спеціалістів для вивчення стану промисловості й народного господарства Закарпаття, обліку природних ресурсів. В наступні роки було прийнято ряд рішень ЦК і Уряду, згідно з якими розпочато геологорозвідувальні роботи в Іршавській, Мукачівській та Ужгородській округах, спорудження буро-вугільних розрізів і шахт, безперебійне постачання області будівельними матеріалами, промисловими товарами та продуктами харчування, підтримка інших галузей народного господарства. Проявом справжньої турботи про комплексний розвиток і піднесення краю стало виділення окремого пункту у першому післявоєнному п’ятирічному плані країни на 1946-1950 роки. За цей період ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У більше 20 разів розглядали конкретні питання про допомогу трудящим Закарпаття, розбудову народного господарства молодої області. І.І.Туряниця мав усі підстави сказати: „Якщо спитати нас, закарпатців, що дала нам Радянська влада, ми можемо відповісти коротко, але переконливо: Життя. Вільне, щасливе, радісне життя”.

Незважаючи на всілякі труднощі, за свідченням багатьох людей, він залишався життєрадісним, людяним. Симпатичний, середнього зросту, акуратний, підтягнутий, завжди радився з товаришами по роботі, охоче і щиро спілкувався з людьми, щиро ставився до їх потреб, був об’єктивним, вимогливим до себе та керівників різного рангу.

Останніми десятиліттями встановлення і функціонування Радянської влади на Закарпатті, що було головним змістом життя і нелегкої діяльності І.І.Туряниці, піддається часом справедливій, а більше – необгрунтованій критиці, перекрученням, фальсифікаціям. Прикро, що до цього вдаються колишні радянські науковці. Так, у підготовленій доктором історичних наук І.І.Попом фундаментальній праці сказано, що І.І.Туряниця мав «інструкції від секретних органів СРСР», став «перебіжчиком» з чехословацького корпусу, організував т.зв. «Комуністичну партію Закарпатської України», організував рух, «під прикриттям якого СРСР анексував Підкарпатську Русь», «раболіпно виконував всі вказівки радянських емісарів по вигнанню з краю чехословацької адміністрації Ф.Немеца» (див. «Энциклопедия Подкарпатской Руси». – Ужг., 2001. – С.263). Дивно і соромно читати такі нісенітниці колись авторитетного у Москві та Ужгороді науковця. Навіть з попереднього побіжного матеріалу очевидно, що сам І.І.Туряниця не міг ініціювати і спрямовувати процеси, що мали історичне коріння, об’єктивну зумовленість, глибинно-масштабний характер. Комуністи в нашому краї діяли з 20-х років, мали значний вплив на трудящих, що підтверджують добре відомі навіть шкільному історику результати виборів до чехословацького парламенту. А масовість руху за возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною загальновизнана. Тож про яку анексію може йти мова? Щодо дотримання процедур при реалізації волевиявлення закарпатців, то хіба можна ігнорувати тогочасні політичні умови, підходити до них з позицій сучасного міжнародного права? Упередженість, заангажованість подібних І.Попу авторів стає особливо явною при порівнянні дорадянського, соціалістичного і сучасного капіталістичного періодів в історії нашого краю.

Економічний розквіт Закарпаття після війни загальновідомий. За 45 років було збудовано понад 300 промислових підприємств. За добу в 1990 р. вони виробляли більше продукції, ніж протягом усього 1946 року. А які глибокі зміни відбулися в галузевій структурі, технічній оснащеності, якості продукції, умовах праці робітників?! Загалом обсяг промислового виробництва в області зріс за роки Радянської влади у 65 раз, а в гірській місцевості – у 220 разів. Воно досягло 80% в структурі народного господарства колись суто аграрного краю (від довоєнних 2,2%).

Незважаючи на недоліки в колективізації, сільське господарство теж було на значному піднесенні. 1990 року в області збирали 284 тис. тонн зерна, 293,2 тис. тонн картоплі, 3800 тонн тютюну, виробляли 105,7 тис. тонн м’яса (у живій вазі), 385,6 тис. тонн молока, 291,5 млн. шт. яєць. Валова продукція аграрного сектору економіки краю перевищувала 708 млн. повноцінних радянських карбованців. Це конкретні відповіді В.Лемаку, М.Лендєлу та іншим авторам статей типу „Колективізація на Закарпатті, або як комуністи знищували господаря” («Календар українців Угорщини на 2000 рік», Ужгород, с.103). Що сьогодні діється в нашому сільському господарстві, чому ми стали ринком збуту низькоякісних імпортних продуктів, чим зумовлене нинішнє недоїдання і голодування закарпатців? Ці запитання не до комуністів.

Про зайнятість абсолютної більшості населення області, житлове будівництво в місті й на селі, розвиток науки і освіти, охорону праці й здоров’я, колективістські основи життя, зростаючий добробут і культуру за радянської доби, особливо у 70-80-і роки, сьогодні трудящі лише згадують, а молоді про них залишається мріяти.

Звинувачення антирадянщиками І.І.Туряниці в „дезертирстві” з чехословацького корпусу невіглаські. Адже він вступив до нього добровільно, як офіцер резерву Генштабу Червоної Армії. До того ж, опинившись в Мукачеві, працював на спільну перемогу над гітлерівцями, в т.ч. на звільнення від них Чехословаччини. Подібна ротація офіцерів була звичайною в антигітлерівській коаліції.

Необ’єктивне, тенденційне твердження деяких істориків і про те, як І.І.Туряниця на початку 1948 року був «усунутий» з поста першого секретаря Закарпатського обкому КП(б)У, мовляв, йому залишили «другорядне в радянській системі місце голови обласної ради депутатів» (див.: «Энциклопедия Подкарпатской Руси», с.363). Вказану зміну спричинив передусім незмірно зрослий обсяг роботи у відбудовний період, яку фізично було неможливо виконувати одній людині. Розподіл функцій існував тоді скрізь. І хіба пост голови представницької влади «другорядний»? Кому, як не досвідченому, випробуваному, місцевому комуністу було його доручати? До речі, і після І.І.Туряниці його не займали «східняки».

Про довіру партії і трудящих до Івана Івановича, високу оцінку самовідданої праці керівника Закарпаття свідчать, зокрема, відзначення його орденом Леніна та іншими високими державними нагородами, обрання членом ЦК КП(б)У на XVI, XVII, XVIII з’їздах, депутатом Верховної Ради СРСР (1946), Верховної Ради України (1947). Він обирався також членом Президії Верховної Ради України. Ці найвищі пости дозволяли йому ставити перед союзним і республіканським урядами різні народногосподарські, соціальні й політичні питання, від вирішення яких залежав добробут закарпатців. Як вказав відомий історик краю О.Довганич, він «всю енергію і сили віддавав відбудові і розвитку краю, відстоював його самобутність». В.П.Русин, Ю.В.Ільницький, М.Ю.Волощук та інші наступні керівники Закарпаття розповідали мені про це багато цікавого, повчального. Жаль, що окрім брошури О.Довганича та О.Хланти «Іван Іванович Туряниця» (Ужгород, Карпати, 1972) про його революційну і творчу діяльність більше нічого не написано. Та й вона ледь уціліла в обласній науковій бібліотеці після цензурних перевірок 1992, 2006, 2009 років, адже видана в промовистій серії «Ленінської гвардії бійці».

Можна погодитися з твердженням про те, що в роботі І.І.Туряниці «було допущено і цілий ряд промахів та недоліків» (див.: О.Довганич. На чолі руху за возз’єднання // «Закарпатська правда», №98 за 25 травня 1991 р.). А хіба могло бути інакше після воєнної розрухи, багатовікової економічної відсталості краю, в умовах гострої політичної і класової боротьби, у процесі здійснення аграрної реформи, запровадження нових банківської, судової і шкільної систем, врегулювання майнових, національних, міжконфесійних проблем, радикальної зміни світогляду і психології людей? Окремі упущення ж І.Туряниці не йдуть ні в яке порівняння з його величезним внеском у економічну, культурну, соціальну інфраструктуру Закарпаття. За ними – титанічна праця, недоспані ночі, родинні втрати, душевні муки, фізичні болі...

Суб’єктивні ж, несправедливі висновки про діяльність І.І.Туряниці часто робляться на основі побутових розмов, чуток, домислів, гіперболізації негативних факторів тощо. Вірно зауважив з цього приводу М.Болдижар: «Дехто хотів би оцінювати складні й неоднозначні події того часу за принципами «чистої теорії», якої в житті майже не буває. Чомусь багато дослідників настирливо забувають, що аналізовані події (1944-1945 рр. – Авт.) відбувалися в особливий з юридичної точки зору – воєнний період, коли нереальним є дотримання правових норм у суспільно-політичному житті, допускаються відступи від правових норм звичайного, мирного дня» (М.Болдижар. Закарпаття між світовими війнами: факти, події, люди, оцінки. – Ужгород, 2001. – С.94).

З плином часу стає зримішим подвиг комуніста І.І.Туряниці, який гідно виконав історичну місію на Закарпатті, зробив усе можливе для того, щоб воно стало складовою частиною України. Як не згадати рядки газети «Правда» за 1 липня 1945 року з приводу підписання радянсько-чехословацького договору, що стало реальністю завдяки Івану Івановичу та іншим нашим попередникам: «Здійснилася споконвічна мрія закарпатського народу. Понад тисячу років цей невеликий, але стійкий, мужній, волелюбний народ проводив запеклу й тяжку боротьбу з чужинцями-загарбниками за свою національну належність, за свою рідну мову, письменність, звичаї, за возз’єднання із своїми єдинокровними братами, що живуть на Сході, за Карпатським хребтом».

І.І.Туряниця не був механічним виконавцем волі Кремля, як пишуть деякі історики. Він глибоко аналізував процеси в області, вивчав і враховував настрої мас, мав свою думку зі складних питань, принципово її обстоював. Так, разом із заступником голови облвиконкому звернувся до центральних органів влади з пропозицією не форсувати колективізацію, а в гірських селах зовсім її не проводити. Однак порозуміння не зустрів. Всупереч вказівкам згори, виважено розв’язував національну, релігійну та інші важливі проблеми суспільного розвитку краю у перші повоєнні роки.

Не хочу, щоб у читачів склалося уявлення про І.І.Туряницю як одинокого «воїна в полі». Ні, він мислив і діяв по-колективістському, стимулював ініціативу товаришів, спирався на творчість широких мас. З року в рік зростала обласна організація КПУ, міцніли місцеві ради депутатів трудящих, профспілки, ЛКСМУ та інші громадські організації, вдосконалювалася співпраця з центральними і республіканськими державними та партійними органами, а головне – люди бачили і цінували самовіддану працю й скромність Івана Івановича. До речі, він не залишив якихось заощаджень, власності. До останку жив у службовій квартирі, яку дружина звільнила для його наступника.

…З допомогою доцента М.Макари нарешті віднаходжу і наприкінці минулого року розмовляю з колишньою викладачкою УжНУ Марією Василівною Черевко – чи не єдиною ріднею І.І.Туряниці, яка живе в Ужгороді. Восьмилітньою дитиною вона з батьками-комуністами восени 1939 року втекли від репресій до СРСР, вперше побачила І.І.Туряницю в Бузулуку, де її мама домашніми способами лікували його хронічну виразку шлунку. Як «син полку» дійшла з чехословацькою бригадою до Кошиць, після війни вступила до університету, жила в його ужгородській родині, була поруч з ним в останні хвилини. Тож зблизька добре пізнала стиль життя, прихильності, манери поведінки «прийомного батька». Стримуючи сльози, згадує його безмежну працьовитість, вихованість, чуйність, скромність. У рідкісні вільні години І.І.Туряниця любив слухати класичну музику (збереглась харківська школа!), лагодити саморобну мушку для спінінга (Уж тоді був повноводний і багатий на рибу), а головне – читав книги і документи. Не маючи своїх дітей, любов і ласку віддавав Марійці. Коли він, страждаючи від онкологічного захворювання та букету інших болячок, передчасно, 27 березня 1955 року, ішов з життя, дівчина мимоволі накинулась на лікаря С.І.Добоша з плачем і благанням: «Допоможіть же батькові!..» Та і ужгородські, і київські медики виявилися безсилими. Не кар’єрні обставини, а важке, подвижницьке життя революціонера, борця і соціалістичного будівничого спричинило передчасну смерть І.І.Туряниці. Його скромна могила на міському Пагорбі Слави завжди доглянута, в квітах. Комуністи Ужгорода приходять сюди щороку в травні, а вдячні закарпатці – при зручній нагоді, відвідуючи рідних і близьких.

Нарешті, деякі висновки і узагальнення. І.І.Туряниця був справжнім бійцем ленінської гвардії, інтернаціоналістом, патріотом Закарпаття. Він глибоко розумів, послідовно обстоював в буржуазних умовах і самовіддано втілював у життя за радянських часів споконвічні прагнення, класові інтереси й законні права свого народу. Історичну місію – підготовку та практичну організацію возз’єднання Закарпаття з Україною в складі СРСР, встановлення і утвердження в краї Радянської влади – очолювані І.І.Туряницею комуністи виконали з честю. Наслідки цього процесу позитивно позначилися на долі трудящих у ході соціалістичних перетворень, однак безповоротно втрачені за реставрації капіталізму в Україні. Досвід ефективних соціально-економічних реформ, здійснених за короткий період під безпосереднім керівництвом І.І.Туряниці і продовжених його соратниками і спадкоємцями, заслуговує глибокого осмислення і творчого застосування при подоланні триваючої системної кризи в краї і Україні, переході суспільства на прогресивний соціалістичний шлях розвитку. Мужній образ борця і творця гідної долі закарпатців І.І.Туряниці заслуговує пошанування й наслідування нинішнього і прийдешніх поколінь. Він – і без офіційного визнання тимчасової антинародної влади з Києва – є достойним Героєм України. Бо натхненно боровся за Україну велику, міцну, демократичну, вільну, гідну складову могутнього СРСР. Тому І.І.Туряниця й сьогодні наш соратник, він – натхненник усіх лівих, прогресивних сил країни та Закарпаття.


Він не корився долі ...


КАРАБЕЛЕШ Андрій Васильович (1906-1964) – український поет. Народився в сім’ї лісника у с.Тибава Свалявського району на Закарпатті. Після закінчення Празького університету учителював у Хустській та Мукачівській гімназіях. З 1939 р. жив у Чехії. В 1941-44 рр. був в’язнем Маутхаузена, Бухенвальда та інших фашистських концтаборів. Після війни – на педагогічній роботі. 1964 р. повернувся на Батьківщину. Помер і похований в м.Мукачево. Писав російською мовою.

УЛЕ: Українська літературна енциклопедія. В 5-ти томах. Т.2. – К.: 1990. – С.406


Ім’я Андрія Васильовича Карабелеша мені дороге і близьке передусім тому, що я народився, виріс і пішов у самостійне життя з місць, безпосередньо пов’язаних з його становленням. Познайомившись у 50-х роках минулого століття, під час навчання в Тибавській семирічній школі, з його книжкою «В лучах рассвета» і глибоко вражений нею, став по-іншому, емоційно-образно дивитися на рідні села і гори, буття односельчан, увесь навколишній світ. А нині огортають душу біль і провина за те, що творчість і подвиг Андрія Васильовича недостатньо оприлюднені і гідно не поціновані. І що сам раніш не зробив усе можливе для цього.

...У різних куточках Закарпаття народилися і виросли люди, якими і через сотні літ пишаємося, бо вони втілили талановитість наших пращурів, внесли вагомий вклад у науку, культуру, мистецтво, спорт, політику, економіку тощо. Не є винятком і Свалявщина. Розташований у центрі нашого краю, обабіч європейського залізничного й автошляху, багатий природними ресурсами, працьовитими людьми, цей район відомий багатьма творчими здобутками і постатями. Серед них – визнаний славіст Ю.І. Венелін-Гуца з Тибави, письменники-просвітителі ХІХ ст. Іван Сільвай із Сускова, Олександр Митрак із Плоского, Євген Фенцик з Малої Мартинки, перший Пряшівський єпископ Григорій Таркович з Пасіки, драматург Юрій Шерегій з Дусина, колишній губернатор Підкарпатської Русі Григорій Жаткович із Голубиного. Багато видатних митців, діячів на Свалявщині творили і боронили народні інтереси.

Нагадую це не для того, аби виокремити свою „малу батьківщину”, а щоб стала зрозумілішою природня поява на суспільному небосхилі А.В. Карабелеша. Виходець з родини лісника гірської Тибави, він прожив коротке, драматичне, водночас плідне і достойне життя. Образно кажучи, в його долі своєрідно відбилися складні перипетії бурхливого, суперечливого ХХ століття.

А.Карабелеш у 23 роки став відомим поетом, видавши книжки „Избранные стихотворения” і „В лучах рассвета”. Його поезію схвально зустріла критика. Про неї писали І.Ольбрахт, І.Еренбург, Д.Вергун та інші визнані майстри слова. Наступні книги, публікації в різних журналах і календарях, рукописи понад 500 віршів засвідчують громадянське звучання, тематичну розмаїтість, жанрове і стильове багатство. Поезії і проза, оповідання і повісті, переклади з іноземних мов, малярські роботи, етнографічні пошуки, публіцистика А.Карабелеша пройняті жагучою любов’ю до рідних Карпат, болем за важке життя горян, вірою в їх кращу долю, надією на єднання з братами на Сході, передусім з руським народом, який в умовах імперіалістичної протидії, гострої внутрікласової боротьби вперше в історії творив соціалістичне буття.

Ось лише кілька хвилюючих Карабелешових рядків про рідну землю довоєнної пори:

... Кругом тоска, унылые стенанья

И жуткий звон несброшенных оков, -

Ты край невзгод, мученья и страданья,

Край произвола, мести и рабов!


Поет несхитно вірив, що щастя прийде до його багатостраждальних земляків «зі сходом сонця, як довгожданна зоря». На жаль, кращі часи виявилися нетривалими. І сьогодні в Карпатах, як по всій країні, панують злидні, горе, відчай. Та вони неодмінно минуться! Карабелешова віра у краще прийдешнє сьогодні потрібна нам, як сила і мужність його спадку.

Цілком закономірно й те, що А.Карабелеш писав російською мовою. Наслідуючи традиції будителів, він у цьому відношенні пішов далі своїх попередників. Багато його віршів настільки художньо довершені, що деякі з них можна порівняти з перлинами російської класики. Українська мова в міжвоєнний період лише утверджувалася у нашому краї завдяки зусиллям комуністів, «Просвіти» та інших національно-демократичних сил. Російська ж відкривала ширші можливості для самореалізації письменника в поліетнічній Чехословаччині та загальноєвропейському культурно-мистецькому процесі.

Літературна творчість нашого земляка потребує узагальнення, глибокого наукового аналізу, виважених оцінок. Прикро, що досі не побачило світ повне зібрання творів А.Карабелеша. Насамперед слід видати повоєнні роман «Живые тени», повість «Последние ночи», книжку оповідань «В горах и лесах», збірку поезій «У чужих берегов» та переклади. Потрібні праці, в яких би ґрунтовно висвітлювалися місце і роль творчості А.Карабелеша в літературному житті ХХ ст. Як свідчать шанувальники його таланту, він справив великий вплив на Дмитра Вакарова, Андрія Патруса-Карпатського, Семена Панька, багатьох інших закарпатських письменників.

Окремого вивчення заслуговують перекладацька майстерність, живопис А.Карабелеша. Здобувши завдяки величезній працьовитості й наполегливості сучасну європейську освіту, він здійснив оригінальні переклади з німецької, чеської, угорської, англійської мов. Чекають виявлення, обліку, систематизації, аналізу художні полотна А.Карабелеша, що органічно доповнюють його літературну творчість. Малярство було для нього не лише засобом вирішення фінансових проблем для власної освіти, навчання брата Євгена, матеріальної допомоги іншим родичам, але, як вважає науковець Ф.А.Куля, покликом душі, шляхом реалізації громадянської позиції і естетичних уподобань. Маємо підстави вважати, що він, учень Й. Бокшая, був гідним послідовником народно-романтичного напряму закарпатської школи живопису. Показово, що А. Карабелеша був учасником всесвітньої художньої виставки, що відбулася 1935 року в Празі.

Суттєво, що після закінчення Ужгородської духовної семінарії А.Карабелеш не став священиком, а вступив до Празького університету. Там він не лише студіює філологічні науки, але як вільний слухач, навчається у Вищій художньо-промисловій академії, прилучається до активного громадсько-культурного життя молодої буржуазної республіки, сприймає прогресивні суспільні течії. Працюючи після закінчення університету професором Хустської, Свалявської та Мукачівської гімназій, А.Карабелеш вів також просвітницьку, соціальну роботу серед населення, зокрема допомагав обдарованій молоді здобувати освіту. Багато прикладів такої його благородної діяльності розповів мені за життя його брат Євген Васильович у Сваляві. 1935 р. А. Карабелеш одружився з донькою міжгірського нотаря – Лелікою Павлою Михайлічковою.

Як справжній інтелігент, А.Карабелеш не обмежувався педагогічною діяльністю і власною творчістю, а жив інтересами народу, будив його соціально-класову свідомість, захищав громадянські права знедолених співвітчизників. Він не входив до якоїсь політичної партії (їх у 30-ті роки в Підкарпатській Русі були десятки), а був типовим європейським Патріотом і Демократом ( скоріш лівоцентристського спрямування ).

Після окупації 15 березня 1939 р. Закарпаття фашистською Угорщиною тут розпочалося полювання на неблагонадійних. А. Карабелешу вдалося втекти до Чехії, де в м. Літомишль жила дружина з дітьми. Та, як вважає В. Пагиря, «для поета життя без рідного краю – не життя». І він нелегально повернувся на Закарпаття. Тут його затримали і ув’язнили. Після звільнення А. Карабелешу було відмовлено в роботі і довелося знову покинути рідний край. На цей раз – надовго...

Для нас, спадкоємців творчих надбань А.Карабелеша, неоціниме значення має також його участь у антифашистській боротьбі. Одразу після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз він очолив підпільну антигітлерівську групу в Літомишлі. Арештований за це гестапівцями 25 липня 1941 року, Андрій Васильович протягом наступних чотирьох років зазнав страшних знущань і мук. Важко уявити, як він вижив у Панкраці й Маутхаузені, Бухенвальді й Заксенхаузені. Лише від переліку горезвісних фашистських катівень, в’язниць і концтаборів, в яких довелося побувати А.Карабелешу, проймає жах. Яку силу духу і мужність треба було мати людині, щоб вистояти, витримати – і перемогти!

На Сході Європи точилися жорстокі бої, а нескорений в’язень гітлерівських катівень віще писав: