Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій стратегія розвитку україни у глобальному середовищі

Вид материала

Документы

Содержание Скоморович Ірина Георгіївна Криза глобалізаційних процесів світової валютно-фінансової системи Список використаної літератури Глобалізація та її вплив на розвиток національної економіки Стратегічні пріоритети соціально-економічного розвитку україни Глобалізація ринків послуг: динаміка і основні тенденції Готельний бізнес Зниження рівня платоспроможності населення, що приводить до зменшення попиту на готельні й туристичні послуги Негативний вплив кризи на масштаби ділового туризму Зниження «глибини» і рівня продажів Підвищення вартості зарубіжних турів (у гривневому еквіваленті) у результаті подорожчання курсу долара і євро щодо гривні. Скорочення числа працівників, зайнятих у сфері готельного бізнесу. Зменшення обсягу іноземних інвестицій у будівництво готелів Зниження цін на готельні послуги Удосконалювання співвідношення «ціна-якість» готельного обслуговування Оптимізація витрат. Підвищення компетентності персоналу Ріст обсягів внутрішнього туризму й, відповідно, завантаження номерного фонду Активізація конкурентної боротьби за клієнтів серед готельних підприємств Інноваційного розвитку ... Полное содержание

Подобный материал:

• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3615.59kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3379.13kb.
• Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2382.48kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2826.09kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 3522.45kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 4388.83kb.
• Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.

Скоморович Ірина Георгіївна

Львівський національний університет імені Івана Франка, м. Львів


ЕВОЛЮЦІЯ ПІДХОДІВ ДО РОЛІ ДЕРЖАВИ У ВИПУСКУ ГРОШЕЙ


Розвиток економіки та значимості у ній держави призводить, зокрема, до того, що грошові системи постійно еволюціонують. Як відомо, вони складаються з елементів, без розгляду кожного з яких вивчення цілої системи буде неповним. Вони також не тільки еволюціонують, але й постійно змінюється їхня якість і кількість. Наприклад, ще п’ять століть тому ніхто й не здогадувався про роль центрального банку як єдиного емісійного центру у функціонуванні грошової системи.

До ХІХ століття у кожній грошовій системі було багато грошових знаків. Це пояснювалося відсутністю єдиного емісійного центру в державі та дозволеністю карбувати чи друкувати власні грошові знаки власникам дорогоцінного металу, що складав їх основу. Історія нагромадила величезну кількість фактів випуску монет князів, єпископів, магістратів, розписок ювелірних майстрів, банкнот численних емісійних банків, приватних нот магазинів та ресторанів.

Але сучасна назва цього елементу грошової системи звучить як “види грошових знаків, що мають статус законних платіжних засобів”. Тобто держава взяла на себе повноваження визначити, які з наявних в обігу грошових знаків мають прийматися в обов’язковому порядку. І, хоча іншими також можна було користуватися, такий крок проілюстрував початки становлення державної монополії у грошовому секторі.

Крім того, відомо, що на сучасному етапі розвитку економіки держава, переважно в особі центрального банку, має монополію на випуск грошей в обіг. Але історія вчить, що так було не завжди. Єдине, що було завжди однаковим, так це те, що випускали гроші в обіг інститути, що мали високу довіру серед користувачів їхніх грошей. Це міг бути правитель, храм, ювелірний цех, банк та інші. Спільним для цих інститутів була наявність в них металу, який служив забезпеченням випуску їхніх грошей.

У наш час ми маємо шанс знову повернутися до подібної практики. У такому напрямку активно рухаються приватні електронні гроші, що обслуговують платіжні системи в інтернеті. Звичайно, відомо, що більшість з них діють за принципом передоплати (тобто, щоб їх отримати, треба внести певну суму на визначений рахунок банку, інтернет-магазину і т.п.). Наразі все відбувається у звичному порядку – грошова маса не збільшується, а лише збільшується швидкість обігу грошей. Але вже розвиваються і нові гроші, наприклад, так звані “подарункові”. Клієнти отримують їх не взамін на внесені кошти на банківський рахунок, а як подарунок за купівлю тих чи інших товарів чи послуг. Так з’являється загроза монополії центрального банку на емісію грошей.

Якщо одні економісти бачать в такій ситуації загрозу створеному механізму грошово-кредитного регулювання, то інші переконані, що це необхідне явище на вільному ринку і нічого страшного тут немає. Останні вважають, що подібно до процесів на звичайних товарних ринках, де конкуренція призводить до зникання низькоякісної продукції, так і внаслідок конкуренції між приватними валютами виживуть лише ті грошові системи, які забезпечать незмінну купівельну спроможність емітованої ними валюти та зможуть гарантувати цінову стабільність. Отже, навіть такий усталений у сучасній економіці процес емісії грошей може бути змінений.


Шафранський Арсен Васильович

доцент кафедри міжнародних економічних відносин Київського міжнародного університету, аспірант Інституту світової економіки та міжнародних відносин


КРИЗА ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ СВІТОВОЇ ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ


Розвиток сучасних світогосподарських зв’язків характеризується посиленою глобалізацією процесів соціально-культурного, економіко-політичного та науково-технічного характеру. Вже не одне десятиліття світова спільнота прагне об’єднати усі аспекти людського життя у єдиний організм, який би керувався спільними інтересами розвитку та функціонування. Це би зняло низку проблем, пов’язаних з експансією найпотужніших суб’єктів господарювання у зони найменшого супротиву.

Кінець останнього десятиліття ХХІ ст. пов'язаний з кризовими явищами, які, на думку багатьох економістів, пов’язані з глобалізаційними процесами світового господарства. Більшість економістів сучасності трактують сучасні катаклізми валютно-фінансової системи як некласичні. Тобто, мається на увазі безпрецедентність даного феномену. Річ в тому, що світова криза 2007/2009 років є наслідком небачених раніше глобалізаційних процесів валютно-фінансової системи, у якій за відсутності координуючих органів відбувались корупційні та спекулятивні операції світових масштабів, що маскували себе за принципами капіталізму. І так як валютно-фінансовий сектор відіграє ключову роль у господарській діяльності суспільства, то колапс даної сфери може привести до вкрай негативних наслідків, помножених на глобальність її масштабу. Також вважається, що нинішня фінансова криза є «імпортованою» [1, c.165], тобто мається на увазі її похідний характер з країн з транзитивною та ризикованою економікою, а також з країн, що розвиваються.

Вартим уваги є міркування д.е.н. А.С. Гальчинського стосовно сучасної кризи. Нинішня криза – це криза на лише геоекономічного, а й геополітичного устрою світу, який сформувався в останні десятиріччя. Світова фінансова криза у багатьох своїх визначеннях відбиває насамперед суперечності нинішньої системи геополітичних відносин [2, c.26]. Нині наступив кінець ери «ринкового фундаменталізму» та утверджуються принципи «регульованого ринку». Іншими словами йдеться про перехід від ринкової демократії до авторитарного держкапіталізму.

Основною метою даної доповіді є характеристика основних «вбудованих вад» сучасної світової валютно-фінансової системи в умовах глобалізації світового господарства, а також визначення місця національних економік у глобальному світовому господарстві. На нашу думку, ці вади полягають у розбіжностях між фундаментальними засадами функціонування світової валютно-фінансової системи та основними вимогами, які висуваються глобалізацією до національних економік.

Перше протиріччя теоретичного характеру полягає у трактуванні й розумінні ключових термінів. Поняття «світова економіка» означає сукупність національних господарств, які взаємодіють між собою на основі міжнародного поділу праці та конкретних форм прояву міжнародних економічних відносин. Тобто, йдеться про ті суб’єкти господарювання, діяльність яких виходить за межі національної економіки. Поняття «глобалізація» означає загальний процес об’єднання різних аспектів людського життя, який передбачає охоплення інтересів усіх без винятку суб’єктів. Якщо перше поняття охоплює лише тих суб’єктів, які виходять на міжнародну арену, то друге – усіх суб’єктів, які функціонують як на міжнародній арені, так і в середині національної економіки.

Друге протиріччя практичного характеру пов’язане з принципами функціонування валютно-фінансової системи світу та їхньою невідповідністю основним вимогам глобалізаційних процесів. Як свідчить історія, достатньо якомусь суб’єкту, чи групі суб’єктів зайняти роль лідера на міжнародній арені, одразу відбувається переманювання багатства у його власність. Це призводить до подальшого розмежування між країнами центру та периферії. Вся проблема полягає в тому, що усі периферійні країни разом взяті не можуть створити противагу країнам лідерам (індустріальним країнам). І у випадку загострення кризових явищ в одній із провідних країн, відбувається ланцюгова реакція по всіх регіонах планети. Тому, у зв’язку з цим, необхідно сформувати такий устрій валютних відносин, за якого враховувались інтереси й активність усіх без винятку суб’єктів. Сучасна світова валютна система побудована на основі моделі валютного якоря, або системи (N-1), [3, c.212] яка заснована на гегемонії однієї держави (N), тобто США, у світовій економіці, що виступає стрижнем світової валютної системи. Валюта держави (N) є конвертованою у золото за фіксованою ціною, решта валют світу прив’язані до (N)-ї валюти. Відповідно кількість валютних курсів нараховується (N-1). За такої валютної системи країни з дефіцитом зовнішніх платежів змушені проводити дефляційну політику і вдаватись до стерилізації ефекту від зниження своїх резервів іноземної валюти. Адже зниження резервів спричиняє падіння внутрішньої грошової пропозиції, тому що грошова база країни складається як із національних, так із іноземних активів.

Третя проблема пов’язана з основою міжнародних розрахунків за зовнішньоторговельними операціями – загальновизнаним еквівалентом міжнародного обміну. Як показує історія, усі валютні системи функціонують на основі певного активу (золото, срібло, долар, фунт, СПЗ, євро), кількість і вартість якого використовується для регулювання дисбалансів національних економік. Кількісна чи якісна зміна цього активу впливає на динаміку національних економік зокрема, та світового господарства в цілому. Сучасна система плаваючих валютних курсів виявила тих гравців валютно-фінансового ринку, які за допомогою свого спекулятивного капіталу впливали на коливання вартості валют, таким чином задовольняючи інтереси окремих фінансово-промислових груп, а не національної економіки в цілому. В такому випадку вартість валют далеко відхилялась від рівня, підкріпленого економікою. Щоб уникнути цього, необхідно переглянути концепцію грошей, а також обмежити вплив кон’юнктурних чинників (обсяги спекулятивного капіталу, інфляційні очікування, очікування девальвації, ступінь використання валюти на євроринку та в міжнародних розрахунках) на коливання валютних курсів. А це передбачає наявність спеціальної інституції, яка б мала повноваження валютного контролю. Якщо ми говоримо про глобалізацію валютно-фінансової системи, то ми маємо на увазі створення глобального центрального банку. Окрім цього, ми наполягаємо на ідеї валюти, в основному як показника економічного розвитку, а не як предмета грошово-кредитної політики держав, що звучить досить абсурдно і нереально. Адже державі необхідно завжди слідкувати за економічною рівновагою, щоб кількість товарів дорівнювала кількості грошової маси (Т = Г), і впливати на об’єм останньої у випадку нерівноваги. І якщо нині ми не можемо обійтись без валюти як інструмента монетарної політики, так давайте розробимо механізм національного валютного курсу, який би чітко фіксував вартість валюти чи грошову масу певної країни до її реального випуску.

Дана модель передбачає дотримання статичного погляду на світ – зростання багатства в одній країні призводить до його зниження в іншій. Це пояснюється наступним чином. У країні А рівень ВВП = Х, валютний курс = У. Відповідно до статичної моделі валютної системи ∆ Х=∆ У. Тобто, при річному прирості ВВП у 6%, відбуватиметься ревальвація обмінного курсу на 6%, а це скоротить автоматично обсяг експорту, і збільшить імпорт. Якщо економіка країни розвивається, то рівень цін у ній падає, і навпаки. В подальшому національний виробник буде випускати дешевший товар, що дозволить експортеру продавати товар за нижчими цінами.

Таким чином, нині принципи функціонування світового господарства не можуть у повній мірі відповідати тим вимогам, які висуваються глобалізаційними процесами. Це пояснюється наявністю «вбудованих вад» у світовій валютно-фінансовій системі, в якій динаміка розвитку визначається імперськими інтересами індустріальних країн. Сьогодення вимагає переходу від глобалізованого до глобального господарства, тобто врахування інтересів усіх без винятку суб’єктів господарювання, навіть якщо вони і не беруть участь у жодній з форм прояву міжнародних економічних відносин. Насамперед, необхідно створити систему валютних курсів, яка чітко визначатиме співвідношення вартості валют, дальше треба обмежити набір валют, які використовуватимуться у певному регіоні. Таким чином будуть вводитись регіональні валюти для міжнародних розрахунків. Це допоможе уникнути найбільшої проблеми ХХ ст. дефіцит платіжних балансів, адже для експортно-імпортних операцій існуватимуть регіональні валюти, а для внутрішнього ринку – національні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Рибальченко К.О. Світова фінансова криза, її наслідки для країн, що розвиваються, та роль світового банку // Світова фінансова криза та її вплив на країни з ризиковими економіками: Матер. Міжвід. Наук.-теорет. Конф. / Відп. Ред.. О.В. Плотніков / К.: Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАН України, 2009. – с.165.
   
2. Гальчинський А.С. Фінансова криза: початок кінця або новий початок // Світова фінансова криза та її вплив на країни з ризиковими економіками: Матер. Міжвід. Наук.-теорет. Конф. / Відп. Ред.. О.В. Плотніков / К.: Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАН України, 2009. – с. 26.
   
3. Шемет Т.С. Теорія і практика валютного курсу: Навч. посібник / За ред.. О.І. Рогача. – К.: Либідь, 2006. – 360с. – С.212.
   

Юркова Діана Олександрівна

Буковинська державна фінансова академія

м. Чернівці

Науковий керівник: Корнецька Мар’яна Іванівна


ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ


На сучасному етапі розвитку національної економіки прослідковується значна залежність цих процесів від загальносвітових тенденцій. Це зумовлюється залученням національних трудових, матеріальних та фінансових ресурсів до системи міжнародних операцій. Разом з тим, глобалізація, яка на сучасному етапі розвитку об’єднує близько 30% країн світу, не забезпечує перерозподіл фінансових ресурсів на користь менш розвинутих країн, а навпаки зумовлює все більшу різницю у розвитку та фінансовій стабільності її учасників.

Найхарактернішим є те, що у міру відкритості національної економіки глобальним процесам, все більше сил спрямовується на пристосування до умов світового економічного середовища. Однак глобалізація не забезпечує нові моделі розвитку національної економіки, а все більше акцентує увагу на виборі власної програми економічного розвитку країни та її ефективній реалізації [1, c. 58].

Питання аналізу впливу процесів глобалізації на розвиток національних економічних систем досліджували такі зарубіжні та вітчизняні вчені: Дж. Даннінг, Й. Шумпетер, Дж. Сороса, Дж. Кейнса, М. Портера, Р. Соллоу, В.П. Степаненко, О. Білорус, І.Р Боднар, О.Г. Пеньков, О.І. Олексюк та багатьох інших [1-5].

Однак залишається невизначеним ряд питань стосовно прогнозування стану національних економічних процесів за умови їх інтеграції до світового рівня а також щодо позитивного впливу цих процесів на економічну політику держав [1, c. 58; 2, c. 15].

Метою статті є визначення впливу глобальних економічних процесів на напрямки розвитку економіки України а також на діяльність окремих суб’єктів господарювання.

Завданнями даної роботи є:

• визначити основні показники, що відображають вплив глобалізації на національну економіку;
  
• прослідкувати напрямки та причини зміни зазначених показників;
  
• внести пропозиції для напрямків розвитку економіки України в умовах глобалізації та світової економічної кризи.
  

Економічний інтерес до країн ЄС зумовлений політичними цілями нашої країни та потенційними можливостями її інтеграції до європейської економічної зони. Метою цієї політики є досягнення стабільного розвитку економіки, який в довгостроковому періоді забезпечить високі темпи зростання, при чому сама система залишиться гнучкою та чутливою стосовно змін зовнішнього середовища. Оскільки лише за стабільного розвитку стає можливою реалізація зовнішньоекономічної політики України [4, с. 57].

Науковці одностайно погоджуються з необхідністю структурної перебудови вітчизняної економіки, точніше із запровадженням такої моделі її розвитку, що сприяла б розвитку конкурентоспроможності української економіки [3].

Різноманітність економічних процесів і явищ у світовій економіці зумовлює існування великої кількості підходів щодо оцінки їх впливу та наслідків. Виділимо найвідоміші з них.

Перш за все в якості основного економічного результату діяльності економічних систем різних країн виступає рівень добробуту населення, що виражається через частку валового національного продукту (ВНП) на душу населення. ВНП — це назва, яка дається сукупній вартості кінцевих товарів і послуг, що вироблені резидентами на території та за межами країни за один рік. У свою чергу валовий національний продукт певної країни розподіляється її правлячими соціальними групами відповідно до національних завдань розвитку та світової економічної ситуації (і не тільки економічної). Поряд із узагальненим показником валового національного продукту важливе місце посідає та частина ВНП, що спрямовується на дослідження та розробки як передумова для формування інноваційних процесів та створення потенціалу розвитку.

Особливо важливим цей показник стає в умовах глобалізації, оскільки саме це явище повинне сприяти в першу чергу зростанню рівня добробуту населення країн-учасників, а вже потім розвитку провідних галузей економіки тієї чи іншої країни.

В умовах глобалізаційних процесів ВНП має стабільно зростати під впливом участі на світовому ринку, відкритості національної економіки до зарубіжних інноваційних моделей розвитку, іноземних інвестицій, відкриття представництв національних підприємств у інших країнах та переливу капіталу між країнами. Показник ВНП знижується за умов не гнучкого реагування держави на зміни на світовому ринку, нездатності пристосовуватися до дії вищезазначених факторів та наявності диспропорцій і недоліків у функціонування національної чи світової економічних систем (фінансові кризи).

Важливим є також встановлення оптимальної структури розподілу ВНП, яка б враховувала особливості розвитку тієї чи іншої економічної системи, дозволяла б реалізувати її потенціал та вдосконалювати провідні галузі. Однак ці фактори повинні сприяти проведенню зовнішньоекономічної діяльності та внутрішньої економічної політики держави. Тільки в цьому випадку країна може отримати бажаний результат у повному розмірі (стабільний розвиток у довгостроковому періоді).

Одним із найбільш загальних та уніфікованих у економічній науці економічних показників, що характеризують отримані результати окремої держави, чи окремої системи міжнародних економічних груп виступає валовий внутрішній продукт (ВВП). ВВП — це сукупна ринкова вартість кінцевої продукції та послуг, що вироблені резиден­тами та нерезидентами на території країни за рік. Згідно з діючими стандартами збору, обробки та поширення статистичної інформації саме вказаний показник закладено в основу більшості прогнозів і пропорцій світових тенденцій. На його основі визначають рівень фінансування інноваційних процесів, життєвий рівень населення, ступінь і масштаб зовнішньоекономічних операцій та інші індикатори соціально-економічного розвитку. Більшість таких індикаторів побудована як співвідношення між певною групою доходів (витрат) і ВВП, як найбільш універсальної бази порівняння.

Оскільки ВВП виступає основним елементом економічної системи країни, то від його обсягів прямо залежить фінансове забезпечення функціонування країни протягом року. В умовах глобалізації ВВП, як і ВНП, повинен зростати. Це пояснюється тим, що явище глобалізації сприяє відкриттю не лише представництв національних фірм за кордоном (як це розглядалося при дослідженні факторів, що сприяють росту ВНП), а і навпаки. Тобто поширення товарів, робіт, послуг іноземних підприємств на національному ринку не за рахунок імпорту, а на основі безпосереднього іноземного представництва. Цьому також сприяє інвестиційна привабливість регіонів країни та сприятливі умови для участі на національному ринку.

Прослідкуємо вплив глобалізації на економіку України, провівши аналіз динаміки ВВП (табл. 1) [6].

Таблиця 1. Темпи росту ВВП України за 2001-2006 роки

Рік	Номінальний ВВП, $ млрд.	Реальний ВВП, % до попереднього року
2001	38,5	х
2002	42,6	105,2
2003	50,4	109,6
2004	65,1	112,1
2005	87,3	102,7
2006	105,8	107,1

З даних таблиці можна зробити висновок, що показник ВВП країни має тенденцію до зростання. Однак це явище пояснюється не лише зростанням прожиткового мінімуму у державі (в такому випадку темпи приросту були б рівні), але і глобалізаційними процесами (зокрема експортом).

Основним макроекономічним результатом діяльності економічних систем та їх об’єднань виступає показник доданої вартості як логічний еквівалент чистого приросту капіталу чи прибутку. Саме здатність економічної системи генерувати приріст доданої вартості забезпечує її потенціал розвитку та конкурентоспроможності у довгостроковому періоді. Показник доданої вартості виступає частиною ВНП та ВВП, однак його частка залежить від ефективності господарювання суб’єктів економіки та обраної ними стратегії розвитку на національному та світовому ринках [2, c. 17].

Для України, яка перебуває у стані глибокої кризи, затяжних інфляційних процесів просто необхідно змінювати стратегію своєї діяльності, щоб не ускладнювати ситуацію зростанням державного боргу, приватизацією, зростанням рівня безробіття та подальшим зниженням обсягів ВВП і ВНП. На сучасному ж етапі намагання майже миттєво реформувати економіку країни за стандартами ЄС є невиправданим з економічної точки зору. Доцільно скористатися постійним супутником глобалізації – регіоналізацією. Регіоналізація дозволяє краще враховувати особисті можливості тих чи інших територій, сприяє збереженню національних ринків. Також необхідно переглянути митну політику країни, щоб запобігти подальшому знеціненню національної валюти та захистити вітчизняного виробника [5, с.23].

При перерозподілі ВВП визначальними завжди були видатки на соціальний захист, соціальне забезпечення та на розвиток інноваційних технологій. Однак саме зараз спрямування великої частки ВВП лише на розвиток інновацій було б недоцільним через довгий термін їх впровадження та окупності. Доцільніше було б спрямовувати переважну частину отриманих від МВФ позик не на покриття та обслуговування боргу країни, а інвестувати їх в найбільш прибуткові галузі та підприємства, які є основним експортерами країни (експортери продукції рослинництва та тваринництва, мінеральних продуктів, виробів із дорогоцінних металів, механічного обладнання та їх запчастин), у формі кредитування та держзакупівель, при цьому враховувати кон’юнктуру на світовому та національному ринку. Тим самим сприяти зростанню обсягів ВНП, ВВП, стабілізуючи національну грошову одиницю.

Опрацьовуючи наукові дослідження з вказаної проблематики, можна стверджувати, що основними показниками, що характеризують розвиток економічної системи країни та вплив на цей процес ситуації у світовому економічному просторі є: валовий національний продукт та валовий внутрішній продукт (додана вартість, як їх складова) в загальних обсягах, в розрахунку на душу населення країни та темпи приросту цих показників. Розглядається також структура ВНП та ВВП в процесі їх розподілу для забезпечення інноваційних процесів для довготривалої перспективи розвитку конкурентоспроможності економіки, що особливо актуально для України на сучасному етапі її розвитку.

Література:

1. Пенькова О.Г. Розвиток української економіки в умовах глобалізації // Формування ринкових відносин в Україні. – 2008. - № 4 (83) – С. 58-63.
   
2. Олексюк О.І. Вплив глобалізації на результативність соціально-економічного розвитку України // Економіка та держава. – 2009. - № 2 – С.15-19.
   
3. Боднар І.Р. Наслідки фінансової глобалізації для України // Фінанси України. – 2009. - № 8 – С. 68-75.
   
4. Астапов К. Стратї\егия развития в поситиндустриальной экономике // Мировая экономика и международные отношения. – 2006. - № 2 – С. 57-65.
   
5. Макогон Ю.В., Дергачева В.В., Пашко Е.А.,Фыльянов П.А. Глобализация и экономическое развитие: национальный аспект / Под науч. ред.. Ю.В. Макогона. – Донецк: ДонНУ, 2006. – 260 с.
   
6. www/ukrstat.gov.ua.
   

СТРАТЕГІЧНІ ПРІОРИТЕТИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ


Бондарчук Наталія Володимирівна

Дніпропетровський державний аграрний університет,

м. Дніпропетровськ


ГЛОБАЛІЗАЦІЯ РИНКІВ ПОСЛУГ: ДИНАМІКА І ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ


Поняття “послуга” включає в себе комплекс різних видів економічної діяльності людини. В наукових працях іноземних вчених зустрічається багато тлумачень визначення “послуга”, які іноді взаємовиключають один одне. На наш погляд, це свідчить про недостатню вивченість даного явища. Але необхідно відмітити, що ринок послуг є одним із найважливіших секторів економіки.

Динамічний прорив послуг на світові ринки протягом останніх 25 років є одним з найзначущих нових явищ в сучасній економіці. Це багатоплановий процес, що обумовлений структурною складністю ринків послуг та має яскраво виражену галузеву специфіку. За існуючою класифікацією ВТО на світовому ринку налічується більше 155 видів послуг. Серед них можна виділити наступні: транспортні, комунікаційні, торгові, побутові, послуги охорони здоров’я, тощо. Розглянемо загальні для багатьох послуг напрями, форми і проблеми глобалізації в контексті основних світових тенденцій.

Широкі перспективи для глобалізації послуг відкриваються з розвитком мережі Інтернет. Світова мережа спочатку має трансграничний характер, знімає просторові і тимчасові бар’єри в міжнародних контактах виробників і споживачів послуг. На її основі формується радикально нова модель масового споживання послуг. Обсяг операцій неухильно зростає по мірі збільшення доступу користувачів до послуг Мережі, підвищення комп’ютерної культури населення, розробки принципів і норм правового регулювання операцій у специфічному ринковому середовищі, вживання заходів по захисту інтелектуальної власності тощо.

В нових умовах почали стрімко зростати мобільні види зв’язку, ряд галузей транспорту, фінансовий сектор. Саме технологічний прогрес в даних галузях почав стимулювати трансграничну і інші форми торгівлі послугами, а також послужив каталізатором загального процесу глобалізації, підводячи під нього більш технологічно просунуту і економічно ефективну інфраструктуру.

На багатьох ринках по суті розвивається нове торгове середовище, формуються нові моделі і механізми реалізації. Як і на ринках товарів, ефективні ланцюжки і мережі зв’язують виробників, що працюють в різних точках світу. Наприклад, штаб-квартира інженерно-будівельної фірми «Бектел» розташовується у Каліфорнії, проект будівництва або реконструкції для Латинської Америки може розроблятися в Індії, менеджмент — знаходитися у Фінляндії, компанія страховки — в Лондоні тощо.

Нові тенденції на світових ринках послуг обумовлені, перш за все, крупними масштабами та глибокою всебічною трансформацією цього сектора за останні 25-30 років. Виробництво послуг складає домінуючу частину сучасного господарства — в розвинених країнах його частка у ВВП і чисельності зайнятих досягла на початку століття 70-80%, а в світовому ВВП - 65%. Ще більший вплив на параметри глобалізації мають структурні і якісні зрушення в даній сфері. На основі інформаційно-комунікаційних технологій, змін в системі потреб населення, посилення соціально-гуманітарної спрямованості розвитку, підвищення ролі наукового знання і людського капіталу у складі джерел економічного зростання за останні 20-25 років відбулася «революція» в сфері послуг, яка радикально змінила її традиційний вигляд.

Це означає наступне. Якщо у минулому столітті лідируючу позицію в сфері послуг займали торгові, побутові та ряд інших матеріальних послуг, то на сьогодення центральне місце займають нематеріальні послуги, а саме: група наукоємних видів ділових і професійних послуг, телекомунікації, а також освіта, охорона здоров’я, культура. В поєднанні з наукоємними галузями індустрії вони утворюють разом з модернізованими традиційними галузями (торгівля і транспорт) ядро сучасної економіки, яка активно розвивається, і багато в чому визначають динаміку, якісні параметри, конкурентоспроможності як сфери послуг, так і всього господарства.

Треба зауважити, що такий прорив сфери послуг на зовнішні ринки, особливо за останні роки, пов’язаний з експансією “просунутих” послуг — телекомунікації, фінансового сектора, інформаційних, комп’ютерних, консалтингу, менеджменту, маркетингу, інженерно-будівельних, аудиторських, освітніх та інших. Це все призвело до прискорення загального процесу глобалізації.

Окрім того, для сфери послуг характерні істотні міждержавні відмінності в принципах і практиці організації господарської діяльності. На ринку послуг зберігаються численні бар’єри. На відміну від ринку товарів, ринок сфери послуг є далеким від повної лібералізації. Хоча останнім часом до послуг активно вводяться загальноєвропейські норми і стандарти. Саме реалізація відповідних директив та інших документів просувається, за думкою експертів, достатньо важко і повільно.

Високі вхідні бар’єри для виробників, слабка конкуренція і більш сильні монопольні тенденції стримують розвиток галузей послуг та, відповідно, їх інтеграцію в світовий господарський простір. У зв’язку з цим лібералізація ринків послуг висувалася в багатьох країнах та їх об’єднання в число першочергових цілей економічної політики. Дана проблематика займає центральне місце в діяльності GATT. Пріоритети віддаються зниженню бар’єрів в торгівлі послугами і встановленню загальних правил гри на різних ринках. Очікується, що сукупний ефект від усунення цих бар’єрів в торгівлі товарами і послугами складе 260 млрд. дол. в рік, в тому числі за рахунок лібералізації аграрного ринку - 50 млрд., ринку промислових товарів — 80 млрд. ринку послуг - 130 млрд. дол.

Що стосується української сфери послуг, то її позиція на світовому ринку в даний час не є дуже стійкою: вона входить в тридцятку крупних країн – учасниць міжнародної торгівлі послугами, але продовжує залишатися як нетто-імпортер послуг.

Але не варто казати, що стан ринку сфери послуг в Україні є безнадійним. Ринок цей дійсно молодий і одержав розвиток, в основному, за останнє десятиріччя. На наш погляд, одним із основних напрямків вітчизняної сфери послуг є залучення іноземних інвестицій. Окрім того, необхідно підтримувати баланс між інтересами по захисту свого внутрішнього ринку і потребою в інноваціях для створення сучасної інфраструктури. Адже без великомасштабної сфери послуг з розвиненою інфраструктурою сучасна вітчизняна сфера послуг не буде відповідати сучасним вимогам, а Україна не зможе створити ефективне ринкове господарство і гідно увійти до світової економіки.

Тому головним завданням на сучасному етапі переходу на ринкові основи і інтеграції в світове господарство має стати прискорення розвитку сфери послуг.


УДК 338.48

Галасюк Світлана Сергіївна

Одеський державний економічний університет


ГОТЕЛЬНИЙ БІЗНЕС

В УМОВАХ СВІТОВОЇ ФІНАНСОВОЇ КРИЗИ


Світова фінансова криза торкнулася практично всіх галузей економіки, у тому числі й сфери туризму, частиною якої є індустрія гостинності. Однак наслідки кризи оцінюються фахівцями досить неоднозначно, і точки зору на подальші перспективи розвитку галузі серед різних експертів суттєво розходяться. Генеральний секретар Всесвітньої туристичної організації (UNWTO) Франческо Франжіаллі заявив, що деякий вплив фінансої кризи на туристичну сферу не повинен спричинити паніку серед представників турбізнесу, тому що люди не припинять подорожувати, проте, скорочення витрат і тривалості поїздок дуже ймовірні.

Так, у докризовий період планувалося, що приріст доходів індустрії туризму становитиме біля 4% у 2009 році, однак останні звіти показують, що підприємства готельного бізнесу й авіаперевізники працюють на грані рентабельності, деякі з них уже понесли серйозніші збитки, інші взагалі розорилися. За прогнозами, в 2009 році доходи готельної галузі повинні були збільшитися на 4,8%, але тільки за підсумками першого півріччя вже зафіксований спад на 3,6%. Перевізники оцінювали приріст на рівні 5,3%, однак занепад склав 2,3%. Доходи від в'їзного й виїзного туризму скоротилися на 1,1% і 0,9% відповідно.

У сучасних умовах негативний вплив кризових явищ на сферу готельного бізнесу виявляється в наступному:

1. Зниження рівня платоспроможності населення, що приводить до зменшення попиту на готельні й туристичні послуги. У результаті інфляції, яка в цей час виміряється двозначними числами, індустрія гостинності може недоодержати очікуваний прибуток, тому що благополуччя суб'єктів туристичного бізнесу прямо залежить від добробуту населення. Але в умовах кризи люди воліють заощаджувати на всьому, а наявні накопичення намагаються вкладати в товари, які не втратять своєї цінності. Туризм не входить до числа першорядних життєвих потреб, тому витрати на нього, як правило, виключаються зі списку видатків.

2. Негативний вплив кризи на масштаби ділового туризму. Частка цього сегмента світового ринку туризму становить 15 – 20% у кількості прибуттів, але на них приходиться до 60% загального доходу туристичної індустрії. Однак у період економічного спаду кількість ділових поїздок різко знижується, що пов'язане зі зменшенням або повним припиненням виділення коштів для рекламних бюджетів компаній. Також спостерігається скорочення обсягів виробничої діяльності підприємств, у результаті чого потреба у відрядженнях співробітників відпадає. У зв'язку із цим, готелі, розраховані на приймання й обслуговування саме ділових туристів, можуть понести істотні збитки, якщо не прийматимуть діючих антикризових заходів.

3. Зниження «глибини» і рівня продажів, тому що люди не можуть планувати відпочинок на 3 – 6 місяців уперед. Криза сприяє зміні структури попиту: зростає інтерес до низькобюджетного відпочинку та внутрішнього туризму. В економічно нестабільні періоди добре продаються тільки найдорожчі й найдешевші тури, при цьому ті види відпочинку, які раніше були орієнтовані на вузьке коло людей, поступово отримують масовий характер: споживачі середнього класу починають вибирати більш бюджетні види турів – тому ті, хто раніше поселявся в готелях високих категорій, воліють розміщатися в закладах, де обслуговування коштує дешевше.

4. Підвищення вартості зарубіжних турів (у гривневому еквіваленті) у результаті подорожчання курсу долара і євро щодо гривні. Незважаючи на те, що багато західних готелів у період кризи знизили вартість проживання, українському туристові, який одержує зарплату в національній валюті, це однаково не вигідно. Так, якщо влітку 2008 року курс долара перебував на відмітці в 4,5 грн., а євро – 7,5 грн., то через рік ситуація на валютному ринку змінилася (8,5 грн. і 12,5 грн. відповідно), що знецінило грошові доходи населення нашої країни.

6. Скорочення числа працівників, зайнятих у сфері готельного бізнесу. У зв'язку з низьким завантаженням номерного фонду багато засобів розміщення стали практикувати відправлення персоналу у відпустку за власний рахунок, скорочення загальної чисельності співробітників, впровадження сумісництва, зниження або «заморожування» заробітної плати. Якщо попит на готельні послуги й далі буде знижуватися, це може спричинити закриття деяких готелів, особливо в сільській місцевості.

7. Зменшення обсягу іноземних інвестицій у будівництво готелів, ресторанів, розважальних комплексів. У цей час багато будівельних об'єктів по всій країні законсервовані, роботи з реконструкції підприємств готельного господарства також у більшості випадків зупинені, що гальмує розвиток української туристичної індустрії.

Разом із тим, незважаючи на низку негативних факторів, сфера туризму й гостинності залишається одним із самих сталих секторів світової економіки, тому що загальному туристопотоку властиво швидке відновлення в колишніх обсягах та їх різке зростання при більш сприятливих обставинах. На тлі негативної тенденції зниження всіх показників, глобальна економічна криза має й деякі позитивні сторони для підприємств готельного господарства:

1. Зниження цін на готельні послуги. Усім готелям нашої країни необхідно піти на зниження цін, щоб не допустити простою номерного фонду. Навіть якщо в готелі буде нульова рентабельність (тобто якщо він не отримає прибутку), це буде кращим виходом зі становища, що створилося, тому що готель зможе покрити витрати, не зазнає збитків і збереже робочі місця.

2. Удосконалювання співвідношення «ціна-якість» готельного обслуговування. Вартість готельного обслуговування в нашій країни й у докризовий період постійно викликала дорікання на невідповідність ціні та якості пропонованих послуг. Так, наприклад, Київ поряд з Москвою та Парижем є одним з найдорожчих міст світу за цінами на розміщення. Столиця України приймає більш 40% усього іноземного туристопотоку, сюди ж приїжджають численні внутрішні туристи, однак у готелях зупиняються далеко не всі, тому коефіціент завантаження готелів знаходиться на низькому рівні. Це пояснюється тим, що гості столиці воліють орендувати приватне житло, тобто зупиняються в індивідуальних засобах розміщення. Причина в тому, що туристична привабливість міста пасує перед вартістю готельних послуг та їх якістю. Те ж саме стосується й засобів розміщення інших міст України, у т.ч. й Одеси. Установивши ціни на послуги розміщення відповідно до їх якості, готельні підприємства України зможуть розраховувати на притоку клієнтів. При цьому потрібно прагнути пропонувати послуги гарної якості на фоні більш низьких цін.

3. Оптимізація витрат. У період кризи необхідно продумано оцінити перелік витрат, максимально скоротивши ті з них, які не є першочерговими. Однак не можна заощаджувати на тих видатках, від яких прямо залежить одержання доходу: наприклад, недоцільно знижувати зарплату менеджерам, які мають безпосереднє відношення до збуту, а навпаки, збільшити її, прив'язавши рівень винагороди до економічних показників.

4. Підвищення компетентності персоналу. Співробітники готельних підприємств, які не хочуть потрапити під скорочення штатів, будуть зацікавлені в підвищенні ефективності своєї роботи, мінімізації працезатрат, у застосуванні прогресивних методів і технологій обслуговування туристів, що в остаточному підсумку, призведе до поліпшення якості обслуговування.

5. Ріст обсягів внутрішнього туризму й, відповідно, завантаження номерного фонду. Звичайно люди проводять відпустку у своїй країні, коли прагнуть заощадити гроші. Дана обставина вигідна для вітчизняних засобів розміщення, які в результаті цього зможуть збільшити заповнюваність своїх підприємств.

6. Активізація конкурентної боротьби за клієнтів серед готельних підприємств за допомогою, наприклад, уведення пільг для дітей, застосування різних акційних програм тощо.

Таким чином, світова фінансова криза спричинить переорієнтацію туристичних потоків з боку зміни маршрутів і дальності поїздок. У зв'язку із цим, туристи будуть вибирати більш близькі, недорогі напрямки з використанням економічних транспортних засобів. Зменшиться також тривалість поїздок, їх частота, витрати під час подорожей, знизиться число пакетних турів, у тому числі на пляжні курорти. Одночасно виросте число поїздок, які будут бронюватися туристами самостійно. Збільшиться попит на подорожі в країни з виграшним для туристів валютним курсом.

Світова фінансова криза впливає на діяльність й взаємодію всіх основних учасників туристичного ринку, зокрема представників готельного бізнесу, змушуючи їх пристосовуватися до сучасної ситуації та розробляти стратегію поведінки в нових умовах, а також приділяти підвищену увагу комплексу антикризових заходів.


Гладинець Наталія Юріївна

Мукачівський державний університет, м. Мукачеве


СТРАТЕГІЧНІ напрямИ РЕГІОНального ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ


Постановка проблеми. Одним із визначальних принципів, покладених в основу інноваційного розвитку економіки, є створення необхідних умов для забезпечення пріоритетності розвитку держави та її регіонів, стимулювання розвитку інноваційного підприємництва, використання ринкових методів регулювання економіки. Все це потребує пошуку альтернативних підходів щодо управління розвитком регіону та, зокрема, стимулювання інноваційних процесів на регіональному рівні. Покращення соціально-економічного розвитку регіону може відбутися за рахунок формування інноваційно сприятливого конкурентоспроможного середовища, впровадження нових видів ресурсо- та енергозберігаючих технологій, застосування альтернативних підходів до організації виробництва тощо.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вітчизняні науковці і практики вивчають проблеми інноваційного розвитку економіки із різних позицій, зокрема досліджують можливості оптимізації державної інноваційної політики, прогнозують вплив інноваційних чинників на економіку країни (Александрова В., Скрипниченко М., Федулова Л. [1], Філіна Г., Кравченко М. [2] та ін.). Однак, багатовекторність вивчення даної проблематики залишає відкритими ряд питань щодо регіональних аспектів впровадження інноваційної політики та, зокрема, окреслення напрямів стратегічного розвитку регіонів із застосуванням інноваційної складової.

Мета статті - визначення та обґрунтування напрямів, на які потрібно орієнтуватися при впровадженні регіональної стратегії інноваційного розвитку.

Виклад основного матеріалу. Стимулювання інноваційних процесів у регіонах повинно базуватися на засадах науково обґрунтованої стратегії інноваційного розвитку регіонів та реалізовуватися в межах державної інноваційної політики.

Сутність підтримки і розвитку інноваційних процесів у регіоні полягає у такій організації та взаємодії місцевої влади, центру сприяння розвитку інноваційної діяльності в регіоні, структур, безпосередньо зайнятих виробництвом інноваційної продукції та фінансових інститутів, яка дасть можливість регіону зайняти лідируючі позиції на регіональному, національному та світовому ринку і забезпечити високі показники соціально-економічного розвитку. Означена співпраця повинна враховувати всі аспекти інноваційного розвитку регіону та охоплювати організаційний, фінансово-інвестиційний, соціальний, інформаційно-аналітичний, консультативний, науково-освітній, торгівельно-реалізаторський напрям.

Організаційний напрям передбачає розробку загальних питань регіональної політики підтримки та активізації інноваційних процесів місцевими органами влади. Важливою складовою цього напряму є розробка концепції і програми інноваційного розвитку регіону та організація співпраці та взаємозв’язків між всіма структурами, задіяними у інноваційних процесах.

Фінансово-інвестиційний напрям пов’язаний із можливостями залучення коштів під інноваційні проекти та програми з державного та місцевих бюджетів у вигляді субсидій та цільового фінансування, кредитів банківських установ, інвестиційно-інноваційних фондів, кредитних товариств, капіталу іноземних інвесторів тощо. Значна роль при цьому відводиться дієвим стимулам, які можуть підвищити зацікавленість означених суб’єктів у інноваційно-інвестиційному кредитуванні.

Соціальний напрям передбачає таке здійснення інноваційної діяльності, яке сприятиме зростанню добробуту населення регіону, покращенню соціального облаштування життєдіяльності та благоустрою регіону.

Інформаційно-аналітичний напрям покликаний забезпечити суб’єктів інноваційної діяльності інформацією про стан та кількість наукових розробок, науково-технічною, патентною, економічною, нормативною та іншою необхідною інформацією тощо. Власне в Україні вже функціонує розроблена програма Pasport, яка дає можливість спостерігати за розвитком наукового потенціалу та знаходити потрібну для інноваційної діяльності інформацію. Наразі необхідною видається організація регіональної мережі інформаційного забезпечення, яка б більш конкретно відображала інформацію про стан наукових розробок кожного регіону та їх впровадження підприємствами. Цікавою у цьому відношенні видається створена у Західному науковому центрі НАН і МОН України регіональна інноваційно-інформаційна система, яка передбачає тісний взаємозв’язок регіональної інформаційної системи із національною базою даних з вільним доступом до інформації науково-освітніх закладів, дослідних установ та підприємств [3].

Консультативний напрям передбачає допомогу місцевим підприємствам та підприємцям шляхом організації школи ведення інноваційного бізнесу, надання консультацій у сфері оподаткування, страхування, кредитування інноваційної діяльності тощо. Власне такі обов’язки можуть покладатися на центр сприяння інноваційного розвитку регіону, який, в свою чергу, повинен активно співпрацювати із банківськими установами, страховими компаніями, податковою інспекцією, аудиторськими та консалтинговими фірмами тощо.

Науково-освітній напрям пов’язаний із функціонуванням науково-дослідних інститутів, навчальних закладів, які володіють значним науково-технічним потенціалом і можуть спрямувати його на забезпечення інноваційного розвитку регіону.

Торгівельно-реалізаторський напрям вважається нам особливо важливим тому, що власне недостатньо лише виготовити продукцію, потрібно також знайти ринки збуту інноваційної продукції. Цей напрям можливо реалізувати шляхом залучення до інноваційного процесу маркетингових підрозділів та служб.

Висновки. Потрібно зазначити, що найбільший ефект від впровадження інновацій у регіоні досягається виключно за умов комплексності, тобто поєднанні та одночасної реалізації всіх напрямів інноваційного розвитку регіону. При цьому принципами, покладеними в основу стратегії регіонального інноваційного розвитку повинні бути:

• узгодженість при визначенні державних та регіональних інноваційних пріоритетів;
  
• комплексний підхід до формування інноваційної політики регіону;
  
• пріоритетність розвитку науково-освітнього потенціалу;
  
• формування конкурентоспроможного інноваційного середовища з розвинутою інфраструктурою;
  
• цільова мобілізація наявних ресурсів (людських, природних, фізичних, організаційних, фінансових) на пріоритетних напрямках та проектах.
  

Список використаних джерел:

1. Александрова В.П., Скрипниченко М.І., Федулова Л.І. Прогнозування впливу інноваційних факторів на розвиток економіки України // Економіка і прогнозування. - 2007. - №2. - с.9-26.
   
2. Філіна Г.І., Кравченко М.Н. Проблеми інноваційного розвитку економіки // Економіка і держава. - 2007. - №5. - с.16-19.
   
3. Дуцяк І.С., Батюк І.Г. Роль регіональних наукових центрів у формуванні інноваційної інфраструктури // Матеріали Міжнародної конференції «Наука, інновації та регіональний розвиток». 23-25 травня 2005 р. - Львів: Видав.-поліграф. відділ ЛвЦНТЕІ, 2005. - с.103-104.
   

УДК 332

Гриненко Володимир Володимирович

Харківська національна академія міського господарства, м. Харків

Асистент кафедри менеджменту і маркетингу у міському господарстві


РОЗВИТОК ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНОГО МЕХАНІЗМУ РЕГУЛЮВАННЯ ПРОЦЕСІВ МІСТОБУДІВЕЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ


Містобудування (містобудівельна діяльність) є однією з найважливіших функцій органів державної влади та місцевого самоврядування.

Містобудівельна діяльність (містобудування) це цілеспрямована діяльність державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування, підприємств, установ, організацій, громадян, об'єднань громадян по створенню і підтримці повноцінного місця існування [ 1 ].

Під процесами містобудівельної діяльності органів місцевого самоврядування розуміються процеси надання земельних ділянок під розміщення об”єктів містобудування та надання дозволів на будівництво, які регламентуються правилами забудови міста.

Існуючий механізм регулювання процесів містобудівельної діяльності не відповідає потребам галузі через високу тривалість, високу вартість та нездатність забезпечити дотримання прав зацікавлених сторін. Практика містобудівельної діяльності вимагає розвитку та вдосконалення зазначеного механізму, а для цього потрібно перш за все вивчення його структури, що є головною метою даного дослідження.

В ході дослідження систематизовані нормативно-правові акти, шо є законодавчою основою регулювання містобудівельної діяльності в Україні та побудовані схеми процесів регулювання містобудівельної діяльності.

Організаційно-економічний механізм регулювання процесів містобудівельної діяльності –це механізм діїі використання економічних законів, що включає сукупність способів і засобів вирішення об”єктивних економічних протиріч, забезпечення поєднання економічних інтересів і матеріальної відповідальності всіх господарських суб”єктів в сфері містобудування.

Організаційно-економічний механізм регулювання процесів містобудівельної діяльності включає зумовлені системою продуктивних відносин організаційно-економічні форми і методи, за допомогою яких проводиться в життя політика держави, органів місцевого самоврядування в сфері містобудування. Він є проміжною ланкою між системою економічних законів, інтересами суспільства та практикою господарювання. Головне його призначення – узгоджене ведення містобудівельної діяльності в інтересах суспільства, бізнесу та кожної людини.

Організаційно-економічний механізм регулювання процесів містобудівельної діяльності нерозривно пов”язаний з практичною діяльністю людей і включає в себе правові акти, що регулюють майнові і інші відносини в сфері містобудування, ланки державного апарату та органів місцевого самоврядування, що задіяні у вирішенні земельних та містобудівних питань, громадські організації та ін. Даний організаційно-економічний механізм виступає проміжною ланкою між містобудуванням, як діяльністю господарських суб”єктів та державною політикою в сфері містобудування.

Організаційно-економічний механізм регулювання процесів містобудівельної діяльності не є раз і назавжди даним та незмінним. Він неперервно може, повинен видозмінюватись та фактично видозмінюється під впливом наявного рівня продуктивних сил, спупіню розвитку продуктивних відносин у сфері містобудування. На нього впливають також зміни у світовій економіці, міжнародна ситуація та інші фактори. Задачою першочергового значення є створення організаційно-економічного механізму регулювання процесів містобудівельної діяльності, що відповідає сучасному етапу розвитку країни.

Організаційно-економічний механізм регулювання процесів містобудівельної діяльності і економічні закони знаходяться у тісному взаємозв”язку. Головним є питання яким чином враховувати дію економічних законів у даному механізмі, як це повинно відбуватись у реальному житті.

Якщо склад застосовуваних на практиці компонентів організаційно-економічний механізм регулювання процесів містобудівельної діяльності (планування, стимулювання, ціноутворення, організаційна структура та ін.) відповідає сутності економічних законів, то досягається не тільки поєднання інтересів усіх суб”єктів господарювання, але й адекватність самого механізму об”єктивним потребам суспільного виробництва в сфері містобудування та землевпорядкування. Слабке пізнання економічних законів, форм їх дії негативно позначається на практичній економічний діяльності суб”єктів господарювання. Такі ж наслідки мають порушення того чи іншого економічного закону.

Функціонування організаційно-економічного механізму регулювання процесів містобудівельної діяльності не може бути оптимальним без правильного урахування об”єктивних протиріч економічних законів. Непізнані та невраховані закони діють стихійно, призводять до негативних наслідків економічного розвитку.



Рис 1. Структура організаційно-економічного механізму регулювання процесів містобудівельної діяльності


Структура організаційно-економічного механізму регулювання процесів містобудівельної діяльності ( рис. 1) являє собою конкретні та взаємопов”язані форми і ланки організації і суспільної комбінації продуктивних сил, продуктивних відносин, політико-правового регулювання процесів містобудівельної діяльності.

В основі даного механізму лежать відносини земельної власності, які визначають його природу.

Організаційно-економічний механізм регулювання процесів містобудівельної діяльності включає ряд складових частин (ланок), кожна з яких являє собою складну комбінацію методів, економічних важелів та інструментів, що виконують певні функції. Важливе значення має виділення центральної ланки. Такою ланкою є планування містобудівельної діяльності, що здійснюється органами місцевого самоврядування. Воно придає розвитку містобудівельної діяльності організованість та упорядкованість, забезпечуючи її узгодженість і пропорційність надає можливість концентрації сил і ресурсів суб”єктів господарювання на важливих напрямках. Плани, зокрема плани забудови та земельні плани, є важливим інстументом впровадження у життя економічної політики органів державної влади та місцевого самоврядування.

Однак таке розуміння центральної ланки є неповним. В організаційно-економічному механізмі регулювання процесів містобудівельної діяльності об”єктом економічних методів управління є інтереси учасників містобудівельної діяльності. Їх реалізація, узгодження, гармонізація складають головний зміст дії економічних методів управління. Планування в цьому контексті є тільки формою руху і досягнення даної мети. Абсолютизація планування призводить до негативних економічних наслідків.

Таким чином планування, як центральна ланка повинно доповнюватись економічною свободою та ринковим регулюванням діяльності господарських суб”єктів – учасників процесів містобудування.

Важливими структурними елементами організаційно-економічного механізму регулювання процесів містобудівельної діяльності є:

• економічне стимулювання суб”єктів господарювання до участі у містобудівельній діяльності;
  
• ціноутворення в системі містобудування;
  
• матеріально-технічне забезпечення;
  
• керування містобудівельною діяльністю, яке включає організаційні структури управління та участь громадськості.
  

Також до структури організаційно-економічного механізму регулювання процесів містобудівельної діяльності слід включити правові форми господарювання у сфері містобудування.


1. ЗаконУкраїни „Про місцеве самоврядування”


Довга Віта Володимирівна

Львівський національний університет імені Івана Франка


АУТПЛЕЙСМЕНТ – МУДРА СТРАТЕГІЯ УПРАВЛІННЯ ТРУДОВИМИ РЕСУРСАМИ


Визначення місця людини у соціально-економічному просторі завжди характеризували такі поняття як трудовий потенціал, трудові ресурси, робоча сила. Наразі особливого розгляду та дослідження потребують трудові ресурси та стратегія їх ефективного використання.

Вагомий внесок у вирішення даного питання внесли такі вчені як Д. Богиня, М. Долішній, С. Злупко, Е. Лібанова, В. Онікієнко та інші.

Проте ситуація в економічній сфері і, відповідно, на ринку праці не стоїть на місці. Зміни, що відбулися в національному ринку праці, з початком економічної кризи спонукають науковців знаходити нові шляхи вирішення проблем, що постали.

У теперішній час все частіше доводиться чути такі формулювання як оптимізація витрат, і оптимізація чисельності персоналу тощо. Адже витрати на персонал у загальній структурі видатків підприємства сягають до 80%. Оптимізація чисельності персоналу – це зведення загальної кількості працівників підприємства до мінімуму, з дотриманням обмежень: витрати на персонал не повинні перевищувати наперед визначені константи та при мінімальному штаті не повинні страждати якісні та кількісні показники підприємства.

При реалізації програми з оптимізації чисельності персоналу най прикрішим є звільнення працівників. Перший удар беруть на себе ті, що з тих чи інших причин належали до «кадрової периферії», адже саме вони є персоналом, який при настанні кризової ситуації може і повинен бути звільнений і це не несе суттєвих втрат для бізнесу. Однак трапляються випадки, коли до хвилі скорочень потрапляють працівники «кадрового ядра». В обох випадках варто за допомогою звернутися звернутися до використання аутплейсменту, як єдиного шансу для збереження репутації компанії.

Аутплейсмент – це спеціально розроблена програма підтримки професійними консультантами, що призначена для тих, хто змушений покинути компанію в результаті скорочення або звільнення. Теоретично аутплейсмент розглядають як програму адаптації скорочених працівників. Проте на практиці від його використання, особливо на території нашої держави, очікується один наслідок – приборкування працівників, які перебувають у стані гніву на компанію і здатні нашкодити їй. Саме у такий післястресовий період звільнений працівник весь час знаходиться під наглядом компанії і має можливість простежить його подальший трудовий шлях (чи він, випадково, не пішов працювати на конкурента, що автоматично означає «злиття інформації» про компанію, з якої звільнений). Однак іноземні компанії використовують аутплейсмент як технологію яка дає можливість розлучатися з працівником у цивілізований спосіб. У Великобританії 90% компаній підтримують персонал, який звільняється, а у Франції є спеціальні агенства, що займаються виключно аутплейсментом. На жаль, в Україні ним займаються рекрутингові компанії, причому це вважається одним з способів вижити у скрутний час.

Для національного ринку праці аутплейсмент є новим явищем. Він включає в себе передпроектну підготовку програми аутплейсменту та презинтації її скороченим працівникам; навчальні тренінги та семінари для кандидатів; аналіз професійної діяльності претендента; допомога у написанні резюме; інформування кандидата про ситуацію на ринку праці; проведення співбесіди; пошук нового місця праці; консультування претендента протягом випробувального терміну тощо.

До мінусів від використання аутплейсменту можна віднести: суттєві матеріальні витрати та відсутність гарантій працевлаштування. Проте позитивних моментів від використання аутплейсменту значно більше. До них можна віднести: застосування м'якого способу звільнення працівників і, відповідно, збереження репутації компанії на рівні соціально відповідального роботодавця; компанія володіє інформацією про трудовий шлях колишнього працівника, існує часткова впевненість, що він не піде до конкурента; є проявом лояльності компанії до своїх працівників; запобігає різкому падінню ефективності праці тих, що залишаються працювати на підприємстві.

Отже, аутплейсмент частіше всього використовують компанії з Європейського Союзу, що мають визначену корпоративну культуру, а корпоративна культура у більшості підприємств нашої держави не достатньо зріла для використання такого виду послуг. Оцінивши всі переваги від використання даного методу, слід прийняти його як одну з стратегій ефективного використання трудових ресурсів. Зважаючи на високі матеріальні затрати (рекрутингова компанія «Анкор» оцінює вартість послуги у 1200 доларів США) послугу аутплейсменту можна надавати на рівні підприємства. Так як рекрутингові агенства почали надавати її як спосіб для підтримки діяльності та виживання на ринку послуг, то і департаменти персоналу кожного індивідуального підприємства можуть займатися таким видом діяльності. Це - альтернатива для економії коштів підприємства та збереження його репутації.


Задорожня Аліна Григорівна