Geum.ru

Удк 32+329. Д67 ббк 66. 2(4 Укр)+76

Вид материалаДокументы

Содержание


Гадаєте, що зацікавлена сторона знищувала свідків?
Олександр Тищенко
В обхід закону, або Як гартувалася сталь по-донецькому
Як добре бути прокурором
Подобный материал:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   50

Інтерв’ю Сергія Кузіна з адвокатом Дмитром ПОЇЗДОМ:

«Справи Гетьмана, Щербаня та «Аліка Грека» Україна ще згадає»

Свого часу Генпрокуратура України заявляла про те, що резонансні вбивства Вадима Гетьмана, Євгена Щербаня та колишнього президента ФК «Шахтар» Ахатя Брагіна розкрито, безпосередніх виконавців цих злочинів знайдено, а їх замовником є «каліфорнійський в'язень» Павло Лазаренко. Про успіхи розслідування навіть зняли документальний фільм, в якому обвинувачення на адресу екс-прем'єра лунали чи не кожні двадцять хвилин. Здавалося б, злочини розкрито, злочинців знайдено... Однак ситуація за останній рік змінилася кардинально – виявилося, що доказів вини Лазаренка у слідства немає і постала потреба шукати іншого замовника. До того ж більшості виконавців цих злочинів уже немає серед живих і запитати про замовника немає у кого... В інтерв'ю журналу «Час.ua» адвокат одного з виконавців Дмитро Поїзд заявив, що, на його думку, справу було фальсифіковано прокуратурою від початку й до кінця, а проти экс-Генпрокурора Михайла Потебенька потрібно завести кримінальну справу. Адвокат вважає, що справи Гетьмана, Щербаня та «Аліка Грека» Україна ще згадає, оскільки в них міститься маса компромату на багатьох суб'єктів українського політикуму.


– Дмитре Васильовичу, нещодавно колишньому Генпрокурору Михайлові Потебеньку в судовому порядку було наказано вибачитися перед Павлом Лазаренком за обвинувачення його у замовленні вбивств Вадима Гетьмана, Євгена Щербаня та Ахатя Брагіна («Аліка Грека»). Ви ознайомлені із деталями цієї справи не з чуток, оскільки вашим підзахисним був один із обвинувачуваних у цих убивствах громадянин Росії Вадим Болотських. Як гадаєте, чому зараз справа з обвинувачення Лазаренка розлалиться по швах?


– Справу Болотських та інших обвинувачуваних розглядав Луганський суд. Туди приїхав адвокат Лазаренка на прізвище Ніказаков, котрий від імені Лазаренка намагався зробити заяву. Проте, оскільки він не був учасником процесу, суд йому цього не дозволив. Ми згодом із ним поспілкувалися сам-на-сам, і обидва дійшли висновку, що причетність Лазаренка до справ убивства Щербаня, Гетьмана та «Аліка Грека» є абсолютно не доведеною. Я дуже багато читав матеріалів по цій справі й маю право на свою позицію. Думаю, що та влада дуже хотіла всі гучні замовні вбивства спихнути на Лазаренка. Але в них нічого не вийшло. Оскільки насамперед необхідно довести, хто дав команду, хто організовував, і не просто організував, а дав гроші на придбання зброї, техніки, на проживання, пересування, харчування тощо... Ані слідству, ані суду так і не вдалося що-небудь довести безпосередньо по цих питаннях. Тобто ім’я Лазаренка у зв’язку із цими гучними вбивствами ніде в суді не фігурувало – ані у справах, ані в обвинувачувальних висновках. Проте міг бути такий момент: уголос не зачитали, а тихенько вписали все, що потрібно – самі розумієте, які в нас суди. Справа в тому, що з Луганська вийшов і тодішній голова Верховного суду Василь Маляренко, він сам там працював і згодом кидав у Луганський суд всі гучні й важливі справи – справу Александрова, справу Фельдмана можна також згадати у цьому контексті. Маляренко знає там всіх суддів, він сам звідти. Маляренко протягом дев'яти років був секретарем пленуму, через який проходили всі делегати, і саме з Маляренком обговорювалися питання, кому дати яку квоту. Звісно, Генпрокуратурі було вигідно показати Кучмі, що Лазаренко не просто злодій, що вкрав гроші, а ще й бандит, який наймає кілерів для відстрілу людей. Але, повторюся, вони не мали доказів. Мій клієнт Вадим Болотських жодних свідчень проти Лазаренка не дав. І, наскільки я пам'ятаю, він єдиний, хто відмовився давати такі показання, і єдиний, хто залишився серед живих з одинадцяти чоловік. Один помер від серцевого нападу, всі інші померли не власною смертю. Залишається запитати: хто знищив усю злочинну групу? Чому Генпрокуратура та СБУ з одинадцяти чоловік десятьох не «довели» до суду?


– А чому саме Потебенько взяв тоді на себе відповідальність і заявив, що Лазаренко – замовник?


– Як ви розумієте, я цікавився лише справою мого підзахисного, читав показання багатьох високопосадовців. Дуже цікаві свідчення дала Юлія Тимошенко. Точного тексту я зараз не пригадаю, але загальний зміст був таким: нічого не знаю, не чула й не бачила, і взагалі йдіть ви подалі.... Це мені сподобалося. Бо усі інші, даючи показання, мимоволі опинялися втягнутими у дискусію зі слідчим: якщо вже сказав «а», кажи й «б» – і чим далі, тим більше грузнеш у цій справі. Якби Лазаренко повернувся, то, гадаю, зробив би все можливе, щоби притягти до кримінальної відповідальності колишнього Генпрокурора Михайла Потебенька. Оскільки Потебенько в душі комуніст, він звик діяти лише так, як наказують згори.


– Чи можна припустити, що свідчення, які давалися у справах про вбивства Гетьмана, Щербаня, Брагіна, можуть бути використовуватись як компромат під час виборчих кампаній, особливо якщо врахувати, що доказів проти Лазаренка так і не знайшли?


– Справа в тому, що свідчення могли «вибиватися» не лише проти Лазаренка. Це політика. Виходить, якщо Лазаренко невинуватий, то кому було вигідно «замовляти» убивства? Ви розумієте, тут постає цікава ситуація. Як я вже казав, багатьох із тих, кого допитували у цих справах, уже немає – вони не дожили до суду. А могли й поставити підпис під свідченнями уже після смерті підозрюваних. Якщо їх допитували за життя, а не підписувалися за них, то тоді свідчення людей, обвинувачуваних у виконанні замовних убивств, будуть доказами і тепер. Однак завжди можна поставити свідчення під сумнів – провести експертизу, котра виявить, що це взагалі не підпис підозрюваного, або він підписався у стані тимчасового розумового розладу, тобто його жорстоко мордували... Як бачите, свідченнями можна вертіти як завгодно, а вигоду від них одержить той, хто цими документами володіє. Тобто прокуратура.


– А Генпрокуратура справді використовувала подібні методи – тобто побиття підслідних, тиск на них?


– Ну, наприклад, мого підзахисного Вадима Болотських ніхто й пальцем не чіпав. Це тому, що я завжди намагаюсь у таких випадках порушити кримінальну справу проти слідчого за зловживання владою. Це траплялося неодноразово, тому зі мною у цьому плані намагаються не зв'язуватися. Та щось-таки Болотських кололи в ізоляторі – я йому руку тисну, а вона в нього спітніла вся і трясеться. Чи це через постріли в нього в аеропорту, чи з іншої причини. І очі мутні – запевне чимось накачували. Можу лише підозрювати, що відбувалося з іншими підслідними.


– Тобто фактично замість того, аби розкривати вбивства, слідчі намагалися просто «перевести стрілки»?


– Прокуратура прагнула довести, що Лазаренко перераховував за замовлення якісь гроші кудись у Європі якомусь помічникові. Тобто намагалася довести факт замовлення на вбивство, одержання грошей і так далі. Це питання довго мусувалося у процесі досудового слідства. Я читав обвинувачення – там фігурує цифра близько 780 тис. доларів, про що на суді зачитав прокурор. Але це так і не було доведено. Також прокуратура прагнула довести, що Болотських виконував замовлення за вказівкою якихось кримінальних «авторитетів», що мали зв'язок із Лазаренком. Однак прокуратура навіть не змогла довести, що мій підзахисний виконував роль кілера, тобто отримав за вбивство гроші. Він заявив, що виконував роль Робін Гуда і допомагав українському народу, винищуючи архібагатих людей. За моїми відомостями, хтось із заступників тодішнього Генпрокурора виходив на Леоніда Кучму і переконував його, що у справі Лазаренка все складається «як треба». Гадаю, вони хотіли отримати гроші Лазаренка – мовляв, ти нам гроші, а ми закриваємо кримінальну справу. Це моя особиста думка, що ґрунтується на моїх спостереженнях за поведінкою деяких тодішніх високопосадовців.


– Гадаєте, кілери насправді могли отримати за роботу такі гроші?


– У дружини Болотських не було грошей на адвоката, вона приїжджала у Київ, домовляючись із провідниками. До мене тоді доходили чутки, що підозрюваних орієнтували не лише на прізвище Лазаренка – у списку претендентів на роль замовника фігурували й інші особи, наприклад, деякі донеччани. Справа в тім, що Болотських було викрадено і таємно вивезено з Москви до України. У мене є докази на підтвердження цього. Його справді викрали і незаконно перевезли через кордон. У Москві на вулиці до нього підійшли кілька людей у камуфляжі, запропонували пройти у відділення міліції нібито для перевірки паспорта, вкололи йому кілька кубиків чи то морфію, чи то ще чогось, і отямився він лише у Києві, де його й змусили написати щиросердне зізнання. Болотських спочатку привезли у Житомирську в'язницю, там на нього чинили тиск... А згодом справою Болотських зайнявся я – до цього в нього був інший адвокат, колишній працівник Генпрокуратури, від якого Болотських відмовився. Спочатку в Москві порушили кримінальну справу за фактом зникнення Болотських, але потім закрили – адже він фігурував у списках зниклих осіб. Багаті люди не звертаються до гарних адвокатів, багаті люди звертаються безпосередньо до прокурора, котрий під час досудового слідства є «царем і богом». І з ним вирішують усі питання. З огляду на все, у Болотських грошей після всіх цих подій не було взагалі – можливо, його «кинули», а можливо, і щось інше...


– Деякі джерела стверджують, що ваш підзахисний Вадим Болотських входив на той момент до п'ятірки найефективніших кілерів Москви, і що замовлення йшли через «солнцевську бригаду», котра опікувалася Болотських...


– Я знаю, що Болотських – колишній військовослужбовець, що пройшов підготовку в якійсь серйозній школі МВС. Був задіяний в антитерористичних групах. Під час обшуку в нього знайшли якусь літературу про підривну діяльність. Але це ще не доказ – може людина просто цікавиться. Я зараз як адвокат говорю.


– Але ж адвокату довіряються як лікарю. Наскільки мені відомо, Болотських не хотів жодного іншого адвоката, окрім вас. Ви напевне обговорювали його винуватість в тих чи інших питаннях...


– Він зізнався у тому, що стріляв у Щербаня в аеропорту. Я йому казав: «Що береш зі свого – бери. Але не дозволяй на себе вішати нічого і не підписуй нічого без моєї присутності». Він і взяв на себе своє... І залишився живий. На відміну від інших з його групи, яких уже немає серед живих. Там був у них вірменин один, котрий, як виявилося, повинен був ліквідувати Болотських після того, як застрелять Щербаня. А вірменин цей нервовим виявився, психіка слабка, вистрілив у Вадима, але потрапив у плече. А потім з ним істерика сталася... До речі, труп цього вірменина викопали неподалік від садиби Кучми – у Пущі-Водиці.


– Гадаєте, що зацікавлена сторона знищувала свідків?


– Не можу казати за всіх. Але був випадок, коли один із групи дав свідчення, а потім йому нібито стало погано, з'явився якийсь дивний лікар, зробив ін’єкцію. А невдовзі людина померла від серцевого нападу. Мені розповідали по секрету, що цей укол вмить збагатив цього «лікаря» на 50 тис. доларів і нібито приходив він від «донецьких». Але це все на рівні чуток і довести ніхто нічого не зможе.


– Тобто все йде до того, що доказів провини Лазаренка у замовних убивствах немає. Але ж замовника все одно потрібно шукати. Чи є, на ваш погляд, перспектива розкрити найближчим часом ці гучні злочини?


– Фактично через те, що мій підзахисний не визнав це вбивство замовним, і розсипалася справа Лазаренка. Доказів того, що Лазаренко замовив всі ці гучні вбивства, у Генпрокуратури немає жодних, незважаючи на їхні заяви, що як тільки він ступить на українську землю, його одразу ж заарештують. Це все блеф, я абсолютно у цьому впевнений, оскільки маю докази. Я думаю, що всі ці кримінальні справи спливуть незабаром у новому ракурсі, і якщо Лазаренко не винуватий, то будуть шукати нового замовника. Особисто я вважаю, його треба шукати серед тих, кому це було вигідно. Просто погляньте, хто найбільше виграв від убивств Брагіна, Щербаня та Гетьмана? Та скоріш за все, політики й надалі використовуватимуть усі ці гучні справи у власних цілях, як міну уповільненої дії.


Бухман Михайло

«25 серпня 1993 року список ділових людей, що загинули з нез'ясованих причин, поповнився іменем 38-річного Михайла Бухмана. Бухман, що мав на той час репутацію спритного «цеховика» з великими зв'язками в країнах СНД, у перебудовний період розпочав виробництво будматеріалів. Займався перепродажем аудіо- і відеотехніки, автомашин. Мав близько десятка великовантажних автомобілів, що здійснювали перевезення товарів і кольорових металів, володів цілим парком мікроавтобусів. Того ж літа ім'я Бухмана стало скандально відомим у зв'язку із викраденням його малолітньої доньки. За звільнення Світлани викрадачі вимагали чималеньку суму – сто тисяч доларів. Підприємець був ладен викласти потрібну суму без спецоперацій по звільненню заручниці, але рідні переконали його, що бандити не зупиняться на ста тисячах або ж не захочуть залишати свідка серед живих. У результаті Світлану повернули цілою і неушкодженою.

Самі викрадачі виявилися давніми знайомими Бухмана, що знали його родину і мали уявлення про фінансове становище майбутньої жертви. Професійними дії двох бандитів аж ніяк не назвеш. Вже за кілька днів у них здали нерви. Особливо після того, як один із них прочитав в донецькій газеті повідомлення про викрадення Світлани Бухман. Журналіст, одержавши доступ до щоденних міліцейських зведень, ухопився за сенсаційну інформацію і відразу ж видав її у найближчому номері, причому назвавши прізвище дівчинки. Зрозумівши, що контроль над ситуацією втрачено, горе-викрадачі повернули Світлану додому. Невдовзі їх знайшли, і вони постали перед судом.

Михайло Бухман проживав разом із родиною у приватному секторі по вулиці Лавровій. Жив доволі скромно, із сусідами був ввічливий і приязний, допомагав їм у придбанні різних предметів домашнього побуту і лікарських препаратів. Шкідливих звичок не мав, оминав гучні компанії і розважальні заклади, старанно уникав будь-які конфлікти, котрі могли би порушити звичний для нього устрій повсякдення. Замах було вчинено увечері на проспекті Миру в будинку № 71, що напередодні придбав його знайомий Олександр Богданов.

Починаючи з 1991 року, Бухман і Богданов підтримували ділові контакти, і навіть були партнерами в оборудках, пов'язаних із перепродажем машин. Саме з ім’ям Богданова багато хто пов'язував трагедію, що сталася. Михайло Бухман позичив партнерові велику суму грошей для купівлі будинку і терпляче чекав, поки той поверне борг. За даними слідства, йшлося про суму у 30 тисяч доларів. Повертати борг партнер не поспішав.

Того вечора Бухман вкотре приїхав до Богданова, ймовірно, з метою довідатися про подальшу долю позики. Причому приїхав не сам, а разом із маленьким сином. Він навіть не міг припустити, що його життя може опинитися під загрозою. У будинку Богданова вже відпочивала компанія знайомих, які й стали свідками подальших подій. Бухман і Богданов довго про щось розмовляли віч-на-віч. За словами самого хазяїна, йшлося про звичайні життєві дрібниці та спільні проекти. Зрештою Бухман у доволі кепському настрої почав збиратися додому. Гостинний Богданов вирішив його провести. Минувши двір, хазяїн та гості вийшли за ворота і попрямували до мікроавтобуса.

Несподівано темряву прорізали яскраві спалахи і пролунало чотири постріли. Стріляли майже упритул, метрів із двох-трьох. У паніці Богданов та Бухман із сином побігли назад у будинок, викликали міліцію та «швидку допомогу». Поранений у шию, коліно і печінку Бухман швидко втрачав кров: куля пробила йому шийну артерію. До приїзду лікарів він був уже непритомний і помер на операційному столі від великої втрати крові. Постраждав і Богданов – куля потрапила йому у ступню.

У розмовах зі слідчим Богданов заперечував конфлікт між ним і загиблим і не дуже хотів обговорювати тему свого боргу. Деякі спільні знайомі Бухмана і Богданова й дотепер вважають, що смерть Бухмана безпосередньо пов’язана із тим злощасним боргом. Взагалі, Богданов був своєрідною людиною – емоційною та запальною. Ймовірно, причиною цього був його вік – Сашкові Богданову ледве виповнилося двадцять років. Отримані від угод гроші він нерідко зберігав у картонних коробках з-під оргтехніки (просто як Чубайс із Лісовським), якими полюбляв хизуватися перед підлеглими. Доля зіграла злий жарт із Богдановим. У травні 1995 року його заарештували за підозрою у вбивстві свого ділового партнера Олександра Щитнікова. Причиною конфлікту стало неповернення боргу у сумі... тридцять тисяч доларів.

Труп Щитнікова було закопано у дворі будинку. За кілька днів, уже перебуваючи у слідчому ізоляторі, Сашко попросив свого підлеглого привезти слідчому захований пістолет, з якого й були зроблені постріли. Судова колегія з кримінальних справ облсуду засудила його до п'ятнадцяти років позбавлення волі. Ще в камері слідчого ізолятора троє блатних жорстоко побили Богданова, завдавши йому тяжких ушкоджень. Помер він у місцях позбавлення волі».

Олександр Тищенко, onetsk.narod.ru


Болдовський Аркадій

Колишній начальник УМВС у м. Донецьку.

Інформація про Аркадія Болдовського подається у розділах «Брагін Ахать».


Брюхін Михайло

«Брюхін Михайло Олександрович, народився 15 жовтня 1972 року, уродженець і житель Донецької області. Особливі прикмети: на лівій руці відсутній мізинець і підмізинний палець, волосся темне, міцної статури.

На початку 90-х років Міша Брюхін, тоді ще зовсім юний, був у Кушніра на побігеньках. У банді забезпечував наближення до об'єкту та відхід з місця злочину – сидів за кермом викрадених або куплених «жигулів». Брюхін був тісно пов'язаний із основними бойовиками Кушніра – Акуловим і Філіпенком, і разом з ними брав участь у підготовці та здійсненні всіх серйозних злочинів банди у Донецьку. За два тижні до замаху на Кушніра Брюхін їздив разом із Акуловим і Філіпенком до Угорщини. Там вони придбали два престижних автомобілі: БМВ та джип «опель-фронтера». Назад їхали вже вчотирьох: до них приєднався Є. Кушнір, що повертався з Ізраїлю через Угорщину.

25 березня 1998 року, під час замаху на Кушніра неподалік Карловського водосховища, за кермом «дев'ятки», що везла «ізраїльського гостя» до Дніпропетровська, був Михайло Брюхін. Під час обстрілу з автомата водія також було поранено – кулі зачепили кисть його лівої руки (звідси й анатомічні особливисті, зазначені в особовій справі). Брюхіна разом із Кушніром привезли тоді у Селідовську лікарню, з якої «водій банди» невдовзі втік, вочевидь, серйозно переймаючись своєю безпекою. Відтоді – від квітня 1998 року – Брюхін перебуває у розшуку».


В

Васильєв Геннадій

Народився 1953 року. Закінчив Харківський юридичний інститут. Працював у прокуратурі Донецької області, у Генеральній прокуратурі України. Почесний працівник органів прокуратури. Заслужений юрист України.

З 1991 року – прокурор Донецької області.

З 1994 року – народний депутат України.

У 1996 році залишив посаду прокурора у зв'язку із переходом на постійну роботу до Верховної Ради.

У 1997 році повернувся на колишнє місце роботи. У цьому ж році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук у галузі господарського права.

У 1998 році знову обраний народним депутатом Верховної Ради (член парламентського комітету з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією).

У вересні 1999 року Указом Президента України Л. Д. Кучми Васильєву було присвоєне звання «Державний радник юстиції першого класу».

Член колегії Генеральної прокуратури. Одружений. Має дочку і сина.

Геннадію Васильєву належать поправки до проекту Господарського (Комерційного) кодексу України та Податкового кодексу України. Він брав участь у розробці законів «Про прокуратуру», «Про міліцію», «Про організаційно-правові основи боротьби із організованою злочинністю», «Про податкову адміністрацію», нового Кримінального кодексу України».


В обхід закону, або Як гартувалася сталь по-донецькому

«В обхід закону» - так називається книга відомого журналіста Володимира Бойка, частини з якою вже неодноразово передруковувалися різними інтернет-виданнями.

У книзі зібрано нариси «про подвиги, про мужність, про славу» колишнього прокурора Донецької області й колишнього Генерального прокурора України Геннадія Васильєва та його найближчого оточення.

У назву книги винесено заголовок одного з розділів, в котрому розповідається про те, як наближені Г.Васильєва наприкінці 90-х років минулого століття «виховували» директора провінційного кафе, який наважився поскаржитися на слідчого районної прокуратури. Наприкінці робочого дня слідчий, уже добряче напідпитку, зайшов до кав’ярні, і вирішив справити малу потребу просто біля шинквасу, мотивуючи це тим, що прокурорам усе дозволено. Спроби співробітників закладу відвести охоронця законності у туалет не мали успіху: слідчий перебив посуд, розгромив сантехніку, але справу свою зробив там, де й замислив одразу. Наївний директор кав’ярні наступного дня написав скаргу до прокуратури, сподіваючись, що пан Васильєв змусить охоронця правопорядку принаймні вибачитися. Однак замість того, аби пояснити слідчому принцип користування пісуаром, у прокуратурі порушили кримінальну справу проти самого директора, обвинувативши його у несплаті податків. Над підприємцем знущалися протягом трьох років. Внаслідок цього кав’ярня збанкрутувала, а її директор став інвалідом. Зрештою, кримінальну справу прокуратурі довелося закрити за відсутністю складу злочину. Але щоразу, тільки-но підприємець починав вимагати, аби перед ним у прокуратурі вибачилися, кримінальну справу поновлювали знову.

Цю історію вперше надрукував донецький щотижневик «Діловий Донбас» три роки тому. Разом зі статтею редакційні дотепники надрукували фотоколаж, на якому було зображено відому брюссельську статую «хлопчик, що пісяє». Художник зобразив «хлопчика» досить натуралістично, домалювавши у його руці Закон «Про прокуратуру», і зробив під ілюстрацією підпис: «В обхід закону». І лише після цього помічники Г.Васильєва нарешті дали колишньому директорові кав’ярні спокій.

Саме з таких історій – іронічних і сумних водночас, які розповідають про прокурорське свавілля і висміюють «чіста данєцкіє» порядки – і складається ця книга.

Як добре бути прокурором

Колишній Генеральний прокурор України Геннадій Васильєв – особистість у Донецьку анекдотична. За роки роботи прокурором Донецької області він залишив про себе таку славу, що й тепер дотепні донеччани кажуть, що богомільний Васильєв однією рукою хреститься, а іншою – краде. Але це, звісно ж, неправда. Бо для того, аби жити у таких розкошах, як Геннадій Андрійович, красти треба обома руками!

Згадуючи список донецьких «власників заводів, газет, пароплавів», політологи якось сором’язливо замовчують прізвище екс-Генерального прокурора України – олігарха із власним банком, вугільною корпорацією, телеканалом, декількома газетами, спортивними клубами, охоронними та юридичними фірмами, ринками. І абсолютно даремно, оскільки досвід Васильєва у царині нагромадження грошових знаків є безцінним, адже озолотився Геннадій Андрійович на державній службі винятково завдяки тим можливостям, які свого часу надала його пустотливим рученятам посада прокурора Донецької області. Це були каламутні часи першої половини 90-х років, коли прокурори перекваліфікувалися на бандитів, а бандити – на прокурорів, незаконні бандутворення роззброювалися лише задля того, аби передати свою зброю законним бандутворенням, а поняття «дах» міцно увійшло до лексикону правоохоронців. Не опинився осторонь цих суспільних процесів і молодий керівник обласної прокуратури.

Геннадій Васильєв вперше став прокурором Донецької області в грудні 1991 року, пропрацювавши перед тим 15 років на різних посадах в органах прокуратури. Був він і прокурором Ленінського району м. Донецька, і начальником слідчого відділу прокуратури Донецької області, і заступником начальника відділу республіканської прокуратури. Пропрацювавши кілька років у Києві під керівництвом тодішнього заступника прокурора УРСР Потебенька, Васильєв у травні 1988 р. повернувся до Донецька, де й був призначений заступником прокурора Донецької області.

Після проголошення Україною незалежності та початку процесу кадрової пертурбації, у Васильєва з'явилася реальна можливість посісти врешті омріяне місце прокурора Донецької області. Щоправда, був у нього конкурент – заступник обласного прокурора Стойка, котрий мав істотно більше шансів очолити обласну прокуратуру. Однак Фортуна усміхнулася саме Васильєву, який припав до вподоби майбутньому першому президентові футбольного клубу «Шахтар» Ахатю Хафізовичу Брагіну, що фігурував у міліцейських зведеннях як лідер організованого злочинного угруповання «Люкс» на прізвисько «Алік Грек».

Як розповідають колишні працівники прокуратури, після свого призначення на нову посаду Васильєв нібито мав аудієнцію у «Грека», де отримав головні настанови щодо своєї нової роботи: «Поки що, Геннадію Андрійовичу, ми вирішували твої проблеми, тепер настала черга тобі вирішувати наші». Правда це чи ні – стверджувати не будемо, однак у пресі неодноразово згадувалося про особливо теплі стосунки між «Аліком» і тодішнім прокурором Донецької області. Настільки теплих, що коли в резиденції «Грека» – готелі «Люкс» («на честь» якого й отримало свою назву найбільше донецьке ОЗУ) відбувся обшук, Васильєв особисто примчав на місце слідчих дій, аби переконати співробітників міліції у неприпустимості пошуку зброї в настільки поважній установі. Можливо, саме тому затриманого «Аліка Грека» борцям із організованою злочинністю довелося перевезти до ІТУ м. Києва – подалі від прихильної до «Грека» Донецької обласної прокуратури.

З іншого боку, шахтарською столицею дотепер ширяться чутки про те, що «Алік Грек» щедро віддячував Васильєву, забезпечуючи його своїми бойовиками в тих випадках, коли звичайними прокурорськими засобами – порушенням кримінальних справ, обшуками, арештами – не вдавалося змусити комерсантів поділитися із заповзятливим прокурором.

Становлення ОЗУ «Люкс» і паралельне зміцнення фінансових позицій Васильєва супроводжувалися масовим відстрілом конкурентів Брагіна. 1993 року залишили цей грішний світ такі злочинні авторитети, як «Боблак» (Єнакієве), «Медведь» (Костянтинівка), «Писаревський» (Макіївка). 1994 року були вбиті Попов («Торез»), «Бімбат» (Маріуполь), Толебаєв (Донецьк), Минайлук (Донецьк), «злодії в законі» В'ячеслав Фролов і Едуард Брагінський, а також люди з їхнього оточення – Михайло Дворнов, Акоп Акопян, Анатолій Дутка та багато інших. 1995 року в Донецьку були вбиті брати-грузини Долідзе і вихідці з Дагестану брати Джамалови. У результаті в руках «Аліка Грека» сконцентрувалася практично вся влада в регіоні – як неофіційна, так і офіційна. Розслідування всіх цих убивств проводила, точніше, нібито проводила, місцева прокуратура, тому убивць, звісно, знайдено не було, а порушені справи – потихеньку закрили.

Втім, прокуратура не дуже прагнула розкрити й інші вбивства, також безпосередньо пов'язані з переділом власності у Донбасі. У списку жертв «перехідного періоду» – десятки людей. І жодне резонансне вбивство – незважаючи на існування численних свідків, залишену на місці зброю та очевидні мотиви злочину – прокуратурою розкрито так і не було.

Зрозцміло, що довго тривати ця прокурорсько-кримінальна вакханалія не могла. 15 жовтня 1995 Ахать Брагін загинув за кілька хвилин після початку футбольного матчу між «Шахтарем» і сімферопольською «Таврією» від вибуху пластикової міни, закладеної при вході до VIP-ложі на донецькому стадіоні «Шахтар». Як жартували місцеві правоохоронці, це була гарна міна при поганій грі. Однак обласному прокуророві було не до жартів. Втративши таку серйозну підтримку, Васильєв зусиллями нового прем'єр-міністра Павла Лазаренка в липні 1996 року залишив посаду прокурора Донецької області та передислокувався на заздалегідь підготовлені позиції у Верховній Раді, депутатом якої він уперше став у 1994 р.

За кілька місяців на Васильєва чекав новий удар – у Донецькому аеропорту був розстріляний ще один його благодійник, народний депутат і найбагатша людина регіону, Євген Щербань. Гіркоту втрати Васильєву підсолодило лише усвідомлення того, що за п'ять років роботи на посаді обласного прокурора йому вдалося досить близько підібратися до солідних фінансових потоків. На момент своєї відставки Васильєв уже настільки захопився комерцією, що зміг «підім'яти» під себе донецький концерн «Енерго» разом із його власником, колишнім директором шахти «Ждановська» Нусенкісом, і вже почав мріяти про власний банк. Однак підприємницький потенціал Васильєва-депутата не можна й порівнювати із комерційними можливостями Васильєва-прокурора, і Геннадій Андрійович знову спробував поринути у прокурорський вир, тільки-но йому випала така нагода.

Сталося так, що в червні 1995 р. Верховна Рада висловила недовіру тодішньому Генеральному прокуророві України Владиславу Дацюку, котрий вирішив серйозно поборотися із корупцією. Звісно, на цьому генпрокурорська кар’єра Дацюка припинилась – обурені народні обранці вирішили відправити його у відставку. Президент Кучма не заперечував. Однак відповідно до чинного на той час Конституційного договору між Президентом і парламентом новий Генеральний прокурор міг бути призначений Верховною Радою лише за поданням глави держави. Поки Кучма перебував у кадрових роздумах, серед парламентаріїв знайшовся Генпрокурор-самозванець – звісно, ним був наш герой, який переконав колег по Верховній Раді призначити його виконуючим обов'язки Генпрокурора без президентського благословення. Депутати проголосували й віце-спікер Олег Дьомін повіз представляти новоспеченого Лжедмитрія співробітникам Генпрокуратури. Однак тут стався конфуз – Геннадія Андрійовича не пустили до рідної установи – саме у цей час там труїли тарганів. Під гомеричний регіт охорони Васильєв сів у машину і поїхав заливати образу. А ще за кілька днів Кучма наклав вето на таке незаконне рішення Верховної Ради, після чого вніс до парламенту кандидатуру близького до Павла Лазаренка Григорія Ворсинова.

Переконавшись у підступництві київських тарганів, Васильєв доклав чимало зусиль для того, аби повернутися у Донецьк до звичної роботи. Мрії вдалося здійснитися в липні 1997 р. – практично одночасно з відставкою Лазаренка. Опинившись знову в кріслі прокурора Донецької області, Васильєв не лише розгорнув боротьбу проти переведення держустанов на українську мову (боротьба із «хохлами» вже давно є одним з його «бзиків»), але й продовжив піклуватися про забезпечення своєї безбідної старості.

Таким чином незабаром обласний прокурор увійшов до числа провідних донецьких бізнесменів. За повідомленнями преси, на сьогоднішній день Васильєв контролює україно-кіпрсько-ліберійське СП ТОВ «Концерн «Енерго», українсько-ліберійське СП ТОВ «САВІ», зареєстровану в Голландії фірму Indtec Finance B.V. (до речі, саме через цю фірму Васильєв співпрацює з «Укрпромінвестом» Петра Порошенка), зареєстроване в Ірландії підприємство Homertron Trading ltd., Ясинуватський коксохімічний завод, ТОВ «Агрофірма «Агротіс», ТОВ «Мар’їнський міжгосподарський комбікормовий завод», шахту «Червоноармійська-Західна №1», ТОВ «Регом», а також шахти «Зарічна» і «Костромська» на території Кузбасу в Російській Федерації. Але найулюбленішим дітищем Васильєва є, звісно ж, «Кредитпромбанк» – колишній «Інкомбанк Україна. Основними акціонерами цього банку є контрольовані концерном «Енерго» (фактично – Васильєвим) ірландська компанія «Хомертрон Трейдинг Лтд.», кіпрська компанія «Финтест Трейдинг До Лтд.», голландська фірма «Індтек Файненс Ви.Ви.», а також сам концерн «Енерго» і підприємства, що йому належать, – донецької ТОВ «Кабі» і ВАТ «Ясинуватський коксохімзавод».

І хоча недоброзичливці стверджують, що бурхлива комерційна діяльність прокурора Донецької області підпадає під статтю 364 частина 3 Кримінального кодексу України в нинішній його редакції («використання працівником правоохоронного органу влади або службового становища в корисливих цілях або в інтересах третіх осіб» – від 5 до 12 років позбавлення волі), ми переконані, що «Кредитпромбанк» з його офшорними акціонерами насправді був тим полігоном, на якому майбутній Генпрокурор відпрацьовував механізми боротьби з «тіньовою економікою».

Втім, траплялися в колишнього прокурора Донецької області й прикрощі, а напередодні парламентських виборів 1998 року він взагалі опинився в епіцентрі досить брудного скандалу. За три дні до голосування Васильєв дав інтерв'ю трьом місцевим газетам і телеканалам, від імені прокуратури обвинувативши в скоєнні злочинів кандидата в народні депутати Михайла Поживанова. При цьому прокурор області свідомо брехав, оскільки оперував «фактами», які ще в березні 1997 р. рішенням Ворошиловського райсуду м. Донецька були визнані такими, що не відповідають дійсності. У підсумку вибори Поживанов програв і подав на «законника» Васильєва до суду. Судовий процес кандидат юридичних наук Васильєв, звісно ж, програв і був змушений привселюдно вибачатися за свою брехню.

Забезпечивши надійні фінансові тили в Донецьку й розставивши своїх людей на всіх ключових посадах в обласній прокуратурі, Васильєв 1998 року вирішив залишити рідний Донбас і ще раз навідатися до парламенту. Але тепер уже за власним бажанням. Щоправда, округ у Калінінському районі Донецька, від якого Васильєв балотувався 1994 року, йому місцева влада не віддала. Однак у непрестижній провінції Васильєву настільки сподобалося балотуватися, що й втретє, навесні 2002 р., він знову пішов до парламенту від Мар’їнського, Новоселківського і Ясинуватського районів Донецької області.

Однак давня мрія про крісло Генерального прокурора України, що поволі спустошує душу і гаманець Геннадія Андрійовича, заважала йому цілком віддатися депутатській роботі. «Ех, королівство замаленьке», – зі смутком думав Г. Васильєв, окидаючи оком свої мар’їнські володіння й розмірковуючи, як можна було б їх розширити у випадку призначення на посаду головного українського поборника законності. І така можливість у листопаді 2003 р. у нього з'явилася.

Володимир БОЙКО, evatel.com, 15.04.2005

Не хлібом єдиним живе прокурор

Уривки з книги «В обхід закону»

Колись забутий Богом і начальством Мар’їнський район Донецької області пережив справжній комерційний бум – після переділу сфер впливу між донецькими «пацанами» його перетворили на годівницю для тодішнього обласного прокурора Геннадія Васильєва.

Сталося це незадовго до парламентських виборів 1998 року, коли Геннадій Андрійович збирався вдруге отримати значок народного депутата України.

Вперше Г.Васильєв ішов до парламенту 1994 р. від Калінінського району шахтарської столиці, однак після свого вигнання із центру Донецька на периферію, прокурор області побивався недовго. Непрестижну Мар’їнка він досить швидко перетворив на фамільну васильєвську вотчину, а Мар’їнська міжрайонна прокуратура разом із наглядовими установами (міліція, об'єднана держподаткова інспекція та районний суд) стала наполегливо кувати перемогу Геннадія Андрійовича на майбутніх виборах. А вибори – це, насамперед, виборчий фонд.

Звісно, пан Васильєв і раніше на бідність не скаржився, і заради того, щоби прикупити той самий Мар’їнський міжгосподарський комбікормовий завод, на сніданках не заощаджував. Однак прокурорська етика передбачає, що справжній керівник повинен не лише турбуватися про свою кишеню, але й давати можливість заробити підлеглим. Тим паче, якщо підлеглі не забувають про поповнення виборчого фонду та приносять у дзьобиках такі жадані для Геннадія Андрійовича грошові знаки.

Ясна річ, що місцеві комерсанти, під опікою Мар’їнської міжрайонної прокуратури, швидко зметикували, хто в хаті ґазда. Однак, як кажуть, у кожній отарі є паршива вівця – знайшовся в районі один несвідомий підприємець, власник міні-пекарні в місті Вугледарі, котрий вирішив залишити Геннадія Андрійовича без шматка хліба – у буквальному розумінні цього слова. За що й поплатився.

Про розмах прокурорського хлібопекарського бізнесу, організованого у Мар’їнському районі Донецької області наприкінці 90-х років минулого століття, свідчить хоча б оця записка, написана власноруч заступником міжрайонного прокурора Ігорем Марченком та залишена ним у дверях вугледарської пекарні.

«Ополєв Володимир. Гроші за місяць. Звіт.

Володя! Едік приймає цех. Поки ми не відробимо гроші, працювати буде він. Це наша думка, моя і Бориса. Потім ми повернемося до наших домовленостей».

На жаль, Геннадій Андрійович категорично не бажає розповісти громадськості, про які саме гроші йде мова у цій записці і хто такі Едік та Борис. Втім, ані походження записки, ані згадані в ній імена ні для кого не є таємницею. Едік – це мар’їнський підприємець Едуард Передєльський. А Борис – не хто інший, як ще один спільник прокурорського бізнесу – начальник управління по боротьбі з корупцією в Донецькій області ГУБОЗ УМВС України Борис Плотницький (нині на пенсії).

Також відмовляється колишній Генеральний прокурор України та колишній народний депутат від Мар’їнки Г.Васильєв коментувати не менш унікальний документ – платіжну відомість по збору грошей, у якій той самий Марченко ретельно записував отримані від Ополєва суми, ставив дату, курс долара і власний розгонистий підпис.

Треба зауважити, що вже сам факт наявності подібних документів, підписаних співробітниками прокуратури, свідчить не лише про розумові здібності соратників Геннадія Андрійовича, але й про ту безкарність, яку прищепив своїм підлеглим колишній обласний прокурор. Загальна сума відомості становить 32 тисячі доларів США. Судячи з дат, гроші збиралися з кінця 1997 року по літо 2000 року, причому представляли вони собою зовсім не хабар (хабарі в прокуратурі обраховувалися за окремою відомістю), а частку в доходах від продажу хліба. Частка ця становила 33% прибутку - пропорційно до коштів, вкладених прокуратурою в організацію бізнесу.

Формальним власником пекарні був місцевий бізнесмен Володимир Ополєв, внесок якого в суспільно-корисну працю по випічці хліба обмежувався лише трудовою участю через відсутність значних сум - очевидно, підприємницька діяльність була для нього не настільки прибутковою як нагляд за дотриманням законності для його контрагентів. Із цієї причини в прокуратурі на Ополєва дивилися як на раба (у римському праві таких як Ополєв іменували «orudium vocale») і були дуже здивовані, коли в серпні 2000 року він раптом відмовився наймитувати на наближених Васильєва.

Розплата була швидкого й суворою - 22 жовтня 2000 року Ополєв із власної квартири був доставлений співробітникам податкової міліції в гуртожиток Донецького міського ПТУ №120 (ну не в прокуратуру ж його везти!), одна з кімнат якого була перетворена на «катівню». У присутності Марченка підприємця били доти, поки він не написав розписку із зобов'язанням виплатити протягом 5 днів 20 тисяч доларів США за свій порятунок із прокурорського полону. Саме на таку суму в прокуратурі була оцінена воля Ополєва - або він виплачує «відступні», або буде керувати пекарнею в позі Прометея, прикутий наручниками до тістомісильника. А оскільки васильєвські «орли» підзабули, що договори позики відбуваються в простій письмовій формі, в якості свідків незрозуміло для чого цю розписку підписали якісь Тарасов Сергій Миколайович (вул. Островського, буд. 31, кв. 7, м.Донецьк) і Жижченко Юрій Віталійович (вул. Маркіна, буд. 8, кв. 2, м.Донецьк).

Однак, залікувавши побої в Донецькій міськлікарні №14, підприємець вирішив виявити характер і знову відмовився платити. Тоді втрутитися в ситуацію довелося ще одному улюбленцеві пана Васильєва - Едуардові Шевченку, що на той момент очолював Мар’їнськую міжрайонну прокуратуру.

Через особливу турботу прокурора Шевченка про дотримання законності на території виборчого округу Геннадія Андрійовича, Мар’їнська податкова міліція порушила (точніше - нібито порушила) проти Ополєва кримінальну справу за ухиляння від сплати податків. У перших числах лютого 2001 р. Ополєв був запрошений у податкову міліцію, де зі здивуванням довідався й про саму кримінальну справу, і про те, що воно було порушено ще в листопаді минулого 2000 року.

Остання обставина заслуговує особливого коментаря. Спеціально для пана Васильєва, який вважає себе знавцем права, пояснюємо, що Кримінально-процесуальний кодекс України встановлює граничний строк слідства у два місяці. Продовжуватися цей строк може тільки за особливих обставин на строк не більше одного місяця районним, міжрайонним або міським прокурором, на строк не більше 6 місяців прокурором області або його заступником і т.д. У цьому випадку кримінальна справа була порушена не «за фактом», а проти конкретної людини - Ополєва Володимира Геннадійовича, якого повідомили про це тільки після того, як минуло два місяці «слідства» і міжрайонний прокурор Шевченко продовжив строк слідства ще на один місяць. Причини настільки дивного поводження в Мар’ї нці з нормами УПК стали відомими пізніше. А поки що слідчий порадив Ополєву гарненько подумати і взяв підписку про невиїзд. Через п'ять днів Ополєв знову заявив, що 20 тисяч «відступних» платити не буде. Тоді на норовливця одягли наручники і відправили його на нари в ізолятор тимчасового утримання - при тому, що запобіжний захід залишався колишнім - підписка про невиїзд.

Батько Ополєва подав до суду скаргу на незаконне затримання сина, вимагаючи його негайно звільнити. А оскільки мар’їнські судді розглядати скаргу не поспішали, співробітники вугледарської пекарні виставили пікет біля Донецького обласного суду.

Нарешті, суд визнав затримання Ополєва незаконним і ухвалив негайно звільнити його з-під варти. Однак у прокуратурі зміркували, що позбавлення волі людини, якій обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд, вже є злочином, і рішення суду просто відправили до кошика для паперів, навіть не долучивши до матеріалів кримінальної справи. Правда, самого Ополєва з ізолятора довелося терміново випустити.

А ще через місяць з'ясувалося, що постанова про порушення кримінальної справи є фальшивкою. Насправді, незважаючи на титанічні зусилля прокуратури, у районі так і не знайшлося жодного слідчого, який би погодився порушити кримінальну справу стосовно невинуватої людини. Однак здирників із прокуратури це не зупинило: після того, як Ополєв відмовився платити «за дах», подільники Васильєва згадали, що недавно зі слідчого відділу Мар’їнської податкової міліції звільнилася й виїхала на проживання до Італії слідчий Ірина Вишневська. От саме її підпис заднім числом - із запізненням на два місяці - і було підроблено під постановою про порушення кримінальної справи.

Звичайно, сфальсифікувати цілу кримінальну справу не так вже і просто. Для цього треба підробити не тільки постанову про її порушення, але й ще цілу низку документів - як тих, які перебувають у матеріалах самої справи в слідчого, так і тих, які перебувають у прокуратурі в так званому наглядовому виробництві. Однак не існує таких труднощів, які не змогли б подолати люди з команди Васильєва, коли мова йде про вимагання грошей або відбирання чужого бізнесу. Щоб провчити підприємця, що відмовився працювати під васильєвським «дахом», у Мар’їнській прокуратурі й податковій міліції підробили не один документ, а цілий стос. Але зроблено це було - вочевидь з причини цілковитої безкарності - зовсім бездарно. Втім, професійною бездарністю Геннадій Андрійович навряд чи кого-небудь здивує.

Авторові цих рядків удалося розшукати колишнього слідчого Ірину Зигмундівну Вишневську, яка люб'язно надала зразки свого почерку для того, щоб викрити наближених Васильєва в підробці документів. На фотографії - фальшива постанова, а в круглу рамочку взятий дійсний підпис Вишневської, яка жодної кримінальної справи щодо Ополєва ніколи не порушувала.

Варто зазначити, що Ірина Зигмундівна, довідавшись, з якою метою у прокуратурі було використано її ім'я, дуже засмутилася. Тепер вона називає Геннадія Андрійовича «аферистом», «горе-комерсантом» й іншими негарними словами. Також чимало прикростей Вишневській додала й та обставина, що її підпис було підроблено не на одному, а відразу на п'яти документах кримінальної справи, причому підробляли різні люди з різними почерками. Щоб читачі не сумнівалися, яку дурість вчудили в Мар’їнці сподвижники Васильєва, наводимо ще одну постанову - також підроблену.

Природно, що у Вугледарському міському суді, куди прокуратура в травні 2001 р., у самий розпал скандалу, передала справу Ополєва, підпис Вишневської знали дуже добре. Із цієї причини суддя не зважився розглядати справу, а виніс постанову про призначення додаткового слідства, поставивши за обов'язок прокуратурі провести виїмку документів, раніше підписаних Вишневською, і призначити поверкознавчу експертизу основних процесуальних документів. Прокуратура обурилася, подала апеляцію, однак Апеляційний суд Донецької області, вивчивши фальшивки, підтвердив, що підписи, виконані на п'яти документах справи від імені слідчого Вишневської, явно виготовлялися різними людьми. До того ж, Апеляційний суд зажадав від прокуратури Донецької області змінити підслідність, оскільки Ополєв дав у суді свідчення про свої бізнес-взаємини зі співробітниками Мар’їнської міжрайонної прокуратури.

З тих пір минуло чимало часу, однак Геннадій Андрійович дотепер робить вигляд, що це його не стосується. Правда, після того, як у лютому 2002 року Інтернет-видання «Україна кримінальна» опублікувало історію про мар’їнських пекарів, член Колегії Генеральної прокуратури народний депутат України Г.Васильєв з переляку навіть відправив у Донецьк комісію із ГПУ для перевірки наведених у публікації фактів, сподіваючись, що вдасться «відмазатись». Приїхали високі начальники в Мар’їнку, підняли в прокуратурі наглядове провадження, вжахнулися і повернулися назад. А за підсумками перевірки в прокуратурі Донецької області народилася постанова про відмову в порушенні кримінальної справи.

Беремо носову хустинку й, утираючи сльози розчулення, читаємо:

«Опитаний з цього приводу Марченко І. С. пояснив, що підприємницькою діяльністю ніколи не займався. Всі питання, пов'язані з роботою пекарні, Ополєв В.Г. вирішував з його матір'ю. Гроші на її відкриття надала мати. Гроші від Ополєва В.Г. одержував на прохання матері біля свого будинку. Роботи пекарні це не стосувалося. … Аналогічні пояснення дав Плотницький Б.Д., указавши, що жодної участі в проекті щодо відкриття пекарні не брав. «Сімейні» гроші, вкладені його дружиною, Ополєв В.Г. повинен був повернути протягом 8 місяців. Однак згодом перестав віддавати борги. Він кілька разів приїжджав на прохання дружини в пекарню, щоб передати Ополєву В.Г. про необхідність зустрічі із засновниками, телефонував йому. Ні він, ні Марченко І.С. погрозами або тим більше шляхом розправи в Ополєва В.Г. грошей не вимагали. «Як жебраки» умовляли його повернути гроші й відзвітуватися. Заборгованість перед ними Ополєв В.Г. погасив тільки в 2000 р. Викладене в газетних публікаціях також вважає наклепом, що не відповідає дійсності... Опитані з приводу появи розписки про позику 20 тисяч доларів США Тарасов С.Н. і Жижченко Ю.В. пояснили, що 22 жовтня 2000 р. у другій половині дня перебували в офісі фірми «Терра-нова». До них звернувся чоловік середнього росту, 40-45 років, повної статури й попросив засвідчити розписку про позику грошей. Продиктував текст, під яким вони й розписалися. Текст розписки не читали... Опитаний з цього приводу Мар’їнський міжрайонний прокурор Шевченко Е.В. пояснив, що законних підстав для дачі санкції на арешт Ополєва В.Г. не було. Партнером по бізнесу Марченка І.С. він ніколи не був і вважає це наклепом. Відносини з Марченком І.С. підтримував службові. Про те, що Марченко І.С. нібито займається підприємницькою діяльністю, йому нічого не відомо... Достатніх даних для порушення кримінальної справи в ході перевірки не виявлено».

Іншими словами, у прокуратурі дійшли висновку, що Ополєв сам себе відправив за ґрати за підробленими документами.

Досвід, надбаний Г.Васильєвим у Мар’їнці, не пропав намарне. Із призначенням Геннадія Андрійовича Генеральним прокурором України вся його команда перебралася з Донецька до Києва і протягом року чи не весь робочий час віддавала улюбленій справі, тобто експропріювала експропріаторів, а по вечорах, упившись, роз'їжджала столицею на куплених за скромну зарплатню держслужбовців «джипах» і «Мерседесах». Не залишився без діла і колишній Мар’їнський прокурор Едуард Шевченко - після того, як Г.Васильєв опинився в кріслі Генерального прокурора, Едуард Васильович, обласканий особливою довірою, услід за своїм патроном також переїхав до Києва, де й був призначений начальником відділу з розслідування особливо важливих справ Генпрокуратури. Справ у нього, властиво, було дві - фальсифікація «криміналки» проти Юлії Тимошенко та «розкриття» вбивства Георгія Ґонґадзе. Як ці, прости Господи, «справи» розслідувалися, бачила вся країна - приблизно так само, як і «злочин», вчинений мар’їнським підприємцем Володимиром Ополєвим.

Втім, після вигнання з Генрокуратури Г.Васильєва й усієї його камарильї, команда не розпалася і нині займається партійним будівництвом - сподіваючись провести свого боса до парламенту від партії «Держава». Так що про хлібець Геннадієві Андрійовичеві можна не хвилюватися. А буде хліб - буде й пісня.

ссылка скрыта, evatel.com, 19.04.2005 р.