Лізаційних процесів у світовій економіці матеріали першої міжнародної науково-практичної конференції 26-28 квітня 2010 р м. Ужгород Ужгород, УжНУ, 2010

Вид материала

Документы

Содержание Травінська С. І., аспірант Відповідно до мсбо та п(с)бо Таблиця 1 Короткострокові зобов’язання за джерелами утворення Облік як функція управління Фаріон А.І., аспірант Handbook of International Public Sector Accounting Pronouncements. – 2003 Edition, International Federation of Accountants. – Ne Облік інвестиційної діяльності підприємств сфери послуг Стратегічний аналіз потенціалу підприємства Характеристика методів обліку витрат Тернопільській філія Європейського університету Чаварга В.В., аспірант Рис. 1 Еволюція поняття «якості» Роль фінансового контролю в бюджетному процесі

Подобный материал:

• Проект (варіант) змісту (структури) Національної доповіді «Уроки Чорнобильської катастрофи, 42.73kb.
• Наукове забезпечення процесів реформування соціально-економічних відносин в умовах, 2496.34kb.
• Програма VI міжнародної науково-практичної конференції "сучасні проблеми глобальних, 73.41kb.
• Проект (варіант) змісту (структури) Національної доповіді «Уроки Чорнобильської катастрофи, 45.18kb.
• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• Програма проведення конференції 11 квітня 2011 року приїзд учасників конференції, 80.08kb.
• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Наукове видання Матеріали ХVIII міжнародної науково-практичної конференції учотирьох, 4599.99kb.
• Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
• Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали, 5109.61kb.

Травінська С. І., аспірант

Київський національний університет імені Тараса Шевченка


ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОНЯТЬ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ

ВІДПОВІДНО ДО МСБО ТА П(С)БО


Національні Положення стандарти бухгалтерського обліку (П(С)БО) в Україні були розроблені на основі Міжнародних стандартів бухгалтерського обліку та фінансової звітності (МСБО та МСФЗ), однак між ними існують відмінності, зокрема щодо визнання та класифікації зобов’язань. На наш погляд доцільно було б розглянути міжнародний досвід організації ведення бухгалтерського обліку зобов’язань, їх визнання та класифікацію, а також порівняти з національними П(С)БО, що забезпечить надання більш актуального і необхідного в сучасних умовах підходу щодо класифікації та групуванню зобов’язань на підприємстві.

Необхідність дослідження питання використання МСБО при веденні бухгалтерського обліку взагалі, і зобов’язань зокрема, пояснюється застосуванням їх великою кількістю європейських країн та спрямуванням стандартів на об’єднання та уніфікацію ведення бухгалтерського обліку в цих країнах.

Таким чином, проведемо аналіз міжнародного досвіду щодо класифікації зобов’язань підприємства, взявши для порівняння МСФЗ, МСБО та П(С)БО.

Методологія бухгалтерського обліку зобов’язань в Україні затверджена П(С)БО 11 «Зобов’язання» [3]. В міжнародній практиці цей аспект розглядається в МСБО 1 «Подання фінансових звітів», МСБО 10 «непередбачені події і події, які сталися після дати балансу», МСБО 12 «Податки на прибуток», МСБО 17 «Оренда», МСБО 19 «Виплати працівникам», МСБО 32 «фінансові інструменти: розкриття та подання», МСБО 37 «Забезпечення, непередбачені зобов’язання та непередбачені активи» [2].

Поняття зобов’язань в міжнародних і національних стандартах бухгалтерського обліку ідентичне: зобов’язання - це теперішня заборгованість суб’єкта господарювання, яка виникає в результаті минулих подій і погашення якої, за очікуванням, спричинить вибуття ресурсів із суб’єкта господарювання, котрі втілюють у собі економічні вигоди.

Відповідно до П(С)БО 11 «Зобов’язання», зобов’язання визнається і відображається в бухгалтерському обліку, якщо його оцінка може бути достовірно визначена та існує ймовірність зменшення економічних вигод у майбутньому внаслідок його погашення.

Зобов’язання характеризуються: конкретними економічними ресурсами (поверненню підлягають ресурси, або їх грошовий еквівалент – залежно від умов договору); адресністю (ресурси повертаються позикодавцю або іншій третій особі за дорученням позикодавця); строком погашення заборгованості; винагородою за користування ресурсами; санкціями за порушення договірних зобов’язань за термінами і сумами погашення заборгованості [4, 92].

Зобов’язання підприємств згідно з національними П(С)БО, і згідно з МСБО, прийнято поділяти на довгострокові, короткострокові та непередбачені.

У зарубіжній практиці довгострокові та короткострокові зобов’язання відносять до фактичних, тобто таких, які виникають з договорів, контрактів або на основі законодавства і їх вартість можна точно визначити. Непередбачені зобов’язання відносять до умовних. Умовні зобов’язання – це неіснуючі зобов’язання, але вони є потенційними, оскільки залежать від майбутньої події, які виникають з майбутньої угоди.

У міжнародній практиці до довгострокової заборгованості відносять: облігації до виплати, векселі до сплати, лізингові зобов’язання, пенсійні зобов’язання.

Відповідно до П(С)БО 11 «Зобов’язання», довгострокові зобов’язання – це зобов’язання, погашення яких не передбачається протягом звичайного операційного циклу або термін погашення яких перевищує дванадцять місяців, починаючи з дати балансу. До них відносять: довгострокові кредити банків, інші довгострокові фінансові зобов’язання, відстрочені податкові зобов’язання, інші довгострокові зобов’язання. [3]

Отже, існує певна різниця щодо складових довгострокових зобов’язань у зарубіжній та вітчизняній практиці, що зумовлено історичним розвитком країн, встановленими принципами бухгалтерського обліку та станом фінансового ринку.

До короткострокових зобов’язань відносять позикові кошти, термін залучення яких не повинен перевищувати дванадцяти місяців з дати балансу або тривалості звичайного операційного циклу підприємства.

У міжнародній практиці порядок визначення та відображення короткострокових зобов’язань визначається відповідно до МСБО 1 «Подання фінансових звітів» та МСБО 37 «Забезпечення, непередбачені зобов’язання та непередбачені активи», а у вітчизняній згідно П(С)БО 11 «Зобов’язання». Відобразимо складові короткострокових зобов’язань за джерелами утворення згідно міжнародних та вітчизняних стандартів у Табл.1.

Порівняння національних положень бухгалтерського обліку з міжнародними стандартами бухгалтерського обліку забезпечує уточнення класифікації зобов’язань, прийняту в Україні. Відповідно до вимог МСБО та принципів і традицій, які склалися у вітчизняній бухгалтерській практиці, зобов’язання підприємства пропонуємо класифікувати: (Табл.2.)


Таблиця 1 Короткострокові зобов’язання за джерелами утворення

Відповідно до П(С)БО 11	Відповідно до МСБО 1, МСБО 37
короткострокові кредити банків; поточна заборгованість за довгостроковими зобов’язаннями; короткострокові векселі видані; кредиторська заборгованість за товари, роботи, послуги; поточна заборгованість за одержаними авансами, за розрахунками з бюджетом, з позабюджетних платежів, зі страхування, з оплати праці, з учасниками, із внутрішніх розрахунків; інші поточні зобов’язання.	заборгованість з постачальниками та інші нараховані зобов’язання; заборгованість за дивідендами; нараховані податки, митні платежі та зобов’язання із соціального страхування; поточна частина довгострокової заборгованості; доходи майбутніх періодів; кредити банків та інші позики; непередбачені зобов’язання.

Таблиця 2 Класифікація зобов’язань підприємства

Зобов’язання
Довгострокові	Короткострокові
- довгострокові кредити банків; - довгострокові фінансові зобов’язання; - відстрочені податкові зобов’язання; - забезпечення наступних витрат і платежів й доходи майбутніх періодів, що мають довгостроковий характер; - інші довгострокові зобов’язання.	- короткострокові позики; - поточна заборгованість за довгостроковими зобов’язаннями; - короткострокові векселі видані; - розрахунки з постачальниками та підрядниками; - розрахунками за податками; - розрахунки зі страхування; - розрахунки з оплати праці; - розрахунки з учасниками; - забезпечення наступних витрат і платежів й доходи майбутніх періодів, що мають короткостроковий характер; - інші поточні зобов’язання.

Для подальшого удосконалення класифікації зобов’язань нами запропоновано розподілити забезпечення витрат і платежів, а також доходи майбутніх періодів за терміном залучення на довгострокові та короткострокові і включити до відповідних класів рахунків. Це дасть змогу розширити теоретико-методологічну базу бухгалтерського обліку зобов’язань підприємства.


Література:

1. Закон України «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999 р. № 996-ХІV (зі змінами та доповненнями).
   
2. Міжнародні стандарти фінансової звітності (МСФЗ), включаючи Міжнародні стандарти бухгалтерського обліку (МСБО) та Тлумачення за станом на 31 березня 2004 р. – Ч.І. – К., 2004. – 1272 с.
   
3. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 11 «Зобов’язання», затверджене наказом Міністерства фінансів України від 31.01.00 р. №20.
   
4. Бутинець Ф.Ф. Бухгалтерський фінансовий облік. Підручник для студентів спеціальності „Облік і аудит” вищих навчальних закладів. — 5-е вид., перероб. і доп. — Житомир: ПП „Рута”, 2003. - 726с.
   
5. Швець В.Г. Теорія бухгалтерського обліку. – К.: Знання, 2008. – 447 с.
   

Фадєєва Г. М., к.е.н., доцент

Харківський торговельно-економічний інститут КНТЕУ


ОБЛІК ЯК ФУНКЦІЯ УПРАВЛІННЯ


В процесі управління керівники й фахівці постійно мають справу з інформацією як необхідним засобом розробки управлінських рішень та їх реалізації. За допомогою інформації реалізується зв'язок між суб'єктом і об'єктом, керуючою та керованою частинами системи управління.

Для того щоб система бухгалтерського обліку відповідала вимогам управління, насамперед потрібно правильно встановити взаємозв'язок між управлінням і системою обліку. Вихідним положенням при цьому має бути вірно визначена мета, завдання, об'єкти управління та зміст необхідної інформації для реалізації управлінських рішень.

Бухгалтерський облік являє собою упорядковану інформаційну систему, що відбиває стан і рух майна, розрахунків і зобов’язань, власних і позикових засобів і фінансових результатів методом суцільної, безупинної документальної і взаємозалежної реєстрації господарських операцій. У той же час бухгалтерський облік є тільки однією з частин системи управління підприємством. Він має організовуватися відповідно до потреб у прийнятті ефективних управлінських рішень.

Управління треба розглядати і досліджувати як цілісну систему, яка складається із взаємодіючих компонентів. Вивчення цілісних систем показало, що будь-яка з них складається з двох підсистем — керуючої (суб'єкт управління), тобто тієї, яка управляє, і керованої (об'єкт управління), тобто тієї, яка піддається управлінню, відчуває на собі дію (вплив) керуючої підсистеми.

До керованої підсистеми належать об’єкти управління керуючої системи: трудові і фінансові ресурси, активи, пасиви, господарські процеси, а до керуючої підсистеми — елементи, що забезпечують процес управління, тобто процес цілеспрямованого впливу на групи людей, зайнятих у керованій підсистемі (функціональні та економічні служби, які виконують облікові функції). При цьому найважливішим елементом керуючої підсистеми є організаційна структура управління. Зв'язок між керуючою й керованою підсистемами здійснюється за допомогою інформації, що є основою для вироблення управлінських впливів і рішень, які надходять із керуючої системи в керовану для виконання.

Система функціонує завдяки тому, що суб'єкт управління впливає на його об'єкт. Внаслідок цього об'єкт певною мірою змінюється, набуває нових якостей та організаційних особливостей. Головною визначальною ознакою змін (набутих об'єктом нових якостей та організаційних особливостей) є те, що вони відповідають потребам, інтересам і бажанням суб'єкта. Суб'єкт прагне до змін в об'єкті, які йому вигідні, корисні, відповідають цілям, завданням та уявленням про те, як має бути організований і як повинен функціонувати об'єкт. Тому керуючий вплив виступає як цілеспрямований та організуючий фактор. Отже, керуючий вплив, виконуючи призначення і згідно зі своїм характером забезпечує підпорядкування та підвладність об'єкта суб'єкту.

Для формування керуючих команд суб'єкт діагностує, досліджує, вивчає стан об'єкта, тобто встановлює і підтримує зворотні зв'язки. Інформація, що є наслідком зворотних зв'язків, є підставою для оцінки суб'єктом стану об'єкта, коригування суб'єктом своїх дій, вироблення нових команд, тобто для формування чергового імпульсу керуючого впливу на об'єкт.

Серед вітчизняних вчених існують різні точки зору на сутність системи бухгалтерського обліку та її складових, а також напрямків її реформування. У господарській діяльності підприємства застосовується бухгалтерський, статистичний, фінансовий, управлінський, оперативний, стратегічний облік тощо. Необхідність постійного удосконалення методів управління зумовлює особливу актуальність найбільш ефективної організації кожного з них. На наш погляд, суперечки щодо розподілу обліку не мають суттєвого практичного значення. Потрібно формувати єдину систему обліку, в якій, наприклад, для управлінського обліку вводять лише додаткові дані до бухгалтерського. Таке представлення обліку відповідає розгляду його як функції управління.

Отже, оскільки система обліку виступає забезпечуючою ланкою, основним її завданням є упорядкування вхідної і вихідної інформації у відповідності до потреб управління та зовнішніх користувачів. При цьому внутрішня структура системи обліку змінюється в напрямку своєчасного забезпечення користувачів необхідною інформацією. Чим різноманітніша така інформація, тим більше рівнів управління вона забезпечує і тим складнішою є внутрішня структура системи обліку й більш актуальними є питання її організації.

Створення впорядкованої інформаційної системи досягається завдяки регламентації загальних і єдиних для всіх суб’єктів методологічних основ, використання яких забезпечило б найбільший ефект в управлінні фінансово-господарською діяльністю.

Єдина система бухгалтерського обліку повинна забезпечувати інформацією процес управління з метою ефективного використання ресурсів й збереження власності. Тільки єдина система обліку є гарантом довіри суспільства до обліку і звітності. Тому така система потрібна знайти теоретичне й методологічне обгрунтування.


Фаріон А.І., аспірант

ДВНЗ «Київський національний економічний університет

ім. Вадима Гетьмана»


Формування доходів і видатків суб’єктів державного сектору та методика їх обліку


Бухгалтерський облік у суб’єктів державного сектору виконує свої конкретні задачі, має специфічні об’єкти, ведеться за окремим планом рахунків на балансі, який відрізняється від балансу інших форма власності підприємств та організацій. Зміни, що відбуваються в галузях невиробничої сфери за умов переходу до ринкової економіки, потребують адекватного нормативно-правового забезпечення в тому числі й бухгалтерського обліку.

Згідно з урядовою програмою реформування бухгалтерського обліку впроваджено нову економічну класифікацію видатків бюджетних установ, кошторис доходів і видатків, план рахунків і порядок його застосування, баланс та інші форми місячної і квартальної звітності.

Проблематикою напрямів вдосконалення механізму формування доходів і видатків суб’єктів державного сектору та методикою їх обліку займалися такі вчені, як: О. Д. Василик, О. П. Кириленко, В.І. Кравченко, А. І. Крисоватий, Ц. Г. Огонь, В. М. Опарін, Ю. В. Пасічник, С. В. Слухай, С. І. Юрій, та інші. Загалом слід визнати, що ця ділянка залишається недостатньо дослідженою і по сьогоднішній день.

Доходи, видатки та витрати бюджетних установ є самостійними об’єктами обліку, проте в системі бухгалтерського обліку бюджетних установ розглядаються у взаємозв’язку, оскільки зв’язок між ними має причинно-наслідковий характер.

Вони мають специфічний характер: поділяються на доходи загального і спеціального фондів, порядок формування яких регулюється окремими нормативними актами щодо кожного. Видатки і витрати бюджетних установ відбивають, з одного боку, джерела їх забезпечення — зазначені фонди (загальний і спеціальний), а з іншого боку — характеризують дві економічні категорії, що визначають специфіку господарської діяльності бюджетних установ.

Зауважимо, що в загальній системі бухгалтерського обліку бюджетних установ саме облік доходів і видатків є найскладнішим і найвідповідальнішим, про що, до речі, свідчить традиційна друга назва системи — бухгалтерський облік виконання кошторису доходів і видатків. Отже, питання організації обліку зазначених напрямків потребує найдокладнішої розробки й опрацювання.

Установа незалежно від форми організації бухгалтерського обліку, яку вона обрала, складає індивідуальні кошториси та плани асигнувань за кожною виконуваною нею бюджетною програмою чи функцією.

Планування доходів за загальним фондом здійснюється за системою вертикального зв’язку. Це означає, що рух інформації про граничні обсяги видатків загального фонду відповідного бюджету подається вертикальною схемою, а відповідно визначені обсяги доходів загального фонду у вигляді проектів кошторисів доводяться знизу вгору. При цьому головні розпорядники коштів не лише доводять інформацію про граничні обсяги видатків розпорядникам коштів нижчого рівня, а й розробляють при потребі та доводять до останніх окремі показники, визначають терміни подання проектів кошторисів і надають вказівки щодо їх складання, забезпечують складання проектів кошторисів на бюджетні програми (функції), що їх безпосередньо виконують головні розпорядники коштів.

Складанню проекту кошторису розпорядника коштів передує підготовча організаційна робота планово-економічного та бухгалтерського підрозділів, на які покладено функції щодо формування зазначеного нормативного документа. Ця робота полягає в розгляді фактичних показників минулого року та плануванні заходів господарської діяльності установи на майбутній рік. Фактичні якісні показники звітного року за доходами і видатками мають бути забезпечені на виході зі специфічної системи обробки інформації щодо господарської діяльності, яку називають бухгалтерським обліком. Для реалізації зазначеного завдання мають виконуватись такі вимоги:

• дотримання принципу суцільного фіксування інформації щодо видатків як касових, так і фактичних систем бухгалтерського обліку;
  
• проведення аналітичних досліджень щодо виконання кошторису та плану асигнувань у поточному порядку та за результатами відповідних звітних періодів (місяць, квартал, рік) стосовно як доходів, так і видатків;
  
• розроблення конкретних заходів та коригувань щодо діяльності за результатами виявлених і проаналізованих відхилень;
  
• раціональна організація виконання перелічених заходів.
  

Література

1. Загородній А.Г., Вознюк Г.Л., Смовженко Т.С. Фінансовий словник. – К.: Знання, 2000.
   
2. Економічна енциклопедія. Том 1. – К.: “Академія”, 2000.
   
3. План рахунків бухгалтерського обліку бюджетних установ”, Порядок застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку бюджетних установ”. Затверджено наказом №114 Державного казначейства України від 10.12.1999 р.
   
4. Про затвердження Стратегії модернізації системи бухгалтерського обліку в державному секторі на 2007 – 2015 роки: Постанова Кабінету Міністрів України від 16.01.07 № 34 // ссылка скрыта
   
5. Свірко С.В. Принципи бухгалтерського обліку як елемент облікової політики сюжетних організацій // Экономические проблемы и перспективы стабилизации экономики Украины. – Том 2. – Донецк: ИЭП НАН Украины. - 2000. - С.364 – 377.
   
6. Свірко С.В. Реформування бухгалтерського обліку бюджетних установ в України//Проблеми формування ринкової економіки: Зб.наук.праць. Спец.випуск. Проблеми трансформації бухгалтерського обліку, аналізу і аудиту в системі міжнародних стандартів. - К.: КНЕУ, 2001. – 296с.
   
7. Handbook of International Public Sector Accounting Pronouncements. – 2003 Edition, International Federation of Accountants. – New York, New York 10017 USA. –882p. 
   

Фаріон І.Д., д.е.н., професор

Тернопільський національний економічний університет


ОБЛІК ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ СФЕРИ ПОСЛУГ


Основною метою сучасної інвестиційної діяльності є перетворення економіки на інтенсивний шлях розвитку в умовах переходу до ринкових відносин з послідовним скороченням витрат на екстенсивне зростання виробничого потенціалу та збільшення вкладень в інтенсифікацію використання вже створених основних фондів виробництва.

Інвестиційні рішення пов'язані з вкладенням капіталу в засоби довготривалого існування і вони розраховані на тривалий час експлантації.

Метою інвестиційної діяльності є захист коштів від знецінення й отримання прибутку.

При виборі рішення про інвестування треба аналізувати і ситуацію виходячи з необхідності й можливості інвестування, враховуючи свої сильні та слабкі сторони, ступінь ризику та можливі випадковості, внутрішні та зовнішні фактори розвитку бізнесу.

Сьогодні українська економіка знаходиться на шляху до повної реалізація свого потенціалу, та однією з необхідних передумов стимулювання цього процесу є професійна організація планування та здійснення інвестиційних проектів.

Не зважаючи на не досить привабливі умови, великі інституціональні західні інвестори, міжнародні фінансові установи та фонди починають звертати увагу на український ринок.

Українськими нормативно-правовими актами передбачені наступні форми здійснення іноземних інвестицій:

1. Створення спільних підприємств з різною часткою іноземної участі або придбання частки вже діючих підприємств;
   
2. Створення підприємств, що цілком належать іноземному капіталу, або придбання у власність діючих підприємств повністю;
   
3. Придбання нерухомого чи рухомого майна шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді цінних паперів (акцій, облігацій тощо);
   
4. Придбання прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;
   
5. Співробітництво з іноземними інвесторами на підставі договору (контракту) із суб'єктами господарської діяльності України без створення юридичної особи (наприклад, на основі договору про виробничу кооперацію, спільне виробництво якоїсь продукції тощо);
   
6. В інших формах, які не заборонені законами України.
   

Отже, маємо зробити дещо оптимістичний висновок, що українська економіка знаходиться на шляху до повної реалізація свого потенціалу, та однією з необхідних передумов стимулювання цього процесу є професійна організація планування та здійснення інвестиційних проектів. Проте процес цей з огляду на необхідність забезпечення економічної безпеки України повинен бути керованим з боку держави і мати необхідний комплекс засобів захисту.

Література

1. Кужельний М.В., Лінник В.Г. Теорія бухгалтерського обліку: Підручник . –К.: КНЕУ, 2001. –334с.
   
2. Фінансові інвестиції. П(С)БО 12: Затв. наказом М-ва фінансів України від 26.04.2000 № 91.
   
3. Старкова Е.А. Аналіз напрямків спрощення системи обліку для СМП// Податки і бухгалтерський облік. - №12 (570). – 2003.
   
4. Стражев В.И. Анализ хозяйственной деятельности в промышленности. - М.: Высш. шк., 1998. - 363 с.
   
5. Тищенко П.П. Нове у звітності СМП// Бухгалтерія. - №31. – 2003. - с. 25-26
   
6. Ткаченко Н.М. Бухгалтерський облік на підприємствах з різними формами власності: Підручник. - К.: ВТОВ «АСК», 2001. - 512 с.
   

Фецович Т.Р., викладач

Тернопільський національний економічний університет


СТРАТЕГІЧНИЙ АНАЛІЗ ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА


Стратегічний аналіз як функція стратегічного управління сприяє забезпеченню такої взаємодії організації із середовищем, яка дає їй змогу підтримувати свій потенціал на рівні, необхідному для досягнення цілей фірми, виживати у довготерміновій перспективі та виконує такі функції: описову, роз’яснювальну і прогнозну.

Суть стратегічного аналізу в тому, що в організації є чітко налагоджене комплексне стратегічне планування, щоб забезпечити розробку довготермінової стратегії для досягнення цілей і створення управлінських механізмів реалізації цілей стратегії через систему планів.

Стратегічний аналіз включає дослідження внутрішнього потенціалу підприємства, полягає в інтегральному відображенні поточних і майбутніх можливостей економічної системи трансформувати вхідні ресурси за допомогою притаманних їй персоналу підприємницьких здібностей в економічні блага.

Стратегічний потенціал – це здатність підприємства використовувати ресурси та зовнішні можливості для досягнення стратегічної мети.

Реальну оцінку стратегічного потенціалу з позицій аналізу доцільно віднести такі принципи, як системність, збалансованість складових потенціалу та повнота інформаційного забезпечення.

Так, для принципових положень характерні такі ступені складності потенціалу підприємства, як:

Найвищий ступінь складності стратегічного потенціалу характерний для підприємств, які впроваджують інноваційний тип діяльності, що вкладають ресурси у розробку нових продуктів чи технологій і ступінь невизначеності майбутньої ринкової позиції, фінансового стану дуже високий.

Другий ступінь складності потенціалу підприємств, яким характерні для застосування традиційних технологій для виробництва традиційних товарів паралельно з інноваційною моделлю розвитку. Прогнозованість тенденції потенціалу даних дозволяє зробити аналіз та визначити основні тенденції розвитку.

Третій ступінь складності потенціалу характерний для підприємств, які спрямовують свою діяльність на задоволення споживацьких потреб традиційними методами. Слід відзначити, що перспективний стан потенціалу підлягає екстраполяції і може мати кількісне стратегічне визначення.

Стратегічний потенціал організації та її навколишнє оточення безпосередньо впливають на прийняття стратегічних управлінських рішень, які обумовлюють розвиток підприємства.

Таким чином, вивчення стратегічного аналізу потенціалу діяльності підприємств є перспективним як для науковців, так і для фахівців-практиків.

Література

1. Кубіній Н.Ю. Стратегічний аналіз та його місце в системі управління /Н.Ю.Кубіній, Р.І.Завадяк, О.А.Федорович // Науковий вісник Ужгородського університету. Економіка. – 2008. – Випуск 26. – С. 21-25
   
2. Панов А. И. Стратегический менеджмент: Учебное пособие для вузов. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2002. – 240 с.
   
3. Потенціал підприємства : - формування та оцінка: навчальний посібник /Федонін О.С.,Рєпіна І.М.,Олексик О.І. –К.:КНЕУ,2006.- 316с.
   
4. Редченко К. І. Стратегічний аналіз у бізнесі: Навчальний посібник. Видання 2-ге доповнене. – Л.: „Новий світ-2000”, 2003. – 272 с.
   
5. Фаріон І. Д., Чичун В.А. Стратегічний аналіз: Навчальний посібник. – Тернопіль. – 2005. – 528 с.
   

Фурса В.А.,к.е.н., доцент

Абеленцева О.В., викладач

Харківський національний університет внутрішніх справ


Врахування фактору часу при оцінці економічної ефективності інвестицій


Час – гроші. Ця істина породжена в умовах ринку і у зв’язку з його відродженням у нашій країні набуває рангу економічного закону. Поряд з матеріальними, трудовими, фінансовими ресурсами час стає найважливішим чинником виробництва.

Тому економічну ефективність капітальних вкладень визначають з урахуванням фактору часу, тобто проводять розрахунок впливу неодночасності капітальних витрат на їхню ефективність. З цією метою інвестиції більш пізніх років приводять до одного розрахункового року (як правило, це перший рік інвестування) множенням їх на коефіцієнт дисконтування, який обчислюється за формулою:

а= 1/(1+R)^t-1,

де R – норматив приведення різночасних витрат (ставки дисконту);

t – період приведення.

Якщо капітальні вкладення мають місце до розрахункового року, вони приводяться до нього шляхом множення на коефіцієнт дисконтування:

К_прив= К _t * а,

де К _t - капітальні вкладення у t-ому році їх освоєння,грн.

Якщо капітальні вкладення здійснюються після розрахункового року, вони приводяться до нього шляхом ділення на коефіцієнт дисконтування:

К_прив= К _t / а.

Дисконтування капіталовкладень здійснюється за кожним з можливих варіантів інвестування за роками і найкращим вважається той варіант, в якому дисконтовані капіталовкладення є мінімальними.

Значні інвестиційні ресурси реально витрачаються зазвичай після розробки і затвердження конкретного інвестиційного проекту підприємства або організації, під яким розуміють певний комплекс документів стосовно змісту та умов реалізації відповідних заходів для досягнення поставленої мети. При цьому здійснення передбачених інвестиційним проектом заходів має обов’язково дати позитивний економічний або соціальний ефект від реалізованих інвестицій.

До основних показників ефективності інвестиційного проекту належать такі:

1. Чистий дисконтований доход (ЧДД), що відображає абсолютну величину економічного ефекту від реалізації інвестицій:
   

ЧДД= - К+ГП₁ /(1+ R) + ГП₂ /(1+ R)² + ГП₃ /(1+ R)³ +….+ГП_Т /(1+ R)^Т ,

де ГП₁,ГП₂……….ГП_Т – очікувані грошові потоки у кожному із років періоду реалізації проекту, грн..

Грошовий потік – це сума чистого доходу підприємства та амортизаційних відрахувань.

Ставка дисконту – це процентна ставка, що характеризує норму прибутку, на який щорічно розраховує інвестор.

Рішення про прийняття інвестиційного проекту може бути позитивним у тому випадку, коли ЧДД більше 0. Тобто це означає, що надходжень від інвестиційного проекту достатньо для того, щоб відновити вкладення капіталу і забезпечити мінімально необхідний рівень дохідності від цього вкладення.

2. Індекс дохідності (ІД) характеризує співвідношення дисконтованих – грошового потоку та інвестиційних коштів (капіталовкладень):
   

ІД = ГП/К,

3. Внутрішня норма рентабельності (ВНР) – це така дисконтна ставка, за якої суми початкових інвестицій і теперішньої вартості грошових потоків є однаковими, тобто ЧДД=0. Розрахунковий показник ВНР має бути не нижчим за граничну ставку, прийняту на підприємстві.

4. Період окупності (Ток), тобто термін повернення авансованих інвестиційних коштів, що базується на величині грошового потоку з приведенням його абсолютної величини до теперішньої вартості (із застосуванням дисконтного множника):

Ток = К / ГПсер ,

де ГПсер – середньорічна величина грошового потоку за певний період, грн..

Всі розглянуті показники тісно пов’язані між собою, тому для достовірної оцінки економічної ефективності інвестицій їх слід використовувати комплексно.


Хомедюк В.О., аспірант

Боровик О.М., аспірант

Національний університет водного господарства та

природокористування


ХАРАКТЕРИСТИКА МЕТОДІВ ОБЛІКУ ВИТРАТ

ТА ЇХ АДАПТАЦІЯ ДО СУЧАСНИХ УМОВ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ


В ринкових умовах головною метою діяльності підприємства є отримання прибутку, забезпечення якої має надати чітко налагоджена інформаційна облікова система, до якої в свою чергу висовуються нові вимоги та завдання. Діючі системи обліку, що застосовуються вітчизняними підприємствами, практич­но не забезпечують потреб управління. Однією з основних проблем управління, що пов’язана з сучасним станом обліку, є недостатність оперативності надходження інформації про витрати. Витрати на виробництво є одним із центральних об’єктів обліку підприємства, оскільки потребують постійного контролю з боку управлінського персоналу.

Питанням теорії й методології обліку витрат на виробництво присвятили роботи багато вчених, таких як: О.С. Бородкін, Ф.Ф. Бутинець, З.В. Гуцайлюк, Г.Г. Кірейцев, Я.Д. Крупка, В.Г. Линник, Б.М. Литвин, Ю.Я. Литвин, Л. В. Нападовська, М.С. Пушкар, В.С. Рудницький, В.В. Сопко, та інші; зарубіжні дослідники: К. Друрі, Р. Ентоні, В.Ф. Палій, Ч.Т. Хорнгрен, А. Яругова та інші. Водночас слід зазначити, що в економічній літературі методи обліку витрат, як правило, наводяться в цілому по промисловості без врахування галузевих особливостей та сучасних вимог до облікових систем.

Метою дослідження виступає аналіз основних підходів щодо методів обліку витрат та калькулювання собівартості продукції, що визначені у спеціальній літературі, їх узагальнення та відбір найбільш придатних для використання підприємствами в сучасних умовах господарювання.

В сучасних умовах діяльність підприємства значно ускладнилась, що пов’язано з посиленням конкуренції, нестабільності зовнішнього середовища, зростаючою інфляцією, що потребує ефективного управління підприємством. Згідно ПСБО 16 під об'єктом витрат вважається продукція, роботи, послуги або вид діяльності підприємства, які потребують визначення пов'язаних з їх виробництвом (виконанням) витрат [1]. Вибір об’єктів обліку виробничих витрат залежить від таких факторів як: особливості технології і організації виробництва, характеру продукції, що виготовляється, вимог оперативного управління.

Вченими-економістами детально досліджено питання визначення об’єктів обліку витрат та калькулювання собівартості продукції. В даних дослідженнях дискусійними є ряд моментів, що стосується взаємозв’язку об’єктів обліку витрат та калькулювання собівартості продукції, деталізації окремих об’єктів обліку та калькулювання. Поняття методу обліку витрат в економічній літературі, як правило розглядається у взаємозв'язку із способами обчислення собівартості продукції.

На нашу думку, чітке розмежування обліку витрат та калькулювання собівартості продукції наведено проф.. Палієм В. Ф.: „... Взаємозалежність та взаємообумовленість обліку витрат та калькулювання ще не дає підстав розглядати їх як однорідний, єдиний об’єкт, що підлягає вивченню однаковими методами. Витрати на виробництво спочатку виступають як виробниче споживання та повинні бути вивчені відповідними їх природі, адекватними методами. Тільки отримавши з виробництва готовий продукт, створений в результаті виробничого процесу, ми можемо вивчати величину витрат на його виробництво, тобто собівартість продукту...” [2, с.75]. Виходячи з цього ми вважаємо, що облік витрат на виробництво забезпечує отримання детальної, достовірної та оперативної інформації з широким діапазоном аналітичних об’єктів обліку, що є необхідним для прийняття управлінських рішень в сучасних складних умовах господарювання підприємства. Калькулювання продукції є вужчим поняттям, як з точки зору оперативності, так із точки зору деталізації. Відокремлення обліку витрат та калькулювання собівартості продукції, з врахуванням галузевих особливостей діяльності підприємства, на нашу думку, має суттєве значення, оскільки вони вирішують різні завдання системи управління.

Під методом обліку виробничих витрат та калькулювання розуміють „...єдиний процес дослідження витрат підприємств певних типів на виробництво та реалізацію продукції з позицій вимірювання, опрацювання та контролю цих витрат, визначення собівартості виробів та послуг ...” [3, с.30]. Удосконаленню методики обліку витрат на виробництво в сучасних умовах господарювання повинно передувати визначення концептуальних підходів щодо методів вивчення витрат на виробництво, які наведені в економічній літературі, визначення методів обліку витрат з врахуванням галузевих особливостей.

В процесі діяльності підприємства виникає об’єктивна потреба у вивченні методів обліку витрат та методів калькулювання собівартості продукції, як різних понять за сферами охоплення, задачами і методами, але у їх тісному взаємозв’язку. При організації обліку витрат на виробництво в сучасних умовах доцільно, враховуючи галузеві особливості, застосовувати наступні методи:

1. Позамовний метод обліку витрат на виробництво - на індивідуальних та дрібносерійних виробництвах. Об’єктом обліку при виконанні цього методу є окреме індивідуальне замовлення, окремий контракт або партія продукції, яка складається з ідентичних зразків, що проходять однаковий технологічний процес виготовлення. Використання цього методу передбачає, що всі виробничі витрати збираються в розрізі окремого замовлення, яке є унікальним виробом (роботою, послугою), що виготовляється із додержанням конкретних вимог замовника.

При використанні позамовного методу обліку витрат і калькулювання собівартості всі прямі виробничі витрати відносять на конкретне замовлення на підставі первинних документів. Загальновиробничі витрати щомісяця розподіляють між замовленнями.

2. Попередільний метод обліку витрат на виробництво - у серійних виробництвах, де продукція одержується внаслідок послідовної переробки вихідної сировини по окремих стадіях (переділах) на безперервній основі.

3. Попроцесний метод обліку витрат на виробництво - у масових виробництвах, які випускають просту однорідну продукцію, що не має складових або напівфабрикатів, залишків незавершеного виробництва.

4. Комбінований метод обліку витрат на виробництво - на підприємствах, де готова продукція має багато загальних та індивідуальних характеристик та є серійною. При цьому облік витрат на виробництво будь-яких окремих ідентичних деталей можна вести, використовуючи позамовний метод, а облік витрат на технологічній лінії (збирання або конвеєр), де із сировини одержується готовий продукт – попередільний. Даний метод є виразом гнучкого калькулювання (за аналогією з системою гнучкого бюджетування в управлінському обліку) та дозволяє більш чітко враховувати організаційно-технологічні особливості підприємства.

Правильний вибір методів обліку витрат визначається особливостями технологічних процесів, що використовуються на виробництві і залежить від запитів управлінського персоналу самого підприємства.


Література:

1. Методичні рекомендації з планування, обліку і калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг) сільськогосподарських підприємств затвреджені наказом Мінагрополітики України № 132 від 18.05.2001р.

2. Палий В.Ф. Основы калькулирования. – М.: Финансы и статистика, 1987. – 228 с.

3. Калькуляция себестоимости в промышленности : Учебник /Под ред. А.Ш. Маргулиса. – М.: Финансы, 1980. – 288 с.

4. Нападовська Л.В. Управлінський облік. – Д.: Наука і освіта, 2000. – 355 с.

5. Корецький М.Х., Дацій Н.В., Пельтек Л.В. Управлінський облік: Навч. посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 296 с.


Ценклер Н. І., к.е.н., доцент

Ужгородський навчальний центр

Київського національного торгово-економічного університету

Кватирка П. Б., пошукувач

Тернопільській філія Європейського університету


Вдосконалення класифікаційних ознак

дебіторської заборгованості та їх значення в підвищенні контрольно-аналітичної функції обліку


Поняття „дебіторська заборгованість”, „дебітор” разом з ними „акцепт”, „сума”, „конкуренція”, „кредитор”, „дебет” і „кредит”, як не парадоксально, виникли більш як за тисячу років до появи подвійного запису. Цьому ми можемо завдячувати Древньоримській обліковій культурі, яка опосередковано увібрала практичні усі переваги та позитивні риси Грецької та Східної бухгалтерії та перенесла їх на сучасну бухгалтерську школу.

Дебіторська заборгованість як об’єкт бухгалтерського обліку викликає немалий інтерес з сторони вітчизняних та зарубіжних науковців. Слід зазначити, що для ефективного управління заборгованістю, в тому числі і дебіторською, необхідно знати її види, типи операції та порядок відображення в обліку. Однак питання класифікації дебіторської заборгованості залишається на сьогодні мало вивченим ї дослідженим. Вважаємо, що на даним момент не існує чіткої класифікації дебіторської заборгованості та ідеальної схеми пошуку ознак і розробки критеріїв відношення певних видань зобов’язань кредиторів до тієї чи іншої групи.

Результати аналізу джерел методичного і нормативного характеру, які розглядають питання обліку розрахунків дебіторів, дозволяють зробити висновки про те, що існують певні проблеми, що виникають при їх класифікації, зокрема:

1. Відсутність єдиного комплексного підходу при розробці різних типів класифікації дебіторської заборгованості.

2. Немає чіткого шляху формування та пошуку ознак, які б дозволяли проводити більш чітку класифікацію.

3. Недостатньо вивчена і досліджена така складова зобов’язань дебіторів як довгострокова заборгованість

Слід зазначити, також, що в процесі вдосконалення і ускладнення ведення обліку і переходу на міжнародні стандарти та в подальшому розвитку обліку в цілому постає необхідність в постійному вивченні та вдосконаленні методики класифікації заборгованості дебіторів.

Всі активи підприємства, в тому числі і дебіторська заборгованість неодмінно вимагають класифікацій. Отже, можна зробити висновок, що під класифікацією дебіторської заборгованості розуміють групування розрахунків з дебіторами за певними ознаками в залежності від певних критеріїв чи для досягнення певних цілей.

На сьогодні не існує єдиного підходу до класифікації дебіторської з дебіторами в нормативній базі. В П(С)БО 10 «Дебіторська заборгованість ” розрізняють:

• Довгострокову дебіторську заборгованість - сума дебіторської пості, яка не виникає в ході нормального операційного циклу та буде за після дванадцяти місяців з дати балансу.
  
• Поточну дебіторську заборгованість - сума дебіторської заборгованості, яка виникає в ході нормального операційного циклу або буде погашена протягом дванадцяти місяців з дати балансу [2, 36].
  

На нашу думку, під час проведення класифікації дебіторської заборгованості необхідно зважати ще й на такі ознаки:

• правовий статус дебіторів та належність їх до внутрішніх та зовнішніх;
  
• поділ дебіторів за певними географічними зонами, тобто слід зважати на територіальне розміщення та існування на цій території спеціальних (відмінних) факторів, що впливають чи будуть впливати в подальшому на стан розрахунків з цими дебіторами;
  
• рівень стійкості, тобто перехід дебіторської заборгованості у кредиторську і навпаки (підзвітні суми тощо);
  
• класифікацію зобов’язань дебіторів в розрізі підприємств різних галузей.
  

Вважаємо, що класифікація дебіторської заборгованості може бути представлена наступним чином (рис. 1):

Запропонована нами класифікація дебіторської заборгованості, за певними ознаками, буде мати не тільки чисто наукове значення, що дасть змогу студентам-економістам вищих навчальних закладів більш глибоко і конкретніше вивчити даний об’єкт обліку, але й практичне.





Чаварга В.В., аспірант

ДВНЗ «Ужгородський національний університет»


Еволюція поняття якість продукції


В сучасному світі жорсткої конкуренції та стрімкого розвитку технологій на перший план виходить якість продукції, яка виготовляється. Це є незаперечним фактом. Адже при такій пропозиції товарів та послуг, яка присутня на ринку на сьогоднішній день, перед споживачем, практично на кожному кроці, постає проблема вибору. Задумавшись на хвилинку, кожен з нас із впевненістю скаже, що при виборі того чи іншого товару одним з основних критеріїв є саме якість.

Для того, щоб детально розглянути та глибше зрозуміти дане поняття слід звернутися до вчень відомих філософів та економістів, дослідити еволюцію якості.

Перш за все, якість – це філософська категорія, яка була визначена ще в ІІІ ст. до н.е. великими давньогрецькими філософами. Ними були Арістотель, а також його попередники Сократ і Платон. Саме завдяки ним це поняття вперше постало вихіним визначенням буття і завдяки ним останнє відкривається людині, що практично діє і пізнає.

Навіщо ж філософам усіх часів і народів треба було визначати поняття якості? Справа в тому, що категорія якості відображає важливу сторону об'єктивної дійсності об'єкта - визначеність. Одночасно з цим саме якість є основою розвитку матеріальної культури та безперервного удосконалення матеріального виробництва.

Спробуємо дати визначення цього терміну, простеживши еволюцію поняття «якості» (рис.1).

У найпростішій формі якість забезпечувалася вже за тисячі років до нашої ери. У Китаї існували стандарти якості виготовлення паперу, порцеляни та інших виробів. Єгиптяни застосовували для будівництва пірамід вимірювальну техніку, а в середні століття до цеху брали на роботу так званих «майстрів-доглядачів», завданням яких була перевірка товарів, призначених на продаж.

Коли в кінці ХІХ століття підприємства почали виходити на національні ринки з продукцією масового виробництва їм потрібні були експерти для підготовки роботи, виробництва і збуту. Саме керівництво не могло більше справлятися з цим завданням, збільшилася потреба в консультантах з управління, вперше постало питання «вартості якості».

Проте, тільки в 50-х роках ХХ століття управління витратами на якість сформувалось як самостійний науковий напрям.

Професор Джозеф Джуран, спеціаліст в сфері якості, академік Міжнародної академії якості, порівнює покращення якості продукції з добуванням «золота в шахті»: щоб спуститись під землю, можуть знадобитись значні суми інвестицій і великі зусилля, але згодом «золото» (висока якість продукції) дасть компанії змогу неабияк збільшити прибутки.

Всесвітньо відомий американський спеціаліст, автор теорії комплексного управління якістю, Арманд Фейгенбаум сформулював чотири «смертних гріха» в підходах до якості, одним з яких є небажання визнавати те, що постійного рівня якості не існує (рівень якості повинен безперервно підвищуватися).





Рис. 1 Еволюція поняття «якості»

Слід зазначити, що на сьогоднішній день не існує єдиного підходу до складу, класифікації та формування витрат, пов’язаних з якістю продукції.

Дослідивши історичний аспект цього питання, ми зможемо краще усвідомити дану проблему та знайти шляхи її вирішення.


Література:

1. ISO 9001: 2000. Системи управління якістю. Вимоги // ссылка скрыта.
   
2. Аристов О.В. Управление качеством: Учебник. – М.: ИНФРА-М, 2009. – 240с.
   
3. Векслер Е.М., Рифа В.М., Василевич Л.Ф. Менеджмент якості. Навчальний посібник. – К.: «ВД «Професіонал», 2008. – 320с.
   
4. Харламова Т.Н. Управление затратами на качество продукции: отечественный и зарубежный опыт: монография/ Т.Н. Харламова, Б.И. Герасимов, Н.В. Злобина; под науч. ред. д-ра экон.наук, проф. Б.И. Герасимова. – Тамбов: Изд-во Тамб. гос. техн. ун-та, 2006. – 108с.
   

Черновська М.М., ст. викладач

Економіко-правничий університет інститут, м. Чернівці


РОЛЬ ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ В БЮДЖЕТНОМУ ПРОЦЕСІ


Фінансовий контроль у бюджетному процесі охоплює такі види ревізійної та аналітичної діяльності:

– контроль за виконанням основного фінансового плану держави – Державного бюджету і місцевих бюджетів за доходами і видатками;

– контроль за дотриманням вимог податкового законодавства щодо своєчасного і повного виконання фінансових зобов'язань юридичними особами перед бюджетом;

– збір та аналіз фінансової інформації, у тому числі результатів податкового контролю, пошук резервів збільшення обсягу фінансових ресурсів і вироблення пропозицій з додаткового залучення їх у бюджет;

– забезпечення ефективного, раціонального використання бюджетних коштів шляхом удосконалення нормування витрат, контролю за дотриманням установлених лімітів, норм і нормативів, розроблення і впровадження функціонально розвиненої інформаційної комп'ютеризованої системи касового виконання державного і місцевих бюджетів;

– виявлення і ліквідація диспропорцій у розподілі фінансових ресурсів за галузями економіки і територіями, визначення суспільних пріоритетів з метою диференційованого задоволення потреб у фінансових ресурсах галузей і регіонів та ін.

Отримані в процесі фінансового контролю результати перевірок, їх аналіз є основою для складання нових прогнозів, планів, перегрупування фінансових ресурсів, зміни форм фінансових відносин, розроблення фінансової концепції, у тому числі бюджетної політики.

Фінансовий контроль у бюджетному процесі – це контроль держави на макрорівні, який здійснюється державними органами влади й управління під час складання, розгляду, затвердження бюджетів, їх виконання і контролю за їх виконанням, а також при затвердженні звітів про виконання бюджетів, що входять до бюджетної системи України. Він спрямований на реалізацію фінансової політики держави у сфері бюджетних відносин і за своєю сутністю являє собою комплекс заходів, що вживаються державою з метою забезпечення формування і раціонального використання бюджетних коштів і коштів державних фондів цільового призначення.

У Бюджетному кодексі України визначені повноваження зі здійснення контролю за дотриманням бюджетного законодавства такими органами, як Верховна Рада України, Рахункова палата, Міністерство фінансів, Державне казначейство, Державна контрольно-ревізійна служба, Верховна Рада і Рада міністрів Автономної Республіки Крим та відповідними місцевими радами [1].

З метою посилення державного контролю за виконанням бюджету з 1 лютого 1997 року запроваджено касове виконання Державного бюджету через Державне казначейство. У зв'язку з цим фінансування міністерств, інших центральних органів виконавчої влади – головних розпорядників коштів Державного бюджету забезпечується через Головне управління Державного казначейства [2].

Бюджетному контролю приділяється значна увага в усіх країнах світу. Залежно від специфіки форм державного устрою, національних традицій система фінансового контролю організована по-різному. Як правило, в усіх країнах є спеціальні інституції парламентського контролю за витрачанням державних коштів. У США – це Головне контрольне управління Конгресу на чолі з генеральним контролером; у Великобританії – Національна ревізійна рада, очолювана головним ревізором; у Канаді – Генеральний контролер; у ФРН, Франції, Угорщині – Рахункові палати.

Контрольно-ревізійні органи, зарубіжних країн здійснюють головним чином контроль за витрачанням державних коштів і використанням державного майна міністерствами, відомствами та іншими органами управління, перевіряють виробничо-фінансову діяльність приватних підприємств з виконання державних замовлень і урядових програм, страхові установи, благодійні фонди й установи та ін. Державна рахункова палата Угорщини контролює також діяльність податкового управління, Державної митниці, управління гербових зборів і навіть фінансову діяльність партій.

Створення ефективної контрольно-ревізійної системи в Україні та координація діяльності всіх контрольних органів і служб є одним з важливих напрямів подальшого вдосконалення фінансового контролю. З цією метою необхідно передбачити заходи щодо посилення ролі державного відомчого контролю, розвитку муніципального та аудиторського контролю, комп'ютеризації контрольних органів і створення єдиної комп'ютерної мережі, що б дало змогу координувати їх діяльність.


Література:

1. Бюджетний кодекс України // Затверджений Верховною Радою України 21 червня 2001 року з послідуючими змінами і доповненнями. – К: Знання, 2004. – 108 с.

2. Про Державне казначейство України: Указ Президента України від 27 квітня 1995 року № 335/95 – Доступний з: