Удк 32+329. Д67 ббк 66. 2(4 Укр)+76

Вид материала

Документы

Содержание Автор книги «Донецька мафія. Антологія» Сергій Кузін заявляє про спроби підкупу й серйозних погроз його життю Рейдерство по-донецьки Той, хто володіє інформацією, володіє світом

Подобный материал:

• Удк 347. (77+78) ббк 67. 9 (4 Укр) 303, 252.7kb.
• Развитие тезауруса классификационных рубрик по физике полупроводников, 199.49kb.
• "земельне право україни", 1354.1kb.
• Задания на карантин 7-а класс Укр., 6.86kb.
• Методические указания Воронеж 2009 удк 616. 329-002-08(072), 569.91kb.
• Удк 656 08; 629 072 ббк 52. 5: 88., 1958.04kb.
• Учебное пособие Москва, 2008 удк 34 ббк 66., 20999.29kb.
• Удк 329. 3: 297 особливості теоретично-методологічних підходів до дослідження інформаційного, 152.01kb.
• Рафаел папаян, 3846.74kb.
• Удк 159. 9 Ббк 88. 8 А 733, 2819.09kb.

Автор книги «Донецька мафія. Антологія» Сергій Кузін заявляє про спроби підкупу й серйозних погроз його життю

За словами С. Кузіна, йому на мобільний телефон подзвонила людина з Донецька, який він раніше бачив один раз, і запропонувала допомогу й підтримку новому проекту журналіста (С. Кузін найближчим часом планує створити агентство журналістських досліджень - авт.). За наполегливою вимогою того, хто дзвонив, зустріч мала відбутися лише в Донецьку.

Однак при особистій зустрічі в Донецьку цією людиною було запропоновано С. Кузіну затіяти судовий позов проти керівника проекту «Антикорупція» Бориса Пенчука, за що авторові «Донецької мафії» була обіцяна велика грошова сума...

За розповіддю С. Кузіна, його співрозмовник сказав, що вповноважений представляти інтереси, «дуже серйозних людей з Верховної Ради». Співрозмовник С. Кузіна також пообіцяв журналістові надати йому свого адвоката й гарантувати позитивний результат у судових розглядах проти Б. Пенчука.

«Він порадив мені триматися подалі від «помаранчевих», оскільки вже все куплено, залишилася одна Юля. А також сказав про те, що моє прізвище перебуває в першій десятці чорного списку Партії регіонів, і що я сам перебуваю під ударом», - повідомив «Острову» С. Кузін.

За словами журналіста, ця зустріч нічим не завершилася. Однак пізніше по телефону С. Кузіну було сказано його недавнім співрозмовником, що журналіст може «як не виїхати з Донецька, так і не добратися до Києва», і що С. Кузіну рекомендують подумати, тому що «питання поки не закрите».

С. Кузін також повідомив «Острову», що вважає погрози на свою адресу вкрай серйозними. У випадку яких-небудь інцидентів або подій з ним або його родиною, С. Кузін покладає відповідальність за це на ті політичні чинності, які зацікавлені в розправі над ним.

/, 25. 07. 2006 р.


Що не дає спати Ринатові Ахметову?


Це інтерв’ю Борис Пенчук дав УНІАН напередодні призначення Віктора Януковича прем’єр-міністром. Він під’їхав до будівлі інформагентства на своїй «Тойоті», яку обіцяли підірвати разом із власником.

Донецький бізнесмен, екс-директор і співвласник донецького торговельного центру «Білий лебідь», Борис Пенчук зі своєю сім’єю втратив підприємство, що приносило чималий прибуток. За цим фактом (за відповідною заявою Пенчука) було порушено кримінальну справу, у якій головним героєм виступав нинішній депутат від Партії регіонів, його земляк Борис Колесников. «Справа Колесникова», як ми пам’ятаємо, завершилась нічим, зате Пенчук отримав і отримує численні погрози. Сьогодні він очолює фонд «Антикорупція», готує до друку другу книжку «Донецька мафія-2», організовує спільно з «ПОРОЮ» політичні акції, якими нагадує про себе землякам-»регіоналам».

Кореспондентові УНІАН Пенчук розповів про деякі особливості ведення бізнесу по-донецьки, про те, що, на його думку, не дає спати Ринатові Ахметову, змалював перспективи справи проти Колесникова та поділився баченням розвитку українського бізнесу після приходу до влади донецьких політиків.

Побачивши на столі газету з портретами Януковича й Ахметова, він вигукнув: «О, давні знайомі!» Під час розмови, яка практично перетворилася на монолог, Пенчук тримав газету під рукою і щоразу, згадуючи того чи іншого героя розповіді, показував на відповідні портрети.


Про специфіку донецького бізнесу та ролі однопартійців Януковича

Усі підприємства на Донбасі, які приносять хоч якийсь прибуток, у певний момент начебто стають цікавими для цих людей (показує на портрет Ахметова, натякаючи на його клан). І вони роблять так, щоб цей бізнес став частиною їхньої імперії. Весь бізнес на Донбасі для них прозорий. Але, коли він переходить у їхню власність, тут же стає закритим.

4 квітня цього року я як голова фонду «Антикорупція», надіслав звернення до Генпрокурора та міністра внутрішніх справ з проханням відновити слідство щодо розстрілу донеччанина Сергія Романа, який очолював фірми «Сканді-Юг» (тепер просто «Юг») та «Київ-конті» (тепер – «Конті»). Я просив, зокрема, нарешті не лише встановити убивць, але і з’ясувати подальшу долю цих підприємств. Чому і яким чином їхнім власником став Колесников? Він сьогодні розповідає, що створив фірму «Юг». Він її ніколи не створював! Її створив Сергій Роман. Характерно: ці події відбувалися тоді ж, коли відбувся розстріл директора Донецького пивзаводу (пізніше - «Сармат»).

На Донбасі система проста: спершу людину вмовляють продати бізнес. Потім погрожують, вона не погоджується, її розстрілюють. Підприємство обанкрочують і забирають у власність.

Наша сім’я теж отримувала подібні попередження. Але я зі своїми зв’язками намагався якось цьому протистояти. Щоправда, тоді протистояти їм було дуже важко. Генпрокурором був Геннадій Васильєв – людина, зрозуміло, якого кола. Прем’єром – Янукович. Президент – Кучма, який, постійно, приїжджаючи в Донецьк, зустрічався з Ахметовим. Донецькі правоохоронні органи контролювалися зрозуміло ким. Як, до речі, й сьогодні. Приклад - кумедна ситуація. Є в УБОЗі спецпідрозділ «Сокіл», робота якого в принципі має бути засекречена. Але як вона може бути засекречена, якщо УБОЗ обслуговується в «Донгорбанку», що належить теж відомій групі людей, зарплату отримує за картками того ж банку.

Те саме можна сказати про СБУ та інші служби...


«Колесников: «Є людина – є проблема, немає людини – немає проблеми»

Просто так забрати в мене акції «Білого лебедя» в них не вийшло, тоді знайшли больову точку й почали тиснути на мого батька. Йому відкритим текстом було сказано, що нас усіх уб’ють, тому вибору немає. Мені нічого не залишалося, як віддати (акції), аби зберегти родину. Від Колесникова (і це підтвердить багато хто) не раз чув сталінське: «Є людина – є проблема, немає людини – немає проблеми».

Треба розуміти, хто такий Колесников. Якщо порівняти ахметовську систему з собачою упряжжю, де погоничем є сам Ахметов, Колесников у ній – корінник. Тобто той, чиї функції кусати всіх, хто перебуває в цій упряжці, аби вона рухалася швидше. Мабуть, немає таких людей, окрім Ахметова, які б до нього добре ставилися. Навіть якщо вони посміхаються йому й цілуються з ним, це нічого не означає.

Коли я дав свідчення проти Колесникова, я розумів, наскільки непросто буде боротися за нинішніх умов у країні проти цих людей. Але я хотів лише одного - справедливості. З усіма подіями, що відбувалися у цьому зв’язку, я пов’язую смерть моєї матері – вона не втримала того, що відбувалося з нашою сім’єю. А мій батько став інвалідом.

Мої претензії до Колесникова зводяться до визнання незаконним передачі акцій і відновлення мене на посаді директора. Уявіть лише: у моїй трудовій стоїть запис «звільнений за скороченням (з посади керівника центру «Білий лебідь»). Ну хіба таке буває? За жодних обставин я не хотів би ні продати, ні обміняти, ні подарувати наші сімейні акції «Білого лебедя».

Коли я приходив на прийом до Луценка, цікавився, чому мені не відповідають на запити, листи. Він переконував: так-так, усе під контролем... Але я чудово знаю, який це контроль, оскільки до мене як до голови фонду часто звертаються з подібними проблемами. Їх я теж доводжу до вищого керівництва МВС. А закінчується все тим, що справи скидають на місцевий рівень, і вже в Донецьку «менти» вимагають від постраждалих відмови. У прямому сенсі: приходили додому й казали: «Ти що, розумним став? Жалієшся Пенчуку, а той передає Луценкові? Краще забери свою заяву, інакше буде зовсім погано!» Це були реальні випадки.

Усе лишилося по-старому. Польовий командир Луценко, на жаль, порядку на місцях не навів. Більше того, я вважаю, він домовився з Ахметовим у цій конкретній справі. До Луценка взагалі багато питань... Чому, приміром, він торік так багато говорив про банду Немсадзе, а сьогодні навіть не згадує про це? І чому не каже, з якої причини банда Щучкіна, Бенсона і Фадєєва, які мали при їх арешті 2,5 кілограма пластиду, нині виправдана, й жодних зусиль міліція не вживає, аби відновити справедливість? Про все могли домовитися – кожне питання має свою ціну.

...Мій адвокат ще торік сказав: справа настільки проста, що будь-який місцевий підрозділ міліції закрив би її за 3 – 4 тижні. Натомість правоохоронці тягнули до липня минулого року, потім Колесникова відпускають, приходить новий слідчий. Відкладається розгляд ще на 8 місяців, у Генпрокуратурі казали: «Він хворіє». Тільки трохи більш як місяць тому раптом почали проводити слідчі дії. Упевнений, у мене є всі шанси у судовому процесі довести, що Колесников бреше. Якщо суд буде відкритим, я переконаний у перемозі. Тоді, за умови позбавлення його депутатського мандату, йому «світить» до 12 років. Інакше (при закритому суді) матиму підстави вважати, що «їм» вистачило коштів, аби повернути справу у вигідне їм русло.

Коли я подав відповідну заяву в міліцію, мене одразу попередили: ти не розслабляйся, він (Колесников) дуже злопам’ятний, настільки лютий і непередбачуваний у злобі, що матимеш великі проблеми. Навіть у день його виходу із СІЗО, коли я під’їхав до суду, що вирішив його звільнити, отримав погрозу. Невідомий мені чоловік сказав: готуйся, тебе в машині дуже скоро підірвуть. Я встиг його сфотографувати, потім фото передав у СБУ. Були й інші погрози, але я спокійно до цього ставлюся.

Зараз, думаю, Колесников навпаки мав би мене оберігати, аби я навіть десь не впав і не зламав що-небудь, адже це одразу відіб’ється на ньому. Страшно інше – якщо він і компанія прийдуть до влади, шкода український народ, який попаде під роздачу. Інакше навряд чи можна буде це назвати.


«Ахметов хоче стати українським Берлусконі»

Чому сьогодні Партію регіонів підтримує стільки людей? Частина з них працює в корпорації (СКМ, що належить Ринату Ахметову – авт.), яка накрила не лише Донбас. Частина залежна хоча б тим, що члени їхніх сімей працюють там або в інших фірмах, які теж пов’язані з прізвищем Ахметова. Решта просто задурені тими ЗМІ, які знову ж таки належать парі Ахметов-Колесников. Є ще одна категорія людей – які не хочуть жодних змін і кажуть: «нехай краще бандити наші, ніж бандити чужі».

Чого вони хочуть добитися, отримавши владу? Ахметову в Донецьку вже тісно. Чому він створив новий холдинг («Метінвест»), чому переводить СКМ до Києва? Він занадто великий для Донбасу. А після «репресій», як кажуть «регіонали», йому треба захистити себе і свій бізнес. Думаєте, він буде відкрито працювати в парламенті? Отримавши мандат, він захищає себе в тому числі від реприватизації, і при їхній кількості голосів (Партії регіонів) вони не дозволять провести невигідні закони.

З одного боку, Ринат рветься на Захід, аби його ринки збуту просувалися в цьому напрямку. Але тут же треба згадувати про його зобов’язання перед Росією – за моєю інформацією, не весь підпорядкований йому бізнес належить безпосередньо йому. У кримінальному світі є термін «смотрящий» - людина, що контролює ситуацію на довіреній ділянці. Здогадуєтесь, хто виступає в ролі «смотрящего» від Росії на Донбасі?

А тим часом, чого хоче від влади Янукович? Людина, що звикла бути «великою», уже не може не бути такою. Він відверто хоче бути прем’єр-міністром. І знає, що в нього це вийде. Знає, як впливати на людей. Якщо отримає омріяну посаду, сподівається стати менш залежним від цих людей (повторюючи фразу «цих людей», Пенчук щоразу натякає на земляків-однопартійців). Адже сьогодні він залежний. Ринат не пробачить йому повторного програшу. Тоді (після поразки на президентських виборах) у них були зіпсовані стосунки. Сьогодні Ринат хоче прибрати Януковича. Але не для того, щоб самому стати головою уряду. Він до цього ще не готовий. Я знаю Ахметова, давно спостерігаючи за ним. Ще кілька років тому він не вмів говорити. Сьогодні з ним працюють, він розвивається. Але чи цього достатньо? Боюсь, він сам розуміє – поки що ні.

Йому зараз вигідно поставити свою людину (на посаду голови уряду) під абсолютний контроль з перспективою на те, що сам піде на президентські вибори.

У нього є одна мрія, вона ж приклад для наслідування, яку він підтверджує всіма своїми вчинками. Сільвіо Берлусконі - людина, яка є прикладом для Ахметова. Бізнес колишнього прем`єра Італії теж був кримінальним. Потім легалізувався, після чого Берлусконі став першою людиною в державі. Його знають усі, і це не дає спати Ринату Ахметову – він хоче бути українським Сільвіо Берлусконі. Він іде його шляхом.

Між Ахметовим та Януковичем існує вже добре відчутний антагонізм. Янукович йому сьогодні заважає. Він зовсім не потрапляє у схему, розраховану Ринатом. Януковича чули, його знають, і народ йому довіряє. Це вже людина-легенда, чого не можуть сказати про Ахметова. І це Ринату не подобається. Уже намагалися торік провести зміни в структурі партії, але через арешт Колесникова, від’їзди за кордон Ахметова, Януковича це не вдалося зробити. Тоді в Рината було бажання змінити обличчя партії і прибрати Януковича взагалі. На його роль було кілька кандидатур. Приміром, близькість Колесникова до Рината давала йому шанси на це.

Позначається така ситуація і на самому Вікторові Януковичу. Контролювати його повністю на посаді прем’єра Ахметов вже навряд чи зможе – Віктор Федорович зробив для себе висновки. Він не хоче йти на якісь домовленості. Якщо Янукович не стане прем’єром, він буде ніким. Я абсолютно в цьому упевнений.

Їхня перемога сьогодні забезпечена лише одним – величезним фінансовим ресурсом. Тому що Ахметов після погодження питань з Москвою зрозумів, що треба йти ва-банк, не шкодуючи жодних ресурсів. Він картяр, гравець, який знає, що таке йти ва-банк: або зараз ризикнути й отримати все, або відступити й усе втратити. І ще – в Ахметова є не лише східна кров і коріння, але й східні риси характеру. Він може посміхатися тобі в обличчя, щось обіцяти, і водночас тихцем точити кинджал. Це образно, звичайно.

Нещодавно ми чули, що ПР дають більш як 10 млн. доларів, аби перекупити інших депутатів у коаліцію. Що для нього ці гроші? Як для когось із нас пачку цигарок купити. Тому проблем жодних. Тим більше, враховуючи, скільки поставлено на карту. Вони рвуться до влади для того, щоб володіти всією державою, щоб «дерибанити» бюджет. У ненажерливості немає меж. Це – клініка. І треба розуміти, що при владі вони нездатні поводитися інакше, ніж як із бізнесом на Донбасі. Їхній принцип один – розділяй і владарюй.

Коли вони отримають владу, нам знову доведеться забути про демократичні процеси, про свободу слова тощо. Повернемось років на 15 назад і будемо згадувати доброго «дідуся» Кучму і казати «які ми дурні були!»

Дмитро Стаховський, ссылка скрыта, 09.08.2006 р.


РЕЙДЕРСТВО ПО-ДОНЕЦЬКИ


Продовження справ піратських


Рейдерство - слово, яке не так давно увійшло до нашого лексикону, але дуже швидко опинилося серед загальновживаних слів. З англійської воно перекладається як «напад», «силове захоплення». Раніше рейдерами нази­вали піратів, які в боротьбі за колонії грабували міста. Сучасне рейдерство - це заволодіння, переважно із застосуванням сили, чужим підприємством. Відповідно, рейдери - це люди, які захоплюють, під тими чи іншими приводами підприємства на замовлення зацікавлених осіб. Причому, захоплюють найчастіше ненадовго і лише для того, аби, змінивши керівництво, відразу продати основні активи замовникові нападу.

Як правило, цих замовників цікавить нерухомість підприємства, зиск від продажу металоконструкцій або ж повне припинення роботи об'єкта (у випадку, якщо воно складає небажану конкуренцію для його власного підприємства).

Загалом схема роботи рейдерів виглядає так: одержавши замовлення на об'єкт, вони відразу розпочинають вивчати шляхи підходу до підпри­ємства, збирають відомості про його керівництво тощо. Особлива увага приділяється пошуку «скривджених», тобто звільнених топ-менеджерів, незадоволених пайовиків, а іноді - банальних крикунів, для яких участь у боротьбі за що-небудь є способом існування. Головне - щоби ці особи були тією чи іншою мірою наближені до важливої інформації, яка стосується фінансів, бізнес-планів і т.п. Спілкуючись із цими людьми, рейдери розплановують оптимальний спосіб захоплення, використовуючи слабкі місця в обороні об'єкта, такі як, наприклад, податкова заборгованість чи прострочені кредити.

Варіантів може бути безліч Головне - знайти зачіпку, яка дозволить в подальшому створити видимість законності усього, що відбуватиметься. А вже після захоплення розпочинається головна і найважливіша частина усієї операції: таємно скуповуються акції підприємства, проводяться по­зачергові збори «колективу», яким передує низка заходів щодо нейтралізації справжніх власників, попереднє керівництво замінюється на підставних маріонеток.

Тільки-но отримавши контроль над підприємством, новоспечений гендиректор-одноденка продає найцінніші активи фірмі, вказаній замовником рейду. Акції і майно може по кілька разів перепродуватися та здаватися у заставу - тож, розібратися в тому, що відбувається, найчастіше, не­реально.

Так, буквально за лічені години підприємство може втратити всі свої цехи, верстати, землі, а робітники можуть залишитися без зарплатні або і взагалі без роботи. Певна річ, власники, яких просто, вибачте на слові, «кинули», не мовчать. Але, діяти такими ж бандитськими методами вони не беруться, а намагаються використовувати законні шляхи. Спроби відсудити своє можуть тривати роками. Та поїзд, як кажуть, уже пішов.

Український союз промисловців і підприємців лише за 2 роки - з 2004-го по 2006-й - нарахував приблизно 2000 рейдерських захоплень підприємств. Уявіть собі - дві тисячі заводів, які, працюючи, приносили прибуток і спла­чували податки, раптом стали недієздатними, зупинили виробництво! А деякі з них взагалі перетворені на металобрухт і не підлягають відновленню.

Особливе місце для «діяльності» рейдерів - терени Донбасу. Яскравий приклад - доля того ж Донецького заводу хімічних реактивів, чи Макіївського молокозаводу, чи форпостів машинобудування Донбасу, які припинили свою діяльність після подібних рейдерських атак. І окрема історія - про ТЦ «Білий лебідь».

Варто зауважити, що у цьому випадку замовників рейдерської атаки цікавила не так торгівля, як сама будівля. Все просто - більш ніж півтора- тисячний колектив звільняють, підприємство перепрофільовують, а всі площі здають в оренду. Колосальна вигода очевидна - оплату за оренду торговель­них площ майже неможливо проконтролювати. А якщо ще й ті ж фіскальні органи перебувають із новими власниками підприємства в «дружніх» стосунках, то... «чорна готівка» може текти рікою..

Довідка

Відкрите акціонерне товариство «Торговий центр «Білий лебідь» нараховувало 13800 акціонерів - жителів різних областей України. Це підприємство було одним із кращих в Україні у своїй галузі і належало до найбільших платників податків. До підприємства ніколи не було претензій з боку податкових органів чи будь-яких інших фіскальних структур. За рівнем свого розвитку та культурою обслуговування покупців воно завжди посідало перше місце у Донецькому регіоні. ТЦ «Білий лебідь» знаходиться у самому центрі міста Донецька, площа будівель - понад 43 тисячі квадратних метрів, за всіх часів був найбільш відвідуваним торговельним підприємством Донбасу.

Як і всі акціонерні товариства, ТЦ «Білий лебідь» мав свого реєстра­тора. Ці функції виконувала фірма «Керамет-Інвест», яка й володіла реєстрами («святая святих») основних акціонерних товариств в Донбасі. Генеральним директором «Керамет-Інвесту», згодом перейменованого на «Об'єднану реєстраційну компанію» («ОРК»), був такий собі громадянин Прасолов Ігор Миколайович (нині – народний депутат від ПР- ред.)

Але 2001 року, керівництво торгового центру ані про слово «рейдерство», ані про явище, яким воно означене, ще й гадки не мало...


Той, хто володіє інформацією, володіє світом

Щоправда, починаючи з 2000 року, ВАТ «Торговий центр «Білий лебідь» жив у стані холодної війни: постійні перевірки, ревізії, вилучення документів тощо з боку всіх існуючих контролюючих організацій та правоохоронних органів. Подібна захланна активність виникла не просто так: на підприємство певні люди «поклали око».

Звичайно ж, усе це дестабілізувало нормальну роботу, хвилювало колек­тив, а серед акціонерів майбутні рейдери почали запускати провокаційні чутки про те, що підприємство знаходиться на межі банкрутства, а керівниц­тво торгового центру нібито причетне до цього процессу. Водночас, згадана вище «ОРК» раптом почала масово скуповувати в акціонерів акції за смішною ціною. При чому, Голова правління відкритого акціонерного товариства Володимир Олексійович Пенчук повідомлений про це не був, що суперечило не лише логіці, але й законам. Але це був лише початок.

У грудні 2001 року відбулася рейдерська атака на донецький Централь­ний універмаг (ЦУМ). Тоді, за неофіційною інформацією, директор цього підприємства М. М.Федоров, нібито порадив замовникам атаки поспілкувати­ся телефоном з представником вищого ешелону однієї із правоохоронних структур держави (за чутками, йшлося про М.Корнієнка-заступника Міністра внутрішніх справ - ред). Розмова така наче й відбулася, і загарбники зменшили свій запал, але затамували образу... Ненадовго: у середині січня 2002 року Центральний універмаг Донецька банально згорів.

Пожежники майже всю ніч боролися з полум'ям. Підприємство зазнало величезних збитків. Було розуміло, що ні дрібні бандити, ані фірми-конкуренти вчинити такого не могли. Власне, конкурентів у ЦУМу, «Білого лебедя» й «Маяка» у Донецьку не було, та й між собою вони жили у цілковитій гармонії. І саме за пропозицією Голови правління, керівництво «ТЦ «Білий лебідь» перерахувало як благодійну допомогу чималу суму на відновлення ЦУМу.

Отже, тоді рейдери не змогли захопити ЦУМ, але всім іншим натякнули, мовляв, з нами не жартують. А тим часом у різних середовищах Донецька все частіше можна було почути висловлювану пошепки думку, що Донбас став не просто вотчиною, а безпосередньою власністю Рината Ахметова і його угрупо­вання. Тому, говорили тоді всюди, розподіл власності в Донбасі здійснюється, за такою схемою: важка й енергогенеруюча промисловість, шахти й заводи переходять безпосередньо у власність Р.Ахметова, а об'єкти побутового обслуго­вування, торгівля й харчова промисловість - до Б.Колесникова. Чому саме до нього? Бо ні в кого не виникало сумнівів, що Колесников- це права рука Ахметова.

Раніше у власність Колесникова, подейкували, перейшла Донецька харчосмакова фабрика (сьогодні - фірма «Київ-Конті»). До весни 2002 року не встояв перед рейдерами Макіївський центральний універмаг, Донецьке швейне об'єднання «Донбас», Донецька трикотажна фабрика. Згодом із частиною своїх площ «попрощався»відомий ювелірний магазин «Рубін» (там постав «Макдональдс», до якого, вважається, Б.Колесников має безпосеред­ній стосунок), інститут «Донбасгражданпроект», інші науково-дослідні інститу­ти. Проблема їхніх власників полягала в тому, що всі ці підприємства мали величезні площі і знаходилися в центрі міста.

Крім того, Колесников, чи то як власник, чи то як «куратор» авіакомпанії «Донбасаеро», нібито, ласо позирав на прилеглі до Донецького аеропорту землі радгоспу «Спартак». Авіакомпанії треба було розширюватися...

Коли скупка акцій «Білого лебедя» стала лавиноподібною, а чутки про неминуче банкрутство підприємства в колективі досягли критичної точки, у травні 2002 року для «розмови» з керівництвом завітали представники так званих «хазяїв Донбасу». Їх, насамперед, цікавив основний пакет акцій, який перебував у власності родини Пенчуків. Тоді розмова для всіх закінчилася тихо й спокійно, але Пенчуки фактично одержали «конкретну пропозицію». «М'яко, але жорстко» їм натякнули: в цьому регіоні все ОБОВ'ЯЗКОВО має належати «конкретним людям»...

Але повернімося до вищезгаданого власника «серця» будь-якого акціонерного товариства – реєстру його акціонерів. У нашому випадку, як вже згадувалося, це «Об'єднана реєстраційна компанія» («ОРК»), яку тоді очолював нинішній народний депутат від «Партії регіонів» Ігор Миколайович Прасолов. Саме той гр. Прасолов, який 2006 року прийшов у Верховну Раду України просто з посади Генерального директора компанії «СКМ», власни­ком якої є Ринат Ахметов.

Хтось запитає: «А як він одержав цю посаду?» Та просто... У якийсь час сів чоловік і придумав для Р.Ахметова компанію «СКМ». І створив. Щоправда, вже не сам, а з групою інших осіб.

Настав час, коли сотням підприємств - гігантів української промисловості, які на той час вже опинилися у власності Рината, потрібен був єдиний координаційний центр, який би стежив за рентабельністю та перерозподілом прибутків. От Ігор Миколайович і розробив схему управління цим мега- бізнесом, за що й отримав посаду Генерального директора нової компанії «Сістем Кепітел Менеджмент» (тобто - системне управління капіталом). Модель схеми не така вже й складна: керівники підконтрольних заводів, шахт і інших підприємств, що входять в імперію «СКМ», самі вирішують питання своєї життєдіяльності. А «СКМ»-лише затверджує ці плани й ... «координує». Таким чином, думаю, і опинився на ахметовському «олімпі» І.Прасолов. Але основна причина - не ця...

Отже, працюючи директором «Об'єднаної реєстраційної компанії» і володіючи інформацією щодо сотень реєстрів великих підприємств Донбасу, Ігор Миколайович цілковито мав змогу просто