Geum.ru

Київ Всеукраїнське громадське об’єднання «Інтелігенція України за соціалізм» 2010 Іван Мигович Світочі І фарисеї 2010 ббк 60. 59 (4 Укр 43 ак) 545

Вид материалаДокументы

Содержание


Червоний директор
Герой живе за Тисою…
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Червоний директор

За роки соціалістичних перетворень у місті (Ужгород) виросли здібні організатори виробництва. Серед них – директори підприємств Д.І. Плоскіна, В.Ф. Біланин, І.І. Гомонай, О.М. Гладка, С.Є. Нейман, В.К. Чапковський, В.С. Погорєлов, В.В. Солод, Ю.М. Марчук, В.Д. Гусєв, А.Ф. Кільмаров, С.М. Стасєв, Т.О. Бреннер та інші.

Історія міст і сіл УРСР. Закарпатська область. – К.: 1969. – с.102


Так називають в Ужгороді і по усьому Закарпаттю Володимира Федоровича Біланина. Він, від природи надто скромний, цим пишається. І недаремно. Бо на одному підприємстві пропрацював керівником 43 роки! Таких і в радянські часи було не густо, а сьогодні практично не знайти у нашому краї. Певен, і в багатьох інших.

1960 року я після закінчення технікуму лише починав працювати бригадиром колгоспу, а В. Біланина уже призначили директором заводу, який належало розбудовувати. Йому теж виповнилося небагато – 26 літ. Та за плечима були Довжанська середня школа-інтернат, Львівський політехнічний інститут, становлення у Міжгірському ліспромгоспі. Тут за короткий період пройшов сходинки майстра, технічного керівника і начальника Верхньобистрянського лісопункту. Після цього молодому інженеру довірили автобазу в с. Вучкове, 650 вантажівок якої обслуговували десятки підприємств галузі. Одночасно зводили службові приміщення, майстерні і гаражі в райцентрі, щоб забезпечити зростаючі заготівлі і переробку деревини. Результати усіх виробничих колективів галузі великою мірою залежали від транспортного забезпечення. Для виконання ремонтних та інших складних робіт міністерство вирішило побудувати сучасне підприємство на базі Ужгородських центральних автомайстерень. Тоді визначилася життєва доля В. Ф. Біланина: у грудні 1962 року його, комсомольця, призначили директором новостворюваного в області дослідно-експериментального заводу нестандартного обладнання (Уж ДЕЗНО). Розпочинати роботу довелося дерев’яній хибарі на околиці Ужгорода (за Радванкою), в болотистій місцині. А за чотири роки виросли нові корпуси з сучасним обладнанням, 600 робітників та ІТРівців на чолі з молодим директором освоювали нову справу. Завод від самого початку був і залишається унікальним. Його головним завданням Міністерство автотранспорту УРСР визначило виготовлення перших виробничих зразків нової техніки, розробленої науково-дослідними установами в Києві, Харкові, Львові та інших центрах, для її впровадження у народне господарство. Конвеєрної лінії тут не було – кожен вузол, агрегат, устрій доводилося переводити із креслень у діючі механізми, передусім великовантажних дизелів. З року в рік зростала номенклатура виробів, розширювалася сфера їх застосування і, природно, постійно складнішала технологія виробництва. А це спонукало колектив заводу до його вдосконалення, постійних пошуків, новаторства, самовіддачі. Приклад показував директор. Працюючи наприкінці 60-х років в Закарпатському обкомі ЛКСМУ, ми відзначали молодого здібного директора, проводили на базі очолюваного ним підприємства наради, семінари з вивчення передового досвіду, професійно-технічного навчання молодих трудівників, організації їхнього дозвілля.

Ініціативний, непосидючий, червоний директор багато їздив по Союзу, шукав усе цікаве і корисне, прагнув якомога швидше запровадити технічні новації. До цього заохочував інших. А над усе цінував енергійних і мислячих робітників та інженерів. Для їх підготовки завод взяв шефство над ПТУ №5, за власні кошти направляв стипендіатів у вузи, організовував змагання, створював необхідні технічні і побутові умови. Разом з директором, за його підтримки знаними організаторами виробництва стали головний інженер Й. І. Халус, начальники відділів В. І. Балог та І. В. Цмур, начальники цехів М. І. Козак і Г. Г. Тайглер, головний механік І. І. Пекар, головний бухгалтер О. І. Бігар та десятки інших сподвижників Володимира Федоровича.

Крім підвищення майстерності членів колективу, він разом з партійною і громадськими організаціями головну увагу приділяв вихованню у кожного трудівника високої відповідальності за спільну роботу.

Експериментальні підприємства специфічні не лише тим, що виготовляють не масову, а унікальну продукцію. Від неї залежить праця попередників – творців нових виробів, їх експлуатація, безпека інших трудівників. Директор ДЕЗНу В. Біланин постійно турбувався про більш прогресивні технології, модернізацію виробництва. Під його керівництвом колективно розробили і запровадили виготовлення поточних ліній для проведення технічного обслуговування великовантажного транспорту на місцях. Стенди для перевірки ходових, тягових і гальмівних якостей автомобілів з допомогою діагностичного обладнання виготовляли такі, що їх купували транспортні підприємства усієї України і Союзу. Для обласних центрів ужгородські умільці налагодили випуск спеціальних диспетчерських станцій по регулюванню пасажиропотоків (подібні б сьогодні хтось розробив!). Складне, спеціальне обладнання дезнівці виготовляли і направляли в ряд зарубіжних країн – від Азії до Латинської Америки.

Діяльність заводу суворо контролювалася міністерством, партійними комітетами, органами народного контролю, адже він був важливим вузлом у ланцюгу «прикладна наука – експериментальне виготовлення – випробування – масовий випуск – експлуатація транспортної техніки». Очевидно, не випадково скроні директора так рано прикрасила сивина. А всіляких доган і не злічити. Однак і підтримка була всебічна.

З роками підприємство поступово ставало багатопрофільним. У зв’язку з індустріалізацією Закарпаття дедалі гостріше відчувалася потреба у випуску вузлів, деталей для споруджуваних об’єктів будіндустрії, а для виробництва меблів – вкрай необхідної фурнітури. Окрім традиційної лісової і деревообробної промисловості, у 70-80-і роки на Закарпатті зводять нові потужності для виробництва одягу, взуття, продуктів харчування. Інтенсивно розвивається приладо- і машинобудування. Одночасно з виробництвом зростав і експорт промислових виробів. Кращі їх зразки купували у 50 країнах світу.

За таких умов першорядного значення набула технічна оснащеність народного господарства. Велася предметна боротьба за виготовлення та впровадження потокових, механізованих і автоматизованих ліній, поліпшення умов праці робітників, підвищення якості і конкурентоспроможності промислової продукції. Певні технічні труднощі виникали і при спорудженні об’єктів міжнародного значення (лінія електропередач «Мир», нафтопровід «Дружба», газопроводи «Братерство», «Уренгой – Помари – Ужгород» та ін.). Вони включали широку мережу підсилювальних, перекачувальних станцій, інших важливих, технічно складних споруд. Будувалися також об’єкти військово-промислового комплексу. Крім їх централізованого постачання чимало доводилося робити і на місці. Ужгородський ДЕЗНО завжди приходив на підмогу. Кожне незвичайне замовлення вимагало від заводського колективу концентрації зусиль і самовіддачі, про яку тепер Володимир Федорович згадує немов уві сні і не вірить, що вдавалося здійснювати усе швидко та якісно.

Унікальний машинобудівний комплекс, що за десятиліття постав у Радванці, самовідданою, новаторською працею зажив доброї слави і шани.

Директор ДЕЗНО постійно перебував у відрядженнях. Його знали і в міністерствах, науково-дослідних інститутах, і в проектно-конструкторських бюро, провідних підприємствах галузі. Земляк з Міжгірщини, член-кореспондент Російської академії наук М. І. Блецкан зацікавив його сапфірами. Цей унікальний матеріал своїми властивостями поступається лише алмазу. Завдяки цьому використовується у космічній, ювелірній, приладо- і машинобудівній промисловості, в енергетиці тощо. Як світодіод, наприклад, сапфір у 5 разів зменшує споживання електроенергії і в 7 разів продовжує використання ламп накалювання. Якби переобладнати на цій основі систему освітлення країни, була б економія енергії трьох АЕС. Ми в обкомі КПУ підтримували пошуки заводчан. На початку 90-х років вони закупили обладнання «Омега» і розпочали виготовлення сапфіру. Як пригадує В. Ф. Біланин, очолюваний ним колектив випускав загалом 12 тисяч найменувань вузлів і деталей, що були незамінними на підприємствах різних галузей народного господарства.

В радянські часи усі промислові підприємства надавали шефську допомогу колгоспам і радгоспам. Та з боку ДЕЗНО і особисто директора В. Ф. Біланина вона була особливою, багатоплановою. Усвідомлюючи проблему зайнятості населення, вони організували в кількох селах (Біласовиця, Нижня Розтока та ін.) цехи з підготовки необхідних металовиробів, обладнали їх сучасним устаткуванням, підготували для роботи на ньому місцеві кадри. Отож сотні селян вдома, без виїзду ставали кваліфікованими робітниками. Дезнівці не обмежувалися участю у збиранні врожаю, а брали на себе фундаментальні роботи. Так, у колгоспах ім. Чкалова, ім. Орджонікідзе Великоберезнянського району вони звели споруди для зберігання сіна, в колгоспах ім. Горького Ужгородського та ім. XXII з’їзду КПРС, що на Мукачівщині, побудували такі зрошувальні системи, що дозволили запровадити інтенсивні технології вирощування овочів і винограду.

Згадав Володимир Федорович і про підшефний колгосп «Авангард» Ужгородського району. В ньому налагодили спільне виробництво продуктів для заводської їдальні, внаслідок чого – в цьому я переконався згодом – ціни в ній були на рівні студентської, а якість – як у кращих кафе обласного центру. Орендні відносини з колгоспом обіцяли виробництво і закупки (по собівартості) до 25 кг м’яса на кожного заводчанина, спорудження і обладнання в с.Яворово потужного холодильника для зберігання овочів, щоб весною реалізовувати їх свіжими і за помірними цінами. Інтеграція міста і села, отже, ставала взаємовигідною.

Про ці та інші здобутки В. Ф. Біланин побіжно сказав 18 квітня 1988 року на зборах партійного активу області, що розглядали шляхи поліпшення продовольчого забезпечення закарпатців. А основну увагу зосередив на тому, що надалі робитимуть заводчани в цьому напрямку. Зокрема, він розповів про виготовлення за чехословацькими зразками понад 20 високопродуктивних машин для вирівнювання (планування) площ торік і 10 гідрофікованих трисекційних котків великої ваги в поточному році. Про допомогу виноградарям у механізації трудомістких операцій. Можна б зробити більше, підкреслив В. Ф. Біланин. Однак бракує металу. Почувши це, присутній на тих зборах перший секретар ЦК КПУ В. В. Щербицький дав відповідне доручення і вже наступного дня з Києва запросили обсяги і перелік конкретної металосировини, необхідної ужгородським машинобудівникам для допомоги селу. Через рік, працюючи секретарем Закарпатського обкому партії, я побував в Іршавському районному об’єднанні «Сільгосптехніка» і наочно переконався, як за їх участі тут налагодили випуск для аграріїв багатьох вкрай потрібних машин і механізмів, здатних працювати у гірських умовах. Такої спеціальної техніки не випускали провідні машинобудівні підприємства у Кіровограді, Херсоні та інших центрах.

Не можу не згадати високу культуру міжособистісного спілкування і толерантність «червоного директора». Так, будучи вільнодумцем, він поважно ставився до релігійних поглядів і почуттів. Ще в радянські часи суттєво допомагав спорудити чи капітально відремонтувати церкви у селах Н. Бовтрадь, Підгорб, Стрипа, Анталовці, Шишловці, в яких живуть українці, угорці, русини, словаки, моляться православні, греко-католики, кальвіністи (реформати), а загалом – співвітчизники.

Це в обкомі КПУ ми знали і розуміли, адже робилося все за пропозицією і згодою ради колективу. Водночас Володимир Федорович був непримиренним до прогульників, чарколюбів, крадіїв. Такі, щоправда, на заводі не затримувалися надовго, бо громадська думка була рішучою, принциповою.

Ефективна діяльність заводу дозволила успішно розв’язувати соціально-культурні проблеми. Із 400 трудівників, що перебували в черзі на житло, розповідає сьогодні В. Ф. Біланин, ми до 1991 р. зуміли 350 забезпечити житлом. Всі бажаючі отримали садово-городні ділянки, користувалися – за символічною платою – путівками в санаторії та будинки відпочинку. І додає з усмішкою: окремих товаришів доводилося направляти туди «добровільно-примусово». Та й сам директор вряди-годи користувався законними відпустками. Зате регулярно й охоче відвідував репетиції заводського ансамблю пісні й танцю «Радуванка», в колективах якого (вокальному, інструментальному, хореографічному та ін.) брали участь 120 чол. Лауреат престижних фестивалів, конкурсів, ансамбль побував у багатьох містах Союзу РСР і зарубіжних країн. За рівнем майстерності не поступався професійним колективам, тож звання «народного»здобув заслужено. І тут директор був першим, не формально. Успадкувавши від батька чарівницю-скрипку, не встигши опанувати нотною грамотою в школі, самотужки оволодів нею, і цей дивовижний інструмент став підвладний його рукам. Ніжний, соковитий голос Володимира Федоровича – ще один ключ до людських сердець. Я не раз милувався ним, підтримував його, особливо коли Володимир Федорович заводить рідні обом нам патріотичні радянські, ліричні комсомольські, розмаїті народні закарпатські пісні. Без перебільшення можна сказати: пісня – його супутниця. Технічній і художній самодіяльності він віддав молодість, енергію, серце, вміння. Володимир Федорович має повне право сьогодні мовити: у праці і пісні моє життя, в роботі – життя і пісня. Тож на кожному зібранні з його участю і на його честь звучить по-особливому традиційне й символічне побажання «Многая і благая літа…» На тлі Біланина-співака тьмяніють професіонали типу Поплавського…

Мені імпонує широке політичне мислення, новаторські підходи і управлінський талант, демократизм і людяність Володимира Федоровича. Він багато разів обирався депутатом міської ради, кілька скликань працював членом її виконкому, брав активну участь у громадсько-політичному житті. Маючи міцні ідейні переконання, керувався ними у повсякденній праці та побуті. Якось до Біланина на завод завітав колишній тлумач марксизму-ленінізму, а в післяперебудовний період – високий керівник із новодемократичною орієнтацією. Побачивши у залі засідань портрети Маркса, Енгельса, Леніна, гість почервонів гірше партквитка, якого колись ревно добивався у вузі, і вигукнув: «Негайно їх викинути!»

– Обов’язково, - спокійно відповів Володимир Федорович, - ми просто чекаємо, коли ви привселюдно відмовитесь від своєї дисертації про безсмертя марксистсько-ленінського вчення, за яку й нині держава вам платить гроші. А тоді почнемо наслідувати ваш приклад.

Біланин не перестає повторювати людям, що в радянські часи у всіх була щира віра у справедливість, а трудовий ентузіазм сприяв неухильному поліпшенню життя. Боляче сприйняв розвал Радянського Союзу, руйнування могутнього народногосподарського комплексу країни. Бив тривогу перед навалою ринкової стихії. Мені, та й тисячам інших читачів популярної в 90-х роках газети «Новини Закарпаття», запам’яталася вдумлива стаття В.Ф.Біланина «Яке суспільство ми будуємо, або Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (№48 за 30 квітня 1993 р.). В ній було багато слушних пропозицій, та хто їх врахував? Хіба що сам автор. Завод опинився на межі банкрутства. Бо розірвався ланцюг кооперації, замовлення на нестандартне обладнання перестали надходити, держава ввела великі податки (на землю, наприклад, збільшила у 800 разів), викачала оборотні кошти… Хтось із скоробагатьків, очевидно, ждав, коли за безцінь зуміє придбати таке унікальне підприємство і чималі угіддя біля Ужа. Та не діждався. В.Ф.Біланин організував замовлення ще існуючого тоді АПК області, інших регіонів, налагодив капітальний ремонт двигунів, вкрай необхідні сервісні послуги. Зароблений чистий прибуток розподілили між працівниками, викупили завод згідно залишкової вартості, до того ж без сторонніх людей, за диференційованою шкалою. Так, директору із 1550 акцій припало всього 27. Створили відкрите акціонерне товариство, а фактично народне підприємство. Біланин передав кермо керівництва головному інженеру В. Є. Жупану, який разом з ним усе життя трудився на заводі. Сьогодні підприємство бореться за існування, але діє! Трудовий колектив сподівається, що колись настануть кращі часи. У це вірить і Володимир Федорович, не пориваючи з ним зв’язків, радить, підтримує, втішає…

Переконаний комуніст Біланин і після 70 літ залишився подвижником, романтиком, вірить, що ідеали добра, справедливості, братерства трудящих, природної краси, патріотичної любові до рідної землі врешті-решт візьмуть гору над жадобою, озлобленістю, бездуховністю. Його я радо бачу на наших комуністичних зібраннях. З ним (від 1993 року) співпрацюю у Закарпатському демократичному об’єднанні, в якому представлено до 30 різних спілок, асоціацій, товариств. Його підтримую в русинському русі, що захищає законні права й насущні інтереси пригноблених і експлуатованих краян усіх національностей. Бачу: Володимир Федорович дедалі глибше усвідомлює: тільки активними, спільними, скоординованими, правовими діями можна добитися не лише етнокультурного відродження русинів, але й задоволення життєвих потреб усіх закарпатців в Україні, яка обов’язково подолає затяжну системну кризу і вийде на соціалістичний шлях розвитку.

Надзвичайно скромна, лагідна, мила і чуйна людина, В. Ф. Біланин соромливо показує ордени Трудового Червоного Прапора і «Знак Пошани», медалі, Почесні грамоти, інші заслужені відзнаки, застарілі газети, вітальні листи друзів – і ледь стримує сльози. Бо за кожним посвідченням, рядком особистих документів – трудовий неспокій, творчі пошуки, переживання, болі і радощі. Турбують перспективи рідного заводу, серце крає біль за всю промисловість міста. Адже десятки літ був заступником голови ради директорів підприємств Д.І.Плоскини – керівника Ужгородського механічного заводу, радником голови обласної ради і виконкому М.Ю.Волощука, надійним помічником-виручальником багатьох колег у різних куточках краю та за його межами, насамперед у сусідніх регіонах Словаччини і Угорщини. Обом нам згадуються М. Алексій, Ю. Брунцвик, І. Гомонай, І. Грунянський, В. Дулов, В. Лизанець, О. Ликович, І. Машіка, І. Ознобкін, Ю. Переста, Д. Подольський, І. Шепа, І. Щадей, М. Цуперяк, десятки, сотні інших знаних організаторів промислового виробництва на Закарпатті. Для Володимира Федоровича вони – неоцінимі наставники, соратники, друзі, з якими радився, у яких вчився, з ким звіряв свої плани і вчинки.

Великою мірою завдяки їм ставали дійсністю переваги соціалістичного господарювання і колективістського трудового буття. До 1991 року в області було збудовано понад 300 підприємств і майже 40% із них – у гірських районах. Обсяг промислового виробництва порівняно з 1946 роком зріс майже в 65 разів! Воно сягнуло 80% в структурі народного господарства проти 2,2% в дорадянські часи, наприкінці 30-х років. Волею КПРС і Радянської влади, завдяки братній підтримці союзних республік, працьовиті і здібні закарпатці перетворили свій колись відсталий аграрний край в індустріальний, зберегли його ресурсний потенціал і самобутність. За роки самостійності народне господарство області, на жаль, деградувало, вона стала ринком збуту низькоякісної імпортної промислової продукції та продуктів харчування, а розум і роботящі руки земляків вимушено збагачують чужоземних хазяїв. Тому болить серце в колишнього командира передового робітничого колективу Ужгорода В. Ф. Біланина, тужно співає в його руках вечорами самотня скрипка, більшає сивини на скронях і суму в його ніжних, добрих і вразливих очах… Тішить, що побратими, знайомі не забувають, у свята і будні нагадують про себе, вітають, бажають файного здоров’я, витримки, мужності, веселих і радісних пісень. І, звичайно, його розуміє та підтримує вірна супутниця – дружина Магдалина Йосипівна. Я при нагоді благаю Володимира Федоровича разом добиватися мети – пожити у майбутній вільній, міцній і щасливій Україні. Світло його трудових звершень, пломінь чистої душі і краса благородних поривань гідні пошанування і наслідування.


Герой живе за Тисою…


Він гідно несе і примножує славу своїх предків.

Микола РІШКО. Золоте сузір’я. – Ужг., 2000. – С.130


Гарні села, в них працьовиті люди, переважно українські угорці, благодатна, родюча земля, найтепліші кліматичні умови – то усе Затисянська долина на Закарпатті. У селі Петрово (нині Пийтерфолво) в середині 60-х років минулого століття справи звели мене з керівником місцевого колгоспу «Прикордонник» Антоніном Олександровичем Біровим. На базі цього господарства належало провести перший зліт молодих механізаторів області. Перший секретар обкому ЛКСМУ В.Ф.Гецянин доручив мені, інструктору відділу комсомольських організацій, що був закріплений за Виноградівським районом, виїхати в колгосп і зайнятися підготовкою незвичного молодіжного форуму. Багато питань зводилося до голови Бірова (в угорській мові це слово означає «староста», «керівник села», як у місті мер по-теперішньому). Мені було легко і приємно спілкуватися з ним, бо Антонін Олександрович виявився мудрою, інтелігентною людиною і, звичайно, економним господарем, прораховував, як мовиться, кожну копійку, але не опускався до жадібності.

Зліт видався чудовим: А.О.Біров ознайомив гостей із машино-тракторним парком, де панувала не показова, а звична чіткість, охайність, була не лише різноманітна й сучасна техніка, а, що усіх вразило, належні умови праці і побуту (ремонтні майстерні, душові, їдальня, кімната відпочинку). Другий секретар обкому ЛКСМУ, вчений агроном Орест Іваницький зробив цікаву, фахову доповідь. А далі пішли відверті виступи молодих мешканців, концерт місцевих аматорів сцени, сувенірний кіоск, книжкова виставка і… показ київськими модельєрами зразків спеціального одягу для сільських механізаторів. Та найбільше запам’ятались не вони, а гостинний господар. Відтоді я всіляко намагався побачити його, послухати, безпосередньо і подумки радитись з ним. Для цього використовував періодичні відрядження А.О.Бірова в столицю, спілкувався з секретарем райкому КПУ П.Г.Левчуком, парторгом колгоспу Л.Л.Амбрушем (з яким під час спільного навчання в сільгосптехнікумі ми очолювали профком), інші можливості. Щиро зрадів присвоєнню А.О.Бірову в 1971 році високого і заслуженого звання Героя Соціалістичної Праці.

Особливо цікавою і хвилюючою для мене стала зустріч з А.О.Біровим улітку 1990 року, коли я після двох десятиліть роботи в Києві та Москві повернувся в Закарпаття і почав працювати секретарем обкому КПУ. Колгосп «Прикордонник» і село Петрово змінилися невпізнанно. Хоча вони й раніш не пасли задніх, однак цього разу побачив потужний аграрно-промисловий комплекс-фірму: дбайливо доглянуті поля, механізовані ферми, переробні заводи, а ще цехи відомих київських промислових підприємств. Та чи не найбільш вразили об’єкти соціально-культурного побуту: новітні школи і будинок культури, спортзал і стадіон, дитячі атракціони, художня галерея. Експозицію картин у ній показував Антонін Олександрович і коментував, мов професійний мистецтвознавець. Це був рідкісний у моїй практиці випадок, коли голова колгоспу не скаржився, не просив, а навпаки – щедро ділився слушними думками, пропозиціями щодо партійної роботи, державного управління, місцевого самоврядування і навіть… зовнішньої політики, адже за кілька кілометрів від Петрова – Угорщина, а за сусіднім селом Дяково – Румунія.

Доля А.О.Бірова звичайна і повчальна. Він з простого хліборобського роду. На початку XX ст. його батько в юнацькі роки, як і тисячі тодішніх підкарпатців, разом з дідом їздили на заробітки в Америку. Не маючи спеціальності, займалися важкою фізичною працею, якої уникали навіть темношкірі аборигени. На жменю зароблених грошей Олександр Біров купив удома клаптик землі, щоб годувати й одягати сім’ю. І хоча працювали й дружина, і син – коштів не вистачало. Тому їздив у депо Королева, кочегарив на паровозі. Знову збирав гроші, бо прагнув за будь-що вивчити Антоніна, щоб той жив краще, ніж сам. Дуже хотів, щоб син став інженером-шляховиком (професія в краї рідкісна, але перспективна й дохідна). Та хлопця захоплювала вчительська праця. Навчався в горожанській (неповно-середній) школі у сусідній Румунії. Війна ледь не перекреслила плани, довелось займатися домашній господарством.

Мрія юнака стала реальністю після визволення Закарпаття Червоною Армією. Антоніна Бірова прийняли до педучилища, відкритого недалеко – в м.Хусті у перший повоєнний рік. До того ж на спеціально створене угорське відділення. Через три роки отримав диплом учителя початкових класів, а за ним – направлення в школу сусіднього с.Паладь. Та ще й директором одразу! Відчув, що знань недостатньо, і вступив до Ужгородського державного університету. Можна лише уявити, як нелегко було поєднувати уроки, директорські клопоти і заочне навчання. А в селі вчитель ще й газдувати мусить, щоб мати власні харчі. Тоді ж вступив до Компартії, а невдовзі комуністи колгоспу обрали його секретарем свого осередку. Директор школи, як правило, авторитетна й шанована людина у кожному селі, а тут ще й молодий, енергійний, скромний, і «свій», угорець. Разом із правлінням підібрали здібних, сумлінних ланкових, бригадирів, завідуючих фермами, вміло допомагали їм і водночас вимагали позитивних результатів – і село Паладь керівники району нерідко почали ставити за приклад іншим.

Після цього А.Бірову – несподівано для нього, однак логічно – запропонували очолити більший колгосп «Прикордонник» у сусідньому селі Петрово. Вагався і навіть одразу не погоджувався. І не тому, що йшлося про найбільше господарство району – у ньому об’єднали сім сіл. Не знав, як подивляться в них люди на його кандидатуру. Та райком партії попередньо вивчив їх думку і «сватання» відбулося чемно. Згодом два колгоспи об’єднали в один. Відтоді А.О.Біров поєднав нелегку, та захоплюючу працю на землі з педагогікою дорослих і малих, бо вчителем у душі залишився назавжди.

Майже 40 років Антонін Олександрович очолював великий колгосп-агрофірму «Прикордонник». Про сходинки його становлення як керівника ґрунтовно напише мій колега, художній літописець соціалістичного оновлення краю журналіст М.В.Рішко в нарисі «Біров», включеному до його чудової збірки «Золоте сузір’я» (видавництво «Карпати», 2000 р.), яку варто б мати у кожній родині як настільну книгу. Не переповідаючи конкретні господарські пошуки і здобутки А.О.Бірова, пригадую, як вже у 70-х роках в очолюваному ним колективі збирали по 40 центнерів зернових з гектара. Ще кращі результати мали у виробництві тваринницької продукції. Та важливо – на них не зупинялися. Врожайність неухильно продовжувала зростати: 50, 55, 60 центнерів з гектара. А вершиною став у 80-х роках такий рубіж: 72 центнери зернових з кожного гектара. На 500 літрів збільшили надої молока від корови. Щороку реалізували по 300 тонн свинини. Багатомільйонні доходи (40% прибутків) господарству давала колгоспна індустрія – переробка і зберігання плодів та овочів, винограду й тютюну. Лишень колгоспний консервний завод випускав щороку понад 2,5 мільйона умовних банок. В «коморі»-сховищі своїми силами здійснювали обробку і тривале зберігання 2500 тонн зерна. Ремонтний завод міг одночасно лагодити 10 автомобілів і тракторів. В холодильнику свіжими залишались до весняної реалізації понад 500 тонн овочів і фруктів. Власний цегельний завод забезпечував дефіцитною продукцією не лише колгосп і його трудівників, але й бажаючих з інших сіл та районів, де за радянських часів широко велося виробниче і житлово-побутове будівництво.

З допомогою київського «Арсеналу» в Петрові звели завод оптичних приладів, на якому 130 чоловік виготовляли лінзи та інші деталі для популярних і доступних фотоапаратів. Разом із столичним заводом «Сокіл» тут налагодили виробництво вкрай потрібного тоді спортивного одягу. В колгоспній індустрії майже 100 трудівників очолюваного Антоніном Олександровичем колективу цілорічно мали роботу. Так було досягнуто повної зайнятості, підвищення загальноосвітнього і професійно-технічного рівня селян. На отримувані ж прибутки вели соціально-культурне будівництво. Майже у всіх семи селах спорудили нові школи, у п’яти – будинки культури. Пам’ятаю, як пишався Антонін Олександрович колективом ансамблю пісні і танцю «Тиса», як гордо показував мені японські пагоди, «чортове колесо» у сільському парку культури і відпочинку. Таких атракціонів не мала більшість райцентрів. В колгоспі звели і працював такий сучасний спорткомплекс, що на його базі проводилися обласні і республіканські змагання. Понад 400 юнаків і дівчат закінчили сільську спортшколу. Гордістю усього Закарпаття була місцева дівоча команда хокею на траві, яка успішно виступала навіть на всесоюзних та міжнародних турнірах. Пишався голова і краєзнавчим та етнографічним музеями, картинною галереєю, де проводились заняття з учнями, екскурсії для гостей. Сільський ресторан «Чардаш», побудований в угорському національному стилі, А.О.Біров використовував для вшанування кращих трудівників, відзначення офіційних урочистих подій, проведення сімейних торжеств, прийому гостей. Наведу таку деталь: за наш обід в ньому голова колгоспу розрахувався з власної кишені (від моєї частки тактовно відмовився, мовляв, в Ужгороді поквитаємось). Не можу не згадати потопаючі в квітах приватні садиби колгоспників, заасфальтовані сільські площі й вулиці, оригінальні будинки побуту, зв’язку, реєстрації шлюбів і новонароджених, чепурні дитячі ясла і садочки, впорядковані цвинтарі. Колгоспники мали усе для заможного, цивілізованого вільного життя. Привілейовано почувалися тут 1200 пенсіонерів та майже стільки ж дітей.

Середній розмір пенсій у «Прикордоннику» був вищий, ніж у працівників промисловості. До того ж 75-80% ветеранів, в міру своїх сил, продовжували брати участь у колгоспному виробництві. Для них з ініціативи А.О.Бірова було встановлено ряд пільг: окрема премія при виході на пенсію, додаткова, на 20-30% доплата за кожний відроблений після цього рік, звання почесного колгоспника з символічним ключем від колгоспної комори, путівки в санаторії тощо. Неспроста люди поважного віку і молодь не лише Петрова, але й скрізь по Затисянщині називали його щиро, з любов’ю «Тонітов-бачі», українською – учитель.

У книзі А.О.Бірова «Оглядаючи пройдене» (1991 р.) з великим інтересом прочитав, як поступово, вміло запроваджувалися ним нові форми власності, організації праці, внутрі- і міжгосподарське виробництво, промислова інтеграція, міжнародне співробітництво. Наведу лиш одне характерне висловлювання. «Хочу особливо підкреслити, – писав автор, – що велику увагу приділяємо архітектурному оформленню закладів культури. Наприклад, палац культури у Великій Паладі за своїм зовнішнім і внутрішнім оформленням, обладнанням може позмагатися з подібними закладами будь-якого міста. До речі, архітектура громадських споруд, якщо можна так сказати, – це моє хобі. Із кожної закордонної поїздки привожу з собою альбоми, книжки з архітектури, намагаюся запозичити все, що корисно і гарно». І далі пояснює: «Адже ми будуємо не на рік і не на два, і прийдешні покоління нам не простять, якщо залишимо після себе примітивні і неестетичні споруди». Мимоволі подумалося: таке б мислення і ставлення до справи нинішнім керівникам сіл, міст і держави, які охоче (переважно за народні кошти) мандрують світом, а вдома зводять тимчасові, химерні споруди – як для суспільства, так і навіть для себе. Особливо це впадає у вічі в Ужгороді та Києві, на околицях міст. Боляче й прикро, що досі нема справжнього бірова (господаря) в Україні…

Антонін Олександрович, на моє глибоке переконання, – приклад державницького мислення, європейської культури, інтернаціоналістської переконаності. Про нього не раз я згадував у Верховній Раді України, будучи в 1998-2006 роках народним депутатом від КПУ і згадуючи, як багато літ цю місію сумлінно виконував А.О.Біров. Більше того, він працював членом Президії Верховної Ради УРСР. Відповідально виконував також партійні доручення – від колгоспного парткому до ЦК. Не раз бував у Москві – ділився досвідом, лобіював інтереси селян.

Трудився А.О.Біров завжди натхненно, з перспективою. Насамперед дбав про підготовку і виховання кадрів. Колись він один в колгоспі мав вищу освіту. Тому став виявляти здібних молодих трудівників, рекомендувати їх на навчання у вузи – до того ж різні, сільськогосподарські й гуманітарні. Добрими помічниками йому згодом стали завідувач фермою Іштван Барта, головний зоотехнік Лайош Амбруш, головний агроном Ференц Вайс. Число спеціалістів у колгоспі сягнуло 100, до того ж з корінних селян. Багатьох вивчили на загальні кошти, усіх забезпечили житлом. А ще Антонін Олександрович стимулював засвоєння української і російської мов, високої культури, забезпечення справедливості і порядку – як у виробничих відносинах, так і в побуті. Адже на селі все видно, все чути – і морально-психологічна атмосфера має не менше значення, ніж технічний рівень чи організація праці.

Не раз у відвертих розмовах я переконувався і захоплювався тим, що Антонін Олександрович з віком не черствів, від успіхів не зазнавався, залишався щирим душею, щедрим, добрим. Над усе він любить рідну землю і людей на ній, благословенній, що дарує хліб насущний і усе до хліба. Антонін Олександрович визнає: «Я закоханий у свій край, Притисянщину. Особливо гарний він у весняні, літні дні, коли все навкруг буяє, потопає в зелені, дихається свіжо, вільно…» А щоб полегшити працю селян, шукав і запроваджував новітні технології, не шкодував коштів на придбання техніки, винагороди майстрам своєї справи. Щоб послабити природні ризики, провели дренаж, придбали дві насосні станції, спорудили іригаційну систему – і на 2000 гектарів посіви мали гарантоване зрошення. Хліборобам на поміч приходили 140 тракторів, 6 кукурудзо- і 23 зернозбиральні комбайни, сотні одиниць допоміжної техніки. А щоб з надлишками тваринницької продукції селяни не мали клопоту, не возили їх у місто, на місці налагодили її заготівлю і переробку. Та ще й допомагали молодняком, кормами, транспортом. Таку кооперацію запровадити б сьогодні! Та хто за неї візьметься? Недалекоглядні скоробагатьки і поміщики дбають лише про тимчасове власне збагачення…

Не раз А.О.Біров висловлював стурбованість і обурення розвалом колгоспів, руйнуванням українського села кучмівсько-ющенківською владою, вносив пропозиції щодо відродження і піднесення аграрно-промислового комплексу. Та марно. Чиновники і хапуги поспішно переобрали його, перестали запрошувати навіть на урочистості, аби правдою не зіпсував їм плани і настрій. Обов’язково і охоче відвідує А.О.Біров наші зібрання. Щоразу прибуває у Виноградово та Ужгород на передвиборні і робочі зустрічі з П.М.Симоненком, А.І.Мартинюком, О.М.Ткаченком, іншими представниками Компартії, висловлює свої думки, пропозиції. Використовує щонайменшу нагоду для підтримки селянської та соціалістичної партій, профспілок, усіх прогресивних сил…

Схвильовано і вдячно сприйняв торік А.О.Біров Почесну грамоту ЦК КПУ, побажання П.М.Симоненка з нагоди 80-літнього ювілею, широко відзначеного на Закарпатті і, звичайно, в Тисянській долині. Чи не найвищою нагородою для ветерана є щоденні вітання односельчан, які при зустрічі з ним не лише традиційно шанобливо знімають капелюхи, а й вклоняються низько, обов’язково запитують угорською: «Годь водь?» («Як ся маєте?»), міцно тиснуть руку, запрошують на каву.

Незважаючи на поважний вік, Антонін Олександрович виглядає молодо, привітно, постійно в русі, при ділі. Займається кролівництвом, плекає сад-город біля своєї чепурної хатини, а найдбайливіше доглядає виноградник, де ростуть 60 кущів рідкісних сортів, прищепи яких щедро роздає односельчанам. Гостей охоче частує, особливо взимку чи в негоду, цілющим вином власного виробництва. Читає і перечитує улюблені книжки з багатої і різноманітної власної бібліотеки – насамперед, художні, історичні, з архітектури. Радіє, коли під час літніх канікул та взимку в затишну оселю біля Тиси приїжджають з Угорщини дружина, невістка і син з онуками. Сам переселятися до них не хоче, адже як кинути рідну землю, яка його зростила, принесла радість і щастя йому, сину рядового заробітчанина-хлібороба, піднесла до Героя Соціалістичної Праці, якого визнавала вся велика країна – Радянський Союз, праматір Угорщина та багато інших країн?

Без марнослів’я пишається тим, що здобув високе звання одним з небагатьох господарських керівників Закарпаття, адже в радянські часи нагороджували за трудові подвиги переважно рядових хліборобів. В сузір’ї Героїв разом з ним – угорці О.Сейпі, Ю.Бенедек, І.Барт, Г.Бігарі, К.Чоторі, Е.Шош, М.Ракоці, українці М.Алечко, Г.Бобинець, М.Симканич, М.Русинко, О.Ткалич, болгари Ф.Ганчев, П.Пенчев, Д.Плеєв, П.Остраєв, інші гідні представники багатоплемінного краю. Усього 18 тисяч трудівників Закарпаття за трудову доблесть відзначені орденами і медалями СРСР, 43 із них стали Героями Соціалістичної Праці, а ланкові Г.М.Ладані та Ю.Ю.Пітра двічі удостоєні цього найвищого звання!

Важко переживає А.О.Біров занепад сільськогосподарського виробництва в Закарпатті. Так, 1990 року область виробляла 284 тис. т зерна, 293,2 тис. т картоплі, 3,8 тис. т тютюну, 105,7 тис. т м’яса (у живій вазі), 385,6 тис. т молока, 291,5 млн. шт. яєць. Валова продукція аграрного сектору перевищувала 2,2 мільярди ам. дол. Споживання (на душу населення за рік) становило 45 кілограмів м’яса, 316 літрів молока, 279 штук яєць. Сьогодні це видається казкою…

В області до 2006 р. виробництво продукції сільського господарства знизилось у 9 разів – до 0,25 млрд. ам. дол., фермерські господарства розпадаються, а немічні індивідуальні, як за феодалізму, не забезпечують навіть нормальне харчування самих селян. В містах і селах Закарпаття знову, як у довоєнні буржуазні часи, більшість населення недоїдає, харчується нерегулярно, переважно неякісними і дорогими продуктами з Польщі, Словаччини, Угорщини, страждає від туберкульозу та інших пов’язаних із злиднями соціальних хвороб. Організатору інтенсивного, великотоварного сільськогосподарського виробництва А.О.Бірову соромно і боляче бачити, як весною і влітку його односельчани озброюються мотиками і порають свої городи, а деякі вимушені наймитувати у газд сусідньої Угорщини. Інші «човниками» снують туди-сюди, купуючи-перепродуючи різні товари, займаючись контрабандою бензину та сигарет. Все це принижує людську гідність, розбещую людей, особливо молодих. Антонін Олександрович обурюється: «Ще недавно особи, які ніколи поле не орали й урожай не збирали, повчали нас: дайте селянам землю і вони закидають нас дешевою продукцією, і всі будуть жити, як у Бога за пазухою. А що вийшло?» «Бо до землі, - каже далі просту істину Біров, - крім бажання, потрібні і добрива, насіння, техніка». І образно підсумовує: «Хлібороб у полі з лопатою і мотикою – не хазяїн, а раб».

Патріоту-державнику А.О.Бірову боляче, що так стрімко і безжалісно зруйноване українське село. Скрізь занепало виробництво найнеобхідніших продуктів і сировини. Так, обсяги молока в Україні скоротились із 24,5 млн. т в 1990 р. до 11,7 млн. т у 2008-му – більш ніж наполовину. Головна причина такої негативної тенденції – розвал великих сільськогосподарських підприємств. Якщо на них раніш вироблялось 18,6 млн. т молока, то нині – 2,4 млн. т, тобто усього 13%. Молочне тваринництво в Україні стало збитковим, Його закупівлі і переробка в умовах підсобних господарств, низької технології не забезпечують також належної якості молочних продуктів. У результаті за їх споживанням на душу населення ми відстали від країн Євросоюзу у 2-3 рази. Дохазяйнувалися так, що далі нікуди.

Чи не найбільше турбує сільського ветерана зникнення хліборобського роду. У Петрові в будні рідко побачиш молодих людей, бо вони їдуть світ за очі, аби знайти заробіток. Адже робота в домашньому господарстві виснажлива, напряму грошей не приносить. Здати в оренду земельні паї тут нікому. В сусідніх селах Угорщини ситуація подібна, своїм селянам нема роботи. А з низькою кваліфікацією, без знання інших мов, у перенаселеній Західній Європі робити нічого. Тож і в затисянських селах поширюються пияцтво, правопорушення, передчасна смертність. Починають пустувати просторі школи, дитячі садки, навіть споруди реформатської церкви… Оживають закарпатські села хіба що наприкінці грудня, коли на різдвяні й новорічні свята ненадовго повертаються до рідних домівок вимушені емігранти.

Та все ж Антонін Олександрович залишається оптимістом. Селяни, на його думку, терпеливі, але мудрі. Вони – рано чи пізно – усвідомлять, що за гідне життя треба боротися. Вихід – у збереженні землі-годувальниці, соціалістичних перетвореннях на селі, індустріалізації АПК, переваги яких реально доведені, однак втрачені недолугими, зажерливими капіталізаторами. Трудовий і громадянський подвиг А.О.Бірова – Вчителя, Землероба, Людини, Героя Праці із-за Тиси – гордість і маяк для закарпатців. Я вдячний долі, що маю щастя з ним знатися, спілкуватися, діяти.

Грудень 2009 р.