Київ Всеукраїнське громадське об’єднання «Інтелігенція України за соціалізм» 2010 Іван Мигович Світочі І фарисеї 2010 ббк 60. 59 (4 Укр 43 ак) 545
| Вид материала | Документы |
- Реферат з політології Всеукраїнське об’єднання «Свобода» "Свобода", 100.38kb.
- Г. М. Доброва Грига В. Ю. Теоретичні та практичні аспекти використання наукових результатів, 1646.71kb.
- Духовні світочі людства, 552.41kb.
- Дпс україни О. В. Клименко, 20.79kb.
- Постанова від 2 вересня 2010 р. N 805 Київ, 195kb.
- Неформальні громадські об*єднання, 20.87kb.
- Удк 32+329. Д67 ббк 66. 2(4 Укр)+76, 10053.86kb.
- Список народних депутатів України, 43.17kb.
- Лицензия турагента: ав 157766 Донецкая обл г. Краматорск ул. Шкадинова,, 311.56kb.
- Киева каскад 4-6 (в период с 01. 04. 10-31. 10. 10), 280.34kb.
Іван Мигович
Світочі і фарисеї
Київ
Всеукраїнське громадське об’єднання
«Інтелігенція України за соціалізм»
2010
Іван Мигович
Світочі і фарисеї
2010
ББК 60.59 (4 Укр – 43 АК) 545
УДК 316.377 (477.87)
м 57
Як гідно жити? З кого брати приклад? У кого вчитися, чого уникати? На ці одвічні запитання пропонує свої відповіді автор пропонованої книги. На її сторінках читачі зустрінуть загальновідомі і нові імена, події, факти минулого й сьогодення, чимало дискусійного, особистого.
Розрахована на суспільно небайдужих, мислячих людей різних уподобань і віку, передусім на старшокласників, студентів, педагогів, науковців, журналістів, управлінців – усіх, кого цікавлять історія і політика, мораль і духовність.
ISBN 978-966-387-025 © І. Мигович, 2010
© ВГО «Інтелігенція України за соціалізм»
Доблесним воїнам Червоної Армії та мужнім закарпатцям, які полягли в боротьбі з фашизмом за звільнення рідного краю, його возз’єднання з Україною в складі СРСР та соціалістичне перетворення, – з глибокою шанобою і синівною вдячністю присвячую цю скромну працю.
Травень 2010 року
І. Мигович
Найдорожче у людини – це життя. Воно дається один раз, і прожити його треба так, щоб не було нестерпно боляче за безцільно прожиті роки, щоб не палила ганьба за підленьке і дріб’язкове минуле, і щоб умираючи зміг сказати: «Все життя і всі сили були віддані найпрекраснішому у світі – боротьбі за визволення людства».
Микола Островський. «Як гартувалась сталь»
Від автора
Ця книга не входила в мої поточні і найближчі творчі плани. Однак і з’явилась не випадково. Часто студенти, колеги, рідні і друзі запитують: «Як це Вам, вихідцю із звичайної селянської родини, вдалося стати науковцем, політичним і державним діячем?»
Виходячи з реалій теперішнього часу, важко відповісти на таке непросте запитання. Адже треба говорити про сімейні умови і виховання, шкільне навчання, вплив суспільства, історичні обставини і, звичайно, про власні зусилля. Це надто широка і складна тема. Можливо, прийде час і за неї взятися. Та поки що вирішив обмежитися одним аспектом – розповідями про тих людей, які відіграли велику позитивну роль у моєму розвитку й становленні як особистості. Разом з батьками та вчителями це ті, кого прийнято називати світочами, геніями, пророками, революціонерами, героями, кумирами та іншими високими словами. Великий тлумачний словник сучасної української мови пояснює: світоч (у переносному значенні) – той, хто є джерелом істини, носієм правди, волі, освіти тощо. Мало хто з ними зустрічається, однак багатьма нитками, способами, своєрідними хвилями й імпульсами, вони явно і незримо впливають на наші уявлення, переконання, зміст і форми поведінки. Видатні особи були скрізь і в усі часи. Як правило, світочі водночас борці за прогрес, творці нових цінностей.
Шановані, авторитетні особистості і сьогодні є в усіх сферах буття: на виробництві, в науці й культурі, спорті, військовій справі, управлінні різних рівнів, у кожній місцевості, людській спільноті. Вони позитивно впливають на оточуючих безпосередньо, благородними і корисними особистими вчинками. Загалом у людей, які живуть буденно, є внутрішня потреба асоціювати себе з героїчними постатями, які багато вміють, можуть і роблять, викликають захоплення, вдячність і готовність інших до наслідування. Особливо це глибоко притаманно людям молодим, ніжним, мрійливим, чутливим, честолюбним.
Позитивний, стимулюючий вплив видатні особистості минулого й сучасності роблять у часовому просторі, опосередковано, на відстані, через твори літератури й мистецтва, засоби масової інформації, громадську думку. Саме вони надають визнаним видатним людям реальності, романтичності, привабливості, чим захоплюють нас сущих – юних, молодих і людей похилого віку, виступають стимулом самовдосконалення і досягнення амбітних, честолюбних цілей.
Та «героями свого часу» були й інші особи – властолюбні, ненажерливі, підлі, єхидні, злочинно-аморальні. Їх називають по-різному: демони, епігони, потвори, біси, олігархи, мафіозі, духовні і моральні пігмеї, сліпці, химери, виродки і т.п. Ми виділили, як антипод благородним світочам, антонім фарисеї (гр. pharisảioi - відокремлення). Так називали прихильників суспільно-релігійної течії в Іудеї (2 ст. до н.е. – 2 ст. н.е.). За соціальним складом це були середні і дрібні землевласники, торговці, ремісники, вчені-книжники. Спочатку вони становили опозицію існуючій владі і релігії. Кілька їх тисяч відмовилися від присяги царю Іроду I. З часом вони очолювали народні повстання. Згодом почали ворогувати між собою, зневажливо ставитись до простого люду, своє усне вчення пристосували до потреб талмудизму і таким чином заклали ідеологічні основи подальшого розвитку іудаїзму. Поступово слово «фарисеї» стало синонімом лицемірства, ханжества, святенництва, пристосовництва, руйнування, захисту реакційних, віджилих суспільних режимів. Воно концентровано відображає розходження між справжніми і удаваними переконаннями, намірами, почуттями переважно дволиких, нещирих, лукавих людей, у яких докорінно розходяться думки, слова і вчинки. Маємо підстави цим поняттям називати тих політиків, які для досягнення своїх амбіційних, егоїстичних цілей застосовують усі доступні сили і засоби, діють непослідовно, протиправно і брутально. Потім історія, як мовиться, розставляє крапки над «і». Та й демонічні, дуже суперечливі, трагічні постаті, навіть псевдо- і антигерої багато чому вчать, застерігають, по-своєму виховують.
Тому пропоновану про час і людей книгу назвав саме так: «Світочі і фарисеї». У ній ділюся думками про живих і померлих, далеких і близьких, геніальних і звичайних людей, які визначали мою долю і поведінку. Сторінки цієї книги творилися непросто, упродовж кількох літ. Життєві ситуації наче підказували їх імена. Переважно це виступи на наукових і політичних зібраннях, з парламентської трибуни, у різних місцях – від Малої Мартинки, Сваляви, Рахова, Ужгорода і до Києва. Частина їх оприлюднена у моїх попередніх наукових та публіцистичних працях, а більшість спеціально підготовлена до цього видання, публікується вперше. Звідси і певна категоричність, фрагментарність, дискусійність окремих оцінок та висновків. Закликаю до головного: повірте, шановні читачі, у щирість і доброзичливість моїх намірів та бажання поділитися думками про пережите, сокровенне. Додам також наступне: я прагнув уникати типової помилки багатьох відомих і заслужених діячів, які в усних спогадах, друкованих мемуарах настільки самі виявляються на першому плані, що всі позитивні здобутки, мовляв, досягнуті ними, а недоліки, упущення – зумовлені іншими. І начебто добивалися їх автори головним чином особисто, а не з допомогою держави, Компартії, трудових колективів, команд соратників-однодумців.
Буду радий, якщо виявиться зрозумілим, корисним та повчальним бачення процесів, подій і людей, що справили визначальний вплив як на мою скромну персону, так і на життя моїх ровесників.
Хотілося б, аби прочитавши цю книгу, ви, шановні читачі, замислились над тим, хто із її героїв достойний служити орієнтиром для нинішніх і прийдешніх поколінь на нелегкій дорозі творення власними зусиллями свого буття і майбуття.
Під Шевченковою зорею
Патріотизм нашого поета… основується свідомо та твердо на любові до всіх людей, на бажанні загальнолюдського братерства, на прихильності до всіх пригноблених і покривджених, між котрими перша і найближча серцю пера його рідна Україна.
Іван Франко. Твори. В 20-ти томах. Т.17
Нев’януча художня спадщина Кобзарева органічно входить у духовне життя суспільства, яке ставить собі на меті виховати людину високих моральних цінностей, людину трудолюбиву, мужню, чесну, вільну від обтяжливих пережитків минулого.
Олесь Гончар. Про наше письменство. – К.: 1972.
Великий Кобзар з ранніх дитячих літ незримо, поступово і глибоко полонив мою душу. Рано оволодівши літерами, я кожну вільну хвилину захоплено віддавав побудові з них слів і речень. Спочатку робив це з пожовтілою довоєнною читанкою. Та старослов’янські знаки давалися нелегко. Справи пішли краще, коли в першому класі Лопушанської початкової школи з допомогою вчителя Адальберта Адальбертовича Поповича засвоїв український алфавіт. Відтоді жадібно став читати все, що потрапляло під руку, – від «Букваря» до свалявської районної газети «Ленінський шлях».
Помітивши моє «хоббі», бібліотекар Олена Островка дозволила мені вільний доступ і читання літератури, незалежно від шкільних рекомендацій. Тож я рано прилучився до творчості Шевченка. Його невловима сила проймала мене все цупкіше і ширше. Аналізуючи цей вплив сьогодні, умовно виділяю в ньому кілька рівнів і етапів.
Спочатку я відкривав у Шевченкових віршах інший, ніж бачив навкруг себе, світ природи. Затиснута від Іршавського діла і до Тибавського верха дитяча уява побачила безкраї українські степи і ріки, неозорі пшеничні лани, вишневі сади, екзотичних козаків і лірників… Вплив був таким сильним, що я брався за кольорові олівці і, даючи волю уяві, малював те, що вичитував у Шевченка. Невимовною радістю стали для мене пензель і фарби, які подарувала тітка Гафія на свою скромну зарплату робітниці Свалявської меблевої фабрики. Невдовзі дізнався, що Шевченко був також майстром живопису, тож почав і в цьому його наслідувати - віршував і малював.
Непомітно стався мій перехід від емоційно-образного до раціонально-смислового сприймання творів кобзаря. Поступово ширшав мій дитячий світогляд, і мене стали непокоїти серйозні питання. Чому односельчани так багато і важко працюють, а живуть бідно? Чому і ми, діти, часто змушені працювати нарівні з дорослими. А живемо при цьому бідно, не маємо достатнього одягу, взуття, а дехто й хліба?
Рано втративши батька, я опинився на утриманні діда з бабусею, рідко бачив маму, що жила через берег, в селі Мала Мартинка. І хоч люди ставилися до мене доброзичливо зі співчуттям, як до осиротілого внука діда Андрія, я відчував себе іншим від ровесників, одиноким. Як у вірші Шевченка «І золотої й дорогої», це знайшло відображення і в моїх потаємних думах, переживаннях. Знов і знов перечитував Шевченкові рядки – і на душі ставало легше. Тарасові, розраджував я себе, було ще важче, а він пережив, став поетом і художником, визволився від кріпацтва! В мою дитячу душу глибоко западали водночас гнівні слова Кобзаря про панів, пройдисвітів, інших злих людей.
Знання Шевченка поглибив у Дусинській (на той час неповній середній) школі. Українську мову і літературу прекрасно викладала Ольга Іванівна Довга. (До речі, яскравими були й уроки ботаніки, які давала направлена з Київщини Катерина Филимонівна Даниленко, російської мови і літератури, яких навчала посланець з Волги Ольга Василівна Іванова, інші заняття, що сприяли формуванню інтересу до знань, культури спілкування).
Дякуючи Ользі Іванівні, моє захоплення творчістю Шевченка у V–VII класах переходило в осмислення і сприймання слів, образів, мелодійності, духу Кобзаря. Дусинським і тибавським вчителям та бібліотекарям щиро вдячний за те, що добре засвоїв українську літературну мову. Адже в повоєнний період вона була для закарпатців новиною, незвичною. Більшість земляків розмовляли русинською мовою та її свалявським діалектом.
Мовні відмінності збереглися досі й між окремими селами (Тибава, Березники, Плоске). Пригадую такий випадок у роки навчання в Мукачівському сільськогосподарському технікумі (нині аграрний коледж). викладач української мови і літератури Тетяна Григорівна Синявська після кількох моїх відповідей між іншим запитала: «Чи не з Полтавської області ти, Іванку?» Без хизування я мовив: «Ні. Із Свалявського району».
Засвоєна в дитинстві, Шевченкова мова, його геніальна творчість і подвижницьке життя назавжди увійшли в мій духовний світ, стали органічним єством, насолодою і втіхою, опорою і підмогою. Згодом я поглиблював ці знання в Українському поліграфічному інституті ім. І.Федорова. Тут мово- і літературознавство, стилістику, редагування викладали професор С.М.Шаховський, доценти М.Г.Шевченко, А.І.Ящук, М.Д.Феллєр, Е.І.Фінклер та інші чудові фахівці. Творчість і образ Кобзаря згодом допомагали мені і в журналістській, громадсько-політичній, науково-педагогічній діяльності, у побутовому спілкуванні, особливо на Київщині та в інших регіонах України, де доводилося жити, працювати, бувати. Особливо хвилюючими були зустрічі з співвітчизниками в Якутії, на Далекому Сході, Чукотці, далекому зарубіжжі. Згадується, що там, як працівник ЦК КПРС, ведучи мову про політичні, загальнопартійні, ідеологічні проблеми, я не обходився без Шевченкового слова. Окремі думки, образи, порівняння, посилання чи проста згадка Тараса допомагали зміцнити зв’язки з слухачами, відчути їх розуміння й підтримку. Дехто з них після виступів просив бодай кілька речень сказати рідною українською мовою – Шевченковою по суті і за формою.
Сьогодні без перебільшення кажу: завдяки Кобзарю його революційним послідовниками я став комуністом. Шевченкові погляди допомогли мені сформувати політичний світогляд, критично осмислювати дійсність, займати активну життєву позицію, долати труднощі. Символічно, що другою настільною книгою після Кобзаря став для мене «Маніфест Комуністичної партії» К.Маркса і Ф.Енгельса. Не можу забути, як завідуюча бібліотекою Мукачівського технікуму Я.О.Білокур здивувалась, коли після першого семестру я попросив цю книгу (мені йшов лише 15-й рік). І хоча тоді «Маніфест…» виявився для мене місцями заскладним, враження від нього було величезне. Після цього образ Шевченка – революціонера став зрозумілішим, ще ближчим. І вже тоді спонукав дбати насамперед про сумлінних трудівників, допомагати слабшим, одиноким, скривдженим, тим, хто опинився в скруті, відчуває труднощі. Можливо саме через це далекого 1959 року мене, 17-літнього юнака, півтисячний колектив учнів технікуму обрав головою профкому. Не в останню чергу через це в середині 90-х років я взявся «з нуля» розробляти в Ужгородському національному (тоді державному) університеті наукові засади соціальної роботи і систему підготовки спеціалістів цієї справи, вкрай актуальної для несправедливого, поляризованого, окапіталістиченого суспільства в Україні.
Багатогранна творчість і життя Т.Шевченка значною мірою надихнули мене до наукової діяльності. Особливо близькими і рідними виявилися його філософські, суспільно-політичні погляди, пройняті діалектикою, революційним духом, гуманізмом. Під безпосереднім впливом Кобзаря я в 70-і роки займався критикою клерикального націоналізму, а нині досліджую актуальні проблеми етнокультурного розвитку, міжнаціональних і соціальних відносин в країні. І хоча з плином часу суспільні умови в Україні суттєво змінюються, методологічні засади і принципові підходи Т.Шевченка до розглядуваних явищ та процесів зберігають неперехідне значення. Особливо це важливо сьогодні, перед небезпекою націонал-фашизму і розвалу Української держави.
Обов’язок справжніх українців, кожної свідомої і чесної людини – захищати творчу спадщину і мужнє подвижництво Т.Шевченка від наклепників та фальшувальників. Створене десяток літ тому Всеукраїнське об’єднання «Інтелігенція України за соціалізм» однією з перших своїх акцій провело в Києві науково-практичну конференцію «Шевченко і сьогодення». На тому поважному зібранні поет-академік Борис Олійник, наголосив, що в «нинішній соборній Тарас Григорович потрапив у таку щільну атмосферу зненависті, якої він не зазнав ні за царату, ні за так званого «тоталітаризму». Зненависті з боку самоназваних, валютних патріотів, яким Шевченко став упоперек їхнього намагання остаточно допродати Україну своїм замежним роботодавцям», що фактично керують нею з капіталістичного Заходу (див.: Олійник Б. Шевченко – це сама Україна // Журнал «Комуніст України», 2001, №2, с.4).
«Три зорі світової величини (солунські брати – просвітителі Кирило і Мефодій та наш Кобзар – І.М.) постали в піднебессі всеслов’янства, – наголосив Б.Олійник. І найпогідніше нам сяє зоря Шевченка. Сяє, не згасаючи. І сіятиме вічно, бо Україна – вічна. І вічний народ як зоря. І зоря як народ» (там же).
Правдиве художнє слово, революційно-демократична діяльність Т.Шевченка брутально спотворюються, принижуються правлячими неолібералами і націоналістами, бо суперечать їхнім згубним намірам. Якщо ми, старше покоління, народилися і сформувалися під зорею й з іменем Шевченка, твори якого виходили мільйонними тиражами, виховали нас свідомими українцями, то нинішній кримінально-олігархічний режим позбавляє молодь найменшої можливості спілкуватися з Шевченком. Його книги видаються мізерними накладами, часто препаровано, з перекрученнями і підробками. Його російськомовні твори цілком ігноруються, а вся творчість і діяльність цинічно фальсифікується.
Книжковий ринок України заполонили перевидання опусів зарубіжних «шевченкознавців», в яких видатний двомовний поет подається як непримиренний ворог «москалів», ідеолог тогочасної «української еліти», «провідної верстви нації». Робляться нікчемні спроби вихолостити соціальний зміст творчості Шевченка, якого начебто менш за все хвилювали проблеми життя простого народу і боротьба проти гнобителів.
В чотиритомній «Конкордації» (реєстрі) поетичних творів Шевченка» (2001 р., США–Канада) якийсь М.Р.Стех шляхом статистично-словесних маніпуляцій доводить, нібито проблеми «соціальної діялектики» письменника не цікавили, він переймався в основному «національними мотивами». Необандерівці в свою чергу виводять з його творчості ідею … націоналізму.
Ліберальні дослідники твердять про політичну «безпредметність» поглядів Шевченка, інтелектуально він нібито мислив категоріями XVIII століття, що дістало вияв в апофеозі України, оспівуванні «золотого віку» козаччини. Пишуть також, начебто у Кобзаря Україна стала позаісторичною, абстрактною цінністю. В ідейно-політичному плані псевдодемократи силкуються видати Т.Шевченка за родоначальника теорії «безкласової української нації», поборника «солідарності» гнобителів і пригноблених.
Заокеанські й домашні перекручі зображують титана думки і слова таким, як вони самі, – хворобливим націоналістом, співцем української «особливої місії», речником якогось міфічного, позакласового «українства», романтиком козацьких курганів, смиренно-мудрим любителем «вишневих садочків», «апостолом всепрощення», ксенофобом і антисемітом. А коли не вдається спотворити, оббрехати, найпідліші з шевченкогубів називають генія вурдалаком, приписують йому характерні для них збоченість і безсоромність.
Всіляко шельмуються «національно свідомими» радянське шевченкознавство з його концепцією Шевченка як революціонера-демократа. Екзильні й доморощені фальсифікатори Кобзаря підступно силкуються очорнити й принизити геній, авторитет Шевченка, нав’язують думку, що в СРСР, мовляв, міфологізували Шевченка, а це такий собі Кобзар-Перебендя, п’яничка і ловелас. Під гаслами «об’єктивного дослідження» націонал-патріотичними писарчуками принижується художня довершеність і естетична цінність творів світового класика, всупереч фактам йому приписується злостивість, надмірна набожність та подібні нісенітниці.
Ці вигадки не витримують серйозного спростування. О.Білецький, О.Гончар, Є.Кирилюк, Л.Новиченко, М.Рильський, М.Шагинян та інші відомі митці, майстри художнього слова, літературознавці у численних працях переконливо довели, що Шевченко - істинний, який силу свого духу присвятив боротьбі за свободу рідного народу, закликав пригноблених «громадою обух сталить», «будить хиренну волю».
Це змусив визнати і екзильний історик О.субтельний, який писав, що у Шевченковій поезії «відкрито пропагувались радикальні, революційні методи знищення несправедливості в суспільстві» (див.: Субтельний О. Україна: історія. – К., 1991. – С.212). Додамо: Шевченко завжди стояв за соціальне і національне визволення України, суспільну справедливість, братерство трудящих, тобто сповідував ідеї соціалізму. Вся його творчість пройнята категоричним несприйняттям будь-якої форми експлуатації, аж до фізичного відторгнення самого слова «пан». До речі, негативно сприймаючи таку форму звертання до себе, я надто «чемним» опонентам наводжу цей красномовний приклад і нашу закарпатську традицію – панами величати лише попа, вчителя та – з гумором – цигана.
Ми не міфологізували свого Пророка. Ми віддавали належну йому шану. Адже хіба не він закінчив визнану світом Санкт-Петербурзьку художню академію, де за вчителя мав великого Брюлова? Шевченко першим за всю історію був обраний академіком гравюри. Володів енциклопедичними знаннями історії світової літератури і мистецтва, на рівних спілкувався з тогочасними світочами російської, української, польської та інших культур.
Естетика поета тісно пов’язана з його прогресивними суспільно-політичними поглядами, які базуються на гострому громадянському почутті, усвідомленні єдності з експлуатованими і гнобленими трудящими, незалежно від їх національності й релігії. Неупереджене осмислення шевченкової естетики переконливо підтверджує його активне ставлення до дійсності, розуміння прекрасного, досконале володіння художньою майстерністю, велике поцінування природи України, глибоке розуміння і віру в творчі сили, вільне, гідне життя і щастя рідного народу.
Виразник його дум і сподівань, Шевченко не обмежувався національними рамками. Йому були чужими расизм, етноцентризм, русофобія та інші подібні ганебні явища. Загальновідома роль передових російських діячів культури у його звільненні з кріпацтва, навчанні, творчому розвитку, навіть у суттєвих побутових справах. За словами Г.В.Плеханова, «Тарас Григорович належить до числа найбільших народних поетів, яких тільки знає всесвітня історія літератури». Високо цінували Кобзаря М.О.Добролюбов, О.І.Герцен, М.О.Некрасов, М.П.Огарьов, І.С.Тургенєв, О.М.Горький та інші видатні представники прогресивної Росії.
Справедливу, високу оцінку Шевченку – письменнику, мислителю, революційному демократу – дали комуністи. Карл Маркс писав: «Тарас Шевченко – син народу в повному розумінні цього слова. Більше, аніж хто інший, він заслуговує титул народного поета». В.І. Ленін, який добре знав і поважав творчість Кобзаря –революційного демократа, інтернаціоналіста, в 1918 році підписав декрет про спорудження йому пам’ятника.
Планетарна слава й могутній ідейно-художній вплив Т.Г.Шевченка очевидні. Красномовний, зокрема, той факт, що його «Заповіт» перекладено на 147 мов світу. З цього твору часто починається знайомство народів різних країн з культурою України. У цьому я переконувався не раз, буваючи в далеких і близьких краях, де «Заповіт» ототожнював із словами «Україна», «Київ», «Дніпро».
У світлі сказаного марними є потуги «національно свідомих» авторів зобразити Кобзаря родоначальником українського націоналізму, прихильником теорії «безкласовості української нації», поборником «злагоди» між гнобителями і пригнобленими. Як образно сказав мій побратим, перший секретар Звенигородського райкому КПУ В.З.Мазира, «велич Кобзаря, як і його соратників – діячів всеросійської революційної демократії, в тому, що крізь гнітючу дійсність самодержавно-кріпосницької Росії він створював світле майбутнє «розкованих невольників», своєю невтомною діяльністю прагнув прискорити його прихід. І це головне!» (Комуніст України, 2001, №2, с.9–11).
Про Шевченка-інтернаціоналіста свідчить його полум’яна творчість і чітка класова поведінка. Жодне Кобзареве слово не написане без симпатії до злидаря-трудівника, зневаги і неприязні до пана (російського чи «землячка»), до лихваря-комерсанта або хабарника-урядовця (корупціонера по-теперішньому), яких поет образно і влучно затаврував: «нелюди», «раби з кокардою на лобі, лакеї в золотій оздобі». Водночас загальновідомо, що Тарас Григорович дружив з цвітом російської інтелігенції, товаришував з казахами на засланні, називав другом ляха-поляка, палко бажав , щоб «усі слов’яни стали добрими братами і синами сонця правди». Висококультурна, інтелектуально багата людина, Т.Шевченко не міг опуститися до ганебного расизму чи націоналізму.
І цілком безпідставні твердження націонал-клерикалів про Шевченка як фанатично релігійну людину. На конкретних прикладах творчості їх переконливо спростував мій давній колега, відомий релігієзнавець Є.К.Дулуман (див. його статтю «Чи бог бачить із-за хмари наші сльози, горе?» // Комуніст України, 2001, №2, с.15–18). Цілковито підтримую його аргументовану, чесну і мужню позицію. Додам лише, що, деякі з них ще вчора надто ревні прихильники радянської школи, «раптом» стали набожними, а вчорашні безвірники –нинішні можновладці й нувориші марно силкуються зробити з Кобзаря смиренного, благочестивого пастуха «отори Христової». Поневіряння в дитячі літа у дячка-п’яниці, наймитування в зажерливого і тупого отця Григорія, а згодом усвідомивши суть, освячення православ’ям самодержавства і поміщицького гноблення селян, знущання ксьондзів-єзуїтів над українцями сформували у Шевченка принципово негативне ставлення до «слуг божих».
Не було у нього упередженого ставлення і до інших, бо бачив і переживав (поема «Кавказ») страждання як православних, так й іновірців. «А ми браталися з ляхами! Аж поки третій Сигізмунд З проклятими його ксьондзами Не роз’єднали нас…», – мовив вустами старого козака великий поет у вірші «Буває, в неволі іноді згадаю…». Хіба не нагадують ці рядки сьогоденну ситуацію?
Що ж до біблійних фраз, сюжетів, подій, то Шевченко використовував їх через доступність простим людям, з художньо-естетичною метою або для підкреслення свого негативного ставлення до церковних служителів. Так, у поемі «Марія» поет відкидає легенду про непорочне зачаття Ісуса Христа, святе «Успіня» Богородиці, на противагу створив свій літературний образ жінки – сирітки, наймички, покритки, мужньої матері Христа-бунтівника. Заперечуючи існування будь-яких надприродних істот, Шевченко був послідовним атеїстом. Зокрема, він назвав наївними докази і піддав різкій критиці філософа-ідеаліста Лібельта за визнання «присутності всемогутнього творця всесвіту в усьому видимому і невидимому нами довкіллі». А запрошення петербурзької еліти на спіритичний сеанс просто висміяв. Невже це не повчально для нинішніх численних інспіраторів і популяризаторів містики, якою через засоби масової інформації так інтенсивно зомбують населення?
Уся творчість Т.Шевченка – доказ того, що Бога немає, він ніде і ніяк себе не проявляє, ні в що не втручається, у світі все відбувається за своїми споконвічними законами. Якби він був, то хіба споглядав би зажерливість панів, бідування простих людей, потурав би такому засиллю зла? Нині злободенними є слова поета:
Чи Бог бачить із-за хмари
наші сльози, горе?
може й бачить, та помага
як отії гори,
предвічнії, що политі,
кровію людською!..
Фальсифікація творчості Кобзаря – справа не нова. Так, у ХIX ст. в журналі «Основи» недруги-видавці у вірші «Не завидуй багатому» замість слів «Нема раю на всій землі, та нема й на небі» останнім надали іншій зміст – «Хіба що на небі». Навіть у «Заповіті» власноручно написані Тарасом слова «А до того я не знаю бога» неблагочестиві видавці «виправили» так: «А до того ж я вже знаю бога». Нинішні шевченкогуби тиражують і примножують подібні фальсифікації, а то й викидають у перевиданнях «Кобзаря» антирелігійні твори («Єретик», «Світе ясний», «Молитва», «Гімн черничий», «Ликері» та ін.).
Нав’язування тези про «українську помісну церкву», реанімація клерикального націоналізму, дискримінація вільнодумців і атеїстів набрали в нашій країні таких потворних форм і масштабів, що через десятиліття я змушений був повернутися до релігієзнавчої проблематики і написати книгу «Свобода совісті: українські реалії», в якій спробував, спираючись на Шевченка, дати принципові оцінки неуцьким тенденціям у духовній сфері суспільства. Як і Тарас Григорович, вважаю, що освіченій людині не личить серйозно сприймати за правду будь-яке релігійне вчення, а до мирської діяльності церковників слід підходити виважено, диференційовано, предметно, наскільки і як вона сприяє чи гальмує вияв і реалізацію творчих сил людей, їх прагнення гідно жити на грішній землі.
Чому і для чого апологети капіталізму перелицьовують і фальсифікують творчість Кобзаря?
Донедавна могутня, квітуча радянська Україна після реставрації капіталізму, попри всі популістські обіцянки новоявлених вождів, відкинута в горезвісні часи і становище, які з неперевершеною силою і художньою правдою відображені в рядках Т.Шевченка. Його оцінки, заклики, стиль поведінки небезпечні для скоробагатьків і гнобителів своїх же співвітчизників – кріпаків XXI століття. Тож і пнуться з шкури гіганти словоблуддя і пігмеї думки, аби заземлити до свого куцого рівня Великого Кобзаря, послабити його революційний вплив.
Хіба не співзвучні сучасній українській дійсності шевченкові думки про взаємовідносини селян і поміщиків? Останні мали метою не свободу України, а привілеї за рахунок перших. Чи не подібне чинять нинішні прихватизатори? І чи не тому вони так гарячково добиваються узаконення торгівлі землею, щоб і собі неофеодалами і лихварями? А як злободенно звучать шевченкові заклики до боротьби за свободу, уславлення ватажків повстанців! Поема «Гайдамаки» була і залишається революційним гімном во славу антикріпаччини, захисту від ополячення, новітньої католицько-протестантської експансії.
В русофобському запалі націоналістів бісить інтернаціоналістська сутність Т.Шевченка, його глибинна вдячність прогресивній російській інтелігенції, щирі братерські почуття до російського народу, його мови і культури. Адже, переконавшись в її семантичній, фонетичній, граматичній, образній, інтелектуальній могутності, Тарас Григорович полюбив її усією душею, а в другій половині свого життя часто писав російською не лише поетичні і прозаїчні твори, а й найінтимніше – листи і «Щоденник».
Нагадую ці істини тому, що старші люди, можливо, призабули творчість Шевченка, а юнаки й дівчата, які народились і виросли в незалежній Україні, не отримали в школі правдивого знання творчості Кобзаря. Атомізоване, поляризоване і вкрай дезорієнтоване суспільство перебуває у хворому, анемічному стані. Його більшість охопили апатія і зневіра, страх і відчай. Як не згадати шевченківські, від болю, саркастичні слова «все мовчить, бо благоденствує». Та мовчать не всі. Ми, комуністи, ідемо до людей з правдою про Шевченка! Активізуються інші ліві сили. Діють прогресивні громадські об’єднання на зразок нашого – «Інтелігенція України за соціалізм». Для нас Шевченко – предтеча, соратник і вчитель. Його суворий, вимогливий погляд наче питає всіх і кожного: «Що ж ви, козаки, робите?».
Вище згадана науково-практична конференція «Шевченко і сьогодення» ухвалила звернення до співвітчизників. У ньому ми твердо заявили: «Тарас Шевченко – наш!». Ми «не дамо «прихватизувати» великого співця, зробити його знаменом злодійської, ненажерливої зграї, котра тимчасово панує в Україні! Бо ж він – всенародний». Поет і пророк, світоч слов’янської і всеземної культури, Шевченко все своє недовге життя згорав, немов його герой Ян Гус, на вогні вистражданої любові до свого народу, до рідної землі. Доводиться визнати звивистим, набагато тяжчим, ніж нам здавалося раніше, виявився шлях історії. знов, як у прадідівські жорстокі часи, «ревуть палати на помості, а голод стогне на селі». Сучасне українське село справді голодне, воно з року в рік деградує, вимирає. Тому справжнім патріотам України, як і раніше, потрібні Шевченків надихаючий життєвий приклад і палаюче ненавистю й любов’ю слово. Нікому з «панів лукавих» не вдасться ослабити цю зброю, перетворити її на «демократичний топірець до опереткового націоналістичного костюма».
З Шевченком радились ми, комуністи, розробляючи свою концепцію української національної ідеї. З ним звіряємось на своїх з’їздах, пленумах ЦК, перед відповідальними виборчими та іншими політичними кампаніями і в повсякденні. Про нього ведемо мову з тими випробуваними ватажками і мужніми молодими людьми, які все більше пов’язують свої надії з КПУ. Від Шевченка вчимося боротьбі зі злими силами. «Нам треба голосу Тараса!» – услід за Павлом Тичиною переконує на сторінках журналу «Комуніст України» ветеран партії, мій старший колега і сусід з Івано-Франківська доцент А.З.Шиш. Поділяю кожен його висновок.
Традиції Шевченка продовжують в літературі, мистецтві, публіцистиці, науці мої побратими – комуністи. Кращим їх працям ЦК КПУ присуджує премії ім. В.І.Леніна та Я.Галана. А деякі з них достойні відзнаки Кобзаревого імені.
Тішуся тим, що Шевченко був і залишається рідним і близьким для закарпатців. Про всенародну шану і любов до нього засвідчують збережені назви підприємств, шкіл і вулиць, постійні живі квіти біля пам’ятників Кобзарю, в обласному центрі, містах і селах краю. Не згасає інтерес читачів до його слова. Не раз, особливо коли важко на душі, беру до рук «Кобзар». Вкотре перегортую, вчитуюсь і по-новому сприймаю знайомі Тарасові рядки, раджу їх рідним і близьким, товаришам по партії.
Не перестаю захоплюватися сучасністю образів, злободенністю, влучністю метафор, порівнянь у його творах. Актуальними і повчальними залишаються висловлені ним болі і заклики. Так і хочеться з «брудом Москви, Варшавським сміттям» провести аналогії «ясновельможних» скороспечених «панів-злодіїв» «чванливих синів сердешної вкраїни» сучасності, що по-месіанськи нас повчають і цілеспрямовано ведуть у заокеанське ярмо. Слухаючи лицемірні парламентські чи урядові промови різноплемінних мультимільйонерів, уболівальників «пересічного українця», так і просяться у відповідь Тарасові гнівні рядки:
По закону апостола
Ви любите брата!
Суєслови, лицеміри,
Господом прокляті.
Ви любити на братові
Шкуру, а не душу!
Хіба не про сучасну сумну нашу дійсність вислів Кобзаря про те, як «скрізь на славній Україні людей у ярма запрягли пани лукаві». Залишається додати сучасні сумнозвісні прізвища (Ахметов, Коломойський, Могилєвич, Пінчук, Порошенко, Тимошенко, Фельдман та ін.), власники яких ніяк не поділять награбовану загальнонародну власність і вкрадену від трудящих радянську владу.
Їдеш по збезчещеній Україні, з сумом і гнівом дивишся на зруйновані заводи і ферми, забур’янені поля, розбиті дороги, бачиш довкруж міст палаци нуворишів – і мимоволі згадуються Тарасові слова:
А той щедрий та розкошний
Все храми мурує,
Та отечество так любить,
Так за ним бідує,
Так із його, сердешного,
кров, як воду, точить!
Бо то не лише розкішні вілли і палаци впадають у вічі навколо Києва та інших міст, а мільйони червінців і «зелених», накопичених нечесними способами у процесі всеукраїнської руїни. А в закарпатських селах, приміром, сьогодні не побачиш, як за недавніх радянських часів, масового спорудження мальовничих будинків трударями, бо вони вже і хліб не купують, а випікають вдома, коли є з чого. Булка, як у перші повоєнні літа, стає рідким гостинцем для дітей.
Чуючи від ЗМІ про масове гендлювання матінкою-землею і сексуальне рабство українок, як не згадати застереження Кобзаря тим, хто до цього ганебного стану довів і ніяк не вгамується:
Ви – разбойники неситі,
Голодні ворони.
По якому правдивому,
Святому закону
І землею, всім даною,
І сердешним людом
Торгуєте? Стережіться ж,
Бо лихо вам буде,
тяжке лихо!
Тож як не спитати грабіжників і лихварів, їх підспівувачів у парламенті та пресі: чому ви так домагаєтеся відміни запровадженого нами, патріотами, мораторію на торгівлю сільськогосподарськими угіддями? Невже не знаєте Тарасових настанов про те, що земля «всім дана», володіти нею має той, хто її обробляє, а узаконення вічного права на власність нею і нищення спільного добра є беззаконням?!
Спостерігаючи за президентськими перегонами, злочинною нахабністю лозинських, імітаціями правоохоронців і терпінням співвітчизників, по-шевченківському запитую-застерігаю:
О люди! люди небораки!
На що здалися вам царі?
На що здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!
Одним словом, «доборолась Україна До самого краю, Гірше ляха свої діти Її розпинають»... Ненажерам-капіталістам, «правнукам поганим» слід пам’ятати заклик Кобзаря «порвати кайдани», «громадою обух сталить та добре вигострить сокиру». А політичне кредо Шевченка «борітеся – поборете!» прямо стосується пригноблених українців і перегукується з іншими, відомими усьому світу, словами: «не ждіть рятунку ні від кого!». Скільки ще треба ждати, щоб «час розплати настав»? А світова і вітчизняна історія вчить, якими можуть бути селянські бунти, пролетарські революції!
Читаєш заново Кобзаря – і проймаєшся вірою в те, що сьогодення таки не є зовсім безвихідним, виразнішою стає перспектива буття. Відтак проймаєшся силою, впевненістю. Тарас Шевченко мріяв і вірив у суспільство, в якому восторжествують справжня свобода, справедливість, братерство людей праці. Геній і пророк, він не міг помилитися. Тож переконаний: з Шевченком обов’язково здобудемо кращу, справжню, щасливу народну долю, яка можлива тільки в соціалістичному суспільстві.