Удк 32+329. Д67 ббк 66. 2(4 Укр)+76
| Вид материала | Документы |
- Удк 347. (77+78) ббк 67. 9 (4 Укр) 303, 252.7kb.
- Развитие тезауруса классификационных рубрик по физике полупроводников, 199.49kb.
- "земельне право україни", 1354.1kb.
- Задания на карантин 7-а класс Укр., 6.86kb.
- Методические указания Воронеж 2009 удк 616. 329-002-08(072), 569.91kb.
- Удк 656 08; 629 072 ббк 52. 5: 88., 1958.04kb.
- Учебное пособие Москва, 2008 удк 34 ббк 66., 20999.29kb.
- Удк 329. 3: 297 особливості теоретично-методологічних підходів до дослідження інформаційного, 152.01kb.
- Рафаел папаян, 3846.74kb.
- Удк 159. 9 Ббк 88. 8 А 733, 2819.09kb.
Заява
Я, Синенко В’ячеслав Васильович, є підсудним за обвинуваченням у вбивстві кількох осіб та замаху на вбивство, що сталося 15 жовтня 1995 року під час вибуху на стадіоні «Шахтар».
Особисто мене обвинувачують у тому, що з корисливих мотивів з використанням вибухового пристрою, тобто способом небезпечним для життя багатьох осіб, вчинив вбивство та замах на вбивство.
Ця справа є сфальсифікованою, а історія нібито моєї причетності до справи почалася ще у 1997 році, коли я дав інтерв’ю журналісту І. Александрову про корупцію серед працівників Донецької міліції та прокуратури. За такі мої дії вже тоді мене хотіли вбити, про що свідчить збройний напад на мене 5.08.98 року, а також порушена зрештою кримінальна справа.
Моя смерть потрібна була Ахметову, бо я як працівник міліції затримав та мав всі підстави пред’явити обвинувачення одному з його бойовиків Рахманову.
Затриманого Рахманова було відпущено на волю за вказівкою прокурора донецької області Васильєва.
Під час перебування в лікарні про деталі цього злочину та осіб причетних до інших злочинів у Донецьку високопосадовців на обласному рівні я розповів журналісту І. Александрову, той опублікував матеріал, через що, як я вважаю, і загинув.
Моє переконання підтверджується тими кримінальними справами, що були відкриті за фактом вбивства журналіста Александрова.
Мене було попереджено про небезпеку для мого життя та життя членів моєї родини. Після цих погроз, знаючи, як розправлялися з іншими незручними для Ахметова людьми, за сприяння тодішнього прокурора Донецької області Васильєва, я був змушений разом із сім’єю залишити країну.
Виїздив я абсолютно легально, за власними документами, легально працював у Греції, подав документи та чекав на отримання громадянства Греції.
Випадково довідався, що мене начебто оголошено в розшук 12.03.2004. за причетність до вибуху на стадіоні «Шахтар».
Тоді я зрозумів, що це справа рук Г. Васильєва, який «доріс» до посади Генерального прокурора України.
Затримано мене було саме у той час – 29.03.2004 року.
Після прибуття в Україну та арешту я перебував у СІЗО № 17 м. Луганська.
Саме тоді мене почали відвідувати, окрім слідчих, які вели розслідування у справі, працівники УБОЗ Луганської області, з пропозиціями домовитися, а саме давати необхідні слідству свідчення в обмін на закриття моєї кримінальної справи.
Влітку посеред дня 2005 року до мене в СІЗО № 17 м. Луганська прийшли п/п-к МВС Вакуленко, який свого часу очолював УБОЗ Луганської області, а зараз працює у Києві та співробітник УБОЗ Луганської області Оришин І. І., які запропонували мені двосторонню угоду.
Згідно умов цієї угоди я повинен був дати свідчення про те, що мені відомо від Є. Кушніра про зустрічі з ним (Кушніром) та Алієвим («Магою») в Баден-Бадені колишнього прем’єр-міністра П. Лазаренка, причому розписували мені деталі цієї зустрічі.
В обмін на ці свідчення мені пообіцяли закрити провадження в моїй справі та надати можливість швидко виїхати з країни.
Оскільки я не володів, та й не міг володіти жодною інформацією щодо яких-небудь зустрічей як з Є. Кушніром так і з П. Лазаренком, я відмовився давати такі свідчення.
Із цього можна зробити єдиний висновок, що усі показання проти мене є наслідком аналогічної роботи зі свідками представників Генеральної прокуратури.
Я офіційно заявляю:
– я не брав, та й не міг брати участі у підготовці та здійсненні вибухів на стадіоні «Шахтар»;
– показання свідків нічим об’єктивно не підтверджені;
– з метою дискредитації мого алібі порушено кримінальну справу проти мого сина Віталія Синенка;
– справу проти мене сфальсифіковано спочатку за вказівкою Генерального прокурора Васильєва, а пізніше за мою відмову свідчити проти інших осіб;
– жодних стосунків із Кушніром я не мав;
– намагання витребувати від мене свідчення проти П. Лазаренка є додатковим підтвердженням фактів застосування неприпустимих методів при розслідуванні справ та про фальсифікацію доказів не тільки у моїй справі.
До заяви прошу долучити повний текст пояснень та приєднати до матеріалів справи.
Копію прошу надати адвокату.
22.02.06 (підпис) В. Синенко
У цьому аспекті ще цікавішим виглядає пояснення до заяви, підписане знов-таки самим Синенком. Наводимо його далі у повному обсязі.
Пояснення до заяви Синенка В. В. (карна справа 49-1733)
Карна справа 49-1733 повністю сфабрикована за наказом М. Обіхода, згодом скоректована Г. Васильєвим через свого підлеглого в Генеральній прокуратурі Серебрякова Н. А., донеччанина, з яким пропрацював у Донецькій прокуратурі не один день. Зверніть увагу на головні етапи фальсифікування.
1. 14 квітня 1994 року під час розстрілу родини Фролова мені вдалося затримати кіллера Рахманова з автоматом. За 10 діб за вказівкою Васильєва його було відпущено на волю, встановлене за ним спостереження довело його до готелю «Люкс», а мене було оголошено ворогом за затримку Рахманова.
2. 15.10.1995 року на стадіоні «Шахтар» загинув Ахать Брагін, «Грек», якого я дуже добре знав раніше.
3. Наприкінці лютого 1977 року – на початку березня, о 21:00 мене викликав начальник карного розшуку Донецької області Волощук Анатолій Миколайович і запропонував «реабілітуватися» за затримку Рахманова перед Ахметовим. Я повинен був взяти участь у фізичному знищенні Є. Кушніра. Я відмовився. Під час цієї бесіди я вперше дізнався від Волощука, що Кушнір один із ініціаторів і організаторів вибуху на стадіоні «Шахтар».
4. 5.05.1998 р. мені як небезпечному свідку, що знав про ліквідацію Кушніра та його угрупування, за командою Волощука, Васильєва, Ахметова було винесено смертний вирок.
Мене було двічі поранено з вогнепальної зброї. Зверніть увагу, спочатку справу було порушено згідно ст. 206 КК України, а після втручання ЗМІ її було перекваліфіковано за ст. 93 КК.
5. За допомогою І. Александрова через засоби масової інформації я розповів про затримання Рахманова та його незаконне звільнення. Це дуже розлютило Васильєва, який пообіцяв знищити мене фізично, або зробити усе, аби я закінчив своє життя у в’язниці.
6. Після погроз я втік із лікарні, за тиждень у будинку моїх батьків працівники УБОЗу в Донецький області та Калінінського РО здійснили обшук, записавши його на відеоплівку. Зауважте, це сталося за два з половиною роки до порушення проти мене карної справи. Є копія цього обшуку.
7. М.Обіход виступив по телебаченню, показав моє фото і оголосив мене злочинцем, тим самим порушивши ст. 62 Конституції України про презумпцію про невинність.
8. Легально, за своїми документами я разом із сім’єю в 1999 році переїхав до Греції, члени моєї родини отримали громадянство, я на нього очікував. Я був зареєстрований у поліції Греції.
9. 12.01.2004 р., після призначення Васильєва Генеральним Прокурором, до Греції було надіслано клопотання, в якому йшлося, що я нелегально проживаю у Греції і мене необхідно затримати. До моменту затримання я не одержав жодного запрошення до міліції чи прокуратури, хоча мою адресу і телефон у Греції знали в Україні мої родичі, сусіди, син Віталій. Формально заведена пошукова справа чиста.
10. 15.10.1995 р. у неділю, я разом із дітьми перебував у кіноконцертному залі «Донецьк» на концерті Любові Успенської, на підтвердження чого маю десяток свідків, яких залякав о/уповноважений Соболь В. М. настільки, що вони почали давати неправдиві свідчення або просто мовчати. З цього приводу мій адвокат сповістив Генерального прокурора.
11. Справа щодо замаху на моє життя не розслідується, хоча ім’я водія, з автомобіля якого в мене стріляли відоме.
12. Мар’їнков та Година є підставними свідками. Я в цьому остаточно переконався після «обробки» мене Вакуленком та Оришиним, які вкупі зі слідчим ГП Серебряковим вимагали від мене дати брехливі свідчення щодо П. Лазаренка в обмін на закриття справи.
Від чесних працівників прокуратури Донецької області мені відомо, що з мене намагаються «зліпити» ліквідатора угрупування Кушніра, але це планувалося, якщо би результат президентських перегонів був іншим.
Я уважно вивчив справу 49-800, вона повністю спрямована проти П. Лазаренка та Ю. Тимошенко і повністю сфальсифікована.
Намагання витребувати від мене свідчення проти П. Лазаренка є підтвердженням застосування недопустимих методів при розслідуванні справ та про тотальну фальсифікацію.
Пояснення прошу долучити до заяви та приєднати до матеріалів справи.
Копію прошу надати адвокату.
22.02.06 (Підпис) В. Синенко.
«Конгломерат криміналу і правоохоронців активно розчищав собі шлях. Одним із найважливіших завдань для них стало знищення незалежної преси, аби вона не сіяла зерна сумніву серед мешканців регіону. У липні 2001 року стається резонансне вбивство тележурналіста, який викривав спільну діяльність мафії та міліції.
Ігор Александров – директор телекомпанії ТОР.
Вранці 3 липня 2001 року близько 8-ї години він зайшов до телекомпанії. Біля входу у під’їзді будинку на нього чекають невідомі із бейсбольними бітами. Злочинці зі звірячою жорстокістю б’ють журналіста. За 4 дні Ігор Александров помирає у лікарні.
Валерій Прудськой, директор телекомпанії «САТ»:
– Його вбивство збіглося у часі з циклом передач, які він вів разом із Сербиним і Солодуном, опальними убозівцями. Ігор почав робити з ними програми у прямому ефірі. І він пообіцяв озвучити прізвища тих людей, на яких готуються замахи і які заважають владі. Коли почався цей цикл, тоді і сталося це вбивство.
Тетяна, головний редактор ТК «ТОР»:
– Програма «Без ретуші» – це була його ініціатива. Я про першу програму довідалася буквально за годину до ефіру. Мені дали вказівку підготувати павільйон. А готував тему Ігор сам. І до останньої миті я не знала, ані хто буде гостями студії, ані теми передачі.
Гостями студії були працівники Краматорського управління по боротьбі з організованою злочинністю Сербин та Солодун. На момент виходу програм в ефір – вже колишні працівники. Їх було звільнено з органів за те, що вони зачепили впливових осіб із місцевого клану. Ігор Александров у програмі «Без ретуші» надав їм можливість розповісти про їхні розслідування. Сьогодні один із тодішніх гостей Александрова, Михайло Сербин, очолює Північний УБОЗ у Краматорську Донецької області.
Михайло Сербин, начальник Північного УБОЗ м. Краматорськ:
– 1997 року я прийшов працювати у Краматорський УБОЗ. У вересні 1998 року в Краматорську було скоєно резонансний злочин – вбивство лідера ОЗУ. Стріляли з автомата. Лідера угруповання було вбито, ще трьох поранено. Хто замовник з'ясували відразу, довідалися про мотиви злочину. І так сталося, що виконавець убивства виявився найближчим другом мого колишнього начальника. Останній, допомагаючи другові, приховував цей злочин. Я казав: «Убивство скоїв ваш друг Яворовський Костянтин, треба відпрацьовувати цю версію». А він відповів: «Я його нікому не віддам».
Для Михайла Сербина це розслідування закінчилося тим, що його самого посадили до в’язниці. Та за два роки опальний убозівець виходить на волю.
Михайло Сербин, начальник Північного УБОЗ:
– Коли мене звільнили з місць позбавлення волі, місцеві газети написали про цей випадок. Александров зацікавився та знайшов мене і Солодуна. Він запропонував: «Чи готові ви виступити у прямому ефірі?» Я кажу: «Питань нема, давайте виступимо». І перша передача відбулася 20 вересня 2000 року. Ми у прямому ефірі почали розповідати про організовані злочинні угруповання, і про те, хто їх покриває – зокрема, прокуратура області, керівництво міліції Донецької області. Був величезний резонанс! У Донецькій області почали проводитися оперативні наради міліції, і оперативні комбінації. Приїжджає прокурор області й репетує: «У вас що, не вистачає повноважень закрити рот цьому журналістові?»
Тетяна, головний редактор ТК «ТОР»:
– Сьомого липня він помер у лікарні. І лише після цього цією справою зайнялися працівники міліції. Звісно, поцікавилися архівами і записами цих двох програм «Без ретуші». Виявилося, що їх немає. Увесь архів і всі записи програм за участю Ігоря, а також ті, які він готував, просто зникли. Найвірогідніше, він сам їх вивіз зі студії. І ніхто донині не знає, де вони.
Що це були за програми, від яких залишилося тільки кілька фрагментів? Вони, вочевидь, могли дати відповідь на питання, хто скоїв убивство, вийти на замовника. Але їх немає, і після вбивства Ігоря Александрова міліція та прокуратура починають працювати над версіями, які є зручними для них. 23 серпня міліція заарештовує людину, яку називає безпосереднім убивцею. Юрій Вередюк, безробітний, мешканець Слов'янська. Зручною версію було вбивство через помилку – Вередюк переплутав, не на ту людину напав.
Михайло Сербин, начальник Північного УБОЗ:
– Зустрічається Янукович із дружиною Александрова Людмилою в липні, днів за 10-12 після вбивства. Тоді випливає ця версія, не прізвище Вередюка, а лише думка. Янукович говорить, мовляв, ви знаєте, є інформація, що переплутали. Отже, першим цю думку озвучив саме Янукович.
Сергій Винокуров, заступник Генерального прокурора України в 2001 р.:
– Слідством, безперечно, встановлено, що вбивство Александрова скоїв Вередюк. Його звинувачено в убивстві, матеріали справи доведено. Він наполягає на тому, що все зробив, як йому наказували.
Але хто наказував вбити, так би мовити, «не ту людину», Вередюк пояснити не зміг. Незважаючи на те, що він зізнався, суд знаходить розбіжності у його свідченнях і виправдовує його. Виправданого Вередюка доводиться відпустити. Але невдовзі він за дивних обставинах помирає – нібито від серцевого нападу. Очевидне замітання слідів.
Михайло Сербин, начальник Північного відділу боротьби з організованою злочинністю м. Краматорськ:
– За Вередюком велося постійне зовнішнє спостереження. Суд його виправдовує. А невдовзі його вбивають. Його було отруєно в липні.
З моменту вбивства Ігоря Александрова минуло чотири роки. Тепер один із учасників програми «Без ретуші» вважає, що вбивство було безпосередньо пов'язане із прізвищами, які називалися в ефірі телекомпанії «ТОР».
Михайло Сербин, начальник Північного відділу боротьби з організованою злочинністю м. Краматорськ:
– Останній наш ефір відбувся 13 квітня 2001 року. Я отримав касету з Німеччини. «Дюссельдорфська касета», так звана. (...) Перший ланцюжок усіх злочинів починається від убивства Єрмакова, лідера організованого злочинного угруповання. УБОЗ, прикриваючи імена справжніх убивць, навмисне розробляє хибну версію, щоби решта угруповання зводила рахунки. (...) Отже, прикривається вбивство Єрмакова і зрештою захоплюється важливий бізнес, а вони очолюють цю структуру. Тобто не ОЗУ, а справжнє мафіозне утворення. (...) Закінчується цей ефір, і Александров запитує: «Ви готові розповісти?» А я цієї миті одержав касету, на якій Яворовський з іншим лідером розповідає, як убивав Єрмака, хто його прикривав, зокрема, говорить про УБОЗ, прокуратуру, скільки платили грошей. І лунає фраза: «Рибак – це мозковий центр усіх замовлених убивств». Це основний стрижень усіх доказів.
Рибак. Це прізвище починає лунати всі частіше у зв'язку зі справою про вбивство Ігоря Александрова і не тільки його. Називається його структура, яка є відомою в області.
Михайло Сербин, начальник Північного відділу боротьби з організованою злочинністю м. Краматорськ:
– Це угруповання – слов’янсько-краматорська «Укрліга» так звана. Це були його супротивники, проти кого він як журналіст проводив розслідування.
«Укрліга». Цю фірму донецькі підприємці згадують як ту, що заганяла підприємців під єдиний дах, змушувала усіх працювати на єдиного господаря, єдиного пахана.
Михайло Сербин, начальник Північного відділу боротьби з організованою злочинністю м. Краматорськ:
– Донецька область – це була така собі закрита зона. І тут не могло бути іншої думки ніж думка Януковича або Ахметова. До Александрова прямо прийшли і сказали, що, мовляв, ми у тебе забираємо телеканал, тому що ти пускаєш в ефір Солодуна, опозиційних депутатів. У нас є список тих, хто побічно причетний до цієї справи. Десь чоловік п’ятдесят. Ми їм усім доповідали. Це Потебенько, Джига, Смирнов, Вандін (СБУ), Самойленко, генерал Литвиненко, Пшонка, Малишев.
Але до сьогодні ім'я чи імена вбивць, співучасників убивства та тих, хто приховував злочин, суд так і не назвав. А для свободи слова Донецьк досі залишається «закритою зоною».
Журналістам програми, які знімали в районі Ботанічного саду, неподалік від резиденції Ахметова, невідомі люди перешкоджали працювати:
Охоронець: – А що ви хочете робити?
Журналістка: – Це ботанічний сад?
Охоронець: – Не знаю. Ви поки не знімайте, не знімайте, почекайте, закрий поки камеру.
(Шум по рації.)
Журналістка: – Камеру не чіпайте, я буду знімати, «перешкоджання роботи журналістів…»
Охоронець: – І далі що?
Журналістка: – Карається…
Охоронець: – Ну, чим карається? Я зрозуміло пояснюю?
Журналістка: – Я вам теж зрозуміло пояснюю.
Охоронець: – Не вийде у вас без дозволу, не вийде. А я не знаю, що охороняю.
Журналістка: – А хто ви такий?
Охоронець: – Я стажист, он мій напарник. (...) Все, нічого не вийде!
(Затуляє кепкою об'єктів, розмір кепки 28.)
(Шум по рації: «Пробий маршрут!»)
Журналістка: – А документи можна ваші? А хто ви такий?
Охоронець: – А ви хто?
Ми намагалися зв'язатися з Ринатом Ахметовим, щоби почути його позицію. За останні кілька місяців надіслали три листи з пропозицією дати інтерв'ю. Реакції немає. Натомість журналістам програми заважали працювати неподалік від його резиденції.
Володимир Ар'єв:
– Такі дії підпадають під статтю 171 кримінального кодексу – перешкоджання роботі журналіста. Редактор «Закритої зони» Олена Кочкіна написала заяву до прокуратури Донецької області. Але там слідчі чомусь не захотіли звертати увагу на відеозапис подій і не побачили мотиву для порушення кримінальної справи за очевидним фактом перешкоджання журналістській діяльності.
Таке враження, що місцева прокуратура просто не хоче сваритися із впливовими особами й ладна закривати очі на очевидні протиправні дії з їхнього боку. Ми, принаймні, у цьому пересвідчилися наглядно.
На Донеччині всі залишається так, як і було до зміни влади. Тут досі керує клан, який стоїть над долями простих мешканців області.
Сергій Приймачук, начальник міліції м. Слов’янськ у 1994-1999 рр.:
– Донецький регіон – він специфічний. І народ уже втомився від того, що тут немає влади.
Валерій Карпенко, генеральний директор ТОВ «Тяжпромкомплекс»:
– Всі здивовані, гадали, що після революції мало щось змінитися. В області абсолютно нічого не змінилося! Усі перефарбовуються, але ніде нічого не змінюється, нічого! Жах! Дивишся по телевізору – в Україні щось робиться, а в нас нічого.
Ані візит президента Ющенка, ані поїздка держсекретаря Зінченка на Донбас нічого не змінили. Клан досі почуває себе добре і поновлює тиск на мешканців регіону, готуючись до реваншу.
Володимир Ар'єв:
– Умови для реваншу зручні – клан ніхто не чіпає, навіть з боку колишніх революціонерів лунають пропозиції домовитися з Ахметовим. По вже заведеним кримінальним справам правоохоронці нічого не можуть довести й притягти винних до суду. А всередині нової влади іде боротьба за внутрішні повноваження та за, як кажуть, близькість до тіла Ющенка, що дуже нагадує часи Кучми. Ще навіть не встигло висохнути чорнило на сторінках історії колишньої влади.
Донеччани при цьому готові міняти своє життя, позбавлятися страху. Донецький регіон – могутній та працелюбний – не бажає бути закритою зоною для усіх, крім кримінальних олігархів. Алі люди не бачать відповіді від тих, хто обіцяв покінчити з корупцією, бандитизмом і кланами. Три-чотири місяці для нових правителів держави, звісно, замало. Тільки тенденції насторожують. І тому мешканці області щиро побоюються того, що вони можуть статі двічі ошуканими – і кланом, і тими, хто обіцяв його перемогти».
Телепрограма «Закрита зона», «5 канал»
КОМУ ЗАВАЖАВ ІГОР АЛЕКСАНДРОВ?
Очевидна відповідь на це очевидне запитання може стати ключем до розкриття вбивства журналіста. Звісно, якщо хто-небудь захоче його розкрити.
На прес-конференції через день після нападу на І. Александрова начальник обласної міліції В. Малишев заявив, що основною версією того, що сталося, є помста. Хто ж і за що мстився журналістові – він не уточнив.
Євген Марчук, приїхавши до Донецька через два тижні був конкретнішим і зазначив, що ця помста була безпосередньо пов'язана із професійною діяльністю загиблого.
У принципі нічого нового генерали не сказали. Далеко не хуліганський спосіб, місце, час убивства, а також тематика і тональність авторських програм Александрова від самого початку не передбачали інших версій. Дивує інше: у той час коли увесь Слов'янськ і сусідній із ним Краматорськ уже в день замаху активно обговорювали, за що ж убито журналіста, і кому це вигідно, правоохоронці тільки за два тижні визначилися навіть не з конкретною версією, а лише з напрямком пошуку цієї версії.
На прес-конференції 12 липня прокурор Донецької області Віктор Пшонка повідомив журналістам: «слідству не відомі ані замовники, ані виконавці по цій кримінальній справі». Можна сміливо стверджувати, що незважаючи на попередню заяву заступника міністра МВС Володимира Мельникова про те, що слідство начебто вже знає замовників і виконавців убивства, донецький прокурор не лукавив. Адже на той момент, через дев’ять днів після скоєння злочину, як відомо, ніхто навіть не опитав основних свідків по тій версії, яку озвучили генерали. Втім, про все по черзі.
Найгучнішими справами, які зробили Александрова відомим не лише в Донбасі, але й в усій Україні, були його судова тяганина з нардепом Олександром Лещинським та прямі ефіри з колишніми співробітниками краматорського УБОЗ Михайлом Сербином і Олегом Солодуном. Офіцери публічно з екрана, обвинуватили свого начальника у зв'язках із організованим злочинним угрупованням.
Історія з Лещинським сьогодні могла би видатися вже не актуальною, якби, по-перше, вона не продемонструвала справжню вагу цієї людини у північному Донбасі та, м'яко кажучи, приязне ставлення до нього з боку правоохоронних органів.
По-друге, незадовго до вбивства журналіста одна зі структур близьких до нардепа викупила акції телекомпанії, яку очолював Александров.
І, по-третє, його передвиборний штаб на минулих виборах розташовувався в офісі слов'янської фірми «Укрліга», де відразу після вбивства Александрова було проведено обшук. Де саме на момент обшуку та протягом наступних кількох тижнів перебував керівник фірми Олександр Рибак – невідомо. У Слов'янську подейкували, що за кордоном. Останні події дозволяють припустити, що деяким і на Батьківщині живеться непогано. Проте це прізвище варто запам'ятати, воно нам ще зустрінеться.
Тепер про те, що, власне, громадська думка і називає причиною вбивства журналіста.
У вересні минулого року в прямому ефірі програми Александрова «Без ретуші» виступили два колишні співробітники Краматорського УБОЗ М.Сербин та О.Солодун.
Вони розповіли про жахливі, але в сучасній Україні вже звичні речі. Зокрема, капітан міліції Михайло Сербин заявив, що на початку серпня 1998 року начальник Краматорського УБОЗ Володимир Бантуш запропонував йому після виходу з в’язниці кримінального авторитету Ігоря Шпортюка застрелити того у спровокованій міліцією перестрілці. Разом із ним загинути нібито мав і відомий київський авторитет на прізвисько «Череп».
Сербин, за його ж словами, не сприйняв пропозицію начальника серйозно, але зустрівся з Ігорем Єрмаковим, одним із лідерів організованого злочинного угруповання (ОЗУ), в яке повинен був повернутися Шпортюк. З Єрмаковим Сербин свого часу грав в інститутській футбольній команді й відтоді підтримував стосунки. Від нього Сербин довідався, що деякі члени ОЗУ дійсно мають намір убити Шпортюка. Сам же Єрмаков був проти ліквідації Шпортюка, вважаючи, що їм нема чого ділити, а грошей на рахунках в іспанських банках вистачить на всіх. Та вже за тиждень самого Єрмакова цинічно розстрілюють із автомата просто у кав’ярні разом із ще трьома громадянами, які сиділи за сусіднім столиком.
У ході слідства виникла версія про причетність до цього вбивства найближчого друга В. Бантуша Костянтина Яворовського. Убозівці доповіли про це Бантушу. А у відповідь, за словами Михайла Сербина, почули: «Я Костю нікому не віддам». Як стверджує Сербин, Бантуш наполягав на версії про причетність Шпортюка до вбивства Єрмакова, а всі інші версії гальмував.
Також у програмі Александрова Сербин і Солодун заявили про існування аудіокасети, на якій нібито зафіксовано бесіду Шпортюка і Бантуша. Один співрозмовник пропонує іншому кримінальними методами вибити в угорських фірм близько 700 тисяч доларів – борг за продукцію, поставлену їм Краматорським цементно-шиферним комбінатом. Окрім аудіоплівки, убозівці продемонстрували в ефірі отриманий ними аркуш паперу з переліком угорських фірм і нібито автографом Бантуша.
Коли Сербин і Солодун доповіли про свої підозри по інстанціях, і почалися перевірки різних комісій, Шпортюк підтвердив автентичність касети. Однак усі комісії, за словами Сербина і Солодуна, чомусь повністю проігнорували його свідчення, а органи навіть не потурбувалися, аби провести експертизу почерку на документі з переліком фірм-боржників.
Натомість Володимир Малишев, тодішній начальник обласного УБОЗ, а згодом – усієї донецької міліції, поспішно звільняє Сербина і Солодуна з органів за порушення дисципліни. Пізніше в автомобіль Сербина підкидають наркотики, і його на півроку запроторюють до СІЗО. Цікаво, що відбулося це саме того дня, коли Сербин мав зустрітися із черговою київською комісією і попередити їх про підготовку вбивства підприємця Кулі.
У цьому ж прямому ефірі Сербин заявив, що вбивство Єрмакова, фальсифікація кримінальних справ проти нього і Шпортюка, вбивство підприємців Кулі та Собка, котрі допомагали убозівцям – «усе це ланцюг злочинів, скоєних одним угрупованням, яке є фактичним злиттям правоохоронних органів, великого бізнесу та криміналітету».
Треба зазначити, що виступу офіцерів на телебаченні передували численні звернення до МВС, Генпрокуратури, безпосередньо до заступника міністра Бородича та Генерального прокурора Потебенька. Але безрезультатні. Прямий ефір був спробою привернути до проблеми увагу громадськості і хоч у такий спосіб примусити правоохоронців реагувати на факти. Знову намарне. Всупереч закону, прокуратура процесуально не відреагувала на, здавалося б, сенсаційні заяви офіцерів. З огляду на це Александров, використовує свої зв'язки у мас-медіа і влаштовує Сербину і Солодуну дві прес-конференції в Києві. Між ними був ще один прямий ефір і згодом іще один – останній – 13 квітня цього року (2003 р. – ред.). Він, вочевидь, і став для Ігоря Олександровича «чорною міткою».
Справа в тім, що під час цієї програми Сербин та Солодун повідомили телеглядачам про отримання ними результатів наукової експертизи вищезгаданої касети. Експертиза була проведена Донецьким інститутом внутрішніх справ, і вона встановила, що касета ідентифікується, на ній відсутні ознаки монтажу, і один із голосів на ній ідентичний голосу, зафіксованому на іншій наданій для експертизи касеті.
На останній же, за словами Сербина і Солодуна, було записано бесіду колишнього убозівця Борисенка з Володимиром Бантушем. Логіка проста: Шпортюк стверджує, що на касеті Бантуш, і Борисенко говорить, що записав свою розмову з Бантушем: дві касети – той самий голос...
Цікаво, що про це також ішлося під час прямого ефіру, що касету «Бантуш-Шпортюк» непокірні убозівці передавали усім київським комісіям, Генпрокуратурі, у комітети Верховної Ради. Але в прес-релізі Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю, розповсюдженому на прес-конференції Сербина і Солодуна в IREX Про Медіа в жовтні, стверджувалося, що касета не підлягає ідентифікації. Те саме у відповіді на скаргу офіцерів відписав заступник міністра внутрішніх справ М.Джига...
От дивина: експерт у Донецьку, котрий ні сном, ні духом не знав, що це за плівки, і чиї голоси на них записані, зумів ідентифікувати ці касети, а міністерські чиновники у Києві, обізнані із суттю справи, чомусь не змогли.
Також 13 квітня Сербин і Солодун уперше заявили, що одержали «ще однин важливий речовий доказ, який доводить, хто кого вбивав, за що вбивав і хто кому забезпечував «дах». І. Александров жваво відгукнувся на ці слова і запросив екс-убозівців у студію з новими доказами. Після цього, одержавши результати експертизи чергового речового доказу (а це була знову аудіокасета), Сербин і Солодун поїхали до нового міністра внутрішніх справ Юрія Смирнова. Вони розповіли йому про обидві касети, але останню віддавати відмовилися, оскільки щодо вбивства Єрмакова було порушено кримінальну справу, і аудіозапис слід було передавати за протоколом вилучення. Далі у боротьбі за правду Сербина-Солодуна-Александрова запанувало тимчасове затишшя – вони очікували реакції нового міністра. До Донецька приїхала чергова комісія. Але... як Генпрокуратура із завзятою наполегливістю переправляла заяви убозівців до обласної прокуратури, хоча вони відкрито заявляли, що прокурор області Пшонка, (котрий працював до цього прокурором Краматорська) є фактично «дахом» Бантуша і злочинного угруповання, так і чергова комісія МВС виїхала, не дезавуювавши попередні комісії висновками на користь Сербина і Солодуна.
Нова касета могла бути небезпечною для Бантуша, а отже, і для людей, які його захищали. Міркуйте самі: на касеті, записаній у Дюссельдорфі, під час дружньої бесіди громадянин із голосом, схожим на голос особистого друга Бантуша Костянтина Яворовського, розповідає одному із лідерів угруповання «17-а дільниця» Германові (нещодавно виданий Німеччиною і перебуває наразі у СІЗО Донецької області), як і за що він убив Єрмакова.
Також на касеті йдеться про зв'язки угруповання з Бантушем і згадується випадок передачі йому хабара в розмірі 50 тис. доларів. Окрім цього, у ході бесіди лунає прізвище керівника слов'янської фірми «Укрліга» Олександра Рибака, якого співрозмовники називають мозковим центром низки вбивств. Та навіть такий речдок у руках міністерської комісії не змінює їхньої позиції щодо справи Сербина-Солодуна.
19 червня Александров організовує Сербину і Солодуну зустріч із лідером комуністів Петром Симоненком, котрий звертається з відповідними запитами до МВС і Генпрокуратури.
Наступним кроком Сербин, Солодун і Александров планують нову викривальну програму – «Північний Донбас кримінальний». У ній, за словами убозівців, окрім «дюссельдорфської» касети, повинні були фігурувати фотографії, на яких разом із членами ОЗУ у невимушеній обстановці були зображені В. Бантуш, А.Пшонка (син теперішнього заступника Генпрокурора України, нині – народний депутат від ПР - ред.) - працівник краматорської прокуратури, директор «Укрліги» А. Рибак, інші відомі бізнесмени північного Донбасу. Однак не все говорене – творене. Не судилося…
3 липня о 7.45 у вестибюлі телекомпанії «ТОР» журналіста Ігоря Александрова по-звірячому забивають бейсбольними бітами. Після чотирьох днів перебування у комі він помирає у лікарні.
На прес-конференції у Донецьку 27 липня Сербин прямо заявив, що «група Рибак-Яворовський-Бантуш» відповідальна за вбивства Єрмакова, Кулі, Собка, Александрова. За словами Солодуна, Александров побоювався за своє життя і припускав, що небезпека йде саме з боку «Укрліги», тому про діяльність цієї організації убозівці та Александров постійно обмінювалися інформацією.
До речі, біти також можуть бути непрямим підтвердженням того, що вбивство Александрова – справа рук угруповання, з яким воюють Сербин і Солодун. За манерою виконання вбивство Александрова дуже нагадує вбивство слов'янського підприємця Собка, який допомагав екс-убозівцям. Його також убивали не традиційними ножем чи пістолетом, а молотками.
Тепер повернемося до слідства у справі про вбивство Александрова. Уже те, що слідчі протягом тривалого часу не опитували як свідків Сербина й Солодуна, дає підстави засумніватися в їхній об'єктивності та зацікавленості розкрити вбивство журналіста. Лише через 25 днів після смерті журналіста прокуратура Донецької області розпочала інтенсивні допити двох колишніх убозівців. Ці сумніви посилюються, якщо зважити й на те, як міліція проводила первинні оперативні заходи відразу після вбивства.
По-перше, хоча це й намагаються зараз приховати, але спочатку справа була порушена за статтею «хуліганство», а вже згодом її перекваліфікували як замах на вбивство.
По-друге, як досвідчені оперативники, екс-убозівці стверджують, що одяг Александрова, на якому могли залишитися сліди вбивць, потрібно було вилучити відразу ж, а міліція зробила це вже після смерті журналіста.
Є інформація, що не проводилася експертиза місця злочину на мікрочастинки, не викликалися службові собаки, неналежним чином було обгороджене місце злочину, в Александрова навіть не зрізали нігті, якими він міг дряпнути вбивць.
Чи не забагато «не» у цій справі?
Чи випадково Президент заявив про відсторонення від розслідування справи місцевих правоохоронців, а прокурор області В. Пшонка розповідає на прес-конференції, що «справа перебуває у провадженні обласної прокуратури і немає підстав для її відсторонення».
Справу «особисто контролюють»: Віктор Пшонка, публічно у програмах Александрова обвинувачений убозівцями у прикриванні бандитів; начальник обласної міліції Малишев, який звільнив Сербина і Солодуна після рапорту про існуючі щодо Бантуша підозри; міністр Юрій Смирнов, котрий ігнорував докази екс-убозівців; Генпрокурор Михайло Потебенько, який переправляв скарги на облпрокуратуру до облпрокуратури; Євген Марчук, котрому Александров особисто відвіз касету із першим ефіром убозівців і який жодним чином не відреагував на неї...
Перелік людей, які своїми діями або бездіяльністю сприяли убивству журналіста, а тепер покликаних розкрити його, можна продовжувати аж до Верховної Ради й адміністрації Президента – там Сербин із Солодуном теж були...
Залишається одне запитання: якщо Сербин і Солодун були значно небезпечнішими для бандитів та їхніх заступників, аніж Александров, чому вбили саме його? Тому що вбивали не людину, а Голос.
У той час як і міністри, і роботяги мов у рот води набрали, не бажаючи сваритися з Донецьком, Александров був професійним журналістом, який не хотів мовчати.
Офіцери пройшли всі офіційні інстанції й скрізь наштовхувалися на стіну байдужості. Змінити ситуацію й урятувати їхнє життя (а в інформаційному вакуумі їх би напевно вже давно прибрали) міг тільки Александров з його прямими ефірами, його зв'язками в інформаційних колах Києва, виходами на політичних лідерів.
Він був Голосом, і тому – небезпечним.
Особливо зараз, коли з’явилася чергова касета, коли він хотів підготувати викривальну телепрограму, коли наближаються вибори, коли в його руках опинилися небезпечні фотографії.
До речі, і ці фото, і навіть відеокасети із записами прямих ефірів Александрова зникли. Невідомо, де вони знаходяться сьогодні. Хоча би це, здавалося, мало б наштовхнути слідчих на думку, але...
Можливо, ключ до пояснення такої дивної поведінки слідства варто шукати у подіях, про які Сербин і Солодун заявили на останній прес-конференції. За їхніми словами, вони зустрічалися із заступником міністра МВС Володимиром Мельниковим і зрозуміли, що керована ним опергрупа намагалася знайти лідера «Укрліги» О. Рибака і допитати. Але це їй не вдавалося.
Однак незадовго до прес-конференції Сербин і Солодун довідалися, що Рибак з'явився на допит у Слов'янськ під охороною спецпідрозділу СБУ «Альфа». Вони стверджують, що приїхав він не в наручниках, і це дозволяє припустити, що охороняється він не як підозрюваний, а як свідок.
Виникає запитання: чому Сербин і Солодун – важливі свідки – попри їхні ризиковані заяви, ніким не охороняються, а людина, котра, на їхню думку, повинна бути першим підозрюваним, перебуває під опікою спецпідрозділу СБУ?
Відповідаючи на це запитання, колишні оперативники заявили журналістам, що у 1995-97 роках фірма «Укрліга» розпочинала свою діяльність під так званим «дахом» СБУ.
Також вони повідомили, що коли готувався їхній перший прямий ефір з Александровим 7 жовтня 2000 р., саме начальник СБУ м. Слов'янська Зінченко, намагаючись зірвати його, чинив тиск на Александрова. Окрім цього, як їм стало відомо із джерел у МВС, під час обшуку в «Укрлізі» було вилучено фотографії Рибака, на яких він зображений під час вручення йому посвідчення почесного ветерана СБУ.
Також М. Сербин заявив на прес-конференції, що напередодні йому подзвонив якийсь громадянин (імені його він не став називати з метою безпеки) і повідомив, що особисто розмовляв з К. Яворовським, і той сказав йому, що зброю, з якої вбили Єрмакова, він придбав у співробітників СБУ.
А вбили Єрмакова з автомата АК-74 із глушником – зброї, якою озброєні спецпідрозділи.
Свідок згоден офіційно підтвердити реальність такої бесіди з Яворовським. Резюмуючи ці факти, Сербин припустив, що СБУ просто переховувала свого «почесного ветерана» від слідчої групи Мельникова. У ліпшому разі – це конкуренція між спецслужбами, у гіршому – розмови про «ескадрони смерті» – не вигадка журналістів.
У Слов'янську сьогодні дуже багато міліції. Унікальний випадок, коли замовне вбивство намагаються розкрити збільшенням кількості постів на дорогах. Та звітувати ж якось потрібно…
І останнє. Усі пам'ятають попередження керівників правоохоронних органів журналістам – не займатися самостійними журналістськими розслідуваннями загибелі Александрова, мовляв, це становить небезпеку для життя. Та з огляду на описані події, таке попередження більше схоже на погрозу.
У процесі підготовки цього матеріалу Сербин і Солодун чесно попередили, що коло їхніх друзів і союзників звужується – одні у в'язниці, інші в могилі...
Від цього моменту відповідальність за життя автора цих рядків і двох офіцерів несе Президент України.
Від його політичного рішення залежить розкриття вбивства І.Александрова та запобігання подальшим убивствам. Йому досить лише дотримати свого слова і передати справу Александрова з провадження обласної прокуратури до Генеральної, виявити свою зацікавленість у розкритті вбивства та покращенні іміджу країни. Прошу вважати цю статтю відкритим листом до Президента Л.Д.Кучми.
Сергій ГАРМАШ, газета «Дзеркало тижня», 2003 р.