Geum.ru

Удк 32+329. Д67 ббк 66. 2(4 Укр)+76

Вид материалаДокументы

Содержание


Донецький «чоботар»
Звідки у «донецьких» ноги ростуть?
Втім, можете не порівнювати, в 1995-1996 роках долі Кобзона, Брагіна, Щербаня та Звягільського переплетуться найнеприроднішим чи
Подобный материал:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   50

ДОНЕЦЬКИЙ «ЧОБОТАР»


Після того як Верховна Рада дала згоду на призначення наступним Генеральним прокурором України Геннадія Васильєва, прогнозувати поліпшення ситуації у правозахисній галузі – справа, мабуть, невдячна. Лише час покаже, чи зуміє пан Васильєв використовувати своє нове крісло за прямим призначенням, а саме контролювати дотримання законності, а не виконувати політичні замовлення, знищуючи незручних для діючої влади фігур. Чи стане нова посада трампліном для підкорення Васильєвим нових висот, або ж він вилетить із нового крісла після чергової прес-конференції пані Колінько – побачимо.

Ставлення до Васильєва є різним. Так, нинішній донецький губернатор Анатолій Близнюк на момент розгляду кандидатури Геннадія Васильєва на Генпрокурора був переконаний, що той має достатній професіоналізм, щоб обійняти цю посаду. «Це саме той варіант, коли пироги пече пекар, а чоботи шиє чоботар. Тобто Васильєв – професіонал. Він працював у Донецькій області прокурором. Він знає цю роботу не з чуток і може поставити її на відповідний рівень. Я його знаю як чисту, чесну, порядну людину, яка зможе в силу своїх людських якостей, у випадку його обрання, бути гідним Генеральним прокурором», – запевняв на одній із прес-конференцій голова обладміністрації. Вочевидь, цю думку поділяють і деякі представники українського політичного Олімпу...

А ми згадаємо не такі вже й давні часи, коли Геннадій Васильєв тільки-но починав керувати прокуратурою Донецької області.

Це зараз, через дванадцять років, перше сходження у 1991 році Геннадія Васильєва на прокурорський «престол» Донецької області сприймається як звичайна річ. Хто ж, як не він – заступник прокурора області, – повинен був стати першим? Але міг і не стати! Оскільки мав на той час реального конкурента – В. М. Стойку, який вперто випереджав Васильєва у гонитві за прокурорським кріслом. Але все кардинально змінилося тоді, коли за Васильєва замовила своє вагоме слівце людина, чию думку проігнорувати було важко – Ахать Хафізович Брагін. Після цього Стойку буквально «вижили» з області, і лише за кілька років він зміг повернутися, ставши радником з правових питаннях у губернатора Віктора Януковича. А Геннадій Андрійович до липня 1996 року наглядав за порядком у Донецькій області...

У 2002 році донецькі любителі читання раритетних видань могли поринути в атмосферу дев’яностих, прочитавши «Хроніки донецького бандитизму», що вийшли тиражем 1000 екземплярів у видавництві «Юрпрес». Авторові «Хронік...» – Олександру Кучинському, головному редакторові щотижневика «Кримінал-Експрес», вдалося згадати практично все й усіх. Звідти дізнаємося, що «з 1990 по 1993 р. загальна злочинність у Донецькій області зросла на 30%, а по лінії карного розшуку – на 50%. Таких темпів росту злочинності міліцейська статистика ще не знала... Тільки у 1991 р. органами міліції було знешкоджено 2186 злочинних груп, з яких 61 – з ознаками організованості. Ними було скоєно понад чотири тисячі злочинів, у тому числі 33 вбивства, 165 розбоїв, 212 грабежів, 173 випадків вимагання... Починаючи з 1991 року кількість організованих злочинних угруповань, виявлених органами внутрішніх справ, невпинно зростає».

Звісно, особистої провини обласного прокурора Васильєва у тому, що відбувалося, немає, бо часи були такими – романтика бандитського життя і прагнення легких грошей інфікувала усю країну. Інше питання, наскільки ефективно протидіяли їм відповідні органи регіону і прокуратора зокрема.

Водночас зростає й інша статистика:

– 6 листопада 1992 року у Калінінському районі Донецька чотирма пострілами упритул із пістолета ТТ убито Валерія Ґольдіна, в.о. генерального директора українсько-німецького СП «Донкавамет», який займався кольоровими металами. Злочин не розкрито.

– 10 листопада 1992 р. у Калінінському районі Донецька з автоматів розстріляний Януш Кранц, хазяїн і директор фірми «Кранцколорит», котрий на той момент вважався одним із найбагатших людей Донбасу. Злочин не розкрито.

– 6 серпня 1993 р. убито великого «цеховика» Віктора Крутова. Злочин не розкрито.

– 11 лютого 1994 р. в Артемівську з автомата розстріляно президента асоціації підприємців Артемівська Валерія Слєсарєва.

– 18 червня 1994 р. у Донецьку з автомата і пістолета вбито віце-президента АТ «Моздок-Лтд» Сергія Глєбова. Злочин не розкрито.

– 29 листопада 1994 р. у Маріуполі вбито Анатолія Балакірського – керівника концерну «Азовтранссервіс». Злочин не розкрито.

– 15 жовтня 1995 р. стався вибух на стадіоні «Шахтар», у результаті якого загинув Ахать Хафізович Брагін, керівник його охорони, полковник запасу КДБ Віктор Двойних та ін. Злочин начебто розкрито.

– 28 березня 1996 р. у Києві розстріляно президента баскетбольного клубу «Шахтар-Аско» Олександра Шведченка. Він же очолював компанію «Алмар» та українське представництво ITERA-ENERGY – найбільшого на той час постачальника газу в Україну. Злочин не розкрито.

– 16 травня 1996 р. у Донецьку застрелений засновник і президент АТ «Данко» Олександр Момот. Злочин не розкрито.

Окрім перерахованих вище представників донецького бізнесу, 1993 року в під'їзді свого будинку на бульварі Пушкіна було вбито досить відомого у Донецьку підприємця Юрія Лашина. Його застрілили двома пострілами із ПМ спеціального зразка – зброя з особливим різьбленням під ПББС – прилад безшумної і безспалахової стрілянини, що застосовується переважно спецслужбами і пересічному бандитові її дістати було би вкрай важко. Вбитий Лашин займався цементною промисловістю, торгівлею оргтехнікою, був засновником і власником СП «Універсал-Імпекс», одним зі співвласників банку «Донкредитінвест» (ДКІ), співзасновником ТОВ «Доріс» – одного з провідних нині інтернет-провайдерів у Донецьку. За Лашиним рахувався кредит в 1,2 млн доларів США, отриманий у Залізничному відділенні Промінвестбанку, який після того перейшов під контроль одного із представників наведеного мартирологу.

Якихось активних дій щодо розшуку вбивць Ю. Лашина та їхніх замовників у Донецьку не проводилося. І взагалі хтось добряче постарався, аби про це вбивство усі пошвидше забули. Це підтверджується і відсутністю яких-небудь даних щодо нього у «Хроніках донецького бандитизму».

Також, починаючи з 1992 року, в Донецькій області від рук найманих убивць загинуло чимало лідерів організованих злочинних угруповань, які контролювали міста Донбасу. Серед них: у 1993 році – Анатолій Боблак (Єнакієве), А. Медведь (Констянтинівка), Володимир Писаревський (Макіївка); у 1994 році – Попов (Торез), Валерій Бімбат (Маріуполь), Кархан Толебаєв (Донецьк), Євген Минайлук (Донецьк). Цей рік запам’ятався у кримінальному світі тим, що Донецьк тоді став місцем відстрілу практично всіх злодійських лідерів старої закваски. Один за одним були знищені «злодії в законі» В'ячеслав Фролов, Едуард Брагінський і близькі до цього кола Михайло Дворний, Акоп Акопян, Анатолій Дутко та інші. Такими ж «плідними» за результатами бандитських «розборок» були й наступні три роки. Кількість розкритих злочинів можна перерахувати на пальцях.

А ще 1994 і 1995 роки стали останніми для представників Грузії (брати Долідзе), Вірменії (Акоп Акопян) і Дагестану (брати Джамалови), перекресливши усі їхні прагнення взяти під контроль Донбас. У результаті реальна влада над регіоном сконцентрувалася в руках Ахатя Брагіна («Аліка Грека»), а згодом перейшла у спадок до Рината Ахметова.

Не досягнувши особливих успіхів на ниві боротьби зі злочинністю, прокурор Донецької області, вочевидь, замислився, а чи не вийшло би у нього краще покерувати державою, і балотується у 1994 році в депутати у Калінінському окрузі. Округ цей, як відомо, перебував під патронатом пана Брагіна, тому другого туру, як можна здогадатися, не знадобилося.

Проте пішовши з посади прокурора області в липні 1996-го, вже за рік Геннадій Васильєв знову повернувся у свій кабінет. Щоправда, на статистику розкриття злочинів, судячи з усього, ця обставина жодним чином не вплинула. А 1998 року після чергового обрання Васильєва до ВР (по округу, який до самої своєї смерті контролював Євген Щербань), новим прокурором Донецької області став Віктор Пшонка, який, втім, виявився гідним спадкоємцем свого попередника.

20 грудня 2002 року інформаційне агентство «ПРИМАNEWS» поширило повідомлення про те, що «Генеральний прокурор України Святослав Піскун виніс догану прокуророві Донецької області Вікторові Пшонці за поганий контроль над розслідуванням кримінальної справи про вбивство директора телекомпанії «ТОР» (Слов'янськ) Ігоря Александрова. У ході слідства з'ясувалося, що у тележурналіста Александрова були фотографії, на яких прокурор Віктор Пшонка красувався в компанії кримінальних «авторитетів». Під час обшуку у квартирі Александрова фотографії загадково зникли. Прокурора Пшонку було усунено від нагляду за веденням цієї справи. До цього Генеральна прокуратура вже двічі намагалася відправити Пшонку у відставку, однак заступник голови Верховної Ради Геннадій Васильєв допоміг йому залишитися на своїй посаді». Можливо, тепер, користуючись всією повнотою генпрокурорської влади, Геннадій Андрійович доведе до кінця, наприклад, справу Александрова і викриє не лише виконавців, але й їх спільників у правоохоронних органах?

Тоді й побачимо, який з нього «чоботар». На думку пана Близнюка, відповідь на це запитання прийде в європейських модельних туфлях, на думку ж інших літописців – у кирзових чоботях ( Олександр Білецький, ссылка скрыта).


В

Вередюк Юрій


«Після повалення в Україні злочинної влади та отримання від нового Президента вільних рук у боротьбі зі злочинністю наші правоохоронні органи нарешті починають відповідати своєму найменуванню і призначенню та досягають на цій ниві вражаючих успіхів. Про один із них стало відомо минулого тижня, коли було повідомлено про затримання слідчо-оперативною групою Генпрокуратури та Служби безпеки трьох офіцерів донецької міліції, підозрюваних в отруєнні краматорського бомжа, котрий вже став відомим всій країні, Юрія Вередюка.

Ексклюзивні подробиці ретельно розробленої і бездоганно здійсненої спецслужбами операції, яка допомогла викрити злочинців, довідалися лише журналісти «Свободи».

Але згадаємо події, що передували цьому затриманню. У липні 2001 року був жорстоко побитий бейсбольними битами директор телекомпанії «ТОР» зі Слов'янська Ігор Александров. За кілька днів журналіст помер у лікарні, а в жовтні за обвинуваченням у нападі на нього у Краматорську був затриманий безробітний і без певного місця проживання Юрій Вередюк. Дев'ять місяців його утримували під вартою, але в травні 2002 року судова колегія у кримінальних справах Апеляційного суду Донецької області під головуванням судді Івана Корчистого виправдала підсудного у зв'язку із відсутністю доказів його провини.

Пізніше стало відомо, що обмовити себе у злочині, якого він не скоював, Вередюка змусили співробітники міліції – підполковник Ігор Криволапов, що став згодом начальником Червонолиманського райвідділу, та дільничні інспектори із Краматорська Є. Дроздов і О. Тамбовцев. 13 лютого 2004 року Печерський райсуд Києва санкціонував їхній арешт за обвинуваченням в ініціюванні фальшивих доказів провини Ю. Вередюка. З лютого поточного року Дроздова і Тамбовцева судять в Артемівському міськрайсуді Донецької області, оголошення вироку по цій справі очікується 12 травня. Кримінальна ж справа по обвинуваченню Криволапова виділено в окреме провадження, оскільки в ході слідства було встановлено його причетність до вбивств ще кількох людей.

А в Апеляційному суді Луганської області від жовтня минулого року судять банду із Краматорська, члени якої – брати О. і Д. Рибаки, Р. Турсунов, В. Онишко і С. Корицький – окрім інших тяжких злочинів обвинувачуються також в убивстві журналіста І. Александрова.

Обвинувачуваних в убивстві журналіста затримали у вересні 2003 року, але Юрій Вередюк, на жаль, про це вже не дізнався, оскільки в ніч на 20 липня 2002 року помер у Краматорську на руках співмешканки Галини Костюхіної. За два дні вона його поховала. Ця раптова смерть нібито від серцевого нападу вже тоді багатьом здавалася підозрілою. А суддя Корчистий невдовзі після того, як виправдав Вередюка, відкрито заявив, що йому, як носієві інформації, загрожує небезпека.

Але тодішній заступник прокурора Донецької області Михайло Шорін та його київські начальники, посилаючись на висновок судмедекспертів, завіряли громадськість у відсутності яких-небудь ознак насильницької смерті. Перші обґрунтовані підозри, що Вередюку таки допомогли померти, з'явилися лише у грудні 2004 року, коли слідчим Генпрокуратури і головного управління «К» СБУ вдалося налагодити так званий психологічний контакт із Олександром Рибаком, обвинувачуваним в організації вбивства І. Александрова.

В одній із довірливих бесід той розповів, що у 2002 році, у період судового розгляду у кримінальній справі щодо Ю. Вередюка, до нього неодноразово приїжджали начальник 6-го відділу управління карного розшуку УМВС у Донецькій області Олександр Герасименко та оперуповноважений того ж відділу Сергій Шломін. При зустрічах Герасименко казав, що йому і його довіреним особам відомо про причетність саме Рибака до вбивства журналіста, але вони переконали Вередюка обмовити себе. В обмін на «зізнання» йому пообіцяли матеріальну винагороду та гарні умови утримання у місцях позбавлення волі на строк не більше семи років. А від Рибака за приховування його ролі в убивстві журналіста Герасименко зажадав 10 тис. доларів, але той відмовився платити, говорячи, що не просив нікого його «відмазувати» і підшукувати когось іншого на роль убивці.

На одній із чергових зустрічей із Герасименком і Шломіним, що відбулася невдовзі після того, як Вередюка було виправдано, Рибак поцікавився, як надалі вони мають вчинити із носієм інформації, що становить для них серйозну загрозу викриття. У Герасименка, який був уже добряче напідпидку, розв'язався язик, і він розповів, що вже після звільнення Вередюка він неодноразово із ним зустрічався, передавав продукти харчування і в одну з таких «посилок» поклав отруєний апельсиновий сік, від якого Вередюк повинен незабаром померти.

З метою перевірки отриманої від Рибака сенсаційної інформації співробітники управління «К» СБУ спільно зі слідчими Генпрокуратури розробили план оперативних заходів, об'єктами розробки якого стали Герасименко і Шломін. Рибаку, який перебував під вартою у Луганському слідчому ізоляторі № 17, у грудні 2004 року було передано мобільний телефон. Оскільки Герасименко на той час переїхав до столиці, де працював на посаді начальника управління по боротьбі з незаконним обігом наркотиків УМВС у Київській області, було прийняте рішення, що Рибаку доцільніше буде спілкуватися зі Шломіним, котрий продовжував працювати оперуповноваженим карного розшуку УМВС Донецької області. Через певний час Рибак під контролем співробітників СБУ налагодив з ним телефонний зв'язок. І якось попросив надати йому допомогу в одній делікатній справі, суть якої пообіцяв викласти письмово.

І от наприкінці грудня Шломін одержав записку – Рибак у завуальованій, але зрозумілій формі, просив передати йому в слідчий ізолятор отруту, якою було отруєно Вередюка, нібито для того, щоб отруїти свого спільника, який дає невигідні для нього свідчення слідству. Пізніше це ж прохання він повторив у телефонній розмові. На зустріч із посильним Рибака, у ролі якого виступав співробітник СБУ, Шломін прибув разом із начальником 9-го відділу управління карного розшуку УМВС Донецької області Альбертом Винничуком. Міліціонери передали до СІЗО СІМ-карту до мобільного телефону, по якій мали намір вести із «замовником» конфіденційні переговори. Шломін підтвердив наявність отрути і зажадав за послугу 3 тис. доларів. Рибак погодився, і 27 січня в Луганську співробітник СБУ, що діяв у ролі його довіреної особи, передав Шломіну і Винничуку потрібну суму, а ті йому – пакетик із порошком білого кольору вагою трохи більше 17 грамів, як встановили пізніше. У телефонній розмові Шломін також проінструктував Рибака, що найефективніше отрута діє, якщо її розчинити у «пепсі-колі», і не залишає слідів в організмі жертви.

Речовину, котру Рибаку передали Шломін і Винничук, співробітники СБУ відправили фахівцям Інституту загальної і неорганічної хімії ім. Вернадського, і виявилося, що це ортофосфіт натрію, але не повний його аналог, а з токсичними домішками. За висновком фахівців Інституту екогігієни та токсикології ім. Медведя, ця отрута належить до хімічних речовин третього класу небезпеки (помірно небезпечна речовина) і в перерахунку на людину із середньою масою тіла (60 кг) його мінімальна смертельна доза орієнтовно становить 8,4 грами. Після введення в організм ортофосфіт натрію вражає центральну нервову систему та слизову оболонку шлунка, що спричиняє смерть.

А от запевнення Шломіна, нібито ця отрута не залишає слідів, виявилися перебільшенням. Насправді залишає, хоча виявити їх складно, але можливо - лише за допомогою сучасної техніки. Оскільки в Донецьку такої немає, тим, хто інструктував Шломіна, і вдалося ввести його в оману. Причому ще й, як говориться, підвести під монастир, оскільки сліди ортофосфіту натрію експерти виявили при дослідженні ексгумованих останків бідолахи Вередюка. Це означає, що отрута, яку Шломін і Винничук передали Рибаку, є аналогічною тій, якою було отруєно псевдо-вбивцю журналіста.

Логічним підсумком блискучої за своїм задумом і втіленням спецоперації Служби безпеки стало порушення Генеральною прокуратурою 15 березня 2004 року кримінальної справи за статтею 115 Кримінального кодексу – підготовка до здійснення зумисного вбивства з попередньою змовою групою осіб. 39-річний А. Винничук та 35-річний С. Шломін були затримані 14 квітня, 40-річний А. Герасименко (він, до речі, є ще й депутатом Ворошиловської райради Донецька) – 17-го. Печерський райсуд Києва санкціонував утримування всіх трьох під вартою у столичному слідчому ізоляторі № 13. Притиснуті незаперечними доказами, «міліціонери» визнали свою провину у повній мірі. Їм було пред’явлено обвинувачення у скоєнні зумисного вбивства Ю. Вередюка з метою приховання злочину про фальсифікацію щодо матеріалів його кримінальної справи.

Можливо, тепер вони, як і Олександр Рибак, який встановив «психологічний контакт» зі слідством з метою пом'якшення покарання за вбивство журналіста, у довірливих бесідах розповідають про інші злочини, скоєні їхніми колегами. Адже в період нагромадження капіталу в Донецькій області було вбито чимало людей, і левову частку цих злочинів дотепер не розкрито. Чи це не тому, що до них причетні і співробітники місцевих органів, які давно вже перестали бути правоохоронними?

Окрім того, навряд чи в когось викликає сумнів той факт, що фальсифікатори обвинувачення проти Ю. Вередюка і його вбивці зважилися на це з власної ініціативи, а не за наказом безпосереднього керівництва. Тому слідство зобов'язане встановити також тих, хто віддавав злочинні накази, і притягти їх до відповідальності, які би посади в минулому чи тепер вони не обіймали. Напевно варто поставити деякі питання й експертам, що констатували смерть Вередюка від «серцевого нападу».

На жаль, жертву отруйників у погонах вже не воскресити, але на згадку про цього знедоленого бідолаху і про тисячі інших безневинно вбитих у роки злочинного режиму Кучми суспільство зобов'язане зробити необхідні висновки, аби уникнути повторення подібного жаху. І перший висновок очевидний – злочинці повинні сидіти у в'язницях, а не у владних кабінетах. Це ми до того, що багато хто з них підуть на парламентські вибори 2006 року в різних «опозиційних» списках в надії сховатися від покарання за бронею депутатської недоторканності (так і сталося, але вони тепер ще й влада – ред.). Олег ЛЯШКО, Олексій ЛЕНСЬКИЙ, ссылка скрыта

Також дивись главу Медведько Олександр


Вечерко Володимир

Народився 7 листопада 1953 р., освіта вища, генеральний директор товариства з обмеженою відповідальністю «Союзпромінвест-Донбас, мешканець міста Донецька. Народний депутат України, член фракції Партії регіонів.

Заступник голови Комітету Верховної Ради України, голова підкомітету по зв'язках з парламентськими комітетами у європейських справах Комітету Верховної Ради України з питань європейської інтеграції.

Член Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань перевірки ситуації із забезпеченням природним газом українських споживачів, розрахунками за поставлений природний газ та можливими порушеннями діючого законодавства на енергетичному ринку України.

Голова Української частини Комітету з парламентського співробітництва між Україною та Європейським Союзом.

Член групи з міжпарламентських зв’язків з Федеративною Республікою Німеччина, з Польською Республікою та Італійською Республікою. (З сайту Верховної Ради України a.gov.ua)


Звідки у «донецьких» ноги ростуть?

(...) А от Юлік Абрамзон - це, кажуть, Велика Людина. Він чому з вантажників у директори ВРП (відділ робочого постачання, основна структурна одиниця організації торгівлі при великих промислових підприємствах за часів СРСР - ред.) вибився? Голову на плечах мав і вдало одружився. Дружина його - родичка заступника міністра торгівлі з Києва.

Абрамзон їздив одного разу в Америку з якоюсь компанією. Ну там директори, політики всякі... І, кажуть, був там Президент України, а тоді ще просто ніхто, Л. Кучма.

Як разом із ним затесався Абрамзон - невідомо.

Отож, Абрамзон потім В. Щербаня із Кучмою познайомив.

От тобі й місток від «Аліка Грека» до директорів... «Гречонком» його називали за те, що смаглявий був дуже. І на зріст невисокий... «Алік» же був по життю баригою, і ніхто його за злодія не вважав. Тому й «Гречонок». Але силу велику отримав.

Починав він з околиці, із посьолка Октябрський. Одні кажуть, що ринок там «тримав», інші, що «Грек» на тім ринку м'ясо рубав... Характер у нього був міцний, твердий і жорстокий. Зібрав навколо себе пацанів, голодних і жадібних, і почав нагору підніматися. Ринок під себе підім'яв, ментів пригодував, торгашів підтягнув...

А торгаші, вони завше ланцюжком вишикуються - від продавця до директора магазину, від директора - до начальника ВРП, від начальника ВРП - до міністра...

Словом, «Грек» під себе усіх місцевих бариг і підім’яв.

В. Щербаня візьми, наприклад. В універсамі «Україна» гральні автомати стояли? Стояли! Хто їх там встановив? «Алік». Хто з них бабки «качав»? «Алік»!

Але Щербань це так...

Зв'язок : «Грек» - Щербань - Абрамзон - Звягільский - Кучма... Можливі варіанти, але вугілля від сажі не біліше!

Звягільський Юхим Леонідович. Колишній голова Донецького міськвиконкому, в.о. прем'єр-міністра України...

Абрамзон Юлій Юхимович. Директор ВРП Донецького металургійного заводу. Аматор і поціновувач антикваріату. Людина, для якої не було нічого неможливого...

Щербань Володимир Петрович. Виріс від рубача м'яса до фахівця плодоовочевого господарства, потім зумів піднятися із торговельних глибин до заступника голови Донецького міськвиконкому по торгівлі і навіть стати депутатом Верховної Ради... Натхненник і керівник асоціації «Справа Всіх». Посоромився, вочевидь, використати назву «Cosa Nostra» - «Наша справа»... Але «заганяв» туди торговельних діячів справно...

Кучма Леонід Данилович і Брагін Ахать Хафізович. Некоронований «король» Донбасу і Президент України в одній запряжці?

І ще Зальцберг (колишній одеський, а тепер - емігрант)...

Версія, звісно, цікава.

Звягільському і справді був час «линяти»; Абрамзон думав лише про те, як скористатися новими зв'язками за нового Президента України Кучми; а В. Щербань готувався розчавити суперників і одержати все в Донецьку... «Грекові» що залишалося?

Звягільський Юхим Леонідович, директор шахти ім. Засядька; голова колективу орендарів шахти; мер Донецька; «намагався боротися з ігорним бізнесом у місті», в.о. віце-прем'єра України; прийшов до влади на хвилі шахтарських страйків; нібито обвинувачувався по кримінальній справі за фактом продажу «на сторону» стратегічних запасів авіагасу за заниженою ціною.

Верховна Рада України дала згоду на позбавлення Звягільського депутатського імунітету. Емігрував до Ізраїлю. Працював на фірмі, що належить колишнім співробітникам шахти, давав «консультації з електротехніки»...

«Відмив» Звягільського відомий Геннадій Кириндясов, котрий у лютому 1997 р. опублікував у «Київських відомостях» цикл статей. «Демократ» Звягільський, виявляється, боровся проти Павла Лазаренка й готовий був життя покласти заради торжества ідей, що склали саму суть демократії a'la Сполучені штати Америки...

А в 1994 р. мало хто знав, що за широкою спиною Юхима Леонідовича ховався його зять Володимир Вечерко (нині - народний депутат України від Партії регіонів).

Розповідають, що... Одного чудового дня, у понеділок... року, у кабінет до слідчого з особливо важливих справ прокуратури кантону Женева (Швейцарія) Фолко Галлі зайшли два діловитих парубки, котрі назвалися адвокатом і особистим помічником відомого українського хірурга й донедавна успішного бізнесмена Володимира Вечерка. Представники пана Вечерка вільно володіли англійською і мету свого візиту сформулювали лаконічно: «Треба нам це зам'яти», після чого виклали на стіл щільно набитий конверт формату А4.

Нібито, від такої пропозиції навіть досвідчений слідчий розгубився, але за хвилину з'ясувалося, що гості переплутали кабінет і конверт призначався комусь іншому. Що було в тім конверті, так і залишилося загадкою для швейцарських прокурорів, однак прізвище Вечерка там добре знали й до цього.

Володимир Вечерко більшу частину свого свідомого життя провів у Донецьку. До кінця 80-х зробив кар'єру в царині медицини, став членом-кореспондентом української Академії медичних наук, завкафедрою і заступником декана Донецького медичного інституту, опублікував близько 150 наукових праць. Спеціалізацією донецького хірурга було лікування гнійної деструкції легенів...

…Вдало одружившись із донькою Юхима Звягільського, Вечерко відкрив собі шлях у великий бізнес. За підтримки тестя, на початку 90-х років Вечерко перекваліфікувався на підприємця. Колегам хірургам він пояснив, що катастрофічний рівень донецької медицини змусив його із практично альтруїстичних міркувань піти в бізнес, аби зароблені гроші спрямувати на розвиток лікувальних установ.

Знаючи натуру Володимира Миколайовича, йому ніхто не повірив, але й умовляти лікаря-бізнесмена-зятя Звягільського, ніхто не став.

Розповідають, що першим прибутковим проектом Вечерка став експорт металу за схемою, що подарував йому всесильний тесть.

Одержавши у своє розпорядження одне з коксо-хімічних виробництв, Вечерко з готовим коксом проштовхався на підприємства чорної металургії. Залишалося лише пробити експортні квоти – отут і стала у нагоді легенда про катастрофу в донецькій медицині: Вечерко пообіцяв державі звести в Донецьку суперсучасний хірургічний комплекс, а в обмін одержав пільги, квоти і навіть деяке бюджетне фінансування.

Експорт металу з України тоді здійснювався за наступною схемою. Наприклад, якийсь металургійний комбінат продавав за викидною ціною напівфабрикати або відходи виробництва приватній фірмі, як правило, СП. Фірма здавала металобрухт, який «переплавлявся» на тому ж меткомбінаті і використовувався для виробництва квадратної заготовки, але вже на «давальницьких умовах». Квадрат ішов на експорт...

Володимир Вечерко «пиляв болванки» аж до кінця 1993 р., але після порушення кримінальної справи від експортних квот довелося відмовитися. Отут і з'ясувалося, що жодним хірургічним комплексом у Донецьку і не пахне!

Зате «запахло» А. Брагіним («Аліком Греком»), котрий «зробив пред’яву» Вечеркові: настав час ділитися!

Володимир Вечерко втік від Брагіна до Росії, звідки, організував поставку в Донбас коксованого вугілля. Втім, це знову ж чутки, які гуляли Донецьком в 1994 р. Однак, як я згодом довідався, саме ці «чутки» і «непорозуміння» стали справжньою причиною того, що Юхимові Звягільському довелося 1994 р. терміново залишити неньку-Україну заради «історичної Батьківщини».

Афера з «Даміана-банком», «Украгротехсервісом», замахами на вбивство, убивствами - це була всього лише димова завіса!

У Росії, нібито, Володимир Вечерко зайнявся давно знайомою справою: він продавав те, чого не існує в природі – «свердловинну рідину». Від російської компанії купувалася нафта і перепродувалася в Україну, звідки «свердловинна рідина» експортувалася вже під своєю справжньою назвою.

Ця схема також стала об'єктом пильної уваги Брагіна, але не його безпосередньо, а тих його московських партнерів, які надавали «дах» компанії «Московит» і «моральну підтримку» іншому донеччанину — Йосипові Кобзону...

Порівняєте величини: Звягільський і Кобзон! Кобзон і Брагін! Кобзон і Щербань!

Втім, можете не порівнювати, в 1995-1996 роках долі Кобзона, Брагіна, Щербаня та Звягільського переплетуться найнеприроднішим чином.

А що може бути більше неприродним, ніж убивство?

Не будемо, однак, забігати наперед. Чи забіжимо?

7 лютого 2003 р. по 1-й Фрунзенській вулиці м. Москви їхала автомашина марки BMW-750. Раптом дорогу їй перегородила червона «дев'ятка», з якої вийшов убивця в масці та з двох рук, «по-македонському», випустив 12 куль із пістолетів ТТ і ПМ в «лоб» бумера. Броньоване скло врятувало і пасажира, і шофера - Володимир Вечерко був легко поранений, водій заднім ходом вивів BMW з-під вогню, а кілер, залишивши зброю, зник...

Зник і Володимир Вечерко. Спочатку - від московської міліції, потім - від московських бандитів.

Причини для цього в нього були більш, ніж серйозні.

По-перше, компанія «Союзпромінвест» («Союз промисловців та інвесторів»), яку Володимир Вечерко очолював, поставляла до України не лише енергетичне вугілля, але й нафту (до 40% щорічних потреб - авт.). По-друге, Вечерко імпортував до Росії труби для нафтової промисловості...

Ласий шматок, чи не так?

А ще «солодшу» інформацію розкопали журналісти: слідство невдовзі дізналося прізвище другого пасажира, який знаходився у машині Вечерка на момент замаху - «...це був пітерський «авторитетний» підприємець Володимир Голубєв, відомий у певних колах під прізвиськом «Бармалей»!

Чиї інтереси представляв «Бармалей» при Володимирові Вечерку, у цьому випадку, неважливо. Важливо інше - біля Вечерка завжди були «представники» російських організованих злочинних угруповань. У Москві, чи у Донецьку, в 1994 р. чи в 2003 р., - яка різниця...

А й справді, жодної різниці.(...) «Укрінформбюро», v.ua/


Воробйов Костянтин

«Що потрібно було «донецьким», знав місцевий бізнесмен Костянтин Воробйов, котрий створив кілька символів Донбасу, серед яких «Пальма Мерцалова», яка стала відомою далеко за межами України. Воробйов розробив авторські права на виготовлення копії «Пальми Мерцалова», оригінал якої знаходиться у Росії. У результаті «Пальма Мерцалова» увінчує своїм зображенням герб області. Але незабаром у Воробйова починаються проблеми, оскільки місцева влада вже не хоче співпрацювати, а прагне привласити символи Донбасу, розроблені Воробйовим. «Донецьким» не вистачає для повного щастя своїх ідеологічних символів. Конфлікт між Воробйовим і Колесниковим виникає із приводу авторських прав на іміджеві програми. Воробйов звертається до Генпрокуратури із заявою про те, що голова Донецької обласної ради погрожує йому. «Якщо я не погоджуся залишити посаду виконавчого директора «Золотого скіфа», а також віддати ті бренди, які зареєстровані відповідно до закону про авторські права, то до мене будуть вжиті заходи, аж до вбивства. За 10 днів після моєї розмови із Колесниковим я дізнався, що мене знято з посади директора фонду» (Костянтин Воробйов на прес-конференції в агентстві УНІАН).

«Йому сказали – іди гуляй», – Колесников про Воробйова. Жертвою «розборок» стає унікальний музейний експонат паровоз «Кукушка», який було просто викрадено з самого центра Донецька. Його знайшли порізаним на металобрухт на одному із приймальних пунктів під Донецьком. Місцева влада звинуватила у крадіжці Воробйова, а сам Воробйов вважає, що «авторитети» порізали паровоз навмисне, аби розібратися з ним. Винуватців того, що сталося, не знайшли й дотепер.

Директор музею донецької залізниці Володимир Донченко стверджує, що хотів забрати паровоз собі, оскільки це був єдиний унікальний експонат такого типу. Донченко закидав Донецьку обласну раду листами із проханням передати експонат музею, але не встиг... «О 12 годині дня приїхали люди, підігнали кран, і машина спокійно виїхала разом з експонатом на очах у охорони», – розповідає Донченко. Проти Воробйова порушують дві кримінальні справи. «Донецькі» мали намір «розібратися» з Воробйовим після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах. На грудень 2004 року проти Воробйова було порушено шість кримінальних справ, у тому числі й щодо авторських прав. Але на виборах переміг Ющенко, а справа Воробйова «підвисла» у повітрі. У Генпрокуратурі справи проти нього дотепер не закриті, а займається ними якийсь Яків Такташов, що має стосунок і до справи Бориса Пенчука – нагадаємо, що в серпні 2005 року Такташов заявив, що справу Пенчука було сфальсифіковано від самого початку. У той самий час сам Воробйов заявляє, що з його справи зникають документи, безслідно зникають люди... Сьогодні Воробйов, як і раніше, займається іміджевими проектами і живе у Києві. Кримінальні справи проти нього дотепер не закриті» Телепрограма»Закрита зона», «5-й канал».