Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій стратегія розвитку україни у глобальному середовищі

Вид материала

Документы

Содержание Сучасний стан та тенденції розвитку іноземного банківництва в україні Концентрация капитала в исторической ретроспективе Таблица 1. Эволюция типов концентрации капитала [1,с.36] III волна Методика оценки деятельности украинских предприятий семейного типа Становлення національної економічної системи україни у контексті пошуку її оптимальної моделі Перехід від експортно–сировинного до інвестиційно–інноваційного типу економічного розвитку Теоретичні засади бюджетного устрою україни Актуальність теми дослідження Аналіз останніх досліджень і публікацій. Метою дослідження Виклад основного матеріалу.

Подобный материал:

• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3615.59kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3379.13kb.
• Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2382.48kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2826.09kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 3522.45kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 4388.83kb.
• Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.

СУЧАСНИЙ СТАН ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ІНОЗЕМНОГО БАНКІВНИЦТВА В УКРАЇНІ


Розвиток банківської системи та економіки України потребує особливої уваги до проблем регулювання діяльності вітчизняних та іноземних банківських установ. При цьому важливого значення для підвищення ефективності банківської діяльності та стабільності фінансового сектору економіки набувають питання ролі іноземних інвестицій у банківську систему України, особливості залучення іноземного банківського капіталу та діяльності іноземних банківських установ в Україні, а також перспективні напрямки співпраці вітчизняних та іноземних банків.

Аналіз сучасного стану розвитку іноземного банківництва дозволяє стверджувати, що в умовах світової фінансової кризи іноземні банківські установи на території України дещо зменшили активність вкладення інвестицій у банківський сектор, які на загальному фоні протягом останніх трьох років зростали значними темпами. Так, станом на 01.01.2006 р. в Україні діяло 23 банки з іноземним капіталом, з яких 9 банків зі стовідсотковою участю іноземних інвесторів, при цьому частка іноземного капіталу у статутному капіталі банків України становила 19,5%. Протягом наступних років спостерігається активне створення в Україні банків з іноземним капіталом. Станом на 01.01.2007 р. кількість іноземних банків в Україні зросла до 35 (з них 13 зі стовідсотковим іноземним капіталом), на 01.01.2008 р. спостерігалось зростання кількості іноземних банків до 47 (17 зі стовідсотковою іноземною участю), а станом на 01.01.2009 р. – до 53 (з яких 17 – зі стовідсотковою участю іноземців). Частка іноземного капіталу у статутному капіталі банків України протягом 2006-2009 рр. зросла майже в два рази – з 19,5% на 01.01.2006 р. до 36,7% на 01.01.2009 р. [1].

Однак, протягом 10 місяців 2009 р. у структурі банківської системи України спостерігались зміни у бік зменшення іноземного банківського капіталу. Зокрема, станом на 01.10.2009 р. загальна кількість іноземних банків, що діяли на території України, зменшилася до 49 банків, порівняно з 53, які діяли на початку 2009 р. (частка іноземного капіталу у вітчизняній банківській системі при цьому зменшилась до 36,1%) [1]. Втім, позиції банків з іноземним капіталом щоразу зміцнюються порівняно з вітчизняними банківськими установами, що підтверджується розширенням спектра банківських операцій і послуг, здійсненням операцій з різними категоріями клієнтів, зокрема, як з юридичними, так і з фізичними особами, зростанням довіри до банків за участю нерезидентів з боку населення тощо.

На сучасному етапі розвитку банківського сектору України саме іноземні банки демонструють більш стійкіші позиції, порівняно з вітчизняними. Для прикладу, серед 17 банківських установ, в яких станом на 03.11.2009 р. введено тимчасову адміністрацію, є лише ВАТ КБ «Надра», власниками істотної участі якого є юридичні особи, зареєстровані на Кіпрі – Novartik Trading Limited та Manmade Enterprises Limited. При цьому, станом на 01.10.2009 р., у стадії реорганізації перебувають також дві вітчизняні банківські установи, які приєднуються до банків з іноземним капіталом. Зокрема, ПАТ «Сведбанк Інвест» приєднується до ПАТ «Сведбанк», власником 99,9995% якого є Swedbank AB, а АБ «Факторіал Банк» у березні 2009 р. реорганізовано у безбалансове відділення швецького банку ПАТ «СЕБ Банк» [2].

Серед іноземних країн-інвесторів, які активно вкладають свої капітали у банківський сектор України, доцільно виокремити Росію, Австрію, Нідерланди, Францію, Кіпр, Швецію, Польщу, Угорщину, Італію, Грецію, Німеччину, Туреччину, Ізраїль, Грузію, Латвію та інші. Зокрема, Росія представлена в Україні, станом на 01.07.2009 р., такими банками, як: ВАТ «Банк Руский Стандарт», ВАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії», ВАТ Банк «Траст», ЗАТ «Банк Петрокоммерц-Україна», ВАТ «БМ Банк», ВАТ ВТБ Банк, АБ «Енергобанк», ПАТ «Акціонерний банк «Радабанк» та ін. До банків з австрійським капіталом, що діють на території України, належать: ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», ВАТ «Ерсте Банк», АКБ «Індустріалбанк», ВАТ «Фольксбанк», АКБ «Укрсоцбанк». З нідерландським капіталом в Україні функціонують ВАТ «Універсал Банк», ТзОВ «Банк Ренесанс Капітал», АБ «ІНГ Банк Україна», ЗАТ «Кредит Європа Банк», ВАТ «Хоум Кредит Банк», ВАТ АБ «Приватінвест» та інші. Серед банків, капітали яких належать французьким інвесторам, виокремимо АТ «Індустріально-експортний банк», АТ «Каліон Банк Україна», ВАТ «Банк Професійного Фінансування», АКІБ «УкрСиббанк» [3]. Таким чином, бачимо, що найбільш активно вкладають капітали у вітчизняний банківський сектор європейські країни та країни-сусіди. При цьому, як правило, функціонування іноземних банків у приймаючій країні часто пов’язане з обслуговуванням великих клієнтів банків, які проводять свою діяльність на закордонних ринках.

Варто зауважити також, що більшість банків з іноземним капіталом, які діють в Україні, належать до групи найбільших або великих банків. Згідно розподілу банків на групи на 2009 р. до 1 групи (з розміром регулятивного капіталу більше 1500 млн. грн. і активів більше 14000 млн. грн.) віднесено 10 банків з іноземним капіталом з 18, а до 2 групи (з розміром регулятивного капіталу більше 500 млн. грн. і активів більше 4000 млн. грн.) – 11 з 20 банківських установ [4]. Більшість ж вітчизняних банківських установ є малими банками, які не завжди в змозі конкурувати з великими світовими гігантами, які діють на багатьох зарубіжних банківських ринках.

Отже, основними тенденціями сучасного стану розвитку іноземного банківництва в Україні є: активність залучення іноземних банківських капіталів, а також спад у діяльності банків під впливом кризових явищ у фінансовому секторі; підвищення інтересу з боку іноземних інвесторів та купівля на вітчизняному ринку великих фінансово стійких банків; зміцнення позицій і підвищення довіри до банків за участю нерезидентів з боку населення; вихід іноземних банків переважно на ринки країн-сусідів. При цьому визначення ефективних методів регулювання та механізмів приходу і функціонування іноземних банків в Україні дозволить підвищити стабільність та прибутковість банківської системи України, а також рівень діяльності вітчизняних банківських установ.

1. Основні показники діяльності банків України : [Електронний ресурс] / Національний банк України. – Режим доступу до ресурсу : ofollow" href=" " onclick="return false">ссылка скрыта
   
2. Перелік банків, які перебувають у стадії реорганізації та реорганізовані за станом на 01.10.2009 р. : [Електронний ресурс] / Національний банк України. – Режим доступу до ресурсу : ofollow" href=" " onclick="return false">ссылка скрыта
   
3. Інформація про власників істотної участі у банку за станом на 01.07.2009 р. : [Електронний ресурс] / Національний банк України. – Режим доступу до ресурсу : ofollow" href=" " onclick="return false">ссылка скрыта
   
4. Рішення НБУ «Про розподіл банків на групи» № 765 від 30.12.2008 р. : [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу до ресурсу : ofollow" href=" " onclick="return false">ссылка скрыта
   

Данилина Светлана Алексеевна

Одесский Государственный Экономический Университет, г.Одесса


КОНЦЕНТРАЦИЯ КАПИТАЛА В ИСТОРИЧЕСКОЙ РЕТРОСПЕКТИВЕ


Эволюция процессов концентрации капитала исследовалась многими известными иностранными и отечественными экономистами, но все они, как правило, анализировали сравнительно небольшие хронологические периоды или развитие концентрации капитала в экономике отдельных стран и регионов.

Цель статьи – рассмотреть процесс эволюции концентрации капитала в Украине и развитых странах мира в исторической динамике.

Мировая концентрация капитала происходила волнообразно и насчитывала пять основных этапов.

Таблица 1.

Эволюция типов концентрации капитала [1,с.36]

I волна 1892 – 1904 гг.	Горизонтальная концентрация, обусловленная стремительным расширением ревалентного рынка до национального уровня
II волна 1922 – 1929 гг.	Вертикальная концентрация, обусловленная потребностями оптимизации производства и усилением антимонопольной политики
III волна 1965 – 1969 гг.	Конгломеративная концентрация, вызванная необходимостью инвестирования накопившихся капиталов и дальнейшим усилением антимонопольного законодательства
IV волна 1984 – 1989 гг.	Горизонтальная концентрация, вызванная стремительным расширением ревалентного рынка в условиях интернационализации хозяйственных связей
V волна с 1995 до сегодняшних дней (с перерывом в 2001 – 2002 гг., из– за кризисных явлений в мировой экономике)	Продолжение предыдущей волны, прерванное кризисными явлениями в мировой экономике, вызванное усилением конвергенции национальных экономик в глобализированном пространстве

Такое историческое развитие процесса концентрации капитала характерно для западной капиталистической экономики, но оно в полной мере не соответствует динамике процессов концентрации капитала в Украине, а так же в бывших социалистических странах. Но если абстрагироваться от хронологических границ и присущих им особенностей и остановиться на качественных характеристиках процесса концентрации, то можно найти множество одинаковых моментов.

Итак, первая волна концентрации капитала (конец XIX– начало XX ст.) происходила на фоне существенных технологических изменений и их внедрении в производство. Это стимулировало отдельные предприятия усиливать свои рыночные позиции и активно бороться за рыночную власть, переходя с локального уровня на национальный. Такое стремление к монополизации свободного рынка выступало одним из основных толчков к концентрации и в большинстве случаев определяло ее горизонтальный характер.

В царской России, в состав которой в то время входила Украина, в отличие от американской практики, где популярность приобрела инкорпорированная форма концентрации капитала, преобладала партнерская форма концентрации. С конца 80-х гг. ХІХ в. в промышленности развивались активные процессы, результатом которых была существенная концентрация торгового капитала в стране и формирование основы для дальнейшей концентрации капитала. В начала ХХ ст. вследствие усиления антимонопольного законодательства в США и углубления кризисных явлений в мировой экономике, волна концентрации пошла на спад. В царской России упомянутая волна имела менее стремительный, но более продолжительный характер. Горизонтальные объединения первой волны были восприняты в СССР и оставались доминирующими до 60-х годов ХХ в. В СССР концентрация превратилась в рычаг реализации государственной политики, формировалась цепь высококонцентрированных торговых и промышленных объединений, через которые государство фактически контролировало производство в стране [2,с.59].

Во второй половине ХХ века процессы концентрации производства в СССР и других социалистических странах переходят к новому этапу своего развития, который характеризуется постепенным изменением акцентов от горизонтальной концентрации к вертикальной, как более эффективной форме расширения производства (что было аналогично такой же тенденции американской концентрации конца 1920-х гг.).

В стадию конгломератизации украинский капитал вступил в 90-х годах ХХ ст., что совпало с периодом формирования антимонопольного законодательства. В результате были созданы основные многоотраслевые финансово-промышленные группы, которые на сегодняшний день контролируют большинство активов во многих отраслях. В это же время стала возрастать роль партнерских концентраций, которые не были характерны для предыдущих двух волн, при этом слияния и поглощения становятся менее популярной формой концентрации капитала в Украине [3,с.19].

Первые три этапа концентрации базировались на национальном уровне, следующим шагом в развитии процессов концентрации стал их выход на международный, глобальный уровень. Транснациональная концентрация происходила и раньше, но до конца 70-х гг. ХХ ст. имела единичный характер и только в 1980– 1990-х гг. достигла своей критической массы. Данный всплеск концентрационной активности фактически стал повторением волны конца XIX– начала XX ст. на международном уровне, т.к. процессы концентрации капитала приобрели преимущественно горизонтальный характер. Можно сказать, что 80-е гг. ХХ ст. стали поворотным этапом в развитии процессов концентрации капитала, своеобразной границей, которая разделяет два этапа эволюции данного процесса.

Постепенно произошло изменение приоритетов, если в рамках третьей волны основной причиной концентрации капитала были возможности формирования или усиления рыночной власти компании, то сегодня, когда Украина находится на четвертом этапе концентрации капитала, четко проявляется тенденция к объединению компаний. Все чаще происходит перегруппировка активов основных украинских финансово-промышленных групп, которая направлена на ограничение количества сфер господства и расширения присутствия в стратегически важных для компании секторах экономики [4,с.43].

Полезным для Украины будет опыт реализации пятой мировой волны концентрации капитала, которая началась в конце 1990-х гг. в развитых странах. Количественно эта волна значительно превысила уровень активности предыдущих, но по своим качественным характеристикам она стала просто их логическим продолжением, т.к. большинство тенденций четвертой волны концентрации нашли свое продолжение и расширение в рамках пятой. В частности здесь продолжился рост доли горизонтальной концентрации в общем количестве осуществляемых сделок. Появились отрасли, которые быстро развиваются в современных условиях, скорость обновления продуктового ряда у них в несколько раз превышает аналогичный показатель для традиционных отраслей, а постоянная технологическая модернизация является гарантией и основным источником конкурентных преимуществ. Многие предприятия в отрасли уже не могут самостоятельно нести все затраты на постоянное усовершенствование своей продукции, разработку новых технологий, т.е. говорить об усилении ими своей рыночной власти путем объединения теперь уже не приходится. За счет концентрации они могут удерживаться в рамках уже завоеванных рыночных ниш и успевать за развитием научно-технического прогресса. Свое продолжение в новой волне концентрации капитала нашла тенденция увеличения доли партнерских концентраций.

Итак, последняя мировая волна концентрации является для нас вектором дальнейшего развития процессов концентрации капитала. Использование ее закономерностей и тенденций в ходе усовершенствования государственной политики в сфере концентрации капитала позволит увеличить позитивный экономический эффект от реализации упомянутых процессов, а также увеличить их вклад в ускорение темпов экономического роста в Украине.

Литература

1. Герасименко А. Процес концентрації капіталу // Конкуренція. – 2008. – №4. – с. 21-27.
   
2. Лагутін В. Шкода від монополії чи користь від конкуренції: чи все так просто? // Економіка України. – 2007. – №4. – с. 55-61.
   
3. Герасименко А. Політика держави щодо злиття підприємств: напрями реалізації і вдосконалення // Конкуренція. – 2004. – №4. – с. 16-21.
   
4. Паламарчук Г. Проблемы концентрации производства в Украине // Экономика Украины. – 2008. – №11. – с. 38-46.
   

Киренкина Элеонора Сергеевна

Таврический Национальный Университет им. В. И. Вернадского, г. Симферополь


МЕТОДИКА ОЦЕНКИ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ УКРАИНСКИХ ПРЕДПРИЯТИЙ СЕМЕЙНОГО ТИПА


В процессе работы предприятиям семейного типа целесообразно проводить специфическую оценку его деятельности. Предложенная автором методика позволит определить наиболее уязвимое место в перечне характеристик, влияющих на успех деятельности каждого отдельно взятого семейного предприятия и на семейный бизнес в общем по стране или отрасли.

Оценка деятельности семейных предприятий начинается с определения цели исследования:

1. если необходимо определить пути совершенствования деятельности семейного предприятия, то проводится изучение семейного бизнеса в масштабах исследования и сравнительный анализ деятельности конкретного семейного предприятия с общими показателями по семейным и несемейным предприятиям;
   
2. если целью исследования является оценка перспектив создания семейного предприятия, то в анализе должна использоваться информация, включающая сведения о семейном бизнесе по стране или по отрасли, в которой будет работать данное предприятие.
   

Оценки деятельности семейного предприятия на стадии существования и развития практически идентичны, поэтому их можно представить в виде следующей схемы (рис. 1).

Независимо от целей исследования, основой оценки факторов, влияющих на экономическую деятельность предприятия, является определение понятия семейный бизнес.

2 этап. В данной методике используется следующий подход к определению семейных предприятий: предприятия, на которых работает два и более члена семьи (хотя бы один из которых на руководящей должности) или предприятия, на которых руководитель вышел на пенсию, а управление предприятием передал в руки представителя семьи.

После определения самого понятия семейного бизнеса необходимо приступить к третьему этапу исследования.

3 этап. Выделение семейных предприятий. Нами предложен следующий подход к выделению семейных предприятий из несемейных:

- определение масштабов исследования (например, малые предприятия семейного типа в АР Крым, или предприятия семейного типа в АР Крым, или малые предприятия семейного типа на рынке туристических услуг и т.д.);

- поиск статистической информации по количеству предприятий (независимо от того семейные они или нет) в рамках определенного масштаба исследования;

- определение выборки исследования (например, 20 % от общего количества предприятий);

- поиск списка исследуемых предприятий (например, при изучении предприятий на рынке подарочно-сувенирной продукции, делается запрос в местные исполкомы для получения информации о том, какие предприятия заняты в данной сфере);

- составление анкеты для исследования семейного бизнеса с включением вопроса о принадлежности к семейному предприятию (в рамках масштаба исследования).

4 этап. Для достижения поставленных целей исследования нужна хорошая информация. Так же как исследователи должны тщательно оценивать качество полученных вторичных данных, они должны быть внимательны при сборе первичных данных, то есть следить за их релевантностью, достоверностью, актуальностью и эффективностью [1, c. 316].

Для разработанной нами методики исследования будет использоваться метод структурированного прямого опроса, в ходе которого применяется стандартный перечень прямых вопросов. Опрос предлагается проводить путем личного интервью по семи основным направлениям: характеристика семейного бизнеса; управление семейным бизнесом; стратегическое планирование; преемственность; фактор семьи; налоговая и бизнес среда; экономический анализ.

В качестве инструмента разработанной нами методики используется анкета с закрытыми вопросами, а именно альтернативными вопросами, вопросами с выборочным ответом, со шкалой важности и оценочная шкала.

На основании проведенного анализа, делается «фотография» семейного бизнеса и выделяются его основные проблемы.





2 этап Определение понятия семейного бизнеса


3 этап Выделение семейных предприятий


4 этап Сбор первичной информации


Анализ полученной информации


Составление «фотографии» семейного бизнеса,

определение его проблем


5 этап Сравнительный анализ деятельности

исследуемого предприятия с общими

показателями семейного бизнеса и с

зарубежными показателями


Составление «фотографии» деятельности семейного

предприятия, определение его проблем


Рис. 1. Методика оценки факторов, влияющих на экономическую деятельность предприятий семейного типа


5 этап. Сравнительный анализ деятельности определенного семейного предприятия с общими показателями по семейным и несемейным предприятиям в пределах масштаба исследования. Изучив и проанализировав данные о деятельности семейных и несемейных предприятий в масштабах исследования, можно непосредственно переходить к оценке факторов, влияющих на их экономическую деятельность.

На основании проведенного анализа, делается «фотография» деятельности семейного предприятия, и выделяются основные проблемы, препятствующие его развитию.

В дальнейшем, исходя из полученных результатов исследования, разрабатываются мероприятия по укреплению сильных и ликвидации или нейтрализации слабых сторон.

Литература:

1) Котлер Филип. Основы маркетинга / Котлер Филип, Армстронг Гари, Сондерс Джон, Вонг Вероника; пер. с англ. – [2-е европ. изд.]. - М.; СПб.; К.; Издательский дом «Вильямс», 2003. – 944 с.: ил. – (Парал. тит. англ.. – 943 с.).


Кульчицький Ярослав Володимирович

Національний лісотехнічний університет України, м.Львів


СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ У КОНТЕКСТІ ПОШУКУ ЇЇ ОПТИМАЛЬНОЇ МОДЕЛІ


Незважаючи на те, що наша країна з офіційним статусом незалежної вже увійшла до третього тисячоліття, відкритою і надзвичайно актуальною залишається проблема: яка економічна модель, що ґрунтується на демократичних цінностях, може якнайкраще задовольнити усі матеріальні, соціальні й духовні потреби народу України. Іншими словами, становлення національної економічної системи України передбачає визначення її найбільш оптимальної моделі.

Вітчизняні дослідники вже тривалий час ведуть дискусію з приводу найбільш прийнятної та найефективнішої економічної моделі для України. Деякі з них наводять низку аргументів, що Україна повинна взяти за взірець, орієнтир свого економічного розвитку якусь із розвинутих країн, зокрема, Німеччину, Швецію, Францію і т.п.

Водночас інші українські економісти намагаються уникати порівнянь вітчизняної економічної системи з ринковою системою тієї чи іншої країни і натомість виділяють найбільш характерні її порівняльні переваги. Серед таких, як правило, називають значні запаси корисних копалин і вигідне територіальне розміщення сировинних родовищ; високу родючість сільськогосподарських угідь та 25% світових запасів чорнозему (за найновішими даними понад 50 % території України становлять чорноземи [1, C. 461]); вигідне транспортно-географічне положення; високий рівень кваліфікації багатьох професійних категорій працівників; наявність концентрованої системи науково-дослідних, проектно-конструкторських закладів та експериментальних баз, як основи для розроблення і впровадження нових технологій; значні масштаби основних промислово-виробничих фондів, що дасть змогу знизити капіталомісткість технологічної модернізації та ін.

Більшість вітчизняних та зарубіжних учених-економістів схиляються до висновку про неприйнятність для пострадянських країн, зокрема України, ліберальної моделі економіки, яка ґрунтується на методологічному індивідуалізмі неокласичної теорії. Натомість методологічному індивідуалізму, що розглядається як несумісний з соціальною ринковою економікою, протиставляється соціальний індивідуалізм як нова теоретична парадигма, співзвучна сучасним економічним системам розвинутих країн. Вирішення завдання розробки національної моделі ринкової економіки відбувається на шляхах моделювання ідеального типу. При цьому враховуються прогресивні тенденції розвитку ринкової економіки у всіх розвинутих країнах. На думку багатьох учених, вибір для України пролягає між шведською і німецькою моделями економіки, але з урахуванням їх переваг і недоліків. До цього додається ідея про необхідність врахування досвіду інших країн (Японії, Іспанії, Ізраїлю) у формуванні соціально зорієнтованої економіки не лише у сфері розподілу, а й у сфері виробництва. Крім того, на основі вивчення досвіду функціонування розвинутих економічних систем теоретично узагальнюються поняття "змішана економіка", "соціалізація економіки", "соціальна структура змішаної економіки" та ін. [3, C. 120].

Сучасний польський економіст Г.Колодко, розмірковуючи у 2008 р. про майбутню долю України, зазначає, що вона залежатиме від того, чи зможе Україна інтегруватися за кількадесят років до Європейського Союзу. Інші варіанти – це подальше зближення з Росією або, що найгірше, розкол країни. Найкращим варіантом учений вважає "…інтегрування України до ЄС при умові, що це не буде використано як інструмент послаблення Росії, а виступатиме геополітичним "очищенням" поля для всебічно корисного співробітництва з останньою" [5, С. 339].

Таким чином, в українській та зарубіжній економічній думці, ймовірно, завершується досить тривалий період теоретичних шукань і дискусій щодо того, на які національні типи економічних систем доцільно орієнтуватися Україні: шведську, німецьку, французьку чи інші системи. Інакше кажучи, об’єктивні передумови зумовлюють необхідність перегляду вищевказаного методологічного підходу, який пов’язує пошук Україною власної стратегічної економічної моделі з вибором певної країни як взірця для наслідування. Серед цих об’єктивних передумов, безперечно, найважливішою є все більше утвердження й зміцнення Європейського Союзу, який об'єднує сьогодні 27 національних економічних систем та функціонування якого призводить до подальшої уніфікації його інституцій.

Справді, зважаючи на незворотні інтеграційні процеси у ЄС (уніфікація інституційної бази розвитку національних економічних систем, функціонування спільної грошової одиниці – "євро", узгоджена грошово-кредитна і валютна політика, поступове вирівнювання рівнів економічного розвитку країн – членів ЄС і т.п.) зникає й потреба орієнтації України на національну економічну систему якоїсь однієї європейської держави [2, С. 259].

З цього випливає, що нині найбільш прийнятним для України у контексті пошуку її оптимальної економічної моделі є рух до інституційних та економічних параметрів, стандартів Європейського Союзу. При цьому потрібно чітко усвідомлювати, що сам ЄС ще перебуває на стадії становлення і має чимало внутрішніх суперечностей, зумовлених тим, що об'єднав держави й народи з різним рівнем економічного, політичного, правового, культурного розвитку. Зрештою, що є дуже важливим, національна ментальність, світогляд, цінності людей різних країн ще далекі від якоїсь уніфікації, якщо у принципі їх можна буде коли-небудь уніфікувати. А це відповідно сильно позначається на економічній культурі.

Необхідно зазначити, що Україна на державному рівні визнала пріоритетним напрямком своєї зовнішньої політики та економічної діяльності вступ до ЄС. Свідченням цього є неодноразові заяви Президентів України, створення в Уряді міністерства з питань європейської інтеграції, підписання та ратифікація Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС і т.п.

У цьому контексті А.Чухно слушно зазначає: "Як засвідчує досвід практично всіх країн – претендентів на вступ до ЄС, ця мета може стати додатковим потужним стимулом і каталізатором соціально-економічних та політичних зрушень" [4, C. 287]. Справді, європейський вибір України змушує виконувати взяті на себе зобов’язання перед ЄС, що означає приведення законодавства у відповідність до вимог ЄС, проведення економічної політики, визначеної Маахстрихтськими критеріями, яких дотримуються усі члени ЄС. Так, у Маастрихтській угоді 1991 р. на основі набутого досвіду, який мають переймати майбутні нові країни – члени ЄС, подано загальні "критерії конвергенції" вступу до Європейського економічного та валютного союзу: 1) величина державного бюджетного дефіциту; 2) величина загального державного боргу; 3) темп інфляції (зміна індексу споживчих цін); 4) відхилення величини валютного обмінного курсу; 5) коливання процентної ставки за довгостроковими державними паперами. Фактично, як слушно зазначають П.Леоненко і О.Черепніна, йдеться про примусове зближення різних національних економік [3, С. 267].

Таким чином, можна зробити висновок, що вибір Україною економічної системи Європейського Союзу за стратегічний вектор і мету своєї системної суспільної трансформації є, на наш погляд, підготовлений і об’єктивно зумовлений усім ходом її тривалого суспільно-економічного поступу і, без сумніву, відкриває якісно нові обрії подальшого розвитку й розквіту українського народу. При цьому більш оптимістичну економічну перспективу у ХХІ ст. матимуть ті нації, домінуючі цінності яких повніше відповідатимуть нинішнім світовим реаліям і викликам часу та будуть здатні зумовити й підтримати системні трансформації на основі безперервного оновлення і змін ключових парадигм соціально-економічного розвитку.

Література

1. Дубович І.А. Країнознавчий словник-довідник. - [5-те вид., перероб. і доп.]. - К.: Знання, 2008. - 839 с.
   
2. Кульчицький Я.В. Порівняння економічних систем (проблеми методології): [монографія] / Я.В.Кульчицький, Б.В.Кульчицький. - Львів: Вид. центр Львівського національного університету імені Івана Франка, 2007. - 318 с.
   
3. Леоненко П.М. Сучасні економічні системи: навч. посіб. / П.М.Леоненко, О.І. Черепніна. - К.: Знання, 2006. - 429 с. - (Вища освіта ХХІ століття).
   
4. Чухно А.А. Постіндустріальна економіка: теорія, практика та їх значення для України. - К.: Логос, 2003. - 631 с.
   
5. Kołodko G.W. Wędrujący świat / Grzegorz W. Kołodko. - Warszawa: Prószyński i S-ka, 2008. - 440 s.
   

Недяк Наталія Володимирівна

Херсонський національний технічний університет, м. Херсон


ПЕРЕХІД ВІД ЕКСПОРТНО–СИРОВИННОГО ДО ІНВЕСТИЦІЙНО–ІННОВАЦІЙНОГО ТИПУ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ


Період 2008–2015 рр. має стати важливим етапом прискорення економічного та соціального розвитку України шляхом здійснення прогресивного характеру структурних перетворень в економіці, поглиблення її зовнішньої інтегрованості та значного поліпшення діяльності ринкових інститутів, оскільки за протилежних умов Україна буде все більше і більше відноситися до числа країн з повністю залежним розвитком, в якій рівень соціальних протиріч буде нагромаджуватися. Отже, мова йде про створення умов для ефективного і динамічного економічного зростання, що базується на інвестиціях та інноваціях, які забезпечать структурно-технологічну модернізацію вітчизняної економіки та стабільне підвищення добробуту громадян України. Останнє стає головною стратегічною метою економічної політики держави.

Сучасний етап соціально-економічного розвитку держави вимагає орієнтувати економічну політику на невпинне скорочення існуючого розриву між Україною та найбільш розвиненими країнами світу.

Орієнтиром економічного розвитку України є входження до групи країн, де домінує інноваційний шлях розвитку. Основними умовами формування ефективної економічної системи, здатної на прискорений розвиток, та відповідно сприятливого ділового клімату є утвердження прав приватної власності (перш за все, на землю та нерухомість) та забезпечення їх захисту, створення рівних умов конкуренції, розвиток стійких і ефективних фінансових інститутів та інститутів, що здійснюють адміністрування в економіці сьогодення. Прискорення темпів інноваційної діяльності та підвищення її ефективності мають характеризуватися, передусім:

• активізацією структурної перебудови економіки і відповідним удосконаленням її матеріально-технічної бази з метою досягнення її сприйнятливості до науково-технічних новацій;
  
• більш досконалим і глибоким обґрунтуванням соціально-економічної доцільності, можливостей впровадження науково-технічних розробок на стадії їх планування з врахуванням рівня пріоритетності і престижності на ринках;
  
• підвищенням рівня фінансування науково-технічних розробок з урахуванням цього аспекту законодавчою базою, а також розширенням масштабів залучення позабюджетних коштів, особливо для інноваційної діяльності.
  

Забезпечення стабільних темпів розвитку економіки України в середньо- та довгостроковій перспективі потребує вирішення фундаментальних проблем:

• прискореного інвестування реального сектора економіки завдяки реалізації державних заходів щодо запровадження ефективних механізмів залучення коштів населення, доходів від приватизації та створення сприятливих умов для внутрішніх і прямих іноземних інвестицій;
  
• реалізації з боку держави ефективних інституційних перетворень у напрямку реформування інститутів власності, створення ринкової інфраструктури, розвитку корпоративного руху, підвищення ефективності виробництва та обміну, реалізації програми енергозбереження;
  
• проведення жорсткої бюджетної політики шляхом зміцнення бюджетної дисципліни, підвищення контролю за видатками, оптимізації пільгового оподаткування при зменшенні податкового тягаря для виробників, вдосконалення системи державних закупівель;
  
• використання ефективних інструментів грошово-кредитної політики щодо забезпечення необхідної збалансованості монетарних і макроекономічних показників.
  

 Враховуючи, що основними характеристиками розвитку світової економіки до 2015 р. можуть стати масштабне використання сучасних технологій в країнах, що розвиваються; перетворення Китаю та Індії на головні локомотиви світового економічного зростання; старіння населення в розвинених країнах на тлі швидкого зростання населення в країнах, що розвиваються; прискорення інновацій, посилення їх впливу на економічний розвиток, зовнішньополітичні стратегії України мають орієнтуватися на пріоритетний розвиток економічних відносин з найбільш динамічними країнами та регіонами світу – не лише сьогоднішніми, але насамперед потенційними лідерами світової економіки.

Розвиток правових інститутів для ефективного здійснення зовнішньоекономічних операцій, у тому числі у відповідності з прийнятими країною зобов’язаннями щодо вступу до СОТ та адаптації правової системи до норм права Європейського Союзу. У цьому відношенні особливо важливим є врегулювання комплексу питань, пов’язаних з впровадженням в Україні прийнятих у СОТ та в ЄС форм і методів регулювання міжнародної торговельної діяльності та надання державного сприяння економічному розвитку; створенням стабільного та передбачуваного, вільного від корупції та надмірного державного втручання в економіку інвестиційного клімату; створенням умов для прискореного розвитку окремих форм зовнішньоекономічної діяльності, включаючи розвиток міжнародної електронної торгівлі, впровадження електронних технологій у діяльність фондових бірж, регулювання ф’ючерсних операцій з фінансовими і валютними інструментами; стримування масового відтоку за кордон інтелектуального капіталу країни; міграцією і працевлаштуванням українців за кордоном і іноземців на території України, включаючи вирішення питань, зв’язаних з регулюванням умов працевлаштування українців за кордоном, і нерегульованого напливу закордонних мігрантів в Україну, що приносять із собою серйозні соціальні (у т.ч. в аспекті правопорядку) і медичні проблеми.

З метою забезпечення вищевказаних пріоритетів варто прийняти довгострокову концепцію структурної перебудови національної економіки та цілеспрямовано формувати такий інвестиційний режим, у рамках якого був би економічно доцільний перетік капіталу у більш перспективні і стратегічно вигідні види економічної діяльності. Зокрема, повинен передбачати комплекс державних заходів, у т.ч. здійснюваних через спеціально уповноважені державні організації або діючі за дорученням держави недержавні структури (недержавні агентства розвитку, інститути фінансування і страхування експорту і т. п.). Тому проводячи паралель при переході від експортно–сировинного до інвестиційно–іноваційнного потрібно запровадити:

• прогресуюче зниження реальних процентних ставок по кредитах для сфери зовнішньоекономічної діяльності з метою більш ефективної концентрації фінансових коштів для здійснення кредитування закордонних споживачів української продукції;
  
• створення сучасної системи страхування кредитів і зовнішньоекономічних ризиків для експорту капіталомістких товарів;
  
• запровадити економічні, в тому числі, податкові стимули, податкове кредитування імпорту інвестиційного устаткування для створення технологічно досконалих виробництв;
  
• тимчасове підвищення тарифного захисту освоєння нових, технологічно ємних виробництв;
  
• надання державою безкоштовних техніко-економічних консультацій та інформаційного забезпечення для розгортання експортоорієнтованих високотехнологічних виробництв, освоєння нових ринків.
  

Проаналізувавши вище викладене, можна зробити висновок, що створення умов для ефективного і динамічного економічного зростання, що базується на переході від експортно–сировинного до інвестиційно–інноваційного типу економічного розвитку, зорієнтує економічну політику на невпинне скорочення існуючого розриву між Україною та найбільш розвиненими країнами світу.


Форкун І.В., Пастушок Н.П.

Хмельницький національний університет, м. Хмельницький


ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ БЮДЖЕТНОГО УСТРОЮ УКРАЇНИ


У статті розглянуто теоретичні засади бюджетного устрою в Україні, досліджено взаємозв’язок між складовими бюджетної системи в умовах трансформаційних перетворень.


Актуальність теми дослідження визначається необхідністю підвищення ефективності управління бюджетними коштами, що викликані проведенням трансформацій у бюджетній сфері.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідження питання реформування бюджетного устрою присвячено праці Богачової О.К., Буковинського С. В., Василика О. Д., Кауна О. Б., Ковальчука Т. С., Кравченка В. Н., Крилова В. Г., Луніної І. О. та інших вчених-економістів, однак в їх працях недостатньо висвітлені відносини між ланками бюджетної системи в ракурсі їх сучасного функціонування. Наукові розробки з теорії бюджетного устрою незначні і характеризуються певними розбіжностями. Поза увагою також залишається дослідження сутності бюджетного устрою, відмінності цієї категорії від категорії «бюджетна система».

Метою дослідження є теоретичний аналіз категорій «бюджетний устрій» і «бюджетна система», що дозволяють визначити концептуальні засади сутності та призначення міжбюджетних відносин в контексті прямого впливу на їх специфіку правового регулювання.

Виклад основного матеріалу. Бюджетна система України - сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права [1]. Вертикальна структура бюджету характеризується двома поняттями: бюджетний устрій і бюджетна система, що тісно пов’язані між собою. Бюджетний устрій

показує, в який спосіб побудована бюджетна система, а також відображає організацію вертикальної структури бюджету держави за рівнями влади. Основи бюджетного устрою досить стабільні і обумовлюються загалом однаковими чинниками в різних країнах. Основами бюджетного устрою, що відбивають напрями та форми вертикальної побудови бюджету, є: виділення видів бюджетів; установлення принципів побудови бюджетної системи; розмежування доходів і видатків між

Ланки	Рівні
	І	II	III
Держава	АРК Крим	Райони	Міста районного значення
			Селищні ради
			Сільські ради
		Міста республіканського значення	Райони міста
			Міста районного значення
			Селищні ради
			Сільські ради
	Області	Райони	Міста районного значення
			Селищні ради
			Сільські ради
		Міста обласного значення	Райони міста
			Селищні ради
			Сільські ради
	Міста спеціального cтатусу (Київ, Севастополь)	Райони міста	Міста районного значення
			Селищні ради
			Сільські ради

Таблиця 1 - Ієрархічна система сучасного територіального устрою України


ланками бюджетної системи; організація взаємовідносин між різними бюджетами. Бюджетний устрій визначається державним устроєм і адміністративно-територіальним поділом України. Бюджетний устрій ґрунтується на принципах єдності, повноти, достовірності, гласності, наочності та самостійності усі бюджетів, що входять до бюджетної системи України. Ієрархічна система сучасного територіального устрою України представлена у таблиці 1 [4,с.24].

Бюджетний устрій держави - це фінан­совий хребет, на якому вибудовується вся система державного управління. На думку М. Піскотіна, норми права, які виз­начають бюджетний устрій, мають основне значення для бюджетного права [2, с.63].

Поняття бюджетного устрою формально визначалося у ст. З Закону України «Про бюджетну систему України» (який був чин­ним до прийняття БК) як організація та принципи побудови бюджетної системи, її структури і взаємозв'язок між окремими її ланками. Правовою основою сучасного бю­джетного устрою є норми Конституції Ук­раїни, які визначають засади територіально­го устрою та систему адміністратив­но-територіального устрою, а також визначення цього поняття у Бюджетному кодексі України відсутнє. Безумовно, це є прогалиною бюджетного законодавства, оскільки бюджетний устрій - центральне питання бюджетного будівництва, визначальний фак­тор формування та розвитку фінансової політики держави. Відсутня також єдина по­зиція щодо визначення змісту цього базового поняття серед представників фінансової на­уки. Так, Н. Новинський бюджетний устрій визначив не лише як види бюджетів і співвідношення між ними, а й як розмежу­вання доходів і видатків державного бюдже­ту між його різними ланцюгами, а також по­рядок їх розподілу між окремими бюджетами [2, с.7]. А. Грязнова бюджетний устрій визначає як організайно-правову побудову бюджет­ної системи, що дозволяє виділити в її складі структурні підрозділи (види бюджетів, лан­ки) та визначити форми їх взаємозв'язку [4, с. 136], Н. Хімічева - як засновані на правових нормах принципи побудови бюджетної систе­ми, її структури й організації взаємодії бю­джетів, що входять до неї, за напрямами їх до­ходів і видатків [3, с. 138].

Переважна більшість учених ствер­джує, що поняття бюджетного устрою зміс­товно є ширшим за поняття бюджетної си­стеми. На думку О. Врублевської, Н. Івано­вої, бюджетний устрій як поняття є найбільш широким щодо інших понять бюджетного права. Воно, відображаючи складну ієрархію бюджетних взаємозв'язків у країні, охоплює бюджетне право, бюджетну систему та принци­пи її функціонування, бюджетні повнова­ження органів публічної влади.

В українській фінансово-правовій науці питання, пов'язані із змістом і визначенням бюджетного устрою, залишаються малодослідженими. О. Музика-Стефанчук ствер­джує, що бюджетний устрій - це визначена правовими нормами система бюджетів України, розмежування доходів і видатків між ними, повноваження органів законодавчої та виконавчої влади у сфері бюджету. Бюджетний устрій є принципом побудови бюджет­ної системи, її структури, взаємозв'язком між окремими ланками бюджетної системи. Саме в бюджетному устрої об'єднані ма­теріальні бюджетно-правові норми. Отже, бюджетна система є найважливішим елементом бюджетного устрою, проте не єдиним. Слід погодитися з ученим щодо включення до поняття “бюджетний устрій” розмежування доходів і видатків бюджетів, а також бюджетних повноважень органів вла­ди. Таке визначення надає поняттю «бю­джетний устрій» багатоаспектного змісту, додаткового значення та відображає основи відносин між бюджетами.

Хоча у Бюджетному кодексі не визна­чається бюджетний устрій і взагалі не зга­дується слово “рівень”, для відокремлення або групування бюджетів різних адміністра­тивно-територіальних одиниць, з огляду на коло фінансованих повноважень та відноси­ни між ними, доцільно виділити такі рівні бюджетного устрою: Державний бюджет Ук­раїни; бюджети АР Крим, обласні, м. Києва та Севастополя; районні бюджети та бюдже­ти міст обласного підпорядкування; бюджети сіл, се­лищ, міст районного підпорядкування та районів у містах. Таким чином, побудова бю­джетного устрою характеризується наявніс­тю центрального, двох проміжних і муніципального рівнів.

Висновки. Категорії “бюджетний устрій”, “бюджетна система” зумов­лені державним і адміністративно-терито­ріальним устроєм країни. Категорія “бюджет­ний устрій” є зв'язуючим ланцюгом між ка­тегоріями “державний устрій” і “бюджетна система”. Категорії «бюджетний устрій», «бюджет­на система» і «міжбюджетні відносини» за своїм змістом мають бути узгоджені у фор­муванні та здійсненні бюджетної політики держави, а також у нормах Бюджетного Кодексу України. Їх діалектичний зв'язок закладає основу розу­міння всіх бюджетно-правових відносин, а також впливає на узгоджене прийняття за­конодавчих актів з питань бюджету. Цей взаємозв'язок виражається, насамперед, у відповідності бюджетної системи бюджетно­му устрою, а міжбюджетних відносин - бю­джетному устрою і бюджетній системі; їх впливі один на одного та взаємозумовленості. Існуючі правові, економічні, організаційні суперечності бюджетного устрою України обумовлюють його особливості та необхідність реформування. Особливостями бюджетного устрою України є: відсутність уніфікованої низової бюджетної одиниці; суперечливий правовий статус обласних і районних бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим; відсутність чіткого розподілу функцій та повноважень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що не дає змоги визначити їх бюджетні повноваження.

Література

1. Бюджетний Кодекс України від 2001.06.21 №2542-III
   
2. Бюджетна система / Під. ред. О.К. Врублевської, М.В. Романовского. -К., 2008.-с.350
   
3. Музика-Стефанчук О. А. Фінансове право. – К., 2007.-с.256
   
4. Форкун І. В., Фролова Н. Л. Фінансові аспекти адміністративно-територіальної реформи в Україні // Фінанси України. - 2008. - № 1.-С.24.