Київ Всеукраїнське громадське об’єднання «Інтелігенція України за соціалізм» 2010 Іван Мигович Світочі І фарисеї 2010 ббк 60. 59 (4 Укр 43 ак) 545

Вид материала

Документы

Содержание ЕСУ: Енциклопедія сучасної України. Т.5. – К.: 2006. – С.120

Подобный материал:

• Реферат з політології Всеукраїнське об’єднання «Свобода» "Свобода", 100.38kb.
• Г. М. Доброва Грига В. Ю. Теоретичні та практичні аспекти використання наукових результатів, 1646.71kb.
• Духовні світочі людства, 552.41kb.
• Дпс україни ­­­­­­­­­ О. В. Клименко, 20.79kb.
• Постанова від 2 вересня 2010 р. N 805 Київ, 195kb.
• Неформальні громадські об*єднання, 20.87kb.
• Удк 32+329. Д67 ббк 66. 2(4 Укр)+76, 10053.86kb.
• Список народних депутатів України, 43.17kb.
• Лицензия турагента: ав 157766 Донецкая обл г. Краматорск ул. Шкадинова,, 311.56kb.
• Киева каскад 4-6 (в период с 01. 04. 10-31. 10. 10), 280.34kb.

Правда про Августина Волошина

ВОЛОШИН Августин Іванович (1874-1945) – президент Карпатської України, громадсько-політичний діяч, греко-католицький священик, педагог, журналіст, видавець.

ЕСУ: Енциклопедія сучасної України. Т.5. – К.: 2006. – С.120


У географічному центрі Європи, на південно-західних схилах Карпат доля звела представників багатьох народів. Угро-Рутенія, Руська крайна, Підкарпатська Русь, Карпатська Україна, Закарпатська Україна, Закарпатська область УРСР – за частими змінами політичних режимів мінялися назви і статус цього самобутнього різноплемінного краю. Він, незважаючи на периферійне, пригноблене становище, дав світові плеяду знаних і заслужених людей – народних умільців, освітян, науковців, митців, управлінців, громадсько-політичних діячів, військовиків, церковнослужителів. Ми, сучасники, бережемо пам’ять про своїх гідних попередників, пишаємося ними, вчимося від них, прагнемо продовжити їхні справи і задуми. А за окремих пече біль, а часом і сором, бо не зуміли вони правильно, в інтересах простого народу зорієнтуватися у складному вирі історії, а то й допустили ганебні вчинки. Тому в долі декотрих тісно переплелися героїчне і трагічне, благородне і нице, добре і зле. До таких суперечливих постатей належить, зокрема, Августин Іванович Волошин, більш ніж через піввіку після своєї смерті удостоєний звання Героя України.

Народився в с. Келечин на Міжгірщині, у родині священика. Закінчив Ужгородські гімназії і семінарії, навчався на теологічному факультеті в Будапешті. Тут же скінчив вищу педагогічну школу і отримав диплом професора математики та фізики. Займався педагогічною, науковою, культурно-освітньою, громадсько-політичною діяльністю. В 1938-1939 рр. був державним секретарем, прем’єром уряду, президентом Карпатської України. Помер 19 липня 1945 року.

На набережній р. Уж у обласному центрі А.Волошину встановлено пам’ятник. До речі, він постав на тому самому місці, де довго стояла символічна фігура радянського воїна –визволителя Закарпаття. Можна б не повертатися до сумних, трагічних уроків і подій минулого століття, пов’язаних із іменем А.Волошина, якби не намагання можновладців, слугуючих їм істориків сфальсифікувати минуле нашого багатостраждального краю, героїзувати колабораціоністів, зрадників народу, нав’язати молодому і підростаючому поколінню ущербну націоналістичну свідомість і психологію. Такі підступні дії набули особливих масштабів і брутальних форм за президентства В.Ющенка, не вщухають навіть у священні дні відзначення 65-ї річниці звільнення України від німецько-фашистських загарбників та Перемоги багатонаціонального радянського народу у Великій Вітчизняній війні.

Ким насправді був Августин Волошин? В чому його заслуги перед Закарпаттям, Україною та Європою? Чому вчить життя цієї непересічної особистості? Про нього багато сказано і написано – правдивого і вигаданого. Закарпатські науковці М.Зимомря, В.Гомоннай і М.Вегеш присвятили йому окрему монографію (Августин Волошин, Ужгород, 1995). Висловлю лише окремі, принципові, оцінки його діяльності в світлі деяких свіжих документів і сучасних суспільно-політичних реалій.

Маємо підстави відзначати загалом позитивну місію А.Волошина як діяча греко-католицизму в Підкарпатській Русі. Ця релігійна течія в середині XVII ст., за підтримки влади «недемократично» витіснила традиційне тут православ’я, започатковане ще великими просвітниками Кирилом і Мефодієм. Уніатство в Підкарпатті, на відміну від Галичини, було відносно самостійним, підпорядковувалось безпосередньо Ватикану, об’єднувало русинів, словаків та представників інших національностей, служило вагомим чинником збереження слов’янської самоідентифікації корінного населення в поліетнічній Австро-Угорській імперії.

А.Волошин сприяв цьому процесу пастирською і культурно-освітньою діяльністю. Особливо плідною вона стала після включення у вересні 1919 р. Підкарпатської Русі до складу новоутвореної держави Чехословаччини. А.Волошин на той час був уже відомим педагогом. Він очолював Ужгородську вчительську семінарію, редагував кілька важливих видань, випустив ряд (загалом 17) підручників, брав активну участь у створенні мережі шкіл (державних, церковних, общинних) з різними мовами викладання. 1920 року в краї діяли 475 народних шкіл, у т. ч. 321 з руською (русинською) мовою навчання. Позитивно, що А.Волошин ставив питання про формування належної системи світської освіти. Цій меті підпорядковував роботу очолюваних ним Педагогічного товариства, газет «Наука», «Свобода», інші можливості. 1939 в краї діяли вже 803 народні школи, більшість яких мала новозбудовані приміщення; в них навчалося близько 150 тис. дітей. Для них А.Волошин видав і перевидав понад 40 різних підручників, переважно рідною мовою. У трьох семінаріях щорічно випускали для шкіл 140-150 вчителів. Як справедливо підкреслили ужгородські дослідники І.М.Гранчак та М.П.Кляп, А.Волошин «сприяв якісному та кількісному розвитку шкільництва Закарпаття, удосконаленню форм і методів навчання та виховання, формуванню систем науково-методичного забезпечення освіти», використав можливості буржуазно-демократичної влади в інтересах народу. (див.: Закарпаття в складі Чехословаччини. Зб. доповідей наукового семінару, присвяченого 80-й річниці утворення Чехословаччини. Ужгород, 28 жовтня 1998 р. – Ужг., 1999. – с. 160-171). Додамо: підготовлені ним підручники, методичні праці використовувалися і після окупації краю угорською владою, аж до здійснення радянської шкільної реформи після 1946 року. Його русинсько-українські видання відкривали і мені світ знань та культури.

Досліджуючи згодом (на початку 90-х років) появу соціології в Закарпатті, я був приємно здивований широкими науковими інтересами і творчим доробком А.Волошина. Без перебільшення можемо сказати, що він був визначним педагогом, філологом, суспільствознавцем. Про це свідчить, наприклад, його праця «О соціяльном вихованню», перший розділ якої присвячений історії соціології. Красномовна його назва – «Короткий перегляд еволюції соціалізму». У ній автор показав свої знання творів Ж.-Ж.Руссо, Сен-Сімона, О.Конта, Г.Спенсера, К.Маркса та інших основоположників соціалістичного вчення. Перевагу священик надавав, природно, релігійно-ідеалістичному світогляду. В прагненні поєднати ідеї соціалізму з принципами християнської моралі і таким чином закласти основи для прогресивної політичної діяльності помітне навіть випередження закарпатським мислителем свого часу (докл. див: Іван Мигович. Закарпатський соціум: витоки і випробування. Частина 1. – Ужг., 2009. – с. 190-200).

Результатом тривалих наукових пошуків А.Волошин стали також підручники «Коротка історія педагогіки…», «Методика народно-шкільного навчання», «Педагогіка и дидактика для учительських семінарій», «Педагогічна психологія» та інші цікаві і вкрай потрібні видання 20-30-х років м.с. У них автор спирався на досягнення світової педагогічної науки, узагальнював досвід кращих гімназій краю, пропонував прогресивні й доступні шляхи удосконалення освітньої справи. Червоною ниткою через педагогічну спадщину А.Волошин проходять ідеї народності, патріотизму і духовності, єдності навчання та виховання.

У мовному питанні А.Волошин підтримував позицію українофілів. Його літературним і науково-методичяним працям притаманний перехід від русинської до української літературної мови.

Він проявив себе також активним громадсько-політичним діячем. Вчений брав безпосередню участь у створенні та діяльності товариства «Просвіта», приєднанні Підкарпатської Русі до Чехословаччини, оскільки вважав, що в складі цієї слов’янської держави край матиме кращі умови і перспективи розвитку. Очолювані ним об’єднання і установи проводили різнобічну просвітницьку діяльність серед дорослого населення. Як депутат парламенту Чехословаччини, А.Волошин виступив з широкою програмою культурних перетворень у Підкарпатті, постійно закликав надавати матеріальну допомогу бідним. Особливу увагу приділяв дітям із віддалених гірських місцевостей. Не залишав без реагування кричущі вияви соціальної несправедливості, чеського шовінізму, явища аморальності. Був прихильником слов’янської солідарності. У кадровій політиці, порівняно з чеськими чи галицькими легіонерами, віддавав перевагу підготовці місцевої інтелігенції. Першочергову роль з-поміж неї відводив духовенству і народним вчителям.

Міжнародна Сен-Жерменська конференція (1919 р.) вирішила надати Підкарпатській Русі статус автономної одиниці в складі Чехословацької держави «із найвищим ступенем самоуправи». Таке положення було включено в Конституцію республіки (1920 р.). Однак лише у жовтні 1938 року Чехословаччина фактично стала федеральною країною. В цих умовах активізувалася боротьба політичних і громадських сил за визначення «території русинів на південь від Карпат». 11 жовтня 1938 року було утворено перший автономний уряд Підкарпатської Русі на чолі з А.Бродієм, а 22 листопада чехословацький уряд затвердив відповідний конституційний закон.

З кожним днем все очевиднішим ставало посилення агресивності гітлерівського фашизму, підготовка ним до другої світової війни, загострення політичної кризи в центрі Європи. В таких умовах відбувався фактичний розпад Чехословаччини.

Підкарпатська Русь опинилася в центрі геополітичних маневрів гітлерівської Німеччини, що всіляко розширювала свій вплив на Схід, лякала Варшаву і Москву. Її правителі на чолі з Адольфом Гітлером погодилися на створення автономного державного утворення під Карпатами з далекосяжними агресивними намірами. А.Волошин зі своїм оточенням дотримувався чітких пронацистських орієнтацій. Він дякував «урядові рейху за те, що фюрер і рейхсканцлер зробив можливим утворення Карпатської України і підтримав її розвиток», кожен крок узгоджував з «думкою Берліна».

12 лютого 1939 року було обрано 32-х депутатів до Підкарпатського сойму, а на 22 березня призначено його засідання. Та події розгорталися так стрімко, що А.Волошин скликав сойм на 16 год. 15 березня. Депутати спішно проголосили Карпатську Україну, обравши Волошина її президентом. Тут же було сформовано уряд на чолі Ю.Реваєм, прийнято одразу 2 гімни («Ще не вмерла Україна» та «Боже великий, єдиний»), схвалено герб у формі тризуба з хрестом.

Все робилося, звичайно, не без благословення рейху. Ось як оцінював волошинську політичну лихоманку працівник німецького МЗС Клейст: «Ідеальним було б, якби конфлікт із Польщею був викликаний не з боку Німеччини. Нині ми в Берліні обговорюємо питання залучення в цю справу України. З Волошиним і Реваєм домовлено відносно узаконення широкої автономії Карпатської України в межах угорської держави. Цим самим ми знову завоювали б довіру українських мас Галичини (що на той час входила до Польщі, до війни проти якої готувалися гітлерівці. – Авт.)… Здійснивши такого роду підготовку, ми зможемо затим дати Західній Україні сигнал до повстання. Із Словаччини й Карпатської України ми могли б тоді направляти туди великі партії зброї і боєприпасів, а також добре підготовлені організації січовиків. Між Берліном і Львовом встановлений такий тісний контакт, що відносно масового повстання в Україні не може бути сумнівів» (див.: журнал «Известия ЦК КПСС», М., 1990, № 3).

Тому гітлерівці по-своєму вирішили долю Карпатської України – віддали її на поталу своєму сателіту Угорщині. З благословення Берліна війська адмірала Горті 16–18 березня окупували наш край. Тож проголошена в м.Хуст напередодні ввечері маріонеткова держава проіснувала … 29 годин! Так що ні де-факто, ні де-юре держави Карпатська Україна не було. У працях західних істориків вона іменується «республікою одного дня». Волошин не став організовувати її захист, а, залишивши напризволяще, подався з кількома членами «нічного» уряду – через Румунію, Югославію, Австрію – прямісінько до Берліна. Там пробув півтора місяці! Після необхідних консультацій та інструкцій у травні 1939 року перебрався до Праги, яку перед цим зрадив. В окупованій німцями Чехії продовжував політичні ігри.

Що конкретно робив він напередодні і після захоплення підкарпатського краю гітлерівсько-гортіївськими агресорами? Для відповіді на це запитання зішлемося на архівні документи , що містяться в «Особовій справі А.І.Волошина» у Москві (їх копію надав мені заступник керівника Антифашистського комітету України О.Н. Калинюк). Емігрантський уряд Волошина не став на шлях антифашистської боротьби, а продовжив співпрацю з німецькою владою. Він вивчав і регулярно інформував Гітлера про ситуацію в Підкарпатті, вносив свої пропозиції, просив підтримки . Так, у Меморандумі від 30 листопада 1939 р., тобто після визволення Західної України Червоною Армією, А.Волошин і К^О висунули ідею об’єднання Карпатської України зі Словаччиною. Вони переконували, зокрема, Й. Ріббентропа, що в результаті поліпшиться становище рейху, зміцняться його позиції в Центральній і Східній Європі.серед місцевого населення послабляться антиугорські виступи та рух за об’єднання підкарпатського краю з Радянським Союзом. Сусідство з СРСР «розвиває у народі все більшу симпатію до нього, що врешті-решт може призвести до воєнної інтервенції з боку СРСР під приводом звільнення братнього народу під Карпатами», – лякав главу німецького МЗС А.Волошин.

Улесливо просячи від Німеччини захисту своєї території, А.Волошин з членами «екзильного» уряду наводили такі аргументи:

«1. Карпатська Україна перестала би бути предметом Радянської експансії у Центральній Європі.

2. Великонімеччина була б тим саме убережена тут від небажаних стратегічних і політичних вигідних позицій Радянського Союзу.

3. Великонімеччина мала б ніким не контрольований зв’язок на Схід, доступ до румунських джерел сировини.

4. Великонімеччина шляхом виділення більшої ролі своєму союзнику тільки виграла б у світовому масштабі» (ЦА МДБ СРСР, Н – 17681, арк. 75-76). При цьому геополітик А.Волошин обіцяв компенсування деяких можливих втрат Угорщині. Одночасно в меморандумі Й.Ріббентропу А.Волошин з союзниками пропонували технологію реалізації свого проекту – укладення і ратифікації відповідних угод зі Словаччиною (проведення плебісциту) під контролем імперського уряду тощо. При цьому підкреслювали: до завершення цього процесу «територія Карпатської України повинна бути зайнята німецькою армією» (там же, арк.77).

Амбіції А.Волошина зросли після гітлерівської агресії проти СРСР. 11 липня 1941 року він спрямував до Берліна «імперському канцлеру і фюреру німецького народу Адольфу Гітлеру» такого листа: «Ваше Превосходительство! За уповноваженням Вашого Превосходительства пану Юдр Отто Ернсту в Пардубіце, отримав я торік дозвіл від Вашого превосходительства писати, якщо визнаю це необхідним. Використовуючи втретє цю можливість, я дозволю собі викласти і повідомити Вашому Превосходительству наступне.

Я мав честь 27 жовтня минулого року повідомити Вашому Превосходительству, що всі перемоги радянського народу зазнають небезпеки. Причиною цьому стало те, що на основі добутих інформацій я встановив, що більшовики хочуть підступно напасти на німецьку імперію, таємно домовилися з Англією. Я дізнався, що для Німеччини готується нове поле битви. Однак я, як противник війни, друг німецького народу і прихильник Вашого бажання, насмілюсь запобігти виникненню нового поля битви, і тому продовжив вивчати європейські можливості та дійшов висновку, що існує можливість проаналізувати англійсько-радянський договір.

У випадку паралізації зрадницьких намірів Москви, Німеччина здобуде швидку перемогу над Англією. Перемога над Англією матиме такий психологічний тиск на зростання внутріполітичних відносин з Росією, що Совіти самі собою дуже ослабнуть.

Рівно як 07.10.1923 року я звертався до пана Бенеша зі словами: об’єднайтеся з німцями, з моєї точки зору, на основі звуження Польщі, відмовтеся від Версаля і дайте Україні автономію…» Далі в листі йде обґрунтування висловлених тез. І знову ж таки в зверненні А.Волошина до А.Гітлера домінують інтереси рейху. «Значення Карпатської України становило для Великої Німеччини, імперії, певну вигоду», – переконував А.Волошин фюрера. І додавав: «Українська національно-мисляча громадськість згідна з моєю думкою, і я, бажаючи послужити Вашому превосходительству, причетний до переконання, що англо-радянська змова стосовно нападу на Велику Німецьку імперію може бути паралізована, єдино, засобом встановлення, Карпато-української автономії під німецькою верховною владою».

В цьому листі А.Волошин запропонував А.Гітлеру таке: «Німецький імперський уряд повинен по можливості швидше усунути Угорський режим з Карпатської України, оголосити цю область частиною України і сприяти поверненню уряду доктора Волошина.

Також може початися концентрація усіх українських елементів і перебіжчиків. Самостійність України може початися в Україні і захоплені частини України можуть потім приєднатися до Карпатської України». На цьому б закінчити і так задовгі цитати. Та як не навести показову ще одну: «Простір усіх українців та їх реорганізація може бути передано тому, кого для цього уповноважить Президент Карпатської України, і, можливо, сам німецько-імперський уряд. Засобом виконання вищесказаного український (націоналістичний. – Авт.) рух набуде вигляду народного руху і першу основу для утворення самостійної армії. Вся Україна буде так дивитись на німецьку імперію, як на апостола правди і соціальної справедливості…»

Завершують лист А.Волошин до А.Гітлера пропозиції не менш прислужницькі й амбіційні. Історик М.Вегеш, наприклад, побачив у них «план побудови соборної Української держави» (див. його виступ на згаданій вище науковій конференції в Ужгороді 26 травня 1995 р.). Ми – протилежної думки. Судити читачам з такого прожекту А.Волошина:

«1. Після усунення радянського режиму на Україні можна було б оголосити Українську державу.

2. Як перший президент, республіканський вождь українського народу, міг би бути призначений його Превосходительством (тобто А.Гітлером. – Авт.) пан Волошин.

3. Президент збирає представників усього народу і пропонує, щоб Україна стала монархією.

4. До Української монархії буде призначений крон-принц Великої Німецької імперії.

5. Німецький крон-принц буде запрошений на трон князів Володимира і Ярослава Мудрого, отримає українське ім’я і зробиться греко-католиком.

6. Бессарабія, Буковина і Карпатська Україна будуть приєднані до України.

7. Староруську церкву скасувати і на місці схизматизма заснувати як державну греко-католицьку церкву, яка на основі союзних традицій пов’яже нас зі священною римською церквою.

8. Українська держава буде державою без будь-яких зовнішніх (!? – Авт.) кордонів і гарантує сама себе.

9. Внутрішній соціальний устрій української держави буде відновлено засобом конституційних національних зборів.

10. Українська держава, беручи до уваги індустріальну Європу, не буде зводити великі індустріальні споруди. Це було б марною пролетаризацією країни і небезпекою європейським робітникам.»

А ось останні рядки звернення А.Волошина до вуйка-Гітлера: «Маючи честь запропонувати Вашому превосходительству усі необхідні доводи і положення стосовно організації української держави, я впевнений, що у випадку, коли відбудеться так, як я це пропоную, будь-яка небезпека в німецькій перемозі щезне і перемога на сході протягом короткого часу стане благосприятливою для Великої Німецької Імперії.

Я в особі Вашого Превосходительства вітаю народ Великої Німецької Імперії і бажаю Вашим Збройним Силам повної перемоги.

Вам відданий А.Волошин».

Ми не випадково зберегли фразеологію листа, бо вона, як і антирадянський, профашистський зміст, передає прислужницький, улесливо раболіпний характер автора.

На жаль, цими двома меморандумами екзильний уряд віртуальної держави «Карпатська Україна» не обмежився. Аналогічні документи були спрямовані в Берлін 27 травня, 15 жовтня 1940, 12 березня 1941 рр.

Красномовно, що після втечі з Хуста А.Волошин на переговорах у Венеції з оунівцями обмежився деклараціями і відкинув пропозицію їхнього вождя А.Мельника відносно допомоги у визволенні Підкарпатського краю від Угорщини та його наступного приєднання до «Самостійної України». Натомість заявив: « … моя мета полягає в тому, щоб удалити венгрів з території Карпатської України і зберегти її автономію» (див.: М.Болдижар. Закарпаття між двома світовими війнами. – Ужг., 1993. – С. 113).

Як бачимо, перебуваючи в еміграції, А.Волошин не обмежувався священницькою та педагогічною діяльністю, а займався активною політикою. Діяв на різні фронти, та пріоритетною була співпраця з урядом Німеччини. Тож не дивно, що 15 травня 1945 року, поки тривала друга світова війна , він був затриманий у Празі, доправлений до Москви, де й Лефортовській тюрмі почалося слідство у його справі (№ Н–17681).

Воно не завершилося, проведено 8 допитів (22 травня – 20 червня, по 2-4 год. кожний). Останніми десятиліттями українські засоби масової інформації вмістили ряд публікацій, у яких перекручуються цей і інші факти, спотворюються та відкидаються об’єктивні оцінки А.Волошина, ідеалізується його діяльність. Газета «Голос України» щорічно повідомляє, начебто А.Волошин загинув 11 липня 1945 року в радянській в’язниці. Насправді працівник військової контррозвідки («Смершу») майор Вайндорф на прохання Волошина через його хворобу тимчасово призупинив слідство, того ж дня керівник санчастини Лефортовської в’язниці майор Яншин призначив йому стаціонарне лікування від «декомпенсованої вади серця, запалення нирок, хронічного коліту». Незважаючи на медичну допомогу, знесилений організм А.Волошина не витримав і 19 липня 1945 року о 15 год. 20 хв. він помер від паралічу серця. Судово-медичний експерт м. Москви О.Семеновський засвідчив такий анатомічний діагноз: атеросклероз; артеріокардіосклероз; артеріопостсклеротичний нефроцироз; розширення площин серця; загальне ожиріння; міодегенерація серця; емфізема легенів; жовчно-камінна хвороба. До речі, такий «букет» хвороб на восьмому десятку літ важко, а той неможливо вилікувати й сьогодні. Слідство у справі А.Волошин не було завершене, тож суд над ним не відбувся. Вирок йому робить історія. Що з цього випливає?

Насамперед, цілком спростовується тиражована радянологами і націоналістами вигадка про те, начебто А.Волошин був страчений у Москві енкаведистами 11 липня 1945 р. (саме це стверджує, зокрема, бютівець М.Томенко в брошурі «Президенти України») – він пішов з життя природною смертю, після лікування, через вісім днів.

Як відзначалося, будучи в 20-30-х роках ХХ ст. загалом прогресивним педагогом, культурно-освітнім діячем, А.Волошин виявився на схилі літ світоглядно обмеженою, ідеологічно заангажованою людиною. Він не сприймав соціалістичної ідеї, вороже ставився до Радянського Союзу, не розумів соціально-класових і національно-визвольних устремлінь народу Підкарпатської Русі, залишився запеклим антикомуністом.

Як політик, А.Волошин був недалекоглядним, сповідував ідеї націонал-фашизму, запопадливо служив інтересам Німеччини. Йому притаманні нерозбірливість, крайній цинізм у виборі способів задоволення власних амбіцій, цілковите ігнорування насущних потреб багатостраждального населення Підкарпатської Русі, нерозуміння причин загострення протиріч у Центральній і Східній Європі. Він зраджував також ті країни (Чехословаччину, Угорщину), громадянином яких був. Через антикомуністичні переконання до останніх днів усіляко протидіяв єднанню підкарпатських русинів із братами в Галичині та Радянській Україні у складі СРСР.

А.Волошину були чужі постійність, демократизм і гуманізм у державницьких справах. 15 жовтня 1938 року він у Хусті дав «обіт» (склав присягу) як член «правительства Підкарпатської Руси», очолив міністерство опіки та охорони здоров’я. Після Мюнхенської змови, з волі Берліна і «вуйка Гітлера», призначений прем’єром Карпатської України з перспективою приєднання до неї Радянської України. Головною проблемою для нього була боротьба з інакомисленням. Так, 18 листопада 1938 р. А.Волошин підписав рішення «президії влади», яке зобов’язувало управи, жандармерії та цивільні місцеві органи терміново створити на Рахівщині концентраційний табір «Думен» і відсилати до нього такі категорії осіб:

«1. дезертири та втікачі з заграниці;

2. політичні провинивці з нашого краю;

3. особи, які провиняться проти інтересам внутрішнього ладу та спокою як пр. на неумотивованим підвищуванням цін та вкриванням предметів денної потреби, підбурюванням та саботажами всякого роду;

4. особи, що провиняться проти інтерсам оборони держави та республіки, оскільки проти них не можна виступити судовим шляхом» (орфографія документу збережена. –