Конспект лекцій з дисципліни " економіка праці І соціально трудові відносини"

Вид материала

Конспект

Содержание Продуктивність й ефективність праці Ефективність праці Р – продуктивність; О Рр – продуктивність праці; Р То визначається витратами праці допоміжних робітників, які зайняті обслуговуванням виробництва. Виробнича трудомісткість Тв Обсяг умовно-чистої продукції Чиста продукція Метод нормативної вартості обробки Перша група Другу групу Організація управління виробництвом включає ряд важливих напрямків. Соціально-економічні фактори За сферою виникнення Виявлення наявних резервів

Подобный материал:

• За переліком дисциплін програми підгото вки бакалаврів з економіки підприємства дисципліна, 127.29kb.
• Рограми навчальної дисципліни "Економіка праці й соціально-трудові відносини" підготовки, 2155.44kb.
• Економіка праці й, 310.16kb.
• Економіка праці та соціально-трудові відносини”, 56.96kb.
• Назва модуля: Економіка праці та соціально-трудові відносини, 59.71kb.
• Програма фахового випробування зі спеціальності 03050501, 03050501, 162.46kb.
• Міністерство освіти І науки украіни, 977.4kb.
• Конспект лекцій з дисципліни «Національна економіка», 1935.2kb.
• Конспект лекцій по дисципліні "політична економія", 3336.16kb.
• Тексти лекцій містять вимоги й рекомендації до виконання, оформлення, структури текстів, 5870.96kb.

ТЕМА 8

ПРОДУКТИВНІСТЬ Й ЕФЕКТИВНІСТЬ ПРАЦІ


8.1. Теоретичні аспекти ефективності праці

8.2. Показники ефективності: продуктивність і рентабельність праці

8.3. Фактори, які впливають на продуктивність праці

8.4. Резерви підвищення продуктивності праці

8.5. Програми управління продуктивністю праці


8.1. Теоретичні аспекти ефективності праці


Персонал підприємства повинний не тільки мати різні здібності, але й використовувати їх у процесі праці, при цьому виникає необхідність виміру результативності діяльності персоналу. Вирішити її можливо, вимірявши продуктивність праці.

Продуктивність праці є складною й суперечливою економічною категорією. Будучи важливою характеристикою трудової діяльності, вона нерозривно пов'язана із застосовуваними засобами виробництва й знаряддями праці.

Ефективність праці - це його результативність. Вона показує співвідношення обсягу вироблених матеріальних і нематеріальних благ і кількості витраченої на це праці. У широкому розумінні ріст ефективності праці означає постійне вдосконалення людьми економічної діяльності, постійне знаходження можливості працювати краще, виробляти більше якісних благ при тих самих або менших витратах праці.

Ріст ефективності праці забезпечує підвищення реального продукту й доходу, а тому він є дуже важливим показником економічного росту країни. Оскільки збільшення суспільного продукту, розраховуючи на душу населення, означає підвищення рівня споживання, а таким чином, і рівня життя, то економічний ріст стає однією з головних цілей держави із соціальною орієнтацією народного господарства.

В економічній науці й господарській практиці нашої країни для характеристики результативності трудової діяльності людей і оцінки її рівня протягом багатьох років використовувалася категорія “продуктивність праці”, яка показує співвідношення кількості продукції, що виробляється в процесі роботи, і витрат роботи на її виробництво.

Однак при цьому виникають більші складності як при вимірі витрат праці, так і при оцінці його матеріального результату.


8.2. Показники ефективності: продуктивність і рентабельність праці


Основною проблемою економічної теорії й господарської практики є аналіз співвідношення витрат і результатів.

Витрати визначаються розміром (вартістю) використаних економічних ресурсів. Економічні ресурси прийнято ділити на три великі групи:

1. трудовий потенціал (людський капітал);
   
2. компоненти природних ресурсів (земля й сировина);
   
3. компоненти засобів виробництва (фізичний капітал).
   

Відповідно, можливо окремо визначити ефективність використання трудового потенціалу, природних ресурсів або капіталу.

Результати характеризуються обсягами та вартістю виробленої й реалізованої продукції, розмірами доданої вартості, прибутку, а також показниками конкурентноздатності, якості життя, екології й т.п. Найчастіше результати виражаються обсягами продукції або розміром прибутку. Якщо в розрахунку ефективності результати характеризуються обсягами продукції, то ми маємо показники, які називаються продуктивністю, а якщо результати характеризуються розміром прибутку, то такі показники ефективності називаються рентабельністю (прибутковістю).

Продуктивність характеризується відношенням обсягу продукції до відповідних витрат праці, матеріалів, устаткування, енергії, а також відношенням до сумарних витрат ресурсів. Оскільки мова йде про співвідношення між обсягом продукції й витратами ресурсів, доцільно використати термін “продуктивність ресурсів” (праці, землі й ін.).

Продуктивність ресурсів у загальному випадку визначається за формулою:

Р = О / J,

де Р – продуктивність;

О – обсяг продукції (послуг) за певний період часу в натуральному, вартісному або іншому вимірниках;

J – витрати ресурсів, що відповідають даному обсягу продукції.

Для визначення продуктивності за видами ресурсів використаються формули типу:


Р_р = О / Т,

Р_k = О / К,


де Рр – продуктивність праці;

Р_k – продуктивність капіталу;

Т – витрати праці (робочого часу);

К – витрати капіталу (обсяг інвестицій).


Продуктивність праці може розраховуватися на одиницю робочого часу або на одного працюючого. Обсяг продукції і витрати праці можуть бути виражені в абсолютних й відносних показниках.

Рентабельність у загальному випадку характеризується відношенням прибутку від даного виду діяльності до відповідних витрат праці, матеріалів або інших ресурсів.

Отже, продуктивність праці - це показник його ефективності, результативності, який характеризується співвідношенням обсягу продукції робіт, або послуг з одного боку, і кількість праці, витраченої на виробництво цього обсягу - з іншої. Залежно від прямого або зворотного відношення цих величин ми маємо два показники рівня продуктивності праці: виробіток і трудомісткість.

Виробіток – це прямий показник рівня продуктивності праці, який визначається кількістю продукції (робіт, послуг), виробленої одним працівником за одиницю робочого часу й розраховується за формулою:

В = V / Т,

де В – виробіток;

V – обсяг виробництва продукції (робіт, послуг);

Т – витрати роботи на випуск відповідного обсягу продукції (робіт, послуг).


На підприємстві виробіток може визначатися різними способами залежно від того, якими одиницями виміряється обсяг продукції і витрати праці.

Якщо обсяг продукції вимірюється натуральними показниками (у штуках, тоннах, метрах і т.п.), то і відповідні показники продуктивності праці, називають натуральними. Наприклад, цукровий завод, на якому працюють 50 чоловік виготовив за рік 1600 т цукру. Виробіток на цьому заводі буде наступним: 1600 : 50 = 32 т. цукру за рік, розраховуючи на одного працюючого. Натуральні показники точні, дуже наочні та красномовні, проте вони мають істотний недолік - неможливе їх застосування до різнорідної продукції. Якщо підприємство виконує кілька видів схожої продукції, обсяг випуску можна виразити в умовно-натуральних показниках, які приводять різну продукцію до одного виміру (наприклад, різні види палива перераховують в умовне паливо з теплотворною здатністю 7000 ккал/кг). Проте застосування цих показників теж дуже обмежене.

В ринковій економіці значення натуральних показників значно зменшилося, оскільки домінуючу роль у всіх аспектах економічного життя грають вартісні показники. Вартісними називають показники виробітку, у яких обсяг продукції вимірюється грошовими одиницями. Ці показники найбільш універсальні, вони дозволяють порівнювати продуктивність праці при виробництві принципово різних благ. Якщо за обсяг продукції взяти вартісний показник чистої продукції, то буде врахований і ріст якості продукції та її необхідність на ринку. Єдиним недоліком вартісних показників є те, що необґрунтоване завищення ціни продукції монополістами приводить до фіктивного росту продуктивності праці, але це вже проблема не економіки праці, а антимонопольного регулювання.

Для оцінки рівня виробітку на окремих робочих місцях при виробництві різноманітної незавершеної продукції використовуються також трудові показники, в яких для характеристики обсягу виробництва застосовують норми трудових витрат у нормо-годинах. Однак ці показники мають дуже вузьку сферу застосування, оскільки вимагають суворої наукової обґрунтованості використовуваних норм.

Витрати праці при розрахунках її продуктивності можуть вимірятися відпрацьованими людино - годинами, людино - днями й середньосписковою чисельністю персоналу. Однак всі ці показники вимірюють лише кількість праці, нівелюючи його якість. У таких розрахунках робоча сила найбільш кваліфікованих конструкторів або керівників додається до робочої сили охоронців і прибиральниць. І знову універсальним показником кількості витраченої праці може бути вартість витрат на утримання персоналу.

Трудомісткість – це обернений показник рівня продуктивності праці, що характеризується кількістю робочого часу, витраченого на виробництво одиниці продукції (робіт, послуг) і розраховується за формулою:


ТМ = Т /V


Для планування і аналізу праці на підприємстві розраховуються різні види трудомісткості.

Технологічна трудомісткість Т_т визначається витратами праці основних робітників. Розраховується для окремих операцій, деталей, виробів.

Трудомісткість обслуговування То визначається витратами праці допоміжних робітників, які зайняті обслуговуванням виробництва.

Виробнича трудомісткість Тв складається з технологічної трудомісткості та трудомісткості обслуговування, тобто показує витрати праці основних і допоміжних робітників на виконання одиниці роботи.

Трудомісткість управління Ту визначається витратами праці керівників, фахівців, технічних виконавців.

Повна трудомісткість продукції відображає всі витрати праці на виготовлення одиниці кожного виробу. Вона визначається за формулою:


Т = Т_m + Т_o + Ту = Т_в + Ту


Складність методики вартісного методу виміру обсягу й продуктивності праці складається у виборі прийнятного для конкретних умовних способів визначення обсягів виробництва. Найбільш застосовуваними методами виміру обсягів виробництва є показники валової, товарної й реалізованої продукції. Між показниками валової й товарної продукції є певні відмінності. Вони полягають у тому, що перший показник характеризує загальний обсяг виробничої діяльності підприємства, а другий - обсяг продукції, що надходить у народногосподарський оборот. В однакових оптових цінах валова продукція, яка розраховується за заводським методом, відрізняється від товарної на величину вимірів залишків незавершеного виробництва, а реалізована продукція від товарної - на суму залишків призначеної для реалізації, але не реалізованої продукції. Таким чином, при визначенні виробітку за валовою продукцією виходить, здавалося б найбільш точний результат, тому в умовах ринкової економіки більш важливим є визначення продуктивності за реалізованою продукцією, оскільки збільшення незавершеного виробництва й накопичення залишків нереалізованої продукції мають негативне економічне значення.

Недоліком виміру обсягів виробництва й виробітку за валовою, товарною і реалізованою продукцією є те, що оптові ціни містять вартість всіх матеріальних витрат. Оскільки у вітчизняній практиці при визначенні виробітку показники обсягу відносяться тільки до живої праці (години, дні і чисельність працівників), то рівень виробітку у вартісному вираженні переважно перебуває під впливом показника матеріалоємності.

Для усунення впливу, який спотворює, зміни матеріалоємності на показники обсягів виробництва й виробітку продукції застосовуються додаткові методи визначення: за умовно-чистою, чистою, нормативно-чистою продукцією та за нормативною вартістю обробки.

Обсяг умовно-чистої продукції (УЧП) враховує зарплату з нарахуваннями, амортизацію основних фондів і прибуток. Вплив зміни матеріальних витрат не враховується, але росте питома вага прибутку й амортизаційні відрахування, їх зміни теж можуть спотворити показники обсягів продукції й продуктивності праці.

Чиста продукція (ЧП) – це вартість валової продукції без всіх матеріальних витрат, включаючи амортизацію. При розрахунку обсягів продукції й продуктивності праці вплив, що спотворює, витрати минулої праці не враховуються, але значне зростає питома вага прибутку. Тому в умовах різноприбутковості різних видів продукції саме прибуток відіграє основну роль у перекрученому показнику продуктивності праці, розраховується на його основі.

В 80-і роки ХХ ст. був розроблений метод обчислення обсягів промислової продукції й продуктивності праці – метод нормативно-чистої продукції (НЧП).

НЧП на відміну від ЧП містить норматив зарплати з нарахуваннями й середньогалузевого прибутку. За рахунок цього не враховується вплив різноприбутковості різних видів продукції.

Обсяг НЧП розраховується таким чином:

,


де V_i – план випуску i-х виробів, шт.;

НЧП_i – нормативно - чиста продукція на i-й вибір, грн.;

п – кількість найменувань виробів за планом.


Норматив чистої продукції (НЧП) на i-й вибір визначається:

НЧП_і = З_пр • (1 - К_з) + П_н ,


де З_пр – зарплата основних виробничих робітників з відрахуваннями на соціальне страхування, грн.;

К_з – коефіцієнт, який визначається як відношення суми зарплати працівників, зайнятих обслуговуванням і управлінням виробництвом, до суми зарплати основних виробничих робітників;

П_н – нормативний прибуток, грн.


Але використання показника НЧП як методу при оцінці діяльності підприємства в умовах ринкової економіки не є доцільним, оскільки серед його недоліків - слабкий зв'язок з фінансовими результатами, а також те, що створення необхідної системи нормативів зарплати може привести до їх завищення й перекручування результатів. Він широко використається лише для аналізу діяльності підприємств.

Метод нормативної вартості обробки (НВО) застосовується для визначення обсягів виробництва й продуктивності праці на підприємствах легкої промисловості. До НВО відносять зарплату виробничих робітників з нарахуваннями, норматив цехових витрат, і норматив загальнозаводських витрат. Виробничі матеріальні витрати в НВО не входять, не знаходить у ній відображення й прибуток. В умовах ринкової економіки метод НВО застосовується як аналітичний метод визначення обсягу продукції й продуктивності праці.


8.3. Фактори, які впливають на продуктивність праці


Продуктивність праці – показник динамічний, який постійно змінюється під впливом багатьох факторів. Фактори зміни показника - це сукупність всіх рушійних сил і причин, які визначають динаміку цього показника. Відповідні фактори підвищення продуктивності праці - це вся сукупність всіх рушійних сил і причин, які призводять до збільшення продуктивності праці.

Всі фактори, що впливають на продуктивність праці, можна розділити на дві групи.

Перша група включає фактори, які діють у напрямку підвищення продуктивності праці, поліпшення організації праці і виробництва й соціальних умов життя трудящих.

Другу групу представляють фактори, які негативно впливають на продуктивність праці. До них відносяться несприятливі погодні умови, погана організація виробництва й праці, напружена соціальна обстановка.

На рівні окремого підприємства або організації всі фактори можна розділити на внутрішні й зовнішні фактори. Перші включають рівень технічної озброєності підприємства, ефективно застосовуваної технології, енергооснащеності праці, організацію праці й виробництва, дієвість застосовуваних систем стимулювання, навчання кадрів і підвищення кваліфікації, поліпшення структури кадрів і т.п., тобто все те, що залежить від колективу підприємства і його керівників.

До зовнішніх факторів варто віднести: зміну асортименту продукції і її трудомісткості у зв'язку зі зміною державних замовлень або попиту та пропозиції на ринку; соціально-економічні умови в суспільстві й регіоні; рівень кооперування з іншими підприємствами; надійність матеріально-технічного постачання, природні умови тощо. Внутрішні й зовнішні фактори можна розглядати також за принципом рівня регулювання, тобто ті, які може регулювати господарюючий суб'єкт (управління, організація, трудові відносини, кваліфікація й мотивація персоналу, техніка й технологія, умови праці, інновації та ін.) і ті, які перебувають поза сферою регулювання господарюючого суб'єкта (політичне положення в країні й світі, рівень розвитку ринкових відносин, конкуренція, НТП, загальний рівень економічного розвитку, якість і кількість трудових ресурсів країни, культура, моральність, соціальні цінності, наявність природних багатств, розвиток інфраструктури й ін.).

По своєму внутрішньому змісту й сутності всі фактори прийнято поєднувати в три основні групи:

1. матеріально-технічні, пов'язані з рівнем розвитку техніки й технології, впровадження у виробництво наукових відкриттів і розробок, удосконалювання знарядь і засобів праці;
   
2. організаційною, обумовленою організацією виробництва, праці й управління;
   
3. соціально-економічні, пов'язані зі складом працівників, рівнем їхньої кваліфікації, умов праці й побуту, відношенням працівників до власності, ефективністю стимулювання праці й зацікавленістю в кінцевих результатах виробництва, тобто з усім, що стосується людини і їх відношення до праці.
   

До матеріально-технічних факторів росту продуктивності праці відноситься підвищення технічної й енергетичної озброєності праці на основі безперервного розвитку НТП. Головними напрямками НТП у виробництві є: механізація виробництва з переходом до автоматизації; збільшення одиничних потужностей машин й устаткування з підвищеною енергоозброєністю праці; електрифікація виробництва; хімізація виробництва в ряді галузей промисловості й с/г; створення принципово нових технологій, які забезпечують інтенсифікацію виробництва й різке скорочення витрат живої праці; зниження матеріалоємності продукції й економія матеріальних ресурсів; поглиблення спеціалізації машин й устаткування. Важливе значення має освоєння нових потужних джерел енергії - атомної, внутрішньоядерної, геотермальної, космічної.

Сукупність матеріально – технічних факторів та їх вплив на рівень продуктивності праці можна характеризувати певними показниками:

• енергоозброєність праці – це споживання всіх видів енергії на одного робітника за певний період. Визначається відношенням кількості електроенергії, використаної у виробничому процесі за певний період, до середньооблікової чисельності робітників;
  
• фондоозброєність – це показник оснащеності праці виробничими основними фондами. Визначається відношенням середньорічної балансової вартості виробничих основних фондів до середньооблікової чисельності робітників або працівників;
  
• фондовіддача – це загальний показник використання всієї сукупності основних виробничих фондів. Визначається відношенням річного обсягу випуску продукції в грошовому виразі до середньорічної (без урахування зносу) балансової вартості основних виробничих фондів.
  

Залежність між рівнем і динамікою технічної озброєності та продуктивності праці – пряма:


Пп = Фо * Фв,


де Пп – продуктивність праці;

Фо - фондоозброєність;

Фв – фондовіддача.

Рівень механізації та автоматизації обчислюється на основі таких показників, як коефіцієнти механізації робіт (виробництва) – К м.р. (в) і праці – К м.п.:


К м.р. (в) = (Qм / Q) * 100;


К м.п = ( Чм / Ч) *100


або К м.п = (Чмі. * І) / Ч * 100,


де Qм – обсяг робіт, виконаний механізованим способом;

Q - загальний обсяг робіт;

Чм – чисельність робітників, зайнятих механізованою працею;

Ч – загальна чисельність робітників, які беруть участь у виконанні робіт;

Чмі – чисельність робітників, зайнятих механізованою працею на даному робочому місці;

І – величина, яка характеризує відношення часу механізованих процесів до загального часу виконання операції.


До організаційних факторів росту продуктивності праці відноситься організація виробництва на рівні підприємств, галузей і національного господарства в цілому. Велике значення тут мають розміщення підприємств за територіями, організація транспортних зв'язків як усередині країни, так і за рубежем; спеціалізація підприємств й їх надійна наступна кооперація; організація матеріально-технічного постачання; енергопостачання, ремонтного обслуговування й т.д. Усередині підприємств найважливішими завданнями поліпшення організації виробництва є: підвищення якості планування з урахуванням перспективних потреб ринку, який розвивається; організаційно-технічна підготовка виробництва; своєчасне впровадження нової техніки й технології; модернізація діючого устаткування; забезпечення поточних і капітальних ремонтів і безперебійної роботи машин, механізмів, устаткування, апаратури, а також чітка організація внутрішньозаводського матеріально-технічного постачання.

Особливе місце серед організаційних факторів займає організація праці. Вона тісно пов'язана з організацією виробництва й включає наступні напрямки: раціональний поділ і кооперування праці; організацію й обслуговування робочих місць; поліпшення санітарно-гігієнічних умов праці з доведенням їх до комфортних; усунення всякого роду шкідливих виробництв і небезпек, підготовку, перепідготовку й підвищення кваліфікації кадрів; вивчення й системне поширення передових прийомів і методів праці; організацію раціонально, науково обґрунтованих режимів праці й відпочинку; зміцнення трудової й виробничої дисципліни. Розвиток бригадної й інших організаційних форм колективної праці, впровадження підрядних, орендних форм організації й стимулювання праці, розвиток багатоверстатного й багатоагрегатного обслуговування в умовах автоматизації й напівавтоматизації виробництва. Всі ці напрямки зводяться в систему наукової організації праці.

Організація управління виробництвом включає ряд важливих напрямків. На рівні управління господарством країни в її завдання входить: створення галузевих і територіальних органів управління підприємствами, забезпечення їх ефективної взаємодії, координація роботи підприємств як усередині країни, так і із ближнім зарубіжжям. На підприємствах завданнями організаційного управління є створення економічної й діючої управлінської структури, укомплектування всіх підрозділів компетентними керівниками й фахівцями, їхнє правильне розміщення й використання; в економічній сфері - організація внутрішньогосподарського госпрозрахунку, оренди, акціонерних підприємств, ефективність стимулювання праці, а також контроль за виробництвом, реалізацією продукції й всіх економічних показників.

Всі організаційні фактори тісно взаємозалежні і являють собою єдину систему організації виробництва, праці і управління.

Соціально-економічні фактори відіграють важливу роль у формуванні показника продуктивності праці. Значення дії даних факторів обумовлене тим, що і розвиток НТП, і вдосконалювання матеріальної основи виробництва - техніки, технологій, і здійснення різноманітних і нерідко досить складних організаційних заходів, які відбуваються не самі по собі, а під впливом будь – яких сил природи, а винятково в результаті активної трудової діяльності людей - учасників суспільного виробництва. Рушійною силою в цій трудовій діяльності є інтерес до досягнення певного результату, що у свою чергу дозволяє задовольнити необхідні матеріальні й духовні потреби людей - учасників виробництва.

До найважливіших соціально-економічних факторів, що впливають на продуктивність праці, відносять всі фактори, які приводять до поліпшення якості робочої сили. Це насамперед такі характеристики робітників, як рівень кваліфікації й професійних знань, умінь, навичок; компетентність, відповідальність, розумова здатність; адаптованість, інноваційність і професійна мобільність, моральність, дисциплінованість, здатність реагувати на зовнішні стимули й внутрішнє бажання якісно виконувати роботу. До цієї групи факторів також відносяться характеристики трудових колективів, такі, як трудова активність, творча ініціатива, соціально-психологічний клімат, система ціннісних орієнтацій.

Матеріальна й моральна зацікавленість працівників у результатах праці як фактор підвищення його продуктивності діє в різних напрямках. Найбільш коротким і доступним шляхом є підвищення інтенсивності праці. Істотний ріст продуктивності праці тільки за рахунок підвищення інтенсивності й збільшення енергетичних витрат організму працівника не може бути досягнутим.

Разом з тим зацікавленість працівників у результатах праці спонукує їх до вдосконалювання виробництва й праці.

Однак тільки матеріальної й моральної зацікавленості в результатах праці недостатньо. Потрібно не тільки хотіти одержати бажаний результат, але й бути здатним його досягти. Для цього необхідні, по-перше, кваліфікація, яка здобувається за допомогою первісного навчання й тривалої практики, а, по-друге, відповідно до виконаної роботи - здоров'я. Але оскільки стан здоров'я - фізична дієздатність працівників - залежить не тільки від виробничих умов, але й від умов життя взагалі, то норми соціально-економічних факторів виходять далеко за межі підприємства і охоплюють, власне кажучи, весь життєвий уклад, спосіб життя тієї або іншої соціальної групи.

За сферою виникнення і дії, фактори підвищення продуктивності праці діляться на:

• внутрішньовиробничі - безпосередньо на рівні підприємства;
  
• галузеві й міжгалузеві - кооперація, концентрація, комбінування, освоєння нових технологій;
  
• регіональні - характерні для даного регіону;
  
• загальнодержавні - викликають підвищення продуктивності праці по всій країні.
  

8.4. Резерви підвищення продуктивності праці


Резерви росту продуктивності праці – це невикористані можливості економії затрат праці (як живої, так і не живої), які виникають внаслідок дії тих чи інших факторів (удосконалення техніки, технології, організації виробництва і праці і т.п.). Рівень продуктивності праці залежить від рівня використання резервів.

Існує кілька класифікацій резервів росту продуктивності праці.

По-перше, всі вони діляться на дві великі групи: резерви поліпшення використання живої праці (робочої сили) і резерви більш ефективного використання основних й оборотних фондів.

По-друге, резерви за ознаками можливостей їх використання ділять на резерви запасу й резерви втрат.

За часом використання розрізняють:

• поточні резерви, які можуть бути використані залежно від реальних можливостей протягом місяця, кварталу або року;
  
• перспективні резерви, використання яких передбачається у майбутньому через рік або кілька років згідно з довгостроковими планами підприємства.
  
• Так само, як і фактори, резерви росту продуктивності праці за змістом діляться на три групи:
  
• соціально-економічні, які визначають можливості підвищення якості робочої сили, яка використовується;
  
• матеріально-технічні, які визначають можливості застосування більш ефективних засобів виробництва;
  
• організаційно-економічні, які визначають можливості вдосконалювання об'єднання робочої сили й засобів виробництва.
  

За сферами виникнення розрізняють: народногосподарські, галузеві та внутрішньовиробничі.

Народногосподарські включають, насамперед, більш багаті природні ресурси і їх комплексне використання. До галузевого відносяться резерви, використання яких підвищує продуктивність праці працівників галузі в цілому, - спеціалізація підприємств, концентрація й комбінування виробництва, удосконалювання техніки й технології й т.п.

Внутрішньовиробничі резерви росту продуктивності праці мають найважливіше значення тому, що в остаточному підсумку всі їх види виявляються й реалізуються безпосередньо на підприємствах. Крім розподілу на поточні й перспективні, вони діляться на дві групи: резерви зниження трудомісткості продукції й резерви кращого використання сукупного робочого часу.

Резерви можуть оцінюватись в абсолютних і відносних величинах. На конкретний період величину резервів можна визначити як різницю між досягнутим і максимально можливим рівнем продуктивності праці.

Оцінити вплив зниження трудомісткості продукції, поліпшення використання робочого часу, удосконалення структури кадрів на підприємстві можна за допомогою таких формул:

- за рахунок зниження трудомісткості:


Пп = (Тм / Тн) * 100 – 100,


Еч = (( Тм – Тн) * Р) / Ф *К,


де Пп – величина підвищення продуктивності праці, %;

Тм, Тн – минула та нова трудомісткість на операцію або виріб;

Еч – економія чисельності робітників;

Р – кількість виробів або операцій;

Ф – реальний фонд робочого часу одного робітника, год.;

К – коефіцієнт виконання норм.


- За рахунок поліпшення використання робочого часу (зменшення його витрат):


Пп. = (100 – п) * 100 / (100 – т) -100,


Пп. = (т –п) * 100 / (100 –т),


де т – витрати робочого часу в базовому періоді, %;

п - витрати робочого часу в поточному періоді, %;


- За рахунок змін у структурі кадрів:


Іп.з = Іп * Іd,


де Іп.з – індекс загальної продуктивності праці;

Іп - індекс продуктивності праці основних робітників;

Іd – індекс зміни частки основних робітників у загальній кількості робітників у поточному періоді порівняно з базовим, обчислюється за формулою:

Іd = dп / dб,

де dп – частка основних робітників у поточному періоді;

dб - частка основних робітників у базовому періоді.


Виявлення наявних резервів здійснюється на основі аналізу рівня й динаміки продуктивності праці на окремих ділянках виробництва або за видами робіт у поточному й попередньому періодах. Основою методики аналізу є порівняння аналізованих показників із плановими.

Аналізу трудомісткості найважливіших видів продукції або основних видів робіт повинна бути приділена сама серйозна увага. Трудомісткість продукції визначається кількістю праці, необхідної для виготовлення наміченої планом продукції, або фактично витраченої на її виробництво. Вона обчислюється шляхом підсумовування витрат праці за всіма операціями при виготовленні кожного виробу, а потім і за всіма виробами виробничої програми.

Трудомісткість виміряється або в нормо-днях (нормативна трудомісткість), або у фактичних днях, витрачених на виробництво продукції (фактична трудомісткість). Різниця між ними визначається ступенем виконання норм.

Зниження трудомісткості забезпечується насамперед впровадженням нового, високопродуктивного устаткування й прогресивних технологій. Велике значення має модернізація й раціоналізація виробництва.

Величину резервів росту продуктивності праці при зниженні трудомісткості можна визначити або безпосередньо в % за кожною групою робітників, або за економією робочої сили. Показник росту продуктивності праці й зниження трудомісткості продукції обернено пропорційні.

Резерви росту продуктивності праці за рахунок кращого використання робочого часу криються насамперед у ліквідації його втрат. Власне кажучи вони різко відрізняються від резервів зниження трудомісткості й мають місце тільки при поганій організації праці й виробництва, слабкій дисципліні праці, недостатній його охороні й т.п.

Для виявлення резервів росту продуктивності праці за рахунок ліквідації втрат робочого часу потрібно ретельно аналізувати фактичний баланс робочого часу, порівнювати його із плановим, за допомогою фотографій і самофотографій робочого дня виявляти втрати робочого часу, установлювати причини й розробляти заходи щодо їхнього зменшення або повної ліквідації.

Для більш повного використання резервів підвищення продуктивності праці на підприємствах розроблені програми управління продуктивністю, у яких визначаються види резервів, конкретні строки й способи їх реалізації, плануються витрати на ці заходи й очікується економічний ефект від їх впровадження.


8.5. Програми управління продуктивністю праці


В умовах ринкової економіки все більшого значення набувають розробки й упровадження програм управління продуктивністю праці.

Цілями програми є:

• ефективне використання людських ресурсів;
  
• мінімізація втрат виробництва;
  
• створення ефективної системи вимірювання продуктивності праці, тобто визначення меж і показників цілей цієї системи.
  

Структурними елементами процесу підвищення продуктивності праці є:

• оцінювання й аналіз організаційної системи, для якої розробляється програма. При цьому необхідно визначити внутрішні можливості організації. Виявити слабкі і сильні сторони організації, ураховуючи передбачувані зміни ринкового середовища;
  
• оцінювання зовнішніх умов діяльності організаційної системи, які можуть вплинути на проектування і розробки програми;
  
• стратегічне планування. На цьому етапі забезпечується узгодження цілей, завдань управління продуктивністю праці на період 3 – 5 років. Доцільно виділити першочергові завдання, важливі для подальшого розвитку організації;
  
• розроблення критеріїв результативності програми. Необхідно визначити конкретні вимірники, критерії, нормативи, за якими необхідно оцінювати заходи щодо управління продуктивністю;
  
• виявлення й аналіз резервів підвищення продуктивності праці. Визначення всіх матеріальних і організаційних засобів розвитку організації;
  
• розробка проекту, який передбачає послідовність виконання робіт, оцінювання витрат, функції виконавців, питання управління проектом, аналіз витрат і вигід;
  
• розробка планових заходів щодо подальшого підвищення продуктивності праці;
  
• розробка ефективної системи матеріального стимулювання досягнення запланованих показників продуктивності праці;
  
• зведення всіх результатів планування в єдиний загальний план;
  
• залучення відповідних працівників щодо конкретних заходів упровадження;
  
• контроль за реалізацією заходів і регулювання їх виконання.
  
  

Література: 7, 8, 9, 11, 13, 16, 17.