Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
ЛЮБОВ ЗА ТЕРИКОНАМИ
Ходять парою дружною
Мимо балок, шляхів,
І вертаються кружно
До шахтарських домів.
... Ген пішло собі двоє
За крутий терикон...
В. Ткаченко.
Закохались обоє —
Хто серця розведе?
Тільки вийшов з забою,
На побачення йде.
Мов на скрипці, на дроті
Вітер гра між стовпів.
А кохана — навпроти...
Глянув він — остовпів.
Каже дівчина: "Друже,
Наяву це чи сон?
Я люблю тебе дуже,
Як вантажний вагон".
Він промовив: "Кохана,
Честь тобі і хвала.
Сто процентів до плану
Ти сьогодні дала!
Все ішло по порядку,
раку зовсім нема.
Сам начшахти відкатку
Похвалив недарма.
Наша техніка — сила,
Не змовкає й на мить.
Зобов’язуюсь, мила,
Понад норму любить".
... В нього — постать героя,
В неї — новий капрон...
Ген пішло собі двоє
За крутий терикон.
ВАЖКИЙ НА РУКУ
У вірші славився Дунай,
І хоч була давно посуха,
Та на вузесенький ручай
Прикоротив його Присуха.
А ще зробив би він ривок,
Спіткало б нас великі горе:
На скаламучений ставок
Він обкарнає й Чорне море.
А щоб довиконати план, —
Підніме руку він байдужу,
І навіть Тихий океан
Заредагує на калюжу!
Якби-то всю ліричну воду
Із книг його після війни
Для блага нашого народу
Пустить, скажімо, на лани —
То можна оросить для світу
І дебрь-пустиню неполиту!
МНОГОГЛАГОЛЬНИЙ АВТОРСЬКИЙ РОМАНС
(За В. Івановичем)
Як писалося —
Ніч не спалося,
Гуморескою
Називалося.
Проглядалося,
Підправлялося
І, нарешті,
редагувалося.
Як вчиталися,
Здивувалися:
Відхилялося,
Бракувалося.
Дороблялося,
рецензувалося.
Як вчиталися —
Не сприймалося.
І, нарешті, всі
Реготалися!
Хай тобі грець!
Романсу — кінець.
КОЛИСКОВА ТРУБОПРОКАТНА
(П. Біба)
Спи, дорогий нащадку,
Слухай трубопрокатку.
Сплять у цю ніч машиністи,
Техніки, мотористи,
Вчені і лікарі.
Сниться їм славне місто
Нікополь —
на Дніпрі.
Судна в морі ширяють.
А діти про те і не знають,
Що голкою проти хвороби
Лікар уколи робить...
Треба, дитино, знати:
Теж із мого прокату!
Слухай же, мій нащадку,
Пісню-трубопрокатку.
Читачам,
слухачам
і тобі —
Буде всім по трубі!
ОЛЕКСА ЗАПОРІЗЬКИЙ
(1909—1968)
... І ДЕ Ж БАГАТСТВО КРЕЗОВЕ?..
ЕЗОПОВЕ Ж — ЯК ВЕСЕН РЯСНОКВІТ.
... От устав на Катеринівськім вокзалі
Я із потяга. А серце — у журбі...
Запоріжжя! Рідне! Де ж оце в тобі
Та подітися? Ну що ж робити далі?
Вулиці знайомі, та не ті, не ті вже,
Люди йдуть по них, та все немов чужі…
Щось напнулось і порвалось у душі.
Вечір тінями тривожні знаки пише.
Осінь. Пурпурова у садах пурга,
Йду. Куди? Не знаю. Холод, холод віє.
Запоріжжя! Рідне! Я ж у снах, у мріях
Образ твій леліяв там, де пратайга...
З таким розпачем повернувся він до рідного Запоріжжя із сибірської каторги, повернувся наче чужим у чужий край, із тої сибірської каторги повернувся, де відмучився (але я не зломився) три роки — ні за що, ні про що: (1935—1938). Хіба що за те, що був свідомим українцем. Але й цієї "провини" для комуністичної ідеології і такого ж режиму — було досить. От і загримів!.. Ще й повезло, що не на більший строк і взагалі, не назовсім, а всього лише на три роки.
Це він — Олекса Запорізький.
А втім, Олексою Запорізьким, українським поетом і байкарем він стане згодом, а тоді він носив лише родове прізвище — Сеник. Олексій Іванович Сеник. Народився року 1909-го в селі Миролюбівці, що на Запоріжжі, у селянській родині. (Як зазначав один з біографів байкаря, "Доля його так склалося, що в рідному краї його майже не знають". Хоча останнім часом у різних виданнях, у тім числі й довіднику "Письменники Запорізького краю" його все ж починають згадувати).
Батько загинув на полях першої імперіалістичної (Олекса його не знав), тож хлопчик виховувався під суворим наглядом діда Трохима та лагідної доброї бабусі, у яких він залишився жити після того, як мати вдруге вийшла заміж.
Пізніше письменник свідчитиме у своїй коротенькій "Автобіографії":
"Я народився і виростав у селянській сім’ї, де все було підпорядковане неписаному, але твердому морально-етичному кодексові. За найменше переступлення того кодексу я був караний, ніяких поблажок у тім відношенні не було. Ця обставинна ще з дитячих років, мабуть, і виховала у мені почуття обов’язку і дисциплінованості. А барвиста українська природа, серед якої проходили мої дитячі роки, дуже рано розбудила і розвинула в мені естетичне відчуття і нахил до фантазування.
Тим-то, коли я почав учитись, я став багато читати творів художньої літератури. Я прочитав майже все з української та російської літератури та дещо із світової. Мені здається, що читання творів красного письменства і було основним фактором у формуванні мого світогляду".
П’ятнадцяти років Олексій самостійно підготувався до іспитів і поступив до сільськогосподарської школи в Новомиколаївці, після закінчення якої, їде до Запоріжжя, де й поступає до тамтешнього педагогічного інституту — спершу до математичного факультету, а невдовзі переходить до літературного.
На початку 30-х років, у газеті "Червоне Запоріжжя" на літературній сторінці ВУСППу і "Молодняка" з’являються його перші вірші (серед них — "Комсомольський комбайн" — ворогом радянської влади, до речі, він не був, хоч його досить швидко й оголосять таким). У 1931 році у першому номері нового журналу "Темпи" вміщено вірш О.Сеника "Колгоспна веснянка". А вже через три роки "Червоне Запоріжжя" повідомило про творчий вечір поета О. Сеника, автора першої збірки "Бої в долині".
По закінченню навчання (1934) він викладав на підготовчих курсах Запорізького авіатехнікуму. Все складалося добре, творчий початок видавався обнадійливим, гроз не передбачалося і раптом...
2 квітня 1935 року молодого викладача О.Сеника негадано заарештовують і за звинуваченням "участь в контрреволюційному заколоті" (де й коли він відбувався в Запоріжжі?). Та не було нічого і в зародку схожого на "контрреволюційний заколот"! Олексу заарештували лише за те, що він був свідомим українцем, патріотом свого краю і народу) і запроторюють на три роки в Сибір.
Повернувся він з каторги до рідного міста як із того світу. Повернувся наче чужим до чужого міста. Про це пізніше писатиме в поемі "Повернення":
Люди, де ви? Люди, нащо-бо вам бути
Отакими?.. Стигне зорями побите
Небо. Де ж подітись? Пустка...
Де ж подітись? Кому сказати слово
Щире? І промовить слово хто привітне?
Темряви бескеття. Ніч. І вітер знову...
Так оце таке ти, Запоріжжя рідне?
Лише через 20 років Постановою Президії Верховного Суду УРСР вирок О.Сенику буде скасовано. Справедливість буде відновлено — звичайно, в умовах тодішнього СРСРу, але... Підірване здоров’я Олексі Івановичу вже ніхто не поверне —сибірська каторга і зведе його в передчасну могилу ранню... А тоді...
Повернувшись із табору, Олекса довго й безуспішно оббивав пороги різних установ — на роботу його ніде не брали. Не прописували (а без прописки яка робота?). Не було де жити (часто ночував на вокзалі чи в сквері на лавочці), колишні друзі од нього сахалися, як од прокаженого. Але, на щастя, не всі. (Бо не всі навіть у тих жахливих умовах тремтіли за власну шкуру!). Та й відмовлялися тоді не лише від приятелів — що там приятелі! Рідних батьків зрікалися!
Але... На щастя, не всі. Один з його друзів-земляків — Грицько Мартиненко, який на той час займав відповідальну посаду, допоміг йому влаштуватися вчителем у Запоріжжі. І навіть — згодом — у відділі народної освіти. Ризикнув і, слава Богу, зійшло. Олекса Сеник був надійно прилаштований, мав де жити і з чого жити. Почав займатися літературною працею. Життя ніби потроху налагоджувалося, аж тут — війна.
Невдовзі гітлерівці окупували Запоріжжя — Олекса Сеник опинився без роботи і, взагалі без будь-якої перспективи. Бідував і голодував страшенно (городяни викручувалися, щось спродуючи на базарах, Олекса ж нічого не мав). Навіть житло втратив, кочував по знайомих. Єдиною віддушиною, як і раніше, залишалася творчість. Попри все — писав. І навіть тоді — сам не відаючи як, — написав п’єсу "Марко Отава" (до того драматургічних творів він не писав). Почув, що в Дніпродзержинську на Дніпропетровщині під час окупації запрацював театр. Це вже була хоч якась, примарна, але — надія. Поткнувся туди зі своїм драматургічним творінням. І раптом театр п’єсу прийняв — неймовірно! Початкуючий драматург землі під ногами не відчував — що там бідування-голодування, часом і старцювання та побирання — п’єсу прийняли! Репетиції промайнули швидко і невдовзі п’єса вигулькнула на кону! І мала великий успіх. Повний аншлаг! Люди голодуючи, продавали картоплю, аби придбати квиток. Успіх наростав, але... Вже після третьої вистави німці оговталися і п’єсу заборонили. (Добре, що хоч його та акторів не піддали репресіям, на які вони були дуже швидкі!) Та п’єса, що тричі побачила у Дніпродзержинську світло рампи і не принесла ані коп’я автору (та він на гонорар і на претендував) і стала одним з тих причин, що згодом змусять Олексу евакуюватися на захід.
Причин було кілька. По-перше, Олекса Сенник, відмучившись у Сибірі, вже не сприймав "совітську" (так казали) дійсність, на власній шкурі відчувши всю її "справедливість" (та й розумів що за такої влади йому ніде буде докласти рук), а по-друге... За один лише факт постановки п’єси в окупованому німцями Дніпродзержинську (незважаючи, навіть, на те, що окупанти її заборонили) вже за радянськими мірками тягнув на кримінал, тож вдруге Сибіру йому не минути, а по-третє… Ще більший кримінал ховався у викривальному пафосі п’єси — вона була про голодомор 1933 року на Україні, організований більшовицькою Москвою. А цього... Цього йому "совіти" ніколи не пробачать, тож "вишка" гарантована. Тема голодомору у всі роки більшовицького панування була суворо-пресуворо заборонена!
Отож, зважаючи на все це, Олекса Сеник з наближенням фронту мусив відходити на Захід. Так він — після всіх злигоднів і жорстоких пригод — опинився в Німеччині, в таборі для переміщених осіб, м. Аугсбург.
Із спогадів Надії Коваль, яка згодом стане Надією Сеник:
"Життя бурлило. Тут (мається на увазі табір переміщених осіб "Сомме-Касерне" — В.Ч.) і артисти, і письменники, і критики, тут і університет. Пишуть наші письменники, друкують, видають. Береться за перо й Олекса..." Там утікач від "совітів" пише драму "Граніт" — і навіть її видрукував. Потім ще пише, ще... і — о диво! — його п’єси з’являються на сценах таборових театрів!
В таборі для переміщених осіб "Сомме-Касерне" вирішилось нарешті і його особисте життя — там він познайомився (сталося все прозаїчно: стояли в одній черзі за супом) з дівчиною з України. Десь у 1949 році вони побралися і вже разом, молодою сім’єю, вирушать у далеку Бразилію...
Ще із спогадів Надії Сеник:
"... Тяжко нам було там (у Бразилії — В.Ч.) жити: нестатки, а також і клімат дошкуляв. У зв’язку з переміною клімату Олекса півроку хворів на шлунок. Півроку їв самі банани з сухарями.
Хоч клімат докучав, хоч тяжко було звести кінці з кінцями, зате був там якийсь блаженний спокій. Всі мали час, не дивлячись на те, що в суботу працювали, майже ніхто авто не мав, не мали навіть газових печей. В суботу вечором приходили з роботи, починали пиляти й рубати дрова, пекти хліб і ін. А у вільні хвилини Олекса працював над байками..."
У Бразилії подружжю Сеників довелося прожити (але, що головне і найважливіше — в любові та злагоді!) аж цілих 12 років, доки нарешті у 1961 році їм вдається переїхати до Америки. Світ не без добрих людей. Допомогли. На новому місці проживання, як згадує Надія Сеник, "влаштувалися на працю. Чистили вдвох баптистську церкву. Наші зверхники дуже добрі люди. Живеться нам непогано. За 4 місяці сплатили ми 300 доларів боргу (за квитки до Америки). Отже, ніби щасливі... І хоч бракувало знання англійської мови (в Бразилії Олекса скінчив початковий курс англійської мови), того ж року восени він був студентом Сіракузького університету. Добре вчився. Написав дипломну роботу на українську тему: "Поетична творчість В. Барки". Дуже добре захистив її. Здобув ступінь магістра. Та не міг він так скоро знайти працю — не вистачило в нього на це сили, уміння, та й був він, очевидно, вже хворий, бо якось збайдужів до всього..."
Зрештою, побутові проблеми якось почали вирішуватися, до праці Олекса Іванович став при Сіракузькому університеті...
І все ж, незважаючи на підірване здоров’я, посилено працював. Ще перебуваючи в Бразилії, видав другу авторську збірку "Нові байки". Відгуки на неї були просто захоплюючі, "Наш клич" (Буенос-Айрес) назвав збірку Олекси Запорізького (такий псевдонім прибрав він для своєї алегоричної творчості), що складалася із 101 байки, гарною, а її автор, писалося далі, "зайняв визначне місце" на байкарській ниві.
В. Чапленко зазначав ("Свобода", 1954 р.), що "головна прикмета байок Запорізького — літературна досконалість їх форм, що свідчить про неабиякий літературним хист автора. Це насамперед видно з тих яскравих образів дійових осіб, що їх автор зводить читачеві на очі, мовляв, як живих…"
"Гомін України", Торонто, 1953 р.:
"Це видання треба визнати найкращою появою з байкарської царини за останні 25 років. Автор гідно відновив на еміграції жанр байки".
Із спогадів Надії Сеник:
"Про свою творчість ні з ким не любив говорити. Коли його навіть приятелі просили прочитати байку, він відмовляв. Хіба що був у надзвичайно доброму настрої. Працював багато. Годинами міг лежати й думати. Вранці любив уставати рано... Проштудіював жанр байки й світових байкарів (Езопа, Федра, Лафонтена), ще як жили в Німеччині. Там же видав свою першу збірку байок під псевдонімом Павло Байда, а книжечку назвав "Байки"...
І далі Надія Сеник цілком слушно зазначає:
"Деякі літературознавці розуміють байку як тимчасове явище. Байка, мовляв, з’являється тоді, коли не можна говорити відкрито, В той час коли байка — це старий, самостійний жанр, чітко окреслений, що розвивається за усяких умов... Байка мусить мати гостру думку й майстерний сюжет. Вона — ніби коротенька драма чи комедія з характерною для неї динамікою й діалогом, і, якщо це є в байці, вона жива й цікава... Основне завдання байки — в колоритній і доступній для загалу формі (прикладом) розрити вічні морально-етичні і соціально-філософські проблеми..."
І далі байкарева дружина (а вона видала в Україні, видавництво "Смолоскип", найповнішу збірку свого чоловіка, віддавши на це всі свої заощадження) пише: "На встиг Олекса здійснити всіх своїх задумів. Він дуже багато працював над оригінальними сюжетами байки. Працюючи над байками, вважав, що виконує волю свого народу. І не раз повторював: "Треба створити оригінальну українську байку, що своєю мистецькою досконалістю стала б поряд найвищих осягів світової літератури у цім жанрі і допомогла б світові зрозуміти духовні глибини нашого народу...
На жаль, не має Олекса також умов для праці. А через свою скромність, відвертість та прямий характер був усе своє життя переслідуваний, битий, гнаний, і залишив сей світ тоді, як сяк-так улаштувався й почав жити".
Помер байкар від невиліковуваної хвороби (пістряк, сиріч онкологія) на п’ятдесят восьмому році свого короткого життя, після тяжкої операції, що так і не порятувала його. Поховано байкаря на Бавнд-Бруку, де тоді ховали багато відомих на еміграції українців.
І зосталися його байки.
Яр Славутич, доктор філології, письменник, писав ще 1953 року:
"Будь благословенна Куритиба (Бразилія), що подарувала світові найкращого сучасного українського байкаря! Після останніх 8 років, коли українська байка систематично спрофанувалась... я вперше з великою мистецькою насолодою прочитав правдиві байки… Гарна літературна мова, уміння використати діалектизми, відчуття барви й запаху слова — все це великою мірою цінує Вашу байкарську творчість…"
Олекса Запорізький
В ЗООПАРКУ
Неприятелі, спільним лихом биті,
Стають неначе то брати ті.
"Рудий, агов! — гукає Вовк до Лиса, —
Що? Журишся? — "Журюся, Вовче-брате!"
"Іще б! Зубами не вгризеш залізні грати —
З журби і голова тут стане лиса".
"Як ізгадаю, — скімлить Лис — про ті ярки,
Та про діброви, та про курники,
То жаль такий ухопить — ох-ох-ох!"
"І не кажи!— зітхає Вовк, — Оті кошари
З ягнятами — перед очима як примари.
Вже краще був би я маленьким здох!"
"Оце б, — скривився Лис, — як доля отака,
Повіситися, так… немає ж мотузка".
"І-і... — Вовк аж виє. — Випив би отруту,
Щоб не терпіти муку люту!"
"А сниться що — хоч не лягай і спати!.. —
Захлипав Лис. — Лише й розради,
Як із тобою деколи погомониш",
"Таке й мені, Лисуню-братику! А ми ж
Колись один для одного... бажали згуби..."
"Еге, Вовцюню, вишкіряли зуби...
Які дурненькі ми були раніш!"
ЮНАК І ЛАВР
До Лавра, що вглибу діброви
Ріс побіч Терника, Юнак промовив:
"О, Лавре! То ж світ
З твоїх віт
Вінки в’є тим, хто — сяєво, окраса...
А він, цій виродок, тобі сусід?!.
Яка ганьба! Яка образа!
Е ні, це... це вже через міру!.."
Та хап сокиру
Обіруч — і до Терника.
"Спинися! Ти! —
Немов цебром холодної води
Обдав Лавр Юнака, —
Не смій і пальцем ткнуть!
Щоб уквітчав чоло смарагд мого вінця,
Пройти потрібно від початку до кінця
Тернисту путь".
МУРАШКА І ГОРА
Мурашка, повзаючи по Горі,
Гори шукала. "Де ж вона у ката
Гора та!"
Ось од самісінької ранньої зорі
Шукаю... А казав Метелик і Бджола, —
Та чула я те саме від Орла, —
Що десь отут вона... Та де ж іще шукати?
Ой, мабуть, набрехали, кляті!
Гора ж — не голка та й не тріска теж..."
Еге ж бо! — подумала Гора, — Еге ж..."
КЕЛИХ
У Князя був Келих. Не Келих — дивота:
Химерні мережки, пружки, позолота...
Однак усередині був, як і кожний
З його побратимчиків, — зовсім порожній.
Та що йому? Через отеє журбою
Свій тьмарити блиск? Чи — об мур головою?
Пусте! Порожнечу — бо пінні напої
Щораз наповнюють по самії вінця...
І хоч на всіляких наливках та винах
Він так розумівся, як бик на картинах,
Зате як почтиво, як ловко ті вінця
Умів піднести перед Князеві губи!
І він за догідливість і за оздобу
У Князя мав ласку й шанобу.
"Мій Келиху милий! Мій Келиху любий! —
Мовляє, бувало, розчулений Князь. —
Навколо підлизи, пролази, пронюхи,
Немов би осінні докучливі мухи...
Один тільки ти мене тішиш!.." Аж раз —
Не пива, не меду, що зміцнює груди, —
Налив хтось у Келих солодкої трути.
І Келех (якби ж то у нього був глузд!)
Питво те безпечно до князевих уст...
Та й випив Князь труту. І ось вам кінець:
В могилі лежить-спочиває Князь гожий,
А Келих, блискучий красунь-молодець
Догідливо іншому служить вельможі.
ЕЗОП І КРЕЗ
"Який ти бідний!" — Крезові Езоп
Сказав раз. "Бідний? —
здивувався той, — Було б
Цікаво, друже мій — узнать ім’я
Хоч одного багатія,
На статки та маєтки більшого, ніж я!"
"Назви, — Езоп йому на те, — мене —
І ти вже знатимеш ім’я одне".
"Ха-ха!" — Крез реготом грімким
Загоготів... Пройшли віки.
І де ж багатство Крезове?
Нема, Пропав і слід.
Езопове ж — як весен рясноквіт.
ПАВЛО КЛЮЧИНА
(1914—1972)
СПОДОБАВСЯ ВИШНІ ЩЕ ОДИН ПАВЛУША…