Інститут економіки та промисловості нан м

Вид материала

Диплом

Содержание The factors of upgrading

Подобный материал:

• Інститут економіки та промисловості нан, 9724.62kb.
• Інститут економіки та промисловості нан, 9040.04kb.
• Кірізлєєва Аліса Салаватівна удк 336. 717. 061 (477) розвиток механізму іпотечного, 349.57kb.
• Наукові досягнення та розробки установ нан україни за 2011 рік, 233.7kb.
• Державна Установа «Інститут економіки та прогнозування нан україни», 38.48kb.
• Д-р політ, наук (Інститут соціальних наук Одеського національного університету Ім., 14508.65kb.
• Інститут географії нан україни, м. Київ, 42.61kb.
• “матеріали електронної техніки, 168.29kb.
• Національна академія наук україни державна установа "Інститут економіки природокористування, 207.82kb.
• Заюкова Марина Сергіївна. Фінансова стійкість та її забезпечення на підприємствах м'ясної, 184.13kb.

Література:

1. Манів З.О., Луцький І.М. Економіка підприємства. // Навчальний посібник. – К.: Знання, 2004. – с.409
   
2. Макара О.В. Конкурентоспроможність економічного середовища в Україні. Порівняльний аналіз рейтингів окремих країн // Економіка і прогнозування. – 5/2007.
   
3. Бутко М., Подоляк П. Державне регулювання як інституту підвищення конкурентоспроможності регіону // Економіка України. – 2007. - №6.
   
4. Шкапко А. Про сутність поняття стратегічної конкурентоспроможності // Економіка України. – 2007. - №6.
   

УДК 338.2:681 ББК 65В631

методология когнитивного

моделирования для проектирования

сценариев устойчивого развития региона


Горелова Галина Викторовна,

Таганрогский технологический институт

Южного федерального университета

Захарова Елена Николаевна,

Адыгейский государственный университет


В настоящее время в России активно разрабатываются стратегии развития отдельных регионов. Проведенный авторами анализ опубликованных стратегий показал, что часто термин «устойчивое развитие» используется на интуитивном уровне, без четкого определения. Для полноты и завершенности разработки стратегий устойчивого развития в настоящей работе предлагается формальный аппарат, который основан на следующей системе критериев устойчивого регионального развития :

1. 
   гармонизация социально-экономических, экологических, политических интересов на уровне региона;
   
2. не выход траектории развития социально-экономической системы на прогнозном интервале времени из некоторого множества безопасных состояний;
   
3. почти монотонное возрастание показателей – индикаторов социально-экономического развития региона на определенном интервале времени с последующим сохранением их в заданных интервалах допустимых значений;
   
4. попадание траектории развития за определенное время в целевое множество состояний;
   
5. устойчивость к возмущениям, в том числе, асимптотическая устойчивость (стабилизируемость) программной траектории;
   
6. структурная устойчивость системы;
   

Эта система критериев позволяет формализовать понятие устойчивого развития . Оценку устойчивости развития региона чаще всего принято осуществлять на основании второго и третьего критериев. Применение трех последних критериев требует привлечения знаний в области теории устойчивости, хорошо разработанной для технических и кибернетических систем и находящей все большее применение в исследованиях нелинейных экономических систем. Для оценки стратегии устойчивого развития нами используется все критерии.

Для исследования социально-экономического развития региона предлагается рассмотреть комплекс системных задач: идентификации объекта; реализации; наблюдаемости; управляемости и управления; оптимизации; прогнозирования; анализа связности и сложности системы; композиции – декомпозиции; анализа устойчивости и чувствительности; задачи теории катастроф; адаптируемости и самоорганизации системы; задачи принятия решений.

Для комплексного решения названных системных задач была разработана методология когнитивного моделирования и управления ситуациями и создана программная система когнитивного моделировании устойчивого развития.

Практическая реализация методологии осуществляется по блокам, соответствующим разным стадиям когнитивного процесса (процесса познания изучаемого объекта).

Блок 1. Определение и формализация процесса постановки цели исследования и принятия решений по устойчивому развитию региональной социально-экономической системы. Когнитивный эскиз изучаемой проблемы (выявление особенностей проблемы устойчивого развития конкретного региона, определение набора задач исследования, разработка программы и планов исследования).

Блок 2. Когнитивная структуризация: первый этап – когнитивный анализ сложной проблемы: диагноз состояния региона, исследование динамики развития региона и его подсистем (социально-экономический, промышленно-технологический, медико-биологический, эколого-географический блоки оценки состояния региона). Анализ концепций развития, принимаемых к реализации руководящими органами в регионе. Результаты диагноза состояния региона являются основой когнитивной модели развития региона.

На данном этапе определяется система показателей-индикаторов устойчивого социально-экономического, экологического и политического развития региона. Делается предварительное заключение об устойчивости развития по второму и третьему из предложенной системы критериев устойчивости.

Блок 3. Когнитивная структуризация, второй этап: разработка когнитивных моделей проблемной ситуации. Состоит из действий:

выделение факторов, характеризующих проблемную ситуацию в регионе; группы интегральных показателей, по изменению которых можно судить об общих тенденциях в данной области; определение связей между блоками и между факторами ; разработка когнитивных моделей в виде взвешенных знаковых ориентированных графов: укрупненной когнитивной карты региона(рис.1) и когнитивных карт подсистем социально-экономической системы.

Блок 4. Когнитивное моделирование, решение взаимосвязанных системных задач: анализ структуры когнитивной карты (анализ путей и циклов, поиск компонент связности, вычисление основных чисел графа, анализ симплициальных комплексов, анализ q – связности системы, анализ схемы связности симплексов); анализ разных аспектов устойчивости социально-экономической системы (анализ устойчивости по возмущению и значению, анализ структурной и связной устойчивости); импульсное моделирование; выбор возможных сценариев развития среди наборов импульсных процессов; принятие решений либо о корректировке модели, либо о переходе к завершающему 5-му блоку действий.

Блок 5. Разработка стратегии устойчивого социально-экономического развития региона





Рисунок 1 – Укрупненная когнитивная карта региональной социально-экономической системы


Инструментальной поддержкой методологии является разработанная программная система когнитивного моделирования.

Предлагаемая когнитивная информационная технология была использована при исследовании и проектировании сценариев развития ряда регионов Юга России.


УДК 330.15

Інтелектуальний потенціал

як особлива форма капіталу.

Проблема його оцінки

Intellectual potential as a special

form of the capital.

The problem of its estimation


Корнєєва Тетяна Миколаївна

ДУ «Інститут економіки і прогнозування» НАНУ,

Аспірант


В сучасній економіці інтелектуальний капітал виходить на передній план, оскільки він є одним з основних факторів, які визначають конкурентноздатність економічних систем, а в результаті багатство і економічну силу нації. Питання зміни співвідношення матеріального виробництва на користь інтелектуального, а також оцінка інтелектуального потенціалу є проблемними питаннями сьогодення.

In a modern economy an intellectual capital has a crucial importance, because it is one of the basic factors which determine competitiveness of economic systems and as a result wealth and economic force of a nation. The issue of changing correlation of material production in favour of intellectual one and also estimation of intellectual potential are today’s crucial issues.


В сучасному суспільстві інтелектуальний капітал стає основою багатства. Саме він визначає конкурентоспроможність соціально-економічних систем, виступає ключовим ресурсом їх розвитку. В сучасному світі фірма або організація – це виробник не стільки товарів, скільки знань. Це означає, що працівники займаються виробництвом знань, організації стають тими, що навчаються, інновації стають джерелом знов створеної вартості. Інтелектуальний капітал в більшій мірі, ніж фізичні активи або фінансовий капітал, стає стійкою конкурентною перевагою.

Складовими частинами інтелектуального капіталу є: людські активи, інтелектуальна власність, інфраструктурні і ринкові активи. Під людськими активами мається на увазі сукупність колективних знань співробітників підприємства, їх творчих здібностей, уміння вирішувати проблеми, лідерських якостей, підприємницьких і управлінських навиків [1, с. 31]. Складові частини інтелектуального капіталу, згідно точки зору В. Л. Іноземцева: по-перше - людський капітал, втілений в працівниках компанії у вигляді їх досвіду, знань, навиків, здібностей до нововведень, а також до загальної культури, філософії фірми, її внутрішніх цінностей; по-друге - структурний капітал, що включає патенти, ліцензії, торгові марки, організаційну структуру, бази даних, електронні мережі [2, с. 342].

Під інтелектуальним капіталом того або іншого суб'єкта розуміється вартість сукупності у нього інтелектуальних активів, включаючи інтелектуальну власність, його природні і придбані інтелектуальні здібності і навики, а також накопичені їм бази знань і корисні відносини з іншими суб'єктами завжди повинна розглядатися в співвідношенні з реально очікуваними результатами його інтелектуальної діяльності. Інтелектуальний капітал є провідним капіталом і складає основу будь-якого підприємства на сучасному етапі розвитку ринкової економіки.

Інтелектуальному капіталу властивий більш високий ступінь розвитку в порівнянні з вже відомими функціональними формами капіталу, критерієм чого є більш стійкий рівень економічного зростання суспільства ефективності його структур. Сучасними формами матеріалізації інтелектуального капіталу сьогодні є фактори виробництва, праці - патенти, ліцензії, ноу-хау, моделі, програми і т. д., що знаходять застосування у всіх сферах життєдіяльності суспільства і його суб'єктів.

Інтелектуальний капітал поступово знаходить власну оригінальну форму руху, системоутворюючим елементом якого є наука та всебічний розвиток наукової діяльності. Інтелектуальний капітал здійснює завершений процес руху, формуючи, доповнюючи, реалізовуючи себе як систему. Значна частина циклу руху інтелектуального капіталу пов'язана з залученням інвестиційних засобів, але віддача відбувається поступово.

Інтелектуальний капітал пов'язаний з якісними властивостями робочої сили. Для формування інтелектуального капіталу недостатньо одного творчого потенціалу. Базою всебічного його розвитку є наступні характеристики робочої сили: природні властивості (здоров'я, психофізіологічна стійкість та ін.), відповідне виховання, що дало індивіду можливість і бажання наполегливо, дисципліновано трудитися, систематично працюючи над собою; професійна підготовка, кваліфікаційний рівень, що поєднується з неухильною роботою над його підвищенням, пошук нових рішень, постійне підвищення культурного рівня розширюючи горизонт знань і мислення; відчуття господаря. В цілому це формує певний творчий креативний менталітет, який є невід'ємною рушійною частиною інтелектуального капіталу.

Інтелектуальний капітал як економічна категорія може існувати тільки в ринковій економіці, в умовах ринку, як і інші форми капіталу, коли здібність до праці є товаром, що приносить не тільки вартість, але і додаткову вартість.

На розвиток сукупного інтелектуального капіталу країни безпосередньо впливають такі чинники як витрати на освіту, науку, культуру, охорону здоров'я, охорону навколишнього середовища, поліпшення умов праці, інвестиції у виробництво і сферу збуту.

В оцінці інтелектуального потенціалу як особливої форми капіталу є одна серйозна проблема, яку поки не вдається задовільно розв’язати. Проблема у тому, що в інтелектуального потенціалу процес зносу і знецінення протікає інакше, ніж у матеріально-речовинних чинників. В перші роки функціонування інтелектуального капіталу за рахунок фізичного дорослішання працівника, а також за рахунок накопичення ним виробничого досвіду, економічна цінність запасу його знань і здібностей не зменшується, як це відбувається з фізичним капіталом, а, навпаки, зростає. Спостерігається процес підвищення цінності інтелектуального капіталу.

Список використаної літератури

1. Брукинг Э. Интеллектуальный капитал / Пер. с англ., под ред. Л. Н. Ковачин. - Питер, 2001.-288 с.

2. Иноземцев В. Л. К теории постэкономической общественной формации. - М., 1995.-336 с.

3. Леонтьев Б. Б. Цена интеллекта. Интеллектуальный капитал в российском бизнесе. - М.: Издательский центр "Акционер", 2002.-200 с.


УДК 339.137.2.001.76(477)

Чинники підвищення

Конкурентоспроможності

регіональної економіки

В УМОВАХ розбудови ЕКОНОМІКИ ЗНАНЬ

THE FACTORS OF UPGRADING

OF REGIONAL ECONOMY COMPETITIVENESS

UNDER KNOWLEDGE ECONOMY FORMING


Підвисоцький Валентин Генріхович

Центр інвестиційно-інноваційних програм

Національного інституту стратегічних досліджень Директор

Крапивний Іван Васильович

Докторант Сумського державного університету

Експерт Центру інвестиційно-інноваційних програм


Автори статті стверджують, що сьогодні будь-яка проблема соціально-економічного розвитку країни, починаючи із умов функціонування національних підприємств і закінчуючи державною економічною політикою, не може розглядатися без урахування процесів розбудови економіки знань. У статті також розглядаються інституційні чинники підвищення конкурентоспроможності регіональної економіки.


Сьогодні у більшості країн світу як теоретиками, так і практиками визнано, що головним показником стану розвитку національної (регіональної) економіки є її конкурентоспроможність, а головним чинником підвищення конкурентоспроможності – інновативність економіки. Ці проблеми не нові для України. Так, наша держава з 2002 року намагається здійснити перехід до інноваційної моделі економічного зростання, здатної підтримувати динамічний і стійкий розвиток економіки. У національній стратегії соціально-економічного розвитку країни до 2015 року цей напрямок розглядається як один із головних стратегічних пріоритетів, а також заявлено про формуванням „випереджальної” моделі розвитку економіки [1]. Одним із ключових завдань економічної політики України стає також створення відповідних умов для підвищення конкурентоспроможності економіки на інноваційних засадах [2].

Однак, як свідчать розрахунки представлені на Світових економічних форумах 2000-2007 рр. Україна за цей період перемістилася з 56 на 73 місце у світі по такому важливому показнику як індекс глобальної конкурентоспроможності (GCI). При цьому показники інноваційного стану економіки також погіршилися: 2000 р. – 32 місце (67 країн), 2007 р. – 73 місце (125 країн).

Отже, забезпечення стабільного функціонування національної економіки в сучасних умовах уже недостатньо для збереження власних позицій у світовій економіці, а тим паче для реалізації стратегії “форсованого технологічного стрибка” в “когорту лідерів”, “минаючи проміжні стадії розвитку”, що вимагає перейти від політики зростання до політики формування „випереджальної” моделі розвитку економіки країни [3, с. 329; 4, с. 118; 1].

Однак вихід на траєкторію довгострокового випереджального розвитку можливий тільки за умов реалізації стратегій здатних сформувати у країні динамічну економіку знань – економіку, в якій виробництво, розподіл і використання знання є основним чинником зростання, створення багатства і зайнятості у всіх галузях економіки. Ця думка не тільки стає домінуючою в науковій літературі, але й підтверджується досвідом функціонування економік знань в розвинених країнах.

Виходячи з цього досвіду, на конференції 2002 р. в Парижі пріоритетними стратегіями створення економік знань в країнах-кандидатах в члени ЄС були названі: створення відповідних економічних стимулів і інституційного середовища, що забезпечують широке поширення і ефективне використання локальних і глобальних джерел знання у всіх сферах економіки; створення суспільства кваліфікованих, талановитих і творчих людей, суспільства з можливостями якісної освіти для всіх громадян; формування динамічної інформаційної інфраструктури, конкурентного інноваційного сектора економіки, здатних створювати ефективні інформаційно-комунікаційні технології для всіх галузей економіки; створення ефективної інноваційної системи, що охоплює фірми, науково-дослідні центри, університети і інші організації, здатні обслуговувати і розвивати зростаючий фонд глобального знання в цілях створення нових продуктів, послуг і способів ведення бізнесу [5].

В умовах інтеграції України в глобальну економіку знань однією із головних загроз для економіки нашої країни, на нашу думку, стає відсутність на регіональному рівні фахівців, обізнаних з останніми досягненнями інноваційної економічної теорії та досвідом регіонального економічного розвитку країн-лідерів міжнародної конкуренції. Це твердження відноситься, перш за все, до таких напрямків підвищення конкурентоспроможності і стимулювання регіонального соціально-економічного розвитку як реалізація кластерно-орієнтованих стратегій та стратегій, що базуються на так званій концепції «національних (регіональних) інноваційних систем».

Зокрема, згідно останній концепції, і про що свідчить уже накопичений досвід багатьох країн світу, регіональний розвиток прискорюється завдяки синергетичному ефекту, що досягається, з одного боку, завдяки конкуренції, а з іншого – завдяки взаємодії і співробітництву між основними елементами (інститутами) регіональних інноваційних систем: “Наука-освіта-бізнес-держава”.

Як правило, роль системи науки і освіти в досягненні високої конкурентоспроможності економіки розвинутих країн розглядається у цих країнах як результат об’єднання досягнень наступних трьох первинних областей сучасного знання: природничих і інженерних наук; гуманітарних і суспільних наук; а також наук мистецьких. Але на відміну від перехідних економік, у науковій системі яких ще залишається надія на суттєве державне фінансування досліджень, у розвинутих ринкових системах все більшого поширення набуває більш прагматичний підхід – кошти необхідно заробити самим. А тому і зростають вимоги до наукового знання, яке повинно перетворюватися у технології, незалежно від того, у якій сфері воно створюється.

Знання ефективно застосовується на практиці, коли воно стає технологією, що на грецькій мові означає мистецтво або уміння („techne”) і практика („logos”), тобто, „практичне мистецтво”. Виходячи з такого розуміння, поняття „технологія” відноситься не тільки до природничих і інженерних наук, які генерують фізичну технологію, тобто, способи управління природним світом. Гуманітарні і суспільні науки повинні створювати організаційні технології, тобто, способи управління соціально-економічними процесами, а безпосередньо мистецтво генерує „естетичні” (із древньогрецької – „задихатися”, „переповнятися задоволенням”) технології або технології дизайну. Таким чином, поряд з фундаментальними дослідженнями, прикладна роль науки полягає у створенні таких товарів і послуг, які б „перехоплювали подих” у споживача. Подібної взаємодії у нашій науковій системі не існує. Відсутні подібні цінності і в системі освіти та перекваліфікації спеціалістів.

Поєднання таким чином усвідомлених підходів приводить у розвинутих країнах до відповідної взаємодії між усіма областями сучасного знання, а також до тісної їх інтеграції з виробництвом, що і визначає високу конкурентоспроможність цих країн у глобальній економіці знань. Із вищесказаного стає зрозумілим, що рівень науки і освіти, перш за все економічної, у нашій країні у цілому не відповідає вимогам глобальної економіки знань. Особливо це відноситься до регіональних університетів, які, переважно, мають менше можливостей з точки зору як розвитку матеріальної бази, так і якісної підготовки наукових кадрів.

Отже, в умовах розбудови економіки знань одним із ключових чинників підвищення конкурентоспроможності стає освіта, а „навчення” („learning”), або отримання здібностей - головним засобом індивідуального і організаційного розвитку. Останнє не є якоюсь далекою перспективою. Уже сьогодні університетами багатьох країнах світу здійснюється підготовка фахівців з „менеджменту знання”, на яких усе більше зростає попит на ринках праці. Подібні тенденції необхідно враховувати нашим Вищим навчальним закладам, які почнуть стикатися із проблемою, коли студенти зажадають не тільки формальної освіти і уміння здобувати і додавати нове теоретичне й аналітичне знання, а все більше будуть готові платити за свої здібності оперувати знанням.

Управління знанням – це не окремо узятий програмний продукт по підтримці бази даних, це стратегія управління державою, регіоном, підприємством, яка орієнтована на розвиток і максимальне використання інтелектуального потенціалу [6, с.85]. Тому організація відповідного учбового процесу набагато складніша ніж просто здобування формальної освіти. Тут на перше місце виходить "навчення - через практичну діяльність" (“learning-by-doing”) та впровадження принципів інноваційної освіти. Це закладе основу для створення такої системи національних і регіональних інновацій, яка б приваблювала конкуруючі фірми “підтримувати і фінансувати діяльність регіональних університетів” [7, с.178]. Наступним кроком пристосування до реалій глобальної економіки знань повинно стати об'єднання економічних агентів в інноваційні мережі, в яких інтерактивне (діалогове) навчання буде охоплювати не тільки учбові заклади і виробників, але й споживачів товарів та послуг.


ЛІТЕРАТУРА

1. Стратегія економічного і соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» на 2004-2015 роки//www.niss.gov.ua.
   
2. Розпорядження Президента України "Про деякі питання забезпечення конкурентоспроможності національної економіки в процесі європейської та євроатлантичної інтеграції" № 1184/2005-рп від 3 жовтня 2005 р.
   
3. Міжнародні стратегії економічного розвитку: Навч. посіб./за ред. А.О. Задої. – К.: Знання, 2007. – 332 с.
   
4. Конкурентоспроможність економіки України в умовах глобалізації/
   

Я.А.Жаліло, Я.Б.Базилюк та інші. За ред. Я.А.Жаліла, - К.: НІСД, 2005. – 388с.

5. Knowledge Economy Forum “Using Knowledge for Development in EU Accession Countries. Final Report of the Knowledge Economy Forum//
   

www.worldbank.org/Resources/Building_Knowledge_Economies_final_final.pdf

6. Глухов В., Коробко С., Маринина Т. Экономика знаний: Учебное пособие. – СПб: Питер, 2003.
   
7. Портер М. Международная конкуренция: Пер. с англ./Под ред. В.Д. Щетинина. – М.: Международные отношения, 1993.