Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
ПРО ГУМАНІТАРНУ ДОПОМОГУ
Хоч скільки лий
в суху яму водиці —
ніколи із неї
не вийде криниці...
ПРО ВЕНЕРУ МІЛОСЬКУ ТА СУМКУ — "АВОСЬКУ"
Обламалися руки грації
від тягаря емансипації.
ПРО ФАХОВІСТЬ
Вклоняючись усім,
такий собі Шлагбаум
успішно років сім
дорожнім рухом правив...
ПРО ЛЮБОВ
Ти ж моя кохана,
ти ж моя єдина,
я без тебе в’яну,
а з тобою — гину...
ПРО НАВЧАЛЬНУ ПРОГРАМУ
Сухих сучків навчав Старий Пеньок
якмога більше розпускать бруньок.
ПРО ВДЯЧНІСТЬ
Людина раз допомогла Біді —
і відтоді
ота Біда
Людини вже не покида...
ПРО СВІТОГЛЯД
Відстоював Кажан
таку світобудову,
в якій би всюди ніч
була цілодобово.
АНАТОЛІЙ ГАРМАТЮК
(1936—2006)
ІНЖЕНЕР ТА ФІЛОЛОГ ЗА ФАХОМ
І БАЙКАР ЗА ПОКЛИКАННЯМ
Року 1969-го мені потрапила до рук крихітна збірочка "Інтелігентна Киця". Її автора — Анатолія Гарматюка — я вже знав. Заочно. Як молодого й перспективного сатирика. Байки його — компактні й дотепні, мудро-усміхнені, завжди з несподіваною кінцівкою, — мені сподобалися. Я написав до "Літературної України" відгук-усмішку. Коли газета її надрукувала, отримав від автора вдячного листа і збірку з автографом. Звідтоді за творчістю Анатолія Гарматюка я слідкував, відзначаючи, як творчо зростає молодий байкар. Родом з Вінниччини (с. Мигалівка, чомусь всі — чи майже всі, — веселі літератори України народжуються в селах), вчився в школах Хмельниччини, Закарпаття (Ужгород), Тернопільщини, потім навчання в інституті, університеті. Від збірки до збірки видно було як зростає молодий сатирик. По всьому ще видно було: в українську сатиру і гумор прийшов справжній сатирик, перш за все байкар, і байкар від Бога!
Успіхи колеги радували. А якось — це було вже в сімдесятих, — в Будинку творчості "Ірпінь" (мала, мала колись наша Спілка і такий чудовий Будинок творчості під Києвом!), де я тоді мешкав в четвертому, здається, корпусі, хтось вранці заспівав у коридорі. Затягнув арію з якоїсь — вже й не пригадую — опери. Голос — баритон, молодий і сильний, так мене вразив, що я притьмом вискочив у коридор, дивуючись, хто ж це з письменників володів таким вокальним багатством? І побачив молодого, чорнявого, з елегантними вусиками... Ну, майже парубка. Виявилось, що той співак і є Анатолій Гарматюк, байкар з Вінниці.
Так ми вперше познайомилися очно. Враження на мене він справив надзвичайно гарне, з ним було просто приємно спілкуватися. Голос в Анатолія і справді був рідкісної краси, який при відповідній вокальній обробці міг стати брильянтом. Анатолій навчався в Київському політехнічному інституті. До речі, разом із своїм тезкою Мокренком. Удвох вони виступали на студентських концертах, співали на "біс" арії з опер, українські народні пісні, романси. Тільки Анатолій Юрійович після Київського політеха закінчив Київську консерваторію, став солістом Київського театру опери та балету ім. Т.Г. Шевченка (баритон), народним артистом СРСР, а Анатолій Панасович закінчив (після політехнічного інституту) Донецький університет (1969) і вирішив повністю віддатися літературі. Оскільки байки не могли (та й нині не можуть) прогодувати, а в молодого байкаря, інженера за першим фахом і філолога за другим, з’явилася сім’я, працював спершу інженером, потім журналістом, видавцем, а з 1975 року завідував Кабінетом молодого автора при Вінницькій організації СПУ. Заодно й керував заводською літстудією, був нагороджений Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.
Писав. Все кращі й кращі веселі твори, стислі, лаконічні, але оригінальні й дотепні. Істинно "гарматюківські".
Виходили збірки: "Проти шерсті", "Лисяча наука", "Лев у Зайця", "Нетипові типи", "Вічний парубок", "Вундеркінь", "Веселий залп", "Дебати й результати", збірки віршів для дітей (1963— 1385).
Потім побачили світ "Веселі паралелі", "Дотепні думки житимуть віки" /воістину!/, "Гумор різних народів" (переспіви), "Вибрані твори", "Чим вимірювати сміх?", прозові книги гуморесок, мініатюр та афоризмів "Чи є у вас почуття гумору?", "Привіт, сміхолюби", "І сміх, і сльози, і неврози", "Нескорений сміх" (1990—2003).
До сімдесятиріччя від дня народження байкаря вийшов том "Вибрані сміхотвори" — 2006.
Це вельми солідний, вагомий і веселий підсумок своєрідної творчості Анатолія Гарматюка, на той час почесного курінного отамана Вінницького куреня гумористів ім. Степана Руданського (козацьке його прізвище — Пушкар), у якому зібрано справді все найкраще з написаного на той час Анатолієм Панасовичем: байки та баєчки, фейлетони, притчі, жарти, епіграми й пародії, гуморески, співомовки...
Анатолій Гарматюк продовжує торувати свою дорогу, як пише в передмові до вибраного Віктор Косяченко, знаний дослідник нашого сміху: "І на відміну від сюжетно розгорнутих байок-новел М. Годованця, байок-притч А. Косматенка, байок-співомовок П. Глазового, що зазвичай приваблюють соковитою деталізацією — у змалюванні ситуацій чи характеру персонажів, він творить байку-п’єску, сценку, в якій поведінка образів-алегорій визначається не стільки деталізацією фабули, скільки більше чи не менше акцентованими в соціально-психологічному, локально-часовому плані ремарками. Тобто байкар виразно продовжив ту лінію в розвитку жанру, яку в часи Шевченка започаткував своїми "прибаютками" Левко Боровиковський, а згодом розвинув старший сучасник самого Гарматюка Павло Ключина".
"Тож завершуючи вступне слово, — зазначає далі критик, — хочеться насамперед порадити — читачам активніше звертатися до гумору, шанобливо ставитися до тих, що поклали собі за мету, працювати, щоб людям весело було. А самому Анатолієві Панасовичу висловити щире товариське спасибі за самовіддану плідну працю на ниві сміхотворчості і побажати щасливого творчого довголіття".
Як добре, що Анатолій Панасович хоч і наприкінці життя, а дочекався такої уваги й шани-подяки — іншим, буває, і тут не щастить. А ось побажання подальшого щасливого творчого довголіття, на жаль, не збулося: "Вибрані сміхотвори" виявилися останньою прижиттєвою збіркою Анатолія Гарматюка. Відзначивши своє сімдесятиліття, байкар невдовзі піде з цього світу (тяжка недуга), але веселе слово його завжди з нами. І з нині сущими, і буде воно, віримо, з тими, хто ще житиме у цьому світі. Буде, покіль буде жити наша незрівняна українська сатира і гумор, одним із творців якої віднині і назавжди є і він — Анатолій Гарматюк.
Анатолій Гарматюк
ЛИСЯЧА НАУКА
Лис-батько в ліс приніс Курча
І так дітей своїх навча:
— З вас кожен мусить хитрим бути,
Уміти інших обманути.
На цей раз м’яса вам не дам —
Хай всяк шукає їжу сам! —
І тут озвалось Лисеня:
— А знаєш, тату, бачив я,
Як біля лісу недалеко
Упав поранений Лелека.
Струмком лилася з нього кров,
Його б ти легко поборов,
Ми всі були б по горло ситі...
— А де Лелека?
— Там, у житі...
... Ні з чим із жита Лис прийшов,
Та вже й Курчати не знайшов —
Поїли діточки кохані.
Отак-то жити на обмані!
РЯБКО І ХАРАКТЕРИСТИКИ
Рябка на іншу службу взять хотіли,
Прислали запит: чорний він чи білий? Рябку
Дав Кінь характеристику таку:
"Собака загалом він світлий
і за натурою привітний.
Біля майна і день, і ніч
Він не змикає віч.
Дисциплінований,
Стійкий".
Печатка й підпис: "Вороний".
Дала характеристику й Свиня:
"Рябко — особа темнувата,
Всього від нього можна ждати.
Немов скажений, гавкає щодня
Та ще й ночами заважає спати.
Немає в нього вміння
І сумління.
Характер — злий
І — нестійкий".
Ну, а Рябко насправді не такий:
Не зовсім білий
І не чорний.
Він — рябий.
ДЕМОКРАТИЧНИЙ ДИКТАТОР
Приїхавши в країну, де Диктатор
Своїх підлеглих в кулаці тримав,
Диктатора сумлінно запитав:
— Чому усюди так багато нині
Портретів ваших і скульптур в країні?
На те Диктатор відповів за мить:
— Не я велів підлеглим це робить.
— То ви могли б їм це заборонить.
— Не можу, бо і прав на це не маю,
І приневолювать підлеглих не бажаю.
Диктатори не все забороняють.
ЛЕВ І ВІЛ
Якось вгодованого Буйвола-Вола
Із грізним Левом доленька звела.
Стоїть рогатий, злякано трясеться...
Але йому на той раз повезло —
У Лева апетиту не було.
"Ну, що ж, пізніше з’їсти доведеться!"
І щоб рогатий вільно не гуляв,
То Лев йому роботу загадав —
Од бурелому хащі розчищати.
Ех, як упрігся ж у роботу Віл:
Ні вдень, ані, вночі
не знав спочинку він, —
Бо Лев, бач, може кожну мить спитати
За діло те, що він йому довірив!..
Віл скрізь встигав,
за трьох трудився звірів,
Зостались шкіра та кістки — так схуд.
Аж тут
Лев знов прибув у ті місця
(Схотілося м’ясця).
Але побачив схудлого Вола
Й пошкріб за вухом шевелюру:
— М-да-а, діла.
Знайду жирнішу десь кандидатуру —
І геть пішов, угамувавши злість.
Працюй, як Віл, — ніхто тебе не з’їсть!
СВОБОДА СЛОВА
Брехню розносила Сорока,
й її все більш проймала лють:
— Мені у лісі затикають рота
Свободи слова не дають!
ВІЛ І ЯРМО
Вівця спитала у Свині:
— Ось розтлумач мені,
Чому розумний, дужий,
працьовитий
Віл змушений в ярмі ходити,
А не на волі?
Хіба не гідний кращої він долі? —
Свиня зарохкала:
— Яка
Ти нетямка!
Так склалось історично:
Волові без ярма незвично:
Така вже він скотина,
Котрій і радості нема,
Коли у неї шия без ярма.
І взагалі, Віл без ярма загине...
Отак тлумачать проімперськії газети
Про небезпечність... суверенітету.
ГРИГОРІЙ ГАРЧЕНКО
І УСПІШЛИВО, І УСМІШЛИВО
Здається, в році 196... якомусь там — точної дати не пригадую, — ми, тоді молоді — ну, майже ще молоді, літератори Придніпров'я, виступали в селі з такою вельми промовистою, як для радянських часів, назвою — Багате (Новомосковський район, Дніпропетровщина). На тім літературнім вечорі і зазнайомилися із школярем (чи не випускником він уже був середньої школи) Григорієм Гарченком, який прочитав свої веселі мініатюри. З нами тоді був чудовий поет і людина, на жаль, вже давно в кращому, як прийнято казати, світі Михайло Чхан. Він чи не першим звернув увагу на місцевого школяра з такими дотепними мініатюрами. І — до мене: "Валентине, бери під свою опіку цього Гриця, добрий буде з нього гуморист".
Михайло Чхан не помилився. Гуморист із сільського школяра з часом виклюнувся й справді чудовий. Пригадую, тоді перед нами дещо ніяково-розгублено стояв тихий, сором'язливий хлопчина невисокого зросту і — посміхався. Після школи в рідному селі Григорій закінчив Літературний інститут ім. О. Горького в Москві, працював і працює у видавництві, пише. Це його головне покликання. Сатирично-гумористичні вірші, мініатюри, афоризми, влучні й дотепно-свіжі. Розумні й багаті. Першу збірочку його (разом з іншим дніпропетровським гумористом Валерієм Тищенком) "Веселий дует" я готував до друку у видавництві "Промінь". Потім у Григорія з'явилися збірки "Сльоза бюрократа", "Його і смог", "Заходь у гості". Він — лауреат Всеукраїнських фестивалів-конкурсів сатири, журналу "Перець" та інших відзнак, друкується в газетах і журналах, колективних збірниках. Але зовні не змінився. Все такий же тихий, скромний, все так же доброзичливо посміхається. Зросту все такого ж, здається, не виріс угору. А ось як гуморист — ого-го як здійнявся! Одне із свідчень цього — остання за часом його збірка (з дещо складнуватою, правда, назвою) "Успіх усміху, усміх успіху", що вийшла в серії "Письменники Придніпров'я" — найповніше видання творів придніпровського сміхотворця.
Як пише в передмові Володимир Луценко, знаний сатирик, "абсурдизм нашого життя і є предметом його уваги". А ще наш дотепник "володіє прийомами нагнітання від легкої іронії — до їдкого сарказму", його "справедливо називають представником інтелігентного напряму в гумористиці", що, врешті-решт, Гарченко — "на духовному злеті", він — "патріот і громадянин, непоступливий у своїх принципах і моральних критеріях. А отже, і тенденційний в кращому розумінні цього слова".
З цим ми й вітаємо Григорія Гарченка, додаючи традиційне в таких випадках зичення: БУДЬМО! Щоб не остання!
В тім числі й збірка.
Не знаю, як із багатством у придніпровському селі Багате, але українську гумористику воно таки збагатило, подарувавши їй Григорія Гарченка. Чи не тому він і багатий — на сміх-іронію, на їдкий сарказм.
Григорій Марченко
ЧОРНИЙ ДОКТОР
Доктор він. І досі у фаворі.
Лекції з історії чита.
Хоч не та погода в нас надворі,
Та й, не ті у нього, бач, літа...
Що вже попожив у ту епоху,
Що уже він попораював!
Цупив у Грушевського потроху
Й за своє усе те видавав.
І ніхто не міг спіймать на слові,
Довести, що — крадені плоди,
Бо Грушевський був тоді в спецсхові
(Допускали доктора туди).
Єзуїтам вищим на догоду,
Він брехні в науку стільки пхав!..
Зболену історію народу
Геть усю, як є, перебрехав.
Добре, що настали переміни,
А не то б учене те мурло
Довело, що, власне, України
Як такої зовсім не було.
Він творець кліше, донині звичних,
Вся його наука — мертвий звук.
Доктор він, але не історичних,
А — фальсифікаторських наук.
СЕКСПЕРЕДОВИЦЯ
(Ще тієї закваски)
За непальським гороскопом,
В секс ударимось ми скопом.
Так судилось на роду —
Пророкують з Катманду.
До пустель, каналу й річки —
Сексуальні п'ятирічки.
Поміняєм комунізм
На ексгибіціонізм.7
Гей, меншини сексуальні!
Вам — умови ідеальні
(Де таке ще в світі? Де?)
В нашім славнім СНД.
Мазохісти й гоміки — в русло економіки!
Ворога народу — СНІД —
Затавруємо, як слід.
Щоб той гад на нашу владу
Не напав зненацька ззаду.
Хочуть сили деструктивні
Сексідеї конструктивні
Нині скомпрометувать.
Але цьому — не бувать!
Не допустять нації
Вправ із мастурбації.
То ж на старт! І без вагань —
Всі до масових злягань!
Хтивих мавок череду
Хто веде попереду?
Славні наші маяки —
— Сексуальні маньяки.
ГЕНІАЛЬНИЙ ВИНАХІД
Зітхав у непростому чині
Потомствений тиранолюб:
— Розперезались люди нині —
Вождя он хто лише не скуб.
А він же — батько сонцеликий —
Умів добитися свого!
"Людина-гвинтик" — це великий
Моральний винахід його.
І, може, сказано це гучно,
Та бачив геній крізь віки:
Коли всі гвинтики — так зручно
Тоді закручувать гайки!..
ДИТЯ ЧАСУ
Забувши материну мову,
Як слід сусідську не осяг,
Здобув освіту поверхову
І був — ні дома, ні в гостях.
Тож, мавши біцепси чудові
І силу трепетну в руках,
Те, що не міг сказати в слові,
Він виражав у кулаках.
АСТРОНОМІЧНО-МІФОЛОГІЧНЕ
Мчить планета, мов кулька жонглера,
По орбіті в космічній імлі.
Марс по цей бік, по той бік — Венера,
Два найближчі сусіди Землі.
Причаїлися бомби у схові,
Спрагло зерна жадає рілля...
Бог війни і богиня любові,
А між ними — планета Земля.
НЕ ХВИЛЮЙМОСЯ — ХІМІЗУЙМОСЯ!
Чого дарма панікувати,
Чого підбурювать людей,
Мовляв, у ґрунті — лиш нітрати,
Повітря гидь, а води — ґлей?..
Це не така велика шкода,
Як дехто в пресі нас ляка.
Та ще до того і природа
На вихід людству натяка.
Узяти вовка: опинився
В "Червоній книзі", в лісі — змовк
Та ось натомість розплодився
Й запанував собако-вовк.
Вужі з гадюками схрестились,
Коли дійшли уже межі.
І зуби їхні пригодились —
Отруйні нині і вужі.
О мудра матінка-природа!
Ми захотіли — не змогли б:
У рибі бйорж (нова порода)
Зійшлися три породи риб.
Хоча і бйорж той, мов Горгона,
На смак — неначе хімзавод,
Але йому не перепона
Хімічний склад річкових вод.
... Он пацюки, бач, розкошують:
Чи радіація, чи газ —
Байдуже, і не реагують,
Бо є в них міцності запас.
Не панікуйте ж ви надалі —
Прогрес на місці не стоїть!
Натиснем відомчі педалі,
Щоб до кінця все отруїть.
А вижить шанс нам завжди буде,
Ще й царюватимем — віки!..
Щоправда, вже тоді не люди,
Проте —
Людино-пацюки.
ОЛЕСЬ ЖОЛДАК
(1918—2000)
ВІН ЗНАЙШОВ ВІЧНИЙ СПОКІЙ
У ДНІПРОВСЬКІЙ ХВИЛІ
... Це так, в роки Великої Вітчизняної війни він із своїми "катюшами" форсував Дніпро і він же — Дніпро, — через десятки літ по війні його й забере.
Пам’ятаю його високим, дещо сухорлявим і, не зважаючи на вік, завжди рвійно-підтягненим, по-парубоцькому струнким. І швидким на ходу — теж не зважаючи на поважний вік.
При зустрічах, вітаючись, він незмінно припіднімав капелюха і приязно посміхався. Тепла і щиро-дружня посмішка була як наче б його візитівкою, сутністю була його доброї душі.
Похмуро-понурим чи й недоброзичливим він просто бути не міг — за своєю природою. Хоча, відстоюючи своє, бував дещо аж різкуватим. Принаймні, твердо стояв на своєму. І гумор його такий же як і він, усміхнено-дотепний, приязний. Хоч до всіляких негараздів — житейських чи літературних, — він був різким і звичайно ж непоступливим у своїй боротьбі зі злом.
Він — це Олесь Жолдак.
Він народився у вже далекому од нас (хоча й був нашим сучасником) 1918 році — як колись любили писати: буремному.
Є у південно-східному куті Кіровоградщини Новгородківський район з тридцятьма населеними пунктами.
Серед них і село Верблюдка. Як засвідчує УРЕ, у Верблюдці народився "укр. рад. Парт. і держ. діяч П. Л. Погребняк". (У 1971 — міністр с.г. УРСР, потім заступник Голови Ради Міністрів УРСР, член ЦК КПРС, член Політбюро ЦК КПУ, депутат). Про те, що там же народився й Олесь Іванович Жолдак — ані слівця, і дарма. Саме цією подією — що в ній народився весело-дотепно-в’їдливий поет-пересмішник Олесь Жолдак і буде колись пишатися Верблюдка, а втім, вона перейменована на честь колишнього "рад. парт. і держ. діяча" в Погребнякове. А мала б бути Жолдаківкою. (А раптом... Раптом колись нею і буде?)
Отож...
...Закінчив Олесь Запорізький педагогічний технікум (1940). Працював у редакції газети "Комсомолець Запоріжжя". Учасник Великої Вітчизняної війни. Нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ст., Червоної Зірки (двома), медалями та Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.
По війні працював у редакціях газет "Червоне Запоріжжя", "Радянська Україна", "Літературна Україна" та в журналі "Перець".
Як поет почав з лірики — збірки "Орлята", "Перевесло" та ін. Слава Богу, швидко збагнув, що це — не його. Лірика з нього ні вийде —хоча в душі й був ліриком. А втім, всі справжні гумористи у душі завжди неперевершені лірики, але драми з цього — що не став ліриком, — не влаштовував і самоїдством не займався. Проспівавши на прощання "хвалу дрібнотемним поетам" — "У нього вірші, скажем так — Літературний порожняк: До стоверстової сторінки Тебе несе він без зупинки! — Олесь Іванович перейшов — назавжди! — до сатири та гумору. І це — пародії, шаржі, епіграми, гуморески, — виявилося його жанром, даним йому від Бога.
Тут Олесь Жолдак і відбувся як творча особистість, ставши вельми дотепним і оригінальним сатириком-гумористом. З’явилися збірки: "Відколювання номерів", "Вибрики Пегаса", "Маститі мастаки"...» Написав він мало, але — на вагу золота. І саме у жанрі смішному став він тим Олесем Жолдаком, якого ми й знаємо і який буде завжди.
Жаль, але писав він рідко, принаймні, не приковував себе до робочого столу (більше свого часу і снаги віддавав редакторській роботі). Людина вільна, розкута, жив вільно і ні від кого незалежним, гордим і у смішливим, насолоджуючись життям.
Писав здебільшого під настрій, чи коли траплялися сюжети, зачіпки (для пародій), залишаючись веселим і наче безжурним поетом-пересмішником, добрим редактором, перекладачем і таким же добрим другом, колегою і побратимом... Тож творчий доробок його загалом невеликий — потенціал у ньому був закладений на значно більше. Але доробок хоч і невеликий, проте — ваговий. Як говорять: малий золотник та дорогий.
Відзначався скромністю, завжди тримаючись наче в тіні. Ніколи не вип’ячував себе і своїх заслуг, а вони у нього були. І — значні та — заслужені. Він — перший із гвардійських офіцерів командував "катюшами", як прозвали гвардійські реактивні міномети, встановлені на автомашинах — і тут трудилися наші гумористи й сатирики!
Особливо він прославився у битві під Москвою у 1942 році. Про це писала "Правда" під рубрикою "Навечно в памяти народной"...
Він був героєм ще за часів Другої світової, але про те ніхто й не здогадувався. Для всіх, хто його знав, він залишався поетом-пересмішником, пародистом, сміхуном...
В роки тяжкої війни він щасливо уникнув смерті (ба, ба, не однієї, а сто і більше смертей!), але коли йому стане зле — сам зробить мужній крок навстріч смерті.
Це коли його вдень і вночі почнуть терзати нестерпні болі. Коли вже йому долею буде винесено вирок і попереду залишатиметься сама агонія, він не стане покірно чекати кінця.
Тетяна Безсонова:
— Останні роки — перед лихом, що й зведе його зі світу живих, він просто жив. У кращому значенні цього слова. Переймався життям, його маленькими радощами й утіхами, і радувався, що він живе. Вцілів на великій війні, тож радувався життю. А воно, як ви знаєте, варте радощів. Але вже почав відчувати те лихо, що насувалося на нього... Пригадую, у 1998 році ми святкували його вісімдесятиріччя... Як скінчилися урочистості, вийшли з приміщення — я, мій чоловік, письменник Анатолій Скрипник, ювіляр. Олесь взяв мене під руку. Був він бадьорий. Як завжди стрункий, підтягнений — красень!
— Підемо, — кажу.
І раптом він замислено, із зажуреною усмішкою мовив:
— Ми підемо, як трави похилі...
Маленький перефраз, але який у ньому ховався глибокий зміст! Передчуття лихого кінця, на жаль, швидко збулося...
Загніздилися в Олеся негаразди — м’яко кажучи. До фронтових ран, які почали озиватися, додалася тяжка хвороба. Невиліковувана. Вона швидко прогресувала. Надії вже не було — та ще враховуючи його вік. Це й він сам розумів. Терпів. Але настава така мить, коли й терпець уривається... Пригадую, 9 травня ми з чоловіком подзвонили, щоб привітати його зі святом.
— Божє мій! — вигукнув він, — Свято Перемоги, а я, фронтовик, не можу догукатися до лікарів...
Йому тоді було дуже зле. Так зле, що й словами не передати.
Микола Сом:
—Олесь зі своїми "катюшами" пройшов всю Україну, Угорщину, Польщу... Уцілів. Але на початку третього тисячоліття почали відкриватися рани старі, фронтові. Біль був нестерпним. Вдень і вночі. Додалася хвороба. Почав сліпнути, вже майже нічого не бачив. Не міг спати. Медицина ні чим не могла йому зарадити, мучився, терпів. Терпів і мучився, а коли переконався, що це вже все, що попереду лише мученицький кінець, встав рано-вранці, зодягнув макінтоша і залишив рідний дім — навічно. І піде — як завжди швидко і рвійно, високий, по-парубоцькому підтягнений, —піде до Дніпра... До рідного Дніпра, який він так любив, піде просити у нього смерті, забрати його до себе. До того Дніпра, який він визволяв разом із своїми гвардійськими мінометами, ласкаво прозваними "катюшами", піде покінчити з болем, що його терзав. Кинеться у світлі води Славутича... На березі сиділи риболови. Раптом бачать: високий чоловік у макінтоші зайшов у Дніпро і зник у його глибині... Його потім водолази довго шукатимуть — течія затягла тіло на глибину... Там, у дніпрових хвилях і знайде він свій вічний спокій... Його поховають на Південному кладовищі Києва — це в напрямку Білої Церкви, чи не година туди їзди...
Так завершить своє многотрудне і героїчне, і веселе життя фронтовика, командир легендарних «катюш», за мирного часу веселий поет-пересмішник.
Олесь Жолдак