Удк 32+329. Д67 ббк 66. 2(4 Укр)+76
| Вид материала | Документы |
- Удк 347. (77+78) ббк 67. 9 (4 Укр) 303, 252.7kb.
- Развитие тезауруса классификационных рубрик по физике полупроводников, 199.49kb.
- "земельне право україни", 1354.1kb.
- Задания на карантин 7-а класс Укр., 6.86kb.
- Методические указания Воронеж 2009 удк 616. 329-002-08(072), 569.91kb.
- Удк 656 08; 629 072 ббк 52. 5: 88., 1958.04kb.
- Учебное пособие Москва, 2008 удк 34 ббк 66., 20999.29kb.
- Удк 329. 3: 297 особливості теоретично-методологічних підходів до дослідження інформаційного, 152.01kb.
- Рафаел папаян, 3846.74kb.
- Удк 159. 9 Ббк 88. 8 А 733, 2819.09kb.
Єдиний спадкоємець
Невдовзі після вбивства «Єрмака» на свободу вийшов «Шкрок». Він розпочав активні пошуки Германа зі зниклим «общаком» угруповання. За наявною інформацією, саме в особі «Шкрока» Герман вбачав основну перешкоду своєму поверненню в рідне місто. Протягом лише кількох місяців на лідера «17-тої дільниці», який тільки-но «відмотав строк», було вчинено два замахи. Спочатку в грудні 1998 року під автомобіль «Шкрока» намагалися підкласти бомбу, а згодом у нього самого стріляли з автоматичної зброї у дворі власного будинку. Незважаючи на це, «Шкрок» продовжував відновлювати свій авторитет серед «братви». Усі спроби Краматорського відділу УБОЗ задокументувати його діяльність зазнавали краху. У оперативників складалося враження, що «Шкрок», перебуваючи у в'язниці, навчився передбачати майбутнє. Усе виявилося значно простішим.
У ході оперативно-розшукових заходів було встановлено, що «Шкрок» користується стільниковим телефоном, зареєстрованим на чуже ім'я. На запит правоохоронних органів, телефонна компанія надала довідку про вхідні та вихідні дзвінки, що здійснювалися з цього номера. Серед них неодноразово зустрічався телефон, що зареєстрований за торговим домом «Технопром». Як з'ясувалося, засновник фірми в грудні 1998 р. передав мобільник М. Сербину і, не укладаючи жодного договору, покірливо сплачує щомісяця за його телефонні розмови. Михайло Омелянович регулярно зідзвонювався зі «Шкроком», навіть перебуваючи у відпустці чи на лікарняному. Жодних рапортів начальству про розмови із лідером злочинного угруповання «17-а дільниця» оперуповноважений не подавав.
На цьому неприємні для керівництва УБОЗ відкриття не закінчилися. Незабаром з'ясувалося, що у «Шкрока» з’явилися бронежилет і дві радіостанції «Кайра», які зазвичай використовуються для оперативних цілей. Наприкінці травня 1999 р. у Краматорському відділі УБОЗ було проведено інвентаризацію. У результаті комісія встановила недостачу одного бронежилета та двох радіостанцій «Кайра». Цікаво, що ключ від комори спецтехніки та спецзасобів був не лише у відповідальної за них особи, а ще й у майора Солодуна.
Чим далі – тим цікавіше. З оперативних джерел стало відомо, що зимовими вечорами лідер «17-тої дільниці» полюбляв прогулюватися із М. Сербином та О. Солодуном алеями старого парку. Оперативники, вочевидь, ділилися зі «Шкроком» новинами про «роботу». Про свої приязні стосунки із кримінальним «авторитетом» керівництву вони, звісно, не доповідали. За півроку «розробки» справи щодо лідера «17-тої дільниці» було подано всього лише кілька рапортів.
У своїх подальших численних телеінтерв'ю М. Сербин і О. Солодун свого несанкціонованого керівництвом зв'язку зі Шпортюком не заперечують. Говорять: «Ми не допустили, аби його вбили по «бєспрєдєлу». Дивно, але колишні міліціонери неодноразово заявляли, що «Шкрок» є спадкоємцем багатств «17-тої дільниці». Невже вони не знають, що кошти, нажиті злочинним шляхом, підлягають конфіскації на користь держави?!
Без вини винні?
Наприкінці травня 1999 р. начальник Краматорського відділу УБОЗ підполковник В. Бантуш відсторонив Сербина та Солодуна від справ і вилучив у них секретне діловодство. Три місяці потому після проведення службового розслідування їх було звільнено з органів внутрішніх справ із формулюванням «За порушення дисципліни».
Боротьбу зі злочинним угрупованням «17-а дільниця» очолив безпосередньо В. Бантуш. Протягом літа-осені 1999 р. вдалося задокументувати злочинну діяльність І. Шпортюка та його найближчого оточення. Також було розкрито десять тяжких злочинів, скоєних «братвою», у тому числі шість убивств та два замахи на вбивство. За їхнє здійснення до кримінальної відповідальності було притягнуто десять членів угруповання, шестеро із яких було заарештовано, а інших оголошено у розшук. Заарештували і «Шкрока» (нині він «мотає» черговий строк у колонії).
Тим часом Сербин і Солодун почали скаржитися у МВС, СБУ і прокуратуру. Два колишні міліціонери звинувачували начальника Краматорського відділу УБОЗ В. Бантуша у корупції і вимагали свого поновлення в органах. У провину колишньому начальникові вони ставили перешкоджання розслідуванню замовного вбивства «Єрмака». Нагадаю фрагмент виступу О. Солодуна на прес-конференції в IREX ProMedia: «Ми розглядаємо Бантуша як члена ОЗУ. Він не керує ним, але ревно виконує покладені на нього обов'язки. Один із них – у випадку скоєння вбивства саме Бантуш подає свою версію злочину. Взяти хоча б убивство Єрмакова. Я не можу цього зараз довести, але це – логічний висновок, зроблений на підставі всіх матеріалів і знанні ситуації у Донецькій області».
При цьому Олег Вікторович залишив поза увагою те, що розслідування вбивств за законодавством здійснюється прокуратурою, і версії – це суто її прерогатива. Сербин заявив, що начальник Краматорського відділу УБОЗ взагалі схиляв його до вбивства «Шкрока» і лідера однієї зі столичних ОЗУ «Черепа». Розстріляти кримінальних «авторитетів» необхідно було нібито на «стрілці» при спробі втечі. Навіщо це знадобилося підполковникові міліції, який перебуває при здоровому глузді й твердій пам'яті, сказати важко.
Із виступу О. Солодуна на прес-конференції в IREX ProMedia: «Ткаченко (на прізвисько «Череп». – Авт.) відбував покарання зі Шпортюком у Макіївці. Чому Бантуш гадав, що Шпортюк залучить його до «розборок», ми не знаємо. Це ціла технологія...»
Для підтвердження своїх обвинувачень на адресу колишнього начальника екс-міліціонери надали аудіокасети, на яких нібито було записано розмови В. Бантуша зі «Шкроком» та іншими кримінальними «авторитетами» «17-тої дільниці». Як саме потрапили до них ці записи, М. Сербин і О. Солодун повідомити відмовилися. Експерти-криміналісти, що досліджували аудіокасети, зробили висновок, що ці записи не підлягають ідентифікації.
У ході справи перевіряючі ознайомилися з минулим заявників, котрі претендували на поновлення у МВС. Наведу лише окремі епізоди цієї багатогранної діяльності.
22 вересня 1998 року, саме того дня, коли було вбито «Єрмака», оперуповноважений М. Сербин зупинив неподалік від будівлі Краматорського відділу УБОЗ автомобіль «Газель», що належить підприємству «Тираж-51». Капітан міліції зажадав від водія відвезти його у зазначене місце. Було близько півночі. У машині окрім водія знаходилося ще шість робітників, яких після закінчення зміни він розвозив по домівках. Шофер відмовився виконувати вимогу М. Сербина, за що той почав його бити. Екзекуцію було продовжено у приміщенні УБОЗ. У результаті водій зазнав тілесних ушкоджень і мусив звернутися по допомогу до травматології. Потерпілий написав заяву до прокуратури, однак кримінальної справи щодо оперуповноваженого порушено не було «у зв'язку із відсутністю складу злочину».
До прокуратури Краматорська надійшли скарги трьох місцевих підприємців, в яких йшлося про порушення чинного законодавства та зловживання службовим становищем М. Сербином і О. Солодуном під час їхньої служби в органах.
Громадяни обвинувачують колишніх співробітників міліції у незаконному вилученні у них великих сум грошей. Зокрема, Солодуна звинувачують у неповерненні кредиту, який він примусив дати своїм родичам для комерційної їх діяльності.
Окрім того, у березні 1994 р. О. Солодун зареєстрував у місцевому МРЕО автомобіль ВАЗ-2109. Зроблено це було на підставі його особистої заяви і посвідчення працівника Волинської митниці № 12340 від 25 січня 1994 року. Невдовзі після реєстрації Олег Вікторович передав машину за генеральним дорученням із правом продажу іншій особі. Фактично автомобіль було продано. Згодом з'ясувалося, що номери кузова та двигуна було перебито, а митні документи підроблено. На думку перевіряючих, це дає підставу думати, що машину було придбано незаконним шляхом, і в такий самий спосіб поставлено на облік. Під час служби в УБОЗі М. Сербин і О. Солодун мали особистих водіїв, послуги яких оплачували із власної кишені. Капітан М. Сербин з вересня 1998 р. по березень 1999 р. платив своєму шоферові щомісяця до півтори сотні гривень, що становило ледь не половину його офіційного заробітку.
Майора О. Солодуна від травня 1997 р. возив брат його дружини, що номінально працював слюсарем у приватному підприємстві. Олег Вікторович видавав заробітну платню своєму водієві продуктами харчування. Незрозуміло лише, звідки він їх брав. Адже, як відомо, харчі в органах внутрішніх справ поки виготовляти не навчилися. Із оперативних джерел відомо, що після звільнення з міліції М. Сербин запропонував водієві, а за сумісництвом і охоронцеві покійного «Єрмака», працювати на нього і надалі. Він, мовляв, є «хрещеним батьком» «17-тої дільниці» і після звільнення «Шкрока» посяде в угрупованні гідне місце. Що ж, цілком можливо. Знаючи про деякі бізнес-проекти Михайла Омеляновича, в таке неважко повірити.
Тож, восени 1999 р. М. Сербин запропонував керівництву Дружківського порцелянового заводу «Ранок» постачати через київську корпорацію «Укргазконтракт» природний газ за ціною 35 дол. за 1 тис. куб. м., тоді як на ринку його продавали по 82 долари. Відмовитися від такої вигідної пропозиції було неможливо. Представник заводу в супроводі М. Сербина поїхав до столиці, де їх зустрів кримінальний «авторитет» Ігор Ткаченко, на прізвисько «Череп». Останній і звів гостей із директором корпорації «Укргазконтракт». Довідавшись про умови угоди, директор спробував спочатку відмовитися, але під натиском «Черепа» таки оформив відверто збитковий для своєї фірми контракт. Згідно з договором 1/68 від 23 вересня 1999 р., Дружківському заводу було поставлено за сміховинною ціною 2,4 млн. куб. м газу. Розрахунок за нього у грошовій формі було здійснено лише частково. Заборгованість по оплаті за газ не погашено й донині. Важко повірити, що І. Ткаченко та М. Сербин не отримали за цю угоду свої чималенькі комісійні.
Про все це співробітники Краматорського відділу УБОЗ свого часу розповіли журналістові І. Александрову. Після цього Ігор Олександрович поставив лише єдине запитання: «Чому ж М. Сербина і О. Солодуна не вигнали з органів до того, як вони почали повсюди писати скарги?» У відповідь він почув: «В органах існує неписане правило: за порушення, вчинене підлеглими, карають також і їхніх начальників. От і тягнули, скільки могли».
Хто не з нами – той проти нас
13 квітня 2003 р. І. Александров знову надав прямий ефір М. Сербину і О. Солодуну, бо перед тим вони заявили, що отримали «ще один важливий речовий доказ, який відкриває правду, хто кого вбивав, за що вбивав, і хто кому робив «дах». Йшлося про аудіокасету, доставлену їм нібито з Дюссельдорфу, де раніше переховувався Д. Герман.
Вранці 3 липня Ігоря Александрова було побито у вестибюлі будівлі, в якій заходиться телекомпанія «ТОР». Через чотири дні він помер, так і не опритомнівши, а 27 липня М. Сербин і О. Солодун на прес-конференції в Донецьку привселюдно звинуватили свого колишнього начальника у причетності до вбивства Александрова, а заразом і прокурора Донецької області В. Пшонку «у покриванні бандитів». До числа корумпованих чиновників екс-міліціонери водночас зарахували й усіх тих, хто не відреагував так, як би їм того хотілося, на усі їхні безпідставні скарги і обвинувачення.
Але це ще не все. М. Сербин і О. Солодун подали до Краматорського міського суду позовні заяви про захист честі, гідності та ділової репутації, а також про відшкодування моральних збитків до усіх місцевих газет та журналістів, автори яких дозволили собі висловити думку із приводу конфлікту у відділі УБОЗ, відмінну від тієї, що нав’язували їм колишні міліціонери. Зробили це вони фактично через рік після публікації цих статей. До того жодних вимог спростувати подану у публікаціях інформацію «ображені» не висували. Сербин і Солодун сподіваються стягнути з відповідачів від однієї тисячі до ста тисяч гривень. Окрім того, екс-міліціонери зажадали від редакції опублікувати свою чергову відозву: «Існує інформація про злочинну діяльність посадової особи та ціла низка доказів, що свідчать про це, отриманих співробітниками УБОЗ у м. Краматорську – Солодуном, Сербиним, Борисенком, Кутиковим. Це доказ злочинної діяльності могутнього мафіозного формування Північного регіону Донецької області. Мафіозного тому, що складається із представників великого бізнесу, організованої злочинності та співробітників правоохоронних органів».
Замість епілогу
Під час згаданої вище прес-конференції IREX ProMedia один із журналістів поставив колишнім міліціонерам запитання: «Якщо Бантуша звільнять, Яворовського посадять, а Шпортюк вийде на волю і побажає Вам віддячити, Ви візьмете цю «подяку»?» Солодун відповів: «Це запитання є некоректним».
Павло Передерій, «Україна кримінальна», 30 вересня 2003 р.
Слідчий фарс
Подробиці суду у «справі Александрова»
Газетної площі не вистачить, щоб проаналізувати всю брехню, зібрану слідством у справі за обвинуваченням Юрія Вередюка в убивстві Ігоря Александрова. Брехня самого обвинувачуваного, брехня слідчих, брехня декотрих свідків обвинувачення, навіть брехня заступника генерального прокурора Сергія Винокурова, що контролював справу. 11 грудня, передаючи справу в суд, він заявив: «Слідство проведено на найвищому професійному рівні, максимально об’єктивно». Слово «безперечно» домінувало в промові заступника генпрокурора. Але в суді «найвищий професіоналізм» виявився дуже спірним. В очах громадськості справа луснула вже в процесі судових слухань. Адвокат Александрових, до речі, колись заступник генпрокурора, Богдан Ференц заявив, що навіть уявити собі не міг такого непрофесіоналізму слідства. Головуючий на процесі суддя Іван Корчистий до судових дебатів був переконаний в обвинувачувальному вироку «...усе-таки Вередюк 25 разів визнавав на слідстві й півтора місяця в судовому засіданні, що винен. Але коли всі його зізнання я зіставив із доказами, якими ці показання підтверджуються, коли ми вислухали дебати сторін і аналіз доказів прокурора, то в дорадчій кімнаті всі сумніви про необхідність винесення виправдного вироку цілком відпали. Ми сподівалися на дебати, що прокурор дасть оцінку доказам і якимось чином їх згрупує, це все-таки його хліб, але в дебатах нічого нового не прозвучало... Коли ми все це склали в одну загальну картину, то вийшло, що ніде Вередюк не говорив однозначно. Однозначний він тільки в одному моменті: так, я бив. Решта видозмінювалася з кожним новим допитом. Інших прямих доказів його вини, крім його свідчень, не було. І тоді ми дали оцінку доказам обвинувачення і зрозуміли, що за таких доказів засуджувати просто неможливо».
Вирок суду був шоком для всіх: Вередюк заплакав, у заступника прокурора Донецької області Юрія Балєва з’явився нервовий тик, потерпілі, журналісти й усі присутні в залі не могли повірити. Проте це прозвучало: «Вередюка Юрія Григоровича за пред’явленим йому обвинуваченням у злочині, передбаченому ст.93. п. «а» КК України в редакції Закону 1960 року — виправдати за недоведеністю його участі у скоєнні злочину. Запобіжний захід щодо Вередюка Ю.Г. - взяття під варту - скасувати. Вередюка Ю.Г. з-під варти звільнити в залі судового засідання. Судові видатки в сумі 18144 грн. 55 коп. прийняти на рахунок держави».
А за тиждень до цього в судових дебатах недавно призначений заступником прокурора Донецької області Юрій Балєв, разом із колегою Андрієм Любим, суперечили собі та здоровому глузду. Вимагаючи для (як вони вважали) корисливого вбивці восьми років, вони вказували: «Обставиною, що пом’якшувала б покарання Вередюка, безумовно, повинне бути визнано його щире розкаяння й активне сприяння розкриттю злочину». Хоча в цій же промові: «Ні попередньому, ні судовому слідству не вдалося домогтися від Вередюка повністю правдивих свідчень про роль інших учасників цього злочину».
Іван Корчистий в інтерв’ю «ДТ»:
«Можливо, і буде встановлено, що це Вередюк скоїв, я не стверджую його невинуватості, але з наданих доказів це не випливало. І коли прокурор попросив вісім років виконавцю вбивства, котрий, до того ж, має дві непогашені судимості, хронічному алкоголіку, — це не просто викликало подив у журналістів, навіть ми такого не чекали. Оскільки мінімумом за таких обставин могло бути — 15 років, якщо не довічне ув’язнення. Але тільки не вісім років. Я не знаю, як генеральний прокурор відреагував на таку промову прокурора, але мене це здивувало. Як суддя я був би просто непрофесійним, якби погодився з таким вироком».
Обставин, що збільшують провину Вередюка, слідство не знайшло. Навпаки, прокурор Ю.Балєв представив підсудного жертвою суспільства: «Після звільнення з виправно-трудової колонії Вередюк виявився викинутим на вулицю, кинутим напризволяще. Хто подумав про його подальше життя, хто йому допоміг? Хто простягнув йому руку, підтримав? Думаю, що всі присутні в залі, шановний суд, знають відповіді на ці запитання - ніхто!» Зате державний обвинувач виголосив, можна сказати, політичну промову, у якій не тільки згадав минулі вибори та майора Мельниченка, а навіть дав характеристику журналістам, що «істерично кричать про порушення свободи слова», свідкам, які не згодні з версією слідства, сім’ї потерпілого і... самому покійному Ігорю Александрову.
Ю.Балєв: «Останніми роками ним (Александровим - авт.) було підготовлено низку програм критичного змісту про ті чи інші події, висловлювалася критика на адресу конкретних посадових осіб. Слід визнати, що більшість передач мала поверховий характер, а вся критика, що звучала в них, зводилася до висловлювань і звинувачень, які нічого спільного з об’єктивною дійсністю не мали... Керуючись почуттям неприязні чи помсти, тобто низькими спонуками, обвинувачуваний за обмову журналіст і колишні убозівці Сербин і Солодун в ефірі ТРК «ТОР» надумано звинувачують співробітників правоохоронних органів у корупції, перевищенні влади, службових зловживаннях, у скоєнні тяжких злочинів. Усе сказане в «Без ретуші» Сербиним і Солодуном в ефірі, наданому їм ТРК «ТОР», мало наклепницький характер».
Наводити безглузді обвинувачення прокурора на адресу потерпілих, котрі, бачте, поводилися не так, як хотілося пану Балєву, автори вважають просто неетичним.
Іван Корчистий: «Ми дали Балєву можливість перепросити в репліці. Але він не скористався цим. А хіба нормально, що після його промови вдова Александрова ридала? І вона могла зрозуміти, що весь суд згоден із Балєвим. Тому, щоб прокурор нас не звинуватив, як він потім написав у касаційному поданні, у тенденційності й однобічності, нам довелося самим попросити вибачення у потерпілих за промову прокурора вже після вироку. Але взагалі, звісно, це нонсенс. Я не знаю, як керівники Генпрокуратури відреагують на вісім років, але поведінка щодо потерпілої... Вони все-таки — одна сторона в справі. Ображаючи свою сторону, прокурор переступає межу, яку переходити не можна».
Пригадав прокурор і справу чотирирічної давнини, «яку свого часу розслідували щодо Ігоря Александрова і яка була предметом судового розгляду. Александрова обвинувачували в тому, що він, працюючи генеральним директором ІРТК «ТОР» у місті Слов’янську, 5 лютого 1998 року, під час свого виступу в прямому ефірі, образив кандидата в депутати України Лещинського, назвавши останнього некоронованим горілчаним королем, пов’язав діяльність підприємця зі зростанням кількості дітей-сиріт і дітей-інвалідів. Лещинський визнав сказане Александровим таким, що не відповідає дійсності, що ображає його честь і гідність, звернувся в Слов’янський міський суд, і цей суд 19 березня 1998 року за ознаками злочину, передбаченого частиною другою ст. 125 КК України, тобто за обмову, порушив проти Александрова кримінальну справу, розслідування якої проводила прокуратура міста Слов’янська. 13 квітня 1998 року Александрова вироком Слов’янського міського суду було засуджено».
Ця справа розглядалася понад два роки й була закрита, коли виявилося, що в ній немає заяви позивача. Тобто прокуратура порушила справу з власної ініціативи. У цьому випадку, користуючись логікою прокурора, можна говорити, що прокуратура «ліпила» справу Вередюка, керуючись «почуттям неприязні чи помсти, тобто низькими спонуками». До цієї історії про «горілчаного короля» і «дітей-сиріт» хочеться додати ще дві фрази з обвинувачувальної промови прокурора в справі Вередюка: «Не можна не відзначити й того, що пияцтво призвело до трагедії і в справі, що розглядається... Останні 15 років свого життя підсудний, зловживаючи спиртним, поступово перетворювався на аморальну особистість. Пияцтво зруйнувало його родину, фактично позбавило підсудного батьківства». Зла іронія...
Прокуратура заперечує не тільки те, що готувалося навмисне вбивство саме журналіста, а й професійну діяльність Александрова як мотив злочину.
Ю.Балєв: «Правоохоронним органам не відомі факти, які могли б указувати на те, що журналісту Александрову хтось перешкоджав у здійсненні ним своєї законної, підкреслюю, законної професійної діяльності. З такими заявами Александров до правоохоронців не звертався. У зв’язку з цим, слід відкинути як надуману (висловлюючись фразами пана Ференца) придуману «артистами й заїжджим режисером» версію про те, що ця трагедія може мати якийсь стосунок до журналістської діяльності Александрова».
Іван Корчистий: «Я в цьому не сумніваюся (в убивстві на грунті професійної діяльності. — авт.). Убивства скоюються або на побутовому грунті, або на грунті грошей. Ми не встановили, що Александров із кимось конфліктував настільки, щоб можна було його вбити. Стосовно грошей, то суд не встановив, і нам органи слідства не надали фактів, що він брав участь у якихось грошових аферах, когось обдурив або взяв у борг і не повернув. Цього немає. Залишається тільки одне — професійна діяльність. А те, що він випускав в ефір дуже серйозні речі — у цьому немає сумнівів».
Більше того, у вироку вказано: «У судовому засіданні достеменно встановлено, що фактично готувалося й було скоєно вбивство саме журналіста Александрова».
Кор: «І Сербин із Солодуном, і члени сім’ї Александрова заявляли, що є якийсь адвокат Глотов, котрий у день убивства забрав із квартири журналіста валізку, у якій, як стверджує Олексій Александров, були дискети, відеокасети й фотографії. Сербин із Солодуном говорять, що незадовго до цього вони передавали Александрову аналогічні документи з метою підготовки викривальної для правоохоронців області програми «Донбас кримінальний». Проте, ні слідство не допитало Глотова з цього питання, ні суд, ні захист».
І.Корчистий: «У матеріалах справи є доповідна оперуповноваженого Слов’янського МВВС про те, що він приїжджав до Глотова, але вдома його не знайшов, і протягом тижня вони його шукали, щоб він видав ці документи. Він переховувався від працівників міліції і так і не видав ці документи. Були вони в нього чи ні — невідомо. Ми сподівалися, що і депутатська комісія, і потерпіла сторона представлять справді ті документи, які не потрапили до слідства. А вони могли не потрапити, бо люди боялися за своє життя й не хотіли передчасно розголошувати якісь відомості. Але в судовому засіданні цього не сталося, попри кількаразові прохання. Ні слідча комісія на нас не вийшла, ні потерпіла нічого не заявляла, ні адвокат не клопотався про виклик цього свідка. А суд зараз не має права з власної ініціативи цього робити. Ми думали про Глотова, хотіли його почути, але нам ніхто не дав такої можливості.
До речі, ще 4 жовтня 2001 року слідчий з особливо важливих справ Генеральної прокуратури України старший радник юстиції Голик виніс постанову, відповідно до якої фахівців «Поліграфу» було залучено до проведення слідчих дій — перевірки свідчень Юрія Вередюка, які він давав із 23 серпня до 4 жовтня на предмет їхньої достовірності. Оскільки вже на той момент з’явилися великі сумніви в правдивості його слів. Попри всі зусилля, не вдавалося знайти тих людей, про яких розповідав підозрюваний, машин, колір яких постійно змінювався тощо. На жаль, результати перевірки на поліграфі, за нормами українського законодавства, можуть розглядатися тільки як думка фахівців, але вони не є доказом у справі. Проте фахівці дійшли висновку, що Вередюк говорить про злочин, якого, можливо, не скоїв, а якщо і скоїв, то його роль не була головною. Він не був виконавцем. Уся справа в тому, що йому пообіцяли в разі визнання провини мінімальний термін позбавлення волі — вісім років в’язниці, зміну прізвища, зміну статті (не вбивство журналіста, а, можливо, вбивство працівника міліції, що дуже котирується серед в’язнів у місцях позбавлення волі) і відбування покарання або в Харківському, або в Київському СІЗО».
Кор: «Захист свідка «по-українському»?
І.Корчистий: «Такий варіант розвитку подій не передбачено вітчизняним законодавством, проте він більше ніж реальний. На жаль, з’ясувати, від кого надійшла Вередюку ця пропозиція — від мафії чи співробітників правоохоронних органів, прокуратури, СБУ — так і не вдалося. Ясно одне — за мінімальний строк — вісім років і матеріальну винагороду (машина, однокімнатна квартира в м. Краматорську й відповідне ставлення в місцях відбування вироку) Вередюк погодився взяти на себе вбивство Александрова. Ще раз скажу, що встановити замовника злочину за допомогою детектора брехні неможливо, оскільки Вередюк так і не видав інформацію, яка могла б прояснити ситуацію в даному питанні. Фахівці, що працювали з ним на детекторі, не виключають, що на місці злочину було двоє-троє чоловік. При цьому роль самого Вередюка була абсолютно не такою, як він про це всім розповідав.
Стосовно «Михалича», котрий нібито виступив у ролі замовника злочину й опис якого Вередюк наводив на перших допитах, то, дійшли висновку фахівці, він загалом виявився вигаданим персонажем, придуманим або Вередюком, або людиною, яка проінструктувала його, як треба поводитися. І справді, коли слідчий почав допитувати Вередюка, маючи на руках висновок фахівців, той зізнавався, що «Михалича» він видумав і такої людини насправді немає. Результати півторамісячної роботи слідчих органів опинилися в кошику, й усе довелося починати спочатку. Але Вередюк знайшов нову людину на роль організатора вбивства. Ним виявився Ігор Благов — житель Балтії, котрий більшу частину свого часу проводив у Росії, де встиг одержати дві судимості за шахрайство. У Краматорську в нього був знайомий місцевий бізнесмен, який і запросив його в березні 2001 року зайнятися спільною справою. Але Благов віддавав перевагу проводити час не за роботою, а в барах і ресторанах, заробляючи на життя грою в автомати. І саме Ігор Благов, за словами Вередюка, замовив йому побиття адвоката в м. Слов’янську. Коли слідчі почали уточнювати, яка ж роль Благова — замовник він чи посередник, Вередюк почав плутатись у своїх показаннях. У його розповідях з’явилася ще ціла низка персонажів, зокрема жінка, яку нібито скривдив адвокат при розділі майна, і за це вона вирішила його провчити. Жінка поскаржилася Благову й попросила його допомогти вирішити це питання».
Кор: «А що на всі ці звинувачення відповів сам Благов?»
І.Корчистий: «Нічого, бо 1 листопада 2001 року він зник і більше його ніхто не бачив. Факт його перебування до цієї дати підтверджують працівники бару, куди він полюбляв заходити».
Кор: «Тобто розповідь про Благова прозвучала з вуст Вередюка задовго до його зникнення з поля зору правоохоронних органів. Хіба вони не могли зробити так, щоб він залишився в Краматорську й дав свідчення?»
І.Корчистий: «Аналогічне запитання ми поставили начальнику карного розшуку м. Краматорська, і він, певне не очікуючи цього, відповів, що не отримав відповідної команди згори. Зате вони просили краматорського приятеля Благова, щоб він увесь цей час його утримував...»
Ігоря Благова допитали єдиний раз, на досудовому слідстві. Тоді він розповів, що випадково познайомився з Вередюком у перших числах липня 2001 року. Останній розповів, що виконав замовлення «Михалича» за 6000 грн., але останній заплатив тільки дві тисячі за побиття адвоката в Слов’янську, а решту суми залишився винен. Після чого Вередюк звернувся до Благова з проханням «вибити» ці 4000 грн., пообіцявши заплатити за цю «роботу» тисячу двісті грн. І справді, того ж дня Благов одержує цю суму й починає шукати «Михалича». Але потім ці показання не одержали підтвердження. Зате начальник карного розшуку розповідає нам, що саме Благов здає Вередюка правоохоронним органам. На наше запитання, а навіщо йому це було потрібно, виразної відповіді так ніхто й не дав.
Думаю, міністр внутрішніх справ Юрій Смирнов управі поцікавитись у своїх підлеглих, чому вони так поводилися щодо Благова...
Кор: «А навіщо Вередюк віддав Благову 1200 грн., знаючи, що насправді «Михалича» він не знайде?»
І.Корчистий: «Найцікавіше, що немає жодних слідів того, що у Вередюка на руках залишилися 800 грн. 1 липня вони нібито в нього були, а 23 серпня на момент затримання сума готівки становила 24 грн. На одному з допитів Вередюк на запитання, куди він витратив гроші, відповів, що пропив їх у період із 1 до 3 липня. Але вже через якийсь час розповідав, що всі ці три дні збирав пляшки, оскільки йому не було на що жити. Усім спробам встановити істину в цьому питанні Вередюк дуже дивувався, мовляв, навіщо це нам треба, адже все вже домовлено... В обмін на співробітництво з прокуратурою та правдиві свідчення він розраховував на пом’якшення вироку».
Кор: «Хіба прокуратура не пішла йому назустріч, попросивши для нього вісім років позбавлення волі? Виконавець убивства, тим паче раніше двічі засуджений, мабуть, ніколи не одержував менше 15 років. А то й вищу міру — довічне ув’язнення...»
І.Корчистий: «На жаль, це запитання без відповіді. Але проглядається цікава закономірність. Бомж, який жив у лісопарку неподалік автовокзалу м. Краматорська, потрапляє в слідчий ізолятор, і в нього спочатку з’являється один спортивний костюм, потім інший. У камері в нього єдиного був телевізор. За які заслуги така честь?»
Кор: «А що то за історія з захворюванням Вередюка? Спочатку про туберкульоз ніхто не говорив, а потім почали натякати на можливість летального результату...»
І.Корчистий: «Ми також не знали, що він хворий, поки 20 березня не приїхали в Слов’янськ, де нас і повідомили про це. Призначили власну експертизу, яка підтвердила, що Вередюк справді хворий на сухоти, але це не заважає йому бути присутнім на судових засіданнях. Тепер я розумію, що все було зроблено для того, щоб процес почався після виборів. М.Потебенько став народним депутатом, і 2 квітня ми спокійно почали працювати».
Кор: «Але либонь ще 6 жовтня представники Генеральної прокуратури знали, що справу Вередюка шито білими нитками, і попри це вони направили її в суд. Навіщо?»
І.Корчистий: «Запитання не до мене. Я вважаю, що направляти в суд справу, побудовану на суперечливих показаннях, які неможливо спростувати чи підтвердити, - юридичне «самогубство».
Кор: «Як, на вашу думку, складеться доля Вередюка, якщо винесений вами вирок залишиться в силі?»
І.Корчистий: «Журналісти, присутні на процесі, прямо запитували в мене, чи вб’ють Вередюка? На мій погляд, такий розвиток подій малоймовірний, оскільки вбивати його немає за що. Він свою роль відіграв чудово. Крім того, його зникнення викличе великий резонанс».
Кор: «Але ж він бомж, який може просто зникнути...»
І.Корчистий: «На жаль, у цьому випадку він нічим не захищений. А в нас він захисту не попросив».
Кор: «Цю справу розглядатиме Верховний суд України. Ви готові прийняти його рішення, яке, можливо, буде не на вашу користь?»
І.Корчистий: «Незалежно від того, якого рішення дійде Верховний суд, судді, котрі брали участь у цьому процесі, із ним погодяться. Але як суддя, що вів цю справу, я не побачив доказів вини Юрія Вередюка».
Кор: «Чи були в Україні прецеденти, коли обвинувачуваного в убивстві виконавця, котрий підтверджує свою вину, виправдовували в залі суду»?
І.Корчистий: «Це перший».
Кор: «Слідство вела Генпрокуратура, і якщо ВС підтвердить ваше рішення, справу знову буде передано в Генпрокуратуру. Що змінюється?»
І.Корчистий: «Багато що. Ті докази, які вже одержали оцінку суду, враховувати більше не можна. Тобто прокуратурі доведеться справді розшукувати осіб, причетних до вбивства Александрова, і розслідувати справу наново».
Кор: «Глава парламентської слідчої комісії Анатолій Хмелєвой заявляв, що він знає, хто вбивця, але в суді це не прозвучало».
І.Корчистий: «Ми чекали, що нам нададуть нові докази, але цього не сталося. Я не знаю чому - можливо, справді сподівалися, що буде обвинувальний вирок, і тоді слідча комісія збиралася подавати докази Верховному суду. Або це був просто блеф».
Кор: «Якісь наслідки вироку ви вже відчуваєте?»
І.Корчистий: «Про це краще поговоримо після рішення Верховного суду. Але для міліції та прокуратури я тепер, мабуть, персона нон грата. Уявіть собі, міністр внутрішніх справ заявляє публічно антиконституційні речі - шкодує, що суд безконтрольний і некерований. В іншій країні він за такі слова вже пішов би у відставку. Йому просто треба відкрити статтю 129 Конституції, де говориться про самостійність і незалежність судової влади».
Сергій Корабльов, газета «Дзеркало тижня», №19, www.zn.kiev.ua, v.ua