Geum.ru

Київ Всеукраїнське громадське об’єднання «Інтелігенція України за соціалізм» 2010 Іван Мигович Світочі І фарисеї 2010 ббк 60. 59 (4 Укр 43 ак) 545

Вид материалаДокументы

Содержание


З когорти будівничих
Ровесник Жовтня – наш соратник
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

З когорти будівничих


Последовательная, новаторская, основанная на испытанных ленинских принципах кадровая политика явилась одним из решающих факторов завоевания нашим народом под руководством партии большевиков всемирно-исторических побед в Великой Отечественной войне, в послевоенном возрождении и подъеме Родины. Достигнуты они благодаря тому, что партия сумела выдвинуть из народной среды… и воспитать при Советской власти многомиллионную армию первоклассных социалистов и талантливых организаторов для всех отраслей народного хозяйства, всех сфер общественной жизни.

Георгий Крючков. Не догма, а руководство к действию. – К., 2006. – С.69.

З висоти літ, осмислюючи прожите й пережите, тепло згадую багатьох людей, котрі у моєму становленні відіграли значну роль. Та Михайлу Юрійовичу Воло щуку я вдячний особливо. Він увійшов у новітню історію Закарпаття та України як досвідчений громадсько-політичний і державний діяч. Майже 15 років представляв область в українському парламенті. До цього крокував поступово і послідовно. Отже наставником, порадником, старшим другом був і залишається унікальним.

Народився М.Ю.Волощук 10 листопада 1934 року у с. Майдан на Міжгірщині в багатодітній селянській родині. Хто знає, якою виявилася б його доля, якби Радянська влада не відкрила усім закарпатцям шлях до знань, до світла. Енергійний, допитливий, щедрий душею Михайло відмінно закінчив у 1948 році Майданську семирічну школу, мріяв стати вчителем. Тож і вступив до Мукачівського педучилища. Але, як більшість його ровесників, розраховувати на матеріальну допомогу батьків не міг і перевівся в Кооперативний технікум, що підпорядковувався багатій Укркоопспілці. Там вихованці отримували вищу стипендію, безкоштовний гуртожиток, талони на дворазове харчування у їдальні. Це суттєво полегшило вступ юнака у самостійне життя. За період навчання він умудрявся ще й працювати і матеріально-фінансово забезпечував не лише себе, а й допомагав родичам.

Михайло як випускник з червоним дипломом, включений до заповітних 5% випускників, які здобули право без вступних іспитів навчатися у вузах. Таким чином був прийнятий до Львівського торгово-фінансового інституту. Незабаром (через півтора року) перевівся на вечірнє відділення, щоб мати змогу вдень працювати, підтримувати родину. 1957 року успішно закінчив цей вуз й отримав популярну і потрібну спеціальність «економіст-плановик торгівлі». Помітивши його нахили і здібності до громадської діяльності, товариші запропонували йому, двадцятирічному, посаду завідуючого відділом організаційної роботи одного з центральних райкомів ЛКСМУ м. Львова. Потім спілчанці обрали його секретарем райкому, а відтак – Львівського міськкому комсомолу. Що й казати – зростання, достойне похвали.

Повоєнний Львів швидко розбудовувався, долав успадковані соціальні проблеми. Та не всім галичанам соціалістичні перетворення були до вподоби.

Недостатня зайнятість, брак житла, товарів і продуктів, саботаж недругів Радянської влади довго служили живильними джерелами високої злочинності, аморальності у цьому провідному центрі Західної України. Робота з молоддю за таких умов була надзвичайно складною. За дорученням Компартії, комітети комсомолу міста визначили провідними напрямами своєї діяльності працевлаштування, освіту і дозвілля молоді, участь у наведенні громадського порядку. Заклик М.С.Хрущова «Щоб земля горіла під хуліганами і бандитами!» став на кілька років головним завданням для керівника районного і міського комсомольського штабу Михайла Волощука. Сьогодні багатьом з нас важко навіть уявити, наскільки напруженою і, без перебільшення, ризикованою була тоді робота комсомольського ватажка. Однак усвідомлення відповідальності, організаторські вміння, самовідданість, працьовитість дозволили Михайлу Волощуку здобути необхідні знання, досвід, загартувати характер, заслужити визнання і авторитет серед молоді. Його сумлінна праця неодноразово відзначалася партійними і радянськими органами Львова і Києва.

Але хіба може закарпатець жити без милих його серцю полонин, гірських рік і потоків? Тож 1959 року ЦК ЛКСМУ підтримав бажання Михайла Юрійовича повернутися до рідного Закарпаття. Він став керівником відділу пропаганди і культурно-масової роботи обкому ЛКСМУ. Саме на цей період припало моє перше знайомство з ним. Навчаючись у Мукачівському сільськогосподарському технікумі, я оволодівав азами громадсько-політичної роботи. На одному з комсомольських зібрань у міському будинку культури мене вразив «представник з Ужгорода». Яскравий, запальний, повчальний і переконливий виступ Михайла, його поради діяти нам, мукачівським активістам, більш ініціативно, енергійно і предметно, сприйняв усвідомлено, беззастережно. А в душі спитав себе: « Невже колись і я буду таким гарним і вправним оратором?»

Відтоді не раз мені довелося зустрічатися з М.Ю.Волощуком, працювати з ним і вчитися у нього. Згодом, пройшовши короткий період «стажування» в ЦК ЛКСМУ, він знову повертається у рідний край. Обирається другим, а невдовзі і першим секретарем Закарпатського обкому комсомолу. Під його безпосереднім керівництвом обласна організація ЛКСМУ чисельно зростала, займалася багатьма суспільно-корисними справами. Серед них – створення комсомольсько-молодіжних ланок і бригад, активна роль у спорудженні підприємств, об’єктів соціально-культурного призначення. Молоді закарпатці добровільно брали участь у освоєнні цілинних земель, спорудженні комсомольських шахт в Донбасі (одна так і називалася «Закарпатська-Комсомольська»). Організації ЛКСМУ серйозну увагу приділяли навчанню та професійному ставленню юнаків і дівчат, організації їхнього дозвілля. За рекомендацією другого секретаря обкому ЛКСМУ Вільми Кувеньової (Козар), яка знала мене з сільськогосподарського технікуму, М.Волощук запропонував мені звільнену комсомольську роботу. У травні 1962 року я став інструктором обкому ЛКСМУ по Ужгородському міжрайонному виробничому колгоспно-радгоспному управлінню. Незабаром мене призвали до Радянської Армії, де знадобився досвід комсомольської роботи (після року служби «на точці» мене перевели на посаду інструктора політвідділу корпусу ППО в м. Куйбишев).

А М.Ю.Волощук тим часом закінчив трьохрічну аспірантуру і успішно захистив кандидатську дисертацію з економіки в Академії суспільних наук при ЦК КПРС. Уже в поважному статусі кандидата наук деякий час працював першим секретарем Воловецького райкому КПУ. А я з армії повернувся на роботу в Закарпатський обком ЛКСМУ. Зустрічі з ним почастішали, були для мене дуже цікавими і корисними. Воловецький район для мене близький і дорогий, бо тут я почав працювати професійним журналістом (редактор газети «Радянська Верховина» М.М.Гвоздяк у 1961 році взяв мене, колгоспного бригадира з Свалявщини, зав. відділом сільського господарства). На газетярській роботі я краще пізнав проблеми людей, пройнявся до них співчуттям і любов’ю, адже умови буття тут значно складніші, ніж в передгір’ї, а тим більш в низовинній місцевості. Буваючи в комсомольських справах на Воловеччині, захоплювався одержимістю і планами Михайла Юрійовича щодо її піднесення. За роки його керівництва цим районом побудовані три заводи, на яких працювало близько шести тисяч робітників. Замість пристосованих шкільних приміщень споруджені нові, з’явились десятки дитсадочків, будинків для вчителів, магазини, вузли зв’язку, фельдшерсько-акушерські пункти, розпочата реконструкція селища, проведена повна телефонізація. І ще примітна новина: на горі Плай, що височіє за райцентром, споруджено ретранслятор і до Верховини дійшло телебачення. У кожній хаті засяяли електричні лампочки. Сільські будинки, вкриті шпоном чи соломою, були перекриті шифером. Загалом промислове виробництво у районі збільшилось у 10 разів; пішло на піднесення і сільське господарство. Так, тваринники завоювали перехідний серед гірських районів Червоний прапор ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦРПС і ЦК ВЛКСМ. Започатковані М.Ю.Волощуком творчі плани здійснювались згодом наступними поколіннями керівників. Люди середнього і старшого покоління і досі його згадують з вдячністю й приємністю.

Дві п’ятирічки (1975-1985 рр.) стали найбільш плідними в економічному і соціально-культурному розвитку Закарпаття. Тоді створено 52 тисячі додаткових робочих місць. Запрацювало близько 30 філіалів великих промислових підприємств індустріальних центрів (Київ, Москва, Новгород, Харків та ін.). Почалося будівництво нових заводів: в Ужгороді – «Електродвигун», у Мукачеві – «Карпати», у Перечині й Великому Березному – «Стеатит». У всіх районах здійснювалася реконструкція і розширення існуючих заводів, споруджувалися нові цехи і підприємства. Одночасно відкривалися ПТУ, в яких налагоджувалася підготовка необхідних кадрів. Вдосконалювалася структура сільськогосподарського виробництва, створювалися агрофірми, розширювалися заготівлі і випуск продуктів харчування, на базі слабких господарств з’явились радгоспи. Зміцніли об’єднання «Сільгосптехніка», «Сільгоспхімія» та інші важливі підрозділи. Оскільки трести «Закарпатбуд», «Міжколгоспбуд» не встигали освоювати зростаючі обсяги і капіталовкладень, і робіт, Михайло Юрійович ініціював у 1974 році розширене засідання облвиконкому з участю причетних до цієї галузі членів Уряду і керівників області. Після цього почали спорудження заводів залізобетонних виробів (Ужгород, Мукачево, Рокосово), баз механізації, автотранспорту, були створені нові трести «Сільбуд», «Курортбуд» й будівельні управління. Причому Михайло Юрійович своєю енергією і послідовністю стимулював кооперацію коштів і будівництво власними силами, приділяв особливу увагу розширенню мережі соціально-культурних об’єктів. Так, лише за одну п’ятирічку (1975-1980 рр.) в області побудовано шкіл на 37 тисяч учнівських місць, з них за рахунок держави – менша половина, а більша (22 тис. місць) – за кошти колгоспів, радгоспів, промислових підприємств. В багатьох селах зведено будинки культури, дошкільні дитячі заклади, лікарні, фельдшерсько-акушерські пункти та інші вкрай потрібні людям об’єкти.

Важливо також, що за роки керівництва М.Ю.Волощуком облвиконкомом різко збільшилось спорудження шляхів, житла, очисних споруд, водоводів, розширились міжрегіональні і прикордонні зв’язки, суттєво зміцнені кадрами виконавчі органи місцевої влади, поліпшився розгляд звернень трудящих, поліпшувалось торгово-побутове, медичне, культурне обслуговування населення, особливо гірських районів, до якого Михайло Юрійович виявляв особливу турботу, бо добре знав умови їхнього життя.

Невдовзі доля тісніше звела нас у Києві. 1969 року мене затвердили інструктором ЦК ЛКСМУ, а Волощука із Закарпаття перевели інспектором ЦК КПУ. Його закріпили за партійними організаціями Полтавської і Сумської областей. Аналізував їх діяльність, радив, контролював – і сам продовжував вчитися. Чотирилітня праця нашого краянина на цій посаді відмічена орденом «Знак Пошани». Незважаючи на свій високий статус, Михайло Юрійович привітно зустрічав мене у ЦК, ділився зі мною думками, особливо після того, як з 1971 року я став працювати у Київському обкомі КПУ лектором, давав слушні поради щодо стилю, стосунків із партійними та господарськими керівниками області, цікавився моїми планами, житейськими турботами. Схвалив захоплення наукою, позитивно відзначав вдалі публікації у київських газетах та журналах. Неважко уявити, як це було важливо для мене, молодого партійного працівника, що опинився після Ужгорода в непростих київських умовах!...

Радо сприйняв я третє повернення М.Волощука додому, обрання його головою Закарпатського облвиконкому. Багаті природні задатки, здобуті знання і досвід, глибинний закарпатський патріотизм, здорове честолюбство, широкі ділові зв’язки в Києві і Москві, самовідданість й наполегливість Михайла Юрійовича за десятилітнє керівництво найвищим органом представницької влади Закарпаття втілилися в реальні позитивні зміни – в економіці, освіті, культурі, соціальній сфері, інших галузях суспільного життя нашого краю. Працюючи у Києві та Москві, я шукав найменшу нагоду зустрітися з ним, радів його успіхам і новим планам, прагнув чимось допомогти, порадити, морально підтримати. Він ніколи не скаржився на труднощі, а їх - я знаю від інших – було чимало, в т.ч. суб’єктивних. Не секрет, що за централізованої соціалістичної системи планування і управління народним господарством багато залежало від взаємодії керівників партійних та радянських органів, їхнього вміння проштовхувати, як тепер кажуть, «лобіювати» «у верхах» місцеві інтереси. Михайлу Юрійовичу не бракувало ініціативи, вміння і наполегливості. Давалися взнаки і його комунікабельність, авторитет, ділові відносини з урядами УРСР і СРСР, союзними та республіканськими міністерствами і відомствами. Однак і йому часом непросто було долати бюрократичні перепони, добиватися бажаних рішень, передусім включення обласних об’єктів у державні плани, їх фінансування, постачання ресурсами тощо. Для цього недостатньо було спільних постанов бюро обкому і облвиконкому чи телефонних дзвінків – потрібні були грамотні обґрунтування, розрахунки, гарантії, чітке виконання домовленостей. Я був при одній робочій зустрічі М.Ю.Волощука із заступником міністра машинобудування і бачив, які всебічні знання, вміння, переконаність, навіть дипломатичний хист потрібні, щоб успішно розв’язати серйозне питання. В інтересах області він використовував свої багаті здібності, щедрість, гостинність, досвід і час. Як і личить керівнику такого рангу, він не передоручав складні справи іншим, не звертався з будь-яких приводів у партійні органи, максимально спирався і довіряв Б.О.Молиняру, М.П.Кацалапу, Г.М.Кострубу, І.П.Тимченко та іншим своїм заступникам, начальникам управлінь та об’єднань, стимулював їхню творчість і відповідальність, уникав адміністрування і поспішних рішень.

Новаторський стиль, подвижництво, демократичність М.Ю.Волощука тоді не завжди сприймали з розумінням й підтримкою деякі надто консервативні керівники (партійні й господарські). Інколи ініціативи Волощука розцінювалися як нереальні, передчасні, а то й зайві. Причому це робилося зовні пристойно, як «турбота» про партійну дисципліну чи моральність, а насправді – по-фарисейському, від заздрощів, з кон’юнктурних і т.п. міркувань. Та коли його плани й задуми ставали зримими, вистачало співавторів та критиків. Було прикро й боляче, що не міг зарадити. Намагався бодай символічно підсобити Михайлу Юрійовичу, зокрема, коли він опинився проректором УжДУ з навчально-виховної роботи і розвитку. І хоча це теж відповідальна ділянка, багато з нас, його прихильників і послідовників, вважали несправедливим таке переміщення управлінця найвищого рангу. Наскільки мені було відомо, від пропозиції знову виїхати до Києва на пристойну посаду відмовився. Вважаю, він вчинив вірно. Новий навчальний корпус, хоч будувався дещо повільно, але все ж ріс на очах. Сьогодні він гордо височить над Ужгородом. Це одне з багатьох реальних творінь будівничого Волощука.

Час і зоря Михайла Юрійовича знов настали на початку бурхливих, суперечливих 90-х років минулого століття. Тоді на альтернативній основі його обирають першим секретарем Закарпатського обкому КПУ. На цю посаду балотувався і я. Радився з Михайлом Юрійовичем під час одного з його ділових відряджень до Москви (там я працював керівником найбільшого ідеологічного відділу ЦК КПРС). Він підтримав моє бажання повернутися додому. Я розумів: Михайлу Юрійовичу набагато краще за мене підходить очолювати обком КПУ, його добре знають комуністи, він користується заслуженим авторитетом у багатьох тисяч закарпатців.

Ми домовилися, що у виборах першого секретаря я візьму участь, аби познайомитись з місцевими кадрами, партійним активом, а потім вирішимо питання, як мовиться, «у робочому порядку». М.Ю. Волощук оперативно узгодив його на різних рівнях і в травні 1990 р. пленум обкому за його пропозицією обрав мене секретарем, а через місяць конференція – другим секретарем Закарпатського обкому КПУ.

Про нашу спільну роботу до серпня 1991 року я стисло написав у книзі «Закарпаття: на зламі епох» (Ужгород, 2008, с. 8-9). Додам: Михайло Юрійович зумів за короткий період сформувати загалом потужну і компетентну команду в обласній та місцевій владі (в обкомі працювали 2 доктори і 6 кандидатів наук), неухильно дотримувався Конституції і розмежовував функції партійних та державних органів, сміливо порушував злободенні проблеми краю в Києві та Москві, робив «заділи» для їх розв’язання, постійно і відверто спілкувався з трудящими. Величезну увагу приділяв створенню сприятливих правових умов для збереження і піднесення економіки, ресурсного потенціалу, екологічної безпеки, соціально-політичної стабільності в регіоні.

Кожному з нас, керівників обкому партії, доводилося бути пожежником. Люди не розуміли, що з березня 1990 р. партійні комітети конституційно усунуті від безпосереднього управління народним господарством. Тому, як і раніш, зверталися до нас з усіх питань. М.Ю.Волощуку доводилося їздити в Київ і Москву, вирішувати проблеми з лімітами і коштами, постачанням сировини, товарів, продуктів. Уламки скороченого партійного апарату їздили в «гарячі точки» - на підприємства, яким загрожувало призупинення, назрівали соціальні конфлікти, в села, де спалахувала міжконфесійна ворожнеча за право на церковну власність та майно, в масові збурення на митницях і т.д.

М.Ю.Волощук вимушено займався долею недобудованої Пістрялівської РЛС, відкриттям пунктів спрощеного переходу кордону, стримуванням вивезення деревини за межі області, товарним дефіцитом, міжконфесійними конфліктами та багатьма іншими непростими проблемами. Все очевиднішою ставала необхідність розширення прав і можливостей регіону в управлінні своїми справами.

Спонтанний рух закарпатців за автономію завдяки мудрості М.Ю.Волощука завершився ухвалою Верховної Ради і проведенням референдуму про надання області статусу самоврядної території як суб’єкта України. На жаль, ставши президентом, Л.Кравчук не виконав своїх обіцянок і результати волевиявлення 78% закарпатців далі не були юридично закріплені і реалізовані.

Обраний у квітні 1990 року одночасно головою Закарпатської обласної ради та облвиконкому, будучи народним депутатом України ХІІ (першого) скликання, Михайло Юрійович майже до серпневого (1991) контрреволюційного перевороту в Москві зберігав пост першого секретаря обкому КПУ для того, щоб через усі важелі, різні можливості не допустити в краї стихії, безпорядків, хаосу, стримати деструктивний, руйнівний вплив псевдодемократичних, націоналістичних сил, зберегти десятиліттями сформовані зрілі, досвідчені кадри, розширити передумови для здійснення прогресивних реформ в економіці і соціальній сфері, прикордонному співробітництві. Доводилося всіляко стримувати крайньо-радикальні тенденції в міжнаціональних і міжконфесійних відносинах, екстремізм рухівських політиканів із-за перевалу та експансіоністські зазіхання окремих зарубіжних кіл.

В тих екстремальних умовах я наочно бачив, як своєчасними виявилися висока працездатність, велика відповідальність, самовідданість Михайла Юрійовича, його вміння працювати з людьми, цінувати їх здібності, реально аналізувати ситуацію, передбачати розвиток подій, вірно орієнтувати кадри, запобігати паніці, дезорганізованості.

В сусідніх областях все більшого поширення набирав націоналістичний рух. Його ініціатори намагалися збурити і наших земляків. Пригадую: не було жодного мітингу чи іншого заходу, на які не прибували б незвані гості зі Львова чи Івано-Франківська. Часом вони поводилися вкрай зухвало. Галичани цілими ватагами їздили по містах і селах Закарпаття, повчали краян як жити (вважали їх недостатньо «національно свідомими», темними, тобто радянськими), руйнували історичні пам’ятники, дошки пошани та іншу атрибутику. Сусіди вдавалися і до економічного тиску: відмовлялися заправляти бензином автомобілі із закарпатськими номерами, приймати ранні овочі на своїх ринках, зривали поставки комплектуючих філіям львівських підприємств на Міжгірщині, Свалявщині, Рахівщині та інших регіонах. М.Ю.Волощук докладав величезні зусилля, в т.ч. використовував особисті контакти з головою Львівської облради В.М.Чорноволом, аби стримати згубну рухівську навалу. До честі закарпатців, вони трималися гідно, лише окремі амбітні й психічно неврівноважені місцеві політикани, передусім в Ужгороді, брали в ній участь. Більшість їх родом із Галичини, пройшли там навчання і направлені на роботу в Закарпаття. Такі події не в останню чергу спричинили, як самозахист, русинське відродження, рух за автономію Закарпаття.

Важко тоді доводилося керівникам усіх регіонів. Та в Закарпатті, порівняно з сусідньою Галичиною, склалася специфічна ситуація. Проти чинної влади виступали лише невеликі групи амбітних, жадібних, маловідомих діячів, головним чином в обласному центрі, Мукачеві й Хусті. Особливою агресивністю й невіглаством виділялися на галасливих пронаціоналістичних зібраннях, в яких постійно брали участь доценти Ужгородського університету Ю.І.Балега і М.М.Тиводар, викладачі інституту підвищення кваліфікації вчителів Е.М.Ландовський та В.О.Зіталов, самодіяльний художник М.І.Баник, молодий адвокат з Тячева В.В.Бедь, хустський лікар-стоматолог М.М.Джанда, мукачівські інженер Б.В.Дикий та медсестра С.М.Деркач. Ними маніпулювали директор тресту «Закарпатліс» І.І.Герц, редактор газети «Закарпатська правда» С.В.Ваш, директор НДІ агропромислового розвитку В.В.Шепа та керівник обласного управління КДБ В.І.Тарнавецький. Останні для прикриття своїх фарисейських намірів ініціювали створення нелегітимної т.зв. Народної ради (всупереч законній обласній представницькій владі) і повели злісні атаки проти нас, комуністів. Ще рік-два тому назад, коли їх головним ворогом був тодішній перший секретар обкому КПУ Г.Й.Банюровський-?, вони декларували підтримку Михайлу Юрійовичу на цей пост, а коли їхній план в 1990 році реалізувався, переключилися на нашу нову команду. Хоч як дивно, антикомуністичним штабом фактично керував генерал-кадебіст. Вдень він брав участь у нарадах обкому КПУ, а ввечері наставляв і координував дії антирадянщиків, дезорієнтував Київ про становище в області, інспірував провокації, сприяв реалізації прорухівських настанов. Згодом Кравчукова влада відплатила фарисеям-перевертням: Герца зробила міністром, Тарнавецького висунула до керівництва СБУ, Бедю вдалося стати власником багатої нерухомості в центрі міста, а заодно ректором створеної тут філії МАУП і духовної академії, Про копець перекваліфікувався на банкіра, Шепа опинився нардепом, Тиводару довірили кафедру, Ваша направили представником Укрінформу в Будапешт, Зілгалов виявився працівником американської «Свободи», Джанда очолив мерію Хуста і т.д. і т.п. А на початку 90-х ці колишні партійці видавали себе за «демократів» і «патріотів»!

До речі, вони були не останніми людьми і за радянської влади. За рахунок держави здобули вищу освіту, а дехто й аспірантуру закінчив, за непростого відбору були прийняті до КПРС, а чимало їх стали її співцями і заповзятими захисниками. Так, голова обласного Руху П.М.Скунць писав вдячні вірші Леніну і партії, не без моєї участі став лауреатом премії обкому ЛКСМУ ім.Д.Вакарова. Комсорга Мукачівського СПТУ Е.М.Ландовського я рекомендував інструктором обкому комсомолу та до аспірантури кафедри історії КПРС. Перспективним комсомольським активістом вважався В.В.Бедь. А Ю.І.Балега пильно «дбав» про чистоту літературних лав, комуністичне виховання студентів філологічного факультету УжДУ, на якому дослужився до парторга і декана. І.І.Герц та В.І.Тарнавецький входили до складу обкому КПУ, а В.В.Шепа у 1990 р. навіть балотувався з нами на посаду… першого секретаря обкому. Всіляко рвався на владний Олімп вчорашній комсомольський функціонер В.І.Прокопець. С.В.Вашу було замало ВПШ, посади редактора провідної компартійної газети і члена бюро обкому КПУ. Великі поза наукові апетити виявляли М.П.Тиводар та деякі інші «червоні», а нині помаранчеві професори.

Нас з М.Ю.Волощуком вони всіляко безпідставно ображали, цькували, таврували як гекачепістів, звинувачували в «антиукраїнстві», а самі тим часом рвалися до багатств і влади. Такі і подібні їм фарисеї за зміни суспільних умов – впевнений – знов опиняться «на верхах», прислуговуватимуть будь-кому задля власної вигоди і амбіцій, по фарисейському лукавлячи і дворушничаючи.

Це тема для незаангажованих істориків, політологів, літераторів. Зазначу лише наступне: я дивувався витримці й принциповості, демократичності й тактовності Михайла Юрійовича в тих екстремальних умовах. Його поведінка межувала, без перебільшення, із самопожертвою. А коли вже несила було далі терпіти з усіх боків огульний тиск і образи, передав керівництво областю іншим управлінцям (М.І.Країлу, Д.Ф.Дорчинцю, С.І.Устичу, І.В.Іванчу), допомагав їм вникнути у болючі проблеми та шукати шляхи їх вирішення.

М.Ю.Волощук не затаїв образ на вуличних політиків і кон’юнктурних журналістів, невдалих висуванців та перебіжчиків. Він продовжує жити проблемами Закарпаття, на усіх рівнях, де і як може боронить інтереси нашого багатостраждального краю. Робить це як голова асоціації колишніх депутатів місцевих рад усіх скликань, як справжній патріот і просто як мудра, чесна і скромна людина. Про його безкорисливість свідчить, зокрема, той факт, що 35 літ живе у скромній квартирі по вул. Митній, сам кермує і долає гірські серпантини вітчизняним малолітражним автомобілем, ділить сімейно-побутові труднощі з багатолітньою вірною супутницею Тамарою Андріївною, тішиться внуками, в міру можливості надає поміч кожному, хто до нього звертається.

Інтернаціоналіст по духу, М.Ю.Волощук знає і розуміє проблеми русинів, угорців, росіян, ромів, румун, інших етнонаціональних спільнот, значення суспільної злагоди, вчить правовими засобами добиватися задоволення загальних і специфічних потреб. Він вважає: якщо, наприклад, русини хочуть зберегти свій край, мобілізувати населення на захист своєї самобутності, мови, культури, вони мусять об’єднатися, відкинути амбіції політичних лідерів, подолати другорядні внутрішні розбіжності і чвари, діяти виважено, спільно, цілеспрямовано. І в цьому ми однодумці.

Я далекий від ідеалізації М.Ю.Волощука. Як і в кожної людини, є в нього свої хиби і недоліки. В лихоманці 1991-го траплялись між нами окремі непорозуміння, різне бачення деяких проблем, невдоволення зробленим. Та не було принципових розходжень. Спільна нива нашої праці не вродила «зерна неправди» й недовіри. Його плече я добре відчував згодом,на рубежі століть, у непростій депутатській діяльності. І понині пліч-о-пліч крокуємо, часто радимось, допомагаємо один одному.

Я радий, що на життєвих вибоїнах зустрів такого старшого брата. Завдячую йому за довіру, підтримку, науку. Щиро висловив М.Ю.Волощуку з нагоди 75-літнього ювілею побажання доброго здоров’я, сил і наснаги. Раджу йому узагальнити в книзі багатий досвід будівничого. До речі, скромний садовий будинок на узліссі за Оноківцями споруджений ним власним коштом, руками своїми і родини. А значних заощаджень він не має (і втрат не зазнав); ні за чим не жалкує. Серце болить за сплюндровану Україну, її талановитий народ, за багатостраждальний рідний край.

Ми не звикли мовити один одному компліменти. Та я принагідно висловлюю вдячність цій гарній людині, яка сприяла моєму становленню і самоутвердженню. А головне – більше піввіку чесно служить соціалістичним ідеалам, людям праці. Знаю, як нелегко доводилося Михайлу Юрійовичу долати посадові щаблі. Це було важко кожному, бо за радянських часів від керівників будь-якого рангу вимагали насамперед ідейну переконаність, ініціативність, вміння результативно працювати, принциповість, порядність. Не приховую: до вихідців із західних областей (куди зараховували безпідставно і закарпатців) ставилися в Києві і Москві з підвищеною увагою і вимогливістю. Тим паче заслуговує об’єктивної, справедливої оцінки і визнання невтомна будівнича і патріотична політична діяльність М.Ю.Волощука. На будь-якому посту, після піднесення і переміщень, шанований народом, відзначуваний владою і цькований фарисеями-перевертнями і звичайними заздрісниками, він зберігає витримку, поводиться мужньо, живе скромно, відверто дивиться людям у вічі. З біллю переживає, як з року в рік руйнуються заводи і цехи, сільськогосподарські комплекси, будинки культури, побуту і зв’язку, в які свого часу було вкладено багато сил і коштів. Щасливий і згорьований, підказує, радить нинішнім керманичам області. Пропонує свої знання і досвід. На жаль, далеко не завжди його поривання знаходять належну підтримку… Нинішнім і прийдешнім поколінням закарпатців є з кого брати приклад, на кого орієнтуватися, з ким звіряти свої помисли і вчинки.

Ровесник Жовтня – наш соратник

Нам завжди у битвах за долю народу

Був другом і братом російський народ…

(Із Гімну Української РСР)


Велика Вітчизняна війна… - це не тільки пам’ятні розділи нашої історії, але й повчальні уроки. Уроки патріотизму, інтернаціоналізму, самовідданості і героїзму, що їх виявили покоління нашого народу, на долю яких випала війна.

І.О. ГЕРАСИМОВ, генерал армії, Герой України


Приємно і щемно бувати в місцях, де, як сказано в пісні, «залишилась серця частинка». Зізнаюсь: таким для мене було і залишається чарівне місто над Латорицею – Мукачево. Тут я, дитина війни, за чотири роки навчання в сільськогосподарському технікумі прилучався до знань, навичок громадської і журналістської діяльності, міського укладу побуту і дозвілля, тут пізнав чари кохання, коротше – зробив перші кроки самостійного життя. В Мукачеві й нині радо буваю у рідних, колег, товаришів. Невдовзі після тимчасової антиконституційної заборони Компартії України в цьому місті разом з ними провели установчу конференцію Закарпатського народного об’єднання – справжньої демократичної, лівоцентристської організації, що намагалася уберегти край від антикомуністичної рухівської і буржуазно-ліберальної експансії. А регулярно став навідуватись сюди після обрання в 1994 році першим секретарем обкому відродженої КПУ. Власне, комуністичний осередок тут діяв безперервно. Відновлений міськком партії не випадково очолювали радянські офіцери І.В.Малушенко, М.А.Манічев, А.В.Федоров, а нині ці відповідальні й нелегкі обов’язки виконує колишній молодий офіцер В.Ф.Шевченко (до речі, родом з с.Пилипець Міжгірського району).

Особливо почастішали мої зустрічі з мукачівцями після обрання в 1998 р. народним депутатом України від КПУ, зокрема, в період сумнозвісної кампанії навколо запровадження тут прямого президентського правління і переобрання мера міста. У складних ситуаціях, партійних дискусіях, що відбувалися переважно в приміщенні ради ветеранів війни і праці (перший поверх міської ратуші), поступово для мене ставала визначальною думка рядового комуніста Миколи Миколайовича Тарасова. Його виступи виділялися стислістю, виваженістю, об’єктивністю, адже – чого приховувати – серед міських партійців переважали «красні полковники» з своїм характерним командним мисленням, звичками і стереотипами. Не всі глибоко володіли динамічною, суперечливою ситуацією в місті та області, однак висновки робили швидко, часом – емоційно і безапеляційно. Микола Миколайович на цьому фоні відзначався витримкою, реалізмом, мудрістю і – що вкрай важливо у нашому тодішньому і нинішньому середовищі – доброзичливістю. У відвертих, офіційних і неформальних бесідах, на партзборах і після них висловлював багато слушних порад і рекомендацій, які я осмислював, аналізував, прагнув максимально враховувати. Радо і схвильовано, одними з перших в області вручав М.М.Тарасову та його побратимам нові квитки членів КПУ, Почесну грамоту ЦК, вітання П.М.Симоненка, інші партійні відзнаки. Коли ж в Ужгороді закликав рівнятися на них комуністів обласного центру, доводилося чути ревні зауваження в суб’єктивізмі, особливих симпатіях до мукачівських соратників. І я це розумів, адже не всі мали достатню уяву про таких унікальних особистостей, як І.В.Дьомін, Г.Ю.Плахотнюк, М.М.Тарасов та інші активні бійці партії у місті над Латорицею. В різні часи, з інших куточків СРСР, в силу багатьох обставин вони пов’язали свою долю з нашим краєм, прикипіли до нього душею, за Радянської влади зробили багато корисного для Закарпаття і всієї України. Важливо, що старші товариші виявилися не лише моїми наставниками, порадниками, але й активними помічниками. З ким насамперед, як не з ними, мені було звіряти свої партійні позиції, плани і діла?

М.М.Тарасова виділяю ще з деяких специфічних обставин. Символічно і добре, що разом з нами, сучасними комуністами, живе і бореться ровесник Великого Жовтня. Народився Микола Миколайович 12 листопада 1917 року в с.Городня Меднівського району Тверської області. Трудову біографію хлопець розпочав рано, адже на селі всі працюють, дорослі і діти, а після закінчення фабрично-заводського училища (ФЗУ) юнак став робітником-слюсарем Калінінського вагонобудівного заводу. У відповідь на патріотичний заклик «Країні – 100 тисяч льотчиків!» у січні 1935 р. вступив до міського аероклубу, без відриву від виробництва так освоїв у ньому літак По-2, що йому довірили навчати інших льотної справи. За комсомольською путівкою восени 1937 року направлений в Одеське авіаційне училище, після успішного закінчення якого також призначений інструктором. Підготував 12 молодих пілотів. Далі була військова служба в м.Конотоп (на Сумщині), посада командира авіаланки, підготовка поповнення з цивільних юнаків.

22 червня 1941 року по тривозі військовий пілот Микола Тарасов – командир ланки в ескадрильї відомого вже аса М.Ф.Пугачова – розпочав відлік бойових польотів. Як відомо, спочатку гітлерівці переважали нас в оснащенні, навіть у виучці, але «червоні соколи» відзначалися хоробрістю і впевненістю у правоті своєї справи, тож швидко набували досвіду в боях. Микола Миколайович розповідав, що вперше зустрівся у небі з «Юнкерсом-87» - міцною і грізною машиною, повертаючись на свій аеродром після здійсненого бомбування німців. Угледів ворога – і знову різко набрав висоту. Атакувати раптово, без маневру – так учив своїх підлеглих командир полку, Герой Радянського Союзу Л.Л.Шестаков. І радив «бити зверху, впритул, з першої черги». Ця наука Тарасову стала в нагоді: збитий ним «Юнкерс» запалав…

Практично усю війну М.Тарасов провів у небі. Спочатку виконував переважно авіаційну розвідку. А потім у складі 932-го авіаполку воював на Південно-Західному, Західному фронтах, згодом – у складі 9-го гвардійського полку винищувальної авіації - на Сталінградському і 4-му Українському фронтах. У звільненому від гітлерівських окупантів Криму освоїв нову техніку, після чого воював у складі 1-го Білоруського фронту на території Східної Прусії, а Перемогу зустрів у Берліні, на аеродромі Шьонефельд.

Типова щаслива доля військового льотчика. Мене тішить і радує те, що Микола Миколайович і сьогодні з нами, в партійному строю. Примітив таку тенденцію: про долю і перспективи Компартії більшу турботу виявляють радянські офіцери – командири (не хочеться казати «колишні», бо вони постійно вважаються на посту), ніж, як не прикро, політпрацівники, кому це слід би робити за покликанням і обов’язком. Більше того, деякі з них, втративши честь і сором, знайшли собі теплі містечка у владних структурах, в буржуазних партіях чи національно-культурних товариствах, інших громадських об’єднаннях. Удаючи «лівих», своє фарисейство і ренегатство ще й виправдовують – теоретично, політично і тактично. Адже пройшли радянські академії, училища і курси, а в партійно-політичній роботі нерідко бачили передусім кар’єрні можливості. Про це дбають і сьогодні. М.М.Тарасов уникає розмов на цю тему. Він, як відзначалося, був і залишається справжнім офіцером-комуністом.

Водночас мене гнітить і ображає те, що його бойові подвиги досі гідно не оцінені. Справа в наступному. За період бойових дій офіцер М.М.Тарасов здійснив 483 бойових вильоти на різні завдання. Особисто збив 17 ворожих літаків. Ось їх задокументований у льотній книжці і штабами хронологічний перелік, марки та місця падіння: 1942 рік – 9 червня (Хенкель-126, 20 км на північ від Маріуполя), 17 липня (Ю-87, 3 км на захід від Семикаракорська), 22 липня аж два (Ф.Шторх, 12 км на північ від С.Єгорлика і Ю-88 неподалік ст.Багаєвська), 4 серпня (Ю-87 над ст.Абганерово), 17 серпня (Ю-87, 3 км на південь від ст.Плодовите); 1943 рік – 23 червня (Ме-109, Матвіїв Курган), 29 червня (Ме-109, 15 км на північний захід від М.Кургана), 19 липня (Ме-109, с.Дмитрівка, Міус), 20 серпня (Ю-87, с.Марієнгейм, Асканія-Нова), 2 жовтня (Ме-109, Вел.Токмак); 1944 р. – 23 лютого (Ю-86, 5 км на північ від Очакова), 25 лютого (Ме-109, Херсонес, Крим), 24 квітня (ФВ-190, Бахчисарай, Крим); 1945 рік – 12 квітня (ФВ-190, 5 км на схід від м.Кенігсберг), 29 квітня (ФВ-190, 25 км на захід від Фюрстенвальде), 30 квітня (ФВ-190, 15 км на південний схід від Берліна).

Підкреслимо: абсолютну більшість ворожих літаків М.М.Тарасов збив під час визволення України від гітлерівських загарбників!

Авіатори-фронтовики знають, яка напружена праця багатьох різних служб і особисте вміння та мужність – за кожним успішним вильотом!

Крім вище перелічених, М.М.Тарасов брав участь у групових боях, внаслідок яких збито 78 ворожих літаків (це теж документально підтверджено московським центральним архівом Міністерства оборони). При блокуванні аеродромів противника і штурмових діях по наземних цілях знищив 4 паровози, 10 вагонів, 35 автомашин, 5 артустановок, іншу техніку та сотні німецьких солдат і офіцерів. Так, на аеродромі біля м.Сталіно (нині Донецьк) підпалив 2 літаки ФВ-190. Виконав ряд особливо важливих завдань. М.М.Тарасов скромно згадує, як забезпечував авіабезпеку під час керівництва бойовими діями Маршалів Радянського Союзу Г.К.Жукова (Сталінград), О.М.Василевського (Крим), генералів І.Д.Черняховського (Литва), Шарля де Голля (Східна Прусія), виконував інші почесні й відповідальні бойові місії.

Героїзм і майстерність офіцера М.М.Тарасова визнавали штаби, засвоювали молоді пілоти, висвітлювала військова преса.

Миколу Миколайовича ж і досі не полишає біль та сум за непоправні втрати. Не може забути, як на його очах гинули бойові друзі Петро Коровкін, Анатолій Плотніков, Олег Кільговатов, Герой Радянського Союзу Євген Драніщев…

Втрати вражали, але не приводили до зневіри, навпаки, - викликали ненависть до ворога, кликали до справедливої відплати. А приклад брати було з кого, адже в полку служили В.Д.Лавриненков, О.В.Алелюхін, П.Я.Головачов, Ахмет-хан Султан, які згодом стали двічі Героями Радянського Союзу. Як зізнається Микола Миколайович, щоразу вилітав з одним наміром: виконати завдання і повернутися на базу. Загальновідомо, що у повітрі пілот і літак – єдиний організм. Напруження максимальне, потрібні гострий зір і миттєва реакція.

В екстремальних ситуаціях неминучі ризики і невдачі. Так, у червні 1943-го в небі над Донбасом був підбитий і літак Тарасова. Пілот встиг вистрибнути з палаючої машини. Приземлився з парашутом на «нічийній» землі. Виручили наші піхотинці. Незабаром в одному з боїв гітлерівці підбили літак Володимира Лавриненкова. Микола без вагань спрямував свій літак униз, щоб захистити падаючого з парашутом друга. Фашистські автоматники не дозволили сісти, відкрили вогонь по літаку Тарасова – той повернувся на аеродром, взяв підкріплення і знов прилетів на місце посадки Лавриненкову. Знайти його тоді не вдалося. Але невдовзі друг, втікши з ворожого полону, з допомогою партизан перейшов лінію фронту і повернувся в полк.

За кілька днів до Перемоги під Берліном від удару майора Тарасова спалахнув і врізався в землю його останній «Фокер». За бойові подвиги повітряний винищувач М.Тарасов нагороджений чотирма орденами Червоного Прапора, двома орденами Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни I ступеня, багатьма медалями.

І після війни він служив у повітряних силах. Одним з перших освоїв надзвуковий (реактивний) літак, став пілотом I класу, допомагав розправити власні крила молодим авіаторам. Пройшов навчання на вищих офіцерських льотно-тактичних курсах, служив заступником командира полку з льотної підготовки в Союзі, Німеччині, Польщі. Одним з перших у Збройних Силах удостоєний звання «Військовий льотчик I класу». За багатолітню військову службу ним освоєні літаки: По-2, И-16, Як-1, Як-7, Ла-7, Р-39, МиГ-15, МиГ-19. 1957 р. призначений заступником командира Мукачівського авіаполку ППО. Наступного року за станом здоров’я переведений тут на посаду начальника штабу. 1960 року за скороченням штатів увільнений із кадрів Радянської Армії в запас.

Наш технікум підтримував тісні шефські зв’язки з Павшинським авіагарнізоном. Як заступнику секретаря комітету ЛКСМУ, мені в той період доводилось часто в ньому бувати, узгоджувати плани з його керівниками, проводити спільні культурно-освітні заходи з участю М.М.Тарасова. Поціновую і той факт, що полковник запасу Микола Миколайович залишився жити в Мукачеві, більше півтора десятка літ очолював міську організацію і спортивно-технічний клуб ДТСААФ, потім вів мобілізаційну роботу на заводі «Точелектроприлад» (до червня 1993 року).

Позаду – понад 75 літ ратної і цивільної праці. Та ветеран й нині не сидить без діла – бере активну участь у громадсько-політичній діяльності. Ще під час однієї з перших зустрічей, що припала на розгул антикомуністичної істерії, Микола Миколайович сказав мені: «Я комуніст з вересня 1941 року. Завжди був і залишаюсь твердим іскрівцем. Партійні доручення звик розцінювати як наказ і виконувати так, як привчила мене партія. Цим званням пишаюсь і берегтиму його й надалі. Можете на мене розраховувати».

В цьому я не раз наочно переконався за останні десятиліття. Офіцер, який героїчно пройшов бойовий шлях від Києва до Сталінграда і від Волги до Берліна, в мирні будні теж виявляє звичну зібраність, наполегливість, ідейну витримку, а ще й чемність, людяність. Без перебільшення скажу: М.М.Тарасов і сьогодні, на 93-му році життя залишається в строю. Хоча вже давно за штурвалом героїчного винищувача не піднімався у небо, для військового льотчика й на землі є справи. Робота в міській раді ветеранів, музеї «Пам’ять», осередку «Руський дім», часті зустрічі з школярами і студентами, партійні доручення, допомога іншим ветеранам війни і праці, – на все у Микола Миколайовича вистачає бажання і сил. Часи нині непрості. Далеко не всі витримали випробування ними, особливо в першій половині 90-х років. Одні кинулися в бізнес, другі захопилися городництвом, треті пішли прислужувати владі і буржуазним партіям, інші зациклюються на корпоративних інтересах (в місті окремішньо й паралельно діють десятки ветеранських об’єднань – авіаторів, прикордонників, десантників, мотострільців, зв’язківців, автомобілістів, афганців, закарпатських добровольців тощо), нарешті, частина колишніх військовиків просто спилася після стресів 90-х років. Микола Миколайович усе болісно переживає, однак тримається мужньо і гідно. Хоч як важко було самому, прагне прийти на допомогу слабшим, молодшим: так велять сформоване війною священне почуття товариськості, вихована партією комуністична переконаність, внутрішня щирість і щедрість.

Добре, що у своєму подвижництві М.М.Тарасов не один в Мукачеві. Поруч з ним самовіддано працює, наприклад, Іван Васильович Дьомін. Юнаком 20 листопада 1941 року він добровільно вступив до лав Червоної Армії, захищав Москву, а війну закінчив командиром артдивізіону в районі австрійського Бадена. У мирний час закінчив Ленінградську артилерійську академію, командував частинами, виконував інтернаціональний обов’язок в Китаї та Єгипті. З 1976 року полковник І.В.Дьомін – на мирному фронті, яким є непросте комунальне господарство Мукачева. Тривалий час очолював міську раду ветеранів, а нині комуніст з 1944 року – діяльний член бюро міськкому КПУ.

А як не відзначити мужню Галину Юріївну Плахотнюк? 15-річною дівчиною вона включилась у підпільну роботу в с.Троща на Вінниччині, якою керував батько, а згодом вступила до партизанського загону ім. С.Кірова. Тут знайшла і особисте щастя, одружившись з командиром розвідки Михайлом Головком. Одразу після війни вступила до Мукачівського педучилища, опісля, вчителюючи, закінчила УжДУ, працювала інспектором міськвно, а останні десятиліття бере активну участь в діяльності міської ради ветеранів, благодійного фонду «Милосердя – дітям». Фактично нема жодного партійного заходу в Мукачеві, в підготовку та проведення якого Галина Юріївна не вклала б свої різнобічні знання, вміння та неспокійне серце.

Сумлінно виконує обов’язки керівника обласної і міської організацій Всеукраїнського об’єднання радянських офіцерів Ардаліон Васильович Федоров. Колишній пілот могутнього МиГ-23, він не лише назавжди полюбив Мукачево, але й знайшов тут вірну супутницю. Принциповий і чесний комуніст послідовно захищає інтереси ветеранів війни і праці. Відчутну допомогу подавав і мені, як помічник-консультант, у виконанні депутатських обов’язків.

Це ж треба сказати і про молодшого побратима М.М.Тарасова, радянського підполковника Михайла Архиповича Манічева. З частиною, де він служив перед увільненням в запас, залишив добрий мирний слід: споруджені автошляхи, приміщення, інші об’єкти, що й нині служать Україні. М.А.Манічев відіграв активну роль у відродженні міської та обласної організацій КПУ, разом з дружиною Марією (родом з приміського села Обава) виховує дітей і внуків, продовжує працювати керівником цивільної оборони в одній з відповідальних установ, водночас займається суспільно-політичною і культурно-освітньою діяльністю в товаристві «Руський дім».

Таких самовідданих, безкорисливий людей в Мукачеві – десятки і сотні. «Вони – моя надійна опора і громадський контроль», - каже перший секретар міськкому КПУ Віктор Федорович Шевченко, до речі, теж класний пілот сучасного Су-27, який в середині 90-х, у віці 32 роки, виявився непотрібним Збройним силам України, передчасно і вимушено став їх пенсіонером.

Ветерани війни і праці – не лише чисельна соціальна група, але й авторитетна, впливова сила у Мукачеві, бо має власні політичні позиції, займається конкретними суспільно-корисними справами. До ветеранів-фронтовиків звертаються по допомогу як колишні співслужбовці, так і підприємці «мимоволі», випускники шкіл, безробітні, представники різних верств населення, яким доводиться найважче в умовах дикого капіталізму. Пригадую: коли до мене зверталися виборці щодо працевлаштування чи інших проблем, я давав відповідні доручення М.А.Манічеву, М.М.Тарасову чи В.Ф.Шевченку – і вони робили все можливе й неможливе, лише б реально допомогти нужденним. І сьогодні при зустрічах радують добрими справами й творчими задумами. Чимала заслуга мукачівських комуністів-ветеранів у тому, що в місті свято шанують радянських воїнів-визволителів, зберегли назви основних площ і вулиць, не допускають проявів вандалізму, ксенофобії чи антисемітизму, підтримується культура міжнаціонального спілкування. Від виборів до виборів прихильники КПУ долають тут 3-відсотковий рубіж, забезпечують найвищу в області підтримку П.М.Симоненка, мають своїх представників у місцевій владі.

Людей, які добре працюють, хочеться всіляко підтримати. Щоб не витрачатися на оренду, ЦК КПУ допоміг міськкому партії придбати власне приміщення, оргтехніку, книги і періодичні видання. При зустрічах бачу: Микола Миколайович та Галина Юріївна терпляче очікують, що з нової партійної літератури їм передам? Це для них, окрім свіжої інформації, чи не найцінніше.

Примітна й показова така особливість: М.М.Тарасов жодного разу не поскаржився мені на особисті проблеми; після призначення в Мукачево живе у скромній двохкімнатній квартирі (до речі, з дружиною Валентиною Михайлівною познайомився 1939 року, чекала його майже всю війну, а побралися після визволення Підмосков’я від окупації), обходяться пенсіями, не мають дачі, автомобіля чи іншої власності. Крім громадських справ, улюблені заняття подружжя – література, класична музика та перегляд вистав у російському драматичному театрі (до речі, єдиному на Заході України). А ще любить Микола Миколайович порибалити на Латориці. Жаль, що вона теж міліє і бідніє.

Радію і пишаюся тим, що своєю гідною, колективістською поведінкою М.М.Тарасов та інші комуністи-інтернаціоналісти Мукачева протидіють націоналістичній пошесті, навалі буржуазного індивідуалізму, корупції, аморальності, русофобії. Остання обставина особливо актуальна й тому, що Мукачево – один з провідних економічних, культурних і геополітичних центрів на південному заході країни. Завдяки своєму географічному положенню це місто було і залишається на перехресті різнобічних міждержавних зв’язків, міграційних потоків, етнічних процесів, екологічних чинників, політичних інтересів багатьох країн у Центрі Європи. Мукачево надійно служило опорною базою країн Варшавського договору, розміщена тут потужна РЛС і досі стежить за космічними об’єктами, а транспортний вузол має стратегічне значення і великі перспективи.

Академік Ф.Ф.Арістов вважав, що Карпати є загальнослов’янською батьківщиною, а Мукачево – її південно-західний форпост. Історично й природно тут сформувалася значна російська громада. Мукачівський замок «Паланок», руїни інших середньовічних укріплень – мовчазні свідки багатьох воєн, дипломатичних, економічних, політичних, духовних зв’язків Росії з країнами Західної Європи. Через Мукачево і Нижньо-Ворітський перевал поверталися руські воїни після звитяжних «битв трьох імператорів» (Олександра I, Франца II та Наполеона) додому, а деякі залишилися тут назавжди. До речі, один із них, одружившись з місцевою дівчиною, започаткував село Брустурів (нині Лопушанка) на Свалявщині, де я виріс у родині діда Андрія Фізера – внука капраля. «Капралі» склали більшість мешканців нашого мальовничого села, що височить на пагорбі праворуч траси Мукачево-Довге між Стройном і Дусином.

Історики визначають такі наступні етапи поселення росіян в Карпатах: повернення царських військ після співучасті в придушенні «кошутової» революції (1849 р.), по завершенню Першої і Другої світових воєн (XX ст.). Чимало росіян, осівши в Мукачеві, зробили вагомі внески в історію, економіку, культуру нашого краю. Так, доброволець російської армії на Карпатському фронті (1914-1916 рр.) Ф.Ф.Арістов став видатним дослідником; архімандрит Василій Пронін – духовником Мукачівського монастиря, знаним філософом і богословом; машиніст електровоза місцевого депо В.С.Казаков – Героєм Соціалістичної Праці. «Книга, слово, наука, духовність, віра – ось головні цінності, якими покоряли серця підкарпатських русинів» єдиновірні брати зі Сходу», – слушно підкреслюють колеги (докл. див.: М.Макара, І.Чавага. Росіяни в Карпатах// Науковий вісник Ужгородського університету. Серія «Історія». Випуск 2, 1998, с.88). А скільки вчителів, лікарів, інженерів, управлінців безкорисливо допомагали закарпатцям здійснювати індустріалізацію, підносити освіту, науку, культуру, створювати і захищати свою, народну владу! Пригадую, як наприкінці 40-х фронтовичка Люба (єдина з жінок працювала шофером) дозволяла нам, лопушанським хлопчакам, копирсатися в своєму лісовозі марки «ЗІС», що працював на дерев’яних «чурках» і викликав у нас подив, мов якесь чудо. Пам’ятаю директора Свалявського заводу І.І.Помиткіна, який, будучи уповноваженим у нашому селі за збір податків, державної позики та проведення виборів, по-батьківському лагідно гладив наші неслухняні чуби, пригощав цукерками, з власної кишені вносив гроші за найбідніших селян. Усе життя зберігатиму вдячність досвідченому викладачу М.Я.Годіній за знання, директору Мукачівського сільгосптехнікуму П.М.Захарову – за довіру і підтримку в громадській діяльності, матері друга-однокурсника Володимира Морозова, вдові полеглого фронтовика Олені Миколаївні – за тепло і ласку. Хіба забудеться, як начальник Свалявської райсільгоспінспекції І.Ф.Шурчилов навчав мене, початкуючого колгоспного бригадира, управлінському досвіду? Навдивовижу вимогливими і водночас добрими виявилися, В.Й.Богданов, І.І.Борисов, А.В.Кулаков та інші армійські командири. А скільки чудових людей пощастило зустріти на партійній роботі в Москві, Брянську, Владикавказі, Томську, Магадані, Хабаровську, Якутську, Анадирі та інших містах Росії, де за 1987-1990 рр. вдалося побувати у відрядженнях з лекціями і доповідями! Їхню життєву школу важко оцінити. На різних рівнях, кожному кроці, у різних сферах я наочно переконувався в щирості, доброзичливості, безкорисливості, душевному багатстві і глибокій людяності росіян. Красномовна така деталь: у публічних виступах навіть мій український акцент і незвичне прізвище сприймалися ними прихильно, з розумінням. Я ж отримував від них безцінні знання, навички, емоції.

Саме ці риси виразно і природно виявляє повсякчас М.М.Тарасов. Його мужнє обличчя, щира привітність, доброзичливість нагадують мені росіян багатьох поколінь і країв, спонукають до взаємності і співучасті. Ніколи не забуду, що після загальноцивілізаційної трагедії 1991 року (розвалу СРСР і нищення Компартії) одними з перших мене підтримали В.І.Андріянов, О.В.Бєлов, Г.А.Зюганов, В.О.Саприкін з Москви, Г.К.Крючков та Ю.М.Пахомов у Києві, В.І.Колюшев, Є.П.Кругляков в Ужгороді та інші товариші. Соромно і прикро, що в інтернаціональному Закарпатті де-не-де – у пресі, на вулиці – промайне неуцький вияв русофобського штибу, внутрішньо чужий менталітету земляків. Приємно, що вони поодинокі, сприймаються, як правило, з відразою і осудом. Прикро, що частина росіян на антикомуністичній, антирадянській хвилі початку 90-х років поспішно покинула Мукачево. Загалом їх питома вага в складі населення регіону зменшилась на 40%. Це небезпечно для демографічного й інтелектуального потенціалу Закарпаття. Тому згубній тенденції протистоять комуністи і соціалісти, русини й угорці, інші етнонаціональні спільноти, православні і протестанти – усі прогресивні кола області. Живий приклад ровесника Жовтня М.М.Тарасова, досвід війни і соціалістичного творення, згубні наслідки капіталізації, загрозливі масштаби суспільної кризи переконують у необхідності згуртування трудящих, вмілої боротьби усіх людей найманої праці за свої законні права й насущні інтереси.

Важкі думи і болі непокоять ветерана. І не через матеріальну скруту чи недостатню увагу до себе з боку влади – серце розривається від туги за втраченою великою Батьківщиною, якій полковник Тарасов завжди служив чесно і мужньо. Нестерпно йому спостерігати, як занепало колись квітуче Мукачево. Не полишають муки за бездумно ліквідований місцевий полк ППО, розграбоване військове майно, осиротілий потужний аеродром, що заріс бур’янами. А була ж на початку 90-х пропозиція обласної ради і обкому КПУ створити в області вільну економічну зону, в якій Мукачівське летовище зайняло б гідне мирне місце міжнародного аеропорту, стратегічного транспортного вузла між Азією і Європою, вигідного Україні і Закарпаттю! Та кланово-олігархічний режим її проігнорував, дбає не про загальнодержавні інтереси, а жадібно, по-мародерському собі прихвачує загальнонародну власність, створену за повоєнні роки кількома поколіннями закарпатців при підтримці усього СРСР. Скромний, безкорисливий М.М.Тарасов не може примиритися з трагічною долею своєї Вітчизни, рідного краю та міста, розповідає зневіреним ровесникам і підростаючому поколінню правду про недавнє минуле і закономірні тенденції суспільного розвитку. Робить це так доступно й переконливо, що йому неупереджені люди вірять.

Я щиро вдячний М.М.Тарасову за спілкування, розуміння й підтримку. Чимало порад ветерана врахував, зокрема, у парламентських виступах «Підприємці Мукачева вимагають захисту», «Потрібна ґрунтовна державна програма забезпечення зайнятості», «Товариство діяльне, патріотичне», «Проблема інвалідів – комплексна», «Мовна культура – шлях у цивілізований світ», «На підтримку молодіжних організацій», при підготовці ряду законопроектів, у багатьох депутатських запитах та зверненнях (висвітлені у книзі «Захищаючи права закарпатців». – Ужг., 2007, 456 с.).

Відчуваю провину і безсилля від того, що не добився об’єктивного визнання й гідної оцінки воєнних подвигів М.М.Тарасова. Вони цілком відповідають рівню і критеріям, за які присуджували звання Героя Радянського Союзу. Цієї найвищої нагороди бойової доблесті удостоювали льотчиків за 50 бойових вильотів або ж за 10 збитих ворожих літаків. А в М.М.Тарасова їх набагато більше! В 9-му гвардійському авіаційному винищувальному полку, в якому три найважчі роки прослужив Микола Миколайович, напередодні Перемоги воювали 14 Героїв Радянського Союзу, а 4 однополчан, як зазначалося вище, були двічі удостоєні цього високого звання. На М.Тарасова необхідні «папери» чомусь не встигли подати. Про це він згадує неохоче. Радше розкаже про воєнні будні, бойових побратимів, про старших товаришів, від яких набирався майстерності. Разом з мукачівськими товаришами в 1997 році ми направили Президенту України Л.Д.Кучмі клопотання про відновлення справедливості щодо М.М.Тарасова, який входить до списку 100 кращих радянських пілотів – асів Великої Вітчизняної війни. Отримали формальну відписку від його Адміністрації. Високі чиновники цинічно мотивували відмову тим, що М.М.Тарасов воював, мовляв, за неіснуючу державу. Але хіба він захищав не повітряний простір Києва? Громив ворога в небі не над Донбасом, Кримом та іншими регіонами України? Інтереси не її народу захищав?! Невже гітлерівські колабораціоністи (А.Волошин, Р.Шухевич, С.Бандера та ін.), громадяни чужих держав, більш достойні звання «Герой України»?

Після відписок з Києва мукачівські ветерани подавали відповідні документи в Російську асоціацію Героїв Радянського Союзу (голова В.І.Варенников), Комісію РФ з нагород (голова Н.О.Сивов), Міністерство оборони РФ (тодішній міністр С.Б.Іванов) та Президенту Росії В.В.Путіну. На жаль, позитивно питання не вирішене. Тому 23 вересня 2009 року голови Мукачівських міських рад ветеранів війни, праці і Збройних сил полковник М.Я.Шушкевич, осередку Всеукраїнського союзу радянських офіцерів генерал-майор у відставці І.В.Дьомін та керівник Закарпатської організації цього об’єднання підполковник у відставці А.В.Федоров звернулися до нинішнього Президента РФ Д.А.Медвєдєва з проханням розглянути питання про нагородження М.М.Тарасова Золотою Зіркою «Героя Росії». Це було б заслуженою відзнакою і моральним стимулом для ровесника Жовтня, який скромно живе і бореться в місті над Латорицею. Поруч з ним почуваєшся молодшим, впевненішим, покликаним трудитися більше і краще.

І насамкінець зізнаюсь в наступному. З поваги до гідного представника російського народу в Закарпатті думав писати цей нарис його рідною мовою. Однак потім засумнівався: чи варто це робити? Адже більшу частину свого тривалого життя М.М.Тарасов провів у Мукачеві, добре розуміє українську, німецьку, угорську, словацьку мови. Глибоко інтелігентна людина, він може сприйняти одномовність як поблажливу поступку, до якої не вдавався і не звикає. Чимало проживши у різних країнах, М.М.Тарасов добре засвоїв образний вислів відомого німецького поета Й.В.Гете: «Хто не поважає чужих мов, той нічого не знає про власну».

Такий характер мого старшого товариша. У нього вчуся, ним пишаюсь, за нього вболіваю, йому зичу подальшого життєвого – мирного і щасливого – польоту. Влада ж, громадськість, кожен з нас мають оточити усіх ровесників Жовтня, героїв-фронтовиків особливою увагою та піклуванням. І не лише перед ювілеями Перемоги, а повсякчас, скрізь, завжди. Це наш священний синівський обов’язок.