Удк 32+329. Д67 ббк 66. 2(4 Укр)+76
| Вид материала | Документы |
СодержаниеОлександр Тимошенко Халаджі михайло |
- Удк 347. (77+78) ббк 67. 9 (4 Укр) 303, 252.7kb.
- Развитие тезауруса классификационных рубрик по физике полупроводников, 199.49kb.
- "земельне право україни", 1354.1kb.
- Задания на карантин 7-а класс Укр., 6.86kb.
- Методические указания Воронеж 2009 удк 616. 329-002-08(072), 569.91kb.
- Удк 656 08; 629 072 ббк 52. 5: 88., 1958.04kb.
- Учебное пособие Москва, 2008 удк 34 ббк 66., 20999.29kb.
- Удк 329. 3: 297 особливості теоретично-методологічних підходів до дослідження інформаційного, 152.01kb.
- Рафаел папаян, 3846.74kb.
- Удк 159. 9 Ббк 88. 8 А 733, 2819.09kb.
Фальсифікатора «справи Александрова» знову призначили прокурором Сумщини
20 грудня (2004 р. – ред.) співробітникам прокуратури Сумської області представлений новий-старий керівник – Юрій Ударцов. Він уже очолював обласну прокуратуру до середини літа цього року, але згодом був призначений першим заступником прокурора Дніпропетровської області.
За повідомленням сумського сайту «Данкор», Ю. Ударцов очолив Сумську прокуратуру після першого призначення Святослава Піскуна Генпрокурором України 2002 року. Нещодавно він повернувся у це крісло.
Минулого тижня С. Піскун заявив, що у його відомстві очікуються кадрові зміни. У тому числі через погану роботу під час виборів, коли органи прокуратури залишали без належної уваги масові порушення в ході виборчого процесу.
Втім, жителі Донбасу знають Юрія Ударцова набагато краще за сумчан, оскільки він встиг у шахтарському регіоні відзначитися активною участю у фальсифікації багатьох кримінальних справ. За що, вочевидь, і заслужив повагу та довіру такої безпринципної персони як Святослав Піскун. Наведемо лише деякі відомі факти з бурхливої антизаконної діяльності новоспеченого прокурора Сумщини.
«Справа страйкомівців»
Літо 1996 року запам'яталося донеччанам акцією протесту шахтарів, які перекрили рух на основних транспортних магістралях Донецька і на найважливіших залізничних коліях. Акція закінчилася практично нічим, але влада вирішила гідно помститися тоді ще самостійним лідерам шахтарського руху. На початку серпня 1996 року в Слов'янську були незаконно затримані члени донецького страйкому вугільників. Вони приїхали зустріти з поїзда свого лідера Михайла Крилова, котрий вертався з Москви, і вийшов у Харкові, щоби «позбутися хвоста».
Але як тільки вони перетнули кордон Харківської та Донецької областей, слов'янські охоронці правопорядку – «беркутівці» – їх усіх і пов'язали.
Крилова відокремили і відправили до ІТУ Донецька. А трьох його друзів – до Слов'янського міськвідділу, де їх тримали протягом трьох діб. Жодних офіційних документів затриманим не пред'являли, їх лише допитували – куди їхали та про інше. Вилучили вміст кишень і навіть касету з автомагнітоли. Їхнє «жигулі» заарештували також. І лише після скандалів страйкомівцям дозволили виходити у туалет. Їжу приносили самі міліціонери, купуючи її за гроші затриманих.
Потім надійшла команда зверху, і їх відпустили – без жодних вибачень і пояснень.
Страйкомівці почали боротьбу за свої права. Писали скарги, надсилали клопотання прокуророві Слов'янська Ударцову. Адже він не міг не знати, хто дав наказ людям у масках з автоматами бити страйкомівців об капот «жигулів».
Тяганина зі справою в Слов'янську тривала понад рік. Потім – почали звертатися до облпрокуратури. Відповіді не було.
Втім, ця справа засвідчила, як уміє «ховати» скандальні справи Ударцов в ім'я порятунку іміджу регіону. І так історично склалося, що багато чого йому випало робити по-піонерському – унікально. «Криловська» кримінальна справа була першою протестною (зараз онде скільки таких і нікого не судять – хіба що, окрім УНСО).
«Справа Піддубного»
Федір Піддубний став першопрохідником у справі приватної освіти. Тоді багато писали про те, як йому вдалося на базі Слов'янського авіаційно-технічного училища створити Міжнародний інститут управління, бізнесу і права (МІУБП). Амбіцій вистачало, щоб обіцяти всій Україні зробити у Слов'янську «Гарвард». Дивно, але багато чого вдалося – потужна матеріальна база, викладачі, заступництво тодішнього (1994 року) Кучми і губернатора В. Щербаня. Потужні зв'язки в Києві розв'язували багато питань. А 1996 року почалася у Федора Івановича чорна смуга: темпи й масштаби зросту його дітища викликали у багатьох державних ректорів роздратування і заздрість. Найвпливовіший із них чимало зробив, аби «задавити» набридлого «вискочку».
І раптом (через 5 років існування) виявилося, що ліцензії у вузу немає, сам Піддубний не має вищої освіти, а студенти платять за навчання (нібито, за гроші можна і диплом купити). І взагалі – як може існувати в країні приватна вища освіта? Була ще одна версія «наїзду» на Піддубного: він як на ті часи зважився на зухвалий план – при своєму вузі відкрити (база дозволяла) центр соціальної адаптації військовослужбовців. Під цю справу передбачалися солідні бюджетні кошти.
Федір Іванович довго тримався, вдаючись до усіляких прийомів – знову ж таки зв'язків, заступництва та банального заохочення своїх захисників. Але все це виявилося марним – тодішній мер Жильцов разом із депутатами міськради оголосили про шкідливість функціонування такого вузу у місті. Почалися наїзди різних перевіряючих органів, арешти рахунків, затримки виплат зарплати співробітникам.
Зметикувавши, що до чого, Піддубний втік, залишивши замість себе своїх вірних соратників. Ті навіть організували біля стін Донецької обладміністрації пікет викладачів з вимогами припинити гоніння проти Федора Івановича, і надати вузу можливість спокійно працювати. Сам Піддубний у цей час у Росії відкривав філії і підтримував конспіративний зв'язок із малою батьківщиною. Та врешті-решт його таки затримали у Москві на Білоруському вокзалі. Він збирався їхати до Мінська на чергову зустріч зі своїми соратниками та однодумцями. Це сталося 15 травня 1996 року.
Тоді ж почалася історія, котру можна назвати анекдотом, а можна – прозою законності по-слов’янському. Москвичі затримали Піддубного за запитом донеччан. Але, з огляду на стан Федора Івановича, помістили його в лікарню. Через місяць після цього хвору людину натурально викрали і перевезли через кордон в Україну. Хто? Два слов'янські міліціонери і однин слов'янський убозівець.
«Гарвардського мрійника» незаконно перевезли через російсько-український кордон на задньому сидінні легковика, заввбачливо прикувавши наручниками до держаків над дверцятами салону. Але навіть через два роки адвокати Піддубного в дев'ятьох томах кримінальної справи не змогли знайти жодного документу з процедури передачі і транспортування затриманого. Гінці виконували завдання. Адже це прокуратура Слов'янська порушила кримінальну справу 44-21983 щодо Федора Піддубного і саме місцевий прокурор Юрій Ударцов видав санкцію на арешт ректора.
Усі спроби змусити втікача «зрозуміти ситуацію» виявилися марними: той відмовлятися від свого вузу на користь конкурентів не хотів. Тоді з ІТУ Слов'янська впертюха перевели до СІЗО-2 міста Артемовська, де він 30 травня був повторно затриманий і повторно заарештований (хоча на той час він вже був затриманим і заарештованим!). А прокурор Ударцов, перевищивши свої повноваження і порушуючи ст. 156 УПК, продовжив строк утримання під вартою до 30 серпня (а не до 15 серпня, як вимагав закон). 68-річний ректор скаржився, писав клопотання, але особисті гроші витрачати на вирішення проблем не хотів.
Прокурорський рахунок Піддубному був чималеньким – цілий букет статей (за порушення валютних операцій, ухиляння від сплати податків, посадовий підлог, шахрайство). Але ректор наполягав на своєму, і тому 17 січня 1998 року з ним сталася неприємність. Уночі в камері ректор якось дивно травмувався. На прес-конференції прокурор Ударцов пояснював місцевим журналістам хроніку подій. Нібито Піддубний упав... уві сні і вдарився головою об батарею, при цьому отримавши струс мозку, рвано- рубану рану носа, гематому правої лобової частини голови. Навіщо для зіткнення із батареєю Федір Іванович летів по горизонталі кілька метрів, Ударцов пояснити не зміг, а кримінальну справу за цим дивним фактом завдання шкоди здоров'ю порушувати не став. Ректор же розповів, що пам'ятає, як його вдарили по голові й усе – знепритомнів. Ще раз Піддубний звертався до Ударцова, побоюючись за своє життя – просив захисту. Марно. Змінилося п’ять слідчих, минуло ще два роки, перш ніж Піддубного звільнили – до суду.
Пізніше з'ясувалося, що згідно Указу Президента від 24 липня 1998 року його справа потрапляла під амністію, а всі інкриміновані йому статті або не передбачали утримання під вартою, або були введені в дію після подій, на яких будувалося обвинувачення.
Так що, усі чотири статті «сипалися» від самого початку, і впертого реформатора протягом двох років «перевиховували» камерним утримуванням незаконно.
Але протягом усього цього часу Ударцов невтомно роздавав інтерв'ю і скликав прес-конференції. Розповідав, що його підлеглі розіслали 300 студентам вузу повістки, і вони приїдуть до суду свідчити проти Піддубного. Але влітку 2000 року в одному з кабінетів Донецького облсуду тишком-нишком цю багаторічну скандальну справу прикрили. Федір Іванович нині доживає свій вік – у хворобах та невідомості. Вузу немає, а куди поділося його майно на багато сотень тисяч гривень, десятки комп'ютерів, автомобілі, меблі та усе інше, начебто ніхто не знає.
А в Донецькій області за цей час з’явилося чимало послідовників авантюрних ідей Піддубного – приватних шкіл, ліцеїв, вузів та академій – хоч греблю гати. Кожен такий-сякий ректор або просто марнославна людина, може придбати собі купу імпортних регалій, звань і титулів – від магістра до громадянина Місяця. І нічого – тепер це називається імідж.
«Справа клонів»
Це явище (з'ява двійників кандидатів у депутати) теж вже стало звичним для України. А «пілотний» проект стартував саме в Слов'янську, на виборах влітку 1998 року. Зауважимо, що це були повторні вибори у 58-окрузі – після того як у березні 1998-го комуністові А. Хмелевому вдалося переконати ЦВК, що перемога О. Лещинського є сумнівною.
Спочатку варто нагадати про деякі пікантні подробиці того виборчого протистояння. Опоненти тодішнього кандидата, а нинішнього нардепа Олександра Лещинського звинувачували його у порушення норм виборчого закону про п'ятирічне проживання в Україні та наявності відповідного громадянства. От як цей казус поясняв у місцевій пресі прокурор Юрій Ударцов: «До нас звернулася група-фракція депутатів щодо перевірки громадянства Лещинського. Ми затребували матеріали з обласної прокуратури та суду м. Донецька, підняли відповідний Наказ Президента, і з'ясували, що Лещинський має повне право балотуватися. В Україні він постійно проживає більше п'яти років...».
Пробачимо нормативно-правове невігластво прокурора Ударцова, котрий не відрізняє навіть Указ від Наказу, але в опублікованому в місцевій пресі нібито Указі Леоніда Кравчука від 22 червня 1994 року за номером 331/94 зазначалося: «У відповідності п. 10 статті 114-5 Конституції України і статті 17 Закону України «Про громадянство» України. Надати громадянство України:... 23. Лещинському Олександру Олеговичу (із сином Леонідом, 1985 року народження), 1964 року народження, уродженцю міста Дніпропетровська, який проживає у місті Донецьку».
Тобто, Олександр Лещинський, на думку опонентів, у 1998 році ще не мав права на народну довіру. Але дивна річ – спроба перевірити автентичність цього документу навіть зараз наштовхується на незрозумілі перешкоди. На офіційному сервері Верховної Ради, де опубліковані всі Закони України та Укази Президента, містяться згадки навіть про ті акти, які «Не для друку» або сама назва яких є державною таємницею. Але всі Укази за 22 червня 1994 року, починаючи з номера 325/94 по 333/94 включно, знищені чиєюсь «турботливою» рукою. Залишається лише здогадуватися, якого роду люди стали нашими співгромадянами того дня.
На тлі цих з’ясовувань не менш скандальною стала з'ява у окрузі ще двох кандидатів на ім'я Олександр Лещинський. На їхні прес-конференції з'їжджалися журналісти навіть із Києва. Піар імені вийшов чималий – не знали його тоді хіба що діти. Пізніше клоновані «кандидати в депутати» на спеціально влаштованому брифінгу слізно каялися і зізнавалися, що отримали за це гроші від конкурентів свого тезки. Загалом, Олександр Лещинський залишився весь у білому – на відміну від своїх суперників...
Показово, що найтяжчі публічні обвинувачення не викликали жодної посадової реакції з боку міського прокурора. Інформацію з обвинуваченнями конкретних осіб у скоєному злочині на підвідомчій Ю. Ударцову території взяла на озброєння лише преса. А прокурор Ударцов на все це відгукнувся вражаюче прозорливим резюме: «Триває політична боротьба. Яка афера? Я не бачу тут ніякої афери».
Так і залишилося загадкою – чому ЦВК «звільнив» прокуратуру від їхнього службового обов’язку наглядати за дотриманням законності реалізації цивільних прав громадян-»слов’янців».
«Справа Ігоря Александрова»
Нам невідомі усі перипетії кар'єрного зростання пана Ударцова, але ім'я собі він зробив наприкінці дев'яностих, у тихому Слов'янську. Історія ця, взагалі ж, не забулася, а тому процитуємо її гранично короткий виклад на сайті Інституту масової інформації. От що пише про Ударцова Олександр Єрмоленко:
«Саме ця людина стояла біля джерел смертельної боротьби Александрова за свободу слова. Близько п’яти років тому тодішній прокурор м. Слов'янська Юрій Ударцов особистим підписом завізував обвинувальний вирок журналістові, тим самим «розкотивши» на 2,5 роки найганебніший для України судовий процес. Вирок для І. Александрова був унікальним – заборона на професію, яка на п’ять років унеможливлювала журналістську чи коментаторську діяльність. А все через те, що Ігор наважився у своїй передачі висловити свою думку про кандидата в нардепи Олександра Лещинського.
Великих зусиль вартувало адвокатам журналіста А. Саркісову та А. Лагунову домогтися скасування того вироку. Направлену на чергове розслідування справу про «образу» суд м. Слов'янська 10 липня 2000 року все ж змушений був закрити з вагомої причини – згідно пункту 7 частини 1 ст.6 УПК – за відсутності скарги потерпілого».
Пізніше, у тому ж фатальному для Ігоря Александрова 2001 році, сам тодішній Генпрокурор Михайло Потебенько відмовив у порушенні на вимогу журналіста кримінальної справи щодо Ударцова. Після чого Александров із заявою про неправомірні дії Ударцова та його підлеглого звернувся вже до Європейського суду...
Проте ще раніше завзятого міськпрокурора помітили, оцінили і підвищили у посаді – до заступника прокурора Донецької області.
«Справа Алтинника»
Серед «успіхів» Ударцова на новій ниві варто згадати один епізод – як свідчення того, що від «коріння» свого пан Ударцов ніколи не відривався. У лютому 2000 року в Донецьку був заарештований Володимир Алтинник. Практично до самого арешту він багато років поспіль обіймав посаду голови регіонального відділення Фонду держмайна. Останнім часом, мабуть, нелегко доводилося Володимирові Миколайовичу, хоча бійцівських якостей йому не позичати.
Від моменту арешту і протягом усього багатомісячного слідства Юрій Ударцов не лінувався жваво коментувати цю справу на прес-конференціях. Алтиннику приписувалися фантастичні суми (від 2,5 млн. грн. до «сотень мільйонів гривень»), а заразом і усі земні гріхи та пророкувалися величезні строки ув’язнення (до 12 років). Кількість епізодів збільшувалася з неймовірною швидкістю, навздогін порушувалися нові справи, а коли за рішенням суду (коли минув законний строк утримання під вартою) Алтинника випускали із СІЗО, то його, літню людину, просто біля тюремних воріт заарештовували знову, у нього на очах били його рідних і близьких.
Ну й чим усе скінчилося? Обвинувачений був визнаний винним лише по одному з епізодів (пов'язаному із приватизацією багаторічного «довгобуду» у центрі Донецька за надто вже символічну ціну). Заподіяний ним державі збиток було оцінено у 26 тис. грн. Вирок суду – два роки умовно. Донецька обласна прокуратура, що підтримувала обвинувачення, відразу ж заявила про намір подати касацію до Верховного суду щодо надто м'якого вироку. Але Верховний суд залишив рішення донецьких суддів без змін.
Чому ж цього «лиходія» майже рік тримали за ґратами? Відповідь на це запитання суспільна думка Донецька (яка тоді ще проривалася на сторінки преси) дала однозначну: Алтинник просто не влаштовував команду «нових донеччан», котрі прийшли на зміну покоління Звягільского. Багато говорилося про приватизацію місцевих хлібокомбінатів, часто згадувалося прізвище все того ж депутата Лещинського, якого в 1998 році Ігор Александров нібито обмовив, та одного з його найближчих соратників Сергія Лазаренка. Саме у Слов'янську, в боротьбі за масложировий комбінат (нині це торгівельна марка «Славолія») Сергій Жоржевич Лазаренко брав участь у штурмі заводської прохідної. Невдовзі пан Лазаренко очолив після Алтинника Донецьке обласне відділення Фонду держмайна. А нині є заступником голови всеукраїнського Фонду держмайна, допомагаючи «команді Ахметова» з блискавичною швидкістю загрібати державну власність у свої кишені.
«Справа про «бунт малоліток»
Ця надзвичайна подія також отримала всеукраїнський резонанс. Узимку 2001 року в Маріупольській колонії для неповнолітніх (селище Кам’янка) повстали в’язні. «Віддуватися» перед пресою знову довелося Ударцову.
На прес-конференції він розповідав все більше про себе – як просто вночі туди помчав, картинно описував розгромлений пацанами будинок, лази в стінах тощо. Зазначав, що ця колонія – краща в Україні, й там нещодавно відбулася планова перевірка і нічого поганого не виявили. Але далі Ударцова, вочевидь, «перемкнуло» і він видав «на-гора» – що там, виявляється, брак кадрів, що самі «тьотки» на оглядових вишках і без зброї, що двері до збройової кімнати (куди намагалися прорватися пацани) «на соплях» тримаються і зарплата дуже низька, і часто неналежні передачки ув’язнені отримують, що неповнолітніх тримали разом із 18-річними, котрі сиділи за «тяжкими» статтями. Казав щось про вмотивовану стрілянину, якою пацанів відлякували. Пізніше стало відомо, що пару підлітків було підстрелено. На суді всі ці мотиви мимохіть озвучувались. Перевірка спецкомісії нардепів виявила (і на суді це підтвердилося), що бунт спровокували самі наглядачі: вони за гроші (чи по доброті душевній?) притягнули дітям з волі самогон. Ті й упилися. За це й постраждали.
Звісно, за підсумками суду жодних прес-конференцій Ударцов вже не скликав. Начальника колонії кудись перепризначили та й усе. Цим випадком Ударцов ще раз блискуче продемонстрував свій талант мінімізувати скандальні справи.
А Святослав Піскун, вірний своїм традиціям тягти за собою всі кримінально-прокурорські кадри, у черговий раз дав шанс Ударцову прославитися на ниві порушення законності.
«ОБКОМ», .ua, 20.12.2004 р.
Ф
Фролови В'ячеслав і Євген
В'ячеслав Дмитрович Фролов (прізвиська – «Фрол» і «Культяпий»), народився в Маріуполі 1945 року. З Маріуполем пов'язана більша частина його злодійської біографії, хоча подробиці неспокійного отроцтва майбутнього «злодія в законі» все більше ховаються за товщею років. Він був п'ять разів засуджений і за останнім вироком отримав статус ОНР – «особливо небезпечний рецидивіст». Намагався триматися окремо як від Брагіна, так і від Кушніра, водночас намагаючись не конфліктувати ні з тим, ні з іншим.
«Перші згадки про Фролова як про видатну кримінальну постать належить до середини 80-х. На той час сорокарічний «авторитет» налагодив регулярні побори з маріупольських моряків, які ходили в закордонні рейси. Наприкінці 80-х, коли основні сили злодійських лідерів усіх регіонів і всіх рівнів було спрямовано в економічний сектор, Фрол установив контроль над левовою часткою місцевого тіньового бізнесу. Його вплив швидко розповсюдився на багато міст донецького краю. На час своєї смерті Фролов був цікавим для оперативних служб не стільки як п'ять разів засуджений піднаглядний елемент, скільки як яскравий представник тіньового капіталу.
Оперативні відомості приписували йому утримування підпільних цехів індпошиття, відкриття не без участі Яноша Кранца в Пролетарськом районі Донецька філії фарбового заводу, а також дотичність до діяльності консорціуму «Радпол» у Маріуполі.
Окремі проекти реалізовувались у тісній співпраці з ідейно близькими угрупованнями Брагінського, Рябіна, Кушніра, які також дотримувалися злодійських понять. Водночас контроль над економічними питаннями не відволікав «законника» від його безпосередніх блатних обов'язків, належних йому за статусом. Він мав виняткове право розпоряджатися «общаком», розподіляв обсяги й асортименти «підігріву» для виправно-трудових установ, виконував функції третейського судді, активізовував зв'язки з кримінальним контингентом інших регіонів колишнього Союзу.
Найтіснішими контактами, за даними агентурних розробок, вважалися відносини з Москвою, Львовом, Дніпропетровськом, Північним Кавказом. Наприкінці 80-х разом зі своєю родиною він облаштувався в Донецьку.
Про можливості неформального впливу цієї людини і його зв'язків дотепер можна почути багато цікавого. Наприклад, у колах торговців нерухомістю ходить оповідка про те, як один хитруватий агент підсунув Фролову квартиру за неймовірною ціною.
Квартиру продавав єврей, який назавжди виїжджав до Ізраїлю. Коли новий власник квартири довідався про її реальну вартість, одразу ж звернувся до агента з вимогою повернути різницю. Ріелтор навіть не думав повертати гроші (мова йшла про суму з чотирма нулями) і побіг до свого, впливового на той момент «даху». Ті «пробили» клієнта і за голову схопилися. А посередникові співчутливо порадили: іди додому, завари чай з малиною і добре подумай, як повернути покупцеві вже витрачені гроші...
1987 року В'ячеслава Дмитровича було затримано за підозрою у здирництві. Дорогою до райвідділу міліції він, блимаючи осяйною усмішкою, пообіцяв співробітникам карного розшуку проблеми в їхній і без того нелегкій службі. Обіцянки він умів дотримувати. За кілька днів обвинувачення у вимаганні було знято, а найретельнішого опера-нишпорку, який зазіхнув на свободу «Фрола», звільнили зі служби – йому знадобилося майже два роки, щоб знову відновитися.
На початку 90-х, у період перерозподілу ринку експорту металів і загострення боротьби за контроль над ним, Фролов мимоволі опинився у цьому процесі. Щоправда, з кожним роком його все далі й далі відсували від цієї годівниці. Серед конкурентів з'явилися не лише місцеві спортсмени-відморозки, але й впливові представники державної влади. У ході зовнішнього спостереження було зафіксовано контакти Фрола із двома чиновниками досить високого рівня, які вимагали повернути якісь борги.
Одного з бійців так званої групи прикриття міліцейський патруль затримав... за кілька хвилин до розстрілу Фрола. Увагу міліціонерів привернув чоловік з великою сумкою, який мирно відпочивав на бульварній лавочці. Вони попросили показати вміст сумки. Виявилося, там лежить автомат Калашникова в бойовому спорядженні.
За хвилину неподалік таки прогриміли автоматні черги, які й обірвали життя «злодія в законі» Фролова...
Затриманий на бульварі виявився 32-літнім жителем Ясинуватої, учасником одного з донецьких злочинних угруповань. Кожен з учасників акції мав отримати по шість тисяч доларів.
На похоронах В'ячеслава Фролова його дружина, б’ючись в істериці, привселюдно пообіцяла помститися за смерть чоловіка. Як засвідчили агентурні відомості, ця обіцянка не була порожньою. Син Фрола – Євген В'ячеславович Фролов – через російських друзів батька вживав реальних заходів для удару у відповідь. Згідно з тими ж джерелами, «замовлення» на ймовірних убивць в останній момент було відмінене чиїмось вольовим розпорядженням з Москви. Однак за ці спроби Фрол-син також заплатив життям.
Уранці 25 грудня 1994 року 25-річний Євген Фролов повторив сумну долю батька. Його розстріляли разом з найближчим другом і ровесником Олександром Єпіфановим на прізвисько Піф. На той час Піф, прописаний на вулиці Аравійській у Ленінському районі, перебував у розшуку за підозрою в убивстві. Слідство зібрало чимало свідчень про те, що на місці розстрілу – на дорозі біля будинку № 128, що по вулиці Дмитра Козака – протягом трьох днів поспіль чергували білі «жигулі» з дивною похмурою компанією всередині. О 10.20, коли автомобіль із Фроловим і Єпіфановим проїжджав повз «жигулі», ті раптово перегородили дорогу. Із салону вискочив чоловік у масці й поклав обох протягом декількох секунд. Кількість гільз засвідчила, що було зроблено понад п'ятдесят пострілів з автомата кулями калібру 7,62 міліметра.
Євген Фролов номінально рахувався студентом Донецького державного політехнічного інституту. Не дивно, що газети, які вийшли у світ наступного ранку, аж мерехтіли заголовками про розстріл студента донецького вузу, викликаючи чимале здивування серед пересічних обивателів».
Олександр Тимошенко onetsk.narod.ru/raznoe/blood_story
Фіщук Леонід
«30 жовтня 1998 року в ста метрах від автотраси Київ-Дніпропетровськ біля села Першотравневе Чорнобаївського району Черкаської області було виявлено труп чоловіка із трьома вогнепальними пораненнями. При загиблому знаходилися золоті прикраси, 700 доларів США, понад дві тисячі гривень і 1200 російських рублів. Убивство було вчинене запевне не з метою пограбування.
Незабаром установили особу загиблого: Фіщук Леонід Андрійович (саме так він названий у справі, хоч джерела стверджують, що ім'я його батька – Вітя. Не виключено, що це прізвисько, тому що «Вітя» теж був засуджений), 1967 року народження, уродженець Донецька, один із засновників комерційної фірми «Привоз» (Кіровський район обласного центру). 1993 року він був засуджений за ст. 206 тодішнього КК («Хуліганство») і звільнився 1996 року. З тих пір фактично перебував на нелегальному становищі...
Відповідно до оперативної інформації, Фіщук (прізвисько «Хряк») був наближеним до Кушніра, виконував його відповідальні доручення, а свого часу мав з Євгеном Борисовичем спільного наставника – відомого «злодія в законі».
Фіщук уже здавна старався не «світитися», побоюючись за своє життя. Джерела розповідають, як серед білого дня на ринку «Текстильник» двоє невідомих, озброєних автоматами, намагалися знищити «Хряка», та їм це не вдалося.
Фіщук вибудував у рідному селищі п'ятиповерховий будинок (один поверх схований під землею): «Я хочу зробити що-небудь таке, щоб мене в Комсомольському селищі пам'ятали завжди!» – казав він. Із цим будинком сталася неприємна історія.
Після смерті «Хряка» він мав відійти його другій дружині, тому що з першою Фіщук на той час уже розлучився. Проте мати Фіщука Муся, зуміла відсудити «хатинку». Причиною такого рішення суду нібито стала дрібна зачіпка: коли треба було поставити підпис у свідоцтві про одруження, «Хрякові» було ніколи їхати до РАГСу і він послав для виконання цієї роботи... охоронця. У результаті – його дружина із сином залишилися ні із чим…
Існує припущення, що Фіщук був убитий під час поїздки на одну зі своїх явочних квартир – нібито в Черкасах у нього жив дядько, який допомагав переховуватися його у нелегкі часи». (Олександр Тищенко ссылка скрыта)
Філіпенко Ігор
«22 вересня 1998 року у дворі будинку № 23-А, що на проспекті Театральному в Донецьку було знайдено труп Філіпенка Ігоря Олексійовича, народженого 22 вересня 1965 року (день смерті збігся із днем його 33-річчя), уродженця Донецька, розлученого, безробітного. Це був найближчий друг Акулова (дружили з дитинства, навчалися в одному класі) і помічник Кушніра. Один з небагатьох членів банди, хто використовував однострій і документи працівника міліції. Учасник більшості вбивств, спланованих і вчинених бандою в Донецьку.
Є відомості, що саме Філіпенко заклав вибухівку під східціі VIP-трибуни на стадіоні «Шахтар», а коли Ахать Брагін ступив на них 15 жовтня 1995 року – натиснув на кнопку радіокерованого вибухового пристрою. Був він тоді в одязі капітана міліції і, скориставшись із метушні, без перешкод залишив місце події». (Олександр Тищенко ссылка скрыта)
Х
ХАЛАДЖІ МИХАЙЛО