Удк 32+329. Д67 ббк 66. 2(4 Укр)+76

Вид материала

Документы

Содержание Правда там, де більше прав? Такі книги

Подобный материал:

• Удк 347. (77+78) ббк 67. 9 (4 Укр) 303, 252.7kb.
• Развитие тезауруса классификационных рубрик по физике полупроводников, 199.49kb.
• "земельне право україни", 1354.1kb.
• Задания на карантин 7-а класс Укр., 6.86kb.
• Методические указания Воронеж 2009 удк 616. 329-002-08(072), 569.91kb.
• Удк 656 08; 629 072 ббк 52. 5: 88., 1958.04kb.
• Учебное пособие Москва, 2008 удк 34 ббк 66., 20999.29kb.
• Удк 329. 3: 297 особливості теоретично-методологічних підходів до дослідження інформаційного, 152.01kb.
• Рафаел папаян, 3846.74kb.
• Удк 159. 9 Ббк 88. 8 А 733, 2819.09kb.

ОБМІНЯТИ зміст цих реєстрів (йдеться, вочевидь, про повну базу відомостей про всіх акціонерів, з їхніми адресами й телефонами - ред.) на посаду в придуманій ним компанії «Сістем Кепітел Менеджмент». І саме ця «ОРК», згодом про людське око перереєст­рована, але з-під контролю не виведена, почала скупку акцій на користь замовників рейдерських атак на підприємства, які пізніше увійшли до імперії Р.Ахметова.

Дуже хочеться запитати в Миколи Яновича Азарова, який повсюдно оголошує себе непримиренним борцем проти рейдерства, - а чи немає в нього бажання перевірити, яким чином гіганти української індустрії перейшли у власність «СКМ», і який стосунок до цього мав І.М.Прасолов? На нашу думку, саме він надав нахабному перерозподілу власності в Донбасі більш «коректних» і циві­лізованих форм. Тобто, бандитизм поволі перетворився на рейдерство - чи не найсерйознішу проблему українського бізнесу.

Правда там, де більше прав?

З «Білим лебедем», на який претендував Б.Колесников й інші люди з оточення Р.Ахметова, вирішили довго не панькатися: голова Донецької облради сам взяв ініціативу у свої руки. Почалися виклики Володимира Пенчука до кабінету Колесникова, під час яких Колесников виказував повну поінформова­ність щодо фінансово-господарської діяльності «Білого лебедя» (хоча для проформи і просив привезти всі бухгалтерські документи й звіти). Показав уже розроблений план генеральної реконструкції підприємства з підземними стоянками і фонтанами, зонами відпочинку й дитячими кафе... Він пояснив і те, що запропонований закордонними фахівцями план уже затверджений Р.Ахметовим і погоджений з підвладними йому чиновниками з адміністрації.

Також наголосив, що перехід власності в нові руки є неминучим, і вже почато скупку акцій у населення. Б.Колесников зажадав, щоб акції родини Пенчуків були переписані на . . . «Київ-Конті», для чого запросив Генерального директо­ра цього підприємства О.Бабака й свого головного юриста - директора Центрального ринку І.Шакурова.

До речі, обидва цих підприємства, як і компанія-реєстратор, що займалася скупкою акцій, знаходяться під одним дахом за адресою: м. Донецьк, бульвар Шевченка, буд. 6-б. А державний прапор України, який, порушуючи всі закони, розвівається над будівлею Центрального ринку, кажуть, виконує функцію прикордонного стовпа, що оберігає майно голови Донецької облради Б.Колес­никова.

У Донецьку говорять, що саме на території цього ринку в середині 90-х років Б.Колесников чи то м'ясо рубав, чи оселедцями торгував.

Можливим є і те, й інше. Але, згідно з його трудовою книжкою, він працював у торговельно- закупівельному кооперативі заготівником, спершу - на чверть ставки, згодом - на половину. Саме тут він познайомився з Сергієм Романом - хазяїном ринку й фірми «Скандік-Юг», і після кривавого розстрілу останнього, став єдиноправним власником усього господарства.

Зненацька і раптово..., але перехід права власності відбувся за тим же сценарієм, який був використаний на донецькому пивзаводі - вбили генерального директора Ю.Павленка, а власником заводу «Сармат» став Р.Ахметов.

Неліричний відступ

До речі, є відомості, що у трудовій книжці Б. Колесникова немає жодного запису про роботу на посаді Генерального директора «Київ-Конті». Але він гордо і неодноразово про це своє директорство всюди заявляв. На­справді ж, після розстрілу С.М.Романа, отримавши «у спадок» фірму «Юг» (до того - «Скандік-Юг»), Колесников перейшов на роботу в Донецьку обласну раду.

Інформацію щодо окремих (зауважимо, публічних) віх біографії пана Колесникова могла б перевірити Центральна виборча комісія - надто вже ця історія пахне обманом виборців

А ось ще один момент - диплом про вищу освіту Донецької Державної академії управління, отримав чоловік на початку нинішнього тисячоліття, працюючи заступником у В.Януковича в Донецькій облраді. А вже 2002 року Колесникова визнають не мало, не багато, а ... заслуженим економістом України...

Жартома чи всерйоз, але Україну називають країною неляканих акціо­нерів. Спроби професійної боротьби з недружнім захопленням й поглинан­ням підприємств в Україні робляться тільки за останні рік-два. Фахівці вважають, що українські підприємці взагалі не дбають про безпеку свого бізнесу. Якщо великі фінансово-промислові групи намагаються захищатися самостійно, то середній бізнес (до якого належить і «Білий лебідь» - ред.), як правило, стає легкою й мовчазною жертвою: рідко яке підприємство здатне дати адекватну відсіч загарбникам-рейдерам

У нашій історії на погрози смертю з боку Колесникова не можна було знайти адекватної відповіді - влада в Донбасі належала угрупованню Ахметова-Колесникова (втім, як і зараз – ред.), правоохоронні органи та прокуратура були залежними, Генеральним прокурором України був «донецький» Г.Васильєв, а Президентом - Л.Кучма. А Колесников з притис­ком повторював відому фразу про те, що є людина - є проблема, немає людини - немає проблеми. Та й розстріли багатьох донецьких бізнесменів і подальше влиття їхньої власності в імперію Ахметова-Колесникова, на оптимізм не налаштовували - або доведеться виконати їхні загарбницькі вимоги, або піти в могилу.

Іван Шакуров, діючи від імені Колесникова, Ахметова, Кия, Черткова, Ляшка, Такташева (всі є персонажами цієї книжки - ред.), виконав завдання свого «шефа», і переоформив належні родині Пенчуків акції на своїх довірителів. Під час передачі акцій він кинув подачку Пенчукам у розмірі смішної навіть для того часу суми за володіння блокувальним пакетом акцій величезного підприємства - близько 160 тисяч доларів (з розрахунку - по 63 копійки за акцію, хоча реальна вартість однієї акції на той день стано­вила вже понад 15 гривень).

В.О.Пенчук, як і його родина, не погоджувалися на таку суму. Голова правління зателефонував з цього приводу Колесникову, на що той відповів приблизно так: «Вам мало? І цього не одержите! Розмову закінчено». Згодом обох Пенчуків «попросили» з підприємства, причому Борис Пенчук - директор універмагу «Білий лебідь», був банально звільнений у зв'язку зі... скороченням посади, а його батько - відсторонений від керівництва акціонерним товариством.

Отже, як бачимо, вислів: «Кожному - своє», який історія приписує Ціцеронові, і досі не втратив своєї актуальності. Особливого трагізму і сумної популяр­ності ця фраза набула після того, як німецькі нацисти розмістили її над ворітьми концентраційного табору «Бухенвальд». Спрощене трактування таке: «Одним - усе, а іншим крематорій». У цілому, на Донбасі все так і відбувалося, тільки замість крематорію можна було опинитися в безіменній могилі...

Згадаймо, як після свого арешту Колесников заявляв, що він не купував у Пенчука акцій, що він не є акціонером «Білого лебедя». Певна правда в цьому є: він нахабно відібрав у власників їхнє майно (акції), кинувши їм за розвинутий серйозний бізнес подачку, за яку іншого бізнесу сьогодні не почнеш. Згодом він насправді переписав відібрані акції на іншу особу (за нашою інформацією - на Ахметова). А копії договорів між Колесниковим і Пенчуками ми публікуємо у цій книзі.

Колесников заявляв про те, що він розрахувався з Пенчуками, але довести це документально не може - таких доказів просто не існує у природі. Та й чи хотіла родина Пенчуків добровільно й зненацька для самих себе позбутися свого майна, свого бізнесу, врешті, свого майбутнього? Хто дав право Колес­никову розпоряджатися їхніми долями? За яким законом донецький клан перерозподіляє чужий бізнес на свою користь? І чому на Донбасі це відбувається саме так?

Чому залякують і вбивають людей?

Правда там, де більше прав?

Ну, хіба це не бандитизм, шановні читачі?

А коли представники влади забирають чуже майно - хіба це не рейдерство?

А все разом і породжує неймовірну «гримучу суміш», компонентами якої виступають влада, рейдери і бандити. І ця «гримуча суміш» продовжує панувати. А чи знаємо ми прізвища всіх, хто до неї причетні - від найвіддаленішої провінції і до найвищих ешелонів?

Кому ж, насправді, належить ця країна - НАМ, громадянам, чи ЇМ, негідникам і злочинцям?

Ми говорили і будемо повторювати: до влади в країні знову повернулися рейдери і бандити. Вони грабують людей, вони грабують державу. Вони дбають лише про власні статки, про свій бізнес.

І влада для них - теж різновид бізнесу.

Вони поважають тільки рівних собі, а народ розглядають як таку собі «біомасу», тобто знаряддя чи засіб для досягнення власних цілей.

Але так не має бути.

І так не буде! Тому що ми все міцніше зводимося на ноги, розрівнюємо хребти і розправ­ляємо плечі, щоб одного разу на весь голос сказати: «Досить!» і назавжди очистити Україну від мафіозних кланів та угруповань.

Микола Овсянников для книги

«Донецька мафія. Перезавантаження».


ТАКІ КНИГИ

ПОТРІБНІ УКРАЇНІ ЯК ПОВІТРЯ

Відмотувати історію назад - невдячна справа. І той, хто прагне це зробити, рано чи пізно зазнає фіаско.

Сьогодні не важливо, хто більше винен у тому, що сталося. Хоча, якщо покласти руку на серце - то, звичайно ж, «помаранчеві» - яскравий приклад невідповідності амбіцій можливостям. І вкотре- «маємо, що маємо»: ті, чиє місце за ґратами, знову керують нами. І відверто глузують з тих «діячів», які отримали такий неймовірний кредит народної довіри, і так бездарно все «проТАКали». А зараз змушені домовлятися про кожен подаль­ший крок з тими, хто давно мав би опинитися за бортом української політики...

Але Бог із ними, політиками, вони ніколи інши­ми не стануть. Усе більше відриваючись від сус­пільства, ігноруючи його запити і потреби, вони торують собі єдиний шлях - на маргінес історії. І тому подальшу долю країни маємо взяти у свої руки ми - громадяни.

Тотальний громадянський спротив владному ідіотизму - основа оздоровлення суспільства, базис повного переформатування держави.

Дожилися: у XXI столітті, в центрі Європи якийсь холуй у суддівській мантії оголошує ви­рок: «Знищити книжку «Донецька мафія. Антоло­гія». І чинить це іменем України! Навіть сталінські людожери такого собі не дозволяли. Робили це, щоправда, німецькі нацисти- але їхньому фіналу навряд чи хтось позаздрить.

Парадоксально, але саме тепер із глибин па­м'яті виринули не раз висміяні рядки видатного співця тоталітаризму Павла Тичини - «…то нехай собі як знають, божеволіють, конають, нам своє робить…”

Дивно, але все співпадає - вони (влада, політики, бандити) і ми (громадяни).

Велике протистояння….

Продовження великої боротьби, мета якої- остаточна перемога.

Один із перших кроків на цьому крем'янистому шляху - видання, яке Ви, шановний читачу, тримаєте в руках.

Цій книзі першопочатково уготована нелегка доля - знову будуть анонімні дзвінки з погрозами, бризкання слиною окремих горе-політиків, неправедні (читай - підкуплені) суди...

Можливо, її також спробують приректи на публічне спалення. Але це вже не матиме жодного значення, бо книжка рушила у світ. Увірвалася, щоб якомога сильніше розгойдати смердяче болото олігархічно-бандитського свавілля, в яке нас знову прагнуть заштов­хати персонажі цих сторінок.

І наостанок. Я вдячний долі, що працював над підготовкою цієї книжки саме з Борисом Пенчуком. Інший мій колега-письменник сказав про таких людей, що у них замість хребта лом. Так, для такої боротьби треба бути ідеалістом, але як би це суперечливо не звучало - реаліс­тичним ідеалістом. І абсолютно непохитним. Про таких знімають фільми і ставлять п'єси. Але то колись потім, бо зараз час книг - правдивих, мудрих і безкомпромісних. Суспільство має сприймати їх як гіркі, але цілющі ліки. Навіть, більше - такі видання потрібні кожно­му з нас як повітря.

Щоби жоден з нас не виправдовував свою пасивність розчаруванням чи зневірою - бо час повертатися до когорти борців. Адже легких перемог не буває...

Сергій ПАНТЮК, громадянин, письменник і видавець