Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
P.S. Із висловлювань Андрія Коцюбинського про самого себе:
— Орденів і медалей не маю, відзнак інших теж, але є; надто високе і відповідальне звання — письменник України, сиріч — рядовий козак гумористично-сатиричної сотні...
P.S. Із найновіших даних: нещодавно Андрій Коцюбинський здобув у своєму Павлограді звання "Людина року" (2008) та переміг в номінації "Вірність професії".
Андрій Коцюбинський
ПОЕТ НА ТОВЧКУ
На товчку скраєчку, скромно
Продає штани поет.
Весь зіщулився, зігнувся,
Натягнув на лоб кашкет.
Віршів написав чимало,
Але видати їх — зась!
Нині в тії видавництва
Без грошей не потикайсь.
То й живи без гонорару,
А плати за все і скрізь!
І тому штани новенькі
На товчок поет поніс.
Ніби і товар добротний,
Є наклейки й ремінець.
Та ніхто і не питає...
Де ж той, в дідька, покупець?
Мимо йшла дівчина гожа,
Зупинилась і мовчить.
Щось, напевне, пригадала —
Й розгубилася на мить.
Врешті очі заіскрились,
Личко проясніло враз:
— Доброго вам дня, поете,
Рада бачити я вас!
Ваші вірші ще у школі
Задавали нам учить.
Розкажіть-но, а сьогодні
Ви працюєте над чим?
I сказав поет розважно:
— Скачуть рими-стрибуни. —
Розкажу про все, любенька,
Лиш купи оці штани!
ТЯЖКОРОБИ
Ну й стомився я сьогодні, —
Депутат рече дружині, —
Так набігався по залі,
Що гудуть і ноги, й спина.
— Так, робота в тебе, — каже
Іронічно жінка мила, —
Щоб ті кнопки натискати,
Що — потрібна груба сила?
— Та не силу, а кмітливість
Мають мати депутати —
Раптом черга випадає
За сімох голосувати.
Та і на телеекрані
Треба нам частіш "світитись",
А щоб люди пам'ятали,
Можна навіть і побитись.
Й заповзятими слід бути
В боротьбі за мікрофона,
Щоб твій голос чули всюди —
І в столиці, і в районі...
Ось така у нас робота,
Не було тяжкіше зроду.
Та на муки ці я згоден
Ради рідного народу!
ВОЛОДИМИР КРАСІЛЕНКО
ВАЖКО НЕ ПИСАТИ САТИРУ...
При негараздах вдома, на роботі
Спасіння тільки в анекдоті.
Володимир КРАСІЛЕНКО
Одна з його збірочок — до речі, з такою неординарною, свіжою і несподіваною назвою „Маленькі пасквілі" — має вельми глибинний і водночас парадоксальний епіграф: „ВАЖКО НЕ ПИСАТИ САТИРУ".
Це з Ювенала Деціма Юнія, поета-сатирика періоду занепаду (зверніть увагу, справжні сатирики завжди чомусь з'являються в часи занепадів, а не, наприклад, розквітів Римської імперії).
Отож: ВАЖКО НЕ ПИСАТИ САТИРУ. Коли було сказано, — ледь чи не дві тисячі
років тому, а — наче в наші дні, наче вчора. Адже нині в Україні важко не писати сатиру, її не пишуть хіба що ліниві — якщо такі є — сатирики. Всі інші пишуть. Хто краще, хто так собі, а хто й блискуче. До останніх належить і наш сміхотворець. Від нього перепадає усім і йому самому теж. Бо він ще й самоіронічний, а отже, подає нам добрі зразки насмішок і кпинів, у тім числі й із самого себе. (Не забуваймо: уміння сміятися ще й із самого себе — рідкісний дар, перша ознака здорового і непересічного таланту!).
— Чому не видаєш ти свої вірш? —
Бува, до мене друзі пристають.
Я думаю, було би іще гірше,
Якби цікавились, чому їх видаю...
Але він усе ж видається — помаленьку, потихеньку, щоправда, крихітними збірочками з крихітними тиражами, що рідко перевищують сто примірників (загальна наша нинішня біда). Вже вийшли (починаючи з 2000 року) „Зимовий марафон", „Веселе пекло", „Не потрапляйте на граблі", „Маленькі пасквілі", Сатиріаз" (сто сатиричних мініатюр), „Всього усім не можна дати (Вибране про мене)". Усе — мініатюри, мініатюри, мініатюри — усмішки, парадокси, гротески, сатирески, каламбури, епіграми, шаржі, мудрі притчі тощо. І все — високого ґатунку, філігранне відточене, коли словам стає тісно, а думкам ого як просторо! І все в лічених рядочках, здебільшого по два-чотири.
Супутниця сатири — стислість:
Ось кредо видатних майстрів!
Воно ж бо так:
убогість мислі
Є джерелом буденних слів...
І все це він — Володимир Красіленко (Красіленко, а не Красиленко, як можна подумати) з Вінниці, батьківщини Степана Руданського. Його прізвище походить від слова „красіть", що за словником рідної мови означає те саме що й „красуватися", „виділятися". Він і справді вже добре виділяється з-поміж гумористів — обдаруванням своїм, філософсько-дотепномудрим, і лаконізмом та образністю, часто — афористичною. І виділяється не тільки у Вінниці, де й мешкає, а вже на всьому обширі української гумористики.
У не такому далекому минулому Володимир Андрійович — декан факультету радіоелектроніки Вінницького політеху (нині університет), кандидат технічних наук, автор наукових праць. І раптом від „фізиків" повело його до „ліриків". (Взагалі, за складом душі своєї він лірик, це відчувається навіть у його сатирико-гумористичних творах і лірика вносить у його сатиру своєрідний шарм. Чи — душу). Взагалі, рідкісне поєднання — фізик і лірик. Але в Красіленка щасливе. Гумористом він і завершує свою трудову діяльність, своє покликання.
Мініатюри (в автора іронічно „куцизми") — твори, як відомо, малого розміру, справді куцого. Спробуй розвернутися, розписатися! („Своєрідний це поетичний жанр, — влучно зазначає А.Гарматюк, — розмір маленький, а вимоги великі!"). Справді-бо, лаконічніше вже не скажеш:
Творив поет, як правило, не сам:
в співавторстві із горем пополам!
Чи, скажімо:
Життя барвисте в тих, що пнуться догори:
вони щодня міняють прапори.
На цю ж тему, але ще глибше й дошкульніше:
Аби посидіти хоч трохи нагорі,
чимало дметься в мери, в депутати,
але ніхто не йде в каменярі —
вогонь Франка у грудях треба мати.
І — все. І не треба, як кажуть, розжовувати. Все сказано кількома рядками — в'їдливо й дотепно. Як тут не згадати Антона Чехова з його знаменитим висловом про те, що стислість — сестра таланту (але, додав хтось із гумористів, теща гонорару). Отож у Красіленка є сестра (себто талант), є й теща — маленькі гонорари. (А втім, їх нині вже ні в кого немає — пощезали, як мамонти свого часу!). Тож недарма кажуть (згадуючи мініатюри): золотник малий (стара міра ваги близько 4,266 г), але дорогий. (Не забуваймо ще й іншого вислову: мала іскра, а велике поле спалить!).
„Засобами сатири автор відповідає на болючі проблеми сьогодення, — це з анотації до збірки „Маленькі пасквілі", — що стало підставою для спроби (можливо, й ризикованої) відродити у „законних" правах народжений у давньому Римі жанр пасквіля, як сучасного Лицаря Справедливості і Демократії". Справді, ризиковане називати сьогодні свої мініатюри пасквілями — з позитивним значенням. Адже сьогодні термін пасквіль трактується як „твір наклепницького характеру, часто анонімний, що містить брехливі вигадки про якусь особу або групу людей, суспільний рух, літ. напрям. Термін „пасквіль" походить від ймення учителя чи шевця Пасквіно, який відзначався дотепністю. Його йменням називали статую, на якій вивішували епіграми або глумливі жарти на злобу дня. П. часто використовувався як засіб дискредитації політ, противників" (УРЕ, т. 8, с. 205). І ось Володимир Красіленко вирішив створити пасквілі цілком, сказати, законні, справедливі, чесні, позитивно-викривальні й увести їх в обіг на рівні з гуморесками, усмішками, фейлетонами тощо. Але тим ризик і благородний. А раптом йому вдасться відродити пасквіль із знаком „плюс" як прекрасний і бойовий твір — це українська гумористика В. Красіленку зараховує. Тож погодитися з Л. Пастушенком, що „натхненний блискучими успіхами нашої демократії й свободи слова, вирішив (Красіленко) випробувати і своє перо в цьому чи не найнароднішому жанрі, з яким може змагатися хіба що анекдот, інколи він перестає бути поблажливим" — не погодитись, повторюю, не можна. Щоправда, застерігає вінницький послідовник італійського Пасквіно, „свобода слова пречудова, коли є хист до того слова!"
У нього є. —
Є кусень хліба, дещо і до хліба:
все мало! Слави закортіло...
Та не Руданський, не Езоп, не Глібов,
а спати не дає... Пасквілю!
І не тому, що гарні шив сандалі,
а через шпички, що писав скандальні.
Тож і собі спромігся Красіленко
на пасквілі, хоча й маленькі.
... Чи, може, краще капці шити,
аби не бути потім битим?
Тут гумористові порадником може стати лише його власна звага, громадянська позиція: або капці шити, або писати пасквілі. Щодо капців не скажу, не знаю, а пасквілі Володимиру Красіленку вдаються добре. Попри те, що вони бувають і небезпечні.
Ця істина зосталась у віках
класичною пересторогою:
творцеві без тернового вінка
не бачити й вінка лаврового.
Справжньому, додамо, сатирику, а не хвалебному одописцеві. Отому сміхотворцю, що про нього в інших чотирьох рядках:
Що у майбутньому поета жде —
чи радості, а чи печалі?
Язик одних у Київ приведе,
ну, а сатирика — то й далі.
Ось такий він, мініатюрист-пасквілянт Володимир Красіленко, якого внучка Юлія (спудейка Києво-Могилянської академії) вважає — дідуся свого! — найталановитішим з усіх сатириків світу! Браво, Юліє! Таких би й нам онуків, братове-літератори!
Осінь гумориста... можна й так назвати цей відгук. Не тому, що осінь — це, мовляв, уже все. Ні й ні. Це ще не все. Осінь — це добрий врожай, це підсумок зробленого, вершина життєвої мудрості, глибина непересічних почуттів, багатство фарб (осінь полум'яніша за весну!), осінь — це, врешті, спалах обдаровання, збагаченого великим житейським досвідом. А чи не найкращі гумор та сатира з'являються саме восени. Настала така осінь, щедра на ужинки, й для В.Красіленка, науковця на заслуженому, надійшла аби відкрити нам ще одну грань його обдаровання, а заодно й збагатити гумористику. А щодо сміху нашого, українського, то й справді — та ще за нашого життя! — „при негараздах вдома, на роботі, спасіння тільки в анекдоті!"
В безсмертному нашому сміхові, що крім усього є ще й добрим моральним здоров'ям нашої нації.
А сатиру... сатиру й справді важко не писати, особливо в наші дні. Пишіть!
Володимир Красіленко
А Я ПИШУ МІНІАТЮРИ
хто є хто?
Як розпізнати іноземців лиця?
А так! Хто за Німеччину —
той німець.
А поляк — той,
хто Польщею гордиться.
Ну, а у нас своя традиція:
хто неньку гудить —
той і українець.
А ХТО В КАМЕНЯРІ?
Аби посидіти хоч трохи нагорі,
чимало дметься в мери, в депутати,
але ніхто не йде в каменярі —
вогонь Франка у грудях треба мати!
Свобода слова — пречудова,
коли є хист до того слова.
НЕ ПОЗАЗДРИШ...
Важке життя у тих,
що пнуться догори:
чи не щодня вони міняють прапори!
ЩО МАЄМО...
Всього усім
не можна дати:
усього мало —
всіх багато!
СМІХ КРІЗЬ СЛЬОЗИ
Буває:
що не тиждень — свято,
регоче, п’є, гуде юрма.
Смішного у житті багато,
а ось веселого —
чортма.
ПТАХИ У НАШОМУ ЖИТТІ
Того, напевне, дуже мало,
що нам зозуля накувала.
Тут іще проситься резонно,
щоб не накаркала ворона.
ЄДИНИЙ СПІВАВТОР
Творив поет, як правило, не сам:
в співавторстві із горем пополам.
ДОРОГІ СМІХИ
Крізь сміх гіркий
епіграфіст у тузі —
важка ціна його сміхів:
все вужче коло його друзів,
все ширше — ворогів,
ЕПІТАФІЯ МІНІАТЮРИСТУ
Щоб читачів не брати на тортури,
писав лише мініатюри.
ДВОЄ ІЗ КОГОРТИ СМІХОТВОРЦІВ
Пригадується, що автор цього шедевра вже якось мав щастя на шпальтах „Вишняка" інформувати читацьку публіку (не читацька хай винуватить сама себе) про нові, чи невидатні збірки наших гумористів, таких, як хоча б Володимир Красіленко, Микола Возіянов, Григорій Гарченко, Володимир Луценко, Борис Ревчун, Петро Савчук та інші, не менш достойні володарі веселого пера України. І ось двоє сміхотворців зі славного Запоріжжя цілком добровільно презентували високошанованій у народі Адміністрації „Вишняка" свої нові та, безперечно, нетлінні творіння, а саме: Олексій Кудря „Аттична сіль" та Пилип Юрик „Сповідь вовкодава". Обидва сії козаки, як уже зазначалося, із Запоріжжя, із самої Січі (веселої), обидва видали підсумкові збірки — із кращого на сьогодні, створеного ними в пориві творчого натхнення. Обидва — ювіляри: Олексій Кудря (в минулому авіаційний інженер, винахідник, ось чому так високо й винахідливо „літає" в гуморі!) вже відзначив своє сімдесятиріччя — перше! — з чим ми його й вітаємо. Він автор чотирьох збірок: „Відчуття", „Про вічне", „Виднокіл", „Пародії та епіграми". А Пилип Юрик (його чомусь земляки плутають з гетьманом Пилипом Орликом) відзначив — тільки-тільки — своє п'ятдесятиріччя. Теж перше. В миру — журналіст, але теж, між іншим, високо літає. Він ощасливив нас, читачів, теж чотирма збірками: „Пісня волі", „Даремний переляк", „П'ятнадцята премія" та „Тільки Сталін на стіні" (фольклор). А це ось підсумкова — „Сповідь вовкодава". В обох згадуваних авторів симпатичні сміховини — мініатюри, усмішки, байки, пародії, епіграми, прозові придибенції. Обом у зв'язку з виданням вибраного воздаємо щедру хвалу, що її вони мають поділити між собою порівну, і далі зичимо їм творити в тому ж дусі, йдучи вперед до нових веселих рубежів і здобутків — для цього обидва ще мають добру потенцію — творчу!
Як писала Леся Українка, „Нехай люди лають, аби не мовчали", і „Вишняк" не лає, але й не мовчить. Хлопці заслуговують на добру згадку їхніх нетлінних творінь. Пам'ятаючи мудру пораду Олексія Кудрі („Якщо поле без дощів, Не надійся на вождів. А коли ідуть дощі, То навіщо нам вожді?!" — суща правда!), наших достойників не будемо возносити в ранг веселих вождів, а ось добрими гумористами їх сам Бог велів визнати, що ми й робимо. У зв'язку з цим „Вишняк" бере на себе підвищене зобов'язання і далі шанувати оних веселих авторів. Як, між іншим, і всіх інших в Україні сущих сміхотворців. Допоки маємо таких творців сміху — сумувати не будемо. Як і скаржитись на негаразди (що нині модно) та на болячки. Недарма ж якось одна із запорізьких газет колись писала, що якийсь там лікар займається... „стихолечением". А тому своїм хворим приписує разом з ліками ще й читати вірші Анатолія Рекубрацького (просимо пардону в інших поетів, яких глибоко шануємо). Так ось, хочемо принагідне порадити тому лікареві, який займається „стихолечением" (як і взагалі всій нашій пречудовій медицині!), рекомендувати своїм хворим ще й збірки гумору Олексія Кудрі та Пилипа Юрика. Певні — допоможуть. Сміх, не забуваймо, доточує нам життя. Адже давно помічено, що наш чудовий український гумор як засіб сміхотерапії (це ще Павло Глазовий власною дотепною практикою підтвердив) справді блискуче допомагає у боротьбі з різними негараздами та болячками. (До речі, в Ізраїлі вже готують — при Хайфському університеті — „сміхотерапевтів": от чесне-пречесне! І знаєте чому? Тому, як запевняють тамтешні медики, „ми лікуємо не ліками, а позитивними емоціями").
Спробуйте, шановні! Перевірено часом. І „Вишняком" зокрема. А це вже й медициною — най-най вона сама здоровою буде! Добре лікують твори і Кудрі, і Юрика, і... І всіх інших наших гумористів — тут кожен сміхотворець може вставити себе. Лікуймося сміхотерапією. Нашим прекрасним, нашим чудовим українським сміхом!
Валентин ЧЕМЕРИС,
вкупі з незабутнім
Паньком ПЕЧЕРЯНИНОМ.
Олексій Кудря
РІЗНИЦЯ
В усіх краях поетів тьма —
Є запорізькі, є волинські...
І лише київських нема,
Бо то поети — українські!
ДЕМОКРАТИЧНІСТЬ ВЛАДИ
У кожної влади — своя пісня,
Те, що накажуть, те й співай!
Будеш співати — будеш їсти,
А не захочеш — помирай!
ЯРМО
Сто партій майже (Божий дар!),
Ще й двісті спілок при нагоді.
О Господи! Який тягар
На шиї бідного народу!
Після скіфів Дике Поле
Розорали ми поволі.
Та керманичі великі
Поле знов зробили диким.
Якщо поле без дощів,
Не надійся на вождів.
А коли ідуть дощі,
То навіщо нам вожді?!.
ОТ ТАК ШТУКА
В нас Академій — гать гати,
Бо назву дати, то не штука.
Є й члени (Господи, прости!)
Нема єдиного — науки!
Ніколи краще вже не стане
(Десь розгубили ми таланти),
Бо ледь збулися комісарів,
Як знов при владі дилетанти.
З урядової промови
Усвідомить треба ясно:
Нині ми живем чудово,
А надалі — ще й прекрасно.
ЖІНОЧА ДОЛЯ
Жіноча доля споконвіку
Себе і гудить, і картає:
Нема життя без чоловіка,
Є чоловік — життя немає.
...він не знатиме, де дітись
На сім широкім вольнім світі,
І піде в найми, і колись,
Щоб він не плакав, не журивсь,
Щоб він де-небудь прихиливсь,
То оддадуть у москалі.
Т.Г. Шевченко.
Не можем волю ми плекати
Ледь зроджену і ледь живу,
Бо їдем знову у Москву
Чужу країну прославляти
І віддаєм батьківську хату
Все тим же братнім москалям
Й самі йдемо молитись в храм
Московського патріархату...
А все навколо — нафта й газ,
Залізо, руди й Чорне море
Й повітря кримськеє прозоре
Уже не наше й не для нас,
Бо все на світі в цій землі
За безцінь віддано сусідці.
Та й ми уже не українці —
Нас оддали у москал
ХРЕСНИЙ ШЛЯХ
Нам нині вказують дорогу
В майбутні дні, в нове життя
Оті, що знають все потроху,
Але нічого — до пуття.
Країна б'ється у пологах,
Несе свій хрест нужденний люд..
Невже ведуть нас знов для того,
Щоб розіпнуть?
Пилип Юрик
Городні дебати
Є така маленька байка
У народі:
Два Опудала стояли
На городі.
Реготало Чуперадло
У кожусі:
— Ой, не можу, ой, від сміху
Подавлюся!
Подивіться ви на того
Страхопуда:
Весь обдертий, ніби старець!
Ну і чудо!
Замурзюканий, у пір'ї
Аж по скроні,
Горобці його бояться
І ворони... —
Друге теж зареготало:
— Ой, умру я!
Околот на ньому мокрий,
Аж парує,
Нижче спини — дірка в штанях
Незашита,
Ще й собаками подерта
Синя свита.
З лопуха у нього вуха,
В сажі — ніздрі,
А шпаки на капелюсі
Мостять гнізда...
Так не тільки на городі
Йдуть дебати —
Он у Раді навіть б’ються
Депутати.
Турецька бочка
Кажуть, у Царграді
З волі падишаха,
Крадія спіймавши,
Кликали народ,
Садовили в бочку
Злодія-невдаху,
Нечистот вливали
Аж по самий рот.
Діжку ту Стамбулом
Цілий день возили,
Нависав над нею
Лютий яничар,
Ятаган повітря
Різав що є сили:
Голову зануриш —
Буде на плечах.
Не середньовіччя
Нині, і закони
Створено гуманні.
Тільки ж сукин син
В бідного народу
Нахапав мільйони,
А його не в бочку
Садять, а... в Кабмін!
Поет і посада
Як настали дні погожі і ясні —
На калині Соловей співав пісні.
Заслухалися дерева й озерце.
Та потрапив бідолаха у сильце.
Посадили в гарну клітку співака,
Годували і поїли, мов бика.
Від дармового хлібця й комбікормів
Потихеньку Соловейко розповнів.
Вже не може й підлетіти неборак.
Якось все-таки згадав, що він — співак.
Тож поглянув у вікно, у далечінь,
"Тьох" — хотів, а заспівалося —
цвірінь".
Так сердега дні і ночі цвірінчав,
Що охрип і навіть каркати почав.
І поета видатного знаю я,
У якого сталось все, як в Солов'я:
Лиш дали йому посаду і печать —
Став одразу ж по-лакейськи цвірінчать.