Теоретико-методологічні засади формування стратегії соціально-економічного розвитку міста

Вид материала

Документы

Содержание International credit and its classifications Систематизація наукових підходів до вивчення явища тіньової економіки Правовий підхід Сьомкіна Т.В., д.е.н., професор Уляненко Ф.М., аспірант

Подобный материал:

• Про затвердження програми Про основні напрямки соціально- економічного розвитку міста, 80.16kb.
• Програма економічного І соціального розвитку міста Чернівців на 2010 рік Вступ, 1866.11kb.
• Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
• Посланн я президента україни до верховної ради україни європейський вибір. Концептуальні, 763.19kb.
• Формування інвестиційної політики міста, 403.62kb.
• Програма соціально економічного та культурного розвитку міста Корюківки на 2012 рік, 744.15kb.
• Програма соціально економічного та культурного розвитку, 1213.86kb.
• Програма соціально-економічного розвитку міста Котовська Одеської області, 1607.63kb.
• Прогнозів економічного І соціального розвитку, 527.66kb.
• Національний інститут стратегічних досліджень міста районного значення україни: проблеми, 1390.42kb.

INTERNATIONAL CREDIT AND ITS CLASSIFICATIONS


The economic policy of the state is mainly carried on by means of money and finance and credit levers. Finance and credit and money systems represent one of those sectors of economy where market mechanisms work most effectively. International currency-financial and credit relations are componential part and one of the most copmplex spheres of the market economy. The problems of national and world economy, development of which historically goes in parallel and which are closely interlacing, focus on them. The international streams of commodities increase alongside with the internationalization of economic connections, services and especially capitals and credits.

The international credit traditionally performed the role of the factor which mainly served foreign trade relations between separate countries. In the second half of the 20-th century the situation changed to a great extent, and at present the international market mechanism of credit, which will mediate not only the sphere of international trade commodities and services but also the processes of the real investments, adjustment of balances of payments, maintenance of external debt of countries-debtors has been already actually formed. Traditionally the international credit was a grant of currency and commodity resources to the enterprises and financial institutes of one country by the enterprises and financial institutes and government of another country on terms of payback, urgency and pay. Creditors and borrowers were representatives of two different countries. The source of commodity credit and transference of currency resources in this case was always a national market of capitals. At present besides the national markets of capitals the international market of capitals without any national correlation, became actually the major source of credit resources.

The international credits, if intended for productive aims, buying up-to-date equipment abroad or some raw materials to invest into the production, increase the volume of GDP in the country which is a borrower and, therefore, create themselves the amount of funds which are aimed at the repayment of the debt abroad and interests on this debt. If the international credits are intended for other, non-productive purposes, buying some food abroad, consumer goods, maintenance of the state apparatus, overcoming the deficit of the state budget or payment balance, all these leads to the fact that the repayment of the debt and interests on this debt is carried on not by means of the equivalent created with their help. In the end it results in the decrease of GDP of the country.

The traditional form of international credit is a foreign trade credit. The last one is an important factor of increase of competitiveness of commodities supplied to the foreign market. Today the overwhelming part of machines and equipment is sold in the world market, as a rule, in credit. Terms of this credit include deadlines, interest rates, the sum of commissions, the terms of redemption, methods of insurance of risks. All these substantially influence the competitiveness of commodities. The longer is the credit term, the lower is its cost (interests plus commissions), the more privileges are given by the creditor, then taking into consideration other equal conditions, the higher is competitiveness of commodities in the world market. The oldest form of foreign trade credit is corporate credits.

These are mainly the loans given by the exporter of one country to the importer of the other country as a postponement of payment or trade credit in foreign trade. A corporate credit, the terms of which, as a rule, are from1 to 7 years, has certain types : purchaser advance, credit on an open account.

A corporate credit is mostly realized by means of the open account. A credit on an open account is carried on by the importer and exporter banks. A promissory agreement is signed according to which the former records at the expense of the latter as his debt the total cost of the shipped commodities taking into account the charged interests and the importer, in turn, undertakes liquidating a credit sum and pay interests in time. In case of a corporate credit the importer often brings in the so-called purchaser advance in an amount equal to 10-20% of the cost of supply on credit, that is a kind of obligations to accept the goods supplied on credit. Up to the early 60th of the 20-th century corporate credits were the prevailing form of foreign trade credits and according to their cost volume exceeded more than twice the bank export credit.

However, the rapid growth of international trade, the need to import products directly interconnected with multiple vendors, increasing the term of the loan showed that corporate credit has its drawbacks. Among them, from the standpoint of the importer, the most significant are: the limited terms of credit, relatively small amounts of credit, the rigid attachment to the importing company products supplier. Therefore, with increasing size and diversification of international trade the share of corporate loans in the total amount of foreign lending has started to decline, all the more yielding to the foreign trade bank lending. Foreign bank credit has in terms of importing certain advantages over the corporate credit: the possibility of some maneuvering in the choice of the supplier firms of certain products, longer term loans, and large volumes of supplies on credit, a relatively lower cost of credit. Initially, banks have entered into the sphere of foreign trade as creditors of exporting firms. Therefore, such foreign trade loans are referred to as credit supplier loans. Over time, the national banks of the country of exporting firms began to implement a more flexible policy of foreign lending: they began to lend directly to the importer. Due obtained from the bank means the importer pays the exporter's supply. This method of bank foreign lending was named the buyer credits. They are more profitable for the importer. There is a choice of supplier firms, but so far only in this country. Credit terms are extended, and its value is somewhat reduced. In this case, the firms which are suppliers, eliminated from direct involvement in export credit, can not inflate the price of credit, which is quite typical in corporate credit and even provider credit. Apart from foreign loans banks provide credit to their counterparts from other countries, financial and foreign currency loans.

Financial loans allow the borrower (government or private) to use them in a much broader spectrum than the purely foreign trade credits. It can be funded through this loan procurement of goods and services in any country where the quality and price will be for him the most suitable.

Currency as credit is given to the borrower in the most stable hard currency to pay foreign debt, paying interest on it, to replenish accounts in freely convertible currency. If the borrower is the foreign country, in addition to the above objectives currency loans are used for the implementation of currency intervention in order to regulate the exchange rate. International credit primarily involves determining the loan amount, its terms and conditions of repayment of costs on the loan by the borrower, as well as methods for credit risk insurance. In addition, here there are two important new elements of the loan: loan currency and the currency of payment. Upon receipt of the loan both the lender and the borrower are interested in that currency loan was characterized by a high degree of stability. Therefore, as a rule, credits are given in dollars, euros, Japanese yen, Swiss francs and other freely convertible currencies. Repayment of the loan is not necessarily in the same currency in which the loan was issued. For example, Ukraine gets credit in different currencies, but the currency of payment, usually remains the dollar. The loan amount is determined either in a commercial contract, or in a prospectus when issuing international bonds.

The term of the international loan depends on several factors, which include: the purpose and scope of credit and a similar practice in the provision of previous loans for the same purpose, traditions, national legislation, international agreements.

In conclusion, it should be noted that under the influence of the sharp expansion of foreign trade, scientific, technological and other factors the functioning of the international monetary, financial and credit relations has become more complicated and is characterized by frequent changes. Study of international experience is of great interest for joining the International Monetary Fund (IMF), the group of the International Bank for Reconstruction and Development (IBRD), European Bank for Reconstruction and Development (EBRD), World Trade Organization (WTO). Knowledge of generally accepted civilized code of conduct on the world foreign exchange markets, markets of loans, securities and gold is required.


УДК 330.5.009.15

Ретунських В.В., аспірантка

Чернігівський державний інститут економіки і управління

nicol777_85@mail.ru

СИСТЕМАТИЗАЦІЯ НАУКОВИХ ПІДХОДІВ ДО ВИВЧЕННЯ ЯВИЩА ТІНЬОВОЇ ЕКОНОМІКИ


Тіньова економіка є вагомою загрозою національній економіці та безпеці країни, оскільки виступає активним детермінантом зменшення наповненості державних бюджетів усіх рівнів, зменшує ефект від впровадження тактичних та стратегічних рішень державних органів влади, унеможливлює активне проведення соціально-економічної політики для покращення життя населення. Тому метою нашого дослідження є систематизація наукових підходів до тіньової економічної діяльності.

Одним з головних, на нашу думку, є економічний підхід, який вивчає вплив тіньової економіки на ефективність економічної політики, розподіл і використання економічних ресурсів, створення надійних методів її виміру.

На противагу економічному підходу, соціологічний - досліджує сферу тіньової економіки з точки зору взаємодії соціальних груп, які відмінні між собою положенням в системі тіньових інститутів, мотивами економічної поведінки суб’єктів.

У сучасних умовах зростає інтерес науковців до кібернетичного підходу, який досліджує тіньову економіку як саморегулюючу і керовану систему, основною задачею даного підходу є створення економіко-математичних моделей прогнозування і управління тіньовими відносинами, закономірностями розвитку і взаємодії з офіційним сектором економіки.

Особливостями мотиваційного підходу є те, що тіньова економіка розглядається з позиції усіх видів економічної діяльності, які спрямовані на формування та задоволення потреб, що культивують у людині різні пороки. На думку В.І.Ангелко, цей підхід не може сприйматися та розглядатися однозначно та окремо відповідно, оскільки стосується не наслідків, а цілей заради яких здійснюється та чи інша тіньова економічна діяльність [1, с. 255].

Правовий підхід досліджує тіньову економку як особливу сферу відхилення поведінки господарюючих суб’єктів, акцент робиться на дослідженні суспільно небезпечних видів економічної діяльності, попередження порушень і боротьби з ними правовими засобами.

Згідно з інституційним підходом тіньова економіка - це такі економічні відносини, що складаються в суспільстві на противагу законам, правовим нормам, формальним правилам суспільного життя, тобто головна увага приділяється соціально-економічним інститутам, а саме, системі формальних і неформальних правил поведінки.

Надзвичайно важливим є статистичний підхід, де тіньова економіка - це всі види економічної діяльності, які не враховані в офіційній статистиці [2].

Водночас, що для більш чіткого розуміння сутності тіньових процесів, доречним є визначення об’єкту та суб’єкту тіньової економіки. Об’єкт тіньової економіки – весь спектр економічних відносин, включаючи виробництво, розподіл, обмін, споживання товарів і послуг; суб’єкт тіньової економіки – юридична або фізична особа, яка бере участь і представляє у неофіційній господарській діяльності певну сторону економічних відносин та інтересів [3, с.13].

Таким чином, систематизація наукових підходів до вивчення явища тіньової економіки показала, що існує цілий спектр напрямків дослідження даного негативного явища, зокрема, економічний, соціологічний, статистичний, кібернетичний, мотиваційний, інституційний, статистичний, мотиваційний, а розуміння суб’єкта і об’єкта тіньових відносин, дозволяє визначити напрям управлінських рішень та політичної стабілізації національної економіки, що, в свою чергу, забезпечить раціональне використання трудового та грошового потенціалу країни для проведення заходів ліквідації тіньової економіки, що і вимагає подальшого дослідження.

Література

1. Ангелко, В.І. Теоретико-методичні проблеми дослідження тіньової економіки / В.І.Ангелко // Вісник Хмельницького національного університету. - 2010. - №1, Т.2. - С.254-259. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: ссылка скрыта.
   
2. Бекряшов, А.К. Теневая экономика и экономическая преступность / ссылка скрыта,ссылка скрыта,ссылка скрыта – Омский государственный университет, 2000. – 459 с. [Електронный ресурс]. – Режим доступа: ссылка скрыта.
   
3. Сафин, Ф.М. Теневая экономика современной России: сущность, причины, факторы / М.Ф.Сафин. - Казань: ТИСБИ, 2001. – 36 с.
   

УДК 338.242.4.025.2:677.14.3

Сафонов Ю.М., кандидат філологічних наук, доцент

Херсонський національний технічний університет

sum1971@inbox.ru

Механізм державного регулювання розвитку виробництва текстильної сировини


Відродження вітчизняної сировинної бази підприємств текстильної промисловості у сучасних умовах відкритості економіки і загострення міжнародної конкуренції на ринку льону, конопель, бавовни і вовни вимагає нових підходів до державного регулювання її розвитку.

Досвід всіх років незалежності України показує, що ринкові механізми, не підтримані засобами цільового державного управління, не завжди можуть забезпечити свою ефективність. Роль держави в управлінні господарським комплексом в умовах трансформації економічних відносин досліджувалася зарубіжними вченими Р.Грінбергом, Дж.Міллером, Д.Саксом, Дж.Стігліцем, О.Чугуновим, Е.Ясіним та іншими. Цим питанням присвяченні роботи вітчизняних вчених В.Аверянова, Б.Буркинського, В.Захарченка, С.Наливайченка, Д.Лук’яненко, В.Столярова.

Аналіз теорії і практики державного регулювання економічного розвитку показує, що важливою умовою цієї ефективності є наявність концепції державного регулювання, що покладається в основу механізму державного регулювання економіки.

Концептуальна ідея механізму організаційного забезпечення розвитку сировинного комплексу може полягати у наступному:

• стратегічна мета розбудови такого механізму – формування реально діючої моделі стійкого розвитку як системи безпеки економічного комплексу;
  
• формування доктрини розвитку сировинного комплексу.
  

Управління міжгалузевим економічним комплексом, яким є і сировинний комплекс текстильної промисловості, кардинально відрізняється від менеджменту на мікроекономічному рівні, що має враховуватися при формуванні механізму регулювання його розвитку:

• центральні і місцеві органи влади і самоврядування не можуть бути уподібнені органам управління підприємств, оскільки підприємства не мають адміністративних і майнових відносин з органом державної влади;
  
• органи державного управління, маючи на меті стабільне функціонування й розвиток сировинного комплексу, не мають у своєму розпорядженні управлінських ресурсів, які безпосередньо забезпечують досягнення цієї мети.
  

Але у органів державної влади є й певні важелі: організаційно-функціональні, фінансові (кредити, гарантії), податкова політика, нормативне регулювання у сфері охорони навколишнього середовища й торгівлі, кадрова політика, оренда державного, муніципального майна. Саме вони й покладаються в основу механізму державного регулювання діяльності підприємств сировинного комплексу.

Для успішної реалізації концепції державного регулювання розвитку необхідно, щоб сировинний комплекс (і його складові – сільськогосподарська, переробна галузі) розглядався умовно як корпорація, утворена суб’єктами, які об’єднані загальною метою. Центральні й місцеві органи влади беруть участь у даній корпорації як повноцінний суб’єкт господарської діяльності й входять у структуру управління – стають повноправними менеджерами, які у рамках наявних ресурсів реалізують свої цілі, використовуючи класичні прийоми й технології: стратегічне планування; маркетинг; управління інноваціями; антикризове управління.

Для активізації діяльності сировинного комплексу потрібна технологія, що спирається на ринкові методи й забезпечує основу для партнерської взаємодії всіх учасників економічного життя комплексу. Сформувати таку конструктивну й легітимну технологію дозволяє програмний підхід до державного регулювання розвитку. Основні елементи технології регулювання розвитку включають:

• об’єднану (скоординовану з галузевими програмами) програму розвитку сировинного комплексу;
  
• спеціалізований міжгалузевий орган, що займається підготовкою й координацією виконання об’єднаної програми (може бути на текстильному підприємстві).
  

Головна умова – участь у програмі всіх основних суб’єктів соціально-економічної діяльності в галузі. Галузевий комплекс об’єднує суб’єктів, які займаються вирощуванням, переробкою конкретного виду сировини. Структура й задум програми повинні забезпечити цю участь. Об’єднана програма розвитку сировинного комплексу не розглядається як документ прямої дії. Це координуючий документ. Документами прямої дії є галузеві програми розвитку.

Механізм управління розвитком сировинного комплексу – це соціально-економічний механізм реалізації інноваційного напряму розвитку кожного суб’єкта господарювання і комплексу в цілому. Його елементи, у тому числі форми, методи, способи організації економічної діяльності пов’язуються з особливостями сучасного етапу розвитку економіки, переходу до економіки знань.

Механізм забезпечення розвитку підприємств сировинного комплексу являє собою економічний механізм реалізації інноваційного напряму розвитку кожного учасника, об'єднання в цілому, який функціонує в мікро- та мезосистемах. У загальному вигляді цей механізм є цілісною системою управлінських інструментів з планування, організації, обліку, контролю, регулювання та стимулювання розвитку в наперед визначених цілях. Вони містять мету розвитку галузі, комплексу та структурних одиниць, економічні інтереси та стимули до участі у досягненні поставленої єдиної мети, основні принципи функціонування.


УДК 332.872

Сьомкіна Т.В., д.е.н., професор

Макіївський економіко-гуманітарний інститут

Теоретичні підходи до формулювання особливостей суспільних благ в сфері житлово-комунального господарства


Серед підприємств, які пов’язані із задоволенням життєво необхідних потреб людини, є підприємства системи житлово-комунального господарства, які займаються наданням житлово-комунальних послуг. Вони є складовою матеріально-побутової сфери соціальної інфраструктури і забезпечують процес реалізації суспільних та особистих потреб населення шляхом надання житлово-комунальних послуг.

В економічній теорії існує багато підходів до визначення видів благ, що обумовлює особливості їх надання та ціноутворення на них. Як відомо, житлово-комунальним послугам притаманні різні характеристики економічних благ, але, на нашу думку, найбільш важливим є те, що окремі послуги підприємств системи житлово-комунального господарства можна віднести до складу суспільних благ, а інші є приватними благами не зважаючи на те, що вони надаються підприємствами однієї сфери. При цьому, залишаються не достатньо дослідженими питання розглядання житлово-комунальних послуг як суспільних та приватних благ. В межах такого розгляду необхідно виокремити з особливостей чистих суспільних благ, характерні риси змішаних суспільних благ, в тому числі колективних та локальних змішаних суспільних благ, що існують в житлово-комунальному секторі економіки та обумовлюють проблеми пов’язані з наданням послуг підприємствами ЖКГ.

Як відомо, особливістю чистого суспільного блага є те, що отримання корисності від нього окремим споживачем неможливе, тому ці блага споживають незалежно від того є споживач платником чи ні. А корисність чистого приватного блага можна поділити між споживачами таким чином, що її зможуть отримати тільки покупці блага. Крім того споживання чистого суспільного блага одним споживачем не знижує доступність блага для інших споживачів. Але у складі житлово-комунальних послуг не можливо виділити чисті суспільні чи чисті приватні блага (такі послуги як водопостачання та водовідведення, газо- та електропостачання і опалення за своїми характеристиками ближче до чистих суспільних благ, а послуги з вивозу побутових відходів та утримання будинків і прибудинкових територій є більш приватними).

Як відомо, чисті суспільні блага оплачуються за рахунок загального оподаткування. На відміну від них послуги житлово-комунального господарства, яким притаманні риси чистого суспільного блага оплачуються за рахунок плати за житлові послуги. Але, коли вони надаються жильцям багатоквартирних будинків, більшість з них отримують усі користувачі разом, незалежно від того сплачували вони за користування цими послугами в поточному періоді чи ні. Житлово-комунальні послуги не можна назвати чистим суспільним благом, тому що для них граничні витрати на надання послуг окремому споживачу завжди існують на відміну від чистого суспільного блага для якого граничні витрати завжди наближуються до нуля. На підставі того, що житлово-комунальним послугам притаманні риси чистого суспільного блага і в той же час є значні відмінності доцільно включити їх до групи змішаних суспільних благ, яким притаманні тільки деякі властивості суспільних благ. Житлово-комунальним послугам як змішаному суспільному благу притаманні такі риси чистого суспільного блага як фізична доступність, соціальна корисність, послуги можуть надаватися органами державної або муніципальної влади, чи іншим суб’єктом, а також підприємства, що надають житлово-комунальні послуги базуються як на суспільній, так і на приватній власності.

Змішані суспільні блага можуть бути як локальними, так і колективними. Фундаментальні ідеї теорії локальних змішаних суспільних благ вперше були представлені в роботі Ч.Тібу. Згідно його гіпотезі агенти з однаковими перевагами розселюються по муніципалітетам згідно зі своїми уподобаннями. В результаті здійснення цього механізму стає можливим ефективне надання локальних суспільних благ. Важливою рисою локальних суспільних благ є просторова обмеженість кола потенційних споживачів. В межах житлово-комунального господарства такими благами є послуги водопостачання, водовідведення, електро- та газопостачання, а також опалення. Це обумовлено територіальним розміщенням технологічних мереж підприємств, що надають названі послуги. Колективними є такі житлово-комунальні послуги, що надаються невеликій кількості споживачів. Такими є послуги з вивозу побутових відходів, утримання будинків та прибудинкових територій.

Локальним змішаним благам більшою мірою притаманні риси чистого суспільного блага ніж колективним змішаним благам. Тому для таких житлово-комунальних послуг як водопостачання, водовідведення, газо- та електропостачання і опалення гостро стоїть, так звана, проблема безбілетника, або ухилення від сплати за надані послуги. Це обумовлено тим, що ці послуги надаються одночасно всім споживачам. Максимізуючи власну корисність кожен зі споживачів такої послуги прагне звести свою долю витрат до мінімуму. Тому, при побудові цінової політики та практики роботи зі своїми клієнтами, підприємства системи житлово-комунального господарства повинні враховувати цю особливість послуг, що ними надаються.

Таким чином, визначення місця житлово-комунальних послуг серед окремих видів суспільних економічних благ дозволяє виокремити їх особливі характеристики, які створюють умови функціонування на ринку підприємств, що їх надають. А це допоможе окремим підприємствам не тільки узгодити свої дії, але й отримати переваги в конкурентній боротьбі, що є особливо важливим при переході на ринкові умови діяльності підприємств під час реформування сфери житлово-комунального господарства


УДК 330.009.12

Уляненко Ф.М., аспірант

Чернігівський державний технологічний університет