Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій стратегія розвитку україни у глобальному середовищі
| Вид материала | Документы |
- Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3615.59kb.
- Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
- Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3379.13kb.
- Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
- Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2382.48kb.
- Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2826.09kb.
- Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 3522.45kb.
- Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
- Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 4388.83kb.
- Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.
Львівський національний університет імені Івана Франка, м. Львів
Роль національних інтересів у формуванні соціально-економічного МЕХАНІЗМУ розвитку українського суспільства
Проблема ролі національних економічних інтересів, їх походження та розв’язання суперечностей між ними завжди була і залишається однією із найактуальніших в аналізі соціально-економічного розвитку будь-якого суспільства.
З досвіду розвинутих країн відомо, що ядром а також рушійною силою соціально-економічного розвитку суспільства є особисті (приватні) інтереси людей та умови їх ефективного забезпечення. Все інше в економічному середовищі виступає вторинним, третинним і гносеологічно повинне мати відповідне теоретичне та практичне відображення. Необхідно враховувати і те, що приватні інтереси суб’єктів економічної діяльності неоднорідні та мінливі, перебувають у постійній залежності від загального рівня розвитку господарства окремої країни і в суспільному житті діють як інтереси соціальних груп населення. Варто згадати добу Радянського Союзу, коли офіційно було визнано, що в соціалістичному суспільстві діяли лише три рівні інтересів: особисті, колективні і так звані суспільні, тобто державні з безперечною домінантою останніх, тимчасом як усі інші рівні інтересів набули чинності другорядних.
Навіть за такої ідеологічно спрощеної схеми класифікації економічних інтересів визначення їхньої ролі та необхідності в їх реалізації потребує багаторівневого підходу до формування ринкових відносин взагалі. Тим більше, з досвіду розвинутих країн світу відомо, що в суспільстві виникає безліч соціальних груп із лише їм притаманними інтересами, зумовленими місцем і метою суб’єктів економічної діяльності в системі економічних відносин. Незалежно від того, визначено рушійну силу інтересів чи ні, ефективність соціально-економічного розвитку суспільства цілком залежить від їх дій та умов їх реалізації.
Не буде ніякого перебільшення, а також ніякої новини у тезі, що в системі соціально-економічних відносини немає більш складних та суперечливих проблем, ніж визначення ролі національних інтересів у формуванні механізму соціальної стабілізації та співвідношення економічних інтересів. Саме ця проблема тією чи іншою мірою залишається відкритою для всіх країн світу, і є надзвичайно гострою для країн колишньої соціалістичної орієнтації з перехідною економікою первинного нагромадження капіталів. У практиці економічного буття процес первинного нагромадження капіталів сучасної доби в Україні відбувається як привласнення результатів праці інших суб’єктів економічної діяльності. За таких умов приватні інтереси безпосередніх суб’єктів економічної діяльності та національні інтереси відкинуті на периферію економічних відносин, а в їх центрі перебувають інтереси кланово-корпоративні.
Глибоке дослідження проблеми інтересів та їх ролі у суспільстві провели відомі французькі філософи просвітники XVIII ст. (К. Гельвецій, П. Гольбах, Д. Дідро). Вони зробили грандіозну спробу пояснити суспільне життя за допомогою інтересів. У межах теорії інтересу їм вдалося дати раціональне і матеріалістичне пояснення поведінки людини як “соціальної істоти” в суспільстві. Людина розглядається ними як “соціальний атом”, який приводиться в дію інтересом, подібно тому, як фізичний атом приводиться в дію силами тяжіння та відштовхування [1, C. 186].
Своєрідною вершиною дослідження інтересів у межах класичної політичної економії була робота видатного англійського економіста А. Сміта “Дослідження про природу і причини багатства народів”. Розвинувши теоретичні положення фізіократів і французьких матеріалістів, А. Сміт розробив чітку цілісно-наукову концепцію, що відображала гіпотезу про мотиви економічної поведінки людей. В результаті ним була побудована своєрідна модель “економічної людини”. У теоретичній основі даної концепції лежить принцип “розумного егоїзму”. На відміну від багатьох своїх попередників А. Сміт не вважав власний інтерес – егоїзм людини, руйнівною силою. Навпаки, боротьба егоїстичних інтересів, на його думку, сприяє соціально-економічному розвитку суспільства [3, С. 253].
Відомий вчений-науковець Н. Туган-Барановський у своїх працях заперечував однобічне трактування людських інтересів і мотивацій та надавав велике значення соціальним та психологічним чинникам в економічному розвитку [2, C. 444]. На його думку, мотиви й інтереси негосподарського роду мали особливо великий вплив на розвиток господарства.
В усіх вищезгаданих працях видатних вчених-науковців, філософів та економістів вагоме місце посідає людина як соціальна істота, яка є рушієм та реалізатором економічних інтересів. Саме для реалізації власних інтересів у кожному суспільстві людина наділена правами та свободами. Дослідженню проблеми людини як найвищої соціальної цілісності реалізації власних інтересів та потреб присвячена і сучасна Конституція України. Так, у ст. 3 Конституції говориться: “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю”.
Сучасна дійсність полягає у несприйнятті існуючою ринковою системою приватних економічних інтересів людини, тимчасом як західна економічна думка і практика на перший план висувають “людський капітал” та “інтелектуальний капітал”. Вирішення цієї проблеми базується на правильному формуванні соціально-економічної політики України. Саме ця соціально-економічна політика поставить на перше місце людину як пріоритет розвитку держави. А основою соціальної стабільності в сучасному світі є потужний середній клас – головна складова громадянського суспільства, рушій національних інтересів. Як основний платник податків середній клас формує державний та місцеві бюджети, визначає споживчу поведінку населення і параметри внутрішнього ринку, через накопичення та участь у різноманітних системах страхування забезпечує інвестиційний потенціал, завдяки домінуванню громадських і політичних організаціях визначає поведінку електорату та моральні стандарти суспільства, через участь у виборчому процесі виконує функції носія демократії та політичних свобод. Тому, розвиток демократії, становлення громадянського суспільства і формування середнього класу – це ідентичні процеси.
Отже, політика створення середнього класу є наріжним каменем побудови стабільного демократичного суспільства, соціальноорієнтованої ринкової економіки, де не буде масштабної глибокої бідності, корупції та розкрадання державної власності. Де кожна людина як реалізатор власних інтересів, сплачуючи податки, відчуватиме себе гідним членом суспільства, чиї права надійно захищені законодавством і в чиїх інтересах діє державна влада.
Література
1. Гельвецій К.А. Об уме. Сочинения. В 2-х томах. Т.1. – М.: “Мысль”, 1973. – С. 150-186.
2. Злупко С.М. Основи історії економічної теорії: Навч. посібник. – Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2001. – С. 438-445.
3. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов. – М.: “Соцекгиз”, 1962. – С. 220-280.
Хорішко Лілія Сергіївна
Запорізький національний університет, м. Запоріжжя
РОЛЬ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ У ФОРМУВАННІ СТИЛЮ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРА
Сучасні тенденції світового розвитку сприяють актуалізації модернізаційних процесів політичних системи, направлених на прогресивні зміни в різних сферах життя суспільства. В цих умовах зростає потреба в політичному лідері, який здатний швидко реагувати на проблеми, що постають перед суспільством та заходити ефективні шляхи їх вирішення, в контексті притаманного йому стилю лідерства. Це свідчить про актуалізацію потреби вивчення стилів політичного лідерства та факторів, що впливають на його формування.
Стиль лідерства можна визначити як стійку відтворювану модель здійснення лідером своїх функцій, що вказує на своєрідність його поведінки, характер взаємодії з оточенням і послідовниками, ціннісні орієнтації та особливості прийняття політичних рішенець. Найбільш поширеною є наступна типологія стилів політичного лідерства: авторитарний стиль, передбачає одноосібний спрямовуючий вплив лідера; демократичний стиль, характеризується плюралізмом думок та альтернативністю вибору; відсторонений стиль формує пасивне відношення лідера до виконання своїх функцій.
Загалом виділяють наступні фактори формування стилю діяльності політичного лідера: історичний фактор, що характеризує трансформацію потреб суспільства і держави в конкретному стилі політичного лідерства; культурний фактор, сприяє формуванню пріоритетного для даного суспільства типу особистості, яка діє в рамках домінуючої культурної моделі, що виступає мотивом діяльності; економічний фактор визначає здатність політичного лідера реагувати на зміни типів економічного розвитку; адміністративно-територіальний фактор, визначає можливість поєднання різних стилів політичного лідерства в контексті горизонтального та вертикального рівні державного управління; фактор політичної ситуації, що визначає зміну стилю політичного лідера в контексті властивих даному часу, місцю взаємодій об’єктивних обставин, що безпосередньо визначають можливості і завдання політичної діяльності; фактор складності суспільних завдань, що також визначає потребу певного стилю політичного лідерства [3, 22-24].
В контексті даного дослідження визначимо роль політичної культури у формуванні стилю політичного лідерства. Політична культура відображає кількісно-якісну характеристику розвитку та практичної реалізації людських сил в політичній сфері життя суспільства. Це результат практичного втілення знань, умінь, навичок конкретних людей та суспільства в цілому, людських здібностей в сфері політичної влади, функціонування держави, політичних рухів, політичного життя в цілому. Політична практика, будучи основою взаємозв’язку елементів політичної культури та джерелом розвитку, виступає основним фактором її цілісності та органічності. Ключова роль політичної культури у формуванні стилю політичного лідерства полягає в тому, що вона характеризує базові структури особистості політичного суб’єкта та визначає мотивацію його діяльності.
Вплив політичної культури на стиль лідерства реалізується на трьох рівнях. Цивілізаційний рівень характеризує включеність держави в цивілізаційну культурну ідентичність, домінуючим елементом якої виступає релігія. Так, в рамках західної цивілізації саме католицизм та протестантизм, орієнтовані на розподіл світської та духовної влади, секуляризацію політичної влади, вироблення певних механізмів обмеження владних повноважень сприяли формуванню демократичного стилю політичного лідерства.
Національно-державний рівень формування стилю політичного лідера реалізується через окремі елементи політичної культури в конкретній державі. Наприклад, національні ідеї та цінності держави, що акумулюються в національному характері складають базові ціннісні парадигми суспільства. Вони формують конкретний тип політичної культури та змістову основу моделі здійснення політичним лідером своїх функцій. Не слід забувати про ціннісно-моральний регулятор діяльності політичного лідера, що формується на базових цінностях політичної культури (свобода, справедливість, рівність, національна єдність, соціальна відповідальність). Володіючи стійкістю та історичною спадковістю, вони відображають загальнолюдські уявлення про ідеальні моделі суспільного устрою і поведінкові норми етично-прийнятних способів політичної діяльності суб’єктів [1, 23].
Просторово-часовий рівень визначає стиль діяльності політичного лідера в контексті конкретного простору та часу, які актуалізують ту чи іншу традицію, цінність та співвідношення балансу політичних сил і ресурсів. Соціально-економічна кризова ситуація спонукає до утвердження авторитарного стилю лідерства, домінуючими цінностями якого стає централізм та жертвування заради обов’язку. Але ефективність авторитарного стилю має короткочасний характер, хоча багато лідерів цього типу штучно підтримують атмосферу напруги в суспільстві з метою збереження лідерських позицій [2, 92-105].
Тобто, політична культура визначає еталон ціннісно-практичної спрямованості дій політика, який в міру своїх можливостей та прагнень реалізовує поставлені цілі та відображає відношення до всієї сфери політичного життя, що проявляється у діяльнісному та ціннісному аспектах. Стиль діяльності політичного лідера є характеристикою реального включення суб’єкта в політичний процес та засвоєння ним політичних норм і цінностей, що проявляється в поєднанні ціннісних та діяльнісних аспектів його політичної активності, визначаючи способи прийняття рішень, врегулювання конфліктних ситуацій, способи комунікацій з послідовниками. Правильно обраний стиль відображає базові параметри політичної культури та сприяє підвищенню рівня впливу політичного лідера на суспільство. Цивілізаційний, національно-державний та просторово-часовий рівні формують ідеальні моделі політичного лідерства, що включають в себе певний зміст та конфігурацію стилів діяльності, які обумовлюються актуальними очікуваннями та культурними традиціями суспільства.
Література
- Денисов В. Политическая культура. Теория и практика // Философия и общество. – 2006. - № 1. – С. 19-30.
- Лысюк А. Социокультурная детерминация политического лидерства: содержание, способы, эволюция. – Черновцы: Букрек, 2008. – 384 с.
- Політика в особах: Політичне лідерство на постсоціалістичному просторі: національний і регіональний контексти / За заг. ред. Ф.М. Рудича. - К.: Парламентське вид-во, 2008. - 352 с.
ГУМАНІТАРНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ В УМОВАХ ФОРМУВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА
Головко Сергей Георгиевич
Донбасская государственная машиностроительная академия,
г. Краматорськ
ГУМАНИЗАЦИЯ ОБРАЗОВАТЕЛЬНОГО ПРОСТРАНСТВА КАК НЕОБХОДИМЫЙ ФАКТОР ВЫХОДА ИЗ ДУХОВНО-НРАВСТВЕННОГО КРИЗИСА
Нынешний информационный период цивилизационного существования человечества, несомненно, специфичен и во многом опасен для самого человечества и его среды, с оглядкой на предшествующие периоды. Речь идет об индустриальном и постиндустриальном периоде и имеющем тогда место катастрофическом недомыслии, приведшем к уже известным и ведущим к новым, пока только зло предсказуемым, техногенным горе-последствиям. Если бурные производственные процессы, в основном, вызывают техногенные последствия, то мы попытаемся в который раз предостеречь человечество от того, какие гуманитарные потери ожидают мировой социум в условиях необузданного развивающегося информационного общества.
Несомненно, влияние информатизации на социальные процессы, на личность или группу личностей уже приостановить или видоизменить коренным образом нельзя. Объединение, взаимовлияние, взаимообусловленность происходят на уровне континентов, корпораций, правительств и даже экономик. Главное, следует понимать, что объединение в рамках развивающихся информационных взаимообменов происходит на уровне обменов способами мироощущений.
Создаваемое таким образом единое интеллектуальное, и как следствие, эмоциональное пространство не может не вызывать определенной тревоги. Общедоступность разнообразной информации наверняка будет по-разному восприниматься неоднородными категориями потребителей, имеющими заметно отличающийся доступ к достижениям мировой цивилизации. Не секрет, что современное информационное общество нацелено на приоритет производимых услуг по отношению к производству товаров. Это еще больше ставит человечество на грань обострения внутренних противоречий с учетом разноликости культур, религий, уровней образованности, ментальности, в конце концов, личностной неординарности.
Вал разнообразной и разноликой информации, несистематизированной или плохо систематизированной, а если и приведенной в систему, то зачастую попадающей на неподготовленную почву ведет к непредсказуемым последствиям. Исключительно лакмусовым показателем является мировая образовательная система. История пестрит примерами, когда отлично интеллектуально подготовленные личности использовали свой потенциал, полученный как благо, в прямо противоположных целях. Сейчас, в условиях неограниченных возможностей в доступе к мировым информационным кладовым, угроза негуманного использования информации многократно возрастает. Современная статистика однозначно свидетельствует о быстро надвигающейся гуманитарной катастрофе, мчащейся навстречу человечеству. Однозначно, на первое место человечеству необходимо выдвигать гуманитарные проблемы образования, наряду с методологическими и методическими, а в ряде случаев гуманизация должна занимать первую и основную позицию.
СМИ, в частности интернет, пестрит откровенной порнорекламой, информации легко усвояемой и активно востребованной молодыми людьми. В чистом виде эти потоки свободно формируют ханжество, цинизм, распущенность и прочие низменные качества личности. Возникает вопрос, а разве можно усвоив всю сокровенность отношений между мужчиной и женщиной извращенным, изгаженным, бездуховным способом выйти на уровень высокой духовности, семейного благополучия и как следствие здоровых общественных отношений? Даже на этом хорошо знакомом примере напрашивается вывод, что свободная и легкодоступная информация должна быть пропущена через личностную гуманистическую цензуру. Но возникнуть и существовать она может только на общественном уровне, главным институтом которого является государство, а в условиях глобализации – это задача всех государств одновременно.
Современное положение вещей, обусловленное неконтролируемым предложением информации как товаром, может привести и уже в отдельных случаях привело к преобладанию интеллекта над нравственностью. Это и есть главная, в нашем понимании, современная гуманитарная проблема. Ибо без духовно-нравственной цензуры, заложенной процессом воспитания в саму основу личностных качеств каждого информационного пользователя информация неизбежно, рано или поздно, превращается из блага во зло и начинает работать против самого его носителя, разрушая и его самого и его среду обитания.
Только гуманистические процессы, основанные на хорошо организованной воспитательно-образовательной почве, могут предотвратить развитие гуманистического кризиса, который по своей сути мо много раз разрушительнее любого, самого масштабного экономического. А если учесть, что за весь период существования человечества, всегда находились силы, готовые использовать этот тезис как орудие в достижении своих амбициозных целей, то проблема приобретает глобальный характер, откладывание решения которой смерти подобно уже для ближайших поколений людей.
До недавнего времени существующая учебно-дисциплинарная модель образования по сути своей была авторитарной и в изменившихся социальных обстоятельствах работать уже не может. На первый ведущий план выходит парадигма личностно-ориентированного образования, в основе которой находится коррекция социально-культурного опыта на основе мощного гуманитарного влияния образовательного процесса. Именно это и будет той положительной реакцией, которая так востребована обществом в условиях накрывшего его информационного бума.
Новая парадигма предполагает гуманизацию целей, задач, содержания, форм, методов и средств образования и в то же время гуманизацию отношений между субъектами образовательного процесса на уровне преподаватель-студент, учитель-ученик, учитель-родитель, взрослый-ребенок и т.д.
Архиважно, чтобы гуманизация способствовала наполнению человеческим фактором содержания учебных дисциплин независимо от их специфики и специализации учебного заведения.
Достаточно тревожно сейчас выглядит тенденция сокращения дисциплин гуманитарного характера в технических вузах в силу экономии средств и недопонимания катастрофических последствий в будущем. Молодой инженер с такой однобокостью подготовки заранее обрекается на духовное оскудение и прозябание. Преступно забывать, что он еще и личность, гражданин и будущий семьянин. Решение проблем количественным методом в ущерб их качеству совершенно недопустимо.
Организация образовательного процесса в нынешних условиях неизменно предполагает высокий уровень всесторонней гуманизации на основе самоактуализации личности обучаемого, где он источник собственного развития, созидатель общества и культуры.
Кліценко Сергій Віталійович
Харківська державна академія культури, м. Харків
РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В РЕФЛЕКСІЯХ І. ДЗЮБИ
Внаслідок фактичного ігнорування владою сфери культури, в Україні й досі гостро стоїть питання про майбутній розвиток української культури та її співвідношення з іншими культурами: російською, кримсько-татарською тощо. Але оскільки це питання залишається дуже актуальним, воно є предметом багатьох наукових та публіцистичних досліджень. До них належать й статті І. Дзюби – культуролога, літературного критика, одного із лідерів дисидентського руху в Україні 60-х років ХХ ст.
І. Дзюба вважає, що для вдалого розвитку української культури потрібен загальнонаціональний культурний проект, який би синтезував «головні підходи до проблематики та перспектив розвитку української культури в контексті викликів ХХІ століття» [1]. При цьому автор свідомий того, що на проекті також позначаться «борги» ХХ та ХІХ століть. І. Дзюба пропонує декілька різних проектів, які можуть розвинутися при належних зусиллях:
1. Україна може стати ключовою країною у забезпеченні симбіозу різнорідних культур, чому сприяє її розташування між Сходом і Заходом, між Півднем і Північчю, її історичний досвід засвоєння і поєднання різних культурних традицій.
2. Україна може зробити внесок в екуменістичний рух завдяки присутньому у неї досвіду протистояння православя та католицизму, а також примирення цих релігій (греко-католицька церква).
3. Велику роль Україна може також зіграти у створенні екологічної свідомості людства, до чого її зобовязують Чорнобильська катастрофа, засмічуюча природу українська промисловість, напівзабуті традиції народної культури [1] [2].
Але найбільшим проектом автор називає розвиток національної культури, по відношенню до якого вищенаведені проекти, судячи із логіки автора, мають бути лише його складовими частинами. Іншими елементами національного культурного проекту мають бути:
1. Найголовнішою рисою української культури має стати універсальність, тобто така інтерпретація національного буття, «яка зробила б його зрозумілим і важливим для людей усього світу» [1].
2. Освоєння всієї повноти культурної спадщини, перетворення її на актуальний чинник самоусвідомлення суспільства. Здійснення інтерпретації світової та російської культури з точки зору української.
3. Творення нової самобутності, але не відновлення її, на основі традицій та «актуальної культурної свідомості, зорієнтованої на світовий культурний досвід» [1]. При цьому автор має на увазі творення нової самобутності на основі традицій лише одного регіону та наступного «одягнення» в неї інших українських територій, про що свідчать наступні слова автора, внутрішньо не протирічливі лише за цієї умови: «найплідніший шлях до утвердження національної самобутності, можливо, пролягає через універсалізацію власного досвіду, через розкриття універсального первня в самобутності» [1].
4. Подолання стереотипів сприйняття української культури.
5. Модернізація інфраструктури культури, її технологічне переозброєння (залишаються особливо відсталими в цьому сенсі ті частини культурної сфери, що мають індустріальний характер: телебачення, кіно, радіо, видавнича сфера, шоу-бізнес).
6. Народження нової естетичної якості із сучасної механічної суміші (яку посилює постколоніальний синдром) в українському мистецтві класичної традиції і модних інновацій, елітарного модернізму і масового постмодернізму, різних еклектичних стилів. Важливим є розвиток словникарства, що не задовольняє сьогодні жодної галузі суспільного життя, а також літературознавства та мистецтвознавства, актуальних, бажано, й для інших країн [1].
І. Дзюба, усвідомлюючи відсталість української культури в багатьох позиціях, однак, намагається переосмислити її в позитивному руслі:
1. Автор зауважує, модерністські проекти не змінили координально свідомість та поведінку людини, як передбачалось, а тому народи, що не занехаяли свій історичний досвід та традиційну культуру є більш здатними протистояти викликам майбутнього.
2. Автор покладає надії на те, що під загрозою ідеологічної та естетичної цензури, а також русифікаторської нівеляції українська культура накопичила великий потенціал, який може викликати культурно-історичний прорив.
3. Культура часто розвивається безвідносно до матеріального розвитку самого суспільства, а тому культурний прорив може статися і в не досить благополучній в цьому сенсі Україні.
4. «Плебейський» характер культури також може стати історичною перевагою, щоправда, при дуже сприятливих умовах.
Ще однією перевагою української культури можуть, за автором, бути збережені джерела автентичної народної творчости, які завжди залишаються рятівним резервом [1].
Отже, алгоритм розвитку культури України І. Дзюби є доволі цілісним та охоплює багато її найважливіших сфер. Він передбачає комплексне вирішення сучасних проблем української культури, шляхи її внутрішнього та зовнішного розвитку. Однак, в пропонованих автором ідеях не враховуються інтереси носіїв російськомовної української культури та культури кримських татар, не оговорюються можливі засоби взаємодії та співвідношення цих культур з україномовною українською культурою, через що пропозиції І. Дзюби потребують вдосконалення.
1. Дзюба І. Від маргінальности до універсальности / І. Дзюба // Сучасність. ― 2008. ― № 1–2. ― С. 53―65.
2. Дзюба І. М. Україна перед сфінксом майбутнього / І. М. Дзюба // Український історичний журнал. ― 2002. ― № 3. ― С. 3―22.
Петренко-Лысак Алла Александровна