Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій стратегія розвитку україни у глобальному середовищі

Вид материала

Документы

Содержание Стратегічна оцінка потенціалу регіону Становлення національної економічної моделі україни Розмірна структура банків та її вплив на ефективність їх діяльності в україні

Подобный материал:

• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3615.59kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3379.13kb.
• Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2382.48kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2826.09kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 3522.45kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 4388.83kb.
• Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.

Перелік використаної літератури:

1 Андрійчук В.Г. Ринок товарів народного споживання України: Основні напрямки і пріоритети формування (внутрішні і зовнішні аспекти). – К.: Укр. Акад. зовн. торг., 1995. – 249 с. – с. 47-51

2 Заблоцький Б. Ф. Регіональна економіка: Навч. посібник. – Львів: «Новий світ» - 2000», 2008. – 546 с.;

3 Мокій А.І. Регіонально-секторальна модель зовнішньоекономічної інтеграції. – Л.: Вид-во «Коопосвіта», 1999. - 346 с.;

4 Новоселов А. С. Теория региональных рынков. – Р.-на-Дону.: Изд. «Феникс», 2002. – 448 с.;

5 Олійник Я. Б., Запотоцький С. П., Кононенко О. Ю., Мельничук А. Л., Пасько В.Ф. Регіональна економіка: Навчальний посібник (2-е вид. змін. і доп.) / За ред. Я. Б. Олійника. – К.: КНТ, Видавець Фурса С. Я., 2008. - 444 с.;

6 Статистичний щорічник Хмельницької області -2008 р.

7 Схема-прогноз розвитку і розміщення продуктивних сил Хмельницької області на період до 2015 року / За заг. ред. чл.-кор. НАН України, д.е.н., проф. Б. М. Данилишина – К.: РВПС України НАН України, 2005. -185 с.;

8 Тлумачний словник української мови в 4-х т., під ред. В. Яременко, О. Сліпушко. – К.: «Аконіт», 1998. – 928 с. – с. 885


Яцура Володимир Васильович

Замроз Мар’яна Володимирівна

Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів


СТРАТЕГІЧНА ОЦІНКА ПОТЕНЦІАЛУ РЕГІОНУ


Народне господарство кожної країни є великою просторовою ієрархічною складною та динамічною системою, яка складається з організовано пов’язаних частин та елементів. Частини цієї складної системи можуть бути розкладені просторово на підсистеми різного рангу, які з’єднані між собою прямими та зворотними зв’язками.

Аналіз вивчення просторових (регіональних) підсистем національної економіки, її вихідних та вхідних параметрів, зв’язків дають змогу визначити найефективніші шляхи соціально-економічного розвитку країни. Зазначений підхід особливо чітко прослідковується при визначенні напрямків переструктуризації господарської системи, його спрямованості на задоволення потреб людей. Власне, на місцях, в регіонах вирішується питання, пов’язані із задоволенням життєвих потреб жителів областей, регіонів, міських, селищних та сільських громад. Особливо загострились ці питання у зв’язку з переходом до ринкових відносин, де кожен суб’єкт господарювання створює можливості для власного функціонування і подальшого розвитку.

Складність та неоднозначність сприйняття категорії територіального поділу праці не дають змоги однозначно визначити сутність поняття регіону та його потенціалу.

В економічній світовій літературі існують різні підходи до визначення сутності регіону. Поняття „регіон” походить від латинського слова, що в перекладі українською мовою означає „країна”, „край”, „область”, „район”, „округ”.

Найповнішого дослідження ще в радянські часи набув економіко-географічний підхід визначення сутності регіону. Автори цього підходу основними ознаками регіону вважають:

• певну територію з її природно-географічною своєрідністю;
  
• функціонування на цій території цілісно-економічної системи з певною спеціалізацією в загальному ланцюгу народного господарства;
  
• наявність економічних зв’язків у вигляді доцільного обміну товарами.
  

В цьому визначенні йдеться про економічний район як цілісну частину народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, внутрішні зв’язки і нерозривно пов’язана з суспільним поділом праці з іншими частинами країни.

Український вчений В. А. Поповкін вважає, що регіон слід розглядати як територіальну частину народного господарства, якій органічно притаманні географічна цілісність і економічна спільність [7]. Аналогічну концепцію висловлює американський вчений М. Портер. Під регіоном він розуміє частину, окрий штат, а також кілька штатів у сукупності [2]. Французький вчений С. Буасьє за аналогією ототожнює регіон з квазікомпанією, до управління яким необхідно застосовувати корпоративні методи управління. [1].

Іншу концепцію сутності регіону висловлює А. Льош. Основним районоутворювальним фактором він вважає не виробництво та його розміщення, а ринки збуту різної продукції. [6].

Сутність регіону слід визначити системно, враховуючи не тільки економіко-географічний, але відтворювальний аспекти.

Процес праці, який здійснюється на певній території – це взаємодія господарської діяльності людей і природи, скерованої на її раціональне використання. Тому територію регіону слід розуміти як економічний та географічний простір.

Під географічним простором розуміють якісно диференційовану у фізичному та біохімічному аспектах поверхню землі, а під економічним – територію освоєну виробничою діяльністю людини.

Економічний простір є активним елементом господарської діяльності. Він становить систему, що динамічно розвивається, тобто є об’єктивною формою існування продуктивних сил і виробничих процесів. Економічний простір активно впливає на економічний та соціальний розвиток сільських та міських поселень, соціальної інфраструктури, курортно-оздоровчого і туристичного комплексів, охорони навколишнього середовища та інше.

Економічний простір виступає основою реалізації всіх видів суспільного поділу праці і територіальної організації продуктивних сил країни. Нарешті, економічний простір водночас служить середовищем проживання людей. Ці дві властивості економічного простору перебувають у постійній суперечності: інтереси розвитку господарства регіону постійно вступають у протиріччя з умовами проживання людей та збереження ресурсного потенціалу.

Економічні можливості регіону значно ширші за безпосереднє виробництво та створення матеріальних чинників життєдіяльності. Регіон відтворює соціальні умови життя людей, культурні, історичні та інші традиції, формує безпеку держави тощо.

Узагальнюючи вищенаведене, під регіоном слід розуміти відтворювальну, самодостатню підсистему природного соціально-економічного простору держави з її природними і людськими ресурсами, структурою і спеціалізацією господарства та місцем у національному і міжнародному поділі праці

Регіон, як кожна соціотехноекономічна система, зазнає постійних змін, які впливають на його потенціал. Потенціал (походить від лат. слова potentia) у перекладі українською мовою означає „сила”. У широкому розумінні він визначає сукупність всіх наявних засобів, можливостей, сил, запасів та ін., які можуть бути використані у будь-якій ділянці, галузі чи сфері. Словник української мови трактує потенціал як приховані здатності, сили для будь-якої діяльності, що можуть виявитись за певних умов.

Економічний потенціал визначається як сукупність економічних можливостей держави (або об’єднання держав), які можуть бути використанні для забезпечення всіх матеріальних потреб: виробництва, оборони, особистих потреб населення [8]. Іншими словами, економічний потенціал уособлює форму досягнутого рівня виробничих сил та їх можливостей для подальшого розвитку.

В умовах фінансово-економічної кризи комплексне дослідження економічного потенціалу як важливої сутнісної характеристики регіону і матеріальної основи стратегічних змін, коли головними завданнями і критеріями економічного розвитку стають інноваційність, ефективність і конкурентоспроможність, стає особливо актуальним.

В літературі існують різні підходи щодо трактування сутності потенціалу. Так, О. Федунін, І. Рєпіна, О. Олеснюк виділяють три підходи щодо розуміння цієї категорії, а саме:

1. потенціал, як сукупність необхідних для функціонування або розвитку системи різних видів ресурсів;
   
2. потенціал як система матеріальних і трудових факторів, що забезпечують досягнення мети виробництва;
   
3. потенціал як здатність комплексу ресурсів економічної системи виконувати поставлені перед ними завдання [9].
   

Потенціал регіону, порівняно з потенціалом підприємства, значно розширює свої можливості за рахунок комплексної, системної взаємодії всіх його структурних елементів: природних ресурсів, видів економічної діяльності, інституціональних ресурсів, інтелектуалізація трудової діяльності та поліпшення умов праці, зростання творчого потенціалу працівників і менеджменту та ін.

Потенціал регіону не тільки інтегрує можливості окремих підприємств та створює синергетичний ефект завдяки їх взаємодії, але й набуває ознак емерджентності, тобто нових властивостей.

Розвиток регіону у значній мірі визначається новими чинниками, кількісну оцінку яких дуже важко обчислити. Це так звані нематеріальні ресурси потенціалу регіону.

Розвиток регіонів, раціональне використання їх матеріального ресурсного потенціалу забезпечується відповідними соціальними і економічними інститутами, які створюють правила гри в суспільстві, які впорядковують взаємодію економічних суб’єктів, узгоджують обмеження їх життєдіяльності та встановлюють постійну структуру людської взаємодії.

Слід зазначити, що сучасна інституційна теорія не тільки виділяє соціальні та економічні інститути як конструкції чи передумови існування економічної системи. Вона розуміє їх як вихідний генератор еволюційних процесів соціального та економічного розвитку. З цього приводу д. е. н. проф. Мельник А. Ф. правильно зауважує, що регіони (та їх потенціал, доповнення наше) розглядають як суспільну конструкцію, а дії осіб, задіяних в економіці, класифікують як просторово-визначальні. Тому важливими для конструкції регіону стають позиції, поведінка та переконання цих осіб… Регіон як значний єдиний район дій, може розвиватись лише на базі прив’язаних до контексту дій індивідуумів…, як діалектичний процес між формуванням регіональної свідомості та дієво практичним встановленням регіональних просторових співвідношень [6].

Таким чином, даний підхід засвідчує, що матеріальні активи регіону в умовах розвитку економіки знань більше не виступають основними „будівельними блоками” економічного та соціального розвитку. Замість них на провідні позиції виступає якісна складова потенціалу – організаційні та людські чинники. Саме люди забезпечують успіх, досягаючи потрібного поєднання думок, бажань та підготовки ґрунту, а також реалізації цих бажань. Спроектувавши ці компоненти на сферу менеджменту регіону, їх можна трактувати у сучасному контексті як перспективи мислення, стратегічну волю і загальну мобілізацію зміни регіональних співвідношень та пропорцій.

Реалізація даного підходу втілюється у поділі ресурсного потенціалу регіону на дві складові: матеріальну і нематеріальну. При цьому різні автори по-різному називають їх. Зокрема, Федунін О. С., Рєпіна І. М., Олеснюк О. І. поділяють чинники потенціалу підприємства на об’єктивні та суб’єктивні.

До об’єктивної групи вони відносять інноваційний, виробничий потенціал, потенціал землі та природно-кліматичні умови, фондовий, потенціали оборотних фондів та нематеріальних активів, потенціал технологічного персоналу та фінансовий потенціал. Суб’єктивні чинники потенціалу охоплюють такі аспекти: науково-технічний, управлінський, організаційні структури управління, маркетинговий, логістичний. Автори вважають, що суб’єктивні чинники становлять передумови виробничого процесу, а об’єктивні – споживаються і відтворюються у процесі функціонування [9]. Інший автор, Фігурнов Є. Б. розрізняє продуктивні сили і виробничий потенціал. Продуктивні сили – це діючий конкретний виробничий потенціал (одиничне поняття), а виробничий потенціал – це загальне поняття, що становить передумову створення матеріальних благ [3]. С. О. Іщук вбачає різницю між продуктивними силами або діючими факторами виробництва та виробничим потенціалом в тому, що останній складається , окрім діючих факторів виробництва, з інформації, технології та кваліфікації персоналу [4]. Закордонні вчені, зокрема США, структурують ресурси підприємства та їх потенціал через поняття „активи”, тобто те, чим організація володіє і що вона може використати для своїх економічних цілей. При цьому вони розрізняють матеріальні та нематеріальні активи. До матеріальних відносяться грошові кошти підприємства та обладнання, будівлі та співробітники; до нематеріальних – знання і набір навиків та вмінь окремих співробітників організації і їх груп; відносини із зовнішніми структурами – продавцями, каналами і кінцевими споживачами; сприйняття організації та її продукції іншими людьми; організаційні відносини [5].

З переходом до мезорівня потенціал регіону також слід розглядати з двох позицій: як споживчий потенціал за сумою діючого потенціалу, що забезпечує споживчий попит; як відтворювальний потенціал, який має економічні, соціальні, інституціональні важелі для забезпечення розширеного відтворення. Це дає йому можливість адаптуватися до зростаючих потреб суспільства.

Потенціал регіону після завершення кожного циклу розширеного відтворення переходить з однієї форми до іншої – від споживчої форми (об’єктивної) до нової (суб’єктивної чи уявної). При цьому трансформації зазнають практично всі складові потенціалу, які можна об’єднати у чотири блоки – ресурси, структура, технології інституційні чинники.

Нове розуміння потенціалу регіонів як інтегрованої єдності їх матеріальних та нематеріальних ресурсів по-новому висвітлює завдання стратегічної діяльності органів регіональної влади і місцевого самоврядування щодо перетворення регіонів на активних суб’єктів економічних відносин як щодо формування оцінки їх ресурсного потенціалу, так і управління їх конкурентоспроможністю на внутрішньому і зовнішньому ринках товарів та інвестицій.

Для цього стратегія діяльності місцевої влади повинна бути зосереджена на реалізацію конкретних цілей регіонального розвитку, зокрема:

• створення економічних, організаційних та нормативно-правових передумов для реалізації принципів сталого розвитку регіонів;
  
• підвищення рівня та якості життя населення;
  
• зміцнення економічної інтеграції регіонів на основі ефективного використання їх конкурентних переваг;
  
• розбудови та модернізації інфраструктури регіонального розвитку з метою підвищення інвестиційної привабливості регіонів, створення умов для запровадження інноваційних технологій та ін.
  

Очевидно, що пріоритетом структурної перебудови продуктивних сил регіонів повинен стати їх науково-промисловий потенціал, який визначає ефективність та конкурентоспроможність регіонів. Кожний регіон, виходячи з потенціалу власних можливостей та ринкових потреб повинен розробити на основі інноваційного спрямування пріоритетні напрями економічного і соціального розвитку.


Література:

1. Dzialalnosč marketingowa gminy / per/ red/ Z/ Frankowskiego/ - Ciechnó2000/ - 140 s.
   
2. Porter Michael E. Clusters and the New Economies of Competition //Harvard Business Review/ - 1998/ - № 11-12/ - P. 77-90.
   
3. Авдеенко В. Н., Котлов В. А. Производственный потенциал промышленного предприятия. – М.: Экономика, 1989. – 380 с.
   
4. Іщук С. О. Виробничий потенціал промислового підприємства: проблеми формування і розвитку. – Львів: ІРД НАН України, 2006. – 278 с.
   
5. Лайм Фрей. Стратегическое оценивание активов организации. Курс МВА по стратегическому менеджменту. (Под ред.. Л. Фрея, Р. Лендела: Пер. с англ.). – М.: Альпина Бізнес Букс, 2007. – С. 327.
   
6. Організаційно-економічний механізм розвитку регіону: трансформаційні процеси та їх інституційне забезпечення: Монографія / Кол. авторів; за ред.. д. е. н. проф. А. Ф. Мельника. – Тернопіль, Економічна думка, 2003. – С. 12.
   
7. Поповкін В. А. Регіонально-цілісний підхід в економіці. – К.: Наукова думка, 1993. – С. 74.
   
8. Словник української мови т. VII, Вид-во „Наукова думка”, К.: 1976. – С. 402,
   
9. Федонін О. С., Рєпіна І. М., Олеснюк О. І. Потенціал підприємства: формування та оцінка: Навч. Посібник. – К.: КНЕУ, 2004. – 316 с.
   

СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ МОДЕЛІ УКРАЇНИ


Бойко Юрій Омелянович

Директор Західного міжрегіонального управління ВАТ «Універсал Банк», здобувач Львівської комерційної академії, м Львів


РОЗМІРНА СТРУКТУРА БАНКІВ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА ЕФЕКТИВНІСТЬ ЇХ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ


Банки відіграють важливу роль у суспільстві. Вони стають надзвичайно важливими суспільними інституціями, від діяльності яких значною мірою залежить економічне благополуччя держави, країни загалом і кожної людини зокрема. Функції банків все більше виходять за межі простого фінансово-кредитного посередництва. У ринковій економіці функціонують різні види банків залежно від їх розмірної структури.

В Україні нині спостерігається вищий рівень концентрації капіталу у великих банках порівняно з малими та середніми банками. Однак діяльність останніх є більш стабільною порівняно з великими банками.

Ми визначили, що на даний час банки України працюють у «надкоротких часових інтервалах» [1, С.85] на багатьох фінансових ринках, з різними фінансовими інструментами. Тому єдиним виходом для малих і середніх банків для ефективної організації бізнесу та підвищення рівня концентрації капіталу є реструктуризація шляхом злиття та поглинання банківських установ. Ми прогнозуємо зменшення кількості юридично самостійних банків, насамперед через зміни у Законі України «Про банки і банківську діяльність», за яким передбачено створення нових банків лише у формі відкритих акціонерних товариств і кооперативних банків, а також зміни вже діючих банків упродовж трьох років, створених у формі ЗАТ і ТОВ. Банки, які працюють у формі закритих акціонерних товариств та товариств з обмеженою відповідальністю, мають змогу здійснювати різні незаконні операції та обслуговувати окремий бізнес та олігархів. Форма ВАТ дозволить банкам здійснювати лише відкриті операції і збільшить прозорість банківської системи.

Ми виявили, що кількість зареєстрованих і діючих банків в Україні зростає, банків, що знаходяться в стадії ліквідації зменшується, а банки з іноземним капіталом не збільшується, це свідчить про те, що в державі є сприятливе середовище для розвитку банківських установ. Водночас спостерігаються активні тенденції до скорочення кількості самостійних банків і концентрація на цій основі банківського капіталу. За роки функціонування банківської системи України (1993-2007) припинили свою діяльність 118 банків. За підсумками, 2007р. став рекордним за рівнем злиття і поглинання за участю українських банків на суму у 4,4 млрд. дол. США [1, С.85]. Це сприяло зростанню розміру власного капіталу банківської системи, збільшенню обсягів активних і пасивних операцій, розширенню спектра послуг.

НБУ затвердив розподіл банків за групами на 2009р. за розміром активів і регулятивним капіталом і визначив такі граничні межі для окремих груп банків на 2009р.: група I: регулятивний капітал – більше 1500 млн. грн.; активи – більше 14000 млн. грн.; група II: регулятивний капітал – більше 500 млн. грн.; активи – більше 4000 млн. грн.; група III: регулятивний капітал – більше 200 млн. грн.; активи – більше 1500 млн. грн.; група IV: регулятивний капітал – менше 200 млн. грн.; активи – менше 1500 млн. грн. [2].

Необхідно сказати, що банківська система України характеризується високим рівнем концентрації капіталу у I та II групах банків. Понад 60% банківського капіталу всієї банківської системи України належить саме I групі банків, що в абсолютному вимірі становить суму майже у 46 млрд. грн. Потрібно також зазначити, що після проведених змін у 2008р. група найбільших банків розширилася з 15 до 17 фінансових установ. Щодо величини отриманого прибутку, то 72% усіх сумарних прибутків банківської системи належать I групі банків [1, С.85].

В умовах фінансової кризи банкам необхідно шукати нові можливості для збільшення власного капіталу, що відповідно призводить до зростання прибутковості і ефективності роботи. Так, для банків III і IV груп – за рахунок, наприклад, реорганізації банків шляхом їх злиття чи приєднання, створення банківських об’єднань. Саме банківські об’єднання, з одного боку, зможуть протистояти світовим фінансовим корпораціям, які поглинають банківські установи і перетворюють їх на свої функціональні підрозділи, а з другого – сприятимуть зміцненню банківської системи України, мінімізації наявних ризиків, підвищенню стабільності та поверненню довіри населення до держави , що є надзвичайно важливим. Ми встановили, що в Україні не зареєстровано банківських об’єднань, хоча у багатьох розвинених країнах промислово-фінансові та фінансово-холдингові групи дуже ефективно взаємодіють.

Як правильно стверджують М.Диба і Є.Осадчий, «процеси концентрації банківського капіталу характеризуються тим, що рівень такої концентрації є взаємопов’язаним з рівнем прибутковості банку» [1, С.86]. Тому запроваджений поділ банків за рівнем капіталізації на добре капіталізовані, достатньо капіталізовані, недокапіталізовані, значно недокапіталізовані та критично недокапіталізовані тісно пов’язаний з рівнем використання ресурсів та показниками ліквідності і, залежно від певної ситуації, використовує систему попереджувальних заходів у період кризових явищ [3, С.80]. Збільшення мінімального розміру капіталу банків є важливим інструментом для оптимізації банківської системи України. Незважаючи на поступове підвищення показника балансового капіталу він все одно ще залишається в Україні на досить низькому рівні - близько 6% від загального обсягу ВВП, в Росії – 37,2%, у країнах Центральної Європи – понад 40% [1, С.87].

Отже, дослідження проблеми оптимізації розмірної структури банківської системи України повинно базуватися на обгрунтуванні пропорцій між великими, середніми і малими банками, які забезпечуватимуть вихід банківської системи України на якісно новий рівень розвитку. Це стимулюватиме розвиток реального сектора економіки і створить умови для оптимізації роботи банківського сектора, а, отже, до збільшення показників і «віддзеркалення» [3, С.80] економічного зростання України.


Література:

1. Диба М.І., Осадчий Є.С. Капіталізація банківської системи як чинник підвищення надійності економіки України // Фінанси України. – 2008. – №6. – С.77-88.
   
2. Комісія з питань нагляду та регулювання діяльності банків. Рішення №762 від 30.12.2008р.: http: // www. uazakon. com / documents / date_3n / pg_gnuqsc. htm
   
3. Марцин В.С. Проблеми і шляхи підвищення капіталізації банківських установ в управлінні капіталом банку // Фінанси України. – 2007. – №2. – С.77-88.
   
4. Савлук С.М. Стимулювання нарощування власного капіталу банку // Фінанси України. – 2009. – №2. – С.111-117.
   

Владичин Уляна Володимирівна

Львівський національний університет імені Івана Франка, м. Львів