Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій стратегія розвитку україни у глобальному середовищі

Вид материала

Документы

Содержание Особливості процесів регіоналізації в україні Про необхідність заровадження методики розрахунку розміру відшкодування моральної шкоди в україні Духовна спадщина народу Феномен стереотипа в контексте региональной идентичности Особливості трансформації сучасного стану екологічної культури українського суспільства Роль політичної символіки у формуванні свідомості українського суспільства

Подобный материал:

• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3615.59kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3379.13kb.
• Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2382.48kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2826.09kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 3522.45kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 4388.83kb.
• Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.

ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСІВ РЕГІОНАЛІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ


Інтерес до проблем регіонального розвитку сьогодні є закономірним, тому що регіон виступає як повноправний учасник політичних процесів, заявляючи про свою самобутність в умовах глобалізації. Про зростаючу роль регіонів свідчить регіоналізація, що відбувається у сучасному світі. Регіоналізація – це перерозподіл владних компетенцій, передача функцій від національного на регіональний рівень, поява і розвиток нових інституційних форм, які відповідають новій ролі регіонів у процесі прийняття рішень на національному і наднаціональному рівнях. Для України проблема регіоналізації набула особливої актуальності з початку 1990-х рр., що пояснюється значною мірою курсом на євроінтеграцію. Виникає потреба у дотриманні стандартів регіонального реформування, прийнятих у Європейському Союзі.

Дослідження особливостей регіоналізації має прикладне значення, тому що регіоналізація справляє великий вплив на інституційне забезпечення державної регіональної політики. Спостерігається взаємозв’язок між процесами регіоналізації і вибором тих чи інших інструментів регіональної політики.

Необхідною підставою для розгортання процесів регіоналізації є регіоналізм – система поглядів та ідей, що намагається обґрунтувати доцільність утвердження регіону як повноправного суб’єкта політичного процесу, і діяльність, що спрямована на досягнення цієї мети [1, 54]. Носієм регіональних вимог (регіоналізму) виступає регіональна політична еліта. В залежності від характеру вимог розрізняють політичний, економічний, культурний регіоналізм. Але наявність регіоналізму ще не свідчить про те, що він обов’язково матиме практичне втілення у регіоналізації. Для початку процесів регіоналізації необхідне поєднання багатьох факторів – як внутрішніх, так і зовнішніх. Внутрішні фактори пов’язані з наявним природним, культурним, релігійним розмаїттям, загостренням міжнаціональних відносин, соціально-політичною децентралізацією в результаті розвитку демократичних процесів у державі. Досить часто центральний уряд перекладає відповідальність за непопулярні рішення на регіональну владу. Зовнішні фактори можуть відігравати визначальну роль у житті окремих регіонів держави: глобальні процеси, геополітичні фактори, військово-стратегічні детермінанти, територіальні і етнічні конфлікти, міграція. У кожній державі спостерігається домінування тих чи інших чинників.

Тенденція до оптимізації взаємодії органів центральної влади і влади в адміністративно-територіальних одиницях набула поширення у всьому світі. Одним зі шляхів є поглиблення територіальної децентралізації, яке передбачає чітке розділення повноважень між центральним урядом і регіонами, але жодним чином не повинне призводити до відокремлення регіону від держави (сецесії).

Виходячи з того, що кожен регіон перебуває під впливом специфічних внутрішніх та зовнішніх факторів, єдиної моделі регіоналізації не існує. Сучасна політична регіоналістика виділяє у країнах Європи п’ять моделей регіоналізації: 1) адміністративна; 2) регіоналізація через існуючі органи місцевого самоврядування; 3) регіональна децентралізація; 4) регіональна автономія; 5) регіоналізація через федеральні утворення (держави-члени) [2, 323].

В Україні існує адміністративно-територіальний поділ на області, райони, міста, райони у містах, селища і села. На кожному рівні створені органи місцевого самоврядування. Оскільки в Україні під регіоном розуміють адміністративно-територіальні одиниці першого порядку – області, регіональна влада представлена такими органами місцевого самоврядування, як обласні ради. Обласні ради за Конституцією України затверджують програми соціально-економічного розвитку областей і контролюють їх виконання, затверджують обласні бюджети. За наявності регіонального інтересу місцева еліта добивається скорочення повноважень центральної державної влади і прагне розвитку місцевих самоврядних структур. Паралельно з органами місцевого самоврядування управлінську діяльність в регіонах здійснюють адміністрації, призначені центральними органами влади, реалізуючи таким чином державне управління на місцях.

Інтереси українських регіонів пов’язані у першу чергу з економічним розвитком регіонів, тобто з-поміж багатьох видів регіоналізму домінує економічний, що свідчить про більший вплив внутрішніх факторів. В Україні нерівномірно розташовані економічні потужності, державна регіональна політика не може “вирівняти” регіони в економічному аспекті, внаслідок чого рівень життя населення в регіонах значно відрізняється. Регіони поділяються на “донорів” та “реципієнтів”. В промислових регіонах України існує незадоволення тим, що гальмується їх бюджетна самостійність. В. Лупацій вважає, що для українських регіонів характерний стан “регіональної автаркії”, яка проявляється перш за все в економічній сфері [3, 151].

Відмінності між українськими регіонами пролягають і в культурній площині. Культурно-ціннісні орієнтації населення східних і західних областей України значно відрізняються за такими параметрами, як самоідентифікація, підходи до оцінки власної мови, культури, історії, що дає підстави говорити про деякі елементи “культурної автаркії”. У той же час, незважаючи на різні критерії самоідентифікації у населення різних регіонів, за наявності спільних економічних проблем консолідація суспільства можлива на соціально-економічних засадах.

Як зазначає Т.М. Татаренко, регіоналізація впливає на процеси федералізації в унітарних державах [4, 178]. Проте українці не підтримують ідею федералізації України. За даними Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова та Київського міжнародного інституту соціології, у травні 2005 р. з ідеєю федеративного устрою України погодилися лише 12,6 % населення України [5, 107].

Отже, в Україні процеси регіоналізації мають особливості, пов’язані з тим, що фактично поєднуються елементи декількох моделей, які склалися в західних країнах: 1) модель регіоналізації через органи місцевого самоврядування (існують органи місцевого самоврядування (обласні ради), на які за Конституцією покладено повноваження щодо регіонального розвитку); 2) регіональна автономія (конституційний статус Автономної республіки Крим); 3) модель адміністративної регіоналізації (наявний надмірний контроль центральних органів державної влади над діями регіональної влади). Хоч формально обласні ради й представляють регіональний рівень влади у владній вертикалі, проте за умови контролю з боку центральної влади говорити про елементи регіональної децентралізації (політичної регіоналізації) немає підстав.

Для України найбільш оптимальною може стати модель регіоналізації, яка передбачає поступове подальше розширення повноважень регіонів при збереженні цілісності держави. Очевидно, в унітарній державі регіоналізація неодмінно потребує виконання державою важливих контрольних і наглядових функцій. Крім того, в Україні це необхідно з багатьох причин: перехідний період, кризовий стан економіки, становлення демократії. Необхідно, щоб державна регіональна політика виконувала задекларовані принципи. Має бути впроваджена більш оптимальна система фінансового розподілу, надаватися більш дієва допомога відсталим регіонам. У віддаленій перспективі можливий перехід до регіональної децентралізації, що більшою мірою, ніж інші моделі, відповідає реалізації регіональних інтересів. Розширення процесів регіоналізації в Україні сприятиме подальшому поглибленню демократизації нашого суспільства.

Література

1. Калитчак Р.Г. Регіоналізм у європейських інтеграційних процесах. – К.: Знання, 2007. – 303 с.
   
2. Регіони України: проблеми та пріоритети соціально-економічного розвитку: Монографія / За ред. З.С. Варналія. – К.: Знання України, 2005. – 498 с.
   
3. Лупацій В. Україна в пошуках нової моделі реінтеграції // Регіональна політика України: формування соціогуманітарних пріоритетів розвитку / За заг. ред. Ю. Тищенко. – К.: Український незалежний центр політичних досліджень, 2006. – С. 147 – 159.
   
4. Татаренко Т.М. Регіоналізм і питання політичної трансформації державно-територіального улаштування (на прикладі Бельгії та Італії) // Нова парадигма: Альманах наукових праць. – Вип. 30. - Запоріжжя, 2003. – С. 177 – 185.
   
5. Павленко Р., Вітер О. Різниця ціннісних орієнтацій у регіонах України: як подолати проблему “розколу” // Регіональна політика України: формування соціогуманітарних пріоритетів розвитку / За заг. ред. Ю. Тищенко. – К.: Український незалежний центр політичних досліджень, 2006. – С. 99 – 119.
   

Долінін Вадим Володимирович

Національна Юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, Харків


ПРО НЕОБХІДНІСТЬ ЗАРОВАДЖЕННЯ МЕТОДИКИ РОЗРАХУНКУ РОЗМІРУ ВІДШКОДУВАННЯ МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ В УКРАЇНІ


Практика відшкодування моральної шкоди в Україні є дуже складною і неоднозначною. Можливо, інститут відшкодування моральної шкоди є одним із найбільш суперечливих в нашій державі.

Однак, складність у питанні відшкодування моральної шкоди є не суто українською проблемою. Наразі в світі не вироблено єдиного підходу до відшкодування моральної шкоди, що вважався б найбільш досконалим.

Відтак, труднощі, які виникають при відшкодуванні моральної шкоди в нашій державі містять не тільки українські корені, а й загальнолюдські, універсальні.

Напевно, найбільша складність при вирішенні справ про відшкодування моральної шкоди виникає при визначенні її розміру. І причина полягає в тому, що ця шкода – це внутрішні, суб’єктивні переживання людини. А тому безпосередньо сприймати їх може тільки особа, яка їх переживає. Інші за допомогою знань, досвіду та зовнішніх проявів спроможні тільки уявляти та представляти собі душевні страждання потерпілого. Неможливість безпосереднього сприйняття душевних страждань людини іншими особами безумовно створює велику кількість помилок та підґрунтя для неправильної оцінки..

Процес встановлення сили душевних страждань постраждалого значно ускладнює той факт, що при визначенні розміру моральної шкоди неможливо виходити лише тільки з їх зовнішніх проявів (підвищення дратівливості, погіршення відносин в сім’ї тощо), бо кожна людина в силу особливостей психоемоційного устрою по різному переживає стрес. Відтак, необхідно проаналізувати і інші обставини, що можуть вплинути на розмір душевних страждань особи. А таких обставин-факторів безліч, і виробити їх єдиний перелік та розробити методику оцінки сили душевних страждань дуже складно. Чинне законодавство України визначає лише деякі обставини, що можуть вплинути на розмір відшкодування моральної шкоди (серед яких характер правопорушення, ступінь погіршення здібностей потерпілого та ін.), залишаючи їх перелік відкритим для врахування особливостей кожного окремого випадку.

В юридичній літературі містяться багато пропозицій щодо того, які обставини слід враховувати для визначення сили душевних страждань особи. Серед них, наприклад: ступінь тяжкості ушкодження здоров’я і час, необхідний для відновлення; тривалість страждань, в тому числі і майбутніх; неможливість реалізації життєвих планів та вірогідність їх досягнення постраждалим, якби йому не було завдано шкоду; віктимність потерпілого; збіг тяжких обставин потерпілого; кількість психоемоційних факторів стресу та багато інших. В судовій практиці відомі випадки визначення сили душевних страждань виходячи із майнового стану потерпілого; площі регіону розповсюдження недостовірних відомостей; суспільного положення потерпілого; визначення моральної шкоди пропорційно завданим матеріальним збиткам та деякі інші.

Серед правників навіть мали місце погляди, що за основу визначення розміру моральної шкоди необхідно віднести суспільну оцінку фактичних обставин, які визвали втрати. Відповідно до такої думки суд повинен керуватися лише суспільною оцінкою фактичних обставин, а не суб’єктивним сприйняттям потерпілого.

Інші вважають, що оцінка розміру моральної шкоди повинна ґрунтуватися на сукупності багатьох факторів, але в її основі повинна бути суб’єктивна оцінка самого потерпілого щодо сили своїх моральних страждань.

Але важкість представлення для судді сили душевних страждань постраждалого є далеко не єдиною складною проблемою в питанні визначення розміру моральної шкоди. Суперечливий момент полягає в тому, що різні люди, в тому числі і судді, по-різному оцінюють розмір компенсації за страждання однієї і тієї сили.

Оцінити втрати немайнового характеру, а тим більше страждання в майновій формі неможливо. Відшкодуванням (інколи ще вживають термін „компенсація”) моральної шкоди є надання постраждалому такої кількості благ, що змогла б в нього визвати задоволення, припинити душевні страждання та згладити їх.

Таким чином, вирішуючи справу, кожний суддя по-своєму визначає розмір компенсації за моральні страждання, який на думку судді буде достатньо, щоб задовольнити страждання потерпілого.

Вищевикладене свідчить, що крім того, що оцінити силу душевних страждань людини вкрай складно, існують і інші серйозні складності при визначенні розміру моральної шкоди. Цими обставинами і пояснюється досить різноманітна і суперечлива судова практика.

Одним із шляхів сприяння більш досконалому судочинству є розроблення та впровадження методик визначення моральної шкоди. Багато науковців розробляли і пропонували свої методики, але доцільно, щоб ці методики були запроваджені Верховним судом України або хоча б Міністерством юстиції України. Відповідно, неможна робити такі методики обов’язковими, бо передбачити всю багатоаспектність справ з відшкодування моральної шкоди неможливо. Необхідно залишати простір для врахування особливостей кожної окремої справи. Але з огляду на те, що судове рішення повинно бути обґрунтованим, від судів вимагалося б більш детальне обґрунтування розмірів моральної шкоди з чіткою розбивкою розрахунку залежно від факторів, які впливають на силу страждань. Суди вимушені були б сприймати або відкидати певні фактори та пояснювати, чому ті та інші обставини приймаються або відкидаються для визначення розміру моральної шкоди. З одного боку, запровадження методик звісно ускладнить роботу судді, заставить його витрачати більше зусиль та часу на підготовку рішень. Але з іншого дисциплінує, а методики нададуть справді корисні поради, що в кінці-кінців сприятиме розвитку правосуддя.

Слід, однак, відмітити, що запровадження методик не є відмовою від головного принципу визначення розміру моральної шкоди, який вбачається найбільш розумним та справедливим, та полягає у тому, що головним чином розмір морального відшкодування повинен ґрунтуватися на думці потерпілого, бо він є єдиною особою, яка відчуває страждання і здатна оцінити розмір компенсації, необхідної для полегшення своїх страждань. Відтак, в методичних рекомендаціях не можуть бути встановлені мінімальні та максимальні межі, або суспільно визнані середні рівні відшкодувань тощо. Такі методичні рекомендації можуть містити лише перелік факторів, які впливають на розмір морального відшкодування, з визначенням особливостей для різних категорій справ, та з поясненням характеру та ступеню впливу цих факторів на силу душевних страждань і, відповідно, на розмір відшкодування моральної шкоди. Судді ж буде необхідно погодитися чи відмовитися від розміру морального відшкодування, запропонованого позивачем, а за необхідності встановити свій, з урахуванням факторів, запропонованих в методиках, або інших фактичних обставин справи, встановлених суддею. Таким чином, можна буде зрозуміти чи є судове рішення в частині встановлення розміру відшкодування моральної шкоди обґрунтованим та прийнятим з урахуванням всіх важливих для справи обставин. Такі методики необхідні не лише суддям, а й учасникам процесу. Бо далеко не всі люди мають достатнього життєвого досвіду, щоб розуміти які обставини необхідно враховувати для визначення розміру моральної шкоди, а які – ні, та перевірити, чи враховано судом всі фактичні обставини справи, що мають істотне значення для визначення розміру відшкодування моральної шкоди.

Слід, зазначити, що запровадження таких методик зможе допомогти суддям та дисциплінувати їх, певним чином сприятиме покращенню якості судових рішень.


Іщук Світлана Василівна

Тернопільський національний педагогічний університет ім. В. Гнатюка, м. Тернопіль


Духовна спадщина народу

як фактор етичної підготовки

майбутніх соціальних працівників


Початок третього тисячоліття характеризується підвищенням інтересу до духовності, культури, відведенням їм первинної ролі у розвитку цивілізації. Саме тому духовна сила кожної особистості виступає невичерпним джерелом культурного розвитку суспільства.

Вищою цінністю в суспільстві проголошено людину, незалежно від її забезпеченості, працездатності, стану здоров'я, освіти, сімейного стану, раси, національності, статі, поглядів і переконань тощо. Норми спільного існування і діяльності людей вимагають надання адекватної допомоги і підтримки кожному, хто її потребує, які будувалися б на любові й повазі до людини, її прав, принципах гуманізму і соціальної справедливості. Вимоги до морального образу людини і громадянина ґрунтуються на традиційних загальнолюдських гуманістичних уявленнях та включають уміння любити людей, безкорисно творити добро. Вони виступають провідними принципами сучасної соціальної роботи.

Соціокультурне значення сучасної соціальної роботи полягає у засвоєнні та поширенні у соціумі духовності, соціальних цінностей, норм, відтворенні та розвитку соціальності творця культури. Для реалізації даного завдання фахівець сам повинен володіти належним рівнем моральної свідомості. У професійній діяльності соціального працівника мораль виступає і як певний вид знань, і як основна форма свідомості. Важко переоцінити у цьому аспекті роль гуманістичних моральних цінностей. Це чи не єдиний шлях до відновлення системи духовного самовідтворення суспільства і, таким чином, морального відродження особистості.

Очевидним є факт, що якісні зміни у реалізації завдань соціальної роботи в Україні, як і в будь-якій іншій державі, пов’язані, у першу чергу, із вивченням історично наявного народного досвіду надання соціальних послуг та вироблення на його основі нових моделей, які б відповідали сучасним потребам. На розвиток соціальної допомоги у ході суспільно-історичного процесу впливали й розвиток суспільної моралі та норм суспільного життя.

Сьогодні педагогічна наука займається аналізом етнічного феномена, обґрунтуванням його функцій, змісту, цілей у соціальній сфері, освітньо-виховній діяльності (С.Арутюнова, Ю.Бромлей, І.Зязюн, М.Євтух, О.Столяренко, Г.Філіпчук тощо).

Окремі аспекти морально-етичної підготовки соціально-педагогічних працівників розглядали В.Васильєв, О.Гура, І.Звєрєва, О.Канюк, А.Капська, Л.Коваль, І.Мигович, Л.Міщик, Г.М’ясоїд, А.Первушина, О.Пономаренко, В.Сагарда та інші. Однак, цілісних досліджень проблеми етичної підготовки фахівців соціальної сфери нами не виявлено.

Метою даної статті є обгрунтування значення етнодуховної спадщини у етичній підготовці майбутніх соціальних працівників.

Людство не може зробити і кроку вперед, не озираючись назад і не переоцінюючи заново всі духовні цінності далеких і близьких поколінь. Шлях до розуміння гуманістичних засад моралі сучасного і майбутнього лежить через розуміння та усвідомлення її минулого. Духовна, морально-етична спадщина є тим підґрунтям, з якого сучасні покоління можуть черпати нові сили. Тому вважаємо, що знання етнічних морально-етичних засад є однією з найважливіших передумов ефективності реалізації сучасних завдань соціальної роботи.

Засвоєння соціокультурного досвіду працівниками соціальної сфери передбачає знайомство із загальнолюдськими, національними цінностями, нормами, принципами, традиціями етичних взаємовідносин, їх генезисом на різних етапах розвитку суспільства. Така діяльність сприятиме зростанню інтелектуального, культурного, духовно-морального потенціалу особистості соціального працівника, розвитку існуючих і формуванню нових професійно спрямованих ціннісних орієнтацій, становленню професійної етичної свідомості, розумінню особливостей професійного обов’язку.

Як пізнання особистістю світу починається із самопізнання, так і пізнання світових морально-етичних законів починається із осмислення унікальності морально-етичного світогляду власного етносу, місця і ролі другого у формуванні і розвитку перших.

Погоджуємося з думкою І.А.Зязюна, що “етика не лише наука про моральне життя, але й своєрідне втілення духу нації і кожного окремого громадянина” [1, 18]. Саме тому зміст етичної підготовки соціального працівника, на нашу думку, повинен опиратися на набутки національної духовної і моральної культури не лише для посилення усвідомлення майбутнім фахівцем власної етнічної приналежності, але й для підвищення рівня індивідуальної професійно-етичної компетентності, утвердження ролі діяльності професійної групи у соціальному і, зокрема, морально-етичному розвитку сучасного суспільства. Знання етнічно притаманних типів поведінки, зразків політичних і культурних явищ дозволяє виявляти багатогранність реальності, орієнтуватися у сучасному соціальному просторі, пробуджує активність, породжує прагнення подолати негативний народний досвід, сприяє закріпленню і продовженню позитивного. Морально-етична оцінка етносом своїх власних вчинків і надбань виступає основою для формування у його представників відповідної свідомості. Сформоване почуття етнічної самосвідомості не лише завжди протистоїть утиску народних почуттів, зневажливому ставленню до морально-етичних цінностей, але й чинить опір фактам будь-якого порушення рівноправності, справедливості, людської гідності й честі, що є найвищими загальнолюдськими цінностями.

Основу етичних норм соціальної роботи поряд із загальнолюдськими цінностями, етичними традиціями благодійності складають і етичні норми та етичні нормативи окремих країн, конкретні етнічні цінності [2, 102]. Це зумовлює необхідність здійснення етичної підготовки соціального працівника на духовно-моральній спадщині не одного, а багатьох народів. Пізнання ідеалів окремих етносів сприяє у поповненні ціннісних орієнтацій власного народу, дозволяє поєднувати народне із загальнолюдським.

Знання соціальним працівником морально-етичного досвіду народу створює можливості і сприяє пошуку ефективних шляхів реалізації прогресивних ідей з досвіду соціальної допомоги окремого етносу в сучасній науці і практиці, аналізу значення тих або інших явищ народного життя і розбирає їх відповідність або невідповідність сучасним завданням соціальної роботи.

Морально-етичний досвід народу є цінним для сучасної соціальної роботи в плані гармонізації етичних відношень між суб’єктами професійної діяльності, внутрі- та міжетнічних соціальних взаємин. Здійснення етичної підготовки соціальних працівників на засадах етнічної спадщини сприяє підвищенню їх моральної, а відповідно й етичної свідомості, самосвідомості, формуванню високого рівня розвитку потреби жити і працювати у контексті морально-етичних норм і принципів етносу.

Володіння соціокультурними знаннями передбачає внесок соціального працівника своїм власним життям, професійною діяльністю у розв’язання глобальних проблем особистісного становлення і культурного розвитку та інтеграції окремих людей, груп у процесі їх взаємодії з представниками суспільства і власне у ньому.

Таким чином, на нашу думку, етична підготовка майбутнього соціального працівника повинна спрямовуватися на формування гуманістично орієнтованого професійного світогляду, відповідної етичної свідомості, розвиток ціннісних орієнтацій, специфічних особистісно-моральних якостей на основі використання етнокультурного фактора, ідей народної моралі та етики, духовної спадщини усього людства і кожного народу.

Література

1. Зязюн І.А. Духовні чинники елітарної особистості / Розвиток особистості в полікультурному освітньому просторі. Збірка матеріалів Міжнародного конгресу – IV Слов’янські педагогічні читання. – Черкаси: Вид-во ЧНУ імені Б.Хмельницького, 2005. – С.11-19.
   
2. Медведева Г.П. Этика социальной работы: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. – М.: ВЛАДОС, 1999. – 204 с.
   

Лавлинский Руслан Александрович

Донецкий национальный университет экономики и торговли

имени Михаила Туган-Барановского, г. Донецк


ФЕНОМЕН СТЕРЕОТИПА В КОНТЕКСТЕ РЕГИОНАЛЬНОЙ ИДЕНТИЧНОСТИ


В период трансформации общественной жизни происходят процессы становления не только общенациональной идентичности, но и попытки унификации истории как основы формирования общенациональной идеи в Украине. В постсоветском пространстве идет активный поиск государствами своей идентичности. Этот поиск характеризуется ломкой старых и формированием новых социальных стереотипов. В Украине этот процесс обусловлен историческими и социальными трансформациями, которые требуют формирования в новых реалиях новых стереотипов.

Интерес к стереотипу как феномену в контексте региональной идентичности обусловлен тем, что он является одной из культурных доминант, детерминирующий формирование и становление идентичности в целом и региональной идентичности в частности.

История современной Украины, сложна и противоречива, проблемы самосознания и осознания украинцами себя нацией связана не только с идентичностью, но и с теми социальными стереотипами, которые формируются на стыке двух культурных идеологем – украинской и советской. Украина как государство, которое было под властью бывшей метрополии, испытало инверсию и закрепление стереотипов другого этноса. Это говорит о том, что в обществе функционируют разные стереотипы: этно-националистические как реакция части населения на получение независимости и региональные – с учетом культурного прошлого данного региона.

Выделим несколько наиболее устойчивых стереотипов, которые существуют в обществе и на которые опираются все общественно-политические группы – это пророссийский стереотип (например, стереотип «братского народа», «старшего брата» и т.д.) и прозападный (ориентация на вступление в ЕС и в НАТО), где первый – стереотип сторонников объединения Украины и России в одно государство, а второй – стереотип национал-патриотов. В эпоху тотального прагматизма эти стереотипы являются негативным элементом, анархизмом, так как давно не отражают проводимую политику в отношении Украины не только Россией, но и Европейским Союзом.

Данные стереотипы воспринимаются разными сторонниками и носителями этих стереотипов неоднозначно, что порождает разновекторную политику в государстве, препятствует консолидации социума и отрицательно влияет на развития гражданского общества.

Трансформации в обществе, происходят не только в силу, «переходной» стадии развития нашего социума, но и в силу, влияния социальных стереотипов на широкие слои населения. Стереотип заложен как некая матрица внутри социальной культуры человечества. Например, украинцы используют разные семантические коды, культурно-исторические мифы, в которых нет объединяющего фундамента. Таким кодом мог бы стать единый национальный позитивно-направленный стереотип. Который представляет собой модель единства стереотипов Украины, включающую в себя три составляющие: географическое пространство, собственно социальное пространство и образ пространства страны в общественном сознании.

Становление идентификационных моделей жителей Донбасса не сопровождалось идентификацией на внутриукраинском уровне, так как при взаимодействии с иными регионами на первый план выходили стереотипы, анализируя которые следует обратить внимание на то, что региональная идентичность в условиях Донецкой и Луганской областях не была раньше и не является сейчас монолитным самодостаточным явлением. Наоборот, одной из основных составляющих идентичности региона, на которую влияет комплекс стереотипов: экономические, территориальные, исторические, политические, этнические, языковые и религиозные. В данном случае стереотип выступает как явление культуры, позволяющее самоидентифицировать индивида с определенной территорией.

Личность осуществляет самоидентификацию с теми социальными стереотипами, которые «встроены» и существуют в групповой культуре. При этом стереотипы имеют доминирующий характер, так как воспринимаются через процесс социализации: так среди людей старшего поколения играет роль возрастная идентификация, так как она нивелирует региональную или любую другую идентичность. Поэтому в Донбассе среди большей части этой возрастной категории преобладает советский стереотип цементирующих их идентичность в рамках советской культурно-социальной жизни. Однако стереотипом является то, что, не учитывая эту особенность, остальное население страны продуцирует этот стереотип на все население Донбасса, тем самым формируя негативную социальную позицию в отношения региона в целом. Что так же рождает стереотип о неспособности создавать и продуцировать в Донбассе новые и оригинальные идеи в контексте украинской культуры.

Следует отметить преобладание регионального стереотипа над национальным стереотипом. Данный стереотип подразумевает связку с идентичностью, где место одновременно включает группу по месту проживания.

После распада СССР началось формирование модерной украинской нации, одним из аспектов этого процесса стало становления соответствующей ей региональной системы. Несмотря на то, что и в советские времена пространство было расчленено на регионы, однако это были регионы с «двусторонней идентичностью» – регионы СССР и регионы Украины. В силу своего географического расположения Донбасс стал современным воплощением этого бинарного явления, но, если учесть стереотип истории, которая долгое время нам навязывалась, на Западе Украины самыми ценными событиями являются события, связанные с борьбой Украины за независимость, а на Востоке – советский период истории страны.

Поэтому, говоря об СССР, в сознании определенной части представителей Востока Украины сложился так называемый стереотип-образ Союза как «золотого века», который так долго консервировался и мифологизировался, что, впоследствии, оброс положительными чертами и стереотипами.

Переход к рыночной экономике характеризовался отсутствием в сознании людей тех стереотипов поведения, которые обеспечивают успешное владение требованиями, предъявляемыми самой частной собственностью. Поэтому часть населения продолжает воспроизводить старые стереотипы в новых условиях, что не позволяет им успешно адаптироваться.

Говоря о политическом стереотипе, можно констатировать факт преобладания манипулятивных методов при формировании общественного мнения. Это касается, прежде всего, двух тем, которые давно воспринимаются жителями Донбасса через призму стереотипов: 1) статус русского языка; 2) вопросы евро-интеграции и вступления страны в НАТО. Данные вопросы, судя по обсуждениям, на политическом уровне носят скорее предубежденный характер.

Необходимо отметить, что в условиях Донбасса есть преобладание регионального стереотипа над национальным. Конечно, политико-культурная манипуляция играет тут важнейшую роль, так как проектирует смыслосодержащие компоненты социального стереотипа.

Касаясь этнических стереотипов, бытующих в Донбассе, необходимо отметить наличие таких феноменов как природный украинско-русский симбиоз и комплекс гиперполноценности, абсолютно не характерный для менталитета украинца. Его полнота раскрывается в лозунге маргинальных социальных групп региона: «Донецким Киев – не указ!» Эта самодостаточность негативна сама по себе, так как она нивелирует национальные идеи – язык, культуру и т.д. В данном случае мы можем наблюдать трансформацию исторически сложившегося стереотипа, согласно которому руководящим является тот регион (чаще всего столица, как Рим, Москва, Киев – «мать городов русских», Константинополь, Иерусалим и т.д.), в котором находится скопление реальной власти.

Выводы. В Украине наблюдается процесс региональной, культурной и политической экспансии, существуют группы людей, готовые навязывать ценности, стереотипы и опыт своего региона в масштабе государства. Поскольку проблематизация жизни в Донбассе сопровождалась активными поисками своих исторических корней, то это в настоящий момент привело к герметизации региональных символических систем и стереотипов.


Лесникова Інна Володимирівна

Національний технічний університет України «КПІ» м. Київ


ОСОБЛИВОСТІ ТРАНСФОРМАЦІЇ СУЧАСНОГО СТАНУ ЕКОЛОГІЧНОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА


Початок XXI-го століття поставиd світове співтовариство перед необхідністю усвідомлення відповідальності за екологічні, соціальні та економічні результати своєї діяльності. Антропогенні впливи стали переважаючою силою у формуванні характеристик навколишнього середовища, а несприятлива екологічна обстановка істотно впливає на соціальну ситуацію. Проте в Україні до цього часу не склалося ефективної системи природоохоронної діяльності. Не вдалося знайти баланс між використанням розпорядчо-організаційних методів і методів ринкового регулювання. Все ще недостатньо використовуються ресурси науки та громадянського суспільства у вирішенні соціально-екологічних проблем. В управлінській практиці не враховуються суттєві зрушення, що відбулися в культурі населення у бік індивідуалізму та споживацтва. В цих умовах особливої актуальності набуває розробка і реалізація локальної екополітики, складовою частиною якої є екологічна культура. Між тим, екологічна культура як найважливіший соціально-економічний ресурс суспільства, поки недостатньо досліджена. Відсутня державна система безперервної екологічної освіти та освіти, що відіграє ключову роль у формуванні екологічної культури населення. Недостатньо скоординовані зусилля різних соціальних інститутів, суб'єктів, груп, громадських рухів у вирішенні цієї проблеми.

Тому розглядання екологічної культури через протиріччя суб'єкта виводить нас на проблему переходу екологічної культури індивіда (як складової) в екологічну культуру суспільства та навпаки, а відповідно передбачає і дослідження механізму забезпечення екологічної безпеки України.

Опозиція “людина – суспільство”, “екологічна культура людини - екологічна культура суспільства” в цілому, мають важливе значення для розуміння забезпечення екологічної безпеки країни, котра залежить як від зовнішніх факторів і умов, так і від внутрішніх. Серед них особливе значення має політична обстановка, яка складається на визначених етапах розвитку держави. В цьому плані мова може йти про дію всієї політичної сфери діяльності суспільства, обумовленої створенням і функціонуванням міцності держави з метою протидії загрозам (небезпекам), на стан екологічної ситуації і ефективність екологічної політики. Функціонування міцності є політичним актом держави, який багато в чому визначається рівнем воєнних загроз національним інтересам. Одним із наслідків людської діяльності за останні два десятиріччя був її суттєвий негативний вплив на стан навколишнього природного середовища, наслідки якого в повному об’ємі ще потрібно усвідомити та подолати. Серед причин, які посилюють згубний вплив на екосистему країни необхідно виділити: а) загальні, які були характерні для всього суспільства; б) специфічні, дія яких викликана особливостями функціонування політичної організації держави.

В публікаціях неодноразово проводилися спроби аналізу загальних причин, що дозволяє зупинитися лише на виділенні найбільш важливих з них, а саме - панування адміністративно-командної системи, яке призводить до надмірної централізації управління та обмеження повноважень місцевих органів управління у справах охорони навколишнього середовища, сильна монополізація економіки, орієнтація її на екстенсивний шлях розвитку; монополізм міністерств і відомств, відсутність належного контролю за їх природоохоронною діяльністю; нераціональне розміщення виробництв, їх надмірна спеціалізація і концентрація; безкоштовність природовикористання; недостатня розробка екологічного законодавства та недосконалість механізмів притягнення порушників до відповідальності; індиферентність і пасивність більшої частини населення, обумовлена, зокрема, і недоступністю об’єктивної екологічної інформації; непідкріпленість рішень, котрі приймаються стосовно охорони навколишнього середовища достатніми ресурсами та інвестиціями.

Серед специфічних причин необхідно виділити такі як: безконтрольність промислового комплексу, яка допомагає прихованому згубному впливу виробництва на природу і здоров’я населення; недостатність інформації, яка пов’язана з функціонуванням усіх елементів організації суспільства; недосконалість системи контролю за дотриманням природоохоронного законодавства, достатній принцип фінансування та ресурсного забезпечення заходів, які направлені на зменшення антропогенного забруднення біосфери.

З цього витікає наступне положення світоглядного масштабу: подальше буття і розвиток людського суспільства можливий лише в складі єдиного цілісного системного комплексу природа-суспільство, що функціонує як процес коеволюції – взаємообумовлене співіснування, в якому на людину покладається функція щодо забезпечення переходу біосфери в ноосферу. Таким чином, ідея про включеність людини в природне буття і еволюцію природи та її підкорення природним законам трансформується в ідею контрольованого спрямованого проективного співрозвитку елементів соціоприродного цілого – природи та суспільства.

Подолання положення, яке склалося, здійснюється в умовах глибокого реформування всіх сфер життя суспільства. Частиною корінної соціальної модернізації є і суспільна реформа, яка здійснюється в обстановці відсутності безпосередньої загрози життєвим важливим інтересам країни. Однак екологічна небезпека зберігається, відповідно, необхідні постійні умови, з боку держави, щодо удосконалення екологічного виховання і освіти. В цих умовах, відповідно, екологічна політика потерпає суттєві зміни, які передбачають новий рівень рефлексії екологічних аспектів безпеки нації. На основі аналізу, логічно зробити висновок про тісну взаємодію і взаємовплив світоглядної парадигми та екологічної політики.

У відношенні до світоглядної парадигми у річищі екологічної проблематики ця взаємодія проявляється в низці тенденцій. По-перше, посилюється лімітний характер екологічної політики по відношенню до світоглядної парадигми. Політика держави, яка спрямована на удосконалення і визначаючі форми її реалізації в конкретній ситуації, не може не враховувати можливі несприятливі наслідки людської діяльності для екологічних систем, їх стійкості та адаптаційні можливості. По-друге, політика в області безпеки нації, яка здійснюється в умовах зростання екологічних протиріч, все більше орієнтується як на блокування національних загроз (небезпек), так і екологічних. Дію цієї тенденції пов’язано не лише з посиленням взаємозалежності політики та екологічної небезпеки, що на різних прикладах не викликає сумнівів, але і з необхідністю протистояти “екологічним конфліктам” і актам екологічної агресії, можливість яких в майбутньому не виключена.

Останні можуть виникнути в результаті “екологічного тиску” на державу з метою вплинути на її політичний курс (наприклад, зменшення стоку річок в суміжну державу з метою викликати дефіцит прісної води та засуху, або, навпаки, зменшений викид води з водозбереження); екологічних катастроф (таких, наприклад, як аварія на АЕС), коли нанесений збиток може ініціювати бажання “покарати” винуватця і спроб попередити незаконний промисел в прибережних водах держави, або попередити неконтрольовану міграцію великих мас населення з густонаселених країн, які довгий час підлягають дії стихійних сил природи, а також за іншими причинами [1, с.9; 2, с.111-112].

В умовах демократичної і правової держави громадянське суспільство створює необхідні умови для контролю за природоохоронною діяльністю. У сферу контролю потрапляють всі етапи виробки та здійснення освітньо-виховної політики в екологічному напрямку, але особливу увагу приділяють питанням дотримання в структурах суспільства норм природоохоронного законодавства, виконання програм, відновлення екологічної рівноваги в районах полігонів, інших об’єктів інфраструктури і реалізації соціальних гарантій людям, які виконують задачі в умовах підвищеного екологічного ризику.

Такий підхід забезпечує не лише велику соціальну, але й екологічну спрямованість політики держави, що відповідає потребам суспільного розвитку. Виходячи з викладеного, правомірно зробити висновок про соціальне призначення екологічної культури в умовах трансформації сучасного українського суспільства та необхідність екологічної політики держави, що полягає у збереженні стабільності соціальної системи за рахунок її балансу із середовищем.


Література

1. Романченко І.С. Екологічна безпека: екологічний стан та методи його моніторингу: Навчальний посібник / І.С. Романченко, І.А. Сбітнев, С.Г. Бутейко. – К.: Bee Zone, 2006. – 560 с.
   
2. Ситник Г.П. Національна безпека України: теорія і практика: Монографія / Ситник Г.П., Олуйко В.М., Вавринчук М.П.; [За заг. ред. Г.П. Ситника]. – Хмельницький-Київ: Вид-во «Кондор», 2007. – 592 с.
   

Мальована Юлія Геннадіївна

Запорізький національний університет, м. Запоріжжя


РОЛЬ ПОЛІТИЧНОЇ СИМВОЛІКИ У ФОРМУВАННІ СВІДОМОСТІ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА


Науковий пошук шляхів та способів формування суспільної свідомості з урахуванням новітніх тенденцій, таких як зміна історико-політичного часу, демократизація, інтеграція політичного простору, призвів до переосмислення символічної складової політичного процесу. Особливо актуалізується в перехідні періоди суспільно-політичного життя проблема залучення політичної символіки до процесів націєтворення, формування національної державності, створення нових символів, з огляду на те, що відбувається кардинальна переоцінка системи цінностей, зміни в розумінні її змісту та сенсу. Саме тому українські політики приділяють так багато уваги пошукам політичної символіки, яка б була здатна врахувати трансформаційні суспільно-політичні процеси та сформувати оновлені суспільні ідеали, норми й цінності.

Суспільна свідомість як процес усвідомлення інформації фіксує минулий досвід шляхом запам’ятовування, збереження та відтворення інформації. Політична символіка виражається через знаки та слова, які мають певне значення та несуть різноманітне інформаційне навантаження. Тобто політична символіка виступає засобом формування цілісної системи уявлень про зовнішній світ, забезпечує її знакове вираження та є каналом збереження й передачі суспільно значимої інформації від покоління до покоління.

Окремі символи виводяться з історичних епох та в ідеалізованому вигляді вкорінюються в суспільну свідомість. Це пояснює здатність політичної символіки популяризувати ідеї в просторі і часі. Через символіку людина отримує інформацію про зовнішній світ, перетворює та інтерпретує її, забезпечується комунікація в суспільстві, а також зворотній зв'язок, скеровуються думки, поведінка та життєдіяльність людей. Що ж до зворотного зв’язку, то ми можемо оцінити, наскільки політична символіка є адекватною часу, наскільки вона близька чи не властива до ментальних особливостей народу, визначити рівень її прийняття в суспільній свідомості. Це питання здається актуальним для українського суспільства, бо процес пошуку об’єднувальної політичної символіки реалізується через надання символіці загального визнання, але нерідко призводить до створення міфів, які не приймаються суспільною свідомістю українців.

Політична символіка служить засобом контролю, управління та ідентифікації людської спільноти, впливає на характер протікання свідомісних процесів, на формування того чи іншого стилю мислення певного суспільства. Політична символіка відображається у внутрішніх переживаннях та почуттях, які, в свою чергу, отримують втілення у подіях зовнішнього світу.

Не можна нехтувати аксіологічним аспектом політичної символіки. Беззаперечно, що політична символіка певним чином впливає на формування моральних та естетичних суспільних ідеалів. Сильні емоції здатні впливати на процес усвідомлення шляхом його оптимізації або дезорганізації, орієнтувати та спрямовувати цей процес. Говорячи про українське суспільство треба відмітити, що необхідно спочатку визначити спільні суспільні ідеали, що стане запорукою скеровування формування суспільної свідомості в прогресивному напрямку і допоможе уникнути деструктивних й дестабілізуючих явищ.

Об’єктивно існуючим видом політичної символіки є державна символіка, яка має законодавче та нормативне підґрунтя, обумовлена історичною пам’яттю, впроваджуються поступово та розрахована на довгострокову дію.

Національно-державна символіка незалежної України потребує свого закріплення у суспільній свідомості, тому що для старших поколінь ще не втратила свого значення радянська символіка, що укорінено в суспільній свідомості. Інші види символів продовжують створюватися задля легітимації пострадянської влади. Але недоліком української символіки є те, що не завжди враховуються особливості регіону, де створюється певний символ. Наприклад, символізація історичної постаті Степана Бандери є зрозумілою і прийнятною для мешканців західних областей, але незрозумілим та чужим він буде для східного регіону. А поширення цього образу на території всієї України створює додаткову напругу в суспільстві та формує бар’єр на шляху створення уніфікованої суспільної свідомості.

Суспільну свідомість слід видозмінювати і скеровувати за допомогою нейтральної політичної символіки, яка можливо повільніше буде діяти на свідомісному рівні, але й дозволить уникнути дезінтеграційних тенденцій.

Таким чином, в українському суспільстві відбувається процес трансформації свідомості минулої радянської епохи з її цінностями та нормами у суспільну свідомість доби незалежності, який супроводжується зміною політичної символіки та пошуком нових ідеалів та цінностей. В Україні вже створені певні символи, але проблематичним є їхнє впровадження через відсутність єднальних компонентів. Проте видове розмаїття політичної символіки дозволяє широко використовувати символічний ресурс у формуванні суспільної свідомості, питання тільки у правильному обранні символів. Особливість формування суспільної свідомості засобами політичної символіки обумовлена регіональною специфікою, що необхідно враховувати в процесі інтеграції українського суспільства.


Сенишин Оксана Степанівна