Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій стратегія розвитку україни у глобальному середовищі

Вид материала

Документы

Содержание Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, м. Одеса Список літератури Особливості розвитку зовнішньоекономічної діяльності в миколаївській області Теоретико-методологічні аспекти умовних зобов’язань держави Правове регулювання проектного фінансування в украні

Подобный материал:

• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3615.59kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3379.13kb.
• Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2382.48kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2826.09kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 3522.45kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 4388.83kb.
• Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.

Одеський національний університет

імені І. І. Мечникова, м. Одеса

УКРАЇНА Й КРАЇНИ СХІДНОЇ ЄВРОПИ У КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ


Зі вступом країн Центрально-Східної Європи, а згодом Болгарії та Румунії до лав Європейського Союзу, східноєвропейський напрямок зовнішньої політики України набув особливої актуальності. Організація спільним кордоном довжиною в 775 км отримала безпосередній дотик з українською державою, а її населення збільшилося до 456 млн. чоловік.

Нові члени ЄС торували свій шлях до організації 18 років, проголосивши ключовим напрямком своєї політики “Повернення до Європи”. Українські ж лозунги, які не передбачали повне членство в Союзі, вперше знайшли своє офіційне втілення в постанові Верховної Ради УРСР від 25 грудня 1990 р. “Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України в сфері зовнішніх відносин,” за якою уряду було доручено створити умови для забезпечення безпосередньої участі Республіки в загальноєвропейському процесі та європейських структурах. Але точкою відліку в співробітництві “Україна - ЄС” доречно вважати грудень 1991 р., коли керівництво МЗС Нідерландів – країни головуючої в сучасному ЄС, у листі офіційно визнавало незалежність України. Бажання держави стати повноправним членом Європейської спільноти було висловлено першим президентом Л. Кравчуком 14 червня 1994 р. у Люксембурзі під час підписання Угоди про партнерство та співробітництво між Україною і ЄС [1], тоді як Польща та Угорщина вже подали офіційні заявки на вступ до організації.

Труднощі, пов’язані з розширенням Союзу віддаляли мрії України на членство. Певну надію залишали рішення Європейської Ради в 1993 р. на сесії в Копенгагені: країна-кандидат на вступ до ЄС повинна дотримуватися принципів демократії, мати функціонуючу ринкову економіку, здатну витримати ринкову конкуренцію в рамках ЄС, та виконувати всі зобов'язання, що випливають з членства в ЄС, зокрема, дотримуватись цілей політичного, економічного та валютного союзів. Країна повинна привести своє національне законодавство у відповідність до спільного законодавства в ЄС та його правил. Водночас на саміті зазначалося, що навіть у тому випадку, якщо претендент на членство відповідає усім критеріям, необхідним для входження до ЄС, Союз може відмовити йому у вступі, якщо буде встановлено, що в разі такого прийому порушується можливість ЄС “абсорбувати нових членів” [2;20].

Було б спрощенням припустити, що провівши успішні ринкові перетворення, Україна, слідом за країнами Східної Європи, могла автоматично приєднатися до ЄС. За рівнем економічного розвитку найбільш успішними країнами вважалися: Угорщина, Польща, Словаччина, Чехія та Словенія. Проте, навіть ці лідери значно відставали від країн Західної Європи.

З іншого боку, посткомуністичні держави мали подібні системні перепони на шляху до Європи: багато дрібних виробників, якість продукції, що не відповідає стандартам, країни були змушені піти на непопулярні методи, які виправдовувалися пізніше. Головний удар крім аграрного сектору отримали вугледобувна промисловість, регіони, орієнтовані на виробництво експортної продукції. Перед загрозою виживання знаходилися металургійна та хімічна галузі, харчова та легка промисловість, меблеве виробництво. Краще, ніж державні вступ до організації переживали приватні підприємства. Позитивні зміни, з досвіду країн Східної Європи, відбувалися в соціальній сфері: система держстрахування дозволяла громадянам, які втратили роботу, отримувати соціальну допомогу й протягом року шукати іншу, або перекваліфіковуватися. Подібна схема працювала раніше, але не зменшувала рівень безробіття до належного. Одна з проблем була пов’язана з побудовою громадянського суспільства (владні структури України часто ігнорували).

У своїх діях на пострадянському просторі ЄС відштовхувався від програми TACIS, а також від програм стратегічних інфраструктур TRACECA та INOGATE. Поступово Європейський Союз перетворився на фінансового донора української держави, як виявилося найбільшого.

Прийом нових членів до ЄС був пов'язаний із збільшенням внесків з боку найбільш розвинених країн-членів ЄС. Проте, витрати цих країн частково компенсувалися внаслідок економічних вигід, які забезпечило приєднання нових членів з їх відкритими ринками збуту й відносно дешевою робочою силою, не кажучи вже про вигоди політичного та стратегічного характеру. Ці факти дозволили припустити, що Україна перетворювалася на “сіру зону” Європи. Хоча, подальше поступове зміцнення ЄС могло стати великим стимулом для проведення реформ в Україні. Якщо б ці можливості були вдало реалізовані, то ЄС би визнав приєднання України в майбутньому бажаним, хоча і в довгостроковій перспективі.

Відійти від створених перешкод для взаємодії України з країнами Східної Європи та отримати переваги від їх членства допоможе лише виважена, послідовна політика українського уряду. З огляду на характер сьогодення передбачається три основних сценарії розвитку відносин формату “Україна – Східна Європа – Європейський Союз” у найближчий період. 1. При статус-кво Україна продовжуватиме європейську політику з привілеями майбутнього членства. Такий вибір здатна забезпечити або абсолютна більшість лівих сил в українському парламенті, або ж стрімке процвітання Росії, як демократичної країни зі стабільними ринками. Однак, ця позиція не буде влаштовувати західних сусідів, зокрема Польщу через її нездійсненне бажання позбавитися “статусу” прикордонної країни Союзу, а Україну – через зростання прірви між соціальним та економічними рівнями розвитку нових членів ЄС та української держави. Розвиватися по даному сценарію може змусити європейська політика, пов’язана зі зростаючою хвилею імміграції, що вимагатиме від ЄС припинити процес розширення та укріпити позиції нових членів. Інакше під загрозою може опинитися реалізація Лісабонської програми ЄС – зробити європейську економіку найконкурентнішою у світі до 2010 р. 2. Інший сценарій передбачає перехід України від країни-сусіда до кандидата на членство в ЄС. Такі прогнози мають здійснитися протягом десятиліття за умови прискорення реформ. В протилежному випадку можливою альтернативою європейській інтеграції стане поступова маргіналізація України, її економічна недорозвиненість, політична нестабільність. Та поки що їй залишатиметься роль периферійної країни, стосовно якої буде здійснюватися політика візового режиму, обмеженого експорту з України та обмеженої можливості у здійсненні спільних європейських проектів.

В будь-якому разі Україні необхідно адаптувати свій внутрішній ринок до європейського імпорту, перепрофілювати виробництво, підвести правову базу до міжнародних норм, щоб зрештою представляти собою привабливого партнера Євросоюзу, який би став невід’ємною ланкою в життєдіяльності організації.

Список літератури:

1. Угода про партнерство та співробітництво між Україною і ЄС від 1994 р. [Електронний ресурс] // Представництво України при Європейському Союзу. – Режим доступу: ссылка скрыта.
   
2. Фомін С. Розширення ЄС на Схід: “Рівні та рівніші” / С. Фомін // Політика і час. – 1999. - №3. – С. 20-24.
   

Зінченко Сергій Сергійович, магістр

Миколаївський державний аграрний університет


ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В МИКОЛАЇВСЬКІЙ ОБЛАСТІ


Протягом 2008р. управління з питань зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, європейської інтеграції, туризму і курортів Миколаївської облдержадміністрації відповідно до реалізації програми соціально-економічного розвитку Миколаївської області на 2000-2010 роки “Миколаївщина-2010” працювало над створенням сприятливих умов для активізації зовнішьоекономічної діяльності суб’єктів підпрємництва, активізації зовнішніх зносин, сприяло залученню іноземних інвестицій та збільшенню обсягів зовнішньої торгівлі.

Для активізації та розвитку зовнішньоекономічної діяльності управління здійснювало заходи щодо просування продукції підприємств області на зовнішні ринки.

Зокрема, підготовлено перелік експортно-імпортних пропозицій підприємств області, які розміщені на WEB-сайті облдержадміністрації і надані 50 торговельно-економічним місіям у складі Посольств України за кордоном, 65 Посольствам іноземних країн в Україні, під час візитів іноземних делегацій в область.

Підготовлено перелік інвестиційних пропозицій суб’єктів господарювання області для розповсюдження серед потенціальних інвесторів, направлено буклети та CD-диски “Інвестиційні пропозиції області” в Мінекономіки для представлення на зборах Ради керуючих ЄБРР, які проходили у Києві у травні 2008р., Міністерству закордонних справ України для направлення в Посольства України за кордоном, а також надані іноземним делегаціям під час візитів до області.

Крім цього, управління постійно інформувало підприємства області, регіональну торгівельно-промислову палату (РТПП), райдержадміністрації, міськвиконкоми про виставки, ярмарки, презентації, економічні форуми, семінари, які відбувались в різних країнах світу: про виставково-ярмаркові заходи в Російській Федерації, Узбекистані, Білорусі, Туркменістані, Молдові, Франції, Німеччині, Чеській Республіці, Туреччині, Ізраїлі, Швейцарії, Сполучених Штатах Америки, Австрії, Індії, Сірійській Арабській Республіці та інших країнах.

Управління надало суб’єктам ЗЕД та РТПП ділові та тендерні пропозиції підприємств іноземних країн – Російської Федерації, Білорусі, Угорщини, Польщі, Болгарії, Німеччини, Кувейту, Австрії, Узбекистану, Казахстану, В’єтнаму, Алжиру, Об’єднаних Арабських Еміратів, Казахстану, Туркменістану, Хорватії, Румунії, Молдови та інших країн.

За матеріалами Міністерства економіки України та безпосередньо від територіально-економічних місій за кордоном управління інформувало суб’єктів господарювання, РТПП Миколаївської області, управління сільського господарства облдержадміністрації щодо проведення міжнародних тендерів у Російській Федерації, Узбекистані, Казахстані, Албанії, Грузії, Індії, Китаї, Австрії, Румунії та інших країнах.

Управлінням поширено інформацію щодо експортного та інвестиційного потенціалу області через ЗМІ: надано інформаційні матеріали для публікацій у журналах “Імпортери та експортери України 2008”, економічному збірнику “Діловий путівник Німеччина-Україна 2008”.

З метою поширення інформації про вступ України до СОТ та наслідків на регіональному рівні управлінням взято участь у засіданні круглого столу “Вступ України до СОТ: позитивні та негативні моменти”, робота якого висвітлювалася у ЗМІ міст Миколаєва, Одеси та Херсону; у програмі щодо вступу України до СОТ на обласному телебаченні 05 лютого 2008р.; організовано аналітичну роботу з підприємствами щодо готовності вступу до СОТ: вивчалось впровадження на підприємствах стандарту ISO.

Основним завданням управління з питань зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, європейської інтеграції, туризму і курортів у сфері залучення іноземних інвестицій є реалізація заходів, спрямованих на створення позитивного інвестиційного іміджу області на міжнародних та регіональних інвестиційних форумах та розповсюдження інформації щодо інвестиційного потенціалу області серед потенційних іноземних інвесторів.

На основі статистичних даних в області здійснювався постійний моніторинг стану залучення іноземних інвестицій, підготовлено аналітичні довідки, прогнозні показники, пропозиції щодо цього питання.

18 грудня 2008р. проведено Перший міжнародний інвестиційний форум “Миколаївщина інвестиційна”, в рамках якого пройшла презентація економічного потенціалу та перспективних інвестиційних проектів підприємств Миколаївської області. В роботі форуму взяли участь представники генеральних консульств м.Одеси, Грузії, Республіки Польща, Російської Федерації, Китаю. Виступивши на пленарному засіданні, вони продовжили роботу у спеціалізованих секціях.


Карапетян Ольга Михайлівна

Тернопільський національний економічний університет, м. Тернопіль


ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ УМОВНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ДЕРЖАВИ


В дослідженнях державного боргу, які проводяться міжнародними фахівцями, значна увага приділяється проблемі умовного боргу, себто боргу, вимоги за яким можуть виникнути при настанні певних подій у майбутньому. Умовність у даному випадку означає, що вимоги кредиторів стають дійсними лише при виникненні умов чи обставин, визначених заздалегідь.

Проблема трансформації умовних зобов’язань у прямі зобов’язання держави посилюється у періоди фінансових криз. Це відбувається шляхом масштабного вливання бюджетних коштів у банківський капітал, фінансової підтримки місцевих органів влади та державних підприємств.

У фінансовій теорії феномен масового прийняття урядом зобов’язань приватного сектору має назву «усуспільнення приватних боргів». Так, у ході нещодавніх фінансових криз у країнах з ринками, що формуються, вливання державних коштів у банківський капітал стало найвагомішим чинником зростання державного боргу. Наприклад, в Індонезії підтримка банків державою призвела до зростання державного боргу більш як на 50 %, породивши проблеми боргової стійкості, у Таїланді і Кореї відповідні показники складали відповідно 42 % і 34% ВВП, а у Туреччині зростання державного боргу внаслідок реалізації програми рекапіталізації банків досягло 33% ВВП.

Комітет INTOSAI з питань державного боргу у своєму документі «Фінансові ризики: наслідки, що впливають на управління боргом, і роль найвищих ревізійних органів», схваленому в лютому 2003 року, рекомендує здійснювати вибір боргової політики на основі комплексного аналізу фінансового стану країни, у тому числі аналіз потенційних запозичень із майбутніх бюджетних ресурсів для уникнення фінансової нестабільності і непередбачуваних змін у фінансуванні потреб. Серед заходів пом'якшення ризиків основними виділяє такі як підвищення прозорості та створення механізмів прямого контролю ризиків, що притаманні державному боргу.

Для підвищення прозорості ризиків притаманних державному боргу запропонована матриця фінансових ризиків, розроблена Ханою Полячковою-Бриксі. Матриця фінансових ризиків була розроблена для ряду країн, зокрема країн Південної Африки, Угорщини і Болгарії, з метою ідентифікації ризиків. В доповнення до забезпечення прозорості фінансових ризиків були зроблені перші кроки для створення процедур щодо обмеження ризиків притаманних державному боргу. Зокрема, уряд Канади в процесі управління державним боргом та ризиками пов’язаними з ним, чітко окреслив завдання і принципи політики управління державним боргом щодо обмеження ризиків державних та гарантованих позик.

Проведені фахівцями Комітету розрахунки на основі витрат (generational accounts), свідчать про виникнення додаткових труднощів, які вже сьогодні істотно вищі, ніж боргові зобов’язання нагромаджені шляхом запозичень, і які збільшуватимуться разом із передбаченою зміною вікової структури (неочевидний державний борг). Розрахунок неочевидного умовного боргу в окремих періодах може ускладнюватися, оскільки уряди часто-густо покладаються на неякісну прогнозно-інформаційну базу, а саме прогнози стосовно головних макроекономічних показників і демографічних чинників (економічне зростання, демографічний розвиток, тенденції процентної ставки і ступінь активності).

Оцінка ризиків при виникненні додаткових державних зобов’язань і їх пом’якшення, включаючи бюджетне планування ризиків, на даний період часу знаходиться на початковій стадії досліджень. Альтернативні підходи до пом’якшення ризику можуть знаходитись в діапазоні від підвищення прозорості до встановлення прямого контролю за обсягами ризику. Фахівці Національного контрольно-ревізійного управління Великобританії на основі досліджень, які проводяться Світовим банком, була розроблена структура для ідентифікації, класифікації і оцінки потенційних (умовних) фінансових зобов’язань країни.

Дана структура розглядає державний борг з таких позицій:

по-перше, за типом зобов’язань – чи є потенційні видатки очевидними чи неочевидними;

по-друге, за умовами, в результаті яких виникають зобов’язання – чи виникає зобов’язання в результаті події, яка уже відбулася, чи його виникнення залежить від настання події у майбутньому.

В Україні, внаслідок ескалації економічної і фінансової криз та необхідності втручання держави у діяльність корпоративного сектору економіки з метою утримання під контролем системних ризиків і відвернення масових банкрутств проблема умовних зобов’язань держави набула особливої гостроти.

Поняття «умовного боргу» чи «умовних боргових зобов'язань» у законах України і нормативно-правових актах уряду не визначено, а застосовувана Міністерством фінансів України термінологія щодо умовних зобов'язань не відповідає загальноприйнятій міжнародній практиці.

Як зазначають фахівці Рахункової палати, Міністерство фінансів до умовного боргу зараховує лише гарантований державою борг (на початок 2009 р. – 58,9 млрд. грн). і, таким чином, звітує лише про частину державних боргових зобов'язань. Водночас, ще до розвитку сучасної фінансової кризи сума очевидних і неочевидних, прострочених, розстрочених і неврегульованих умовних державних зобов'язань уже досягла 453 млрд. гривень. З них 217 млрд. гривень – оцінний обсяг гарантованих державою внесків фізичних осіб у банках, а 121 млрд. гривень – гарантовані державою зобов'язання з виплати знецінених заощаджень громадян.

Офіційна державна статистична звітність щодо умовного боргу нормативно-правовими актами України не передбачена, а наявна статистика Національного банку України щодо валового зовнішнього боргу України лише частково розкриває дані про умовний борг. Як наслідок, відповідальні державні органи, звітуючи про стан державного боргу, не здійснюють аналіз впливу умовного боргу на державний бюджет та обсяги і структуру державного боргу.

Неочевидні умовні зобов’язання пов’язані з очікуваннями громадськості чи певних груп впливу і витікають із ролі держави у суспільстві. До подій при яких виникають вимоги до уряду, щодо виконання неочевидних умовних зобов’язань можна віднести: дефолти місцевих органів влади, державних підприємств і приватних компаній за негарантованими кредитами; криза банківської системи та банкрутство банків (за виключенням видатків забезпечених страховою програмою); відплив іноземного капіталу з внутрішнього фінансового ринку; неплатоспроможність фондів соціального страхування; стихійні лиха та екологічні катастрофи. Одначе, держава несе фінансові витрати на виконання неочевидних умовних зобов’язань лише у випадку неплатоспроможності, дестабілізацією та руйнування на фінансовому ринку, а також необхідності втручання держави шляхом вливання державних коштів для уникнення масштабних потрясінь в економіці та збереження економічної безпеки.

Вимірювання і прогнозування витрат, пов'язаних з умовними зобов'язаннями – складний процес. Одначе необхідно визначати, класифікувати і взяти до уваги весь спектр умовних зобов'язань, які можуть у майбутньому перетворитися на фактичні і призвести до необхідності виплати коштів із Державного бюджету.

Проблема нині полягає в тому, що уряд України не здійснює належного обліку умовного боргу та оцінку його впливу на державні фінанси. Міністерство фінансів України веде оперативний облік лише боргу за цінними паперами, отриманими банківськими кредитами, позиками, отриманими від іноземних держав або міжнародних установ та за наданими гарантіями повернення кредитів. Облік боргу за іншими державними фінансовими зобов'язаннями у Міністерстві фінансів не ведеться й у звітності уряду ці зобов'язання як потенційний борг не враховуються. Зокрема, не береться до уваги відстрочена заборгованість за внесками України до міжнародних фінансових організацій тощо. Усе це створює при виконанні державного бюджету постійні ризики, пов'язані з необхідністю погашення неочевидних у ньому фінансових зобов'язань.

Відтак умовні зобов’язання держави повинні враховуватися у складі сукупних зобов’язань уряду і оцінюватися у поєднанні з іншими видами фінансових зобов’язань.


Кобичева Оксана Станіславівна

ДВНЗ «Українська академія банківської справи

Національного банку України», м. Суми


ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРОЕКТНОГО ФІНАНСУВАННЯ В УКРАНІ


Проектне фінансування для України є відносно новим банківським продуктом. У чистому вигляді його пропонує обмежене коло банків.

Взагалі інвестиційне кредитування в Україні здійснюється з кінця 1990-х років, однак якщо раніше воно здійснювалося по спрощеній схемі і роль банків зводилася лише до кредитування дорогого обладнання для підприємств, то сьогодні воно має дещо інший вигляд. Розвиток світових фінансових ринків, прихід зарубіжних гравців, що спеціалізуються на проектному фінансуванні (ссылка скрыта, BNP Paribas) на вітчизняний ринок банківських послуг, а також загальне зростання капіталізації української банківської системи призвели до появи нової банківської послуги – проектного фінансування. Даний вид банківських послуг в Україні впроваджується за класичними методиками міжнародних банків, відповідно до яких реалізація даного виду фінансування потребує створення в кредитних установах окремого спеціалізованого департаменту, який займається виключно проектним фінансуванням.

Одним з основних чинників, що гальмують розвиток проектного фінансування є недосконалість вітчизняної нормативно-правової бази. На сьогодні, реалізація програм проектного фінансування в Україні практично не регулюється законодавством, переважна більшість законодавчих актів лише опосередковано здійснює вплив на реалізацію механізмів проектного фінансування. Так, законодавчо-нормативним підґрунтям проектного фінансування в Україні є: Закон України «Про банки та банківську діяльність»[3] та Постанова Правління Національ­ного банку України «Про затвердження змін до Положення «Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кре­дитними операціями банків»[10]. Ряд інших рамкових законів, містить окремі норми, що так чи інакше регулюють проектне фінансування. Перш за все, це Господарський кодекс України [2]; ряд законодавчих актів, які регулюють інвестиційну діяльність, а саме: Закони України „Про режим іноземного інвестування”[6], „Про інвестиційну діяльність”[4], „Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”[8], „Про інноваційну діяльність”[5], „Про захист іноземних інвестицій на Україні”[7], а також Закон України „Про зовнішньоекономічну діяльність”[9] .

Важливим правовим важелем регулювання іноземних інвестицій є міжнародні договори, укладені Україною з багатьма країнами - двосторонні угоди про заохочення і захист інвестицій (капіталовкладень), про усунення подвійного оподаткування. Поки що частка багатосторонніх договорів за участю України залишається відносно невисокою. При цьому слід мати на увазі, що договори, укладені колишньою Українською РСР і СРСР, продовжують діяти у зв’язку з правонаступництвом України.

Однак, слід зазначити, що вітчизняним законодавством не передбачено терміну «про­ектне фінансування», яке міститься у документах Базельського комітету [1]. В той же час відповідно до поправки до Положення «Про по­рядок формування та використан­ня резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними опе­раціями банків», затвердженої По­становою Правління Національного банку України від 19.03.2003 р. № 119, поняттю «проектне фінансування» відповідає термін «кредитування під інвестиційний проект» [10]. У даному Положенні зміст цього терміну викладено у наступній редакції: «кредитування під інвестиційний проект – це довгострокове кредитування інвестиційних проектів під майбутні доходи (що має одержати створюване/реконструйоване підприємство та за рахунок яких забезпечуватиметься повернення кредиту), яке передбачає як оцінку банком інвестиційного проекту щодо його фінансової самоокупності, так і практичну реалізацію цього проекту (оцінку бізнес-плану реалізації проекту)»[10].

Згідно з Законом України «Про банки та банківську діяльність» [З] банки можуть бути учасниками проектного фінансування шляхом створення об’єднань у вигляді банківських корпорацій, банківських або фінансових холдингових груп. У Законі чітко визначено умови створення банківських об’єднань, їх типи, функції, умови участі, а також особливості ліквідації або реорганізації.

У статтях 386, 388 Господарського кодексу України [2] містяться вимоги до компаній-позичальників, у засновницькому фонді яких є державний пакет акцій. Згідно з цими вимогами, відтепер компанія-позичальник у обов’язковому порядку має отримати дозвіл на зовнішнє фінансування від Фонду державного майна України, в тому числі дозвіл на відкриття рахунку за кордоном.

Крім того, важливе значення для регулювання діяльності іноземних інвесторів, як учасників проектного фінансування, має Закон України „Про інвестиційну діяльність”[4], який визначає загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України, зміст прав, інтересів і відповідальності суб’єктів інвестиційної діяльності. Поряд з поняттям і видами іноземних інвестицій, а також суб’єктів і об’єктів інвестиційної діяльності, визначено порядок здійснення та загальні засади державного регулювання цієї діяльності в Україні .

Закон України „Про режим іноземного інвестування” [6] визначає види і форми іноземного інвестування в Україні, загальний порядок реєстрації та контролю за здійсненням іноземних інвестицій, загальні засади функціонування підприємств з іноземними інвестиціями, здійснення іноземних інвестицій на основі концесійних договорів, договорів (контрактів) про виробничу кооперацію, спільне виробництво та інші види спільної інвестиційної діяльності.


Література

1. Бурдюгов А. Порядок розрахунку коефіцієнту ризику та норми резервування банку при кредитуванні інвестиційних проектів // Вісник Національного банку України. – 2005. – №1. – С. 4–7.
   
2. Господарський кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – №18, №19-20, №21-22. – Ст.356
   
3. Про банки та банківську діяльність: Закон України // Вісник НБУ. – 2001. – №1 (додаток) від 30.01.01
   
4. Про інвестиційну діяльність [Електронний ресурс]: Закон України від 18.09.1991р. № 1560-XII. – Режим доступу: a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1560-12
   
5. Про інноваційну діяльність[Електронний ресурс]: Закон України від від 4.08.2002р. №40-IV. – Режим доступу: a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=40-15
   
6. Про режим іноземного інвестування [Електронний ресурс]: Закон України від 19.031996р. №93/96-ВР. – Режим доступу: v.ua/index.php?get=55&law_id=15
   
7. Про захист іноземних інвестицій в Україні [Електронний ресурс]: Закон України від 10.09.1991р. № 1540a-XII. – Режим доступу: a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1540%E0-12
   
8. Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди) [Електронний ресурс]: Закон України від 18.12.2008р. №693-VI.– Режим доступу: a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2299-14
   
9. Про зовнішньоекономічну діяльність [Електронний ресурс]: Закон України від 16.04.1991p. №959-XII – Режим доступу: a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=959-12
   
10. Постанова Правління Національ­ного банку України «Про затвердження змін до Положення «Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кре­дитними операціями банків»: від 19.03.2003 p. №119 // Офіційний вісник України. – 2003. – №15. – С. 670.
    

Ковалишин Ірина Вікторівна

Університет банківської справи Національного банку України, м. Київ