Удк 32+329. Д67 ббк 66. 2(4 Укр)+76
| Вид материала | Документы |
- Удк 347. (77+78) ббк 67. 9 (4 Укр) 303, 252.7kb.
- Развитие тезауруса классификационных рубрик по физике полупроводников, 199.49kb.
- "земельне право україни", 1354.1kb.
- Задания на карантин 7-а класс Укр., 6.86kb.
- Методические указания Воронеж 2009 удк 616. 329-002-08(072), 569.91kb.
- Удк 656 08; 629 072 ббк 52. 5: 88., 1958.04kb.
- Учебное пособие Москва, 2008 удк 34 ббк 66., 20999.29kb.
- Удк 329. 3: 297 особливості теоретично-методологічних підходів до дослідження інформаційного, 152.01kb.
- Рафаел папаян, 3846.74kb.
- Удк 159. 9 Ббк 88. 8 А 733, 2819.09kb.
УДК 32+329.Д67 ББК 66.2(4 УКР)+76.01 (4 УКР) Д64
Д 64 Донецька мафія. Перезавантаження. Збірник публікацій. - Київ Видавництво Сергія Пантюка, 2007. - 576 с., іл
ISBN 978-966-8529-62-7
Це видання є логічним продовженням першої, офіційно забороненої в Україні та засудженої до знищення (!) книги «Донецька мафія. Антологія». Але Правду знищити неможливо, вважають ініціатори проекту «Мафія в Україні» і пропонують українським читачам своє нове дослідження, яке постало в результаті вивчення та систематизації сотень відкритих для вільного доступу архівів ЗМІ та інтернет-ресурсів. До збірника увійшли матеріали з публікацій про становлення та подальше функціонування бандитсько-олігархічної системи в Україні, яку у світі називають просто мафією.
Редакційна рада:
Борис Пенчук, Сергій Пантюк, Євген Золотарьов. Андрій Юсов, Віталій Загайний
НЕПОВНОЛІТНІМ ЧИТАТИ НЕ РЕКОМЕНДУЄТЬСЯ: У ВИСЛОВЛЮВАННЯХ ОКРЕМИХ ПОЛІТИКІВ ПРИСУТНЯ НЕНОРМАТИВНА ЛЕКСИКА!
Нагадуємо, що згідно зі статтями 11,13, 58 Закону України «Про вибори народних депутатів України», біографічні відомості кандидатів у депутати не є конфіденційною інформацією, оскільки всі кандидати надали згоду на їх оприлюднення.
ІБВМ 978-966-8529-62-7
©Фонд «Антикорупція», 2007 © ВГО «Громадянська кампанія «ПОРА», 2007 © Я. Зень, дизайн обкладинки, 2007 © С. Пантюк, видавництво, друк. 2007
Донецька мафія. Перезавантаження
ЩИРО ДЯКУЄМО ЗА ПІДТРИМКУ ТА ДОПОМОГУ!
Розпочинаючи роботу над цією книгою, ми реально усвідомлювали те, що протягом останніх 15 років історія становлення незалежної української держави досить детально висвітлювалася багатьма авторами з використанням величезної кількості джерел. І чудово розуміли, що в загальній масі інформації, яку щодня й щогодини розповсюджують ЗМІ, є чимало такої, яка заслуговує на особливо пильну увагу небайдужого читача - читача-громадянина, патріота своєї країни.
На жаль, нам властиво не пам'ятати про поганее. Але хіба можна забути про численні вбивства людей, знищення бізнесменів? Чи про те. як злочинці за допомогою корумпованих представників влади привласнювали чужий бізнес, наживаючи величезні статки на крові загиблих і сльозах їхніх матерів, дружин і дітей?
Сьогодні, коли злочинний капітал, обікравши народ України, намагається вершити його долю та долю всієї держави, ми не можемо залишатися осторонь. Тому й взялися за цю книгу. Вивчивши сотні відкритих для вільного доступу архівів ЗМІ та інтернет-ресурсів, ми зібрали і систематизували найважливіші, на нашу думку, матеріали про становлення та подальше функціонування бандитсько-олігархічної системи, яку прийнято називати мафією.
Це вражаюча інформація. Вона є небезпечною для злочинного донецького клану, оскільки відкриває його справжнє обличчя як перед українцями, так і перед світовим співтовариством, до якого сьогоні прагне простягнути свої криваві щупальця цей злочинний бізнес.
Збірник «Донецька мафія. Перезавантаження» містить у собі матеріали чесних та незаангажованих працівників ЗМІ, небайдужих до історії та майбутнього своєї країни. Тому від щирого серця хочемо висловити вдячність багатьом журналістам і політикам, котрі допомагали нам при створенні цієї книги. Насамперед, дякуємо донецькому журналістові, який проживає нині за межами України, Олександру Тищенку (Тимошенку). Створений ним інтернет-сайт ссылка скрыта надає можливість усім бажаючим в Україні та за її межами довідатися правду про донецькі злочинні угруповання та їхню багаторічну криваву історію.
Наша щира подяка незламним борцям-журналістам: В.Бойку, Є.Талишеву, С.Речинському, В.Ар'єву, А.Фурманюку, О. Єльцову, С.Кузіну, В. Чивокуні, Є.Степанову, А.Наумову, С.Корабльову, А. Виноградову, Г. Моісеєвій та багатьом іншим, чиї матеріали ми використали при створенні цього збірника.
Також низький уклін редакціям і колективам друкованих та електронних видань «Остров», «ОБКОМ», «УНІАН», «Грані+», «Остро», «Тема», «Главред», «Про-тест», «Україна кримінальна», «Олігарх.net», «І-РЕПОРТЕР», «Кореспондент», «Газета по- київськи», «Дзеркало тижня», «5 канал» («Закрита зона»), «Версії», «Українські новини», «Українська правда» та багатьом- багатьом іншим.
Окрема подяка талановитому дизайнеру Ярославу Зеню за оформлення обкладинки.
І, насамкінець, особливо дякуємо творцям такого чудового засобу спілкування, обміну та отримання інформації як Інтернет!
Редакційна рада
Передмова до забороненої книги
У Вас, шановний читачу, можливо виникло запитання: чому ж фонд «Антикорупція» вирішив розпочати цей проект і написати книгу, яку Ви зараз тримаєте в руках?
Я відповім: у момент розпаду Радянського Союзу і відразу після нього у Донецькому регіоні, як в жодному іншому регіоні України, вкрай погіршилася кримінальна ситуація.
Перші ж закони держави, спрямовані на перехід до ринку, особливо ті, що стосувалися розвитку малого бізнесу, були використані злочинними угрупованнями для відмивання коштів «тіньової» економіки, нагромадження стратегічно важливого первісного капіталу, а надалі – введення своїх представників до економічних та владних структур.
Можливо, це когось і здивує, але я вважаю, що розпочинати боротися зі злочинністю необхідно саме з вивчення джерел її виникнення. Для цього ми й створили проект під назвою «Мафія в Україні» і першу його частину – книгу «Донецька мафія», яка отримала неабиякий резонанс в Україні та за її межами і, навіть, стала першим за час незалежності офіційно забороненим і приреченим на знищення (!) виданням.
Доля та Бог подарували мені шанс не лише народитися на цей світ, але й, досягнувши зрілого і свідомого віку та зустрівшись віч-на-віч зі справжньою мафією, залишитися живим…
І ця мафія, на кшталт телевізійних американсько-сіцилійських угруповань, насправді досягла всієї повноти влади не лише у Донецькому (найбільш густонаселеному та промислово розвиненому) регіоні країни, але й набирає силу, стає на ноги по всій Україні.
Ця вітчизняна мафія – не просто організована злочинність, вона діє протягом багатьох років у повному контакті з представниками владних структур, тобто це злочинність, що прагне й може стати державною.
Уже сьогодні вона повністю переорієнтувалася на нагромадження капіталу, одержання надприбутків і організацію захисту протиправної діяльності на найвищих рівнях державної влади, використовуючи для досягнення своїх цілей офіційні та дозволені законом комерційні, громадські та інші структури.
Донецьке злочинне угруповання вважало раніше, і вважає зараз, що все скоєне ним минеться безкарно.
І саме Донецький клан у 2004 році висунув свого кандидата на посаду Президента України, а програв вибори через те, що не очікував такого потужного прояву народної самосвідомості, небажання людей миритися із бандитськими законами цього клану, тобто з усім тим, що дало ґрунт, виплекало й виростило нинішніх олігархів – з п’ятнадцятьма роками необмеженого царювання Кравчука й Кучми.
Саме вони створили всі умови для появи в державі олігархії й злочинно-мафіозної клановості.
І я – єдина людина, хто, піднявши голову, заявив: «Мафія існує!».
Я назвав імена її представників і закликав нове керівництво країни звернути на цю проблему увагу й виконати обіцянку, яка прозвучала на Майдані перед усім народом: «Бандити будуть сидіти у тюрмах!».
Я особисто дивився в очі смерті, коли представники Донецької мафії намагалися, а потім забирали в мене моє майно.
Мені пощастило – після замахів я залишився живим…
Але немає вже серед живих багатьох тих бізнесменів Донбасу, яких розстрілювали разом із сім’ями біля дверей власних помешкань, вбивали викрутками й кастетами, забивали бейсбольними бітами й обухом сокири, в яких віднімали найдорожче – життя, лише через те, що вони володіли якимось бізнесом.
Станом на сьогоднішній день у Донецькій області не розкрито понад п’ятдесят п’ять резонансних убивств. Серед них – вбивство народного депутата Є. Щербаня, засновника «Ітера-Україна» О. Шведченка, власника «Інтеркомп’ютера» і «Данко» О. Момота, власника фірм «Юг» і «Київ-Конті» С. Романа, власника «Медіти» О.Оприщенка, директора азовського морського пароплавства А. Бандури, власника «Побуттехніки» С. Гуцула, директора Донецького пивзаводу Ю. Павленка, директора Відділу робітничого постачання Донецького металургійного заводу Ю. Абрамзона, а також багатьох-багатьох інших представників Донецького бізнесу, справи по яких до сьогодні не розкриті...
І ще одне. Коли книга фактично була готова до друку, автори отримали ще кілька просто шокуючих матеріалів, які здатні пролити світло на найрезонансніші злочини останніх років. Назвемо лише кілька прізвища – Ігор Александров, Євген Кушнір, Ахать Брагін. Всупереч уже вкоріненим відомостям про злочини, скоєні проти цих людей, у авторів даної «Антології» з'явилися нова інформація. Про усе це Ви зможете довідатися, уважно прочитавши нашу книгу. Багато фактів не змогли увійти до матеріалів книги, оскільки ще перебувають у стадії розслідування. Але по мірі з’ясування, фонд «Антикорупція» буде оприлюднювати ці факти на своїх прес-конференціях.
Але найцікавіше те, що бізнес убитих якимось дивним чином у результаті ставав бізнесом Рината Ахметова і Бориса Колесникова…
І саме торгові марки розстрільного бізнесу з’явилися в усій красі на спонсорських щитах донецького футбольного клубу «Шахтар».
І ці люди мертві…
І немає їх більше, і не буде! Ніколи!
Де їхні родини? І чому їх бізнес не перейшов до ЇХНІХ дітей?
Чому Борис Колесников, так само як і Ринат Ахметов, володіє всім, що залишилося після них?
Чому Борис Колесников говорить: «Я мільйонер, тому що я успішний...»
Не брешіть, пане Колесников!
Ви успішним почали бути після розстрілу Сергія Романа, коли опинились на посаді Генерального директора фірми «Юг», на той момент навіть не маючи вищої освіти.
Щоб суспільство сприйняло Вас, Вам потрібен був перший, стартовий капітал.
І ще – легалізований капітал.
І Ви його одержали... Але після смерті С. Романа.
Невдовзі те саме повторилося знову – після вбивства директора Донецького пивзаводу Ю. Павленка його підприємство перейшло до рук Вашого близького друга Рината Ахметова, отримавши назву «Сармат».
На чому ж базується ваша така міцна дружба? Чому Ринат Ахметов нічого не пошкодував, аби витягнути Вас із в'язниці, куди Ви потрапили після мого позову до МВС у зв'язку із вимаганням моїх акцій?
Це все тому що ви з Ахметовим пов'язані назавжди, зв'язані один з одним мертвою хваткою, мертвим вузлом. Саме мертвим вузлом.
Вузол цей виник тоді, коли донецький клан тим чи іншим чином позбавлявся від усіх, чиї фірми згодом стали спонсорами ФК «Шахтар».
І дуже показово свідчить про вашу дружбу той факт, що 19 лютого 2006 року, після зустрічі Рината Ахметова з виборцями, саме Ви, Борис Колесников, якого тоді Генпрокуратура намагалася зобразити важко хворою людиною, сіли за кермо величного «Мерседесу», і удвох з Ринатом Ахметовим з посмішкою на губах від'їхали від Донецького драмтеатру…
Я хотів би своєю книгою сказати народові України, сказати бізнесменам України – Ринат Ахметов і його підручні, так само як і в 2004 році, є небезпечними для України…
Ринат Ахметов багата людина, олігарх.
Але я в нашій книзі ставлю запитання: хто він і як таким став?
І насамперед – проблема Рината Ахметова полягає в його приватному капіталі.
У всій світовій історії нема прикладів таких величезних і швидких нагромаджень капіталу чесним і чистим шляхом.
Проблема Донецького клану саме в цих капіталах, здобутих кров'ю незручних для них людей.
Донецький клан заснований на бандитизмі та злочинах.
Донецький клан відібрав в убитих не лише їхні капітали, він знищив самосвідомість гордого Донецького народу.
Він розтоптав населення України.
Чому народ України живе ТАК ПОГАНО?
Тому що колишні президенти, і особливо – Л. Кучма, виплекали нових олігархів.
І дуже показовим є те, що протеже Рината Ахметова Віктор Янукович просив у того ж Леоніда Кучми призначити на дуже важливу посаду саме Володимира Малишева?
Чому саме за часів керівництва Володимиром Малишевим УВС в Донецькій області не було розкрито більше ніж п’ятдесят п’ять резонансних убивств?
Чому саме він став начальником охорони фірми Рината Ахметова «СКМ»?
І чому він знищив документи, які стосувалися цих злочинів?
Чому за його керівництва міліцією Донецької області, майно забитих і розстріляних бізнесменів потрапляло до рук Рината Ахметова й Бориса Колесникова?
Чому це відбувалося перед очима у обласних прокурорів В. Пшонки та Г. Васильєва?
Чому Г. Васильєв став Генпрокурором України, а В. Янукович – прем'єр-міністром?
Я ставлю запитання, на які поки що немає відповідей, але я хочу одержати їх:
1. Хто замовник більш ніж 55-ти вбивств у Донецькому регіоні?
2. Чому ці вбивства до сьогоднішнього дня залишаються нерозкритими?
3. Чому майно розстріляних бізнесменів опинилось у руках саме Р. Ахметова й Б. Колесникова?
4. Чому усі фірми вбитих людей стали спонсорами ФК «Шахтар»?
5. Чому В. Малишева не притягнуто до відповідальності?
6. Чому Генпрокуратура мовчить і дотепер не спромоглася дати відповідь на питання, які хвилюють суспільство, щодо резонансних злочинів?
Я хочу запитати Президента України:
– Чому Ви тримаєте на контролі лише єдину справу вбитого журналіста Георгія Ґонґадзе і не піднімаєте питання про необхідність розкриття п’ятдесяти п’яти убивств у Донбасі?
– Чому Ви не змусите Генеральну Прокуратуру України розказати народові України правду про вбивство народного депутата Є. Щербаня та журналіста І. Александрова, бізнесменів А. Шведченка, О. Момота, Ю. Павленка та інших?
– Чому Ваш колишній Держсекретар О. Рибачук дозволив собі піднятися над Фемідою й сказати: «Справа Колесникова слабенька…», і фактично тим самим вплинути на хід подій та звільнення того з-під варти?
Я заявляю всьому народові України: «Злочинність нікуди не зникла, вона «надягла білі комірці» і рветься до влади. Вона прагне володіти всім багатством Українського народу.
Я знаю: якщо ці люди прийдуть до влади, в Україні залишиться не 46 мільйонів, а значно менше.
Я вважаю, що своєю книгою ми зобов'язані відкрити очі народу на колосальну загрозу, що насувається.
Я волаю нарешті звернути увагу на те, що там, у Донецьку, було розстріляно і закопано у посадках і занедбаних шахтних шурфах десятки так і неопізнаних людей.
Їхні трупи із забетонованими ногами знаходять в ставках, вони «прошиті» наскрізь викрутками, забиті кастетами та бейсбольними бітами, розстріляні біля дверей власних будинків разом із дружинами, на очах у своїх дітей, вони поховані у землі прямо у своїх автомобілях, розстріляні в аеропорту…
І тому наш фонд «Антикорупція» попереджає: багатьох із вас також може чекати така ж доля.
Сьогодні Ви можете закривати на це очі, але загроза є настільки великою, що завтра, можливо, буде вже надто пізно…
Ми в жодному разі не прагнемо перебрати на себе функції правоохоронних органів, ми лише хочемо скинути цю полуду з Ваших очей і показати, яким насправді є на сьогодні життя в Україні і, зокрема, у Донецькому регіоні – без прикрас і брехні.
Я не говорю сьогодні про можливий розкол країни, я не говорю про прояви сепаратизму.
Україна була єдиною, є, і, вірю, залишитися такою назавжди.
Але я звертаюся до громадян України із проханням підтримати мене і наш фонд у цій нелегкій боротьбі.
Коли ми разом – ми сила.
І тільки оприлюднення правди про усі ті події, правди, яку так довго і надійно приховували від народу, дозволить навести нарешті лад у нашій країні.
Видання цієї книги є черговим етапом у роботі фонду «Антикорупція», головною метою діяльності якого є сприяння запровадженню в Україні демократичних принципів.
Ми знаємо, як зробити Україну європейською країною.
Адже нам і нашим дітям жити у цій країні. А вони заслуговують на те, аби жити у цивілізованій європейській державі.
Саме тому ми усі разом повинні перетворити Україну на процвітаючу демократичній державу – єдину, сильну і багату. І ми зможемо це зробити!
Борис ПЕНЧУК,
голова правління фонду «Антикорупція»
Назад у бандитизм
Депутати у прицілі кілера
Незважаючи на те, що, за словами екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, кількість убивств зменшується вже другий рік поспіль, у пересічного обивателя складається зовсім інше враження. Те, що протягом останнього року кількість резонансних злочинів, жертвами яких ставали підприємці й політики, зросла, помітно навіть неозброєним поглядом.
Варто зазначити, що за якимось цікавим збігом вірус замовних убивств уразив Україну паралельно з початком минулих парламентських виборів.
Хроніка замовних злочинів 2006 року:
15 березня – убивство Запорізького кримінального «авторитета» Володимира Маляра.
12 квітня – убивство Запорізького кримінального «авторитета» Юрія Сакварелідзе на прізвисько «Юра Грузин».
28 квітня – убивство депутата Запорізької міськради від Партії регіонів і генерального директора ТОВ «Олександр» Володимира Разгуляєва.
8 червня в Ніжині вбито депутата міськради від БЮТ Григорія Потильчака.
10 червня – у Ялті застрелили депутата Запорізької райради від БЮТ Віктора Савкіна.
19 червня в Енергодарі Запорізької області вбито «авторитета» Павла Кулятова.
26 червня – було завдано тяжких тілесних ушкоджень депутатові Харківської облради від Партії регіонів Олегові Медведєву.
27 липня у дворі будинку по вулиці Чарівній у Запоріжжі вибухнув автомобіль «Мерседес», який, згідно чуток, належить голові наглядацької ради ЗАТ «Агросервіс 2000» і компанії «Хлібодар» Юрієві Чекальському.
20 серпня – виявлено труп незадовго до цього зниклого без вісти полковника УБОЗ Романа Єрохіна.
25 жовтня – убивство генерального директора ВАТ «Запорізький механічний завод» Олексія Шияна.
26 жовтня – замах на життя директора найбільшого в Україні оптового ринку «Шувар» заступника фракції БЮТ у Львівській міськраді Романа Федишина.
29 жовтня в Донецьку пострілом у голову був убитий засновник ВАТ «Дебальцівський завод металургійного машинобудування», кандидат від БЮТ у Донецьку облраду Геннадій Бистряков.
14 листопада – убивство директора Львівського Склодзеркального заводу Богдана Дацка.
25 листопада – убивство Запорізького бізнесмена Євгена Хижняка.
17 грудня – убивство директора Дніпропетровського ринку «Озерка» Володимира Воробйова.
…Навряд чи для когось є таємницею, що за багатьма бізнесменами, які подалися в політику, тягнеться довгий кримінальний хвіст із минулого. І хоча вони давно вже стали розсудливими і легалізували свій бізнес, та колишні небезпечні зв'язки і звичка вирішувати проблеми й розбиратися із конкурентами старими методами, збереглися. Результати такого «вирішення проблем» ми можемо спостерігати в міліцейських зведеннях. Як тут не погодитися з Юрієм Луценком, котрий говорив про новий переділ бізнесу?
Інша справа – чому цей переділ, та ще й такий активний, почався саме цього року? На нашу думку, для перетворення України на арену кримінальних «розборок» є кілька причин:
1. Як ми вже говорили, хвиля замовних убивств накрила Україну після останніх парламентських виборів. І в цьому немає нічого дивного: кілька місяців країна перебувала у підвішеному стані – по суті, без легітимного уряду, з несформованою коаліцією. А всі ми знаємо, що зріст злочинності завжди зворотньо пропорційний до політичної та економічної стабільності в країні: чим ця стабільність вища – тим менше скоюється злочинів. Отут можна сміливо проводити паралелі з усіма повоєнними періодами у переважній більшості країн світу. Окрім того, політична криза завжди впливає і на психологічний стан людей – у суспільних настроях починає переважати роздратованість і нервозність, що у свою чергу відображається на криміногенній ситуації.
І, незважаючи на те, що уряд був сформований, а парламент врешті-решт приступив до виконання своїх обов'язків, довгоочікувана стабільність так і не запанувала. Протистояння між Президентом з одного боку і прем'єром та парламентською коаліцією – з іншого, хворобливий процес зміни міністрів – усе це аж ніяк не сприяє встановленню «миру і спокою» у країні. Цією хисткою ситуацією і скористався криміналітет. У періоди безвладдя або «недовладдя» йому завжди простіше вирішувати свої проблеми.
2. Друга причина, за великим рахунком, випливає з першої. Ланцюжок простий – слабка влада – слабкі правоохоронні структури. На жаль, поки що всі наші силовики демонстрували свою неспроможність контролювати ситуацію...
З'ясувалося, що навіть такий жвавий і «по-термінаторски» налаштований непрофесіонал у плані боротьби зі злочинністю як Ю. Луценко – анітрохи не кращий за посивілих на цій роботі фахівців. Між іншим, новий міністр внутрішніх справ В. Цушко також не має жодного стосунку до міліції. Щоправда, є підстави думати, що Цушкові у МВС припадає роль такого собі весільного генерала. А «головну скрипку» у МВС будуть грати його заступники. Наприклад, нещодавно призначений перший заступник міністра М.Корнієнко і начальник УБОЗ Ігор Білозубий, які, за деякими чутками, перебувають під контролем тих самих «донецьких».
Інша правоохоронна структура – Генеральна прокуратура, порушуючи кримінальні справи, давно вже враховує «політичну доцільність», яка не дозволяє їй ефективно працювати. А негласна ворожнеча між ГПУ і МВС знову ж грає винятково на руку злочинцям.
3. Третя причина, що називалася вже неодноразово – корумпованість правоохоронних структур. Я навіть не маю на увазі корупцію в нижній і середній ланці, тут йдеться про вищі ешелони. З-за спин багатьох силових керівників визирають тіні сірих кардиналів з великими гаманцями. Простіше кажучи – вони контролюються певними бізнесовими чи політичними структурами. Не дивно, що розслідування більшості гучних справ, у яких фігурують відомі вітчизняні персони, на довгі роки зависає у «безповітряному просторі».
Занадто багато всього потрібно зробити, аби ситуація змінилася, а нам не доводилося скаржитися на тих, хто повинен оберігати наш спокій, – реформувати правоохоронні структури, підкріпити все це гарною законодавчою базою і стабілізувати політичну ситуацію в країні. А поки що - назад у бандитизм?
Представник Президента в Криму Геннадій Москаль:
– У нас є вожді, у яких без бандитів усі депутати порозбігаються. От вони їх і набрали для того, аби тримати у шорах усіх інших. Вони порахували, що крім політичного керівництва повинна бути ще й людина, яка могла би сказати: «Циц! Інакше будемо з тобою говорити не політичною мовою, а «по понятіям!» Гадаю, деяким політичним силам здається, що втрата цих людей призведе до втрати їхніх позицій. Там потрібна людина, яка би з депутатами говорила «по понятіям». У Криму взагалі дивна ситуація. У нас тут якось звикли, що наш місцевий парламент від моменту його створення – постійно з бандитами…
Губернатор Запорізької області Євген Червоненко:
Я не виключаю того, що в Україні відбувається повторний переділ власності, і саме із цим пов'язана хвиля замовних убивств... Ознаки цього є... Я дуже боюся, що в нинішній ситуації правоохоронні органи виявляться малоефективними. При тому, що Запоріжжя завжди вважалося міліцейським містом, багато в чому на нашу ситуацію вплинула загальна ситуація в країні, зокрема і політика. Те, що сьогодні багато призначень ідуть за «політичною доцільністю», те, що правоохоронні органи озираються на політиків – усе це розв'язує руки криміналітету. До того ж при нашому рівні зарплат у співробітників правоохоронних органів є велика спокуса сформуватися у своєрідне товариство з обмеженою відповідальністю. Тому все треба вирішувати комплексно – і в першу чергу, починати із глибокої реформи у правоохоронних органів.
Юлія Кім, ed.info, 2006 р.
От і осмілів донецький «беспрєдєл»
Поки у верхах готують електорат до правильного сприйняття гранд-коаліції заради гранд-бізнесу під кодовою назвою «Кучма-3», тобто щодо урядового єднання донецьких із «любими друзями» Президента, у регіональних низах процес реанімації кучмізму триває повним ходом. У Луганську регіонали, що отримали понад 70 відсотків місць в обласній раді, ультимативно вимагають забрати присланого з Києва губернатора Москаля, погрожуючи вже на першій сесії висловити йому не лише те, що вони думають про «помаранчеву» мерзоту (вислів з передвиборного репертуару їхнього лідера Януковича), але й висловити йому недовіру. А заразом за прикладом харківських ідейних побратимів оголосити про надання російській мові статусу регіональної.
Паралельно в Донецьку, на відміну від наїжаченого Луганска, губернатор Вадим Чупрун нібито добровільно подає у відставку, - після того, як довідується про неї з телевізора, особисто від прем'єра Єханурова, котрий знову демонструє країні демократичну прозорість вищої влади в кадрових питаннях. Подає, щоправда, не відразу, а після того, як день-другий покомизився, демонстративно вивісивши на офіційному сайті облдержадміністрації повідомлення про те, що губернатор працює у звичному режимі, і не спростовуючи повідомлення, то з'явилося в ЗМІ, про те, що заяву про звільнення він нібито не складав. Щоправда, за кілька днів нарешті прояснилося, що Чупрун справді подав заяву, але, як виявилося, з умовою звільнення лише після відпустки, днів через 45. Вочевидь, розраховуючи на те, що на той час ситуація із владою владнається, і він, можливо, залишиться на своїй посаді.
Дивно виходить. У Донецьку регіонали, котрі перемогли на виборах до облради з тією ж чемпіонською планкою в 70 відсотків, зовсім не наполягають привселюдно на негайній відставці губернатора, оскільки протягом майже двох років він їх цілком влаштовував (траплялися бойові моменти, коли вони грудьми його відстоювали, під гаслом «Не віддамо Чупруна!»). Здавалося би, куди поспішати, особливо напередодні майбутніх тектонічних зрушень у верховній владі, коли заразом буде перетрясатися й усе губернаторство країни? Проте прем'єр Єхануров зі спринтерським напором звільняє губернаторське крісло, практично дезінформуючи країну про фактичні обставини відставки.
Серед місцевого політбомонду навіть не сумніваються, що триває заздалегідь спланований процес передачі влади регіоналам тими впливовими персонами в оточенні Президента Ющенка, які виступають за широку урядову коаліцію за участю донецьких. Тому в Луганську Москаля, що опирається (врешті-решт він навіть сховався у відпустку) регіоналам самотужки (без слова осуду чи підтримки з боку того ж Єханурова) доводиться буквально викурювати його з губернаторського кабінету, а в Донецьку поступливого Чупруна, з огляду на позитив його стосунків із Колесниковим і Ахметовим, влада сама відправляє в дипломатію більше тонкими методами. Піклуючись, мабуть, аби регіонали не втратили своє обличчя жорсткими вимогами негайно очистити для них обласні VIP-кабінети на знак бажаного союзництва.
Підтверджує цю кадрову тенденцію й свіже призначення прокурором Луганської області донецького Юрія Ударцова - того самого, котрий має підпсовану репутацію у справі журналіста Ігоря Александрова. Причому Ударцов був досить наочно для всіх вмонтований у Донецьку обласну прокуратуру - як казали, для підсиджування з наступною заміною нинішнього її керівника, чужинця з полтавчан Олексія Баганця. Уже тоді пішли розмови про те, що відразу після виборів відбудеться союз нашоукраїнців із регіоналами із уже обговореним розподілом посад. Запевняли навіть, що від донецьких у заступники Генпрокурора визначено відомого Віктора Пшонку.
Уся ця прокурорсько-суддівська рать, що по вуха загрузла у свавіллі, навіть не приховує, що з нетерпінням чекає на повернення регіоналів у верховну владу. Бо не було надійнішого даху, ніж коли рука правоохоронна мила руку адміністративно-командну. Із застосуванням бізнес-порошку для пом'якшення можливого тертя. Із наступними політичними й кадровими дивідендами. А за які такі красиві очі отримав би прохідне місце у виборчому списку регіоналів голова Луганського апеляційного суду Леонід Фесенко, котрий брав участь у сепаратистському шабаші в Сєвєродонецьку? Чи з якого дива залишився би на аналогічній посаді його донецький колега Олександр Кондратьєв, який не лише на знак солідарності відвідав цей шабаш, але й особисто оголошував перед журналістами виправдовувальні документи щодо судимостей Януковича, які власноруч підробила його секретарка, котра після цього втекла і десь переховується?..
Так і хочеться авансом висловити велике співчуття Президентові нашому Вікторові Андрійовичу, попередивши: це – ще лише квіточки, якщо дорвуться регіонали та їхні вірні лакузи з «правопохоронних» органів до влади. Якщо вони вже зараз не можуть втримати бажання, яке їх розпирає, відігратися за те, що, за їхніми поняттями, під час первинного нагромадження капіталу непристойно називати бандитизмом і свавіллям. Подумаєш, у полемічному запалі вже й не можна свастику малювати!
Довів це найнезаполітизованіший суд у світі - Донецький апеляційний, той самий, на чолі якого дуже впевнено себе почуває сепаратист і виголошувач фальсифікацій Кондратьєв. Він скасував рішення районного суду про визнання провини горезвісної рекламної «Плазми», яка протягом декількох нічних годин прикрасила величезне місто біг-бордами із зображенням Віктора Ющенка у нацистській формі. А причетних до цієї масштабної справи осіб дотепер не в змозі розшукати навіть всемогутня СБУ, хоча Віктор Андрійович в один із приїздів у Донецьк при всьому чесному народі давав вказівку Службі безпеки та іншим компетентним органам знайти виконавців і замовників фашистської реклами.
Напевно, кожному - своє. Бандитам - парламент, іншим - коаліцію з «бєспрєдєльщиками» для захисту інтересів. Відомо чиїх і від кого.
Анатолій НАУМОВ, кореспондент газети «Свобода», спеціально для Novosti.dn.ua
Великі гроші завжди пахнуть містифікацією. Люди, які надбали собі величезний капітал за кілька років, видаються успішними, впевненими та вражають свої дивовижним везінням. Пересічній людині їхнє життя здається просто казковим та неймовірно щасливим. Таких людей прагнуть наслідувати, копіюють їхню манеру поведінки, спосіб життя. Однак, як казав класик, великі гроші завжди надбано нечесним шляхом.
Те, що великі капітали, нажиті, наприклад, у період юності українського капіталізму, є, щонайменше, не дуже чесно заробленими, вже давно не обговорюється. Часи були такі: закони недопрацьовані, існувала повсюдна анархія, і рибку в мутній воді, як і хабарі на всі боки, у постперебудовний і не лише періоди ловили й давали усі, хто не хотів чекати благ від держави, що розвалювалася, а прагнув бути багатим і незалежним. Питання лише в тім, як зараз говорять навчені життям вітчизняні олігархи, чи переступав ти через людське життя, чи ні? Іншими словами, чи є на твоїх руках кров, що пролилася в дикий період становлення вітчизняного капіталізму? Ті олігархи, які люблять поговорити про це в телепередачах та журнальних інтерв'ю, стверджують, що на їхніх руках крові нема, натякаючи на те, що державу свого часу можна було трохи «кинути на лимон-інший американських рублів», але от людину заради цього «лимона» образити, та ще й так, щоб раз і назавжди проблему усунути, боронь Боже…
Мене завжди цікавило, чи бояться люди, що їздять по міських вулицях у броньованих «мерседесах», ходити, пардон, у туалет без охорони і які цим людям сняться сни. Чи сниться їм, наприклад, приціл снайперської гвинтівки, спрямований у їхню потилицю? Якщо вони бояться когось і оточують себе купою охоронців, що, втім, найчастіше не рятує від снайпера, то, певне, існують люди, які є для них проблемою? І чи виникає в цьому випадку спокуса ліквідувати цю проблему? Судячи зі статистики замовних убивств – до того ж не розкритих – у нашій країні тих, хто піддався такій спокусі, більш ніж достатньо. Особливо в роки будівництва української незалежної держави. Чомусь дуже важко повірити політикам, які розповідають про свої «чисті руки» і свої благодійні акції –будівництво церков, допомогу дитячим будинкам, інше меценатство. Суперечки про чесність і моральність того чи іншого політика точаться постійно, і вони, без сумніву, мають право на існування: не всі ж жителі політичного та ділового олімпу знають контактний номер чергової кілерської бригади…
Якщо ти, шановний Читачу, зараз пробігаєш очима ці рядки, значить, тебе хвилює тема, яку я порушив. Це тема життя та смерті, великих грошей і скрипучих крісел у високих кабінетах, тема зрадництва, страху та дуже часто – брехні. Без цього досить гидкого, але просто необхідного у світі великої політики та великих грошей явища – нікуди. Власне, ти сам, Читачу, це розумієш. І чекаєш від чергових «секретних матеріалів» нових викриттів, маси компромату й моторошних подробиць, аби потім обговорювати все це із друзями за чаркою, резюмуючи, що все одно нічого не зміниться.
Але є інша пропозиція: може, давай разом подумаємо над тим, що ти тут прочитаєш? У жодному разі не хочу нав'язувати свою думку або ж, що ще гірше, судити й навішувати ярлики. Як зараз стало модно говорити, у нашій країні назвати злочинця злочинцем може лише суд, що, безумовно, претендує на істину в щонайпершій інстанції.
«Донецька» тема зараз багато обговорюється. Як, втім, і всі останні роки, якщо не десятиліття. Програвши президентські вибори, «донецький клан», як люблять називати політики, політологи й журналісти Рината Ахметова і Ко, намагається зараз відновити статус-кво – потрапивши на верхівку української політичної влади, користуючись політичною реформою й сподіваючись на подальшу перспективу. Однак навколо імені Віктора Януковича та членів його команди шириться сила-силенна усіляких чуток. Це стало можливим «завдяки» непрозорій політиці «донецького клану», перебуванню правої руки Рината Ахметова Бориса Колесникова у Лук’янівському СІЗО та, за словами силовиків, кримінального шлейфа, що тягнеться за багатьма учасниками виборчого списку Партії регіонів. Тягнеться цей шлейф з вищезгаданих часів – важкого дитинства українського капіталізму й іграшок, що плюються свинцем. Процес дорослішання відбувався важко – напевно, як ніде в Україні. Славу бандитського міста Донецьк отримав саме в період становлення, або «у період первинного нагромадження капіталу». Саме тоді в Донбасі гриміли постріли, зникали люди, а власність переходила з рук у руки. І саме тоді загартовувався «донецький клан», про становлення якого шепочуться на кухнях навіть у Києві.
Ті особи, про яких йтиме мова надалі, до визначення «донецький клан» уже звикли. Спочатку ображалися, а потім, вочевидь зрозумівши, що ображатися безглуздо, просто припинили звертати увагу. Особливий резонанс визначення «донецький клан» одержало в Україні в період «Помаранчевої революції», коли іменами Януковича і Ахметова навіть лякали дітей. Пригадую, як одна колега зі славного міста Одеси з жахом запитувала у мене (С.Кузін тоді саме працював власкором агентства «Главред» по Донецькій області – ред.), як можна жити в Донецьку, коли там існує найголовніше українське зло на ім'я Янукович?!
Питання, поставлене колегою, залишилося риторичним. Власне, жити у Донецьку можна було, але якщо вже запитувати «Як жити?», то тут виникало багато приводів для бурхливої дискусії, яка, в принципі, і не припиняється дотепер.
Образ «донецьких», які прагнуть зображати себе у владі «білими комірцями», завжди був огорнутий товстим міфічним шаром. Про того ж Рината Ахметова часто доводилося чути неймовірні, навіть безглузді байки. Приміром, один київський колега абсолютно серйозно розповідав історію знайомого, який вирішив вийти на Ахметова із пропозицією про спільний бізнес. Нібито привезли цього бізнесмена у Ботанічний сад, де мешкає Ахметов, і зав'язали очі. А коли розв'язали, то побачив, що перебуває у великій кімнаті без меблів, а згодом почув голос: «Чого тобі?» Голос належав, ясна річ, Ахметову. Хлопець пояснив Ринату свої ідеї щодо бізнесу, який планує розпочати, і попросив підтримки. На що голос відрізав: «Не цікавить!» Хлопцеві ніби знову зав'язали очі, вивели, і опинився він на вулиці посеред Донецька...
Власне, винуватцем поширення подібних чуток є самий РЛА (Ринат Леонідович Ахметов). Якби вельмишановний президент футбольного клубу «Шахтар» свого часу оприлюднив свою найдокладнішу біографію зі згадками про усі значні і не дуже епізоди свого життя, а також не ховався би від жителів Донецька, заради яких, як говорить реклама, він і створив Донецький міський банк, то хіба ширилися би чутки, здатні налякати київських журналістів? Але Ринат Леонідович не робив цього, вочевидь, спочатку не маючи наміру йти у політику, то ж навіщо забивати своєю біографією голови рідних журналістів? Вирішив, напевне, залишитися загадковою східною людиною, міркуючи, і можливо справедливо, що не личить чоловікові багато про себе розповідати.
Може, в цьому щось і є, але тієї миті, коли президент ФК «Шахтар» зібрався і рушив у велику політику, легенда змінилася, і така відмовка вже не проходила. Нині Ахметову, з чиїм ім'ям, власне, і асоціюється в уяві українців Партія регіонів, необхідно терміново змінювати тактику і виходити на люди не лише з добре відпрацьованою усмішкою американського демократа, але і з чистою біографією, яка поки що, на жаль, нагадує чорну кішку в темній кімнаті. Таки багато залишається у біографії Рината Леонідовича білих плям, навіть забагато. З’ясувати усі ці пробіли і недомовки у бесіді із самим РЛА дотепер було вкрай важко, причому не лише донецьким, але й київським журналістам. Чомусь до недавнього часу Ахметов відразу припиняв усі розмови про політику, воліючи говорити винятково про футбол. До слова, люди з оточення Ахметова по футбольному клубі частенько натякають на те, що насправді РЛА у футболі не дуже й розуміється, покладаючись у всьому на численних консультантів і помічників, які підказують Ахметову, якого гравця варто купити. Аби тільки гроші давав, а процес тривав.
Поговорюють, що раніше Ахметов взагалі був до футболу байдужим, любив гроші по казино тринькати, а підсадив його на футбольну голку «Алік Грек» (Ахать Брагін), після смерті якого футбольний клуб і дістався Ахметову. Відомо, що фактичний прихід Ахметова до одноосібної влади у Донбасі відбувся відразу після вибуху на стадіоні «Шахтар» наприкінці 1995 року. Ми спробуємо якомога ретельніше відстежити ті механізми, які призвели до цієї надзвичайно важливої для Донбасу події. Як то кажуть, народ має знати своїх героїв в обличчя, тим паче, що зараз ці «герої» претендують на найвищі пости в українському державному керівництві.
У тих, хто перебуває сьогодні на гребені хвилі донецького клану, і в тих, хто поступився цим місцем, своя історія.
Ми будемо розповідати про кожного фігуранта окремо, персонально. Оскільки саме детальна розповідь про історію окремої людини може найкращим чином дати змогу зрозуміти, чого від цієї людини очікувати – особливо це актуально з огляду на сьогоднішню далеко не просту політичну ситуацію.
Втім, наша антологія є трохи специфічною: тема тісного переплетіння, а в дечому навіть і злиття політики, бізнесу та криміналу посідатиме у нашому дослідженні чільне місце. Оскільки людину прийнято оцінювати за її вчинками, у цій антології представлені як суб'єкти політики й бізнесу, що мають зв'язок із криміналом, так і їхні жертви.
У кожному тексті виділеним шрифтом будуть подаватися прізвища, які вже згадувалися в розповіді про інші періоди формування донецького клану – тому простежити зв'язки та ланцюг подій буде нескладно.
Цих людей часто називають «донами». Вони сьогодні знов у владі. Ми вирішили розповісти про те, як вони йшли до цієї влади протягом багатьох років, і що із цього вийшло. А усі висновки роби вже сам, шановний Читачу...
Сергій КУЗІН
А
Абрамзон Юлій
Донецького підприємця Абрамзона Юлія Юхимовича вбито 24 лютого 1997 року. Злочин залишається не розкритим, убивць не знайдено. Подробиці вбивства дуже насторожують. Насамперед впадає у вічі характерна демонстративність розстрілу, як і у справі нардепа Євгена Щербаня: ніщо не заважало вчинити замах на Юлія Абрамзона у якомусь безлюдному місці, оскільки він охорони не мав і щовечора вигулював свого собаку.
Убивці, як і в Донецькому аеропорту, де було розстріляно народного депутата України Євгена Щербаня, використовували викрадені «жигулі», що перебували у розшуку. Держномер на машині було вкрадено за три дні до того у сусідньому районі міста. Не налякав злочинців і той факт, що менш як у кілометрі знаходиться обласне управління по боротьбі з організованою злочинністю, також неподалік – РВВС цього району, прокуратура, суд… Є відомості, що в момент стрілянини неподалік проїжджала машина служби безпеки Донецького металургійного заводу, співробітники якої намагалися наздогнати «шістку», з якої вівся вогонь. Однак кілерам вдалося відірватися від переслідувачів, а за кілька хвилин співробітники СБУ в одному з тупиків виявили залишену машину, у салоні якої лежав ТТ із сімома набоями в обоймі.
Слідством установлена картина вбивства. Зазвичай Ю. Абрамзон приїжджав на роботу в однаковий час. Його офіс знаходився у старому будинку, поруч з відділом робітничого постачання та гастрономом, – саме тут загиблий пропрацював останні двадцять років свого життя. Того ранку джип «Шевроле-Тахо» Абрамзона під'їхав до будівлі із запізненням на сорок хвилин. Абрамзон разом з одним зі своїх співробітників, якого зустрів на вулиці, увійшов до будинку і почав підніматися східцями. Було десять хвилин по дев’ятій, коли пролунав перший постріл. Убивця очікував на свою жертву між першим і другим поверхами. Далі все відбувається з миттєвою швидкістю: поранений у груди Юлій Юхимович відштовхує, рятуючи від сліпих куль, молодого колегу, а сам, розвертається і біжить до виходу. Убивця біжить за ним і наздоганяє вже на вулиці. Постріл у голову був останнім... Кілер, обличчя якого багато хто бачив (за свідченнями – високий шатен, років тридцяти, з широким обличчям, прямим носом; одягнений у зелену куртку з накладними кишенями), не гаючи часу, застрибнув у заведену машину із затемненими вікнами, яка чекала на нього за кілька кроків.
У ході слідства виникло припущення, що рішення про вбивство замовниками приймалося поспіхом – важливим був результат. Безпекою кілера замовники особливо не переймалися, тому багато хто і бачив обличчя убивці. Така «показовість» розстрілу, ймовірно, свідчить про те, що смерть Абрамзона повинна була когось сильно налякати. Кого?
Якщо згадати, що вбивство було скоєно напередодні надзвичайно важливої у житті Донецького металургійного заводу події – його приватизації, можна припустити найрізноманітніші мотиви розправи невідомих над підприємцем: Абрамзон мав безпосередній стосунок до реалізації продукції заводу.
Життєва-трудова біографія шлях Юлія Абрамзона була непростою. Вантажник, молодший продавець, студент торговельного інституту, заввідділом гастрономії, директор, товарознавець Відділу робітничого постачання при Донецькому металургійному заводі, начальник цього відділу.
До речі, саме ця структура була напередодні приватизації перетворена на відкрите українсько-американське СП «Металург».
Неймовірно працездатний, заповзятливий, компанійський Юлій Абрамзон міцно поставив свою справу. Його дружні та ділові зв'язки простежуються далеко за межами рідного міста Донецька, з ним рахувалися у ділових колах Дніпропетровська, Запоріжжя, Києва, країнах ближнього та далекого зарубіжжя.
Близькість Абрамзона до перших керівників одного з металургійних гігантів України багато в чому визначала інтерес до його персони з боку тих, кого цікавив ринок вітчизняної і закордонної металургії.
Були в Абрамзона «свої» люди в уряді – і за Леоніда Кравчука, і за Леоніда Кучми.
До речі, саме Ю. Абрамзон у 1994 році був одним із «законспірованих» членів команди, що підтримувала кандидатуру Леоніда Даниловича на президентських виборах. Результати голосування у всьому Донецьку, як, зокрема, і в Ленінському районі, де розташований завод і мешкають його робітники, засвідчили рівень впливовості команди, яка підтримувала Кучму.
Відомо, що й сам Кучма був знайомий із Ю. Абрамзоном раніше, а за підтримку на виборах висловив йому особливу подяку.
Якщо зв'язати в єдине ціле усі факти біографії Юлія Юхимовича, стає зрозумілим, що посідав він важливе, хоч і не обтяжене владною посадою місце в команді нового на той час президента і губернатора Володимира Щербаня. З останнім, як відомо багатьом донеччанам, у загиблого до кінця життя були близькі, дружні стосунки…
Версії вбивства Абрамзона різні. Але так чи інакше слідство пов'язувало їх із боротьбою місцевих кланів та їхніх союзників з інших регіонів України за потенційно вакантне губернаторське крісло (цей мотив був і є актуальним у Донбасі протягом усіх років незалежності). Зокрема, натякалося на той факт, що саме тоді до Донецька планувався приїзд комісії представників галузевих міністерств і Фонду держмайна для перевірки законності проведеного акціонування ДМЗ.
Але невже тут усе так однозначно? Чи тільки безпосередні конкуренти, к вважає більшість людей, застосовують у визнаних безвихідними ситуаціях, кулю як останній аргумент?
Чи не варто замислитися, кого ж мав на увазі Євген Щербань, коли незадовго до смерті говорив про існування якоїсь «третьої сили», що навмисно провокує конфлікт між Донецьком та Дніпропетровськом. «Сьогодні, – говорив Є. Щербань, – знищують Донецьк, а завтра це саме чекає на Дніпропетровськ». Часто у ЗМІ вбивства відомих донецьких бізнесменів зв’язують у єдиний ланцюг. Адже це найпростіше – в один сумний мартиролог записати трагічні загибелі Олександра Шведченка, Олександра Момота, Ахатя Брагіна, Олександра Оприщенка, Євгена Щербаня, Юрія Павленка, Анатолія Бандуру, Юлія Абрамзона… Проте у кожного із цих людей було своє життя, своє коло друзів і, звичайно ж, – ворогів. І, нарешті, кожен з них належав до «своєї» групи. Хто – до газової, хто – до металургійної, а хто – до кримінальної. І можна припустити, що не завжди ці групи органічно вливалися в єдину структуру, яку ми називаємо сьогодні «донецьким кланом».
До того ж біографічна приналежність тієї або іншої впливової особи не обов'язково означає його безсумнівну приналежність до географічно обумовленого клану.
Так і поняття «донецького клану», як і будь-якого іншого, навряд чи варто сприймати спрощено. Цікавим фактом є й те, що найчастіше після розстрілу якоїсь авторитетної особи з країни зникають не менш впливові і багаті люди, які, вочевидь, в такий спосіб намагаються врятувати своє життя та свій капітал. Серед найвідоміших з них – засновник Ліберальної партії Ігор Маркулов.
Цікавою є також версія про те, що Юлій Абрамзон просто «потрапив під роздачу», оскільки опинився між двох вогнів у ході суперечки донецьких ФПГ за Донецький металургійний завод. Відомо, що після смерті Абрамзона процес поділу власності ДМЗ почав відбуватися набагато швидше та ефективніше, ніж це було за Абрамзона. Процес поділу Донецького металургійного заводу на «перспективні» та «безперспективні» частини було фактично остаточно завершено після 2000 року. А вбивство Абрамзона, незважаючи на усі обіцянки і запевнення влади та органів внутрішніх справ, так і не було розкрито.
Також дивись главу Вечерко Володимир
Азарови Микола та Олексій
Батько
Азаров Микола Янович. Прізвисько у політичної тусовці – Кардинал. Людина, що тримається трохи осторонь політичного активу донецького клану, але водночас він бере найактивнішу участь у розподілі ролей «театру» Партії регіонів.
Зв'язки – найрізноманітніші. Азарова вважають особою, здатною впливати на думку як Януковича, так і Ахметова. А всередині самої Партії регіонів багато хто його недолюблює, вважаючи черствою людиною та інтриганом.
Просування Миколи Азарова кар’єрними східцями чимось нагадує буравлення землі. Точність, методичність і педантичність, з якими колишній геолог освоює політичні «свердловини» просто вражають. Протягом останнього десятиліття років Микола Янович зумів не лише адаптуватися у вищій політичній лізі, але й стати одним з її провідних і впливових гравців.
Досвід і знання, здобуті під час керування Державною податковою адміністрацією, сьогодні перетворилися на серйозний капітал Азарова. Як досвідчений керівник, він намагається не демонструвати власні амбіції. Пояснення досить просте: «Нікуди я не рвуся, нікуди не прагну. І не тому, що вважаю себе обмеженою людиною, а тому, що поки в мене є справа, яку мені доручили й довірили, я буду її робити. Доручать мені іншу справу – я буду робити її» («УТ-1», 30 жовтня 2002 р.).
Починаючи з 2001 року Азарову пророкували посаду прем'єр-міністра. Проте в урядові коридори Микола Янович потрапив трохи згодом – у статусі першого віце-прем'єра й міністра фінансів. Тодішній Президент України Леонід Кучма це кадрове призначення назвав «влученням у десятку». У Азарова є власне бачення на те, хто має перебуває біля керма Кабінету міністрів: «Як на мене, Україні зараз потрібні не політики в уряді, а технократи, які не ставлять перед собою мету прорватися у президенти, прем'єри» («Столичные новости», 5 листопада 2002 р.). До останніх перший віце-прем'єр, напевно, зараховує і себе. У роботі Микола Янович схиляється до авторитарного стилю керування. «Я на кожній колегії знімаю з роботи по двадцять-тридцять чоловік. Тоді система працює», – зізнався якось Азаров. (Микола Мельниченко. «Хто є хто. На дивані Президента Кучми»).
Народився 17 грудня 1947 року в Калузі (Росія). Закінчив Московський державний університет за фахом геолог-геофізик. Був народним депутатом, головою парламентського комітету з питань бюджету. З жовтня 1996 року – голова Державної податкової адміністрації України. 5 березня 2001 року очолив Партію регіонів, а за півроку подав у відставку з цієї посади.
Українські підприємці і журналісти вважають Азарова одним із найголовніших і найзапекліших душителів як свободи слова, так і свободи підприємництва. Підприємцям він дошкуляв, коли був головою податкової адміністрації. Вважають, що саме за Азарова податкова система займалася справжнім «бєспрєдєлом» небачених до того масштабів. Цей період підприємці охрестили «азаровщиною». Перші згадки у кримінальних матеріалах прізвища Миколи Яновича датуються весною 1999 року у зв'язку із неприємною історією з банком «Україна». «Я не боюся ані випадів у свій бік, ані компромату», – стверджував Азаров («День», 5 грудня 2001 р.). У квітні 1999 року, вивчаючи причини банкрутства банку «Україна», Анатолій Єрмак і Григорій Омельченко ініціювали доручення ліквідаційної комісії провести документальну ревізію обставин видачі кредиту ГНАУ. З'ясувалося, що внаслідок неправомірного рішення про збиткове зменшення процентної ставки по кредиту, отриманому податківцями, банк втратив 2 млн. 212 тис. грн. А з урахуванням прострочених відсотків борг ГНАУ перед банком склав майже 3 млн. грн. Микола Азаров ці звинувачення спростував. В оприлюднених майором Мельниченком фрагментах, зокрема, мова йде про те, що Азаров:
– шляхом тиску забезпечував перемогу Леоніда Кучми на президентських виборах 1999 року;
– покривав зловживання колишнього голови правління НАК «Нафтогаз України» Ігоря Бакая;
– свідомо знищував комерційний банк «Слов'янський»;
– просив президента дати йому згоду на протизаконне придбання трикімнатної квартири площею 180 кв. м. в обмін на двокімнатну квартиру площею 50 кв. м.; для цього він просив дозволу виселити із приміщення, яке йому так сподобалося, «жидів»;
– нашіптував главі держави про Медведчука, Кравченка та ін.
Відразу ж після оприлюднення легендарних плівок майора Мельниченка Азаров заявив: «Не було такого» (www.sta.gov.ua). Згодом факти, зафіксовані на аудіозаписах, Микола Янович коментував так: «Нікого ми не притісняли й не могли притісняти. Думати, що Азаров може віддати команду і вона дійде непоміченою від Києва до якої-небудь Горохівки, може лише утопіст» («Дзеркало тижня», 12 березня 2001 р.); «Звинувачують мене в якихось зв'язках із криміналом. Як на мене, це може робити лише шизофренік» («Сьогодні», 7 серпня 2001 р.); «Якщо мені говорять: «Азаров захищав Бакая», це брехня по-українськи!» (www.sta.gov.ua). «Можу тільки висловити своє глибоке обурення огидною провокацією та презирство до справжніх авторів антисемітських висловлювань» (про нову квартиру. – С. К.) (УНІАН, 4 вересня 2002 р.); «Податкова не закривала банк «Слов'янський», там було виявлено дуже великі порушення фінансової і податкової дисципліни» (чат-конференція на www.most.info, 20 липня 2000 р.).
Загалом Азаров стверджує, що йому немає чого соромитися: «Я не зробив нічого, що могло би поставити під сумнів мою совість, мою честь, мою гідність. Я маю на увазі всі так звані роздруківки, записи, якісь гарячі факти. Верх компромату – це коли говорять, що Азаров – геолог. В одній інтернет-газеті постійно з цього починають: геолог, що займається митарською справою. А я кажу: а чим кращий митар, що згодом став проповідником Ісуса Христа, одним із апостолів?» («День», 5 грудня 2001 р.).
Після останньої фрази будь-який компромат просто тьмяніє! У березні 2003 року Міністерство юстиції США прийняло до розгляду записи майора Мельниченка, у яких фігурує і Микола Азаров.
Журналісти інтернет-видання Obkom.net стверджують, що саме за вказівкою Азарова у 2002 році податківцями було влаштовано погром у редакції. Причиною цього вважається публікація компрометуючих матеріалів про Миколу Яновича та членів його родини. Зокрема, у матеріалах йшлося про корупційну діяльність сина голови ГНА у Донецькій області. Азаров усі обвинувачення представників мас-медіа спростовує.
У березні 2002 року Григорій Омельченко у своєму депутатському запиті звинуватив Миколу Яновича у лобіюванні інтересів компаній «ТНК-Україна» і «ТНК-Україна Інвест», зокрема, у наданні їм пільг при оподаткуванні. Народний депутат як доказ продемонстрував копію листа Азарову від Володимира Литвина, який тоді був керівником президентської адміністрації. Микола Янович відкинув звинувачення Омельченка: «Категорично заявляю, що все написане у депутатському запиті про мене, Азарова Миколи Яновича, є неправдою і наклепом, а копія листа – незграбна підробка» (УНІАН, 6 березня 2002 р.). За кілька місяців Генеральна прокуратура оголосила, що лист Литвина до Азарова, який надав слідчим Григорій Омельченко, є фальшивкою.
За матеріалами «Дзеркала тижня», Азаров має особисті та ділові зв'язки з Володимиром Рибаком, Валентином Ландиком та Юхимом Звягільським. До кола людей, наближених до Миколи Яновича належать Володимир Семиноженко, Святослав Піскун (саме під час його перебування на посаді Генпрокурора і було закрито питання щодо обвинувачень Азарова з боку Григорія Омельченка. – авт.).
Азаров, як стверджує газета «Київський телеграф», «не дуже довіряє оточенню, керуючись девізом: «Хочеш, аби було краще, – зроби сам» (2 грудня 2002 р.). «Я ніколи в жодній тіні не перебував» (www.sta.gov.ua). «Я діяв у рамках українського законодавства» (Сергій Руденко, ed.info/).
Син
Перший віце-прем'єр Микола Янович Азаров не дуже полюбляє акцентувати увагу на родині взагалі і своєму синові зокрема. Проте навколо особи Олексія Миколайовича Азарова час від часу розгортаються інтриги. Уперше про нього згадав сайт «Обком», розповідаючи про конфлікти покійного члена Державного комітету з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР) Олексія Ромашка та донеччанина Миколи Пефтієва, який у період з 1997 по 2000 рік обіймав посаду начальника Донецького регіонального відділення ДКЦПФР.
До Пефтієва цю відповідальну посаду займав зовсім молодий Олексій Азаров, який вже встиг відразу після вузу попрацювати в одній із дуже поважних інвестиційних компаній. Назву цієї компанії не розголошують, хоча за деяким відомостями йдеться про «Керамет-Інвест». Втім, через підвищену секретність цього питання ми припускаємо і неправильність такої здогадки. Молодий Азаров запам'ятався депутатам, що відпочивали у кримському санаторному комплексі «Дюльбер» скромним хлопцем, який їздив на досить старенькій іномарці. Нічого надто яскравого, що видавало би у ньому «мажора», вони не помітили.
Проте подейкують, що конфлікт Ромашка та Пефтієва відбувся на ґрунті реєстрації емісії «Донецькміськгазу». Говорять, що акції цього підприємства дуже цікавили інвестиційну компанію, до якої мав певний стосунок син Миколи Яновича. Цікавим фактом є те, що свою заяву про відставку з посади заступника голови ДКЦПФР Пефтієв мотивував небаченими порушеннями у відомстві і в першу чергу – з боку Ромашка після його зустрічі з Миколою Азаровим.
Саме ця історія привернула увагу преси до політичної фігури скромного юнака Олексія Азарова. Що далі, то дужче. Протягом доволі тривалого часу юнак перебував у Швейцарії, де чи то працював у торговому представницві країни, чи то керував невеликою компанією (відомості про це також є плутаними). 12 грудня 2002 року Олексій Азаров несподівано став радником прем'єра на громадських засадах. Щоправда, працював він на цій посаді всього лише три місяці і вже у лютому 2003 року його було звільнено від обов'язків радника прем'єра. Поговорюють, що він знову одержав призначення за кордон. На жаль, перевірити вірогідність цієї інформації нам не вдалося.
Сьогодні Микола Азаров повернувся на колись пригріту посаду першого віце-прем’єра. Чи надовго – невідомо…
Аістов
У нашій антології прізвище Аістов тісно пов’язане із прізвищем ще одного персонажа – Рината Ахметова. У цьому контексті Аістов згадується як один із спільників Рината Леонідовича, коли вони, м’яко кажучи, бавилися рекетом. Нижче пропонуємо цитату із щотижневика «Грані плюс»:
«24 грудня 1986 року в Горлівці Донецької області було скоєно тяжкий злочин. П'ятеро бандитів, двоє з яких були переодягнені у форму працівників міліції, увірвалися до будинку В. Лисенка, завідувача базою по заготівлі пуху і шкіри. Лисенко мав славу «цеховика» – на підконтрольній базі він організував досить прибутковий бізнес. Як розповіла міліціонерам дружина «цеховика», злочинці вимагали повернути «награбоване в держави» – 50 тис. рублів. Лисенко стверджував, що в нього грошей немає. Йому не повірили і по-звірячому катували, замордувавши до смерті. Цінності на суму, яку вимагали бандити, віддала дружина вбитого.
Згідно з матеріалами, що є у розпорядженні «Граней плюс», на слід «горлівської банди» правоохоронці вийшли майже випадково. Розслідуючи інші злочини, які, виявилося, скоїло угруповання, очолюване колишнім співробітником міліції, оперативники затримали одного з учасників згаданого нальоту.
Якийсь Леонід Юрченко (нині покійний) зізнався, що разом із чотирма спільниками брав участь у нападі на Лисенка. Також він назвав їхні імена: Василь Новіков, Аістов, Ігор та Ринат Ахметови. На допиті Юрченко стверджував, що безпосередньо вбивали «цеховика» Новіков і Рашид – так у банді називали Ігоря Ахметова, інші «допомагали». Але чому ж бандитів так і не було покарано? Як виявилося, відповідь на це запитання знає один колишній полковник КДБ.
«У ті часи у нас у комітеті, втім, як і у МВС і прокуратурі, існували дві групи, – зізнався наш співрозмовник. – Одна працювала проти злочинців, а інша – за». За словами полковника, коли Юрченка перевезли у горлівський слідчий ізолятор, той несподівано відмовився від свідчень проти спільників. Дружина потерпілого від пережитого жаху збожеволіла. Тобто законні підстави для арешту братів Ахметових і Ко формально зникли. А допитувати інших підозрюваних міліція «чомусь» не вважала за необхідне. Пізніше, як розповів полковник, з'ясувалося, що дехто з керівництва Горлівського райвідділу МВС полюбляв на дозвіллі пограти у карти із Ринатом. Цитуємо дослівно: «Шпильові один одного завжди зрозуміють» (Андрій Лаврик, Олег Сандула. Хрещений син. // «Грані плюс», v.ua)
Ахметов Ринат