Удк 32+329. Д67 ббк 66. 2(4 Укр)+76
| Вид материала | Документы |
- Удк 347. (77+78) ббк 67. 9 (4 Укр) 303, 252.7kb.
- Развитие тезауруса классификационных рубрик по физике полупроводников, 199.49kb.
- "земельне право україни", 1354.1kb.
- Задания на карантин 7-а класс Укр., 6.86kb.
- Методические указания Воронеж 2009 удк 616. 329-002-08(072), 569.91kb.
- Удк 656 08; 629 072 ббк 52. 5: 88., 1958.04kb.
- Учебное пособие Москва, 2008 удк 34 ббк 66., 20999.29kb.
- Удк 329. 3: 297 особливості теоретично-методологічних підходів до дослідження інформаційного, 152.01kb.
- Рафаел папаян, 3846.74kb.
- Удк 159. 9 Ббк 88. 8 А 733, 2819.09kb.
Про хід виконання окремого доручення № 18/ 110-38-96 від 30.03.08
У ході проведення оперативно-розшукових заходів щодо встановлення місцезнаходження Занґеліді Г. Ф., який перебуває у розшуку, було отримано оперативну інформацію щодо його зв'язка Адієва Магомета Гасиновича, прізвисько «Мага», 1965 року народження.
Раніше Адієв входив до так званого «комфортовського» злочинного угруповання, місцем збору якого був район магазину «Комфорт» у м. Донецьку по вул. Любавіна, буд. 26, де раніше проживав кримінально-злочинний «авторитет» дагестанців Донецького регіону Алієв, прізвисько «Лурік» (убитий у квітні ц.р. у м. Дніпропетровську).
«Замовлення» на здійснення вбивств у Донецькій області надходили від Алієва до Адієва, а потім і до Занґеліді.
Іншим зв'язком Адієва є дагестанець на прізвисько «Мага-Чорний», який безпосередньо натискав кнопку пульта дистанційного керування вибухового пристрою під час вибуху на стадіоні «Шахтар» у 1995 році. Щодо останнього відомо, що йому близько 35 років, востаннє у м. Донецьку його бачили влітку 1997 року, тоді він збирався виїхати до Криму.
На цей час Адієв, після другого замаху на його життя на початку 1998 року, живий, однак знаходиться у важкому стані (не рухається). Близькі до нього зв'язки його місцезнаходження тримають у таємниці.
Повідомляємо в порядку виконання окремого доручення для спільного опрацювання цієї інформації.
Заступник начальника відділу боротьби з корупцією та організованою злочинністю полковник Н. П. Капустін (підпис додається в оригіналі документа. – авт.)»
Б
Бандура Анатолій
Сім футів крові під кілем
Список відвертих кримінальних елементів у новому парламенті, оприлюднений Юрієм Луценком, можна продовжувати. У ході судового процесу над убивцями колишнього начальника Азовського морського пароплавства та екс-нардепа Анатолія Бандури слідчий прокуратури, який керував слідчою групою, заявив, що по справі проходило два народних депутати. А поза рамками судових слухань лунали їхні імена.
Пригодський Антон Вікентійович, 1950 року народження, член Партії регіонів, освіта вища, президент корпорації «Міжрегіональний Промисловий Союз», мешкає у місті Макіївка Донецької області. Народний депутат. Потрапив до парламенту за списком партії Регіонів під №21 – якраз між Яном Табачником та Василем Джарти.
Савчук Олександр Володимирович, 1954 року народження, член Партії регіонів, освіта вища, голова правління та генеральний директор відкритого акціонерного товариства «Маріупольський завод трубного машинобудування», проживає у місті Маріуполь Донецької області, № 32 списку ПР.
Бандура Анатолій Іванович, 1947 року народження, народний депутат першого скликання. В Азовському морському пароплавстві пройшов всі щаблі – від 4-го помічника до капітана. Командувати судном почав у віці 33 років: він був наймолодшим капітаном далекого плавання в СРСР. Пізніше закінчив Академію народного господарства в Москві. Першим у СРСР протягом трьох років був співдиректором всесвітньо відомої британської страхової компанії P&I UK. Від 1989 до 2000 року керував Азовським морським пароплавством. Досконало володів англійською, французькою, італійською, грецькою мовами. Написавши у 2000 році заяву про звільнення з АМП за станом здоров'я, протягом чотирьох років тихо жив під Києвом. Його надихнула перемога Віктора Ющенка. Бандура планував балотуватися до парламенту, він мав шанс стати заступником міністра транспорту, у день убивства його обрали членом політради нової провладної партії. Бандура вважався одним із найкращих фахівців морського бізнесу – не лише в Україні.
Увечері 22 березня 2005 року кілер убив 58-літнього Бандуру єдиним пострілом упритул – у селищі Биківня під Києвом. На перший погляд це вбивство могло видатися невмотивованим – від моменту звільнення з пароплавства Бандура вів самітницьке життя, не мав власного бізнесу, за всіма мірками це був морський вовк у відставці. Лише в останні місяці – після перемоги Ющенка, він піднісся духом, став цікавитися політикою, домовився про зустріч із головою Фонду держмайна Валентиною Семенюк, але цій зустрічі завадив кілер. Власне, тут і варто було шукати причини вбивства Бандури. Слідство дуже швидко вийшло на вбивць, і невдовзі почало підбиратися і до їхніх замовників. На жаль, донині головні винуватці вбивства не постали перед судом, хоча давно могли там опинитися. У чому ж причина? Чому й через рік після скоєння цього резонансного злочину винні так і не сидять за ґратами? Ми спробуємо в цьому розібратися.
Аби чітко уявляти суть цієї справи, варто знати історію Азовського морського пароплавства, котрого на сьогоднішній день вже не існує, а його судна успішно ходять під прапором «Торговельного флоту Донбасу» – комерційної структури, спеціально створеної для привласнення флоту. До того ж за деякими відомостями, ці судна зараз активно готуються до продажу. Але повернемося до початку.
Азовське морське пароплавство – одне з найдавніших пароплавств світу – йому понад 130 років. На момент розпаду СРСР Україні дісталася чверть усього союзного флоту в складі чотирьох морських пароплавств. На той час на балансі АМП було понад сто суден, чотири порти в Азовському морі і три судноремонтних заводи, поромна переправа, морехідне училище та розгалужена «соціалка». Це була стабільна процвітаюча компанія, котра виконувала державні замовлення, які забезпечував Мінморфлот СРСР та «Совфрахт».
Із розпадом Союзу ця інфраструктура розвалилася, а її аналог у рамках України так і не з'явився. 2 червня 1993 року весь флот АМП, що був власністю держави, було передано в оренду пароплавству, яке мало статус організації орендарів – 100 суден загальним дедвейтом 767,9 тисяч тонн. Це були складні часи: відсутність системи пошуку замовників на міжнародні перевезення та синусоїдність ринку таких перевезень ніким не враховувались, державі було не до відновлення флоту. І попри це Бандура знаходив можливості зберегти єдиний на той момент флот України, створив систему закордонних представництв, які працювали і приносили прибутки. Природно, такий ласий шматок держвласності не міг не викликати апетиту «зацікавлених осіб». Спочатку від Бандури намагалися «позбутися» дніпропетровські кримінальні структури. «Зацікавлені» товариші виходили на тодішнього прем'єра Лазаренка з проханням звільнити незговірливого начальника пароплавства. Однією з умов здійснення вбивства Щербаня донецькими була зміна керівника АМП. Бандурі пропонували 10 млн. доларів готівкою за те, щоби він залишив крісло керівника пароплавства. Були пропозиції й іншого характеру: умовою продовження його роботи та припинення нескінченних перевірок називали регулярні виплати «відступного» чиновникам у Донецьку та Києві. Одного разу Анатолію Івановичу прозоро натякнули на необхідність подарувати морську яхту ціною в 250.000 доларів синові донецького губернатора.
Бандуру почали пресувати у 1997 році, а в 1999-2000-м роках тиск став просто нестерпним. За 1999 рік пароплавство пережило 43 перевірки. Із 20 проведених податкових перевірок лише одна була плановою.
Згодом почалися необґрунтовані штрафи, і це згодом підтвердили суди, були арешти кораблів АМП у закордонних портах за борги України (пароплавство викуповувало кораблі за власні гроші), а в решті-решт Фонд держмайна в особі свого Донецького представництва домігся розірвання договору оренди кораблів, після чого флот у ході декількох неймовірно цинічних операцій опинився у власності «Торговельного флоту Донбасу» (ТФД). При цьому донецький бізнес фактично не вклав у підприємство реальних коштів за винятком 15.000 гривень первісного статутного фонду підприємства. Далі була організована свавільна фінансова схема, завдяки якій флот перейшов із державної власності до приватної. Спрощено все виглядало таким чином: флот було внесено до статутного фонду ТОВ ТФД і оцінено в 128 млн. грн., що становило 25% Статутного фонду ТФД. На решту 75% вартістю 400 млн. грн. були придбані акції збиткових та фіктивних компаній. У такий спосіб до бюджету не потрапило жодної копійки, флот дістався донецьким товаришам, навіть не пройшовши процедури приватизації.
З перемогою Помаранчевої революції Бандура наче повернувся до життя, він планував зустрітися із новоспеченою головою Фонду держмайна Семенюк, аби передати їй документи, які доводять, що флот було нахабно вкрадено у держави. Після цієї зустрічі повернення кораблів у лоно держави стало би справою техніки. Але в цей момент дуже вчасно для когось Бандуру вбили. Після цього проблема повернення багатомільйонної держвласності перестала хвилювати будь-кого у державі.
Ще в листопаді минулого року кримінальну справу за фактом вбивства Бандури було розділено на дві: по виконавцях і по замовниках убивства. Сьогодні на лаві підсудних знаходяться четверо безпосередніх учасників вбивства разом з їхнім керівником. Від моменту відлучення від розслідування слідчого прокуратури Києва Олексія Донського в січні 2006 року, розслідування по замовниках завмерло – жодних процесуальних дій не триває. Чому? Про це – пізніше. А поки розповімо про те, як рухається слухання справи щодо вбивць Анатолія Бандури.
Від січня 2006 року відбулося понад 15 засідань, процес наближається до завершення, не зважаючи на спроби обвинувачуваних та їхніх захисників затягти слухання. Невдовзі можна очікувати початку дебатів, а там і до обвинувального вироку рукою сягнути. Убивцям світить від кількох років позбавлення волі до довічного вироку. У судовій клітці сьогодні перебуває четверо людей:
– керівник групи Віктор Кондратенко, у минулому – співробітник донецького СБУ, згодом – один із керівників Сумської податкової міліції, а на момент убивства – керівник компанії «Дельта шипінг» і водночас заступник директора з питань безпеки у «Торговельному флоті Донбасу»;
– кілер Олександр Мороз, колишній десантник, потім офіцер податкової міліції, котрий готувався одержати диплом Харківського університету внутрішніх справ, на момент убивства – безробітний, родом із Сум, де й познайомився з Кондратенком;
– Сергій Нікулін – водій, котрий привіз Мороза на місце вбивства і вказав кілеру на майбутню жертву;
– Віталій Манусов – знайомий Кондратенка, який спочатку мав виконувати в групі роль водія, але довідавшись у чому йому пропонують взяти участь, відмовився, однак надав убивцям саморобний пістолет.
На сьогодні підсудні хапаються за соломинку, змінюють свідчення, подають абсурдні клопотання до суду. Так, вони ініціювали відвід всього складу суду і представника обвинувачення – без жодних на те підстав.
Керівник групи Віктор Кондратенко напевно знає імена замовників, однак від першого дня він – у глухій відмові. Можливо, йому пригрозили, що через його свідчення, життя його близьких може опинитися під загрозою. Окрім того за мовчання йому, певне, пообіцяли мінімальний вирок та певну матеріальну винагороду для нього та його родини.
Кілер Олександр Мороз відразу після арешту дав вичерпні свідчення та прагнув співпрацювати зі слідством. Він вказав місце на Русанівському каналі, куди вбивці викинули пістолет – головний доказ. Водолази знайшли зброю, а експертиза підтвердила: саме з неї вбили Бандуру. Однак зараз Мороз заявляє, що давав свідчення ледь не під тортурами. Відеозапис його показань пройшов психологічну експертизу, і експерти зробили однозначний висновок: Мороз говорив щиро і без примусу.
Віталій Манусов від моменту затримання й донині також активно співпрацює зі слідством, за що на його адресу та його родини надходили погрози від невідомих. У результаті слідство прийняло рішення про охорону близьких Манусова – вони перебувають під захистом уже не один місяць.
Для кілера Олександра Мороза його арешт також став порятунком від неминучої смерті. У слідства була інформація, що Кондратенко збирався організувати вбивство Мороза – ключової фігури обвинувачення під час передачі тому гонорару за «виконану роботу». Ймовірно, саме з цієї причини йому вчасно не виплатили обумовлену суму за вбивство.
Цікаво, що всі підсудні аж ніяк не належать до категорії забезпечених громадян. Так, співмешканка Мороза, яка працює в Сумській податковій адміністрації, не змогла приїхати до Києва на допит з єдиної причини – відсутності грошей на квиток. Але невідомий самаритянин не лише матеріально допомагає родинам підсудних, але й оплачує працю їхніх адвокатів (на двох основних підсудних працює четверо захисників).
Як повідомив у своїх свідченнях суду керівник слідчої групи Олексій Донськой (він був відсторонений від цього розслідування, як тільки слідство впритул наблизилося до замовників), оплата роботи адвокатів обвинувачуваних, а сьогодні підсудних, здійснюється через їхніх родичів. Джерело фінансування – замовники вбивства. Власне, спостереження за поведінкою захисників підтверджує цю заяву Донського: вони своїми запитаннями здебільшого намагаються не виправдати підзахисних, а вивідати, що конкретно відомо слідству про комерційні структури, зацікавлені у смерті Бандури. І ще: чомусь «спонсори» убивць оплачують навіть послуги адвоката кілера Мороза. Це може здатися дивним, адже саме Мороз здав усіх спільників. Але все стає зрозумілим, якщо згадати, що саме з появою у Мороза нинішнього адвоката, він одразу змінив свої свідчення.
Викликаний до суду для свідчень фаховий прокурор-криміналіст Олексій Донськой, котрий фактично розкрив цей злочин, підтвердив свою заяву, зроблену раніше для преси: у слідства була «відповідна інформація» про те, що прокуратура отримала півмільйона доларів за перешкоджання розслідуванню справи про вбивство Бандури, зокрема, щодо замовників злочину. Також Донськой заявив, що «Торговельний флот Донбасу», який підім'яв під себе «Азовське морське пароплавство», контролюється «відомим донецьким бізнесменом». Таке визначення вже сприймається в Україні практично як прізвище і викликає чіткі асоціації із персоною найбагатшого нашого співгромадянина – читач запевне знає ім'я цього, і щоби уникнути судових позовів ми не станемо його озвучувати вголос.
Але Олексій Донськой не обмежився у своїх свідченнях згадками про цього власника заводів, палаців, пароплавів на донецькій землі. Як ми обмовилися на самому початку, Донськой заявив, що під час розслідування справи про вбивство Бандури, відпрацьовувалась версія про причетність двох нинішніх народних депутатів. На жаль, відразу після активізації слідства щодо пошуку замовників убивства, справа загальмувалася. Однак обставини, за яких флот перейшов з державної власності до приватно-донецької, не залишають сумнівів у тім, кого мав на увазі Донськой.
Суд над убивцями екс-начальника Азовського морського пароплавства Анатолія Бандури виходить на фінішну пряму. А от у замовників цього першого постреволюційного замовного вбивства небагато шансів потрапити на лаву підсудних. Прокуратура робить все, аби вони не отримали покарання.
Перелічимо імена тих, хто в тій чи іншій мірі брав участь у розкраданні флоту в держави, і кому була вигідна смерть надто поінформованого Бандури.
Знайомтеся: народний депутат від ПР Антон Вікентійович Пригодський, президент «Міжрегіонального промислового союзу». Спочатку він був єдиною фізичною особою – засновником ТФД і вніс до його статутного фонду 5 000 гривень. Окрім нього засновником виступила Донецька промислово-транспортна компанія із внеском в 11 500 гривень. Пізніше статутний капітал ТФД був збільшений за рахунок внеску Пригодського у розмірі 2 млн. грн. і ДПТК – 8 млн. грн. А згодом Пригодський зовсім вийшов із числа засновників флоту. Забігаючи на перед, зауважимо, що ДПТК афільована із маріупольським «Азовмашем». Про керівника цього підприємства Олександра Савчука ми докладно розповімо пізніше. Саме він, вочевидь, і є тим другим нардепом, по якому, зі слів Донського, працювало слідство, розшукуючи замовників убивства Анатолія Бандури.
Також суд зацікавила персона засновника і першого керівника «ТФД» Олександра Долгова. До нього були питання не лише у суду, але й у слідства. Сьогодні він відсиджується у Греції. Слідчий Донськой довго розшукував його і, нарешті, співробітник посольства України в Греції, виконуючи доручення керівника слідчої групи, зміг поспілкуватися з Долговим телефоном. Вони домовилися, що Долгов буде свідчити у посольстві України в Греції. Той пообіцяв з'явитися, після чого змінив номер телефону і донині старанно уникає будь-яких контактів зі слідством. Відомо, що Долгова переховує у Греції якийсь Піроволакіс, якому належить компанія «Адріатико Лтд». Піроволакіс – давній спільник Долгова, власник мережі одеських і маріупольських фірм, які займаються наймом українських моряків на заморські кораблі. Роль Долгова у розкраданні АМП велика і багатогранна. Він особисто виступав перед колективом АМП, обіцяючи манну небесну, напередодні передачі флоту на баланс ТФД. Фактично Долгов відповідав у «Міжрегіональному промисловому союзі» (МПС) за «прихватизацію» АМП.
Але одна справа – вкрасти величезне господарство, інше – ним керувати і заробляти гроші. Останнє вдавалося Долгову значно гірше, і його просто викинули із ТФД, однак він залишався в команді, тісно контактував із новими власниками ТФД, особливо активно – з Олександром Рєзніком, котрий обіймав посаду начальника безпеки МПС і компанії «Емброл Україна», що фактично належала простому донецькому хлоп’язі, а нині – «відомому донецькому бізнесменові». Від моменту передачі суден АМП донецьким, поруч із Долговим виникає непомітна фігура Кондратенка. Можна припустити, що відставний гебешник виконував роль наглядача. А дивитися за шахраюватим Долговим було конче необхідно, і це чудово розумів Олександр Рєзнік.
Рєзнік Олександр Володимирович, полковник СБУ у відставці (чи правильніше буде сказати – у резерві). В органах держбезпеки – з 1977 по 2002 рік. Від 1999 по 2001 роки був заступником начальника УСБУ у Донецькій області. У 2001 році – заступник начальника по енергетичній безпеці Департаменту контррозвідувального захисту економіки. Звільнився з лав СБУ 2 листопада 2002 року і відразу одержав посаду віце-президента «Міжрегіонального промислового союзу». Що саме змусило його піти з цієї посади – чи слідство по вбивству Бандури, яке активізувалося на той момент, чи щось інше – невідомо. Коли настала черга Рєзніка надавати свідчення слідству, він несподівано ліг у лікарню. Кондратенко, котрий керував убивством Бандури, і на сьогоднішній день перебуває за ґратами, тоді був заступником Долгова у ТФД. На тій самій вулиці, що і контора ТФД, розташовувався і офіс компанії «Донбас-марина», керував якою все той же Кондратенко, а власником був Долгов. Трійця Долгов-Рєзнік-Кондратенко, мабуть, ключова у цьому злочині, що підтверджують зокрема дзвінки, здійснені з їхніх телефонів незадовго до вбивства й одразу після нього. Так, наступного дня після вбивства Кондратенко дзвонив Рєзніку, їхня розмова тривала біля п'яти хвилин. Що міг обговорювати керівник групи кілерів невдовзі після здійснення злочину? Звітував про виконану роботу? І ще: одразу після арешту Кондратенка, Долгов негайно звернувся по допомогу до Рєзніка, на прохання якого донецьке УСБУ раптом почало відстежувати місцезнаходження Кондратенка в Україні. Здавалося би, з якого такого дива? Та просто когось дуже занепокоїло зникнення небезпечного носія інформації. І ми здогадуємося, хто саме так переймався долею Кондратенка.
З огляду на усе це можна зробити припущення, що Рєзнік, мабуть, відповідно до своєї посади і завдяки старим зв'язкам у спецслужбі, відповідав за «силовий» супровід бізнес-операцій МПС. Так, він особисто залякував одного з керівників АМП Прусікова, аби той підписав нелегітимний документ – додаткову угоду № 6 до Договору оренди Д/1843 від 02.06.93 р., який, власне, і дав старт передачі флоту до рук донецьких товаришів. Прусіков довго не опирався, документ підписав і невдовзі став начальником АМП. Це сталося після ще однієї історії зі стійким кримінальним «душком».
У жовтні 2000 року Анатолій Бандура лікувався у Києві. До нього навідався тодішній його заступник Прусіков, аби передати звісточку від донецьких. Бандура зрозумів, що опиратися не має сенсу й одразу в лікарняній палаті написав заяву про звільнення. Його місце зайняв Прусіков, котрий і підписав згадану вище додаткову угоду. Невдовзі після цього його звільнили. На сьогоднішній день Прусіков перебуває у розшуку.
Наступним «зацікавленим» фігурантом цієї справи, який донині гуляє на волі, є Володимир Осипцов, гендиректор УПТК і перший заступник керівника «Азовмашу» Олександра Савчука. Саме УПТК у ході успішно проведеної вексельної афери на суму 136 мільйонів гривень замінила МПС як головного акціонера ТФД. Втім, зміни реального власника при цьому не відбулося. ЗАТ «УПТК» перебуває у власності ЗАТ «Систем Кепітал Менеджмент» і ТОВ «Сітат», контрольованих Ринатом Ахметовим. Без коментарів.
Незадовго до вбивства Бандури у лютому 2005 року відбулася його єдина нібито випадкова зустріч із Осипцовим. А було це так. Долгов, котрий був добре знайомий з Бандурою, якось подзвонив йому і попросив про важливу зустріч в аеропорту «Бориспіль». Бандура погодився. У ресторані Долгов, не представляв Бандурі свого «попутника» Осипцова, як керівника структури, що мала контрольний пакет у ТФД. Нагадаємо, це був період постреволюційної ейфорії, коли навіть безстрашні донецькі хлопці тремтіли і пітніли в очікуванні антикримінальних зачищень від нової влади. Занепокоєний безрадісними перспективами, Долгов напряму запитав у Бандури: що тепер буде із флотом (мався на увазі незаконно «приватизований» флот АМП, що перейшов під юрисдикцію ТФД), спровокувавши співрозмовника на відвертість. Бандура не втримався і випалив: «Відберемо і повернемо державі!» Присутній при розмові Осипцов не зміг приховати свого обурення, мовляв, усе було чесно вкрадено, назад – ніяк не можна!
Як з'ясувало слідство, Долгов неодноразово призначав Бандурі зустрічі – нібито для вирішення якихось важливих питань щодо бізнесу в Києві. Сам Бандура розповідав про ці зустрічі так: «Подзвонить, каже, є цікавий бізнес-проект. Приходжу, а він увесь час ліпить якісь нісенітниці. Нічого не можу зрозуміти – навіщо кликав?» Тепер вже зрозуміло навіщо. Справа в тім, що ці дивні зустрічі Долгов організовував протягом трьох місяців до вбивства Бандури. Вочевидь, таким чином Долгов мав вивідати місце проживання Бандури, та вказати убивцям на жертву.
Розповімо про ще одну зустріч Долгова з Бандурою в аеропорту, яка відбулася незадовго до вбивства – у лютому 2005 року. Коли кілер у черговий раз їхав до Києва відстежувати Бандуру, Манусову, котрий тоді виконував роль водія, подзвонив керівник групи Кондратенко й наказав негайно їхати в ресторан аеропорту «Бориспіль». А за хвилину до цього на телефон Кондратенка пролунав дзвінок від Долгова – саме він і повідомив, де перебуває Бандура. Вочевидь, тоді Долгов і вказав їм на майбутню жертву.
Нарешті, прийшов час назвати ім’я ще одного фігуранта цієї справи. Це згадуваний вище президент ВАТ «Азовмаш» Олександр Савчук. Він не входить до когорти «червоних директорів» – заводом керує всього близько десяти років. І виробництво, схоже, – не його коник. Олександр Савчук вийшов із лав комсомольських функціонерів і на керівництво заводом його, мабуть, призначили «смотрящім». У 2003 році Савчук з власної ініціативи виходив на Бандуру, нещодавно вигнаного з АМП, і просив його як фахівця допомоги вирішити численні судноплавні проблеми, з якими новим донецьким мореплавцям упоратися було не під силу. Ви запитаєте: звідки в екс-комсомольця-керівника промислового гіганта виник такий інтерес до морського бізнесу? Відповідаємо: на той час основний власник акцій ТФД – «Міжрегіональний промсоюз» поступився своїми правами володіння на користь нового власника – «Української промислово-транспортної компанії», засновниками якої були СКМ, «Веспром» і «Сітат» (остання структура належить Савчуку). Так відставний комсомолець став власником цілого флоту. Ну, як кажуть: великому кораблю – велике плавання.
Довідка: 50%+1 акція «Азовмашу» належить державі, 50%-1 акція – Українській промислово-транспортній компанії (УПТК, Маріуполь), при цьому УПТК управляє державними 25% акцій підприємства.
34% акцій УПТК володіє компанія «Сітат» (Маріуполь), по 33% належать компанії «Веспром» та System Capital Management (Донецьк).
ТОВ «Сітат» контролює президент «Азовмашу» Олександр Савчук, ТОВ «Веспром» – ще один народний депутат від Партії регіонів Едуард Прутник.
І на завершення – ще одна популярна персона, чиє ім’я – в альтернативному списку потенційних організаторів убивства Бандури: Сергій Жоржевич Лазаренко, колишній заступник екс-голови Фонду держмайна, а нині народного депутата від ПР Михайла Чечетова.
Лазаренко – це суто донецький персонаж. У 2002 році керував регіональним відділенням Фонду держмайна у Донецькій області – за губернаторства Віктора Януковича. Потім, коли Віктор Федорович вибився у прем'єри, Лазаренко пішов за ним у Київ, де його призначили чи то «смотрящім», чи то заступником до Михайла Чечетова. До цього Лазаренко 17 років пропрацював в органах прокуратури, де запозичив чимало бандитських замашок. Як наслідок – у березні нинішнього року його затримали за організацію замаху на власну дружину Еріку, яку кілери збиралися підірвати у персональному «Лексусі». Ця звичка вирішувати проблем шляхом знищення власне джерела проблеми, змушує розглядати і версію причетності Лазаренка до вбивства Бандури. Не виключено, що існує певний зв'язок між кілерами, які готували замах на Еріку Лазаренко, та групою Кондратенка, яка вбила Бандуру. Відомо, що Лазаренко найняв кілерів для своєї дружини за 5000 доларів. Нібито таку саму суму пообіцяв Морозу, вбивці Анатолія Бандури, і керівник убивства Віктор Кондратенко. Збіг? Чи, може, у донецьких кілерів єдиний прейскурант на замовні вбивства?
Із АМП Лазаренка пов'язує ще й той факт, що під час свого перебування на посаді керівника Донецького Фонду держмайна, він від перших днів «прихватизації» пароплавства брав у цьому процесі дуже активну участь – виконував службовий обов’язок, так би мовити. Усі документи від Фонду держмайна, які стосуються передачі флоту ТФД, підписував Лазаренко. Він особисто був присутній і при кульмінаційному моменті підписання тодішнім директором АМП Прусіковим нелегітимної додаткової угоди № 6 до Договору оренди флоту, про яку ми вже розповідали.
Таким чином, якщо із подальшою долею кілерів Бандури все зрозуміло (найближчим часом вони, мабуть, почують вирок суду), то щодо замовників убивства справ – сила-силенна. Але от, що дивно: хоча слідство володіє досить серйозними фактами, що вказують на осіб, котрі безпосередньо давали команду групі Кондратенка (у цій статті ми навели лише частину фактів, аби не нашкодити слідству), кримінальна справа щодо замовників завмерла, так і не розпочавшись. Вона була виділена в окреме провадження ще в листопаді минулого року. Але відтоді нічого суттєвого не зроблено: з розслідування такого резонансного злочину навіть не було створено слідчої групи. І ще один дикий факт: кримінальну справу навіть не взято на облік, вона ніде не значиться, а отже її попросту не існує! Нехай тепер нова влада переконує нас у тому, що правоохоронні органи стали «кращими» і непідкупними... Якусь надію могло викликати рішення щодо проведення зустрічних перевірок ТФД і компаній, що взяли участь у м'яко кажучи сумнівній вексельній операції, у результаті якої 35 суден АМП опинилися у власності донецьких бізнесменів, котрі не витратили на це жодної копійки. Однак ревізію провели формально, займалися нею люди, далекі від бухгалтерії, вексельних операцій та особливостей бізнесу, пов'язаного із морськими перевезеннями.
Як тут не повірити словам Олексія Донського – першого керівника слідчої групи по вбивству Бандури, котрий публічно заявляв про хабар у півмільйона доларів, який отримали органи прокуратури від зацікавлених донецьких «братків». Після того, як ця інформація потрапила на телебачення, півроку Генпрокуратура не чинила жодних перешкод у розслідуванні. Але коли слідство впритул підібралося до замовників убивства, керівник «Міжрегіонального промислового союзу» Антон Пригодський домігся у середині грудня минулого року зустрічі із прокурором Києва Василем Присяжнюком. Нагадаємо – саме прокуратура Києва веде цю справу. Невдовзі після цього почалося активне блокування розслідування з боку Присяжнюка.
Саме Присяжнюк фактично зірвав фінансову перевірку. Він не підписав рапорт керівника слідчої групи Донського на відрядження до Маріуполя для супроводу перевірки слідчими діями. Це мало вкрай негативні наслідки. А надто допитливого Донського перекинули на іншу справу, новий керівник групи в Маріуполь так і не зміг поїхати. Ці дії керівника міської прокуратури можна кваліфікувати як службову недбалість, щоби не сказати інакше – наприклад, про участь у злочинній змові.
Що далі – то дужче: у слідства були реальні шанси заарештувати замовників убивства Анатолія Бандури. Не вдаючись у подробиці, зазначимо, що в цей момент раптом підвів доблесний ГУБОЗ МВС. Що стало причиною – невідомо.
Підсумовуючи усе сказане, констатуємо: керівництво прокуратури саботує розслідування, міліція демонструє халатну бездіяльність, Фонд держмайна «не помічає» цілого флоту, який на цілком законних підставах можна повернути державі за прикладом «Криворіжсталі». Як результат: підозрювані в організації зухвалого вбивства із серйозними економічними наслідками для держави роз’їжджають світами чи сидять у депутатських кріслах, а країна втрачає шанс на законне повернення чималого шматка держвласності. Справа погіршується ще й тим, що на міжнародному ринку морських вантажоперевезень спостерігається спад, керівники ТФД, котрі не мають належного досвіду керування флотом, за деякими відомостями, збираються розпродавати судна. Якщо з часом держава все ж зважиться повернути вкрадений флот, від нього на той момент вже може нічого не залишитися. Але сьогодні ще не пізно. Лише для цього, як кажуть, необхідна політична воля – на те, аби повернути вкрадене, запроторити злодіїв і вбивць за ґрати, і розкрити нарешті перше за існування нової влади замовне вбивство – убивство екс-народного депутата та екс-директора АМП Анатолія Бандури, котрий щосили прагнув зберегти флот Україні і поплатився за це своїм життям.
За той час, що минув, у ході судового процесу над убивцями Бандури частина нашої інформації була підтверджена показаннями свідків, зокрема головою Фонду держмайна Валентиною Семенюк. Окрім того, ватажок убивць та його адвокати подали клопотання про виклик до суду для перевірки щодо причетності до вбивства трьох нардепів: Олександра Савчука, Антона Пригодського та... Рината Ахметова.
19 травня підсудний Віктор Кондратенко, майор СБУ і підполковник податкової адміністрації, організатор убивства екс-народного депутата і начальника Азовського морського пароплавства Анатолія Бандури, подав клопотання. Кондратенко просив викликати для свідчення Антона Пригодського – народного депутата від партії Регіонів (№21), президента корпорації «Міжрегіональний Промисловий Союз». Про Пригодського та його структуру у зв’язку з історією про зникнення держвласності у вигляді АМП, «Тема» докладно писала раніше. Варто додати, що це своє клопотання Кондратенко не погоджував з адвокатами. І після його оголошення усі три захисники підсудного перебували у стані легкого шоку – якщо не сказати ступору. Ще б пак! Досить красномовна деталь: один із адвокатів Кондратенка вступив у справу за рекомендацією віце-президента «Міжрегіонального промсоюзу» Олександра Рєзника – заступника того самого Пригодського, якого керівник кілерів «запідозрив» у причетності до замовлення вбивства.
В цілому адвокати послідовно дотримуються тактики затягування процесу. Із цією метою вже на наступному засіданні, яке відбулося 23 травня, захисники виступили із клопотанням викликати до суду аж 17 чоловік. Серед тих, кого зажадали побачити у судовій залі адвокати знову лунали прізвища Ахметова, Пригодського, Савчука, Прусікова, який змінив Бандуру на посаді начальника АМП та інших цікавих осіб. Вочевидь, через непосильне нервове навантаження, викликане оголошенням донецького ареопагу, адвокат Закрасняний терміново ліг до лікарні з гіпертонічним кризом.
Але, як і у випадку із клопотанням Кондратенка, суд не побажав з'ясовувати факти причетності оголошених осіб до вбивства. Що, зауважимо, логічно. Суд аргументував своє рішення тим, що на цей час слухається справа по виконавцях убивства, а не по замовниках. Таким чином, присутність вищезгаданих громадян у залі суду буде виглядати логічною чи навіть необхідною, коли до суду передадуть матеріали справи щодо замовників убивства. Нагадаємо: ще в листопаді минулого року її виділили в окреме провадження і відтоді вона, на жаль, не зрушилася з мертвої точки – не в останню чергу стараннями чиновників прокуратури. Можливо, ситуація кардинально зміниться, якщо відбудеться зміна керівництва міської прокуратури, про що останнім часом ширяться наполегливі чутки.
Цікаво, що після подання адвокатами клопотання про виклик до суду лідерів донецького бізнесу, представник сторони потерпілих запитав у них: «Якщо вони просять викликати до суду Ахметова, значить вважають його причетним до вбивства Бандури?» На це розгублений адвокат Шеремет пошепки відповів: «Так...». Втім, ми не впевнені, що цю відповідь було внесено до протоколу засідання.
Хочемо нагадати, що за версією «Теми» причиною вбивства Бандури було його бажання повернути флот АМП у держвласність. Ми писали про те, що незадовго до вбивства, Анатолій Бандура домовлявся про зустріч із новопризначеною головою Фонду держмайна Валентиною Семенюк, аби із документами в руках довести, що «Торговельний флот Донбасу» просто вкрав у держави цілий флот. Із цієї причини суд викликав Семенюк для дачі свідчень. Зіславшись на свою невимовну зайнятість, Семенюк адресувала суду лист, який і було зачитано у ході слухань. У ньому голова Фонду держмайна підтвердила факт своєї розмови з Бандурою за 3-4 дні до його вбивства. За словами Семенюк, у ході цієї розмови він просив про особисту зустріч, на якій обіцяв надати «документи про Азовське морське пароплавство».
Іван Степанов, Тема, a, 17.05., 19. 05., 01.06.2006 р.
Убивцям екс-нардепа і начальника АМП А.Бандури дали по 14 років
«Тема» детально розповідала про те, хто і як украв у країни Азовське морське пароплавство, хто замовив і хто вбив його керівника Анатолія Бандуру. Нарешті, 23 червня в Апеляційному суді Києва був оголошений вирок убивцям Бандури.
Суд визнав В.Г.Кондратенка, жителя Маріуполя, колишнього офіцера СБУ винним в організації 22 березня 2005 р. у селищі Биківня під Києвом убивства Анатолія Бандури, безпосереднім виконавцем якого став колишній офіцер податкової міліції, сумчанин О.О.Мороз.
За версією слідства, починаючи від грудня 2004 р. група, очолювана Кондратенком, відстежувала потерпілого у Києві. Кілька разів «бригада» приїжджала до Києва з Маріуполя (гроші на ці поїздки давав Кондратенко). За цей час один із членів «бригади» добровільно відмовився від участі в убивстві, але це не зупинило організатора, і він знайшов йому заміну.
У березні Бандуру вистежили у Биківні, де Олександр Мороз і вбив його пострілом з пістолета.
За версією слідства замовників цього вбивства варто шукати серед тих, хто «здійснює корпоративний контроль» за діяльністю «Торговельного флоту Донбасу» – саме туди були незаконно передані кораблі Азовського пароплавства. Мова йшла про людей, що боялися активності Бандури, котрий не приховував свого прагнення повернути державі флот...
У січні 2006 року розпочалося слухання справи над убивцями в Апеляційному суді Києва. У цілому відбулося понад 30 судових засідань. Підсудні та їхні представники всіляко затягували судовий розгляд справи: подавали численні клопотання (наприклад, про допит Рината Ахметова чи кількаразові невмотивовані вимоги про відвід усього складу суду, прокурора тощо); хворобою адвокатів (їх було четверо у двох підсудних)... Вочевидь, це робилося в очікуванні на те, як саме закінчиться створення коаліції у Верховній Раді, і сподіваючись на прихід до влади Партії регіонів...
Позиція прокурора, озвучена в дебатах після закінчення судового слідства – довічне позбавлення волі як для Кондратенка В. Г., так і для Мороза О. О.
Суд визнав доведеним факт скоєння злочинів Морозом О. О. і Кондратенком В.Г. та засудив обох до 14 років позбавлення волі. Обґрунтовуючи зменшення строку позбавлення волі, суд послався на обставини, які пом'якшують провину підсудних: Кондратенко страждає на низку хвороб, а Мороз на досудовому слідстві надавав активну допомогу в розслідуванні (зокрема, саме він вказав на місце, куди викинув пістолет після вбивства – на Русанівській протоці – там пістолет і було знайдено водолазами...).
Підсудні, які в процесі суду заперечували свою причетність до вбивства, зустріли вирок абсолютною мовчанкою...
Але зважаючи на все сторони мають намір звернутися до касаційної інстанції (нею є відповідна палата Верховного суду України): адвокати, безумовно, будуть заперечувати судовий вердикт Апеляційного суду Києва. Не виключено, що й інша сторона (прокурор і потерпілі) можуть визнати міру покарання, обрану судом, не відповідною скоєному підсудними і зажадати скасування вироку із наступним переданням справи на новий розгляд в іншому складі суду.
З іншого боку, зазначений вирок може стати новим поштовхом до активізації розслідування кримінальної справи про замовників убивства Анатолія Бандури, матеріали щодо яких слідством раніше були виділені в окреме провадження.
Олег Єльцов, Тема, 23.06.2006 р.
Беззуб
Як це робилося в Донецьку
Історія банди Беззуба є повчальною з багатьох причин.
По-перше, сама технологія діяльності банди є універсальною для злочинних угруповань, котрими керували співробітники міліції або спецслужб.
Банда Беззуба безпосередньо підкорялася колишньому офіцерові міліції й мала у своїх лавах співробітника міліції. Це угруповання, як і київська банда «перевертнів» Гончарова та багато інших формувань використовувалось для вирішення бізнес-конфліктів. Інколи хазяїн здавав свою банду «в оренду» і тоді нею керували інші люди, які теж мали стосунок до силових структур. Як і у випадку з «перевертнями» Гончарова, справжнім керівникам банди Беззуба також вдалося уникнути відповідальності, і на лаві підсудних опинилися виконавці та організатори, а не замовники вбивств.
По-друге, діяльність цього угруповання яскраво ілюструє звичаї багатьох із тих, хто балотувався у складі Партії регіонів України і навіть опинився в українському парламенті. Деякі члени банди мають безпосередній стосунок до реального лідера Партії регіонів Рината Ахметова. І це змушує замислитися. Але ближче до справи.
Банда Беззуба «прославилася» двома гучними злочинами: убивством водія матері Костянтина Григоришина та викраденням і вбивством професора Донецького університету Володимира Петренка. Однак, насправді на рахунку угруповання трупів набагато більше. Та почнемо з початку.
Наприклад, із касаційної скарги Геннадія Миколайовича Головка, засудженого 16 липня 2004 року до довічного ув'язнення по кримінальній справі № 1-3/2004:
«Ще під час затримання я хотів розповісти все як було. Щиросердно покаятися. Але мої зізнання працівникам міліції не сподобалися, оскільки в нашій справі зав'язані високопосадовці із МВС України (наприклад, генерал Гапон). Працівники міліції змусили мене під диктовку написати зізнання, в якому факти підтасовувалися так, щоби «дах» (а це чиновники із МВС України і чимало народних депутатів України) уникли кримінальної відповідальності.
Іван Ткаченко десь 1999 року познайомив мене і Беззуба з Василем Костянтиновичем. Знайомство відбулося в місті Донецьку, у нічному клубі «Чикаго». Василь Костянтинович очолював службу безпеки фірми, центральний офіс якої був у Києві, а відділення знаходилися у східних регіонах України (Донецькій, Луганській, Запорізькій, Дніпропетровській областях).
Фірма мала своїх представників як у МВС, так і у Верховній Раді України.
Мені та Беззубу запропонували виконувати функції служби безпеки, супроводжувати працівників фірми на «стрілки» з клієнтами і примушувати цих клієнтів виконувати свої зобов'язання. А у випадку відмови ми мали відбирати у них майно на суму їхнього боргу.
Всі потерпілі у цій кримінальній справі – клієнти фірми, які прямо чи опосередковано пов'язані з комерційною діяльністю.
Наприклад, потерпілий Артем'єв займається шахтним обладнанням і продажем вугілля;
Комарницький має банк у Донецьку;
Наддубовий займається поставками металу, експортом брухту чорних та кольорових металів;
Дубов – купівлею підйомних кранів і устаткування;
Григоришин – частина підприємств, їхня приватизація в м. Запоріжжя; і т.д.
За роботу нам платили від 200 до 1000 доларів, залежно від виконаної роботи, і процентна ставка преміальних. Зв'язок підтримувався через мобільні телефони, контракт оплачувала фірма. Телефон чергового офісу Василя Костянтиновича в Києві (044) 5780111. У будь-який час ми могли з ним зв'язатися. Якщо ми були потрібні йому, то він дзвонив і призначав зустріч мені, або Беззубу. Іноді Ткаченку. Раніше Василь Костянтинович працював в управлінні карного розшуку в м. Києві»
Отже, якийсь Василь Костянтинович, співробітник міліції, керівник служби безпеки серйозної фірми укладає «угоду» зі злочинним угрупованням, яке має охороняти працівників фірми на «стрілках» і допомагати у вирішенні конфліктних ситуацій із клієнтами. Саме із цього починається те, що називається «організованою злочинністю» або мафією.
Злочинні угруповання починають підмінювати собою державні інституції. У цьому випадку банда Беззуба взяла на себе функції не лише правоохоронних органів, суду, але й виконавчої служби. Такою ж була роль і відомих київських ОЗУ «Киселя», «Солохи», «Черепа». Вони чинили неформальний суд, вилучали майно, викрадали і вбивали. Однак, якщо в Києві до 2000 року ОЗУ вже втрачали свої позиції, а за рік взагалі практично припинили свою діяльність, то на Донбасі в цей час тривала активна підміна державних інститутів інститутами кримінальними. І в недавній історії України був момент, коли ці кримінальні інститути робили спробу перейти з регіонального рівня на рівень загальнодержавний. Початком цього переходу стало призначення Януковича прем'єр-міністром та переможні перегони «джипів» із донецькими номерами довкола Бессарабського ринку.
Але повернемося до банди Беззуба. Однією з найрезонансніших справ угруповання було вбивство Безрукова – водія матері бізнесмена Костянтина Григоришина.
Цитуємо свідчення Головка:
«На початку жовтня 2001 року Беззубу подзвонив Василь і повідомив, що ми йому потрібні для роботи в місті Запоріжжі після 20 жовтня, оскільки в цей час там перебуватиме Григоришина Валентина Порфиріївна.
До Запоріжжя Беззуб взяв із собою коханку Москалевську, яка нічого не знала про наші плани. Іван Ткаченко призначив нам зустріч у запорізькому казино «Хортиця». Він і влаштував нас у «Хортиці», у свого друга Кобакова, з яким познайомив його Тахір. Через Ткаченка ми домовилися про зустріч із Василем, що мала відбутися 28 жовтня.
Василь виклав нам суть справи – треба було налякати комерсанта Григоришина. Василь сказав, що вказівка про це надійшла із МВС м. Києва, а саме від генерала Гапона. Наскільки я зрозумів, проблема виникла, коли при переділі низки підприємств Запоріжжя і їхній приватизації Григоришин спробував, минаючи київський «дах», самостійно розпорядитися активами підприємств.
Із цього приводу Григоришину неодноразово призначалися зустрічі, на які він не з’являвся. Потай відвідував Україну і майже весь час жив у Москві. Ми із Беззубом навіть їздили до нього в Москву, на проспект Лермонтова. Але вдома його не було – виявилося, що він жив у Підмосков'ї, а за адресою на проспекті Лермонтова лише формально був прописаний.
Від знайомого Григоришина на ім’я Ігор (його номер телефону 80937659624) Василь дізнався, що наприкінці жовтня 2001 року Григоришин приїде до своєї матері у Запоріжжя. За допомогою генерала Петренка, друга Василя, ми дізналися адресу матері Григоришина і встановили спостереження.
Замовники і раніше намагалися через матір вийти на Григоришина. Так, 28.10.2001 року, Василь написав записку для Григоришина із проханням зустрітися і залишив її під склоочисником лобового скла автомобіля його матері, що перебував на стоянці біля «Критого ринку». Водій авто записку забрав, але по телефону Василеві подзвонив якийсь Олег, а не Григоришин. Розмова не склалася.
До кінця жовтня вдалося вийти і на Григоришина. На пропозицію Василя комерсант відповів відмовою, гадаю, повівся неправильно. Тоді було ухвалене рішення залякати Григоришина, аби він погодився на наші умови.
Василь вирішив використати для цього його матір, інсценувавши напад на її автомобіль. Тим паче, що саме цей «Мерседес» син подарував їй на 70-річчя.
Я, Ткаченко і Беззуб повинні були забрати автомобіль «Мерседес». Убивати ми нікого не збиралися.
За допомогою генерала Петренка, начальника УМВД Запорізької області, Василь дізнався, що мати Григоришина 30.10.2001 року о другій половині дня приїде в гості до своєї знайомої. Тоді й було вирішено викрасти «Мерседес».
Тут ми призупинимо розповідь, щоби проаналізувати розмах діяльності угруповання та його тісне співробітництво із правоохоронними органами. Зі слів засудженого випливає, що злочин організовував колишній співробітник МВС Василь за наказом тодішнього генерала МВС Гапона та за сприяння тодішнього начальника УМВС Запорізької області Петренка. Петренко встановлює спостереження за матір'ю Григоришина і передає інформацію банді. Використовуючи дані МВС банда виїжджає на пошуки Григоришина до Москви. Хто на кого працює, банда на МВС, або МВС на банду – незрозуміло. Як і те, чому досі ці дії Гапона, Петренка й анонімного Василя не було розслідувано нинішнім МВС? Хоча би для того, щоби подібні випадки не повторилися. Чи може, складно ідентифікувати цього загадкового Василя? Так його повинен знати той самий Григоришин, якому він передавав записку. Але МВС мовчить...
Зі свідчень Головка:
«У другій половині дня 30.10.01 р. ми під’їхали до одного з будинків на вулиці Івана Франка. Через двір ми підійшли до машини Василя – «мерседеса» червоного кольору з київськими номерами. Там уже знаходився Ткаченко, якого Василь призначив старшим. Про те, що у Ткаченка був пістолет «ТТ» ми не знали. Увечері того дня приїхав водій Григоришина і повіз його матір у гості. Василь повідомив, що незабаром її привезуть додому. Ми чекали на повернення автомобіля. Ткаченко був напідпитку, багато курив і помітно нервував. Та ми знали, що Ткаченко – професіонал, він служив у спецназі й був членом злочинного угруповання «Сема» у місті Донецьку.
Близько дев’ятої вечора приїхала Григоришина, і разом із водієм піднялася до себе додому. Ткаченко вирішив напасти, коли водій вийде з під'їзду і підійде до авто. Хвилин за десять вийшов водій, відкрив двері машини і тільки-но хотів сісти усередину, як Беззуб «боксерським» ударом збив його з ніг, відштовхнув, і сам сів за кермо. Водій почав чинити опір. Беззуб намагався відштовхнути його від дверей машини. Раптом Ткаченко дістав пістолет і двічі вистрілив у водія. Від несподіванки у нас заклало вуха. Водій упав під колеса авто, і Ткаченко за курточку відтягнув його вбік. Далі він наказав мені бігти до машини Василя. А сам швидко сів на заднє сидіння автомобіля Григоришиної. З вікна будинку визирнула якась бабка і почала кричати. Ми сіли в автомобілі і попрямували до Донецька. Нас супроводжували автомобілі ДАІ з Волноваського посту (Донецької області- ред.) автоінспекції, тому всі пости ДАІ ми проїхали без проблем.
Коли ми приїхали в місто Мар’їнку (Донецької області- ред.), вийшли з машин і почали сваритися із Ткаченком через те, що він стріляв у водія. «Бесіда» переросла у бійку, у ході якої Беззуб схопив Ткаченка за светр, а Ткаченко у відповідь вистрілив з пістолета у ногу Беззуба. Василь підбіг до Ткаченка, вибив з його руки пістолет, і почав заспокоювати. Беззубу ми надали першу допомогу і через зв'язки Василя без оформлення привезли його до Красногорської лікарні.
Після цього випадку Григоришин вивіз свою матір із Запоріжжя, а сам почав переховуватися. Але в 2002 році його знайшли у Києві, підкинули йому «ствол» і посадили до СІЗО №13. Лише після того, як комерсант погодився на всі умови, його випустили на волю.
Хочу наголосити, що жодного наміру вбивати водія Григоришина ані в мене, ані у Беззуба не було. Нам і не потрібно було його вбивати – утрьох ми би і так забрали це авто. Лише за місяць Ткаченко розповів, що вбити водія йому наказав Василь. А також зізнався, що планувалося також убити і матір Григоришина».
Варто зауважити, що слідство особливо не розбиралося, хто саме замовляв убивство водія Григоришина. Загадковий Василь якимось дивним чином «випав» з поля зору слідства і на лаву підсудних не потрапив. Втім, нічого дивного в цьому немає. Особливо якщо врахувати, що операції такого масштабу, як «залякування» Григоришина не могли проводитися без узгодження із Києвом. Не змогли би вбивці так спокійно, ще й у супроводі автомобіля ДАІ, їхати з місця злочину на викраденому «мерседесі». Злочинці навіть не подбали, аби змінити номери на машині Григоришина.
Цікавим є й те, що нинішня влада не дуже цікавиться не лише подробицями вбивства водія Григоришина, але й відомим скандалом, пов'язаним із підкиданням Григоришину пістолета і наркотиків та подальшим перебуванням його у СІЗО.
Тоді з’ясували, що цю «операцію» було проведено «есдеками» за допомогою тодішнього глави ГУБОЗ Миколи Джиги. Останнього навіть звільнили з посади. Натомість тепер Джига посідає прохідне місце в списку Партії регіонів. Припускають, що Микола Васильович у випадку перемоги «донецьких» може стати новим міністром внутрішніх справ. Та чомусь у нинішніх правоохоронців так і не виникло бажання підняти ці справи і все ж покарати винних. Аби надалі ні в кого не виникало бажання використовувати міліцію для наїздів на підприємців і навіть для вбивств.
Про те, що банда Беззуба працювала в тісній «зв’язці» з МВС, свідчить ще один епізод – убивство підприємця Наддубового. Цитуємо свідчення засудженого Головка:
«У десятих числах лютого 2002 року до Донецька приїхав Василь разом із Іваном Ткаченком. Повідомив, що йому необхідно вирішити проблеми з одним донецьким комерсантом. Для цього комерсанта потрібно викрасти і привезти до Василя. Старшим нам призначили Спартака Какатюху, кримінального «авторитета» одного з угруповань міста Донецька і давнього друга Наддубового. Він повідомив нам адреси місцезнаходження Наддубового, його мобільний телефон почали прослуховувати через УМВД України в Донецькій області (у Василя там працював товариш по службі). Разом із Наддубовим постійно їздив охоронець Сергій Житник із «АК-47», що ускладнювало справу.
Узимку 2001 року у Василя із Наддубовим стався конфлікт, але його якось уладнали. Непорозуміння ж виникли через партію брухту кольорових металів, на суму понад 100 тисяч доларів, які Наддубовий хотів забрати собі, і потім виїхати на деякий час до Німеччини. Зустрічей із Василем і Ткаченком Наддубовий уникав, знайшовши собі новий міліцейський «дах» в особі працівника правоохоронних органів Василя Співакова, ватажка одного з угруповань міста Донецька.
Для того, аби «наїхати» на Наддубового і нав'язати свої умови, його потрібно було привезти до Василя. Для цього Ткаченко вирішив використати знайому Беззуба – Москалевську.
Спартак домовився з одним зі своїх знайомих в обладміністрації Донецької області, аби той призначив Наддубовому зустріч у ресторані.
Було розроблено план викрадення комерсанта. Москалевська була приманкою. Наддубовий «повівся» на неї і домовився про зустріч. Ми зняли квартиру в Калінінському районі Донецька, куди Юля й привела Наддубового. Ми вже чекали їх у квартирі. Під дулом пістолета я завів Наддубового до ванної, Москалевську ми відправили додому. Коли Беззуб пішов проводжати Москалевську, Наддубовий спробував утекти. Почалася бійка, у ході якої Наддубовий розбив об кахель голову й поранив руки. Ми зв’язали Наддубового і відвезли у селище Старомихайлівку.
Телефоном я повідомив Василеві, що підприємець у нас, і він може його забрати. Василь сказав, щоби я їхав до квартири Наддубового, оскільки необхідно забрати там якісь документи. Біля будинку на мене мав чекати Спартак. Наддубового під наглядом Ткаченка було вирішено залишити у підвалі одного знайомого. Ми забрали також джип Наддубового і поставили його в гаражі знайомих. Близько одинадцятої вечора цього дня приїхали Василь і Спартак та разом із Ткаченком забрали Наддубового і відвезли».
Тіло Наддубового так і не знайшли. Вочевидь, вони його вбили того ж вечора, а тіло спалили.
Станіслав Речинський, «ОРД», ссылка скрыта,( m), 21.02.2006 р.
Брагін Ахать
Діти перебудови
«Олександр Брагін народився на околиці Донецька поблизу аеропорту. Там була шахта «Жовтнева» і будинок культури, збудований у 80-х роках, басейн, спортивна зала, кав’ярня – і більше нічого. У дитинстві Брагін ганяв м'яча, але більше захоплювався боксом. Так сталося, що разом із ним на ринзі починали свою кар'єру відомі сьогодні фігури донецької групи: зокрема, найбагатша людина в Україні Ринат Ахметов та Віктор Янукович, який при зрості 195 см і вазі 115 кг міг виступати у важкій вазі. У ті часи Олександр Брагін працював м'ясником на базарі біля шахти «Жовтнева». Був амбіційним, вперто дерся нагору. Шкіряна куртка, перстень, дорогі мешти – це його стиль. Швидко зорієнтувався, зрозумівши, що дурні гроші можна «робити» поза офіційним ринком. Торгівля валютою, нелегальні казино, підпільні букмекерські контори, контроль над базарами, що тільки-но почали з’являтися, проституція, якої офіційно не існувало, – у СРСР це були золоті жили. Особливо в Донецьку, який у радянські часи просто-таки «сидів на грошах». Регіон славився шахтами та металургійними підприємствами: якщо колгоспник на Західній Україні заробляв на місяць 50 рублів, то в Донецьку шахтар міг заробити й тисячу. Купувати не було чого, і ці гроші тринькалися на розваги. «Була випивка і закуска. Більшість людей, що приїжджали на роботу із усього СРСР, ні про що інше і не думали», – розповідає В'ячеслав Коваль, керівник Комітету промислового розвитку Донецька. Донецька група у своїй діяльності не обмежувалася територією лише власного регіону. Її представники виїжджали на «гастролі». Ахметов заробив свої перші гроші, наймовірніше, у Сочі, де відпочивала радянська еліта. Секретарі, генерали та директори підприємств у пошуку сильних вражень грали з ним на великі гроші у «три наперстки». Результат був відомим наперед. Після програшу боялися йти до міліції. Це був азарт.
Наприкінці 80-х років Брагіна і його групу вже називали тіньовими хазяями Донецька. Перебудова, зелене світло для приватників, несміливі економічні реформи і відкриття кордонів були шансом для таких, як він, можливістю вийти із тіні. Вони почали інвестувати капітал, отриманий від торгівлі валютою та азартних ігор, у різні фірми, купували і привозили із Заходу комп'ютери та відеомагнітофони, відкривали магазини, що торгували касетами та апаратурою» (Олександр Орлов. Хлопці з донецького угруповання // «Україна кримінальна», 13 січня 2003 р., .com.ua/).
У ті часи десь поруч із Брагіним та Ахметовим «отирався» і Борис Колесников. На думку аналітиків, це був, мабуть, унікальний випадок поєднання татарського та єврейського угруповання, що, у принципі, за релігійними «поняттями», було не зовсім логічним. А «отирався» Колесников пліч-о-пліч із Ахатем Хафізовичем, стараючись задля себе і оточуючих у Куйбишевському Відділі робітничого постачання м. Донецька. «Також звідти вийшов А. Брагін («Алік Грек»), на базі цього відділу він разом із Р. Ахметовим розвивав торговельну діяльність» (інтернет-видання «Острів», www.ostro.org).
А ось що з цього приводу пишуть «Грані плюс»: «У той період Ринат Ахметов формально працював експедитором у донецькому магазині № 41. Директором магазину був Ахать Брагін. Ця торговельна точка входила до структури донецької оптово-роздрібної торговельної бази «Укртекстильторг», якою керував якийсь Шаміль Іванков. Донецькі старожили згадують, що база Іванкова була скарбницею дефіцитів, недоступних для пересічних радянських громадян. Саме на цій базі Брагін і Ко організували свій перший майже легальний бізнес. Дефіцитний товар з бази за накладними нібито йшов у згаданий магазин № 41. Але на його вітрини потрапляла лише мізерна частина. Решта через місцевого «тіньовика» Білецького за завищеною вдвічі ціною «викидалася» на ринки Донецька та області.
Одного разу ця діяльність потрапила у поле зору міліції, водія-експедитора, задіяного у тіньовій схемі, упіймали «на гарячому», і він радо «здав» усіх натхненників афери, і серед них Ахатя Брагіна. «Аліку Греку» якимось дивним чином стає відомо, що оперативниками планується його затримання, і він встигає втекти з міста. Якось його ледве не затримали у Макіївці, але хтось із міліцейського керівництва попередив «Грека»…
Один із колишніх співробітників прокуратури стверджує: коли Брагіна оголосили у розшук, він прагнув налагодити контакт із кимось, хто міг вплинути на результат його справи. Наш співрозмовник розповів, що «Грек» був ладен викласти сорок тисяч доларів, аби лиш «менти» дали йому спокій. Незабаром головний свідок у справі відмовився від своїх показань проти Брагіна. До початку 1990-х угруповання Брагіна практично не мало жодного легального бізнесу. Основним джерелом його доходів став рекет. У цьому воно не дуже виділялася серед інших донецьких ОЗУ. Вловити нові віяння «Аліку Греку» та його «бойовим товаришам» допомогли більше досвідчені і на той час дуже могутні люди»
« Грані плюс», www.grani.kiev.ua.