Geum.ru

Удк 32+329. Д67 ббк 66. 2(4 Укр)+76

Вид материалаДокументы

Содержание


День другий. Прокуратура.
Подобный материал:
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   50

День другий. Прокуратура.


11 листопада 2003 року. Конвой приїжджає о 12-00. Донецькі оперативники з особливою ретельністю заковують мене в наручники і ми прямуємо у прокуратуру м. Макіївки. А в цей час один із заступників прокурора Донецька, особисто прибувши до ізолятора тимчасового утримання, переконується в тому, що в протоколі затримання підозрюваного Халаджі дійсно не вказано статтю інкримінованого йому злочину.

Дорога до прокуратури багато часу не займає, і я жадібно вдивляюся у знайомі вулиці. Наручники боляче врізаються у зап'ястя. Нічого, сердитішим буду.

На відміну від ізолятора тимчасового утримання, у Макіївській прокуратурі просто Ташкент. Салов ще не приїхав, натомість у кабінеті слідчого Проценка зустрічаю свого компаньйона Олега Кравченка, колишнього начальника одного з відділів обласного управління СБУ. Він також із числа обдурених і, теж, як і я, виступив проти «підшефних» Васильєва, розповівши у своєму інтерв'ю журналістові Володимиру Бойку про особливості прокурорського бізнесу. Розгубився? Не очікував, певне, побачити мене в наручниках? Не журись, Олеже, прорвемося! Бо людина – вона і в наручниках Людина. А шістка – вона скрізь шістка, навіть якщо козирна.

Мої слідчі явно не в настрої. Інтернет-видання «Україна кримінальна» вже встигло опублікувати безграмотний протокол мого затримання, під яким не було навіть мого підпису, не кажучи вже про роз'яснення прав затриманого і зазначення злочину, у скоєнні якого мене підозрюють. Уся Україна мала нагоду переконатися в тому, що запроторили мене за ґрати винятково за чиєюсь вказівкою згори, і Проценко, мабуть, добряче отримав на горіхи від свого начальства за безграмотне оформлення протоколу. Не зраділи, вочевидь, прокурорські керівники і станом справ щодо звинувачення мене у скоєнні крадіжки. Чергові очні ставки. Мене вже не дивує те, що, свідок, котрий не вказував на мене, під час попередньої очної ставки, тепер упевнено тицяє пальцем в мій бік. Черговий перекур. Тепер ми куримо в присутності конвоїрів. Коли ж Лайло намагається заперечити, старший конвою спокійно пояснює, що, мовляв, ваша справа допитувати, а за затриманого відповідає конвой. Молодець.

Із виглядом допитливого простака цікавлюся у Лайла, чи буде прокуратура займатися розслідуванням нашої заяви про те, що Носатов і Борлов одержали від засновників 600 000 доларів США, а на рахунок підприємства поклали аж 400 000 гривень. У відповідь протягом п'яти хвилин уважно вислуховую якусь маячню щодо цивільно-правових відносин, і натомість розповідаю єврейський анекдот: Мойша говорить Льові: «Ти знаєш Льово, що Ізя педераст». «Як? - обурюється Лева, - Він що, позичив гроші і не віддав?» На що Мойша відповідає: «Ні. Він, таки в хорошому розуміння цього слова».

В очікуванні свого адвоката проводжу нескладний, досить приблизний арифметичний розрахунок. У 1998-1999 роках курс долара становив приблизно 2,5 гривні. Отже, 600 тисяч доларів, отриманих від засновників для будівництва ринку, становили кругленьку суму в півтора мільйона гривень. Більша частина з яких, близько мільйона гривень, опинилися в тіні. Отже, керівництво богоугодної компанії недоплатило державі лише ПДВ на суму близько 200 тисяч гривень.

Уявляю, як написала би про це відома журналістка: «Ти подивися, народе, як тебе знову «поімєлі». Як найдешевшу гумову ляльку із секс-шопу. У парламенті під час обговорення бюджету кабмінівські з опозицією мало дітородні органи один одному не повідривали. Чим би потім народ «любили»? А тут Бойко лементує на кожному кроці про прокурорський бізнес. Сотні тисяч під ногами валяються, а усім байдуже. А ти, народе, як та лялька. Мають тебе, а ти від цього навіть задоволення отримати не можеш. Просто бордель в усій красі».

Нарешті з'являється Салов і розповідає мені про те, як не приймали у нього у Ворошиловському суді скаргу на моє незаконне затримання. Як довелося йому викликати до суду представників преси, і лише після приїзду Бойка скаргу, нарешті, прийняла голова Ворошиловського суду Івашура. Читаю принесені захисником свіжі повідомлення в ЗМІ про моє незаконне затримання. Після мене, суворо по ієрархії вони потрапляють до слідчих, конвою, охоронців прокуратури. Народ регоче.

До речі, історія про те, як суддя відмовилася взагалі розглядати мою скаргу яскраво характеризує правове свавілля, яке коїться у самому центрі Європи. Опинившись за день на свободі під підписку про невиїзд, ваш покірний слуга 14 листопада прибув у Ворошиловський суд м.Донецька для того, аби з'ясувати, чому дотепер не розглянута скарга мого захисника на незаконне затримання. У канцелярії повідомили, що ще 11 листопада мою скаргу було передано судді І.Бухтіяровій. Завітавши до кабінету судді, застав цю жрицю Феміди за читанням публікації в «Україні Кримінальній», де якраз розповідається про моє незаконне перебування в ІТУ. Здивувавшись тому, що мене випустили, і, поцікавившись, навіщо я в такому випадку до неї завітав, Ірина Олександрівна веліла мені прийти наступного робочого дня, тобто 17 листопада. Коли ж у визначений день ми з адвокатом з'явилися до суду, то одержали письмову відповідь судді про те, що скарга розглядатися не буде, оскільки копія протоколу затримання, опублікована в Інтернет-виданні «Україна Кримінальна», погано читається. Замість того, аби витребувати кримінальну справу із прокуратури, вивчити оригінал протоколу і призначити справу до слухання, мадам Бухтіярова прийняла єдино невірне й абсолютно беззаконне рішення - скаргу не розглядати.

Уявіть на хвильку, що скаргу писав би не кваліфікований фахівець, яким є Сергій Петрович Салов, а затриманий, котрий не має жодної спеціальної освіти, у темній камері, на обривку обгорткового паперу. Як же тоді просто обдурити бідолаху, і скільки їх, таких бідолах? І це - лише один малесенький епізод правосуддя «по-донецькому». За такий вибрик у правовій державі Ірині Олександрівні не довірили би навіть мити підлоги у задрипаній нотаріальній конторі. А у нас я навіть не можу оскаржити її дії, а вірніше бездіяльність. А якби й міг? Хто насмілиться піти проти волі Геннадія Васильєва? - Ніхто! Приклади? - Будь ласка!

Отримавши відповідь судді, я звернувся до прокуратури Ворошиловського району із заявою про порушення щодо Бухтіярової І. А. кримінальної справи за ознаками злочинів, передбачених статтями 365 і 367 КК України - «перевищення влади або службових повноважень» і «посадова недбалість». Старший помічник прокурора Ворошиловського району, розглянувши мою заяву, ухвалила: у порушенні кримінальної справи відмовити, оскільки «із доданої в роздруківці Інтернету копії протоколу затримання підозрюваного Халаджі від 10.11.2003р. повідомляється, що він був затриманий слідчим з ОВС прокуратури м.Макіївки. Оскарження затримання подається до суду за місцем затримання, таким чином, захисник Салов подав скаргу не по територіальності, і вона не підлягає розгляду місцевим судом Ворошиловського району м. Донецька». Чим не анекдот, особливо якщо врахувати, що затриманий я був все ж прокуратурою м.Донецька, яка розташована на території Ворошиловського району, і до якої макіївський слідчий Проценко був всього лише відряджений?

Ще «розумнішою» виявилася перший заступник голови Апеляційного суду Донецької області Рибалко. У відповідь на мою заяву про притягнення судді Бухтіярової до дисциплінарної відповідальності, мадам Рибалко мені повідомила, що суддя обґрунтовано не винесла по скарзі процесуального рішення, оскільки скаргу писав не я, а мій захисник. А суд, на думку Рибалко, виявляється, не має права розглядати скарги, подані адвокатом в інтересах свого підзахисного. Повне мракобісся.


Проценко дозволяє мені на п'ять хвилин побачитися із дружиною. Звісно, у його присутності. Не знаю, як я виглядаю після нескінченних допитів і безсонної ночі - напевно, не найкраще. Дивлюся на Світлану і по очах розумію, що їй довелося також несолодко. Потерпи, люба, ми всеодно переможемо. Ти ж мене знаєш. Не прогинався я в житті. І тепер не буду. Я правий і не боюся правди. Розумію, що повстав проти закону сили, але все ж сподіваюся, що сила закону переможе.

Відведені нам п'ять хвилин минули. І знову очні ставки, допити, перекури...

За вікном уже стемніло, слідчі втомилися. Конвоїри позіхають. Голова в мене гуде, як чавунний дзвін, аби не гаяти часу, куримо без відриву від виробництва, просто в кабінеті. Від утоми забуваюся на кілька хвилин, намагаюся відключитися, але думки наполегливо повертають мене у минуле.

Я згадую, як у вересні 2000 року разом із Г.Васильєвим, тоді ще народним депутатом, ми вбивали вільний час у VIP-залі столичного аеропорту «Жуляни», куди приїхали після похорону заступника міністра внутрішніх справ Бородича. В очікуванні спецрейсу ми провели в одній компанії кілька годин, і, ніде правди діти, за звичаєм пом'янули покійного. Тоді ще не існувало між нами жодних непорозумінь щодо ринку чи злодійства Васильєвських «підшефних». А мені Геннадій Андрійович тоді здався справді побожною, скромною, тихою і трохи втомленою людиною. Справжню васильєвську сутність я побачив пізніше.

Дзвінок мобільного телефону слідчого повертає мене до реальності.

Проценко, розуміючи, що слідство може затягтися, а згодом зайти в глухий кут, пропонує вихід зі становища. Завтра він пред'явить мені обвинувачення, одразу прийме постанову про завершення слідства і звільнить мене з ізолятора. А я зі свого боку не буду читати усю ту маячню, що міститься у матеріалах справи і не стану подавати жодних клопотань - аби лише слідчому скоріше позбутися цієї справи і передати її до суду.

Вигода від подібних домовленостей для слідчого очевидна - якщо я почну з приводу кожної нісенітниці чи протиріч у показаннях свідків вимагати додаткових слідчих дій, то справа може розвалитися будь-якої миті. А на слідчого очікуватиме сумна доля його попередника Адейкіна, котрий так і не зміг знайти слідів злочину, відмовився мене заарештовувати і був за це суворо покараний васильєвскими лакузами. Мене така домовленість також цілком влаштовує хоча би тому, що в такому випадку справа швидше потрапить до суду, де мені простіше буде доводити свою невинуватість у відкритому засіданні і в присутності журналістів. Такої ж думки дотримується і мій захисник. Хоча, це ще надвоє баба ворожила. Трапиться суддя на кшталт Бухтіярової, і спробуй довести їй, що ти не верблюд.

Здається, на сьогодні це жахіття скінчилося. Друга година ночі. Скоріше б в ІТУ, у камеру.

Їдемо нічним містом. Можна розслабитися, відволіктися, але подумки я повертаюся до найяскравіших моментів цього важкого дня. Відколи це прокуратура займається розслідуваннями крадіжок? Стаття ж міліцейська. Чи якими це процесуальними нормами передбачено, щоби слідчий опівночі на власному автомобілі привозив із Донецька до Макіївки на очну ставку свідка? Питань більше, ніж відповідей. От запитати б особисто у Геннадія Андрійовича, дивлячись в його чесні побожні очі. Та ж йому хоч плюй - скаже дощ іде...

Автомобіль гальмує біля воріт ІТУ. Приїхали...

За час моєї відсутності в камері нічого не змінилося. Ті ж холодні сірі стіни, нари, тьмяна лампочка, яка не так світить, як пригнічує, ніби повсякчас нагадуючи, про те, хто ти тепер і як тут опинився. Намагаюся заснути. Це просто необхідно. Я не спав вже понад 40 годин. На якийсь час провалююсь у важкий сон. Прокидаюся від холоду, встаю і намагаюся зігрітися, намотуючи кола по камері. Закурюю.

У вересні 2003 року доля зробила мені черговий сюрприз - прокурор Лайло, який за дорученням Васильєва займався «ліквідацією наслідків» статті Володимира Бойка у «Гранях-плюс» про богоугодний бізнес Геннадія Андрійовича, хизуючись переді мною прокурорською вседозволеністю, показав заяву, написану в прокуратурі і підписану братами Носатовими і Борловим. У заяві васильєвскі «підшефні» просили порушити кримінальну справу проти директора фірми, яка побудувала ринок, Олександра Бєліка. Підстава: нібито вони п'ять років тому без будь-якого документального оформлення і за відсутності свідків передали Бєліку зібрані з решти засновників 750 тисяч доларів, призначені для будівництва Покровського ринку, а Бєлік ці гроші нібито розтринькав.

Звісно, я поцікавився у Лайла, а чи розуміє він, що цією заявою прокурорські підопічні себе повністю викривають - і в тому, що дійсно зібрали із засновників не 400 тисяч гривень, а не менш 600 тисяч доларів, і в тому, що засновницькі внески не поклали на рахунок до банку, і в тому, що працювали з «чорною готівкою», і в тому, що не показали цю суму в податковій звітності. Не кажучи вже про те, що Бєлік не лише не одержував ані копійки від заявників, а сам, будучи засновником ринку, вніс 50 тисяч доларів, які не може тепер повернути. Та Лайло лише посміявся.

Геніальна ідея обвинуватити Бєліка відвідала помічника Г.Васильєва Рафаеля Кузьміна ще тоді, коли я звертався до нього в пошуках справедливості. Але втілювати її у життя почали лише після публікації в газеті інтерв'ю з Бєліком, де той прямо заявив, що питання будівництва храму курував Рафаель Ізмайлов. До речі, подейкують, що Кузьмін був настільки зайнятий проблемами будівництва і керування бізнесом Геннадія Андрійовича, що на виконання прямих функціональних обов'язків помічника прокурора області часу просто не вистачало. Що, втім, нескладно перевірити - досить підняти архіви прокуратури Донецької області і подивитися, чи багато офіційної роботи розписувалося на виконання Р.Кузьміну.

Але, найцікавішим у заяві було те, що її автори людей, за чиї гроші був збудований ринок, називали «колишніми учасниками товариства». На перевірку інформації багато часу не знадобилося. На третій день ми вже тримали в руках копії документів, які в черговий раз підтверджували, що під прикриттям «Святої Діви Марії», воістину діються бісівські справи. Як вдалося з'ясувати, запросивши райвиконком, ще в травні 2002 року Носатови і Борлов виготовили «Протокол зборів засновників Компанії «Свята Діва Марія», яким вивели зі складу товариства усіх тих, хто вніс гроші. Окремим пунктом протоколу внесені нами кошти не лише не поверталися вигнаним учасникам, а перерозподілялися між братами Носатовими, Борловим і якимось підприємством «Агропромінвест», якому скромно виділили 5% у статутному фонді підприємства. Елементарна перевірка показала, що місцезнаходження цього підприємства просто-таки дивовижним чином збігається з адресою, за якою розташований будинок «Облсільгосптехніки», де частенько бачать Рафаеля Ізмаїловича Кузьміна.

До того ж із копії протоколу зборів учасників добре видно, що «божі люди» так само, як і представники їхнього «прокурорського даху», ані з головою, ані з законами не дружать. У протоколі зазначалося, що на зборах були присутні учасники, котрі мають 57% голосів, тоді як за законом збори правочинні лише у випадку, якщо з'явилися учасники, що володіють у цілому не менш 60% голосів. При цьому навіть цифри 57% вдалося досягти, лише записавши до учасників збори Бєліка, котрий насправді на зборах не був присутній, і якого виключили нарівні з іншими.

Це - воістину перлина юриспруденції. Мабуть, Рафаелю Ізмаїловичу варто серйозно зайнятися написанням докторської дисертації. Розбазарювати по ринках такий юридичний геній, ховати його разом із виторгом під брудні прилавки - це непростиме марнотратство.

Із цього приводу ми відразу написали заяву до прокуратури із проханням порушити кримінальну справу щодо шахраїв, а також опротестувати рішення виконкому, котрий зареєстрував на підставі цього «протоколу» новий статут Компанії. Минуло вже кілька місяців, але жодної відповіді ми не отримали. У працівників Донецької прокуратури, зі зрозумілих причин, серйозні проблеми із зором. Епідемія, напевно. Вони хронічно не помічають порушень закону з боку «підшефних» Геннадія Андрійовича. Епідемію треба якось ліквідовувати – може «окулістів» зі столичних клінік виписати. Але поки не поспішають наші стражі законності лікуватися, а вірніше не потрібно це нікому.

Остаточно переконавшись у тому, що Г.Васильєв не збирається повертати ані наші гроші, ані наші частки у статутному фонді Компанії, ми - обдурені прокуратурою засновники Покровського ринку - подали позов до суду на Компанію «Свята Діва Марія», вимагаючи визнати недійсними незаконні зміни, внесені до установчих документів «підшефними» нинішнього Генерального прокурора. Однак у суді з'ясувалося, що розглянути позов неможливо, оскільки прокуратура Донецької області вилучила з Калінінського райвиконкому всі установчі документи «Святої Діви Марії» і відмовляється надавати суду не лише оригінали, але навіть копії, пояснюючи це тим, що, мовляв, порушено кримінальну справу за заявою Борлова, якого недостатньо швидко відновили на роботі. Не зрозуміло лише, який стосунок звільнення Борлова має до статуту та установчого договору. Не можу не зауважити, що стаття 80 УПК безпосередньо вказує на те, що копії вилучених документів орган слідства зобов'язаний негайно видати у належно завіреному вигляді на першу ж вимогу будь-якої зацікавленої особи, а не те що суду.

Згадую, як під час денного перекуру, щоб якось змінити тему, я запитав у Лайла, чому прокуратура відмовляється направити до Калінінського райсуду копії установчих документів підприємства, з якого нас виперли бізнес-підопічні Геннадія Васильєва. Ігор Вікторович із розумним виглядом намагався в черговий раз навішати мені на вуха побільше локшини, мовляв, прокуратура вправі відмовити суду в наданні копій документів, залучених до матеріалів кримінальної справи, до його закінчення. А коли я наївно поцікавився, як довго може прокуратура розслідувати цю кримінальну справу, Лайло впевнено відповів, що жодних обмежень закон не встановлює - якщо треба, то прокуратура може тримати у себе вилучені документи протягом 20 років. Тоді я розповів прокуророві східну притчу про Ходжу Насреддіна, котрий за отриманий від падишаха мішок золота взявся протягом 20 років навчити ішака грамоті в надії, що за двадцять років помре або ішак, або падишах, або він сам. Сміємося кожний по-своєму. Лайло тому що в незавидній ролі ішака вбачає мене. А я - тому що прокурор - не шах.

Між іншим, цікаво виходить: навесні 2002 року, коли я ходив до Кузьміна шукати правди, наших імен у списках засновників підприємства вже й близько не було. Подейкують, ідея виготовити підроблений «протокол зборів» належала особисто Геннадію Андрійовичу, який і розробив простеньку аферу задля привласнення наших грошей. Саме йому спало на думку виключити за фальшивим документом із числа засновників Компанії «Свята Діва Марія» людей, котрі внесли 600 тисяч доларів на будівництво Покровського ринку, і вилучити з виконкому всі свідоцтва того, що ці люди взагалі коли-небудь входили до складу Компанії. Вже зареєстроване нове підприємство під назвою «Покровський ринок», в якому 85% статутного фонду володіє якась фірма «Агропромінвест», зареєстрована на одного пана з Мар'їнки. Справа залишилася за малим: запроторити до в'язниці «правдошукача», тобто мене, решта засновників розбіжаться і поховаються, після чого можна буде спокійно переоформити ринок і землю на новостворене підприємство. А коли галас затихне, «Свята Діва Марія» ще цілком може попрацювати на ниві «облапошення» «дурненьких, багатеньких Буратін».

Гудок металургійного заводу перериває мої роздуми. Отже, вже шоста ранку. Скручуюсь калачиком на нарах і засинаю. Проспав години зо півтора, аж до самої перевірки.

Перевірка в ІТУ - особливий щоденний ритуал прийому-здачі чергування добовим нарядом. Головне, щоб усі були на місцях, і ніхто не примудрився вночі втекти. Мешканці камер роздягаються до трусів і з речами в руках по команді чергового виходять у коридор. Доки в коридорі перевіряють речі затриманого на наявність заборонених предметів, аналогічна перевірка проводиться у камері. Під час перевірки черговий запитує про самопочуття, чи є скарги на здоров'я. Скарг немає. Вертаюся до камери. За розпорядком у мене: обтирання холодною водою, легка зарядка та цигарка натще. Ледве встигаю одягтися, як лунає команда: «З речами на вихід». Отже, прибув конвой.

Конвоїри ті самі, що й учора - працівники карного розшуку Донецького управління міліції. Взагалі ж, використовувати оперів для конвоювання затриманих, навіть колишніх міліцейських підполковників – це те саме, що змушувати програміста копати яму. Але у донецьких конвоїрів і своєї роботи у місті вистачає. Ніколи їм забаганки кандидата у Генпрокурори виконувати і затриманого Халаджі з Донецька в Макіївку до слідчого на допити возити. Тому й довелося міліцейському начальству, оперів прислати.

Вочевидь, вчорашній «лікнеп», влаштований моїм захисником Саловим (а оперативники з великим інтересом читали роздруківки Інтернет-видань із інформацією про моє незаконне затримання) не минув даремно. Наручники мені одягають спереду і вже не затискають, як учора, щосили. Їдемо до Макіївки.

Запитання, чому розслідувати кримінальну справу про розкрадання якихось старих заправок доручили слідчому з особливо важливих справ прокуратури міста Макіївки, гризло мене відтоді, як я опинився в кабінеті Проценка. Як я вже казав, крадіжка є статтею міліцейською, і прокуратура розслідуванням таких злочинів не займається. І лише тепер сяйнула думка, що міліції розслідування цієї «справи» доручати ніяк не можна, оскільки крадіжки ніякої не було. Справа розвалиться, а розмов потім буде… Тепер зрозуміло, чому обшуки в нас потай, тишком-нишком проводили. Розголосу Геннадій Андрійович боїться. А чому Макіївка і Проценко? Так тому, що не так вже й багато у «богомольного» кандидата в Генпрокурори вірних посіпак, яким можна доручити безневинну людину до в'язниці на довгі роки запроторити. Після того, як старший слідчий прокуратури Київського району м. Донецька Дмитро Адейкін відмовився виконати вказівку Васильєва і не заарештував мене, у Донецьку не виявилося жодного слідчого, котрий зважився би кинути за ґрати завідомо невинну людину. От і довелося «відрядити» до донецької прокуратури макіївського Проценка. Звісно, винагорода за цю послугу буде відповідною - за кілька тижнів з'ясується, що новопризначений Генеральний прокурор забирає із собою до столиці перевіреного в боях слідчого з особливо важливих справ прокуратури м. Макіївки Ігоря Олексійовича Проценка. Отже, тримайтеся, кияни. Подейкують, зараз Геннадій Андрійович готується до земельного переділу в Києві - на свою користь, зрозуміло. Тож Проценко без роботи не залишиться. До того ж думка про Троєщинський ринок, кажуть, не дає спокійно спати Генеральному прокуророві, особливо після того, як я розповів Лайлу, що ринок цей на день по 30 тисяч доларів прибутку приносить. Почувши цю цифру, Лайло розхвилювався, почав цікавитися подробицями, які я, звісно, й знати не міг. Невдовзі після цього був убитий власник ринку - знаменитий «Прищик». Дивний збіг, чи не так?

Те, що відбувалося того дня у прокуратурі Макіївки пам'ятаю дуже туманно. Проценко пред'явив мені обвинувачення у скоєння злочину, друкував масу процесуальних документів. Згідно із законом запропонував мені ознайомитися із кримінальною справою.

Перегортаю сторінки цього, з дозволу сказати, документу, і здивуванню моєму немає меж. Понад півтора десятків дипломованих фахівців, протягом майже двох років, виконують чиїсь злочинні накази, щомісяця одержуючи за це пристойну зарплату, найчастіше розуміючи, що самі при цьому порушують закон. І вся ця «кодла» прокурорська законами озброєна і з необмеженими правами чинить свавілля на догоду жменьки паразитуючих негідників.

Завершено останні формальності. Слідчий Проценко повідомляє мені, що кримінальну справу буде направлено до суду, і повідомляє, що мене звільнено з-під варти. При цьому трапляється черговий курйоз. На наполегливу вимогу своїх прокурорських начальників Проценко спочатку пропонує мені як запобіжний захід особисте поручительство. Поясню, для тих, кому поталанило, і чий бізнес ще не опинявся в поле зору прокурорських ділків. Відповідно до статті 152 УПК України, обвинувачуваний може перебувати на свободі, зокрема, за умови, що за нього письмово поручиться не менше двох осіб. Я все життя прожив у Донецьку і без жодних проблем готовий надати кілька сотень людей, готових поручитися за мене. Захисник Салов пропонує в якості одного з поручителів автора низки статей в інтернет-виданнях і донецькій газеті «Острів» про церковно-прокурорський бізнес Г. А. Васильєва, Володимира Бойка. Почувши це прізвище, Проценкові відібрало мову і, сахаючись від Салова як від зачумленого, він вирішує відпустити мене під підписку про невиїзд.

Прощавай, прокуратуро. Нарешті я повертаюся додому – до дітей, дружини, яких не бачив, як мені здається, тисячу років.

Одна лише думка не залишає мене. Люди добрі, скажіть на милість, де ми живемо? У незалежній, правовій, як нас щодня переконують, державі, чи у величезній «злодійській зоні», де, керуючись лише принципом сили, «по бєспрєдєлу» правлять табірні пахани? Але ж і в злодіїв є свої закони, і за ними «бєспрєдєл» зовсім не заохочується. Невже в нас, як у відомій пісні Розенбаума: «И понятия здесь поросли трын-травой, нарушает закон шелупонь»? Михайло Халаджі, Донецьк, 2004 р.