Geum.ru

Удк 32+329. Д67 ббк 66. 2(4 Укр)+76

Вид материалаДокументы

Содержание


Діви Марії». Післямова - 1
Під заступництвом «Діви Марії». Післямова -2
Подобный материал:
1   ...   38   39   40   41   42   43   44   45   ...   50

Під заступництвом « Діви Марії». Післямова - 1


10 листопада 2006 року заступникові Генерального прокурора України Ренату Кузьміну та його двоюрідним братам Рафаелю і Костянтину випала нагода перехилити по чарчині у вузькому родинному колі. Щоправда, згідно із законами шаріату, брати-прокурори мають вечеряти виключно всухом’ятку, але ж таке свято, таке свято... Ще б пак: саме три роки тому, 10 листопада 2003 року, прізвище Кузьміних вперше перетнуло кордони Донецької області, і вся Україна довідалася про банду прокурорів із шахтарського краю, які запроторили за ґрати підполковника міліції у відставці Михайла Халаджі.

У камері Донецького ізолятора тимчасового утримання Михайло Олександрович пробув недовго. Через неймовірний галас, що здійнявся у пресі, прокуратурі довелося через два дні відпускати пенсіонера МВС на свободу. Втім, Халаджі в боргу не залишився і за кілька місяців по тому, у 2004 році, тижневик «Свобода» надрукував його спогади про вимушене знайомство з методами роботи Кузьміних під назвою «Під заступництвом «Діви Марії». Спомини ці передруковувалися потім неодноразово, один із передруків – у донецькій газеті «Острів» – спричинив навіть судовий позов ображених «героїв» мемуарів до їхнього автора. Втім, судовий процес Михайло Олександрович виграв. То ж читайте і насолоджуйтеся...

Жанр мемуаристики - частина не стільки літератури, скільки історіографії. Газетна стаття, як метелик-одноденка, йде у небуття вже через день після своєї появи. І якщо журналістові не відріжуть голову, навряд чи хтось пам'ятатиме, що саме рік-два-три тому писала якась акула пера чи гієна клавіатури. Праця журналіста приречена на забуття самою своєю сутністю, і лише мемуарист може розраховувати на людську пам'ять. Бо мемуари – це залицяння до наймудрішої жінки, ім'я якій Історія.

Попри суб'єктивність (так і хочеться написати «об’єктивну суб'єктивність», бо наявність авторського погляду вимагають, власне, канони жанру) будь-яких мемуарів, саме вони слугують дзеркалом для тітоньки Історії, відбиваючи епоху, наче та крапля води, що віддзеркалює ціле море. Сюжет спогадів Халаджі – суцільна фантасмагорія. Прокуратура Донецької області будує церкву, а при ній торговельний заклад, який обслуговує «Компанія «Свята Діва Марія». Де, в якій ще країні Європи могло трапитися подібне? Кафка кусає лікті і картає себе за невибагливість фантазії...

Від моменту першого виходу в світ спогадів Михайла Халаджі минуло вже чимало часу. Персонажі оповідань змінили хто посаду, хто прізвище. Хтось пішов у Генеральну прокуратуру, а хтось і на лаву підсудних. Та й сам автор мемуарів вже не може підписуватися як «колишній міліціонер» – пенсіонер МВС після тріумфального вироку Апеляційного суду Донецької області та офіційного визнання, що кримінальна справа щодо нього була сфальсифікована в органах прокуратури, отримав запрошення повернутися на государеву службу. Халаджі довго вагався, все вираховував, чи не програє він у пенсії, і задавався запитанням, а навіщо воно йому треба? Та, врешті-решт, піддався на умовляння автора цих рядків і від березня 2006 року очолює відділ проходження служби Управління кадрів УМВС України в Донецькій області. Сидить собі жива легенда в маленькому кабінетику й виписує нагородні посвідчення. Іншої роботи польові командири Майдану для нього не знайшли.

Одним словом, «чергове перевидання» міліцейських мемуарів вимагало докладного коментаря. До того ж три роки тому, пишучи свої спогади, Михайло Халаджі не торкнувся багатьох «підводних каменів» і просто цікавих історій, що супроводжували скандал навколо прокурорсько-церковної фірми. Бо ті цікавинки належали до біографії іншої людини – автора цих рядків, якого журналістська доля звела у 2003 році з відставним донецьким міліціонером. І з тих пір не розлучає. То ж дозвольте, шановний читачу, на правах учасника подій вставити й свої п'ять копійок.


Братки по розуму

Звісно, тим беззаконням, яке коїлося і коїться на теренах Донецької області, навряд чи когось здивуєш. Але тут випадок був особливим: на тюремні нари Михайло Олександрович потрапив через власне інтерв'ю, яке дав авторові цих рядків. Те інтерв'ю було розміщене у статті «У краю неляканих прокурорів», яка спочатку вийшла в донецькій газеті «Острів» та Інтернет-виданні «Україна кримінальна» і згодом була передрукована багатьма виданнями, а йшлося в ній про кримінальний бізнес осіб із найближчого оточення тодішнього кандидата на посаду Генерального прокурора України – віце-спікера Верховної Ради Геннадія Васильєва. Точніше – про «богоугодну діяльність» середнього з братів Кузьміних, Рафаеля Ізмаїловича, який протягом багатьох років приглядав за бізнесом Васильєва, мандруючи по установах разом із босом (прокуратура Донецької області – Верховна Рада України – прокуратура Донецької області – Генеральна прокуратура України). Та стаття завершувала трилогію (перші дві частини – «Прокурор милістю божою» та «Христопродавці з прокуратури» надрукував влітку-восени 2003 року очолюваний Юрієм Луценком тижневик «Грані-плюс») про те, як колишній прокурор Донецької області Васильєв спорудив для свого духівника отця Дмитрія в Калінінському районі м. Донецька (на кордоні з сусідньою Макіївкою) церкву Покрови Пресвятої Богородиці. А при церкві – ринок. «Смотрящім» по ринку Васильєв поставив свого помічника Рафаеля Кузьміна. Юридичний, так би мовити, супровід богоугодного започаткування здійснювали Ренат Кузмін (прокурор м.Макіївка Донецької області, згодом – заступник прокурора Донецької області) та Костянтин Кузьмін (від кінця 2003 року - прокурор Калінінського району м.Донецька). Будівництво та експлуатація біляцерковного ринку була доручена Товариству з обмеженою відповідальністю під назвою – прошу встати – «Компанія «Свята Діва Марія».

Правоохоронці Донецька ще досі пригадують отця Дмитрія (в миру – Дмитра Гапонова), який за Васильєвської доби був неодмінною фігурою в президії кожного урочистого засідання чи святкових зборів працівників прокуратури Донецької області. Пригадують також і його сина Романа, котрий допомагав батькові причащати духовних чад на чолі з Геннадієм Андрійовичем. Того самого Романа Гапонова, який був затриманий міліцією за підозрою у пограбуванні і відпущений на волю на вимогу прокуратури.

Під стать духівнику Васильєва були й керівники «Компанії «Свята Діва Марія». Президент Компанії Носатов Ігор Олександрович, який представлявся консультантом Васильєва з економічних питань, у 1995 році Донецький УБОЗ перевіряв його на причетність до вбивства таких собі Галушкіна і Лаврова. У 1997 – на предмет причетності до незаконного обігу зброї. Зрозуміло, що наслідки перевірки «консультанта» були такими ж, як і затримання Романа Гапонова. Нині Носатов змінив прізвище на Покровський і від серпня 2005 року перебуває «в бігах», оголошений у розшук Генеральною прокуратурою України.

Не менш колоритною персоною є другий засновник «Компанії «Свята Діва Марія», молодший брат Ігоря Носатова, Сергій Олександрович, який у 1998 році начебто був засуджений Центрально-міським судом м.Макіївка за несплату податків за ст. 148-2 КК України (у попередній редакції). Пишемо «начебто», оскільки у 1999 році архів суду згорів. При чому згорів так, що одночасно з Інформаційного центру МВС зникло багато облікових карток, які заводилися на осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності. Через таку непересічну подію до Макіївки прибув тодішній Голова Верховного Суду України Віталій Бойко, який на власні очі переконався, що архів палили навмисно – витягуючи справи й обливаючи їх бензином. Звісно, Носатов-молодший до підпалення судового архіву стосунку не має. Принаймні, легенда стверджує, що з подробицями злочину дуже добре обізнані інші особи - колишній прокурор м.Макіївка Ренат Кузьмін та колишній мер міста Василь Джарти. Втім, легендам ми не віримо і тому категорично відкидаємо навіть думку про те, що Вася Джарти, перед тим, як піти бригадним у «Люкс», був засуджений Центрально-міським судом м.Макіївка до 6 років позбавлення волі за ст. 144 КК України (все в тій же пріснопам’ятній редакції 1960р), що передбачала відповідальність за рекет. А тим паче не віримо ми підступним пліткам про те, що картки спецперевірки вилучалися з Інформаційного центру за вказівкою нинішнього заступника Міністра внутрішніх справ пана Рудика. Брехня все це! Спростуємо заразом і ще одну легенду – про те, як Рудик у 2002 році начебто вилучив з картотеки ІЦ Управління МВС України в Донецькій області дані спецперевірки щодо судимостей громадянина Януковича Віктора Федоровича. Боже борони! По-перше, картотека була «почищена» в 1997 році, а, по-друге, зовсім не Рудиком, а його колишньою підлеглою Наталією К., у сейфі якої ці картки, дійсно, зберігалися до 2002 року. Щоправда, пані Наталія могла подібне вчинити лише за прямим наказом Рудика, але то вже деталі...

Ну й нарешті третій засновник фірми, він же – Генеральний директор, В'ячеслав Михайлович Борлов. Нічим особливим не відзначився, окрім того, що влітку 2005 року два місяці дивився на світ Божий через заґратоване вікно камери СІЗО №13. І може, навіть, перестукувався з іншим донецьким «в'язнем сумління» Борисом Колесниковим. Нині Борлова можна побачити на лаві підсудних у Петровському районному суді м.Донецька, де він обвинувачується в скоєнні посадових злочинів.

Короткий опис керівництва «Компанії «Свята Діва Марія» буде неповним без згадки про прокурорську династію Кузьміних. На початку 90-х років минулого століття палке бажання стати народним депутатом привело прокурора Донецької області Геннадія Васильєва на обласне телебачення. Редактор телепрограм – енергійна та пробивна Федора Анатоліївна Кузьміна – дуже швидко стала не лише головним іміджмейкером Геннадія Андрійовича, але й своєрідним «відділом кадрів» при майбутньому Генпрокурорі. Спочатку був працевлаштований син Федори Анатоліївни – нинішній заступник Генерального прокурора України Ренат Кузьмін, який до знайомства Васильєва з Федорою Анатоліївною працював юрисконсультом Донецького виробничо-торговельного трикотажного об'єднання. А згодом отримали прокурорські посади і його двоюрідні брати Рафаель і Костянтин. Втім, в органах прокуратури Рафаель тоді прослужив недовго, оскільки 1994 року, перебуваючи на посаді помічника прокурора Київського району м.Донецька, був затриманий при одержанні хабара з рук двох міліціонерів – співробітників Державної служби охорони. Від неминучої тюрми Рафаеля Ізмаїловича врятував тоді прокурор Донецької області Геннадій Васильєв, який дав вказівку начальнику слідчого управління обласної прокуратури відпустити племінника Федори Анатоліївни. Щоправда, з органів прокуратури Кузьміну-середньому довелося після тієї історії піти. Але ненадовго. Влітку 1997 року Рафаель Ізмаїлович знову примірив прокурорські погони на посаді помічника прокурора Донецької області Васильєва. Після того, як Васильєв, насидівшись у кріслі обласного прокурора, зосередився на депутатській роботі, Рафаель Ізмаїлович набув чин помічника народного депутата Васильєва з тими ж самими обов'язками «смотрящого» по бізнесу. Потім було пришестя Васильєва на посаду Генерального прокурора України із призначенням Рафаеля Кузміна заступником прокурора Донецької області. Але безглузде затримання Халаджі та скандал навколо Компанії «Свята Діва Марія» настільки розлютили Геннадія Андрійовича бездарністю виконавців, що Рафаель Кузьмін був переведений до Києва зі значним пониженням у посаді – старшим помічником Генерального прокурора України.

Що ж до наймолодшого з Кузьміних, Костянтина, то він ще мало чим уславився. Ну, хіба, тим, що за часи Генпрокурора Васильєва став наймолодшим районним прокурором в Україні. А також знаменитою бійкою в Донецькому ресторані «Околиця».

Назва цього ресторану, що в Калінінському районі Донецька, з пошаною згадується мешканцями шахтарської столиці не стільки через вишуканість кухні, скільки завдяки прізвищу свого власника, Юрія Рубана, широко відомому у вузьких колах правоохоронців. До речі, після створення «антикризової коаліції» пан Рубан (як і Мішаня Косой, Узбек та інші донецькі персонажі) тріумфально повернувся до Донецька після довготривалого закордонного відрядження і тепер активно розвиває ледь не втрачені через «помаранчевих мавп» бізнес-проекти. Так ось, невдовзі після призначення Костика Кузьміна прокурором Калінінського району, на початку 2004 року, брати по розуму вирішили зібратися в родинному колі після вечірнього намазу. Куди піти – довго не вирішували і проти Костіної пропозиції «відтягнутися» в «Околиці» не заперечували. У ресторані брати хильнули зайвого, почалися родинні разбірки, слово за слово, х..єм по столу – одним словом, почався мордобій. Оскільки фізіономію Рената Равелійовича, як відомо, і за три дні важко... е-е-е... ну, скажімо так, загримувати, то вона, кажуть, постраждала найбільше. Плюс перебитий посуд і поламані меблі. А в принципі – вони, Кузьміни, тихі. Коли тверезі.

Втім, заради справедливості треба зазначити, що від квітня 2005 року брати Кузьміни розірвали всі бізнес-контакти з Васильєвим і нині ревно обслуговують мера Києва Леоніда Черновецького. Ну й правильно: не одному ж Васильєву прокурорським рекетом промишляти. Володимир Бойко


Під заступництвом «Діви Марії». Післямова -2

Жінки доведуть до цугундера

Неправда, що пам'ять зраджує. Зраджують жінки й друзі. Зраджують союзники й підлеглі. Зраджують «народні президенти» і «польові командири Майдану». Пам'ять не зраджує ніколи. Вона, буває, відсуває в закапелки свідомості щось несуттєве і давно пережите, затьмарює імена та обличчя колишніх знайомих чи вкриває пеленою забуття колишні образи. Але лежить кожен прожитий день у її потаємних схованках на своїй, лише одному йому призначеній полиці, та чекає свого часу, щоби виплеснутися спогадами про давно забуті, здавалось, події...

Вірна і незрадлива пам'ять – наша остання надія на безсмертя...

Червень 2002 року. Коридором редакції донецької газети «Салон» йде Маринка Сагань – розумниця та просто чарівна жінка – і голосно сміється. Маринку пів-Донецька знає, як Івана Ухова – під цим псевдом вона веде рубрику листувань з читачами і щотижня на останній шпальті газети коментує їхні скарги та пропозиції. А заразом – підкидає колегам теми для майбутніх дописів.

– Уявляєш, пішла сьогодні до міськвиконкому взяти перелік міських ринків. У відділі торгівлі дали список – адреса, назва ринку, засновник. Ось, подивися, хто володіє ринком біля автомагазину.

– Це той базар, - питаю, - що зведений під церковними стінами?

При згадуванні церкви Марина знову вибухає сміхом і простягає аркуш паперу, зігнутий навпіл під рядком «Ринок «Покровський», засновник – Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія «Свята Діва Марія». Назва фірми дійсно феноменальна. Здорова на голову людина навряд чи таке вигадає. Цікаво, як міська рада розглядала питання про відведення землі під цей ринок? Ото, мабуть, сміху було. Куди тільки Геннадій Андрійович дивиться?

У Донецьку добре відомо, що церква Покрова Пресвятої Богородиці споруджена біля автомагазину, впритул до кінцевої зупинки автобуса 32-го маршруту, для духівника колишнього прокурора Донецької області. Два місяці тому Геннадій Васильєв у черговий раз став народним депутатом по Мар'їнському виборчому округу і всю передвиборну кампанію їздив по району та розповідав про свою неймовірну набожність та виняткові християнські чесноти. Мовляв, і церкву у селі Старий Комар на власні кошти побудував, і на храм Покрови Пресвятої Богородиці в Донецьку грошенят відвалив – лише на будівництво дзвіниці пожертвував 400 тисяч доларів. Народ, слухаючи це, іржав та уявляв, як скромний працівник прокуратури все життя економив на сніданках, щоби зібрати гроші, бодай, на церковний дзвін. Але Васильєв – персона в Донецьку недоторканна, і необережне слово на його адресу може запросто довести, як мінімум, до тюремної камери.

Ось і мені три місяці тому, на початку березня 2002 року, у прокуратурі області було урочисто обіцяно, що я неодмінно «сяду» за публікацію в Інтернет-виданні «Україна кримінальна» статті «Прокурори-багатоверстатники». Це була, мабуть, перша публікація про кримінальний бізнес Геннадія Васильєва та його поплічників, яка мала такий резонанс, що Генеральна прокуратура України була змушена направити в Донецьк працівників управління кадрів для перевірки викладених у статті фактів. Думали, що я пожартував. Але все підтвердилося. То ж лютує тепер Юрій Ударцов – відомий спеціаліст по журналістах. Ударцов нещодавно переведений до прокуратури області з посади прокурора м.Слов'янська, де впродовж тривалого часу цькував покійного Ігоря Александрова, домігшись порушення проти нього кримінальної справи.

А між тим доходять до мене приглушені чутки, що публікація в «Україні кримінальній» викликала такий шок у таборі Васильєва, що керівник його передвиборного штабу Рафаель Кузьмін вигнав з роботи одного зі своїх піарників – мовляв, не угледів, гад, що Бойко скандальну статтю про шефа написав. І тепер, кажуть, Кузьмін з Ударцовим пресують піднаглядних правоохоронців, щоби ті вдягнули на мене наручники. Власних силових підрозділів прокуратура не має й тому брудну роботу завжди доручає братам по зброї з інших відомств. Щоправда, толку від звичайної міліції у такій делікатній роботі зараз нема жодного – начальник обласного Управління МВС Володимир Малишев після вбивства Александрова зарікся мати справу з журналістами. І тому Кузьмін з Ударцовим викручують руки начальникові податкової міліції ДПА в Донецькій області. А я щебечу, як пташка Божа, та кожного вівторка дражню на шпальтах «Салона» голову Держподаткової адміністрації Олександра Папаїку – то ржачний коментар до офіційного повідомлення ДПА напишу, то сфотографую автостоянку, на якій підлеглі Папаїки паркують своїх залізних коней вартістю в кілька річних окладів кожен.

А тут Маринка ще одну тему підкинула – синуля Папаїки, Вадим, пішовши по стопах батька, очолив податкову міліцію в Київському районі Донецька. І примудрився продати за безцінь устаткування з одного промислового підприємства, котре перебуває в податковій заставі. Днями співробітники підприємства виставили пікети, перешкоджаючи податківцям вивозити майно, Маринка з фотокором їздила на місце подій, але під улюблену нею «соціалку» сюжет явно не підпадає.

Забираю в Маринки координати потерпілих від податкового свавілля та йду готувати у наступний номер матеріал про Папаїку-молодшого. Благо, зараз головний редактор «Салону» перебуває за кордоном і залишені без батьківського нагляду журналісти провідної донецької газети бавляться у свободу слова. Пару тижнів тому ми з Тетяною Стешенко, редактором відділу «Бізнес і фінанси», вже побавилися. Підготувавши матеріал про діяльність страхових фондів, на першу шпальту газети винесли анонс під назвою «Хоч страхуй, хоч не страхуй». Пізно вночі залишений на господарстві заступник головного редактора побачив це неподобство, анонс був знятий, а Тетяна отримала прочухана.

У понеділок, 24 червня, здаю матеріал про податкові розваги Вадика Папаїки та розплановую наступний день. Треба з'їздити на ринок. Познайомитися з керівництвом «Компанії «Свята Діва Марія». Поговорити з торгівцями. Мовляв, чи не заважає їм торгувати наявність на базарі культової споруди – особливо під час відспівування померлих? І, взагалі, як тут зі сплатою ринкового збору? - Кумедно має виглядати фіскальний чек, на якому під ім'ям Богоматері значиться: «послуги ринку, у т.ч. ПДВ».

Але знайомство з пресвятим торговельним закладом з незалежних від мене причин відбулося трохи пізніше. Стаття про зловживання донецьких податківців була знята з уже зверстаної шпальти, а наступного дня, 25 червня, в редакцію по мене прийшли зі спецзасобом БР – «браслети ручні». Далі були мандри по камерах Донецького ІТУ, два подання до суду про обрання мені запобіжного заходу у вигляді утримування під вартою і трансльований телебаченням виступ тодішнього Президента Кучми на колегії Генпрокуратури 6 липня 2002 року. Данілич публічно обурився прокурорським безглуздям і погрозливо процідив: «А я думаю, в Донецьку є кого затримувати». Після чого сів на літак і ввечері вже був у столиці шахтарського краю. Тут на зборах «партгоспактиву» розлютований Кучма не став навіть спілкуватися з губернатором Януковичем, а лише кинув йому у присутності багатьох свідків: «Тобі, Вітю, що, Александрова замало?». Ця фраза й вирішила мою долю, а прокуророві Донецької області Віктору Пшонці довелося запрошувати мене в свій кабінет і вибачатися за придуркуватість своїх підлеглих.

Ой, Маринко, Маринко, знала б ти, кицю, як твої творчі ідеї тепер ускладнюють мені життя при офіційному спілкуванні з органами державної влади. Заповнення усіляких анкет – робота, начебто, й нескладна, але вимагає певних розумових зусиль. Ось, наприклад, графа «судимість» – ну, з нею все ясно й тому я завжди сміливо виводжу: «несудимий». Щоправда, восени 2005 року нинішній прем'єр-міністр України в прямому ефірі провідного телеканалу пообіцяв, що моя тюрма в мене ще попереду, але то у Віктора Федоровича, мабуть, жарти такі. Поручник Ржевський, блін... Складніше розібратися з іншим анкетним запитанням: «чи притягувався до кримінальної відповідальності?». Лаконічна відповідь «аякже» викликає відчуття естетичної недосконалості, оскільки притягувався я, начебто, кілька разів. Але скільки? – Починаю рахувати. Виходить, що три.

Першого разу кримінальна справа щодо мене порушувалася за статтею про прокурорів-багатоверстатників і Папаїку-молодшого. Справу зі скандалом закрили. Але згодом, восени 2002 року, заступник Генпрокурора Медведько, що уславився фальсифікацією справи щодо вбивства Александрова, постанову про закриття кримінальної справи відносно мене скасував, і я знову опинився в статусі обвинуваченого. Щоправда – невідомо в чому, оскільки обвинувачення пред'явити так і не спромоглися. У березні 2003 року справа була закрита повторно, і знову за відсутністю складу злочину, але публікація серіалу про Васильєва, Кузьміних та «Святу Діва Марію» мала цілком очікуваний фінал. Тільки-но Верховна Рада України в листопаді 2003 року затвердила Васильєва на посаді Генерального прокурора, я втретє став «кримінальним елементом». А той, хто розповів мені подробиці про богонатхненний бізнес васильєвської зграї – відставний донецький міліціонер Михайло Халаджі – попрямував до ізолятора тимчасового утримання Донецького міського управління УМВС.

Але з іншого боку, постанова про порушення кримінальної справи була лише одна, як і постанова про висунення мені обвинувачення. Тобто, виходить, що притягувався до кримінальної відповідальності я не три, а лише один раз. Одначе картка ф.4 мала виставлятися в ІЦ все ж таки тричі. Ось і розберися тепер хто я – одноразовий кримінальник чи злочинець у кубі. А все через Маринку з її ідеями.

До речі, про Донецький ізолятор тимчасового утримання. У його стінах прокуратура незаконно тримала стільки невинуватих людей, що ізолятор вже варто оголошувати пам'яткою історії. Було би непогано, якби Юрій Луценко, доки він ще на посаді міністра внутрішніх справ, замість того, аби роздавати нагородну зброю бізнесменам, розпорядився би відкрити на ІТУ Донецького міськуправління УМВС меморіальні дошки. Із прізвищами незаконно затриманих, датами, номерами камер. І обов'язковим написом: «працівники прокуратури, винні в незаконному затриманні, покарання не понесли, завдані громадянинові збитки не відшкодували». Уява так і малює картину: ідеш собі по Донецьку, дивишся – а на стіні ІТУ профіль адвоката Сергія Салова. Поруч – барельєф Михайла Халаджі. А ось і моя мармиза. Краса! Володимир Бойко, ua, 17.11.2006 р.


Ч

ЧЕЧЕТОВ Михайло

Народився 3 жовтня 1953 р., освіта вища, професор Харківського національного економічного університету, мешкає у Києві. Народний депутат України, член фракції Партії регіонів.

Голова підкомітету Верховної Ради України з питань приватизації, націоналізації та банкрутства Комітету Верховної Ради України з питань економічної політики.

Член груп з міжпарламентських зв’язків з Японією, Державою Ізраїль, Французькою Республікою, Італійською Республікою та Республікою Корея.

(З сайту Верховної Ради України a.gov.ua)