Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій стратегія розвитку україни у глобальному середовищі

Вид материала

Документы

Содержание Політика рефінансування національної системи житлового іпотечного кредитування Щодо сек’юритизації іпотечних кредитів Щодо розробки ефективних схем рефінансування іпотечних портфелів малих та середніх банків Щодо управління ризиками, які виникають в процесі іпотечного кредитування та рефінансування Щодо розширення державних програм рефінансування іпотечних кредитів Проблеми формування державної стратегії управління трудовими ресурсами Інфраструктура західного регіону україни: проблеми і напрями розвитку ОСНОВНІ ПРІОРИТЕТИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ЗАКАРПАТТЯ та АР КРИМ Стратегические возможности формирования конкурентоспособности экономики украины Мале підприємництво як підґрунтя соціально-економічного розвитку окремих регіонів Стратегічні пріоритети розвитку Страхування життя – інструмент вирішення соціальних проблем

Подобный материал:

• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3615.59kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3379.13kb.
• Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2382.48kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2826.09kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 3522.45kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 4388.83kb.
• Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.

ПОЛІТИКА РЕФІНАНСУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СИСТЕМИ ЖИТЛОВОГО ІПОТЕЧНОГО КРЕДИТУВАННЯ


Розвиток вторинного іпотечного ринку є важливим етапом у становленні національної системи іпотечного кредитування, оскільки передбачає впровадження інноваційних схем та інструментів рефінансування іпотечних кредитів. Реалізація ефективних програм рефінансування іпотеки забезпечить фінансові вливання в банківський сектор, які стимулюватимуть прогресивне зростання обсягів кредитування нерухомості та зниження рівня процентних ставок по кредитам. Водночас, система іпотечного кредитування та рефінансування іпотечних кредиторів безпосередньо залежить від становлення таких важливих структурних елементів іпотечного ринку як система пенсійного забезпечення, страхування іпотеки, участь держави в розвитку іпотеки та інше. Рефінансування іпотеки як принципово важлива складова функціонування іпотечної системи країни повинна функціонувати на ринкових засадах, а також поєднувати інтереси суб’єктів фінансового ринку щодо залучення та розміщення довгострокових кредитних ресурсів та держави. На нашу думку, впровадження системи рефінансування в рамках становлення в Україні вторинного іпотечного ринку потребує комплексного підходу у формі реалізації політики рефінансування національної системи житлового іпотечного кредитування.

Під політикою рефінансування національної системи житлового іпотечного кредитування розуміємо комплекс заходів щодо підтримки та розвитку діяльності з рефінансування іпотечних кредитів, який включає гармонізацію правового, інституційного, фінансового поля функціонування учасників іпотечного ринку з метою формування ефективної системи розширеного іпотечного кредитування із залученням довгострокових ресурсів ринків капіталу.

Реалізація комплексу заходів щодо рефінансування іпотечного кредитування, в перш чергу, покликана вирішити актуальні проблеми, які супроводжують діяльність іпотечних кредиторів. Серед них високий рівень ризиків іпотечного кредитування, низький рівень стандартизації іпотечних кредитів, високі процентні ставки за іпотечними кредитами, відсутність ресурсного забезпечення на довгостроковій основі та інше. Враховуючи проблеми розвитку вторинного іпотечного ринку в Україні, складовими комплексної політики рефінансування національної системи іпотечного кредитування, на нашу думку, мають бути:

• вдосконалення чинного законодавства
  
• розвиток класу інституційних інвесторів в іпотечні цінні папери
  
• розробка ефективних схем рефінансування іпотечних портфелів малих та середніх банків
  
• управління ризиками, які виникають в процесі іпотечного кредитування та рефінансування іпотечних портфелів
  
• державні програми рефінансування іпотечних кредитів
  
• навчання та підготовка фахівців
  

Першочерговим завданням на шляху становлення ефективної системи іпотечного рефінансування є забезпечення адекватного нормативно-правового регулювання питань, пов’язаних з випуском іпотечних цінних паперів. Тут розглядаємо окремо законодавство, що регулює випуск іпотечних облігацій та механізм сек’юритизації іпотечних кредитів. Щодо випуску іпотечних облігацій однією з ключових прогалин чинного законодавства є відсутність детальної процедури банкрутства банків-емітентів іпотечних облігацій. Окремі норми на даний момент містяться у різноманітних законодавчих актах та регулюють зазначену процедуру, однак вони взагалі не деталізують порядок бухгалтерського обліку іпотечного покриття, передачі іпотечного покриття на баланс управителя, відчуження іпотечних активів банку, взаємодію тимчасового адміністратора, ліквідатора з управителем тощо. В даний час питання врегулювання процедури банкрутства емітентів іпотечних облігацій є надзвичайно актуальними зважаючи на наявність у іпотечного кредитора-емітента іпотечних цінних паперів ризику власної ліквідності, обумовленого низькою капіталізацією банківської системи України і незбалансованістю в структурі активів і пасивів комерційних банків. Впевненість інвесторів в надійності іпотечних цінних паперів багато в чому визначається законодавчим опрацьовуванням питань, що стосуються гарантій їх переважних прав по відношенню до забезпечення цінних паперів; контролем за забезпеченням цінних паперів, а також питаннями, пов'язаними з наслідками гіпотетичного банкрутства емітентів цінних паперів. На нашу думку, оптимальним рішенням питання врегулювання процедури банкрутства банків емітентів іпотечних облігацій може стати розробка Положення про процедуру банкрутства банків-емітентів іпотечних облігацій.

Щодо сек’юритизації іпотечних кредитів необхідним є прийняття окремого закону про сек’юритизацію іпотечних активів, який повинен окреслити такі питання, як: юридична структура спеціалізованої іпотечної установи; порядок передачі іпотечного пулу з балансу іпотечного кредитора на баланс SPV; якісні характеристики цінних паперів, забезпечених іпотечними кредитами; права інвесторів в цінні папери, забезпечені іпотечними кредитами; порядок обслуговування кредитів іпотечного пулу на балансі SPV; порядок задоволення вимог інвесторів в разі банкрутства чи неплатоспроможності SPV, іпотечного кредитора чи обслуговуючої установи; державне регулювання та нагляд за діяльністю спеціалізованих іпотечних установ; оподаткування та бухгалтерський облік передачі іпотечних активів.

Одним з напрямків підвищення інвестиційної привабливості іпотечних цінних паперів є формування класу інституційних інвесторів в іпотечні цінні папери. Заходами, що стимулюватимуть цей процес можуть бути такі: надання окремих податкових пільг для інвесторів в іпотечні цінні папери в частині оподаткування доходу за такими цінними паперами; звільнення від оподаткування доходів від іпотечного покриття, спрямованих іпотечною установою другого рівня на користь власників іпотечних цінних паперів; врахування інвестицій в іпотечні цінні папери при розрахунку резервів ліквідності страхових компаній та пенсійних фондів.

Щодо розробки ефективних схем рефінансування іпотечних портфелів малих та середніх банків зауважимо, що в даний момент в Україні здійснені угоди з іпотечного рефінансування лише двома банками, які входять до групи великих системних банків. Вихід на міжнародні на національний ринки капіталу є неможливим для малих та середніх банків, зважаючи на ряд об’єктивних причин. Тому задля підвищення ефективності рефінансування іпотечних кредитів, а також надання таким процесам масового характеру, вважаємо за доцільне надання пріоритету в політиці рефінансування іпотечних кредитів через державні установи, на зразок Державної іпотечної установи, рефінансуванню малих та середніх банків, а також впровадження зарубіжної практики використання іпотечних кондуїтів, які забезпечують випуск іпотечних цінних паперів на основі об’єднаного пулу іпотечних кредитів кількох банків, що може стати перспективним напрямком вирішення питання іпотечного рефінансування малих та середніх банків.

Щодо управління ризиками, які виникають в процесі іпотечного кредитування та рефінансування робимо висновок про необхідність систематизації ризиків, які виникають в процесі рефінансування іпотечних кредитів, впровадження інструментів управління та мінімізації ризиків, адаптованих до національних умов функціонування фінансового сектору та чинного правового поля.

Щодо розширення державних програм рефінансування іпотечних кредитів перспективними напрямками діяльності вважаємо відкриття спеціальних ліній рефінансування іпотечних кредитів для пільгових категорій населення.

Окремо виділяємо заходи щодо навчання та підготовки фахівців в галузі іпотечного кредитування та рефінансування, оскільки становлення іпотечних відносин в Україні потребує висококваліфіковані кадри на іпотечному ринку..

Узагальнюючи надані рекомендації щодо формування політики рефінансування національної системи житлового іпотечного кредитування, підкреслюємо, що така політика повинна бути комплексною, має забезпечити реалізацію інтересів усіх учасників іпотечних відносин та враховувати прогресивний зарубіжний досвід. Лише за таких умов впровадження механізмів рефінансування в контексті формування вторинного іпотечного ринку в Україні сприятиме вирішенню проблем та забезпечуватиме розвиток сфери іпотечного кредитування.


Кошеленко Вікторія Василівна

Донецький державний університет управління, м.Донецьк


ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ СТРАТЕГІЇ УПРАВЛІННЯ ТРУДОВИМИ РЕСУРСАМИ


Найважливішим чинником, що визначає сучасний і перспективний розвиток економічного потенціалу будь-якої держави, є трудові ресурси — сукупність здібних до праці людей. Саме тому проблеми управління трудовими ресурсами займають значне місце в формуванні стратегії державного розвитку країни.

В Україні поки що не створена добре скоординована і всебічноохоплююча система управління процесами відтворювання робочої сили, яка дозволила б через дію існуючих і упровадження в господарську практику нових економічних важелів відпрацювати гнучкий механізм досягнення бажаного стану. Саме це є однією з вагомих причин посилення розбалансованості основних відтворювальних параметрів і загострення суперечностей у сфері соціально-трудових відносин. А світова фінансова криза тільки усугубляє ці проблеми.

Безперервно звужується природна основа відтворювання робочої сили. На 1 вересня 2009р. в Україні, за оцінкою, проживало 46016,2 тис. осіб. Упродовж січня-серпня поточного року чисельність населення зменшилася на 127,5 тис. осіб, що у розрахунку на 1000 жителів становило 4,2 особи. Зменшення чисельності населення країни відбулося виключно за рахунок природного скорочення – 136,2 тис. осіб, водночас зафіксовано міграційний приріст населення – 8,7 тис. осіб. При цьому сформувалася несприятлива з погляду потреб сучасної економіки вікова структура зайнятого населення, зросло демографічне і економічне навантаження працездатного населення. Сьогодні режим відтворювання робочої сили України можна визначити як обумовлений значною мірою кризовими явищами в економіці, які пригноблюють демографічну складову пропозиції робочої сили і можуть формувати нераціональні міграційні потоки.

Згідно з інфомацією Державного комітету статистики України офіційного статусу безробітних на 1 жовтня 2009р. набули 542,7 тис. осіб, що у відсотковому відношенні до 1 жовтня 2008р. складає 105,7%. Навантаження незайнятого населення, яке перебувало на обліку державної служби зайнятості, на кінець вересня поточного року становило 75 осіб на 10 вільних робочих місць (вакантних посад). Зокрема для Донецької області цей показник дорівнює 107 зареєстрованих безробітних на 10 робочих місць.

Аналізуючи ситуацію, яка склалася на ринку праці України з урахуванням вищезгаданого, доцільно визначити основні проблеми, які безпосередньо впливають на процеси формування та реалізації стратегії управління трудовими ресурсами.

По-перше, різке скорочення державних інвестицій, насамперед, прийняття останніми роками «соціальних» бюджетів.

По-друге, нерозвиненість профспілкового руху і нерозуміння переважною більшістю профспілкових об'єднань своїх функцій як соціальних партнерів служать причиною повільного становлення системи колективних переговорів для вирішення проблем у сфері трудових відносин. Профспілковий рух як учасник колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин повинен активізуватися.

По-третє, подвійна функція держави як гаранта законних прав працедавців і найманих працівників, з одного боку, і основного власника засобів виробництва, а тому і працедавця, з другого боку, призводить до монопольного положення державних органів в системі соціального партнерства.

По-четверте, галузеві об'єднання працедавців недержавної форми власності, які могли б взаємодіяти з органами влади на початках соціального партнерства, практично відсутні, а ті, що створені, віддають перевагу вирішенню підприємницьких і політичних питань. Крім того, на підприємствах приватного сектора колективні угоди часто не укладають.

По-п’яте, відсутність достовірної статистичної інформації, яка б об’єктивно характеризувала ситуацію на ринку праці.

По-шосте, Кодекс законів про працю містить достатньо велику кількість неузгодженостей і суперечностей, що ослабляє нормативно-правову базу трудових відносин і соціального партнерства на національному рівні.

Доводиться визнати, що ті організаційні напрями, на яких переважно зосереджується увага в територіальних програмах зайнятості населення, не можуть сьогодні радикально змінити стан справ на краще. Такі практичні заходи, як організація суспільних робіт, допомога по безробіттю, квотування робочих місць, є своєрідними соціальними амортизаторами, які лише пом'якшують ситуацію. Натомість першочергове значення повинні отримати перспективні заходи структурної і інвестиційної політики, які заповнять певний вакуум в системі управління даними процесами. Саме вони повинні забезпечити розгортання виробничої діяльності, надходження необхідних коштів для організації робочих місць. Тільки сформувавши необхідні передумови для налагодження механізмів відтворювання системи робочих місць, можна стимулювати працездатне населення до пошуку найприйнятнішої сфери додання праці.

Таким чином, стає очевидною необхідність формувати нову, узгоджену з концептуальними початками загальноекономічного управління технологію ефективного регулювання процесів відтворювання робочої сили на державному, регіональному і галузевому рівнях. Практична реалізація цього можлива на основі всебічного розвитку системи соціального партнерства як засобу взаємодії регіональних органів влади, профспілок і працедавців, активного цілеспрямованого впливу за допомогою заходів інвестиційної, структурної, фінансової політики на поглиблення місткості сфери додання праці, нових форм і методів індикативного планування і прогнозування процесів на ринку праці і зсувів у сфері зайнятості населення.


Крупін Віталій Євгенійович

Інститут регіональних досліджень НАН України, м. Львів


ІНФРАСТРУКТУРА ЗАХІДНОГО РЕГІОНУ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ І НАПРЯМИ РОЗВИТКУ


Аналіз техніко-економічного стану інфраструктури областей Західного регіону України вказує на незадовільний рівень забезпеченості даної території об’єктами, необхідними для її повноцінного розвитку. Водночас очевидно, що ефективне функціонування комплексної системи виробничої і соціальної інфраструктури є необхідною умовою структурних перетворень, стабілізації та зростання економіки регіону, розвитку зовнішньоекономічної діяльності, підвищення життєвого рівня населення, а також забезпечення національної безпеки країни. Відтак дуже важливим є приділення органами державного і місцевого управління значної уваги проблемам розвитку інфраструктури, а також пошук інноваційних рішень та впровадження сучасних технологій у сфері інфраструктурного забезпечення регіонів.

До основних факторів стримування розвитку інфраструктури Західного регіону України потрібно віднести:

• недостатній рівень фінансування створення, розвитку і поточної діяльності об’єктів інфраструктури з державного та місцевих бюджетів, яке здійснюється, як правило, за залишковим принципом;
  
• низький рівень інвестиційної привабливості інфраструктури регіону для приватних та інституційних інвесторів;
  
• відсутність повноцінного і конкурентного ринку транспортних, інформаційних, освітніх, науково-технічних, соціальних, комунальних та інших послуг;
  
• низька ефективність діяльності підприємств виробничої та соціальної інфраструктури;
  
• повільне зростання рівня якості послуг у всіх сферах інфраструктурної системи економіки, особливо враховуючи постійне збільшення рівня інфраструктурних потреб як усієї країни, так і її Західного регіону;
  
• низький рівень мотивації праці та соціального захисту працівників виробничої та соціальної інфраструктури. 
  

Проблеми інфраструктури всіх областей Західного регіону є подібними і спричинені багаторічною неефективною загальнодержавною політикою розвитку територій, низьким рівнем фінансування об’єктів інфраструктури, а також відсутністю реального контролю за станом інфраструктури та діяльністю служб з її обслуговування.

Розглядаючи проблеми і перспективи розвитку окремих сфер інфраструктури потрібно зауважити, що однією з найсуттєвіших проблем областей Західного регіону України є надзвичайно низький рівень якості транспортної системи, який проявляється, передусім, через поганий стан дорожнього покриття більшості доріг і вулиць. Якщо магістральні міжміські дороги міжнародного значення (І-ї категорії) підтримуються у задовільному стані, то більшість міжміських доріг загального користування, а також дороги і вулиці міського, районного і місцевого значення західних областей України перебувають у незадовільному стані відповідно до діючих стандартів (наприклад, ДСТУ 3587-97. Автомобільні дороги, вулиці та залізничні переїзди. Вимоги до експлуатаційного стану), а відтак, підлягають терміновому ремонту, або й потребують повного переобладнання внаслідок їх цілковитої невідповідності діючим стандартам.

Водночас потрібно відзначити, що ремонтні роботи з усунення ушкоджень дорожнього полотна проводяться з порушенням діючих нормативів, які чітко окреслюють види пошкоджень і терміни, у які вони повинно бути відремонтовані відповідними службами. Більше того, ДСТУ 3587-97 зобов’язує організації, відповідальні за стан і експлуатацію доріг і вулиць, подекадно перевіряти стан дорожнього покриття та інших елементів доріг і в строк 1-10 діб ліквідовувати їх пошкодження. Врозріз з чинним законодавством ці роботи не виконуються вчасно, а державний чи громадський контроль за їх виконанням фактично відсутній.

Для забезпечення життєдіяльності міст необхідною є ґрунтовна модернізація транспортної системи міст, що передбачають розширення проїжджої частини вулиць, побудову комплексних розв’язок у місцях значного скупчення автотранспорту, виділення окремих смуг для безперешкодного руху пасажирського транспорту, будівництво підземних і наземних пішохідних переходів, встановлення світлофорів для підвищення безпеки руху і дорожніх знаків для покращення інформативності.

Вирішення потребує проблема освітлення міст і населених пунктів. Основними напрямками покращення стану освітлення населених пунктів є:

• збільшення кількості освітлених вулиць, доріг і територій відповідно до санітарних та будівельних норм, зокрема “ДБН В.2.5-28-2006. Інженерне обладнання будинків і споруд. Природне і штучне освітлення”;
  
• збільшення тривалості роботи вуличних освітлювальних засобів у темний час доби до встановлених норм, тобто до 5-10 годин у добу, залежно від пори року;
  
• заміна ламп розжарювання та ртутних ламп у вуличних освітлювальних засобах на енергоефективні натрієві лампи.
  

Значною проблемою Західного регіону є також стан зношеності основних засобів систем водопостачання та водовідведення. Важливо пам’ятати, що більшість існуючих мереж були прокладені ще у 1970-1980 рр., що означає необхідність повної їх заміни у найближчі роки. В інакшому випадку Україну в перспективі чекає раптовий і одночасний вихід з ладу більшості мереж, які вже роками працюють на межі зі зруйнуванням, а періодичні та низькоякісні ремонти не сприяють довготривалому покращенню їх стану. Очевидним є те, що повна заміна цих систем є безальтернативним виходом з ситуації, що виникла.

Для вирішення цієї проблеми необхідними є кардинальні зміни у системі оплати населенням та підприємствами спожитих послуг, повна відміна державних субсидій (які реально дуже рідко компенсуються підприємствам інфраструктури), встановлення лічильників для населення, зниження втрат при водопостачанні шляхом модернізації обладнання. Водночас, без залучення додаткових інвестицій це може виявитися неможливим для виконання, а тому потрібно здійснювати пошук потенційних інвесторів або виділяти значно більші кошти з державного та місцевого бюджетів. Лише ці заходи можуть допомогти запобігти ймовірній катастрофі, на межі якої стоїть система водопостачання міст.

Щодо системи водовідведення, то потрібно зауважити, що вона також є застарілою і не витримує сучасних навантажень. Останніми роками, внаслідок значних опадів снігу та дощу у західних областях стало очевидним, що мережа водовідведення не в стані поглинути таких обсягів стічних вод, а тому необхідною є модернізація цієї системи та пристосування її до нових вимог. Потрібним є також будівництво сучасних водоочисних споруд, які б допомогли вирішити проблеми забруднення навколишнього середовища та підвищити ефективність системи водопостачання.

Присутні значні проблеми і у мережах теплопостачання. Левова частка теплових мереж вже амортизована, але їх експлуатація продовжується. Зокрема у Рівненській області щороку відновлюється в середньому 5 км теплових мереж, тобто лише 1,5% від їх загальної довжини (при мінімально необхідних 5%). В останні роки з використанням попередньо-ізольованих труб здійснювався капітальний ремонт лише до 4 км теплових мереж на протязі року, що складає біля 1,2%.

Значних реформувань і капіталовкладень потребує також сектор інфраструктури щодо поводження з твердими побутовими відходами. На даний час основними способами утилізації твердих відходів у Західному регіоні, а також загалом в Україні, є їх складування на звалищах, компостування та спалювання. Не проводиться сортування відходів, відсутні сучасні заводи з переробки (рециклінгу) сміття. Більше того, переважна кількість звалищ сміття західних областей працюють у режимі перевантаження, практично на жодному з них не збирається та не знешкоджується фільтрат. Техніка з розрівнювання та втрамбовування сміття працює нерегулярно.

Загалом, для забезпечення сталого соціально-економічного розвитку Західного регіону України необхідними є ґрунтовна модернізація об’єктів інфраструктури та підвищення ефективності їх діяльності, що повинні базуватися на:

• знаходженні джерел фінансування будівництва нових та оновлення існуючих об’єктів інфраструктури;
  
• посиленні контролю за використанням бюджетних коштів та створенні ефективної і прозорої системи їх розпорядження;
  
• створенні ефективної системи контролю за діяльністю об’єктів та підприємств інфраструктури, зокрема на засадах громадського контролю;
  
• впровадженні інноваційних проектів та застосуванні сучасних енергоефективних технологій.
  

Кушнір Наталія Олексіївна

Ужгородський національний університет м. Ужгород


ОСНОВНІ ПРІОРИТЕТИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ЗАКАРПАТТЯ та АР КРИМ


Соціально – економічний розвиток Закарпаття та АР Криму, які займають унікальне географічне, геополітичне положення (Закарпатська область межує з чотирма європейськими країнами – Угорщиною, Румунією, Словаччиною та Польщею, щодо АР Криму, то її суміжними областями є Херсонська і Запорізька, а також Краснодарський край Російської Федерації), є важливим пріоритетом, оскільки існують об’єктивні передумови історичного, культурного, економічного, екологічного характеру для подальшої розбудови існуючих та створення нових форм і методів співпраці між прикордонними регіонами різних держав.

Одним з найбільш важливих напрямків розвитку Карпатського та Причорноморського регіонів України визначено раціональне освоєння рекреаційного потенціалу та розбудова на його основі туристично – рекреаційної галузі.

Метою нашого дослідження є визначення місця та ролі туристично – рекреаційної галузі Закарпаття та АР Криму у їх соціально – економічному розвитку.

Закарпаття надзвичайно перспективний регіон України з точки зору туризму, рекреації та відпочинку. В нашій області багато привабливих місцевостей для туристів, деякі з них за своєю унікальністю не мають аналогів (г. Говерла, географічний “Центр Європи”, високогірне Синевирське озеро, назване у народі Морським оком, Долина нарцисів, де на заповітній території ще з льодовикового періоду ростуть природні зарості нарцису вузьколистого, “Солені озера”, полонина Драгобрат, на якій півроку лежить сніг - “Мекка” шанувальників гірськолижного відпочинку, Міжнародний біосферний резерват “Східні Карпати”, Карпатський біосферний резерват, Національні природні парки “Синевир”, “Зачарований край”, Ужанський)[2,С.122]. Сьогодні наш край користується більшою популярністю не лише у громадян України й країн СНД, але й багатьох країн Європи та Азії.

Одним із найперспективніших курортних і туристично – оздоровчих районів не лише Закарпаття, а й України є Свалявщина. Краса і щедрість природи ваблять сюди усіх охочих активно відпочити, піти в туристичний похід чи підлікуватися. На території району створена ціла мережа оздоровчих закладів. На базі родовищ мінеральних вод працюють відомі санаторії: “Сонячне Закарпаття”, “Поляна”, “Квітка Полонини”, реабілітаційний центр “Професіонал”, оздоровниці “Кришталеве джерело”, “Квасний потік”.

Одне з найзагадковіших див нашого краю – це Карпатські гори (займають близько 80% території області), серед яких найвища точка України – гора Говерла (2061 м). Найбільше багатство регіону – ліси, площа яких становить 695,0 тис. га. Запаси деревини області складають біля 200 млн. куб. м., а в розрахунку на 1 гектар область займає перше місце серед регіонів України. Щорічна заготівля деревини становить понад 1 млн. куб м[3, С.23].

На території Закарпаття 137 озер сумарною площею водного дзеркала 3,69 кв. км. Проте більшість із них має тимчасовий характер, а постійних озер налічується 32. Найпривабливіше з них знаходиться у Міжгірському районі на території національного природного парку “Синевир” – високогірне Синевирське озеро – Перлина Карпат.

Цікавим виявився той факт, що в області є всі умови для розвитку інших видів внутрішнього та іноземного туризму, які набули популярності. Це стосується окремих видів екстремального туризму (пара-, дельтапланеризм, спелеотуризм, скі- тури), частково– спортивного та культурно – історичного туризму.

З метою популяризації внутрішнього туризму в районах розробляються нові туристичні маршрути.

Що ж стосується туристично – рекреаційної галузі Криму, то вона є однією з основних сфер економіки, що наповнюють Державний бюджет. Крим є одним з найбільших курортних регіонів на території колишнього СРСР, що приваблює мільйони відпочиваючих із країн СНД і далекого зарубіжжя. Значення Криму як курорту визначається його унікальними природними ресурсами, цікавими визначними пам’ятками, розвинутою транспортною і санаторно – курортною інфраструктурою.

Курортно – рекреаційна сфера Криму представлена 13 регіонами, серед яких для спрощення розрахунків було вибрано такі: Ялта, Алушта, Євпаторія, Судак, Саки і Сакський район, Феодосія, Сімферополь і Сімферопольський район, Бахчисарайський, Чорноморський райони.

Наявність туристських ресурсів, особливості наявної інфраструктури дають можливість розвивати в Криму нетрадиційні форми туризму: спелеологічний, скелелазний, кінний, велосипедний, дельтапланеризм, гірничо – пішохідний, винні та мисливські тури, вертолітні екскурсії, прогулянки на яхтах, підводні занурення з аквалангом, науковий та автотуризм[1]. Поряд з туристичною, пріоритетною галуззю в АР Крим діє санаторно – курортна. Вона базується на використанні мінеральних вод, лікувальних грязь, пляжів, кліматичних і ландшафтних ресурсів морського та гірського повітря. Усього в Криму нараховується більше 600 санаторно – курортних та оздоровчих закладів, використовування як для цілорічного, так і для сезонного лікування та відпочинку.

Особливої уваги заслуговує соціально – економічний розвиток Ялти, що є пріоритетним регіоном АРК за рівнем інвестиційної привабливості. Нині Ялта – міжнародна здравниця. Близько 150 санаторно – курортних закладів приймають впродовж року гостей з усього світу. Тільки на території Великої Ялти нараховується більше 500 історико – культурних, архітектурних об’єктів, у числі яких дворянські садиби, палаци і парки. Через Ялту проходять 7 туристичних маршрутів державного і міжнародного значення.

Продаж послуг курортів і туризму – пріоритетний напрямок соціально – економічного розвитку як Закарпаття так і Автономної Республіки Крим. Завдяки великому та багатому туристично – рекреаційному потенціалу цих двох регіонів наша державна скарбниця щорічно збагачується на кілька мільйонів гривень. Але існує реальна загроза для України як туристичної країни з боку стратегічних країн – конкурентів: Болгарії, Греції, Хорватії, Чорногорії, Туреччини та Єгипту. Так за останні кілька років в цих країнах спостерігався значний туристичний наплив як вітчизняних так і іноземних туристів. Все більше українців з року в рік віддають перевагу літньому відпочинку десь за кордоном. Тож особливу увагу слід звернути на розвиток прикордонної туристично – рекреаційної інфраструктури України, що вимагає комплексного вирішення поставлених завдань з метою приваблення туристів до нашої країни, а саме: в Закарпаття та АР Крим.

Література

1. Інфраструктура АР Криму // http: // monax. ru
   
2. Лендєл М.А., Студеняк П.Ю. Регіон в системі прикордонного співробітництва: Монографія. – Ужгород: Всеукраїнське державне видавництво “Карпати”, 2009. – 470с.
   
3. Статистичний щорічник Закарпаття за 2007 рік Головне управління статистики у Закарпатській області. – Ужгород, 2008. – 575с.
   

Макарова Нина Сергеевна

Днепропетровский университет экономики и права, г.Днепропетровск


СТРАТЕГИЧЕСКИЕ ВОЗМОЖНОСТИ ФОРМИРОВАНИЯ КОНКУРЕНТОСПОСОБНОСТИ ЭКОНОМИКИ УКРАИНЫ


Мировой финансово-экономический кризис, охвативший сегодня страны, показал острую необходимость пересмотра отдельных подходов и инструментов развития экономики. Кризис высветил недостатки, устаревшие догмы и заставил общество, бизнес, ученый мир пересмотреть ряд положений по особенностям развития экономики не только в текущем, но и перспективном периодах.

Современный менеджмент обращает особое внимание на создание и реализацию стратегии, которая помогает предприятию, отрасли и экономики в целом обеспечить успех в будущем. Без определения четких ориентиров на перспективу – развитие невозможно. Будущий успех закладывается постепенно, требует логически последовательных и продуманных действий. Стратегия должна обеспечить появление и сохранение конкурентных преимуществ. Она создает новые устойчивые перспективы расширения возможностей эффективного использования всех имеющихся ресурсов.

С нашей точки зрения, стратегия, обеспечивающая конкурентное развитие экономики страны, должна базироваться на основе следующих положений:

• конкурентные преимущества создаются при увеличении капитализации предприятий;
  
• важно создать условия всестороннего развития и использования людских ресурсов;
  
• конкуренцию выдерживает экономика, способная создать современные технологические структуры и использующая новейшие технологии;
  
• повышение качества внешнеэкономических отношений и торговли, превышение экспорта над импортом свидетельствует о конкурентоспособности экспортируемой продукции.
  

Даже общий анализ состояния экономики Украины позволяет отметить ее неконкурентоспособность. Структура экономики Украины так и не стала современной, способной обеспечить высокий уровень индустриального производства и как следствие – низкий уровень транспортных и информационных коммуникаций. В промышленности Украины преобладает доля энергоемких отраслей (нефтехимическая и химическая промышленность, угольная промышленность, энергетика, металлургия), составляющая более 60%. В Украине производство конечного продукта в общем объеме промышленности составляет 15-17%. Экспортно-импортные операции говорят о сохраняющихся негативных тенденциях. Так, в импорте доля технологического оборудования в среднем составляет около 18% и наземного транспорта 11%, в экспорте преобладает сырьевая составляющая.

Если не предпринимать, оздоравливающих экономику, действий, то финансово-экономический кризис может привести к катастрофическим последствиям. Одновременно кризис дает нам шанс пересмотреть наши позиции, определить приоритеты и, закатав рукава, не откладывая в долгий ящик (промедление – смерти подобно), приступить к работе.

Наши исследования позволили разработать ряд рекомендаций в области формирования стратегии конкурентного развития, которые позволят Украине обновить экономику и создать условия для устойчивого поступательного движения вперед.

Стратегия конкурентного развития должна предусматривать такие мероприятия:

1. Сделать ставку на отрасли и крупные предприятия, которые реально обладают потенциалом стать конкурентоспособными как на уровне национальной экономики, так и международном уровне.
   
2. Обратить серьезное внимание на перспективные научные направления и разработки, способные обеспечить переход к высококонкурентному техническому уровню и технологическому укладу (5-6).
   
3. Разработка эффективных мер по выходу экономики из тени.
   
4. Создание эффективной системы менеджмента на государственном уровне, повышение ответственности и формирование социально ориентированного общества.
   
5. Усиление и учет региональных факторов развития экономики, формирование на их основе определенных факторов повышения конкурентных преимуществ.
   
6. Организовать работу по реорганизации инфраструктуры экономики.
   
7. Поиск внутренних источников инвестиций.
   
8. Создание условий для высокопроизводительного труда, что обеспечит необходимые темпы экономического роста, и как следствие, создаст предпосылки к росту доходов населения и их уровня жизни.
   

Мулькевич Олександра Юріївна

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, м.Київ

Економічний факультет, 4 курс, спеціальність «Економіка підприємства»


МАЛЕ ПІДПРИЄМНИЦТВО ЯК ПІДҐРУНТЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ОКРЕМИХ РЕГІОНІВ


Зважаючи на ландшафтні, географічні та етнічні особливості окремих регіонів України, необхідно розвивати відповідно різну економічну стратегію для кожного з них, за умов що буде дотримано загальний стратегічний курс країни. Тому з точки зору маленьких економік, не спираючись на певну галузь, таку як туристична, оздоровчо-лікувальна, чи легку промисловість, необхідно загально розширювати підприємництво.

Звичайно, взяти до уваги розвиток певного конкретного регіону, зокрема АР Крим, необхідно зазначити, що переважну більшість підприємств приватної власності складають акціонерні товариства, іншу половину ділить між собою малі та середні приватні і колективні підприємства, що є досить неефективним зважаючи на пріоритетні види діяльності регіону. (сільське господарство 370 підприємств, з яких 121 кооперативи, 107 ТОВ, 50 ПП та інші ВАТ та ЗАТ, а також машинобудування 67 підприємств, і до 1000 малих підприємств промисловості)[4].

Не важко зрозуміти для чого більшості підприємств має форму закритих акціонерних товариств чи товариств з обмеженою відповідальність, адже це підіймає в очах інвесторів чи партнерів обличчя будь-якого господарського об’єкту, але якщо дивитися в корінь, то не його економічну спроможність.

За даними Комітету статистики на січень 2009 року по підприємствах АР Крим, то сальдо від звичайної діяльності підприємств регіону є від’ємним, хоча показники збитків і не є провідними в країні, але примушують робити висновки недоцільності певної господарської діяльності в тій чи іншій мірі. [4]

Місцеві органи влади так само як і центральні бачать в розвитку підприємництва регіону основні завданнями [5]:

- розвиток інфраструктури,

- підтримка і сприяння підприємництву

- стабільність розвитку, формування цінностей

- господарська діяльність заснована на спадщині регіону

Також є низка аспектів присвячених розвитку галузі туризму, таких як поширення зеленого туризму, розвиток фестивалів та ярмарок, інших місцевих свят, під час яких допомога в організації бізнесу є обов’язково.

Це все звичайно невеликі, але рушійні важелі для розвитку малого підприємництва регіону, але порівняно вони є невагомими. Потрібно не забувати про головний супротив для підприємництва нашої країни – це адміністративний аспект. Допомога не завжди така ж потрібна як просто відсутність перешкод, мається на увазі не забезпечувати додаткові можливості, а дозволити використовувати наявні, а саме:

- забезпечити просту та швидку процедуру реєстрації та перереєстрації СПД

- зробити автоматичне внесення в реєстр платників соцстраху та до комітету статистики, а також пенсійного фонду

- дозволити просто скористатися спрощеною системою оподаткування, розрахунки гідних альтернатив

- уникнення додаткових зборів і виплат (зокрема останніх постанов з приводу внесків до фонду соціального страхування)

А також забезпечити інформування СПД щодо змін в законодавстві, щодо реєстрації, оподаткування чи інших сфер їх діяльності. [2]

Такими не кардинальними мірами можна забезпечити елементарне підвищення кількості СПД регіону, та покращення розвитку вже існуючих. Головною проблемою країни залишається інформування про ті чи інші зміни, або заходи, а не їх введення, що безпосередньо стосується і суб’єктів підприємництва АР Крим, як провідного економічного регіону.

1. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р
   
2. Економіка підприємства: Підручник / За ред.. А.В.Шегди. – К.: Знання, 2006. – 614 с.
   
3. Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. С.Ф.Покропивного. – Вид. 30тє, без змін. – К.: КНЕУ, 2006. – 528 с. (276-290)
   
4. Офіційний веб-сайт ДержКомСтату (ov.ua/control/uk/localfiles/display/operativ/operativ2009/fin/fro/fro_u/fro0109.phpl)
   
5. Офіційний сайт Міністерства економіки Автономної республіки Крим (.crimea-portal.gov.ua)
   

Мусаев Ервін Кязімович

Республіканський вищий навчальний заклад

«Кримський інженерно-педагогічний університет», м. Сімферополь


СТРАТЕГІЧНІ ПРІОРИТЕТИ РОЗВИТКУ

В ІННОВАЦІЙНОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ АР КРИМ


У сучасній економічно розвиненій незалежній державі науково-технічна політика набуває меж стратегії загального розвитку, підпорядковувавши собі структурну і інвестиційну політику, з орієнтацією економічної політики на формування інноваційної моделі розвитку, коли зростання ефективності суспільного виробництва досягається за рахунок зростання знань.

Підтримуючи конкуренцію і підприємництво в науково-технічній сфері, держава поступово йде до створення і планомірного розвитку цивілізованого ринку науково-технічної продукції. При цьому здійснюється пошук вирішень ряду проблем ефективного використання науково-технічних результатів для реанімації суспільного виробництва і задоволення життєвих потреб громадян.

Однією з таких проблем є активне залучення до сфери інноваційних процесів науково-технічного потенціалу міст і регіонів України, у тому числі і на основі створення на їх території технопарків (агротехнопарков, інноваційних парків, рекреаційних парків, науково-дослідних парків) і інших локальних інноваційних структур (інноваційних і технологічних інкубаторів; технологічних, територіальних, науково-виробничих центрів; технополісів, курортополісов, а також інноваційних венчурних фондів і консалтингових фірм). Іншими словами, йдеться про створенні інфраструктури інноваційної діяльності, комерціалізації результатів наукових досліджень, створення розвиненої мережі малого інноваційного підприємництва.

АР Крим по своєму геополітичному положенню є регіоном, привабливим для вкладення інвестицій, але стратегія і ідеологія цієї діяльності доки не сформовані. Більшість інвестиційних пропозицій, що представляються на міжнародні інвестиційні форуми, засновані на виробництві старої продукції і тому малоперспективні. Залучення до сфери підприємницької діяльності учених, здатних швидко оцінити наукову розробку і знайти оптимальні сфери її вживання, може створити безліч точок економічного зростання по всій території півострова і залучити вітчизняних і зарубіжних інвесторів. Саме тому це питання набуває актуальності та необхідності у дослідженні за цим напрямком.

Метою дослідження є оцінка інвестиційної активності в інноваційному секторі економіки та визначення стратегії інноваційного розвитку економіки АР Крим. Для успішної реалізації цієї мети необхідно привести в дію інноваційні механізми, іншими словами, обернутися лицем до фундаментальної і галузевої науки. Технологічна перебудова промисловості, сільського господарства, рекреаційного комплексу без використання наукового і науково-технічного потенціалу неможлива.

Інтенсивність відтворювального процесу визначається активністю та ефективністю вкладених інвестиції. Структуру потенційних джерел інвестування економіки регіону складають: бюджетні (централізовані та місцеві) інвестиції, іноземні інвестиції, кошти суб’єктів господарської діяльності (підприємств та організацій), кошті фінансових структур (банків, кредитних спілок), кошти населення.

Одним з механізмів управління інноваційною діяльністю може стати створення в регіоні інноваційно-інвестиційних фондів, які поєднують в своїх управлінських ланках функції по забезпеченню координації пересування інноваційної інформації і інвестиційних вкладень. Інноваційно-інвестиційні фонди мають високу соціально-економічну ефективність за рахунок можливості привертати широкий круг фахівців різного профілю, стимулювати їх до ретельного вивчення реального змісту проблем, пошуку нетрадиційних, оригінальних шляхів їх дозволу, а також за рахунок проведення конкурсів запропонованих інноваційних рішень. Акумулюючи грошові кошти і розпоряджаючись ними, інноваційно-інвестиційні фонди виявляються в змозі створити і успішно розвивати якісно нові продуктивні сили науки і техніки в порівнянні з існуючими.

Стратегічні пріоритети науково-технічної інноваційної діяльності в Криму визначаються відповідно до державних пріоритетів: енергетика – модернізація електростанцій; відновлювані джерела енергії, нові ресурсозберігаючі технології; машинобудування і приладобудування – як основа високотехнологічного оновлення всіх областей виробництва; нанотехнології, мікроелектроніка, інформаційні технології, телекомунікації; розвиток високотехнологічного сільського господарства і переробної промисловості; розвиток марікультури і рибогосподарського комплексу; транспортні системи: будівництво і реконструкція; охорона здоров'я людини і навколишнього середовища; розвиток інноваційної культури суспільства.

Розглянемо визначену стратегію інноваційного розвитку:

1. створення держаної інноваційної системи, яка б забезпечувала ефективний взаємозв’язок державних органів управління на всіх рівнях,організацій науково-технічної сфери, підприємств з метою використання досягнень науки та технологій;
   
2. організація національної інноваційній системи, в склад якої будуть входити технополіси, технопарки, бізнес-центри;
   
3. створення такої середи, в якій національні фірми зможуть підвищувати свою конкурентоспроможність;
   
4. гармонізація законодавчих, нормативних та економічних умов відповідно з нормами та правилами ВТО для активізації інноваційної діяльності, розвитку ринку інновацій, залучення приватних джерел фінансування;
   
5. впровадження міжнародних стандартів якості, сертифікації продукції та захисту навколишньої середи;
   
6. створення єдиної системи управління процесом комерціалізації нововведень;
   
7. трансфер технологій;
   
8. збільшення фінансування розвитку науки та освіти до 3% ВВП;
   
9. створення сприятливого інвестиційного клімату в країні та АР Крим, залучення іноземних інвестицій.
   

Висновки. Стратегія розвитку інноваційної діяльності має бути зв'язана з пріоритетами соціально-економічного розвитку АР Крим. Для цього необхідно:

– планувати пріоритетів розвитку інфраструктури;

– побудувати економічні (виробничі) стосунки на кластерній основі;

– надавати підтримки в створенні нових високотехнологічних підприємств, наукових парків;

– забезпечувати сприятливий інвестиційний клімат для місцевого бізнесу, впроваджувати ефективні механізми залучення як внутрішніх, таких зарубіжних інвестицій;

– надавати пріоритет в інвестуванні в людський капітал, створенні «економіки знань»;

– створити відповідні інституційні основи для розвитку інформаційного суспільства;

– використовувати механізми державно-приватного партнерства в реалізації цільових комплексних програм;

– підтримувати діяльність існуючих малих і середніх підприємств через впровадження сучасних фінансових інструментів і створенні інститутів забезпечення їх діяльності.

У подальшому рівень розвитку наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності в АР Крим пов’язаний з темпами її фінансування у виробничої і невиробничої сферах господарського комплексу, для чого необхідна підтримка з боку держави та місцевих органів влади розвитку інноваційної інфраструктури (технопарків, технополісів, інноваційних бізнес-центрів, бізнес-інкубаторів, які допомагають впровадженню інноваційних проектів на малих підприємствах), а також сприяння фінансовому забезпеченню інноваційних процесів, залучення іноземних інвесторів у технологічні інновації.


Недошитко Олена Володимирівна

Тернопільський національний економічний університет, м.Тернопіль


СТРАХУВАННЯ ЖИТТЯ – ІНСТРУМЕНТ ВИРІШЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ


Страхування є потужним важелем розвитку економіки і відіграє важливу стабілізуючу роль. Адже його поширення надає впевненості у завтрашньому дні і населенню, і підприємцям, які надійно захищені страховими полісами.

Забезпечення економічної безпеки як суб’єктів господарювання, так і окремих громадян зумовлює зростання інтересу до ринку страхових послуг у нашій країні. Це можливо лише за наявності чітко відпрацьованої законодавчої бази, сильних страхових компаній, широкого спектру їх послуг, відпрацювання сучасних технологій страхової справи, гарантій своєчасної та в належному розмірі виплати необхідних компенсацій і зацікавленості потенційних клієнтів. Питання страхування життя знайшло відображення в працях зарубіжних і вітчизняних науковців: Турбіна К., Субачова І., Олійника В., Терещенка Т., Заволока Л. Адамовича В. та інших. Але практичні дослідження довели про складність введення зарубіжного досвіду на вітчизняний плацдарм та недостатність досліджень даної проблеми українськими вченими. Це пояснюється тим, що питання розробки стратегічної лінії, спрямованої на соціальний захист населення нашої країни розглядається однобоко. Метою нашого дослідження є розробка стратегічної лінії, спрямованої на соціальний захист громадян країни. Проте, розробка може бути впроваджена за рахунок продуманої системи оподаткування та прийняття обґрунтованої нормативної бази. Для того, щоб забезпечити ефективну роботу коштів на вітчизняну економіку та формування страхових резервів для гарантування соціального захисту, податковий акцент, з урахуванням світової практики, зміщується на момент здійснення страхових виплат. Це стимулюватиме легалізацію тіньових доходів громадян та повернення їх в економіку України. З метою підвищення життєвого рівня населення необхідно вжити необхідних заходів щодо подальшого реформування пенсійного забезпечення в Україні і приведення його до світових стандартів. В сьому світі страхові виплати за добровільними договорами пенсійного страхування життя становлять основну частину доходу пенсіонера. Керуючись статистичними даними, на частку довгострокових видів страхування в західних країнах припадає 35-78% загального обсягу страхових внесків, а щодо України, то цей показник за підсумками 2007 року становив лише 0,45%.

Питання реформування пенсійної системи в Україні пройшло етапи широкого обговорення, були проведені на віть певні економічні експерименти в окремих регіонах чи на базі певних суб'єктів господарювання. Першим кроком на цьому шляху могло б стати недержавне пенсійне забезпечення через програми пенсійного страхування, які вже сьогодні пропонуються страховими компаніями, поте не знаходять широкого запровадження у зв'язку з недосконалою системою оподаткування, зміна якої також передбачено загальною концепцією реформування галузі. В усьому світі страхові компанії із страхування життя займають чільне місце в системі недержавного пенсійного забезпечення. Проблема соціального захисту за рахунок страхування та її вирішення перевірено часом і у економічно розвинених країнах і стимулюється державою, оскільки зменшує кількість людей, що залежать від підтримки держави. Отже, держава може зосередитись на соціальному забезпеченні найменш захищених верств суспільства - працюючі ж громадяни можуть піклуватися про себе самі.

Активи, що накопичуються страховими компаніями і пенсійними фондами, забезпечують основне джерело довгострокового інвестування і служать головним ресурсом для стабілізації економіки і зниження інфляції.

Страхування життя становить на ринку страхових послуг України 0,66%, тоді яку країнах з розвинутою економікою цей показник дорівнює 30-40%. Це надійне джерело інвестиційних ресурсів у нашій державі становить найменшу частку, порівняно з країнами, що є розвиненими економічно.

Програмою розвитку страхового ринку на 2005-2009 роки, розглянуто питання щодо можливості використання вільноконвертованої валюти під час здійснення страхування життя та можливості формування частини грошових резервів у вільноконвертованій валюті, з отриманням відповідних дозволів Національного банку України та здійсненням певного контролю з його сторони. В країнах з розвинутою ринковою економікою держава стимулює розвиток страхування життя за рахунок продуманої системи оподаткування, в якій страхові внески розглядаються як привілейована частина оплати праці, що має продумані податкові пільги. Дана концепція пропонує реформування системи оподаткування страхування життя на різних етапах: на етапі сплати страхових внесків; на етапі формування та розміщення страхових резервів та на етапі здійснення страхових виплат. Для того, щоб забезпечити ефективну роботу цих коштів на вітчизняну економіку та формування страхових резервів для гарантування соціального захисту, податковий акцент зміщується на момент здійснення страхових виплат. Цей підхід стимулюватиме легалізацію тіньових доходів громадян та повернення їх в економіку України. Запровадження податкових пільг, відповідно до світових стандартів, для довгострокових договорів страхування життя є суттєвим моментом запропонованої концепції оподаткування.

Базою для пільгового оподаткування є довгостроковий договір страхування життя, який є одночасно інструментом соціальної політики, оскільки передбачає страховий захист на випадок смерті, хвороби або нещасного випадку, що стався із застрахованою особою. Термін дії договору - понад 10 років відповідає існуючій класифікації договорів страхування і є середнім для Європи. В більшості країн цей термін коливається від 7 до 10 років, в Німеччині та Нідерландах - перевищує 10 років.

Кошти підприємств, які будуть виділятися підприємствами на створення соціальних гарантій для своїх працівників та додаткового пенсійного забезпечення через недержавну соціальну інфраструктуру на базі страхових компаній, повинні зробити свій внесок вирішення проблеми подолання бідності та зростання добробуту населення. Розвиток страхування життя як окремої галузі це створення нових робочих місць. В Польщі, яка за всіма показниками досить подібна до Україні у галузі страхування працює біля 400 тисяч страхових агентів, для багатьох з яких страхування є основним джерелом доходів. Для оцінки економічних наслідків пропонованої реформи, розглянемо світовий досвід. Страхування життя в усьому світі розглядається як один з наймогутніших резервів внутрішніх інвестицій. Так, у Франції в 2006 р. із загальних інвестицій страховиків у розмірі 701 млрд. євро 610 млрд., або 87% припадало на страхування життя. В середньому по Європі ця цифра коливається в межах 80-85%. Разом з тим у світі на протязі останніх років спостерігається чітка тенденція зростання частки страхування життя в структурі всіх страхових платежів. За 10 років, починаючи з 1997 року вона зросла з 52% до 62%. В структурі ВВП частка страхування у середньому складає 6-10%, у Швейцарії - 12%, а в Південній Африці навіть 16%. В таких країнах, як США, Великобританія, Канада розмір страхових платежів на душу населення перевищує 3000 дол. США, а в Швейцарії та Японії - навіть 4000 дол. США. Це лише деякі приклади, які характеризують потенціал галузі в розвинутих країнах світу. Серед країн соціалістичного табору найбільших успіхів досягла Словенія, де платежі по страхуванню складають майже 500 дол. США на душу населення, або 5% ВВП. В Польщі цей показник становить 124 дол. США та більше 3% ВВП і навіть в Росії - 42 дол. США на душу населення та 2,5 % ВВП. Ринок страхування України цілому складає 1,6% ВВП, а страхування життя, того самого довгострокового інвестиційного ресурсу, - 0,5% від страхового ринку або 0,0078% ВВП. Отже, абсолютно зрозуміло, що галузь страхування життя потенційно є потужним джерелом внутрішніх довгострокових інвестицій в економіку до 5-6% ВВП. Навіть зростання цього показника до 1% ВВП, що можливо досягнути в короткі терміни - це вже більше 2 млрд. гривень. При цьому слід враховувати, що, на відміну від реального сектору економіки, де для відновлення галузі потрібен значний часовий та фінансовий ресурс для повного технічного переозброєння підприємств, фінансовий сектор, при створенні сприятливих економічних умов здатен в короткі строки насичення ресурсами. Страхування є основним джерелом внутрішнього довгострокового кредитування держави (через державні цінні папери). В країнах Європи частка державних цінних паперів в структурі страхових резервів коливається від 20% до 70%. В Україні цей ресурс не використовують, а здійснюють запозичення на зовнішніх ринках, ставлячи її в економічну залежність перед кредиторами та погоджуючись при цьому на цілий ряд як економічних так і політичних уступок з боку нашої держави.

Зростання маси дешевих довгострокових фінансових ресурсів повинно також спричинити і зниження вартості капіталу та кредитних ресурсів, що так необхідно сьогодні для здійснення економічних перетворень у реальному секторі економіки. Запровадження та розвиток програм страхування повинно призвести до підвищення рівня офіційної заробітної плати та виведення частини коштів із тіні. Оскільки система пільг, особливо по програмах пенсійного страхування передбачає чітку прив'язку до офіційної заробітної платні кожного працівника. Індивідуальне страхування життя, особливо накопичені програми також сприятимуть поступовому поверненню коштів населення, в тому числі і їх тіньової частини в економіку країни.

Поява додаткових нагромаджень у населення значною мірою стимулюватиме зростання платоспроможного попиту, особливо на товари довгострокового використання. А це важливі наукоємні галузі вітчизняної економіки, розвиток яких значною мірою визначає економічний авторитет держави у світі. Досягнення цих позитивів можливе лише при наявності значної політичної волі та конструктивного об'єднання зусиль представників владних структур та страхового ринку.

Запропонована межа є персоніфікованою і залежать від доходу конкретного працівника. Межа в розмірі 15% є найбільш притаманною для європейського законодавства і з одного боку дозволяє протягом 10-20 років сформувати мінімальний (базовий) страховий захист для працівника, з іншого боку не дозволяє використовувати зазначену пільгу для зловживань.


Семенюк Юліанна Валеріївна

Буковинська державна фінансова академія, м. Чернівці


державне регулювання цін на лікарські засоби з метою підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств фармацевтичної галузі


Проблематика ціноутворення на лікарські засоби та вироби медичного призначення досить довгий час не втрачає своєї актуальності. Існуючий механізм державного регулювання цін неодноразово піддавався критиці з багатьох напрямків. В науковій літературі сучасний період розвитку законодавства про ціноутворення на ліки визначають, як удосконалення механізму державно регульованих цін.

Слід зазначити, що державна цінова політика в Україні ґрунтується в основному на застарілій законодавчій та нормативно-правовій базі. Цю проблему в своїх працях вивчали О. П. Печений, Л. В. Галій, Л. М. Дешко, А. С. Немченко, А. Ю. Кнерцер, О. І. Гуленко, Є. П. Півень, В. В. Кірик [1, 2, 3, 4, 5].

Відповідно до ст. 8 Закону «Про ціни і ціноутворення» державне регулювання цін і тарифів здійснюється шляхом встановлення державних фіксованих цін (тарифів) та граничних рівнів цін (тарифів) або граничних відхилень від державних фіксованих цін. Перелік засобів державного регулювання цін не є вичерпним і доповнюється іншими законодавчими актами. Наприклад, відповідно до ст. 191 Господарського кодексу України з’явився такий механізм регулювання цін як обов’язкове декларування зміни цін. Причому на відміну від раніше діючого порядку регулювання цін, цей спосіб розповсюджується не тільки на підприємства-монополісти, а й на інших суб’єктів підприємницької діяльності [2]. Можливо, декларування зміни ціни знайде своє використання і у фармацевтичній галузі.

Аналіз взаємозв'язку ціни та конкурентоспроможності продукції свідчить, що ціна з позиції конкурентного ринку потребує ретельного вивчення з метою розуміння того, скільки може заплатити споживач за ту чи іншу продукцію залежно від рівня її якості. Розглянута особливість потребує проведення відповідного дослідження рівня споживчих характеристик продукції як підприємства, так і конкурентів, а також співвідношення ціна/якість [3].

Першою проблемою є предмет державного регулювання, тобто перелік лікарських засобів, ціни на які підлягають державному регулюванню. Варто зазначити, що відомо декілька наказів Міністерства охорони здоров’я та Міністерства економіки України, в яких визначено перелік вітчизняних та імпортних лікарських засобів, ціни на які підлягають державному регулюванню. Згодом Наказом Міністерства охорони здоров’я та Міністерства економіки від 3 грудня 2001 р. № 480/294 було затверджено новий, значно більший Перелік вітчизняних та імпортних лікарських засобів і виробів медичного призначення, ціни на які підлягають державному регулюванню. Причини, за якими ті чи інші лікарські засоби віднесені до Переліку наразі невідомі. Існує також Національний перелік основних (життєво необхідних) лікарських засобів і виробів медичного призначення, який затверджено Постановою Кабінету Міністрів від 29 березня 2006 р. № 400 «Про затвердження Національного переліку основних лікарських засобів і виробів медичного призначення», із змінами і доповненнями, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 30 травня 2007 р. № 789. Причому Переліки за своїм змістом відрізняються [5].

Тобто існують випадки, коли ціни на життєво необхідні ліки державою не регулюються або ж навпаки регулюються ціни на ліки, які не віднесені до життєво необхідних. Очевидною виглядає необхідність уніфікації даних переліків лікарських засобів [1].

Наступною проблемою слід визнати застосування регіонального підходу у державному регулюванні цін. Фактично, обласні та прирівняні до них державні адміністрації можуть запроваджувати різні підходи до державного регулювання цін на лікарські засоби: від введення диференційованого розміру торговельної надбавки (в залежності від того чи іншого лікарського засобу) до запровадження єдиної максимальної торговельної надбавки на всі лікарські засоби, ціни на які підлягають державному регулюванню [5].

Відмітимо, що запроваджений законодавством «регіональний підхід» державного регулювання цін не має під собою жодного економічного (чи будь-якого іншого) обґрунтування, а тільки ускладнює діяльність суб’єктів фармацевтичної діяльності, оскільки не всі місцеві органи виконавчої влади дотримуються встановленого порядку державного регулювання цін і тарифів.

Перспективи удосконалення механізму ціноутворення у фармації виглядають досить туманно та неоднозначно. До недавнього часу очевидним було запровадження в Україні механізму державної реєстрації цін на лікарські засоби як основного елементу їх державного регулювання. Постановою Верховної Ради України від 21 червня 2001 р. № 2564 – III «Про інформацію Кабінету Міністрів України про здійснення політики державного регулювання цін на лікарські засоби та вироби медичного призначення» Кабінету Міністрів було рекомендовано запровадити систему державної реєстрації оптових цін на основні (життєво необхідні) лікарські засоби і вироби медичного призначення вітчизняного та зарубіжного виробництва, здійснити заходи з моніторингу цін. У даній постанові знайшли своє відображення наукові напрацювання з приводу формулювання основних принципів державного регулювання системи цін на лікарські засоби. Мусимо констатувати прикрий факт, що рекомендації парламенту до цього часу не виконані, хоча певні заходи і вживалися [2].

Кабінет Міністрів України Постановою від 25 липня 2003 р. № 1162 затвердив Державну програму забезпечення населення лікарськими засобами на 2004 – 2010 рр. Державною програмою визначено, що доступ населення до ефективних, безпечних і якісних лікарських засобів, зокрема, забезпечується впровадженням державної системи реєстрації цін на лікарські засоби згідно з відповідним переліком. Згодом з’явилися і відповідні проекти [5].

Одночасно передбачалося запровадити Державний реєстр цін на лікарські засоби — нормативний документ, який містить відомості про ціну на лікарські засоби, що включені до Переліку лікарських засобів вітчизняного та іноземного виробництва, які можуть закуповувати заклади й установи охорони здоров’я, що повністю або частково фінансуються з державного та місцевих бюджетів, Національного переліку основних лікарських засобів і виробів медичного призначення. Незважаючи на те, що основні принципи механізму державної реєстрації цін знайшли відповідне наукове обґрунтування, вказаний проект так і залишився проектом, не отримавши «зеленого світла» [4].

Цікаво, що зараз вектор державної політики у галузі ціноутворення на лікарські засоби спрямований у бік, протилежний запровадженню механізму державної реєстрації цін. Так, Наказом Міністерства охорони здоров’я України від 18 грудня 2007 р. № 838 затверджена Концепція розвитку фармацевтичного сектору галузі охорони здоров’я України. Концепція покликана визначити перспективні напрямки та завдання фармацевтичної галузі та спрямована на створення відповідної нормативно-правової бази, що регулює фармацевтичну діяльність, розробку національної політики в фармацевтичній сфері при визначенні соціальних пріоритетів у забезпеченні населення лікарськими засобами, а також впровадження на підприємствах і організаціях фармацевтичного сектору міжнародних стандартів, перш за все виробничої (GMP), клінічної (GCP), лабораторної (GLP), дистриб’юторської (GDP), аптечної (GPP) та інших належних практик. По суті йдеться про відмову на державному рівні від запровадження механізму реєстрації цін на лікарські засоби. Залишається чекати, що державні органи винайдуть і запровадять більш дієвий спосіб регулювання цін на ліки [5].

Література:

1. Галій Л. В. Наукове обґрунтування та розробка методичних підходів до регулювання цін на лікарські засоби. Автореф. к. фарм. наук. — Х., 2004. — С. 4.

2. Дешко Л. М. Державне регулювання цін на лікарські засоби в Україні: історико-правовий аналіз // Медичне право України: проблеми становлення та розвитку: Матеріали I Всеукраїнської науково-практичної конференції «Медичне право України: проблеми становлення і розвитку» (19–20 квітня 2007 р., м. Львів) / Упор. к.юр.н. Сенюта І. Я., Терешко Х. Я. — Львів: ЛОБФ «Медицина і право», 2007. — С. 120 – 126.

3. Кірик В. В. Ціна на фармацевтичну продукцію в умовах вітчизняного ринку // Держава та регіони. – 2009. – № 3. – С. 142 – 150.

4. Немченко А. С., Галий Л. В., Кнерцер А. Ю., Гуленко О. И., Пивень Е. П. Какой быть государственной регистрации цен производителей на основные лекарственные средства в Украине? // Провизор. — 2003. — № 20.