Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
Байка про волів
(За Езопом)
Одного разу два Воли
Під гору Віз важкий тягли,
Їх батогом шмагав хазяїн.
Вони ж сопіли й мовчки йшли.
На долю скарживсь тільки Віз
(Вищали в нім колеса й вісь):
— Та скільки ж цей вантаж возити?
А краще б я був розваливсь! —
Воли почули і на те:
— Твої волання, брат, — пусте.
Із нас ти краще брав би приклад.
Ми — за мовчання золоте.
У байці натяк на раба,
Що мовчки гне свого горба,
Ще й інших цьому научає.
У нас таких нема хіба?
МИКОЛА ЛУКАШ
Для своїх колючих епіграм він вигадав
спеціальний термін "шпигачки"
Дай дуновення
На пісню й балачку,
І на шпигачку,
Й перекривлячку!
Це — Микола Лукаш.
Наш знаний Микола Лукаш, унікальна людина і такий же творець. Із сухих (офіційних) рядків письменницького довідника (рік 1987): "Лукаш Микола Олександрович народився 19 грудня 1919 р. в м. Кремінці Сумської області в сім’ї робітників. Закінчив Харківський педагогічний інститут (1947). Викладав німецьку, французьку та англійську мови у вузах Харкова, працював завідуючим відділом поезії журналу "Всесвіт".
"Працює в галузі поетичного і прозового перекладу. Перекладає з 18
іноземних мов і мов народів СРСР... Серед перекладених ним творів — вірші, поеми, п’єси, повісті, романи багатьох сучасних письменників і класиків. Серед них: "Фауст" Й.-В. Гете, "Дон Кіхот" Сервантеса, п’єси Лопе де Вега, "Декамерон" Дж. Боккаччо, "Бал в опері" Ю. Тувіма, "Мадам Боварі" Г. Флобера, поезії П Вердена, В. Гюго, Г. Гейне, Р. Бернса, А. Міцкевича, Ф. Шіллера, Г. Аполлінера та багатьох інших письменників.
М. Лукащ працює також у галузі української лексикографії.
Член СП СРСР (тоді ще СРСР — В.Ч.) з 1956 р."
Так, так, не одні десятиліття М. Лукаш і перекладав, і творив поезії, писав наукові розвідки, статті. А ще він писав (створював чи не на ходу) своєрідні епіграми-"шпигачки". Жодна з них за його життя не побачила світу (розходились лише між друзями). Видні вони були вже по смерті автора під спільною палітуркою.
Із передмови Леоніда Череватенка до збірки М. Лукаша "Шпигачки", К.: Ярославів Вал, 2003:
"Серед архітворів світової літератури, що їх Микола Лукаш дуже хотів (але не встиг) подарувати українському читачеві, був також "Гаргантюа і Пантагрюель" Франсуа Рабле. Втім, вступний вірш до славетного роману все-таки було перекладено.
Читальнику, що взяв сей твір читать,
Під лаву кинь усякий забобон!
Не думай, що труїтель я, чи тать, —
Я так собі веселий балабон.
Премудрості не знайдеш тут скарбон,
Зате сміха — сто двадцять торб із міхом,
А сміх одвіку бореться із лихом;
Отож очей слізьми не притуманюй,
Жени журбу цілющим добрим сміхом,
Бо сміх самій людині притаманний!
Як власне й усе, — пише далі Л. Череватенко, — що Лукаш перетлумачив українською мовою — воно також і для себе, і про себе. Хто близько знав Миколу Олексійовича чи бодай один раз із ним стрічався, охоче підтвердить: так, і жарт, і сміх, і регіт були невіддільною часткою його натури.
Епіграми Микола Лукаш писав чи не із шкільних років. А що вже із студентських, так це точно.
"Ось епіграма на його однокурсника, — згадує Л. Череватенко, —
тихого єврея Абрама Ормана:
Говориш ти: "Ніколи я не буду
Кохать жінок — ані дівчат, ні дам
Не буду сил на це я тратить; люду
Усю снагу, талант увесь віддам".
Кинь! Краще покохай ти Розу чи Лілею,
Чи просто Хаю дивної краси.
Зроби собі, що треба з нею —
То, певно, люду більш даси,
Як писаниною своєю!
Коли Микола Лукаш знайшовши мужність, виступив на захист переслідуваного тоді Івана Дзюби, його "було піддано публічному паплюженню (тепер кажуть —остракізмові), йому заборонено було друкуватися, його прізвище взагалі не рекомендували згадувати. Довелось опальному перекладачеві перебиватися з хліба на воду, а його друзям і симпатикам — пускати шапку по колу й зібраними пожертвами рятувати простодушного Дон Кіхота від хронічного безгрошів’я й фізичного виснаження. Велике щастя й удача для української літератури, що в ті, м’яко кажучи, несприятливі роки не занепав потужний інтелект Миколи Лукаша: незважаючи на відчутні удари долі, він працював. Його чудові переклади, з французької, німецької, угорської, англійської, іспанської, японської, виконані саме тоді, в найгірші та найгіркіші для нього часи, збагатили наше красне письменство, стали окрасою українського перекладацтва.
Тоді ж, долаючи розпач, приниження й чорну зневіру, Лукаш з неабиякою інтенсивністю "продукує іронічні, саркастичні, сардонічні репліки на конкретних фігурантів і явища взагалі; з якими так чи інак йому доводилося спіткатися.
Для своїх колючих епіграм він навіть вигадав спеціальний термін: "шпигачки". Вони були чи не єдиним, що він міг протиставити лихим обставинам довкола себе...
І гостре слово, і власна непримиренна позиція допомогли йому вистояти й вилити, пройти крізь численні випробування, не втративши бадьорості духу та козацького гумору. Він і псевдонім собі знайшов відповідний: Микола Нежурись".
Він і справді ніколи не журився, цей незвичайний Микола Лукаш, людина-феномен. І відважний був, як ніхто! І в’їдливо-дотепиий, а як треба, то й колючий. І здебільшого свої епіграми та пародії, дотепні придибенції творив чи не на ходу. Ось один з прикладів, що його наводить Л. Череватенко:
"Гнаний владою, голодний і холодний, виходить він (М. Лукаш — В.Ч.) з дому. Назустріч йому — вгодований і нахабний сусіда-кар’єрист.
— Христос Воскрес! — іронічно всміхається "войовничий атеїст".
— Слава КПРС! — кидає, не зупиняючись, Лукаш. На відповідь сусіда не спромігся".
А це з придибенцій Миколи Сома:
"Микола Лукаш вранці стоїть у черзі за молоком. Підходять дві молодички з явним наміром взяти щось без черги Микола, як холостяк, вирішив пококетувати трохи і галантно звертається до милих ягідок:
— Звідки тут взялися такі чарівні жіночки?
Вони йому з погордою:
— Мы не понимаем по-вашему...
— Я можу й перекласти: "Куда вы, бл...и, лезете без очереди?"
Микола Лукаш
ШПИГАЧКИ
Мені сказали,
Що я зайвий,
А хто сказав?
Надзайвий зам.
***
Жаба ти колодязна!
Що ти про море знаєш?
***
Міг би його поганити —
Не хочу вуст поганити.
***
Голим родився, голим лишився;
все в акурат — ні зиску, ні втрат.
ПИЛЬНІСТЬ
Десь є
Досьє...
***
Двадцять років сидів на ученім посту
І вважався філософом видним.
Так він дбав про ідейну свою чистоту,
Що лишився ідейно безплідним.
***
ПРОГРЕС
Хоч як би хто хотів,
Це ясно кожній миші:
Часи уже не ті,
А стануть ще нетіші.
***
МОЛИТВА
Ой ти, боже мій, боже істини,
Поможи мені, атеїстові!
***
НЕВИЗНАНИЙ ГЕНІЙ
Дуже важко в сірій масі
Не згубиться сіромасі.
***
ПЛОДОВИТИЙ ХРОБАК
Ох же й книг понаписував хробак! —
Не вбереш і в дванадцять коробок.
Тільки ж весь його творчий доробок
Вимагає серйозних доробок.
***
творчий доробок
(інваріант)
Написав багато хробак —
В десять не вбереш коробок!
П’ять коробок недоробок,
П’ять коробок переробок!
***
ВВІЧЛИВИЙ БЮРОКРАТ
Усмішка — відписка,
Усмішка — розписка
Ніколи не сходить у нього із писка.
***
ПОШЛЯК-ДОВГОЖИТЕЛЬ
Він ще живе, старий пошляк...
Коли його вже трафить шляк?!
***
АНТИТЕЗА
Б. Буєвському
Борисе, не журися,
Всі труднощі бори!
Хоч ти не маєш хати
До часу, до пори —
Не забувай кохати
І взагалі: твори
І в симфонічнім жанрі,
І в жанрі дітвори.
Гори! Не за горами
Небесні табори!
***
Я шинкарочка сама,
Звуть мене Валера:
Якщо довго муж дріма —
Йду до кавалера.
***
З УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ
У сусіда хата біла —
Бодай би згоріла.
У сусіда жінка мила —
Бодай би здуріла.
***
(МАБУТЬ, ЩЕ ДОВОЄННЕ)
Наша армія Червона
не стоїть, коло кордона —
за кордон іде.
Це трудящих українських
проти польських, проти фінських
партія веде, партія веде.
***
Хто більші, хто менше —
ми всі Дон Кіхоти,
Самі собі творим свїх Дульсіней.
Хоч це нас вганяє
в сердечні сухоти,
Зате піднімає над рівнем свиней.
***
Коли якась душа німа,
То значить — вже її нема,
***
СВІТ
Прекрасний цей світ
тим,
що інших нема:
Вільна моя,
добровільна
тюрма.
***
Кажу від імені живих:
"Чом голову морочите?
Я пам’ятник собі воздвиг,
А ви собі — як хочете!"
***
Ходить Смульсон коло вікон,
А Шамота коло плота —
Одного чорти болота.
Питав Смульсон у Шамоти:
"Кого будем убивати?"
— Є на світі всякі "-істи",
Завжди знайдем, кого з’їсти!
На жаль, були такі критики — Смульсон і Шамота: безхребетні прислужники й гнучкошиєнки. "Чего изволите?" — питали у влади і довбали тих, на кого вона їм указувала перстом. Здебільшого на тих, у кого була власна думка. А ще любили "їсти" їх, "-істів", себто т.зв. "українських буржуазних націоналістів".
Як, між іншим, і Микола Подолян.
Займав у літературі (колишній секретар РК ЛКСМУ, випускник Вищої партшколи при ЦК КПРС) відповідально-головні посади секретарів, редакторів газет та журналів.
А в роках 1976–1978 сипонув зливу статей та памфлетів у пресі, у яких викривав т.зв. "українських буржуазних націоналістів". Та так постарався, що навіть за незібрані до купи "твори", писані наспіх, так звані, одноденки, потрібні правлячій ідеології, отримав держпремію!
Так, так, Державну премію УРСР імені Т.Г. Шевченка. (Бідний, бідний Тарас Григорович, мабуть, перевернувся на тім світі!). І звідтоді в біографії цього поета є неймовірний рядок: удостоєний Державної премії ім.. Т.Г. Шевченка! Навіть, невідомо за які конкретно "статті та памфлети" відхопив таку високу нагороду, увінчану таким святим для України ім’ям. Лише відомо, що в тих писаннях він таврував українських патріотів!
На цю "подію" і відгукнувся своєю "шпигачкою" Микола Лукаш:
ПРЕМІЯ Т.Г. ШЕВЧЕНКА В ГАЛУЗІ
ПОЛІЦИСТИКИ
Подоляне, Подоляне, лихо квасоляне!
У вінчані твої твори
ніхто й не загляне...
І вже на завершення:
***
Краще
чужість,
байдужість,
І презирство;
і глум,
і злоба,
Ніж ця панська лукава
ласкавість,
Що увічнює рабство раба!
ОМЕЛЯН ЛУПУЛ
У „ВИШНЯКА" УРВАВСЯ ТЕРПЕЦЬ...
Живе собі в місті Чернівці добрий чоловік на ймення Омелян Лупул. Ну, живе та й живе. Пише собі та й пише. А вже написане надсилає... в тім числі й до „Вишняка", а „Вишняк" по-братньому друкує. Правда, не так часто, як варто було б.
А тим часом чоловік той добрий, Омелян Лупул, ще й збірки байок видає. Після лірики. (Чи лірику після байок). Та „Вишняку" одну за одною презентує з теплими дарчими написами. Зрештою, вельмишанована у народі Адміністрація Вишняка" якось одного чудового дня відчула, що в неї вже уривається терпець. І тоді вирішила вона нарешті розібратися: а хто ж такий цей добродій, Омелян Лупул? Байкарів у нас нині р-розвелося! І вони нам з усіх трибун хіба ж такі байки бають! Так, так, про те, що вони завтра нам хіба ж таке райське життя влаштують — якщо оберемо їх депутатами, міністрами чи ще кимось відповідного рівня. Такі „байкарі" були, є і будуть, а ось таких, як О. Лупул, у нас не густо. Раз-два. Тож і вирішили в „Літературній Україні" з ним розібратися, адже вийшло, що ми про його байки знаємо майже все, а про самого автора — анічичирк. І ось що з цього вийшло.
Омелян Лупул (щиро, цілком добровільно, як на духу): народився я у 1950 році у селі під Чернівцями. У ранньому дитинстві втратив батьків. Виховувався у родичів. По закінченні середньої школи став студентом Чернівецького медінституту, що його через рік і залишив. Потім став ще й студентом Чернівецького університету (філологічний факультет). Якийсь час вчителював у школах Миколаєва та на Вінниччині. З 1980 року на видавничій роботі в Чернівецькому університеті.
„Вишняк": Але, пане-добродію, ближче до того, що вам найближче.
О.Л.: У творчому доробку маю 20 поетичних збірок, серед яких...
„Вишняк": Лірика — шість збірок, байки — вісім збірок та чотири збірочки для дітей. Дипломант XXIV і XXX міжнародних поетичних
конкурсів у Мілані. Похвально, що пан-добродій так старається. Тепер доведеться відповідати як на духу: давно пишеш байки?
О.Л.: Якось у 1993 році я видав збірку „Скрижалі", що цілком складалася з рубаїв. А в них спостерігається одна з провідних рис байки — іносказання. Зрозуміло, що написання тих 200 рубаїв, що складають вищезгадану збірку — процес не одномоментний, а тривалий. Виходить, я з байкою і народився, а перші збірки цього жанру видав у 1995 році — „Щучині сини" та „Нота кві".
„Вишняк": Чому саме байки привернули увагу пана-добродія? Він їх вибирав, чи вони його?
О.Л.: Для мене байка — це насамперед іронія, гумор, сатира-сарказм і т. ін. А точніше, засіб вираження всього цього. У школі захоплювався С. Олійником, П. Глазовим, Остапом Вишнею, особливо „Перцем", ну і — звичайно, — Степаном Руданським. Це щодо гумору. А тепер про байку. Байка, це таке дзеркало — чи не чарівне! — у якому кожен може побачити себе. Але ніхто в цьому ніколи не зізнається.
„Вишняк": Пане-добродію Омеляне, у тебе кожна байка — лупулівська. Не глібовська, не криловська, не лафонтенівська і навіть не езопівська, а саме — лупулівська. Як це у тебе вийшло, пане-добродію Лупуле?
О.Л.: Не винуватий. Під кого б не писав, а все одно виходять...
„Вишняк": ...тільки під Омеляна Лупула: лише дві строфи у кожній байці. Лише вісім рядків і ні рядком більше! Чому така сувора регламентація?
О.Л.: Читаючи й перечитуючи наших попередників і сучасників, дійшов висновку:
саме у двострофовому творі слово набуває найбільшої напруженості. Пригадаймо у Б. Лепського „Не прошу любові, ані ласки...", чи в Д. Павличка з „Єврейських мелодій": „Народе мій, дитино ясночола..." Зрозуміло, це вершини творчості, це довершеність. Чого, на жаль (мушу признатися до гріха), мені не завжди вдається досягти.
„Вишняк": Був би гріх, а позбутися його завжди можна.
О.Л.: Надіюся, мені цей гріх читачі пробачать. Та 8 рядків і дві строфи — це не тільки зовнішня форма моїх творінь (як у байці, так і в ліриці), це невід'ємна риса мого стилю, моє творче обличчя. Саме це і забезпечує мені, як ви кажете, лупулівську байку.
„Вишняк": Он як? То пан-добродій і свій стиль має. Непогано влаштувався в нашому гуморі. Інші про таке й не мріють.
О.Л.: Саме для байки найбільше підходять дві строфи: перша — засновок (сюжет), друга — висновок (мораль). Хоча я здебільшого не формулюю мораль (через що жартома називаю свої байки аморальними). Свідомо залишаю сіє на роздуми читача. Це найбільша виграшна позиція: скільки читачів, стільки й висновків. Правда, це іноді приводить і до комічних ситуацій — кожен сприймає прочитане по-своєму, навіть пов'язуючи зі своїми знайомими (тільки не з собою, звичайно). Пишеться по-різному. Іноді за добу натворю 5—10 байок, а часом і за місяць-два — одну. Але той час, коли я в „незгоді" з байкою, віддаю ліриці. Чи просто спілкуюся з добрими людьми. Бо звідки ж брати теми для байок?
„Вишняк": І скільки пан-добродій вже має байок?
О.Л. (щось там підрахувавши): 784 твори!
„Вишняк": Так, чого доброго, пан-добродій і до тисячі дійте!
О.Л.: Постараюся. Зрозуміло, що з сьогоднішнього погляду хотілося би бачити їх
трохи не такими. Але що написано пером...
„Вишняк": Колись писали: сатира допомагає... викорінює... і т.д. Ти віриш у ці міфи?
О.Л.: Боюсь, що сьогодні, щоб „допомогти...", „викорінити..." потрібні куди радикальніші засоби, ніж мої байки. Пишу, щоб висміяти. Бо ми (народ) опинилися у такій ситуації, як герої Шолом-Алейхема у „Тев'є-молочнику", коли одна героїня запитує: „Чого вони сміються?", а їй відповідають: „А що їм залишається робити?.."
І „Вишняку" теж нічого не залишається, як побажати панові-добродію Лупулу з Чернівців і далі вірно служити її величності байці. Отій байці, що обезсмертила Езопа, Лафонтена, Крилова, Глібова, Годованця, Косматенка, Ключину і... і багатьох інших. (Кожен може в цей ряд вписати й своє прізвище). Сподіваємось, що сіє чекає і наших нинішніх байкарів (в їх числі й О. Лупула), які пишуть нетлінні твори. Не забуваймо: ще Леонід Глібов застерігав: „Моя байка, добрі люди, У пригоді може бути". Не знаємо, чи Леонід Глібов мав на увазі й Омеляна Лупула, але в одному певні: його байки вже стали нам у пригоді.
Від імені і за дорученням
вельмишанованої в народі Адміністрації „Вишняка"
розмову провели Панько Печерянин
та Валентин ЧЕМЕРИС.
В ролі ж Омеляна Лупула виступав сам
Омелян ЛУПУЛ.
Щодень в трудящих на виду
Купались Мухи у меду.
Усім на заздрість хлюпались розкішно,
А кінчилася купіль та невтішно,
Хоч і була на вигляд благородна, —
Не вибралася Муха з неї жодна.
Чи чули всі? Тож знайте наперед:
Кого купає, тих і топить мед.
***
На трибуні Хорти-зодчі:
— Ми всі пам'ятки праотчі
Збережемо від руйнації.
Не для себе, ні — для нації!..
Лиш не кажуть про причину
Отого свого почину:
Згодні вік галасувати,
Тільки щоб не працювати.
Ледь повичісувавши пархи,
В науках осягнувши «Бе»,
Вже Барани в нас — олігархи!
Сердючку люблять і «Любэ».
Попідростали й Бараненки,
Як бугаї — не як воли! —
Але ж були у нас Шевченки,
Довженки й Стельмахи були!..
***
Вік лежав собі у звичній позі
Камінь Спотикання на дорозі.
Всяк вози ламав об нього, ноги,
Та ніхто не брав його з дороги.
Аж ішов тим шляхом раз Простак —
Пожбурнув той Камінь геть. Відтак
Гомонів простий люд і вельможний:
— В добрій справі, бач, мастак — не кожний.
***
Запитало в мами Совеня:
— Чому Вовк — безкрилий, а багач,
Ми ж — крилаті! — у нужді щодня?
Сова-мама відказала: — Бач,
Хоч і хата наша не з колонами,
Без граніту-мармуру, зате
Не живем за вовчими законами —
Знаємо, де грішне, де — святе.
***
Зігріти всіх один Вогонь хотів
І вмить спалахкотів.
А інший не спішить, ледь-ледве тліє —
Прожити якнайдовше він воліє,
Дими лиш розпускає, як мару,
Підтверджуючи істину стару:
Чомусь Добро вмирає швидко,
А Погані — кінця не видко.
***
Залишивши хату й шопу,8
Кіт подався у Європу.
Грає там на чембаліно,
Став з Івана Іваніно.
Зрідка пише, що скучає,
Як нам жити тут, повчає ...
Чомусь, порвавши з рідним лоном,
Всі патріоти — за кордоном.
***
— Хто якнайширше розкриває рот,
Ото і є найбільший патріот! —
Затяжно позіхнувши, із трибуни
Промовив до народу Бегемот.
Почутому повірила спільнота —
Обрали патріотом Бегемота.
Тепер всі сушать голови щодня:
— І чим того нагодувати рота?..
* * *
Бігла Радість із ясним чолом,
А назустріч Злість їй напролом:
— Чом це всі веселі, ходять в гості,
Мов нема мене на світі, Злості?!.
Кожен собі робить, що кому...
Я тебе питаюся: Чому?!
Засміялась Радість ув одвіт —
Почорнів для Злості білий світ.
ВОЛОДИМИР ЛУЦЕНКО ПРО…
ВОЛОДИМИРА ЛУЦЕНКА — ПОВІРИМО ЙОМУ...
(Чистосердечне і цілком добровільне зізнання)
Здавалося б, нічого немає простішого, як написати про самого себе. Персона начебто знайома. Між тим, увесь час надибуєш на шпичаки. Тільки розженешся в славній оповідці про ті чи інші життєві перипетії, в яких ти непогано виглядаєш, і одразу виникає безліч запитань: навіщо отаке вчинив, твоя доля могла б повернутися інакше? Правий був Оскар Уайльд, коли говорив про себе: "Я — єдина в світі людина, яку хотів би пізнати краще".
А взагалі, багато хто з нас має слабкість гіпертрофувати свою значимість уже самим фактом появи на світ. Ну й що з того, що народився я 28 квітня 41-го року, а не в якийсь інший день? На Далекому Сході в закомсомольченому Комсомольську-на-Амурі, а не в Нью-Йорку чи в комишах Міссісіпі?
Кажуть, мають значення знаки Зодіаку, котрі узурпували певний період часу і ведуть нас по життю. Тоді чому обійшла мене слава таких вельмишановних Тельців, як Ленін, Карл Маркс, Робесп'єр або Катерина II? Хоча ну їх к бісу, оту розпусницю Катерину разом із класиками нетлінного вчення, Я — Тілець, який несе тіло сам по собі і самотужки тягне свою лямку.
Дехто подейкує, що у моїх писаннях багато трутизни. Але чому їй не бути, якщо за Китайським гороскопом я — Змія? До речі, в рік повзучого Гада чомусь народжуються люди, схильні до письменництва і гумору. І не моя в тім вина, що слово, часом дошкульне, стало моєю професією. Правда, для цього довелося закінчити філологічний факультет Дніпропетровського університету, відточувати перо в газетах "Дзержинець", "Днепровская правда", Дніпропетровській обласній державній телерадіокомпанії. А ще багато важив у моєму житті часопис сатири та гумору "Носоріг", який я породив і редагував, аж поки він остаточно не захляв од фінансової голодовки. Зате журнал устиг стати двічі переможцем Всеукраїнських фестивалів гумору і сатири.
Усі мої книжки — "Фейлетонна епоха", "Товариші-хапуни", "Дохлін та Пройдохін", "Синдром Носорога", "О, яка це екзотика — політична еротика", "Поцілунок сатани", "Рафаель і юшкоїди" — з'явилися уже після розвалу Радянської Імперії. І не тому, що письменницький дар раптом прокинувся. Просто за тоталітарного режиму соціально-політична сатира, вістря якої спрямоване на внутрішні пороки країни, не могла існувати. Якщо вона і жевріла, то глибоко у шухляді, подалі від пильного ока ідеологічних оборонців. Фейлетони ж про жеківських сантехніків, п'яничок і нечистих на руку торгашів, що дозволялися, ніяк не хотіли склепатися в окрему збірку.
Втім, жанр соціально-політичної сатири мені особливо близький. Бо — завжди вважав, що навіть найгіркіший сміх є одним із найпотужніших прискорювачів суспільного прогресу. Сатира діє без наркозу, від неї боляче, зате ж і ефект має цілющий. Тут, очевидно, зіграли і лікарські гени мого батька, який все своє життя віддав медицині. Він оздоровлював тіло пацієнтів, мені ж дісталось у спадок хоч трохи припікати соціальні виразки.
Не раз доводилось чути, що поезія — від Бога, сатира — від нечистої сили, ба, навіть від самого Люцифера або Луципера (в українській транскрипції). Не випадково, мовляв, і моє прізвище співзвучне з іменем Сатани. Я категорично з цим не згоден. Позаяк Луципер, цей падший ангел, заради верховенства на небі пішов супроти Бога. Я ж нікого у житті не підсиджував і до влади не рвався. Мені більш до вподоби переклад з латині слова lucifer — світлоносний, тут і справді є співзвуччя з моїм прізвищем.
Як я ставлюсь до своїх творів? По-різному. Але завдяки їм став членом Національної Спілки письменників України.
Як ставляться до моїх творів інші? Мабуть, теж по-різному. Хоча критики в своїх рецензіях на мої книжки стараються мене не гудити. Найбільш запам'яталася фундаментальна праця на мою першу збірку фейлетонів Григорія Гарченка, яку наводжу повністю:
"Луценко слів дарма не ронить, Таких замало — бачить Бог, Хто б міг ще так розфейлетонить "Найфейлетоннішу" з епох".
Хотів би йому не повірити, але ж Григорій Гарченко один із найталановитіших українських поетів-гумористів і дуже правдива людина. І я скоряюсь його думці.
Володимир Луценко
ГРИМАСИ РИНКОВОГО МОНСТРА