Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій стратегія розвитку україни у глобальному середовищі

Вид материала

Документы

Содержание Яворська Тетяна Василівна Сучасні трансформації національних економічних моделей Державно приватне партнерство, як альтернативний варіант фінансування розвитку авіаційної інфраструктури Сучасні тенденції розвитку світових ринків цінних паперів Фінансовий потенціал доходів громадян –

Подобный материал:

• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3615.59kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3379.13kb.
• Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2382.48kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2826.09kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 3522.45kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 4388.83kb.
• Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.

Яворська Тетяна Василівна

Львівський національний університет імені Івана Франка, м. Львів

ВПЛИВ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ НА РОЗВИТОК ВІТЧИЗНЯНОГО СТРАХОВОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА

Фінансово-економічна криза мала негативний вплив на розвиток економіки країни загалом, і страхове підприємництво, зокрема. Зниження обсягів промислового виробництва та будівництва, заморожування споживчого кредитування, зменшення доходів населення та зростання безробіття – це чинники, які вплинули на вітчизняне страхове підприємництво.

Порівняно з 2007-2008 рр., де показники розвитку вітчизняного страхового підприємництва зростали, у 2009 р. – вони зменшилися. Цьому сприяли й такі причини:

• залежність від переважно банківських каналів реалізації страхових послуг як ризикових страхових компаній, так і страхових компаній життя. Паралізована діяльність банківських установ, зумовлена фінансово-економічною кризою мала безпосередній вплив на діяльність страхових компаній.
  
• неправильне формування страхових резервів, бо більшість суб’єктів страхового підприємництва розміщували їх на депозитах у банку чи у цінних паперах. Як наслідок, страхові резерви є заблокованими, бо знаходяться у проблемних банках, або мають малу прибутковість через падіння фондового ринку. В окремих страхових компаніях їх було взагалі недостатньо для виконання зобов’язань перед клієнтами.
  
• незбалансований страховий портфель, який страхові компанії роздували за рахунок страхових автотранспортних послуг (їх частка у страховому портфелі становила 80-90%). До таких страхових послуг з метою успішної їх реалізації застосовувався демпінг, виплачувалася значна комісійна винагорода. Страхове відшкодування виплачувалося за рахунок отриманих сум страхових премій за новими укладеними договорами страхування. Тому у значної кількості страхових компаній погіршилась платоспроможність, а окремі – опинилися на межі банкрутства.
  

Зазначені причини є взаємопов’язані та взаємозалежні, зумовлені, також неправильною політикою страхових компаній, багато з яких працювали на короткострокову перспективу – вдало знайти інвестора для подальшого продажу, тому розвивали швидкими темпами філійну мережу, захоплювали значну частку ринку, збільшували обсяги страхових премій.

Як результат, у сучасних кризових умовах наслідки та основні тенденції розвитку страхового підприємництва є такими:

• обсяги надходження страхових премій зменшуються, бо втрачено клієнтів банківських установ як основних. Корпоративні клієнти, обсяги виробництва яких скоротилися, відмовляються від співпраці зі страховими компаніями щодо укладення договорів страхування у цілях економії. Подорожчання іноземної валюти привело до того, що багато клієнтів, зокрема страхових компаній життя, не можуть сплачувати страхові премії у визначеному обсязі.
  
• внаслідок девальвації гривні зросла вартість послуг щодо врегулювання збитків, обсяги страхового відшкодування збільшуються, зокрема за договорами страхування каско та обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів.
  
• через брак коштів на виплату страхового відшкодування страхові компанії часто вносять зміни у зміст договорів страхування, для того щоб виплата страхового відшкодування затримувалася, зменшувалася або зовсім не виплачувалась.
  
• відбуваються зміни у структурі власності та діяльності страхових компаній. Так, закриття одних страхових компаній, приводить до відкриття нових. Це зумовлено відсутністю тимчасової заборони в умовах кризи відкривати нові фінансово-кредитні установи. У свою чергу, невеликі страхові компанії з метою збереження клієнтів спрямовують ризики на перестрахування у значному обсязі.
  
• капіталізація страхових компаній проводиться не за кошти держави, а за кошти акціонерів. Тут у вигіднішій ситуації опинилися компанії з іноземним капіталом, які відчувають підтримку материнських компаній. Багато компаній зменшують свої витрати, пов’язані із закриттям нерентабельних структурних підрозділів, звільненням працівників тощо. Через незбалансованість антикризових заходів щодо небанківського сектору, і зокрема страхового підприємництва, вони залишилися поза увагою регулятора та більшості органів влади. Нині державна антикризова програма для страхового підприємництва полягає у: запровадженні тимчасових адміністрацій у проблемні страхові компанії (у структурі Держфінпослуг з’явився спеціальний департамент – тимчасового адміністрування фінансово-кредитних установ); передачі активів у інші більш успішні страхові компанії; рефінансування за рахунок коштів Національного банку України, який відмовив у його проведенні.
  

Отже, відсутність чіткого законодавчого та нормативного забезпечення, неправильна політика страхових компаній щодо формування страхових резервів привели до негативних наслідків впливу фінансово-економічної кризи на розвиток вітчизняного страхового підприємництва.


СУЧАСНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ МОДЕЛЕЙ


Акімова Тетяна Андріївна,

Погорела Марія Олександрівна

Національний авіаційний університет, м. Київ


ДЕРЖАВНО ПРИВАТНЕ ПАРТНЕРСТВО, ЯК АЛЬТЕРНАТИВНИЙ ВАРІАНТ ФІНАНСУВАННЯ РОЗВИТКУ АВІАЦІЙНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ


На сьогоднішній день дуже актуальною проблемою є оновлення авіаційної інфраструктури в Україні, оскільки більшість українських аеропортів (саме їх слід розглядати як основні об’єкти інфраструктури) знаходяться у державній, або у комунальній власності, то питання фінансування робіт з реконструкції та розвитку вимагає швидкого вирішення. Ця проблема в Україні здебільшого вирішується шляхом залучення додаткових кредитних ресурсів. Тому саме слід зазначити, що альтернативним та досить ефективними є механізм державно-приватного партнерства (ДПП). ДПП слід розглядати як довгострокове співробітництво між державним та приватним сектором заради більш ефективної реалізації проектів по розвитку та модернізації державної авіаційної інфраструктури.

Метою ДПП є досягнення ефективних приростів. При розгляданні можливості впровадження будь-якого проекту ДПП необхідно доводити через аналіз рентабельності, що він є найефективнішим серед усіх інших.

Розглянуто схему ДПП розглядається у взаємодії державного, приватного та банківського сектору, котра стає дійсно ефективною Максимальна ефективність схеми ДПП досягається, коли всі сторони зацікавлені в партнерських відносинах на довгостроковий термін.

Визначено дві основні форми ДПП. По перше - це ДПП, що ґрунтується на договорі, згідно з яким одне або декілька завдань різного рівня складності підлягають виконанню приватним партнером; по друге - це ДПП інституційного характеру, основною задачею такого підприємства буде виконання робіт чи надання послуг в рамках реалізації конкретного проекту.

Визначено недоліки ДПП, основним з яких є великий часовий інтервал від початку проведення тендерів до початку робіт.

Визначено основні переваги проектів ДПП, які полягають у оптимізації інтерфейс управління, збалансованості розподілу ризиків, мають місце схеми стимулювання приватного сектору , генерування доходів та синергетичних ефектів, отримання вторинних ефектів від проекту.

Визначені основні ризики застосування ДПП, а саме: зниження якості і стандартів/нехтування елементами архітектури, зниження зарплат, ризик урізання цін, надто високі прибутки у приватному секторі, та не кожен проект підходить для ДПП.

В результаті аналізу нормативно – правової бази було зроблено висновок , що на сьогоднішній день у законодавстві України відсутні спеціальні нормативно-правові акти, які б регулювали ДПП. Норми права, які регулюють окремі види ДПП, містяться, зокрема, у Цивільному та Господарському кодексах України, законах «Про концесію», «Про концесію при будівництві автомобільних шляхів», «Про інвестиційну діяльність», «Про режим іноземного інвестування», «Про зовнішньоекономічну діяльність» та ін. Правові норми, що містяться у вказаних нормативно-правових актах напрямлені на регулювання правових стосунків лише в окремих сферах, а проблему комплексного правового регулювання вони вирішують тільки частково.

Таким чином було зроблено висновок, що ДПП слід розглядати, як альтернативний варіант фінансування авіаційної інфраструктури при довгостроковому співробітництві між державним та приватним сектором заради більш ефективної реалізації проектів. Запорукою ефективності проекту в рамках ДПП повинна бути розвинена законодавча база, залучення досвіду інших держав та грамотно організований тендер.


Іванова Марина Володимирівна

Університет банківської справи Національного банку України, м. Київ


СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СВІТОВИХ РИНКІВ ЦІННИХ ПАПЕРІВ


Актуальність теми. Відомо, що фондовий ринок є найбільш динамічним сектором фінансового ринку. Кінець XX століття відзнаменувався створенням фондових ринків в країнах з перехідною економікою, появою нових видів фінансових інструментів, збільшенням масштабів національних та світових ринків цінних паперів. Останні два роки були переломними для фондових ринків всіх країн, якщо в 2007 році відбулось різке зростання показників капіталізації національних ринків, значень індексів, то 2008 рік ознаменувався глибоким падінням всіх індикаторів.

Постановка проблеми. На нашу думку на сучасному етапі важливою проблемою є визначення тенденцій у розвитку ринків цінних паперів розвинених країн, країн, що розвиваються, встановлення частки кожної країни у світовому фондовому ринку.

Викладення основного матеріалу. Найважливішим показником, який відображає рівень розвитку як самого ринку цінних паперів, так і інвестиційної активності його учасників є співвідношення капіталізації фондового ринку до номінального ВВП, який ще називають показником капіталомісткості ВВП.

Розглянемо тенденції у розвитку ринків цінних паперів найбільших країн світу (країни великої вісімки крім Франції та країни БРІК) за допомогою рис.1. [9, 10].

За наведеним графіком очевидним є значна перевага США та Великої Британії. Капіталізація фондового ринку цих країн протягом 12 років перевищувала розмір ВВП.




Рис. 1 Динаміка показника співвідношення капіталізації до ВВП найбільших країн світу 1995-2008 р.р.


. Тенденція капіталомісткості ВВП Канади схожа до США та Великої Британії, очевидними є повторювання зростань та падінь, однак її значення є дещо меншою.

«Кризовий» 2008 рік вніс корективи до динаміки показника, його розмір становить менше 100% для всіх країн великої вісімки. Протягом 1995-2006 років співвідношення капіталізації до ВВП Великої Британії та США значно перевищувала аналогічні показники інших країн великої вісімки – більше ніж у два рази, у 2007 році значення показника Канади та Китаю випереджає значення перших двох, при чому за рахунок зростання капіталізації фондового ринку.

Цікавою є динаміка капіталомісткості ВВП Китаю. В 2007 році відбулось стрімке зростання показника – більше ніж у чотири рази, однак у 2008 році її значення повернулось на рівень 2006 року, що, в свою чергу може свідчити про переоцінку китайський цінних паперів. Аналогічні є лінії Росії, Індії та Бразилії, проте ступінь зростання та, відповідно, глибина падіння не є такою стрімкою.

Останні два роки були переломними для світового ринку цінних паперів. Якщо у 2007 році відбулось стрімке зростання ринкової вартості світових акцій (тільки німецький та італійський фондові ринки показали незначне зростання), то у 2008 році відбулось глибоке падіння. Так, серед країн великої вісімки, найбільшою є глибина падіння ринків цінних паперів Великої Британії, Німеччини та Італії.

Такими є основні показники світових фондових ринків за останні чотирнадцять років. Найвищий рівень капіталізації демонструють розвинені країни, хоча в останні роки відбувалось збільшення аналогічного показника по країнах, що розвиваються (Рис. 2)




Рис.2 Динаміка капіталізації фондового ринку розвинених країн та країн, що розвиваються, млрд.долл США


Однак за рис. 2 можна побачити, що лінії повторюють ті самі підйоми та спади, отже не можна казати про зростання капіталізації ринків країн, що розвиваються порівняно із розвиненими країнами.

Висновки. В результаті проведеного аналізу, можна зробити висновок що і нині найвищий рівень капіталізації ринків цінних паперів спостерігається у США. Фондові ринки країн що розвиваються хоч і демонстрували зростання (до 2007 році, але темпи такого зростання не перевищували аналогічні показники ринків цінних паперів розвинених країн. Феноменальне зростання демонстрував фондовий ринок Китаю, в 2007 році рівень капіталомісткості його ВВП перевищував показник США. Цікавим також є втрата Великобританією своїх позицій на світовому ринку цінних паперів. За результатами 2008 року очевидним є різке падіння всіх світових фондових ринків, одна США, хоч і мають один із найглибших рівень падіння, все ж таки залишились лідерами світового фондового ринку. В подальшому планується визначення особливостей руху фінансових потоків різних країн шляхом формування трьох груп країн за рівнем ВВП на душу населення з метою порівняння відповідних фондових ринків за наступними характеристиками: кількість фондових бірж та їх доля у загальному у загальній капіталізації фондового ринку країни, кількість лістингових компаній, кількість та види цінних паперів, галузева структура фондового ринку, ступінь глобалізації фондових ринків – кількість публічних розміщень цінних паперів на міжнародному фондовому ринку. Для порівняння були вибрані саму такі показники, оскільки: по-перше, в даному випадку враховується головне середовище, де функціонують фінансові потоки на фондовому ринку – організована його частина – фондова біржа, по-друге, розглядається склад учасників та інструменти за допомогою яких функціонують фінансові потоки. Результати такого порівняння будуть зіставлені із попередніми даними – рівнями розвитку фондових ринків

Список використаних джерел:

1. Долінський Л.Б. Фінансові обчислення та аналіз цінних паперів. [Навчальний посібник]/ Л.Б. Долінський – К.: Майстер клас, 2005. 198с.;
   
2. Дудяк Р.П. Організація біржової діяльності: основи теорії і практикум: [Навчальний посібник]/ Р.П. Дудяк, С.Я. Бугіль. – [2-ге видання, доповнене]. – Львів: “Новий світ-2000”, “Магнолія плюс”. – 2003. – 360 с.;
   
3. Калина А.В., Рынок ценных бумаг (теория и практика): [Учеб. Пособие]/ А.В. Калина В.В. Корнеев, А.А. Кощеев. –[ 2-е изд., перераб. и доп.]. – К.: МАУП, 1999-256с.;
   
4. Мендрул О.Г., Шевчук І.А. Ринок цінних паперів: [Навчальний посібник]/ О.Г. Мендрул, І.А. Шевчук. – К.: КНЕУ, 2000. – 156с.;
   
5. Мозговий О.М. Фондовий ринок. [Навч.посібник] / О.М. Мозговий. - К.: КНЕУ, 1999. – 316с.;
   
6. Гаршина О.К. Развивающиеся фондовые рынки: сущность и рейтинги/ О.К. Гаршина, Е.А. Волошина // Актуальные проблемы экономики.-2006.-№12.-С.22-30;
   
7. Евстигнеев В. Рынок акций в экономике переходного типа / В. Евстигнеев // Мировая экономика и междунродные отношения. – 2004. – № 9. – С. 47-56;
   
8. Інформація про огляди ринків та маркетингові дослідження. [Електронний ресурс]. – Режим доступу до інформації:
   

ссылка скрыта

9. Інформація стосовно розміру ВВП у 2008 році. [Електронний ресурс]. – Режим доступу до інформації:
   

ссылка скрыта

10. Інформація стосовно розміру капіталізації фондових ринків у 2008 році. [Електронний ресурс]. – Режим доступу до інформації:
    

org/

Славкова Алла Аркадіївна ДВНЗ “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”, м. Київ

ФІНАНСОВИЙ ПОТЕНЦІАЛ ДОХОДІВ ГРОМАДЯН –

ПРОЖИТКОВИЙ МІНІМУМ: РЕГІОНАЛЬНИЙ ВИМІР


Сучасна проблематика забезпечення благоустрою населення міститься в політиці доходів та системі соціальної підтримки з метою збалансованого користування суспільними благами в масштабах загальнодержавного рівня. Обсяги їх споживання встановлено на рівні прожиткового мінімуму. Національне законодавство прожитковий мінімум визнає як базовий соціально-економічний стандарт для суспільства [2]. На його основі встановлюються всі різновиди доходів громадян: для працюючого населення, насамперед – мінімальна заробітна плата [3]. Для інших категорій осіб – відповідним чином: “Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму” [1]. Таким чином, прожитковий мінімум – індикатор ефективного функціонуванням економіки та критерій бюджетного забезпечення суспільних потреб.

Механізм формування прожиткового мінімуму відбувається на ринку – у ринкових умовах та під впливом ринкових чинників, де й визначається обсяг мінімально необхідних суспільних благ. Водночас, загальнодержавний стандарт прожиткового мінімуму не завжди є прийнятним та рівнозначним суспільним запитам населення у розрізі регіонів. Чинниками, які зумовлюють таку диференціацію, зокрема є:

• валовий регіональний продукт (на одну особу);
  
• середній регіональний рівень доходів;
  
• споживча (купівельна) платоспроможність доходів;
  
• регіональний рівень споживчих цін;
  
• структура споживчого ринку в регіоні;
  
• співвідношення економічно активного й неактивного населення;
  
• потенційні можливості регіону в мобілізації бюджетних коштів та позиція місцевого бюджету в системі міжбюджетних відносин.
  

На фоні соціально-економічної кризи це проявляється в різкій контрастності задоволення потреб між різними суспільними групами, що посилюється в регіональному розрізі. В тому числі, активно пропагується політика збалансування доходів між багатими та бідними верствами населення, однак не враховується позиція регіонального урівноваження. А для окремих прошарків громадян значна частина суспільних благ практично взагалі не є доступною.

Таким чином, міра забезпечення населення суспільними благами в регіональному розрізі є доволі суб’єктивним фактором. Враховуючи також й цю підставу, органи місцевого самоврядування уповноважені запроваджувати власну величину прожиткового мінімуму в межах відповідного регіону: “Для оцінки рівня життя в регіоні, розроблення та реалізації регіональних соціальних програм, визначення права на призначення соціальної допомоги, що фінансується за рахунок місцевих бюджетів, органами місцевого самоврядування може затверджуватися регіональний прожитковий мінімум”, але не нижчий за офіційно встановлений загальнодержавний параметр. Й навіть більше того, у регіонах він використовується в цілях формування місцевих бюджетів – як при мобілізації фінансових ресурсів, так і при визначенні обсягів та пропорцій їх витрачання [3]. Місцеві органи влади відповідальні за розробку державних соціальних стандартів, проведення моніторингу їх застосування й фінансового забезпечення.

Практика впровадження регіонального прожиткового мінімуму в Україні є практично відсутньою: поки що немає жодного прикладу офіційного затвердження прожиткового мінімуму на рівні регіону. Єдина спроба його запровадження мала місце у Донецьку в 2007р.: за державного прожиткового мінімуму в 525 грн. ініціювався власний регіональний прожитковий мінімум в 686 грн. для працездатних осіб. Доцільність введення такого параметра аргументувалась необхідністю підвищення доходів до рівня регіонального прожиткового мінімуму найбільш незахищених верств населення, оскілки за даними таких сімей у Донецькій області проживає 1,7 млн.

Регіональний прожитковий мінімум об’єктивно потребує й вищої мобілізації фінансових ресурсів у бюджеті для повноцінного покриття соціальних видатків. При неможливості власної додаткової генерації фінансових ресурсів, єдине джерело їх залучення – трансферти державного бюджету, які завжди є й без того надто обмеженими.

Регіональні відмінності у доходах громадян, цінових бар’єрах, споживчих уподобаннях й можливостях є очевидними. Особливе занепокоєння викликає реальна фінансова спроможність громадян щодо самостійного забезпечення своєї життєдіяльності за рахунок особистого доходу – заробітної плати. Насамперед, всупереч чинному національному законодавству, встановлення мінімальної заробітної плати не відбувається на базі прожиткового мінімуму; тобто, є меншої величини, внаслідок чого не виступає в якості стандарту оплати праці, залишається лише формальним технічним нормативом для розрахунку заробітної плати в бюджетній сфері згідно фінансових можливостей видаткової частини бюджету. Диференціація показника прожиткового мінімуму засвідчує наступні позиції в регіональному розрізі:

• мінімальний прожитковий рівень сім’ї з двома працюючими дорослими й однією дитиною віком від 6 до 18 років за рахунок заробітної плати може бути забезпечений тільки в 11 регіонах;
  
• мінімальний прожитковий рівень сім’ї з двома працюючими дорослими та однією дитиною віком до 6 років за рахунок заробітної плати не забезпечується в 12 регіонах;
  
• утримання за рахунок заробітної плати на рівні прожиткового мінімуму сім’ї з двома працюючими дорослими і двома дітьми віком до 6 років є можливим тільки в трьох регіонах: м. Київ, Донецька та Дніпропетровська області (фактичний рівень прожиткового мінімуму в цих регіонах перевищує в межах 10% національний рівень; середня заробітна плата більш, ніж вдвічі, перевищує регіональний прожитковий мінімум);
  
• утримання за рахунок заробітної плати на рівні прожиткового мінімуму сім’ї з двома працюючими дорослими і двома дітьми віком від 6 до 18 років є можливим лише в м. Києві;
  
• для забезпечення мінімального прожиткового рівня доходів від заробітної плати сім’ї з двома працюючими дорослими і двома дітьми (віком до 6 років і від 6 до 18 років) достатньо тільки в м. Києві, з натяжкою, в Донецькій області;
  
• загалом, за середньорозрахунковими даними по Україні, сім’я з двома працюючими дорослими за рахунок заробітної плати може утримувати лише одну дитину, а утримувати трьох дітей є практично неможливим в будь-якому регіоні.
  

При цьому, водночас: (1) показники мінімальної заробітної плати та прожиткового мінімуму є лише номінальними, а не реальними; (2) взаємозв’язок між ними відсутній, а парадоксальність – очевидна; (3) їх індексація є несвоєчасною й неадекватною суспільним запитам. Тобто, з метою запровадження регіонального прожиткового мінімуму обов’язковою передумовою для цього є й можливість регулювання місцевими органами влади величини мінімальної заробітної плати.

Запровадження регіонального прожиткового мінімуму доцільне, зокрема, для категорій непрацюючого населення при визначенні для них відповідних їм категорій доходів. Натомість, для економічно активного зайнятого населення це не матиме жодного позитивного зрушення. Разом з тим, залишається істотною й диференціація між регіонами України за показником середньомісячного наявного доходу на одну особу. В окремих регіонах цей показник суттєво перевищує загальнодержавний середній рівень: м. Київ, Запорізька, Донецька й Дніпропетровська, Полтавська та Харківська області.

Відтак, важливим є питання, чи може в Україні як в унітарній державі ефективно впроваджуватись регіональний прожитковий мінімум з метою визначення засад формування дохідної й видаткової частин місцевих бюджетів. Якщо законодавчо існує можливість для впровадження органами місцевої влади власного прожиткового мінімуму на регіональному рівні, то, враховуючи відсутність засад реалізації положень фіскального федералізму, це завдання, в кращому випадку, є надто складним у реальному втіленні.

Навіть при прийнятті регіонального прожиткового мінімуму ситуація навряд чи зможе якісно покращитися: органи місцевої влади не наділені правом встановлювати регіональний показник мінімальної заробітної плати на основі прожиткового мінімуму. Насамперед, це не посприяє поліпшенню ситуації в доходах для економічно активного зайнятого населення – відповідно, не відбудеться й зростання об’єктів фіскального перерозподілу в цілях формування доходів бюджету регіону [4]. Натомість, підвищиться обсяг соціальних видатків, що потребуватиме мобілізації додаткових фінансових ресурсів.