Geum.ru

Удк 32+329. Д67 ббк 66. 2(4 Укр)+76

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   40   41   42   43   44   45   46   47   ...   50
Чертков Юрій

Народився 16 травня 1962 р., освіта вища, тимчасово не працює, мешканець міста Донецька. Народний депутат України, член фракції Партії регіонів.

Член Комітету Верховної Ради України у закордонних справах та член групи з міжпарламентських зв’язків зі Сполученими Штатами Америки.

(З сайту Верховної Ради України a.gov.ua)


«Другим найближчим соратником Ахметова є Юрій Дмитрович Чертков (нині – народний депутат України – ред.) на прізвисько «Чорт». Він контролює низку нічних клубів, а також є фактичним керівником підприємства «Приватна колекція», яке об'єднало більшість лікеро-горілчаних заводів Донецька. До найближчого оточення «Чорта» входять брати «Писарі» (Писарчуки), фахівці з «мокрих» справ і залякування.

Одним з авторитетних членів «люксівського» угруповання є також Геннадій Минович Узбек, він же «Узбек» або «Угрюмий». Він контролює духовний центр угруповання – залізничний вокзал, свідчення вірності угруповання традиційному злодійському промислу.

Серед найближчого оточення Ахметова також виділяється такий собі Олександр Васильович Корнієнко (Шварцман) – «Корній», «Корінь» або «Шульц». Незважаючи на статус фахового здирника, має звання почесного жителя міста Шахтарська. Безпосередньо підлеглий Ахметову, фахівець зі зв'язків з органами влади й організатор передвиборних кампаній і замовних убивств. Контролює низку підпільних шахт Шахтарська, займається також розбійними нападами.

Широко відомим є відповідальний за злодійський «общак» Ахметова, молодий «злодій у законі» «Мамед». Живий символ вірності Ахметова злодійським традиціям. Останнім часом усе частіше говорять про Ґіві Немсадзе на прізвисько «Папа», який контролює спорт-клуби угруповання, які займаються фізичною підготовкою бойовиків ОЗУ. Бригадири в «Папи» також носять красномовні «поганяла» – «Обєзьяна» і «Громазєка».

Усі ці похмурі особи й контрольовані ними «галузі», на перший погляд, в жодне порівняння не стають із легальним мільярдним бізнесом Ахметова, із серйозними міжнародними зв'язками, з СКМ і його прагненням до Європи.

Як би там не було, але імперія Ахметова, незважаючи на потужну економічну складову, виглядає взірцем класичної ОЗУ. Зі злочинними зв'язками, злочинними методами й злочинними традиціями. І, як ми вже зазначали, ні Колесников, ні Янукович не є справжніми «авторитетами» угруповання. Хутчій, вони схожі на вирощених угрупованням державних чиновників – реальних представників реальної влади. І саме це є найсерйознішим державним злочином угруповання.

Здавна відомо, що перемогти злочинність цілковито неможливо. Тому держава має докласти максимум зусиль, аби цю злочинність якось обмежити, загнати в певне «гетто», і, можливо навіть, контролювати її залишкову діяльність, щоб не було розвитку.

Трагедія Донбасу зокрема, і України загалом в тому, що злочинність вросла в державні органи. А власне на Донбасі кримінал фактично підмінив собою державні органи. Це і є найнебезпечнішим злочин. І саме за це, за великим рахунком, має сидіти за ґратами державний чиновник Борис Колесников.

Простіше кажучи, у держави, мало б бути значно менше претензій до якого-небудь «Міші Косого». Ну, косий собі та й косий, він обрав для себе кримінальний світ. Значно небезпечнішими є усілякі колесникови, які керують від імені держави, але в інтересах і за дорученням організованої злочинності. Здається, у світі це називається гучним словом «мафія». С.Кузін


Ш

Шведченко Олександр

Він народився в Селідовому, у зрілому віці переїхав до Донецька, встигнувши за нетривалий час збити чималі статки. У великий бізнес Олександр Шведченко прийшов з державної служби. Якийсь час він очолював Селідовську міськраду, потім обіймав посаду заступника голови Донецької облдержадміністрації.

Коли Шведченко активізував свою комерційну діяльність, у нього з'явилися впливові вороги. Найскладнішою виявилася боротьба за перспективну компанію Itera-Energy, власне, за право представляти її інтереси в Україні. Ця енергетична компанія, штаб-квартира якої знаходиться в Москві, є однією з небагатьох подібних структур, які поставляють газ (у цьому випадку туркменський) в Україну.

Усі, хто знав Олександра особисто, згадують про нього як про людину комунікабельну, приємну і життєрадісну. Ніхто не заперечить, що саме він зробив баскетбольний «Шахтар» українським суперклубом, кинувши виклик столичним гігантам.

Отже, 28 березня 1996 року на Подолі був убитий керівник представництва Itera Energy, на той момент найбільшого постачальника газу в Україну, президент донецького баскетбольного клубу « Шахтар-Аско» і керівник фірми «АлМар» Олександр Шведченко. Охорона не звернула уваги на групу молодих людей, які стояли неподалік. А якщо й звернула, то занадто пізно. Всі четверо молодиків раптово повернулися до президента, що саме наблизився, блискавично вихопили з-під довгих плащів пістолети, завчасно зняті із запобіжників, і почали стріляти майже впритул.

Було схоже на те, що ролі між кілерами були розподілені: троє мали нейтралізувати охорону, четвертий стріляв у Шведченка. Перша куля вцілила в око, після чого він упав. Стрілянина тривала кілька секунд. Убивць за рогом чекала автомашина, на якій вони й зникли (за іншою версією, це були два BMW). Пістолети залишилися на місці злочину. Шведченко й один з охоронців померли по дорозі в лікарню, так і не опритомнівши. Інших привезли в операційну ще живими.

Невдовзі до залитого кров'ю входу до офісу Itera Energy прибула міліцейська бригада на чолі з начальником Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю при МВС України. Задіяний для розшуку злочинців міліцейський план «Сирена» виявився безрезультатним.

Віце-президент Itera Energy Валерій Маркотенко, який через кілька годин після вбивства прилетів з Москви до Києва, заявив, що вбивство президента української філії фірми не має жодного стосунку до Itera Energy. За його словами, Олександр Шведченко лише три тижні працював у фірмі. «Він тільки знайомився з людьми й завданнями, які мав би вирішувати, тому ми не пов'язуємо це вбивство з нашим бізнесом».

У день поховання, 30 березня, безперестанку лив дощ. Фойє донецького Палацу спорту «Дружба» заповнилося вщерть. Серед тих, хто прийшов попрощатися з покійним, були спортивні знаменитості, політичні діячі, артисти, підприємці. Сиві поважні чоловіки плакали ридма. Нарешті, президента « Шахтар-Аско» підняли на останню, недосяжну для звичайних смертних висоту: труну несли баскетболісти.

Убивство Шведа, як його називали друзі, дотепер не розкрите. Після його смерті занепав, а потім і зовсім припинив своє існування баскетбольний клуб «Шахтар», оголошений банкрутом у вересні 2002 року. Залишився на плаву лише юнацький баскетбольний клуб імені О. Д. Шведченка, який щороку проводить міжнародні турніри його пам'яті. Взагалі, з того часу в Донецьку поширені меморіали...

Багато хто вбачає у справі Шведа дніпровський слід: швидкий прогрес Шведченка і, як наслідок, прихід донецького бізнесмена до керівництва національною корпорацією навряд чи був вигідним для конкурентів «Ітери», які тоді представляли Дніпропетровськ. (Олександр Тищенко ссылка скрыта)


Щ

Щербань Євген

Бажання ліквідувати Євгена Олександровича Щербаня могло виникнути в багатьох. До прикладу, в тих, для кого він конкурентом в економічній і політичній сферах, хто вважав себе ображеним і обділеним із-за ділової активності й успіхів у бізнесі впливового й процвітаючого депутата.

Фігурує у справі навіть Михайло Поживанов. За кілька місяців до кривавих подій в аеропорту персона Щербаня стала об'єктом великого політичного скандалу, який висвітлювали десятки регіональних і всеукраїнських газет. В одному з інтерв'ю тодішній мер Маріуполя Михайло Поживанов звинуватив Євгена Щербаня в тому, що той нібито погрожував йому вбивством і обкладав Маріуполь щомісячною «даниною» в 20 мільйонів доларів США. Щербань, зрозуміло, заперечував звинувачення Поживанова…

Відповідно до матеріалів обвинувального висновку, оголошеного у залі Луганського апеляційного суду (і факти ці в основному підтвердилися в ході судового розгляду епізоду з убивствами в Донецьком аеропорту), все відбувалося так. Восени 1996 року, у вересні або жовтні, у Москві зустрілися «Мага» (Магомед Алієв), Болотських («Москвич») і Синякін (шеф Болотських, московський «авторитет»). І жителі російської столиці висловили Алієву претензії: ось, мовляв, кількість ліквідованих на прохання Кушніра, Рябіна й самого «Маги» людей зростає, а бажаного благополуччя й фінансового добробуту для організаторів і учасників ліквідацій як не було, так і немає.

Такі розмови між «своїми» виникали не вперше. Золоті гори, обіцяні тими, хто вів їх або посилав на злочини, поки що так і залишалися примарними, бо розраховуватися за виконану роботу ніхто не поспішав. Незабаром після цих розмов «Москвича» знову запросили в Донецьк. Кушнір, Рябін і Алієв запропонували йому нову відповідальну роботу –ліквідацію одного з найвідоміших комерсантів Донбасу на прізвище Щербань.

Чи тому, що минулі ліквідації нічого, крім зайвого клопоту, не принесли «Москвичеві» (а Щербань мав стати п'ятою жертвою в Донецьку, допомогти прибрати яку просили Болотських), чи тому, що майбутня акція одразу виглядала дуже складною для виконання, але необхідність «зробити це» Кушнір і Рябін обґрунтували надзвичайно старанно.

На зібранні, куди закликали всіх членів банди, яких планували залучити до відповідальної ліквідації, Кушнір розповів про об'єкт замаху таке.

Щербань – непорядна людина, тому що свої мільйони він нажив за рахунок обдирання інших. Зокрема, він заборгував самому Кушнірові велику суму. А, головне, користуючись своїми зв'язками у вищих урядових колах, Щербань перешкоджає розвитку комерційної діяльності Рябіна, Кушніра й Алієва. Після вбивства Щербаня, його місце, за словами організаторів ліквідації, посяде людина Кушніра й Рябіна, яка згодом увійде в уряд України, а люди, які йому допомогли прийти до влади, отримуватимуть значні доходи, зокрема, і за рахунок бюджетних коштів. І, взагалі, після цієї ліквідації трійка лідерів банди ледве не керуватиме економічним розвитком Донецького регіону.

Так зрозумів висловлювання Кушніра на зібранні Болотських. І він, і інша молода братва повірила райдужним перспективам, які змалював 38-річний Євген Борисович. Правда, особисто «Москвичеві», за його словами, конкретної винагороди за вбивство Щербаня не пропонували. Але він вважав, що коли Кушнір, Рябін і Алієв поліпшать своє матеріальне становище, то почнуть допомагати матеріально і йому, Болотських. Саме такі «робінгудівські» свідчення дав «Москвич» у суді.

Отже, члени бандитського угруповання знову дружно повірили, що чергове вбивство додасть їхнім ватажкам нових можливостей у легальному бізнесі, а їм принесе гроші й перспективи матеріального благополуччя. Але для цього потрібно якісно і надійно провести операцію по ліквідації. І це було майже єдиним, що більшість бандитів навчилася робити на рівні.

Всі почувалися схвильованими й окриленими участю в майбутній гучній і непростій справі. Вважали, що це велика удача й серйозна довіра. Валерій Пушняков уже після замаху похвалявся своїм луганським приятелям, що «потрапив у Донецьку на велику роботу». Словом, колектив перейнявся відчуттям загальної відповідальності і згуртувався заради єдиної мети.

Банда почала готуватися до операції. Спочатку склали план і розподілили обов’язки. Місцем ліквідації обрали аеропорт – ватажкам ОЗУ було відомо, що Щербань часто користується послугами чартерних рейсів. Вирішили, що краще це зробити після приземлення лайнера – більше часу й можливостей, адже відлітають літаки занадто швидко, а іноді – й несподівано.

Підготовка тривала близько місяця: довідалися, до якої стоянки наближається зазвичай літак, яким прибуває Щербань, яка процедура зустрічі, система охорони важливої особи, скільки часу минає від заходження літака на посадку до подачі трапа тощо. Основні ролі були відведені Вадимові Болотських, Геннадію Зангеліді й Валерію Пушнякову.

«Москвич» як найрозумніший, стриманий і досвідчений стрілець був лідером серед виконавців. На ньому лежала підготовка плану ліквідації – дій безпосередньо на льотному полі, він особисто мав застрелити Щербаня, організувати наближення до об'єкта і швидкий відхід з місця злочину. Зангеліді – бойовик рішучий, сильний і зухвалий – мав прикривати основного стрільця, відсікти всі непередбачені перешкоди, нагнати страху й запобігти можливій погоні. «Пух» був висококваліфікованим водієм, чудово розбирався в автомобілях (невипадково його основним кримінальним фахом до вступу в банду були крадіжки автомобілів і їхній продаж). Він відповідав за автотехнічне забезпечення операції – заїзд на льотне поле зі зброєю, підбирання стрільців і блискавична доставка їх до автомобілів відходу.

Усього в операції «Ліквідація в аеропорту» брало участь понад 15 бандитів: окрім трьох виконавців на льотному полі, кілька спостерігачів, водіїв на автомобілях, «сторожів-екіпірувальників» (передали основним дійовим особам формені костюми авіатехніків, підігнали в потрібний час до потрібного місця велосипеди, на яких стрільці перетнули поле, завантажили в автомобіль Пушнякова заздалегідь підготовлену й перевірену вогнепальну зброю тощо).

Болотських з товаришами тричі виїжджали в аеропорт, де вивчили схему й особливості охорони льотного поля й інших об'єктів, шляхи проникнення й відходу з території аеропорту. Відходити вирішили через ворота – віддалені від будівлі аеровокзалу, але поруч із приміщенням спецпідрозділу міліції. «Москвич» точно розрахував, що міліцію просто не встигнуть сповістити й підняти по тривозі – поки це відбудеться, нападники будуть уже далеко.

Вадим склав схему аеропорту, позначив на ній місця всіх учасників нападу, способи та шляхи їхнього проникнення на об'єкт і відходу з місця злочину, розрахував час операції. Потім почалося відпрацьовування, своєрідні репетиції. Вони також тривали близько місяця. Пушняков в одязі капітана міліції двічі заїжджав на білих 99-х «жигулях» на територію аеропорту через ворота вантажного терміналу, Болотських і Зангеліді з’являлися на льотному полі на велосипедах і в костюмах авіатехніків.

Запаслися необхідною вогнепальною зброєю, автомобілями, портативними раціями, мобільними телефонами, іншим оснащенням. Про це подбали Кушнір і Рябін. Особлива увага приділялася засобам зв'язку – вони, як і зброя, не мають підкачати у відповідальний момент. «У нас були сховані мікрофони й навушники, імпортні мініатюрні рації, в інших учасників – мобільні телефони, – свідчив Болотських. – Про будь-яку зміну ситуації й коригування плану ми відразу повідомляли один одному». Автомобіль, на якому роз'їжджав Пушняков, було викрадено ще в липні 1995-го, понад рік він «відстоювався». Держномер, установлений на ньому, Пушняков зняв з іншого автомобіля в Маріуполі, незадовго до акції в аеропорту.

Отже, продумано й підготовлено все було на найвищому рівні. Занадто великими були ставки, інтереси дуже високопоставлених осіб і злочинних «авторитетів» були поставлені на карту. Але це не означає, що сама акція пройшла гладенько. Надто складною і ризикованою була схема ліквідації, багато людей і обставин було введено в неї. А конструкція, складена з ненадійних деталей, зрозуміло, може і зруйнуватися.

Отже, зазначимо, що замах на Є. Щербаня 3 листопада був уже третьою спробою. Перші дві просто зірвалися. Спочатку, за словами В. Болотських, бойовики запізнилися в аеропорт, а вдруге – в літаку, який прибув Щербаня не виявилося. Так що дві невдалі спроби теж стали для учасників операції «Ліквідація» свого роду репетиціями, перевіркою бойової готовності.

3 листопада врахували, здавалося б, усі попередні помилки – Щербаня й літак, який відлетів за ним, бандити вели дуже ретельно. Але теж не обійшлося без недоладностей. ЯК-40 приземлився і зайняв не ту стоянку, на якій зупинявся завжди. Тому стрільцям довелося трохи змінити тактику: велосипеди вони залишили на розі будівлі аеровокзалу й далі до літака йшли пішки – відстань, яку доводилося долати, виявилася завеликою, тож двоє велосипедистів могли впасти в око.

Пушняков на білих «жигулях» спокійно проминув міліцейський пост, але несподівана перешкода виникла перед ним уже на території аеропорту. За 5 хвилин до приземлення літака з Москви виїзд «Пуховим» «жигулям» блокував «Ікарус» – автобус, яким пасажирів доправляють на посадку до трапа літака.

Жінка-водій припаркувала свій автобус просто перед легковиком, і пішла у своїх справах до будівлі аеровокзалу. Зрозуміло, що «капітан» в «жигулях» одразу занервував. Він почав сигналити, відчинив двері, а коли жінка озирнулася – жестами показав, аби вона від'їхала. Водій виконала прохання співробітника міліції – відігнала автобус убік. А могла б і не звернути уваги, забаритися... А саме у цю мить ЯК-40 зі Щербанем на борту опустився на посадкову смугу.

Того ранку Євген Щербань із дружиною Надією Нікітіною і сином Русланом поверталися з Москви, де брали участь у розкішному святкуванні срібного весілля Йосипа Давидовича Кобзона. ЯК-40 «Донецьких авіаліній» вилетів за ними з нашого міста о 06.45. У Донецьку повернення Є. Щербаня очікували не лише його особистий водій і помічники – ті, в чиї обов’язки входить зустрічати могутнього шефа. В орендованій приватній квартирі телефонного дзвінка очікували Вадим Болотських, Геннадій Занґеліді, що прибув із Владикавказа, донеччани Андрій Акулов і Ігор Філіпенко – основні бойовики Магомеда Алієва і Євгена Кушніра. У них було все продумано й готово для проведення смертоносної акції – не вистачало лише сигналу до її початку.

Мобільник задзвонив на початку одинадцятої. Толік «Рябий» (Рябін) повідомив, що час рушати, «Микола Миколайович» уже в дорозі. Вже після операції Болотських довідався, що Рябіну повідомили з Москви, що ЯК-40 знявся у повітря і Щербань – на борту. Ближче до приземлення авіалайнера учасники акції, відповідно до плану, почали займати свої місця: спостерігачі – в будівлі аеровокзалу, три водії на «автомобілях відходу» – ближче до заздалегідь визначених точок. Але всі вони, як уже говорилося вище, в тій чи іншій мірі лише забезпечували ефективність трьох безпосередніх виконавців ліквідації: основного стрільця Болотських, стрільця-»чистильника» Занґеліді та Валерія Пушнякова, який виконував роль постачальника зброї й підбирача стрільців.

«Пух» того дня двічі заїжджав на територію аеропорту. Перший раз, об 11:05, заїзд був розвідувальним. Пушняков, зодягнений у форму капітана міліції, пред'явив міліціонерові з охорони якесь посвідчення – й той пропустив його білий ВАЗ-21099. «Через мій пост співробітники міліції часто їздять на роботу, я їх пропускаю», – пізніше пояснив охоронець слідчому. Порушення виявилося в тому, що «капітан» не пред'явив пропуск, який дає право в'їзду на режимний об'єкт. Переконавшись, що в’їжджати, як і раніше, можна без перешкод, Пушняков за 10 хвилин залишив територію аеропорту. А за півгодини повернувся вже зі зброєю – охоронці вже запам’ятали білий автомобіль, тож про документи навіть не запитували...

О 12.00 ЯК-40 з Москви зайшов на посадку в аеропорту Донецька, про що «Пуха» негайно повідомив спостерігач із будівлі аеровокзалу. Пушняков одразу передав по рації команду Болотських: «Приступати!» Вадим і Зангеліді переодяглися у формені костюми авіатехніків, перелізли через огорожу і на своїх велосипедах доїхали до адмінспоруди аеропорту. Тут, на розі, залишили велосипеди і підійшли до «жигулів» Пушнякова, щоб озброїтися. Кожен взяв до рук пістолет-кулемет «аграм-2000» хорватського виробництва і ще «рідний» ТТ – про запас.

Зброю заховали в глибоких кишенях формених штанів і курток і рушили до літака. ЯК-40 зупинився не зовсім там, де очікували бандити, тому шлях до нього зайняв більше часу. Пасажири вже зійшли із трапу і стояли біля червоного «шевроле» президента міжнародної корпорації «Атон» (цю посаду Щербань займав до свого обрання нардепом). Багажник був відчинений, у нього складали валізи й сумки.

«Щербаня я добре знав по фотографії – її не раз демонстрували Кушнір і Рябін, – давав свідчення Болотських. – Знайомий по фото бізнесмен стояв біля правого заднього крила автомобіля, поруч із ним знаходилося два чоловіки. Я зробив вигляд, що йду в бік літака, але неподалік від Щербаня зупинився, опустив руку в кишеню і звів курок ТТ. Після цього я повернувся до Щербаня й зробив крок до нього. Раптом мені назустріч пішов високий чоловік. Я дістав пістолет і направив на нього. Він відхилився, хитнувся вбік і впав на бетонку долілиць... Метрів із трьох я вистрілив Щербаню в голову, він упав. Стріляв ззаду, у потилицю. Потім нахилився над ним, щоб зробити контрольний постріл у серце. Але відчув, як обпекло під лівою лопаткою – це мене поранив Геннадій. Він стояв на трапі літака і безладно поливав навколишніх вогнем з пістолета-кулемета – три його кулі й дісталися мені. Я впав. Коли в Гени закінчилися набої, а я спробував підвестися, опираючись на ліву руку, то не зміг. Удалося встати за допомогою правої руки».

Зазначимо, що Болотських не випадково стріляв Щербаню в потилицю. Так йому було простіше, ніж віч-на-віч: «об'єкт» не намагався врятуватися, ухилитися від кулі. І, що також важливо, кілер не бачив очей своєї жертви: напевне, ці, передсмертні погляди запам'ятовуються надовго, а, можливо, і протягом усього життя сняться стрільцям-убивцям.

Занґеліді в ході ліквідації Щербаня цілком виправдав своє прізвисько «Звір». Він захлано палив з пістолета-кулемета, сіючи довкола жах і смерть. Це він застрелив авіатехніка Анатолія Гапіїча, смертельно поранив Надію Нікітіну й бортмеханіка Віктора Шеїна, завдав важкого поранення співробітникові митниці. Поранений підчас замаху на Щербаня митник розповідав слідчому, як, ідучи до літака, метрах в 20-25 від нього почув автоматні черги й побачив, як по бетонці скачуть кулі. Вони, немов великі свинцеві градини, сікли по каменю, рикошетили й розліталися в різні боки. Одна з таких «градин» ударила митникові в ногу й він упав додолу. Жертв могло бути й більше, але коли Звір, відходячи, випустив ще одну густу чергу, хтось заховався під броньований автомобіль, хтось – за східці будівлі аеровокзалу...

...Ще лежачи на бетонних плитах льотного поля, поранений Болотських передав по рації команду «Пухові»: під'їхати ближче – настав час відходити. Білі «жигулі» пригальмували неподалік від ЯКа-40. Очевидці розповідали, що до автомобіля від літака бігло двоє чоловіків у синій формі авіатехніків. Бігли повільно й важко, що можна було пояснити пораненням Болотських.

«Москвич» вмостився на передньому сидінні, поруч із водієм, Занґеліді, як і домовлялися, позаду. Звір заспокоївся, вочевидь, вважаючи свою місію закінченою. Але Вадим нагадав йому, що треба діяти за планом. Позаду лежали автомат Калашникова й гранати – якщо буде переслідування, доведеться жорстко відриватися. І хоча їх ніхто не наздоганяв, Звір, бажаючи продемонструвати, що бандити налаштовані рішуче і складати зброю не збираються, розбив заднє скло «жигулів» і випустив із «калаша» у бік аеровокзалу довгу чергу. Кулі просвистіли над головами людей, котрі знаходилися біля виходу з будівлі. Усім їм довелося забігати назад до аеровокзалу і ховатися за східцями.

Біла «дев'ятка» промчала за визначеним маршрутом – до воріт у віддаленій частині аеропорту, поруч з якими – база міліцейського оперативного підрозділу «Беркут». Але все відбулося так блискавично, що ніхто зі спецпідрозділу не встиг жодним чином відреагувати на втечу бандитів.

Оскільки Болотських був серйозно поранений, він, втрачаючи кров і сили, попросив «Пуха» підігнати автомобіль упритул до воріт (спочатку планували покинути неподалік від огорожі й підпалити). «Москвич» вийняв з пістолета обойму і викинув її. Потім виліз на капот автомобіля, звідти – на його дах і з чималими зусиллями перевалився через огорожу. За ним зістрибнув Занґеліді, потім – Пушняков, котрий вже встиг облити бензином і підпалили «жигулі», в салоні яких залишилася «мокра» зброя.

Один автомат Звір таки прихопив із собою. Попереду бандитів, метрів за 30, ішов чоловік і Занґеліді запропонував його вбити – небажаний свідок. Але Болотських заборонив спільникові це робити – навіщо їм зайві трупи? Однострої авіатехніків і капітана міліції зняли в кущах – один із членів угруповання відвіз одяг і спалив. Усі троє сіли в різні автомобілі, Болотських у той, за кермом якого сидів Андрій Акулов. У салоні «Москвич» відчув слабкість – втратив багато крові, але свідомості не втратив.

Злочинців намагалися переслідувати. Почувши постріли й трохи зорієнтувавшись у ситуації, у гонитву кинулися черговий по аеровокзалу міліціонер, співробітник ППС і інспектор з огляду. Але поки вони знайшли автомобіль для виїзду, визначили, в який бік утекли злочинці, їм залишилося лише споглядати біля віддаленої межі аеропорту полум’я дожирає білі «жигулі». Тут розрахунок бандитів виправдався...

Але головних «проколів» допустився, звичайно ж, Занґеліді. Мало того, що через його відхід від початкового плану – невиправдано жорстоку безладну стрілянину на враження – загинуло троє випадкових людей, здійнявся зайвий галас, так ще й був серйозно поранений основний стрілець. А останнє взагалі поставило під загрозу успішний результат всієї операції.

Ось що із цього приводу пише газета «Дело и право» у матеріалі «Від першої особи».

«У неділю, 3 листопада, Анатолій Рябін прокинувся дуже рано. Він знаходився у Києві, але підтримував постійний зв'язок по мобільнику з Донецьком. Кілька разів розмовляв з Євгеном Кушніром – в основному, про самопочуття та пересування «Миколи Миколайовича» (так, шифровано, називали між собою Євгена Щербаня). Про їхні розмови свідчили київські знайомі Рябіна, з якими він спілкувався того недільного ранку, у присутності яких відповідав на дзвінки й телефонував сам. А ближче до полудня заспішив у Донецьк – одразу виїхав на своєму автомобілі.

Рябін був уже в дорозі, коли йому подзвонив приятель із Києва й поцікавився: чи знає він про події, що відбулися у Донецькому аеропорту? Анатолій відповів ствердно, і що саме по цьому питанню йому потрібно терміново в Донецьк. Він повідомив, що знаходиться біля Полтави й незабаром вийде із зони дії мобільного зв'язку. Але встиг додати: «У нас важкий випадок». Знайомий незабаром зрозумів, що мова йде про поранення одного з учасників убивства Щербаня. А потім довідався, що поранено Вадима «Москвича».

...Перші 12-15 хвилин після поранення Болотських ще гарячково рухався, координував дії інших учасників операції, керував відходом з місця злочину. Але вже за територією аеропорту, в «жигулях» під керуванням Акулова, відчуваючи, що слабшає, з останніх сил прагнув бути при свідомості. Пораненого Болотських привезли в те ж помешкання, звідки вони із Занґеліді, Акуловим і Філіпенком близько 11-ї години рушили в аеропорт. Минуло менше трьох годин, а скільки всього відбулося!

Вадима положили на диван, зняли одяг, що просяк кров'ю, сяк-так перев'язали. Рани саднили, кровотеча не припинялася, постійно хотілося пити. Вадим не помітив, як упав у напівдрімоту. Приїжджав Рябін. Поглянув на знесиленого «Москвича» і знову зник. Повернувся години за дві зі знайомим хірургом. Той оглянув постраждалого – на тілі в нього було чотири вогнепальних рани. Одна куля пробила ліву лопатку й вийшла на шиї, друга – зап'ястя, третя – ліве плече. Хірург сказав, що потрібна операція.

Зрозуміло, що пораненого під час здійснення резонансного злочину члена банди в лікарню везти не було можливості, тому прооперували «Москвича» у приватному помешканні. Існує думка, що з кілерами особливо не церемоняться, поранених – добивають, і взагалі організатори вбивств намагаються позбутися від їхніх виконавців, як від небажаних носіїв інформації.

З іншого боку, і це не раз підкреслювали фахівці з підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, найманих убивць, які вміло виконують усе, що їм доручено, здатних не лише в потрібний момент натиснути на спусковий гачок, але й підготувати все необхідне для ліквідації, розробити її чіткий план, бережуть. Такі кадри на дорозі не валяються й у навчальних закладах їх не готують. А тому кваліфікованих кілерів поціновують – час від часу без них не обійтися.

Болотських небезпідставно вважався найкращим тактиком, найбільш підготовленим до організації й здійснення ліквідацій в угрупованні Кушніра-Рябіна-Алієва. І за вдачею, і за життєвим досвідом він щонайкраще підходив для дій в екстремальних ситуаціях. Два з половиною роки провчився в Новосибірському вищому військово-командному училищі МВС СРСР, служив у внутрішніх військах МВС Росії, охороняв ув'язнених у ВТК. Користувався авторитетом і повагою в кримінальних колах Москви, де жив від початку 90-х до травня 2000 року (явка в СБУ в м. Києві).

Суть його характеру й особистісних якостей викладена у висновку судово-психологічної експертизи. «Москвич» активний, витривалий, рішучий, має високу працездатність, успішно адаптується до нових умов. Він перебірливий у контактах, раціональний у словах і вчинках, схильний не розкриватися повністю в спілкуванні, добре контролює зовнішні прояви почуттів. Зрозуміло, що на такого можна покластися в найскладнішій ситуації, заміну йому підшукати не просто. От чому Рябін і Кушнір зробили все можливе, щоб урятувати і вилікувати одного з основних своїх бійців.

За клопотанням обвинувачення перед Луганським апеляційним судом постали двоє медиків, які свого часу надавали медичну допомогу обвинувачуваному Болотських. З метою безпеки суддя дозволив цим свідкам не називати своїх повних анкетних даних. Один з них – лікар донецької лікарні, інший – хірург.

«Якби йому тоді не було надано термінової медичної допомоги, – пояснював лікар, упізнавши свого пацієнта в залі суду, – потерпілий би не вижив. У нього виявилася гостра травма – рвана рана грудної клітки. Нам пояснили, що це трапилося на полюванні».

Відповідаючи на запитання прокурора Володимира Гузиря, хірург зізнався, що до нього в лікарню того лихого дня з'явився посланець. Як виявилося, від Кушніра, знайомого йому як підприємець.

– Ви знали, що не мали права надавати медичну допомогу при наявності вогнепальних ран, не повідомивши про це правоохоронні органи? – суворо запитував прокурор.

– Нас попередили, щоб ми мовчали, і привели туди фактично примусово.

– Ви одержали грошову винагороду?

– Так, – відповів лікар, що асистував хірургові. – Але дозвольте мені суму не називати.

– Я від винагороди відмовився, – запевнив хірург.

Як згодом пояснила головуюча у суді Галина Канигіна, проти лікарів кримінальна справа не порушена.

Два тижні знадобився Вадимові, щоб хоч трохи підлікуватися: стати на ноги і бути готовим до неблизької подорожі. 18 листопада Болотських із Магомедом Алієвим відбули на літаку до Москви, де з 25 листопада поранений кілер продовжив лікування в Медінцентрі. Він майже місяць перебував у стаціонарі хірургічного відділення з діагнозом, який свідчив, що всі запалення й ускладнення відбулися через нещодавно отримані вогнепальні поранення. Але, вочевидь, це не насторожило московських правоохоронців, тож з'ясовувати, хто поранив Вадіка «Москвича», вони не стали.

Втім, прибув Болотських до Москви не з самого Донецька (ще бракувало вилітати з того аеропорту, де він два тижні назад вчинив убивство на очах у багатьох людей, які легко могли його впізнати!). Їхали «Москвич» і «Мага» через друге базове для банди місто – Луганськ.

Рябін і Алієв повели Болотських, який хоч і постраждав, але чітко виконав покладену на нього місію, у великий луганський супермаркет. Там московського гостя «екіпірували» з голови до ніг. Йому купили пристойні пальто, костюм, туфлі, сорочку, краватку й пасок для штанів. І, звичайно ж, квиток на літак до Москви, де «Мага» дав йому, як звичайно після акції, 500 або 700 доларів. А трохи пізніше – ще 5 тисяч «зелених». От, за твердженням Болотських, і весь гонорар, що він одержав за ліквідацію Є. Щербаня.

Така невисока оплата за підготовку та виконання настільки резонансного вбивства викликає значні сумніви. Виникає просте запитання: а за що Болотських жив у Москві, роками офіційно ніде не працюючи? Адже Москва – одне з найдорожчих міст світу, і за $500 там і квартири нормальної на місяць не винаймеш. Але нехай, повіримо «Москвичеві», що він працював «не заради грошей, а лише на прохання дуже шанованого ним московського шефа і його донецьких друзів».

Свій штрих у загальну картину минулих подій вніс у залі суду й батько Надії Нікітіної, останньої дружини Євгена Щербаня, котра повною мірою розділила його долю. Небагато міг розповісти Микола Федорович про життя своєї дочки. Не дуже охоче ділилася вона з ним сокровенним, адже він не схвалював її шлюбу. Але тепер дідусь непокоїться про майбутнє свого онука Євгена, який живе зараз в Америці. Спочатку він там навчався, закінчив коледж. Коли йому виповнився 21 рік, він мав намір отримати американське громадянство. А нещодавно в родині Нікітіних сталося ще одне нещастя. На шахті імені Засядька під час вибуху метану загинув другий зять Миколи Федоровича – чоловік старшої дочки…

Після цього банда Кушніра планувала ліквідацію начальника управління СБУ в Донецькій області (травень 1997 р.), помічника Президента України Олександра Волкова й першого заступника голови Держкомнафтогазпрому Ігоря Бакая (1997 р.). Але, за офіційними відомостями, групою Носа було здійснено ще тільки одне резонансне вбивство – 22 квітня 1998 року – ліквідація Вадима Гетьмана. Хоча, де та межа, яка поділяє вбивства на «резонансне « і «дрібне»?

Гетьман – екс-голова Нацбанку, голова Української міжбанківської валютної біржі – заважав екс-прем'єрові здійснювати фінансові махінації. Надзвичайно досвідчений фінансист, він нібито «прорахував» комбінації та схеми, які П. Лазаренко використовував для виведення мільйонів доларів державних коштів у закордонні банки. Вадим Петрович чи то передав свої матеріали про махінації екс-прем'єра компетентним органам, чи лише збирався це зробити, але за щось таке життям поплатився. Він загинув у під'їзді (за іншими версіями – у вантажному ліфті) будинку на Печерську, де мешкав.

Розглядалася версія, що кілером цього разу була жінка. До під'їзду Гетьмана підвіз особистий шофер приблизно о 19:55 за київським часом. Ймовірно, що вбивця (слідство з'ясувало, що насправді Гетьмана прибрав луганчанин Сергій Кулєв) зайшла в ліфт разом із фінансистом. Коли ліфт зупинився на третьому поверсі, пролунало шість пострілів з пістолета ТТ: два мимо, три – в живіт, останній, контрольний – в голову.

Цей інцидент, незважаючи на те, що саме підпис Гетьмана стояв на перших гривнях, не надто вписується в тканину нашої книги про Донецький клан… Отже, таки вбивство Євгена Щербаня стало останнім великим злочином у нашім місті.

«Міг Лазаренко заплатити Кушніру за вбивство Гетьмана чи не міг?» - нерідко запитувалося у ЗМІ. І за вкрай негативного ставлення до жадібного екс-прем'єра, котрий завдав величезних збитків і без того небагатій державі – суттєві запитання залишаються. Наприклад, таке. Яким чином можна встановити, що перерахування з одного рахунку на інший відбувалося саме за здійснення злочину? Адже в графі «призначення платежу» ніхто не напише – «Оплата за організацію та виконання ліквідації пана Ікс». І чи міг насправді Євген Борисович Кушнір брати участь в організації цієї ретельно спланованої і, на думку обвинувачів, блискуче виконаної ліквідації?

Звернімо увагу на дати. 25 березня 1998 року Кушнір був важко поранений поблизу Донецька і аж до своєї загибелі 2 травня, перебував то під посиленою охороною міліції, то в суворій ізоляції СІЗО нашого міста. Вадима Гетьмана розстріляли 22 квітня – майже через місяць після поранення і взяття під варту «лідера групи кілерів». Чи здатний був він у таких умовах, важко поранений, з медчастини слідчого ізолятора, організувати настільки складну ліквідацію, за якої з «підконтрольного Лазаренко рахунку» на рахунок «ізраїльського гостя» перекочувало 850 тисяч доларів? Питання залишається відкритим. І остаточні висновки робити рано.

Євген Щербань прожив 50 років. З початку 90-х років він був добре відомий у політичних і бізнесових колах України. До 1988 року працював на шахті гірничим інженером. Потім, як і багато майбутніх бізнесменів, скориставшись можливостями, наданими перебудовою, організував кооператив «Прогрес». Напередодні незалежності була створена корпорація «АТОН»,яку сам Є. Щербань називав транснаціональною. З ним також пов'язували фірми «АМЕСТ»,»Фінансист», СП «Гефест»,що володіло мережею АЗС у Донецькій області й інші. Як і всі бізнесмени першої хвилі, Євген Щербань і його «АТОН» цікавилися всім: промисловим виробництвом, торгівлею, фінансами.

У той час, коли про Рината Ахметова чули хіба що власники кіосків у Донецьку, а кримінальний «авторитет» «Алік Грек» (Ахать Брагін), убитий вибухом на стадіоні «Шахтар», у якого нинішній власник половини України успадкував усе (причому не лише як власник футбольного клубу), був ще живий, зв'язка однофамільців-Щербанів – губернатора Донецької області Володимира і бізнесмена-депутата Євгена – вважалася основою могутності донецького фінансово-промислового клану. Розглядаючи Донеччину як свою вотчину, Щербані заважали не лише криміналітету, який і сам був не проти підживитися від дрібного й середнього бізнесу, «дахом» якого були губернатор і депутат ВР, але й директорам найбільших підприємств області.

Добродії Щербані вже тоді (в 1994-1995 роках) намагалися дисциплінувати потужний донецький клан і, домігшись злагодженої роботи всього місцевого бізнесу й адміністрації, повести боротьбу за владу з «дніпропетровцями» і «киянами» у масштабах усієї України. Убивство Євгена Щербаня призвело до того, що реалізацію донецьких амбіцій довелося відкласти на десять років.

Таким чином, зацікавлених в усуненні Євгена Щербаня вистачало й у Києві, і в Донецьку, і в Дніпропетровську.

Об'єктивно ця смерть зіграла на руку багатьом політикам, бізнесменам і кримінальним «авторитетам». Тому й діапазон версій коливався від «замовлення» Щербаня Павлом Лазаренком, на чому наполягає Генпрокуратура України, до якогось «авторитета» Германа, якому Щербань нібито завадив викачувати гроші з «Донбастрансгазу».

Розглядалася навіть версія «естонського сліду». Щербань мав кілька фірм в Естонії і нібито хотів поставити економіку цієї маленької балтійської країни, відомої схильними до афер банками, під свій повний контроль. Крім того, створене під прапорами «Атона» Євгена Щербаня об'єднання «АгроДон» «дозволило здійснити задум, про який говорив Щербань на зустрічі з фермерами: у села пішла першокласна техніка, пальне, добрива, гербіциди, насіння. А наприкінці 95-го був підписаний контракт із фірмою «Фата Груп» – 160 мільйонів доларів на розвиток агропромислового комплексу. І це також викликало невдоволення деяких «великих людей».

Цікавим є коментар самого Євгена Олександровича із цього приводу: «Ведеться планомірне послаблення комерційних підприємницьких сил регіону. Серія вбивств, які відбулися в нас у Донбасі, цілком підтвердила мій прогноз. Я бачу третю силу, що намагається зіштовхнути два регіони – дніпропетровський і донецький, котрі дуже сильно впливають на економічне й політичне життя країни. Сьогодні просто намагаються використовувати прем'єр-міністра Павла Лазаренка, стравлюючи Донецьку й Дніпропетровську області під «привабливим» приводом «нейтралізації донецького клану».

Якщо треба, то Євген Щербань, усередині якого, як стверджують його друзі, завжди була сталева пружина, міг бути і жорстким. Так, одного разу він кинув гнівну репліку: «Заповідь нашої команди: заробляти чесно. Але регіон грабують інші. От ми й заявили: ми тут господарі!..»

До речі, задля розуміння особистості Євгена Щербаня, і для нашого розслідування варто згадати ще один епізод. Процитуємо спогади Йосипа Кобзона: «У мене першого листопада 1996 року було срібне весілля. Я запросив Женю (Щербаня. – авт.). Напередодні він телефонує, вітає. Я запитую: «Ну що ти, Женю, прилітаєш?» – «Так, Йосипе Давидовичу. Навіть незважаючи на те, що мені погрожують».

І Щербані прибули до Москви. Подарували Кобзонам срібло. Самому ж винуватцеві торжества, яке відбувалося в готелі «Редіссон-Слов'янська», ця донецька родина запам'яталася так: «Пам'ятаю Женю з Надійкою у чудовому настрої. Вони фотографували всіх і фотографувалися з усіма. Я ще, ідучи повз, сміючись запитав: «Женько! Ти де стільки плівок дістав, що всю ніч безперервно фотографуєш?» А він каже: «Гарна пам'ять буде!»

Близькі друзі Євгена Олександровича розповідали, що незадовго до загибелі він щось передчував. Одного разу зауважив, що якщо до кінця 1996 р. буде все нормально, те й далі все піде гладенько». (Олександр Тищенко ссылка скрыта)


Щербань Володимир