Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
НЕБИЛИЧНІ ПРИКАЗКИ
Я йому, знаєш, так і так, так і так, а він мені теє і теє, теє-то як його.
Прийшов хтось, та взяв щось, та пішов кудись, а я за ним, та 'не знаю за ким.
Хоч ти іди в ліс по дрова, а я буду дома, хоч я буду дома, а ти іди в ліс по дрова.
Давай дружити: то я до тебе, то ти мене до себе.
Перш ти мене підвези, а потім я на тобі поїду.
Дайте, тіточко, води напитись, бо так їсти хочу, що аж переночувати нема де.
Рот дереться, спать не заманеться, бо так їсти хочеться, що аж очі злипаються.
Трохи наша мати вареників наварила: рукава закачала, водички примчала, огляділась — ні муки, ні сира, то вона й не місила.
Жартуй, глечичок, поки не луснув!
Хата не ворог — коли запалиш, то згорить.
Давай вдвох, бо самому немає чого.
Нема гірше, як індик: одного мало, а двох не з'їси.
Так чи не так, а перетакувати нема чого.
Що там і говорить, коли нічого балакать.
Ви мовчіть, а ми будемо потакувати.
Ви мовчіть, а я буду слухати.
Заробив, як Хома на качалках: одну продав, а дев'ять на плечах баби побили.
Всяк розумний по-своєму: один спершу, а другий потім.
Так просили, так просили, та не пускали, а я таки вдерся!
Ну й ніс, для празника ріс, а ти його в будень носиш!
Не знав, не знав, та як на те й забув!
Піднімайте, свині, хвости, бо глибоко морем брести.
На вовка помовка, а зайці кобилу з'їли.
На дубі свиня гніздо звила, а вівця прийшла та крашанку знесла.
Захотів з цапа молока, як він на попелі пасеться.
Якось-то Бог дасть: батько хату продасть, псів закупить — ніхто не приступить.
На одне око сліпий, а на друге не бачить.
Виміняв сліпий у глухого дзеркало на цимбали.
Давай, жінко, перцю — мед закушу!
Кумова хата горіла, а моя тітка руки нагріла — от ми й родичі.
— Помогай, Боже, нашим!
— А котрі ж ваші?
— Котрі подужають.
Ходив рак сім років по воду та прийшов додому, став через перелаз перелазити — розлив та й каже:
— От таке горе з швидкою роботою, хай би її трясця взяла!
Хоч ти, москалю, й добрий чоловік, та шинеля твоя — злодій.
ПОДОРОЖ У ЦАРСТВО НЕБЕСНЕ
Як був собі,
Та не мав собі,
Та наорав собі
На три плуга кваші.
Не вродила кваша,
А вродили раки.
Я послав тих раків
Гречку рвати.
А вони не нарвали гречки,
Нарвали сім кіп полину.
Я з того полину
Зробив на люльку тютюну —
Ще трохи й зосталось.
Став я, погадав,
Що робити мав.
Та й рішив сім хур ладнати —
У город Качавар базарювати.
А в городі Качаварі
Голова в голову —
Навильник сметани
Ще й в'язка борщу.
Наївся, напився,
На погоду задивився
Та й упав через колоду
І пролежав півтора году.
Як узнала ж мене муха,
Принесла мені хліба петруху.
Як узнав комарець,
Приніс меду корець.
А як узнала оса,
Схопила за волоса
Та й понесла на небеса.
А на небесах —
Церква з хліба зроблена,
Коржем укрита,
Сметаною прилита,
Бубликом замкнута.
Я бублика вкусив —
Вона й розчинилась.
А в церкві три попи,
Як яшні снопи.
Один сиряний,
Другий масляний,
Третій жиляний.
Я сиряного вкусив —
Він розкришився,
Масляного вкусив —
Він розтопився.
Жиляного вкусив,
А він не мириться
Та зіп'явся зі мною биться.
Бились, бились
І не помирились.
Тоді піп і каже:
— Бери свердла та долота
І йди до болота.
А там куй, куй,
Червиву собаку поцілуй
Та й іди додому.
Я дав попові кукиш:
— Що схочеш — купиш!
Пішов не на болото,
А де золоті ворота.
Кував, кував, поки царя сконав
І царицю, і царят,
І придворних кошенят,
І червивих собачат.
Покінчив на тому
Та й пішов додому.
ПЕТРО ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ
(1790—1865)
ДЕВ'ЯТЬ БАЙОК СПУДЕЯ КИЇВСЬКОЇ АКАДЕМІЇ
"... но не окончил полный курс учения, вследствие удара, нанесенного серцу пылкого юноши..."
Він тоді навчався у Київській академії (ось-ось мав її закінчити), йому тоді виповнилося 23 роки, він був, як згадуватиме його друг, запальним юнаком і вперше закохався.
Дівчина відповіла взаємністю, він звав її коханою, а вона його коханим... Це пізніше і на віки писатимуть: "Котляревський відкрив шляхи дальшого розквіту національної літератури. До письменників, які, наслідуючи Котляревського, не стали на шлях епігонства, а розвинули далі його традиції народності, належав насамперед Петро Петрович Гулак-Артемовський", а тоді Петро Гулак-Артемовський, народжений 1890 року, поступав (приблизно 1800—1801) до Київської духовної академії, яка на той час давала нижчу і вищу освіту і залишався у ній до 1813 року. Навіть ще не гадаючи розвивати далі традиції Котляревського і разом з усіма творити нову українську літературу...
Навчаючись — минав 12-й рік його спудейства, — Петро раптом закохався. А втім, у молодості це звичне діло. Коли ж і закохуватися, як не в молодості. Він — у неї, вона — у нього.
Зустрічаючись на схилах Дніпра, співали, побравшись за руки:
Починав завади він:
"Дівчино-рибчино,
Здорова була!
Чи вже ж ти, серденько,
Мене забула?.."
А вона йому жваво відповідала, чорнобровка юна:
"Ні, не забула
І не забуду.
Любила, кохала,
Любити вік буду!"
Але не все так склалося, як гадалося. Мудрі люди застерігають недарма: людина гадає-пєредбачає, а Бог (чи Доля) вирішує...
Радше доля. А вона кому яка випаде, така й буде, їм, молодим закоханим, і випала така доля — нещаслива.
"... но не окончил полного курса учения, — зішлемось ще на свідчення сучасника поета, — вследствие удара нанесенного серцу пылкого юноши кончиною одной любимой и влюбленной в него девушки, жертвы своекорыстных расечетов своих родителей, которые не хотели й слышать о
выходе дочери своей замуж за бедного студента и тем довели ее... до кончины".
Петро виступив на похоронах коханої ("теплое слово, произнесенное у дорогого гроба и произведшего, по словам товарища его по академии... глубочайшее впечатление на присуствующих"), залишив академю і Київ...
Недовчившись, вражений втратою коханої, пішов у світ широкий — без цілі й мети. Але якось зборов своє горе, опинившись в Бердичеві. Розпочав там педагогічну працю в приватному пансіоні, потім у польських поміщиків навчав їхніх чад-митрофанушек.
Час лікує. Мовби вилікував він і Петра Гулака-Артемовського, який за втратою коханої, так і не закінчив академії. Кілька років провів він чи не мандрівним педагогом, навчаючи дітей, спостерігаючи, вивчаючи життя народу підневільного і в першу чергу життя кріпаків у маєтках польських поміщиків — гонорових і свавільних.
Особливо надивився горя народного в маєтках магнатів Потоцьких. Там кріпаків катували за найменші провинності, а часом і без них... Розповідали, як познущалися з однієї жінки-кріпачки, яка залишила панщину, аби поховати власну дитину. Був вражений і тодішніми... гм-гм... лібералами, які виправдовували катування кріпаків. Один з таких уболівальників за долю народну писав (1818 р.): "Телесные наказания имеют производиться лозою, а не палкою; для несовершеннолетних же розгами. Они даются только за непокорство и лживый поступок перед начальством и должны иметь степени, начиная от одного и до семидесяти ударов".
А надивившись всього (особливо пізніше, на Київщині), Петро Гулак-Артемовський вирішивши вдатися до сатири, написав (раптом написав, хоч до того й не збирався) байку "Пан та Собака", де вивів і пана-самодура, і безправного селянина — Рябка.
З'явившись вперше в журналі "Украинский вестник" за грудень І8І8 року, байка "Пан та Собака" початкуючого байкаря швидко набула популярності — так на Україні народився байкар Петро Гулак-Артемовський.
Із "Писульки" до видавця:
"...ось Пана та Собаку... написав, та ще й то декторим панам може, так догодив, як Рябко своєму… бо мого Рябка у самому Петербурзі, у Москві і скрізь таки гладили не проти шерсті і приймали неначе кого й доброго..."
А за першою байкою пішла друга, за другою — третя, за третьою… 3а "Паном та Собакою" з'явилися "Солопій та Хівря", Тюхтій та Чванько", "Батько та син", "Дурень і розумний", "Цікаві й Мовчун", "Лікар і здоров’я", "Дві пташки в клітці", "Рибка"...
Загалом всього дев’ять байок.
І написалися, коли він, по суті ще спудей, сам недовчившись, подався
по Україні вчити інших. "А вже тоді віршомазів стільки наплодилося, що якби кождий ховав те на десять рік, що за годину набазгра, то б нігде було чоловікові й хати найнять за паперами" — це із замітки байкаря "Дещо про Гараська".
Не злякавшись такого рясного врожаю віршомазів, Петро Петрович творив та і творив. І відтворив у своїх байках, як сказав би Олександр Ковінька, симпатично і зримо побутовий колорит, уміло ліпив комічні ситуації, розкривав індивідуальні характери своїх героїв, віднаходив для них дотепні та яскраві ситуації, вчинки тощо.
Байки його, сповнені народного гумору й глибокого змісту були на той час прогресивними за своїми ідеями, Байкар швидко здобув успіх. Білецький-Носенко, український письменник і педагог, автор теж, між іншим, гарних байок, свідчитиме: "Я смело могу уверить, что сказочки г. Артемовского-Гулака читались с таким же неописанным удовольствием, как Энеида г. Котляревского, что многие вытвердили напам'ять целые тирады из них".
Плідним було перше десятиріччя (1817—1827) літературної праці Гулака-Артемовського — що відповідало загальному піднесенню в культурному й політичному житті країни у тих роках, а далі поет, як зазначають його біографи, більше займався своєю кар’єрою, а літературна творчість стала мовби "для домашнього вжитку". Все у нього на той час склалося добре, Петро Петрович стане високо шанованою людиною і не лише у Харкові. Хоча більше у Харкові. Не маючи знатності роду, створив пречудову кар'єру в Харківському університеті — не закінчивши повного курсу навчання, стає ординарним професором історії (1828), а через тринадцять років і ректором університету. Кар'єра й погубила його байкарство. Як і взагалі, припинила творчий злет літератора. Недарма ж Т.
Шевченко у передмові до другого видання "Кобзаря" "шпигне" його: "а г. Артемовський... в пани постригся" і забув рідне слово. Себто літературну творчість.
Зрештою, він відстав від літературного процесу — навіть відступив назад у порівнянні з тим, що створив у 10—20 роках, коли розвивав традиції Котляревського. Після 1827 року писав рідко і, як кажуть, не на своєму рівні. Здебільшого відгукувався віршованими супліками на ті чи ті конкретні події...
Віддав данину баладам. Хоча баладами він і відкрив, як зазначає критика, нові можливості розвитку української романтичної літератури, та все ж... Як байкар він стоїть у рідній літературі значно і значно вище балад.
Минуть роки, і колишній байкар П. Гулак-Артемовський зайнятий ректорством та педагогічною діяльністю (на його лекціях — яблуку не було де впасти, так його поважали і любили студенти), байок вже більше не
писав. А жаль!.. Адже саме вони, байки, і "вивели його в люди".
Але й те, що він залишив — 9 (дев’ять!) байок — забезпечили йому гідне місце в українському байкарстві.
На всі віки прийдешні.
Всього лише 9 (дев'ять!) байок, але це саме той щасливий випадок, коли кажуть: не в кількості суть.
Іноді, як він рідко задишався наодинці і мав якусь там годину-другу вільного часу, згадував свою далеку юність часів навчання в Київській академії, коли він закохався в одну дівчину, тяжко зітхне, пригадуючи її передчасну кончину — власне, загибель, — що її спричинить соціальна нерівність, ні-ні, та й замугикає сам до себе гірко-гірко ту пісню, що її він тоді співав коханій дівчині:
"Дівчино, рибчино,
Здорова була!
Чи вже ж ти, серденько,
Мене забула?"
А вона — з далекого-предалекого свого небуття, мовби йому й відповідає дзвінким голоском:
"Ні, не забула
І не забуду.
Любила, кохала,
Любити вік буду!"
ТЮХТІЙ ТА ЧВАНЬКО
( П о б р е х е н ь к а )
Mes jours sont le tissu d'un contraste étonnant —
Je ne vis qu'en pleurant, et je mourrai riant.
L'amour, pour tant de coeurs l'objet de plus doux charmes
Fut pour le mien la source et des maux, et des larmes!
Pour adoucir mon sort et mes regrets cisantsl
En poussant des soupirs, j'écris des vers plaisants.
Qu'il sont drôles, ma foi, ces destins que les nôtres!
Quoi!.. je pleure, et morbleu j'en fais rire les autres! 1
Автор Тюхтія та Чванька.
Наш віршомаз Тюхтій старих людей шанує:
Гарасько як звелів, він так і компонує.
Чи справжня, чи й на жарт, що тільки написав,
То так на дев'ять рік те в скриню і запхав;
А на десятий рік, як вийме й прочитає,
Побачить сам здоров, що там ладу біс має,
То в грубу так-таки і впре, шпаргалля все!..
От брат його, Чванько, слабкий уже на се!
Що начеркав, то так в друкарню і несе!
Але громада їх однако поважає:
Того ні сном не зна, другого не читає!
Скажіть, будь ласкаві: хто з їх дурніший двох?
Та глузду, гріх казать, скупенько у обох...
Так перший же хоч тим за працю надолужить,
Що в дев'ять рік хоч раз теплом собі услужить;
Другий — такий дурний, що мерзне він, дрижить,
А книжок же його—з п'ять сажнів так лежить.
1. XII. 1819
_____________________________________
1 Мої дні — це тканина з чудних контрастів: я живу, плачучи, і я плачу сміючись. Кохання — ці солодкі чари для багатьох сердець — було для мого серця джерелом болю та сліз. Щоби полегшити свою долю і свої пекучі жалкування, зітхаючи, я пишу забавні вірші. Яка ж бо, справді, смішна наша доля! Бажаючи плакать, я смішу інших!
ЦІКАВИЙ І МОВЧУН
( П р и к а з к а )
Цікавий, Мовчуна зустрівши раз, спитав:
«Від чого голосний так дзвін той на дзвіниці?»
«Від того, що (коли не втнеш сеї дурниці)
Всередині, як ти, порожній він», — сказав.
1. ХІІ. 1820
БАТЬКО ТА СИН
( Б а й к а )
«Ей, Хведьку, вчись! Ей, схаменись! —
Так панотець казав своїй дитині: —
Шануйсь, бо далебі, колись
Тму, мну, здо, тло — спишу на спині!»
Хведько не вчивсь — і скоштував
Березової кашки,
Та вп'ять не вчивсь і пустував —
Потовк горшки і пляшки.
І, щоб не скоштувать од Батька різочок,
Він різку впер в огонь та й заховавсь в куток.
Аж Батько за чуб — хіп! і, не знайшовши різки,
Дрючком Хведька разів із шість оперезав!..
Тоді Хведько крізь слізки
Так Батькові сказав:
«Коли б було знаття, що гаспидська дрючина
Так міцно дошкуля; гадюча я дитина,
Коли б я так робив:
Я б впер дрючок в огонь, а різки б не палив!»
29.Х.1827
ДВІ ПТАШКИ В КЛІТЦІ
«Чого цвірінькаєш, дурний, чого голосиш?
Хіба ж ти трясці захотів?
Що заманулося, чого ти не попросиш,
Чи сім'ячка, прісця, пшінця, чи то крупів,—
Всього ти в кліточці по саме нельзя маєш,
Ще й витребенькуєш, на долю нарікаєш»,
Так в клітці підлітка корив снігир старий.
«Ой, дядьку, не глузуй! — озвався молодий:
Не дарма я журюсь і слізками вмиваюсь,
Не дарма я прісця і сім'ячка цураюсь.
Ти рад пожорні сій, бо зріс в ній і вродився;
Я ж вільний був, тепер в неволі опинився».
1. ХІ. 1827
РИБКА
( Б а с н я )
В ставочку Пліточка дрібненька
Знічев'я зуздріла на удці черв'яка,
І так була раденька!
І думка то була така,
Щоб підвечіркувать смачненько:
Ну, дейко! до його швиденько!
То збоку ускубне,
То спереду поцупить,
То хвостика лизне,
То знизу вп'ять підступить,
То вирне, то пірне,
То сіпне, то смикне,
Вовтузиться, ялозиться і пріє, —
Та ба!., та ротеня таке узеньке, бач,
Що нічого не вдіє,
Хоч сядь — та й плач!
«Ой, горенько мені на світоньку, —
мовляє, —
За що мене так доля зневажає?
Тим пельку і живіт дала з ковальський міх,
Тим зуби, мов шпички, а нам на глум, на сміх,
Рот шпилькою неначе простромила!..
Ой, правду дядина небога говорила,
Що тільки на світі великим рибам жить!
А нам, малим, в кулак трубить!»
Так Пліточка в воді на долю нарікає, —
А на гачку — черв'як все хвостиком киває!..
Черв'як кива — аж ось! Зі дна
Гульк Щука!.. бовть!.. вона
За удку хіп!
А удка — сіп!..
З води шубовсть в окріп!..
«Ой, лишенько! Оце ж як дядина збрехала!..»
Із ляку Пліточка сказала.
І більш не скаржилась на долю пліточок,
За ласенький на удочці шматок:
Що бог послав, — чи то багато, чи то трошки, —
В кушір залізла, їла мовчки,
2. ХІ. 1827
ПАВЛО БІЛЕЦЬКИЙ-НОСЕНКО
( І774—1856)
НАВІТЬ ОДИН КВАНТ СВІТЛА — ЦЕ ЗДОРОВО!
Павло Білецький-Носенко не належав до тих творців, з чиїми іменами пов'язано становлення нової української літератури (насамперед Котляревський, Гулак-Артемовський, Квітка-Основ’яненко), але "оглядаючи літературний процес початку XIX ст., не можна оминути деяких маловідомих письменників, що відіграли певну позитивну роль у розвитку української літератури" — Б. Деркач.
До таких маловідомих письменників, які своїм бодай і скромним таланом внесли свою частку в розвій нашої літератури, і належить Павло
Білецький-Носенко, вчений, педагог, поет, автор балад, байок, історичний
письменник.
Народився П.П. Білецький-Носенко у 1774 році в м. Прилуках в дворянській сім’ї. Закінчив Шляхетський сухопутний кадетський корпус у Петербурзі, служив у війську (Катеринославський єгерський корпус), брав участь у воєнних операціях, за відвагу нагороджений золотим хрестом на георгіївській стрічці з написом "За труды й храбрость".
В чині капітана пішов у відставку, його обирали підсудком повітового земського суду (1801), працював помічником попечителя Прилуцького "богоугодного закладу" (1807—1809).
Тоді ж, розпочинає педагогічну діяльність. Як писатиме історик М. Маркевич, "зайнявся освітою шляхетських дітей у власному бупинку в передмісті Лапинцях під м. Прилукою".
У 1847 році йде у відставку в чині колезького радника. Для свого часу був вельми освіченою людиною, досконало володів кількома мовами, добре знав стародавню, нову світову, а також вітчизняну історію. (Його бібліотека нараховувала кілька тисяч томів латинською, французькою, німецькою, польською, російською, українською мовами — її він передасть громадським організаціям).
Займався науковою діяльністю, літературою, перекладав. Створив ряд балад — модних тоді в Європі, — писав інші поезії. Не маючи великого талану, не міг зрівнятися з класиками, але його ім'я було відомим у 20—30-х роках ХІХ ст.
Крім усього, віддав щедру данину сатирі та гумору.
Автор бурлескної "Горпиниди", що поряд із "Жабомишодраківкою? К. Думитрашка, "Вечорницями" П. Кореницького, "Вовкулаками'' С. Александрова, "Харьком" Я. Кухаренка та іншими бурлескно-травестійними творами, під впливом "Енеїди" І. Котляревського внесли, як зазначає критика, "певне значення в процесі становлення нової української
літератури". (Хоча "Горпинида" з'явилася друком вже по смерті автора, була зустрінута критикою суворо — мала хиби, — і до рівня "Енеїди", ясно, що не піднялася).
Писав також сатиричні казки.
І все ж серед його сатирично-гумористичного доробку головне місце займають байки, що з'явилися у 1871 році — збірка "Приказки в чотирьох частях''. Скомпонував Павло Білецький-Косенко''.
Збірка складається з шістнадцяти книг по чотири книги в кожній частині. 333 байки, вміщені тут, написані поетом в 10—20-х рр. позаминулого століття.
Сам автор, зазначав, що ті 333 байки "переделаннне с лучших французских (почти весь Лафонтєн й Флориан), немецких и российских баснописцєв". Українською, звичайно, мовою, з українським колоритом,
деталями українського побуту, з народними характерами, тож деякі з них
стали наче новими (оригінальними) творами.
Це ж треба! Павло Павлович, дворянин, все життя якого минуло в російськомовному оточенні — вдома, на навчанні в столиці імперії, у війську, на війні, на цивільній службі, де навіть заборонялося розмовляти "по-хохлацкому", а української мови не забув і писав байки тільки рідною мовою. Вже за одне це (що писав байки рідною мовою, не заявляючи, як сьогодні заявляють деякі зденаціоналізовані, що їм, мовляв, "по-руському какось зручнєй") заслуговує нашої поваги і шани.
"У 70-ті роки вони, звичайно, не могли стати помітним явищем в українській літературі, — зазначає критик, — оскільки на той час уже були високохудожні зразки в жанрі байки, створені Є. Гребінкою і Л. Глібовим. Проте кращі байкарські твори Білецького-Косенка, як оригінальні, так і перекладні, завдяки наявності в них окремих реалістичних тенденцій, елементів демократизму й гуманізму, завдяки простоті й дохідливості, не втратили і сьогодні певного мистецького і пізнавального значення. У передмові до збірки "Приказки" Білецький-Носєнко говорить про те, що його байкарські твори адресовані насамперед широкому демократичному читачеві; він впевнений, що їх читатимуть.
Од гір Хорватських до рівнин,
Де Дніпр реве в борах, мутить піски під кручой
Під кельями святих пливе де тихий Дін...
Його байки переважно алегорично-повчально-дидактичного змісту, хоча деякі наповнені суспільним життям і його вадами, вони повинні йти у "великий світ, жартуючи "людей учить", "простецький глузд к добру хоч трохи возворушить".
Закликав до добра, а це вже не мало. А ще байкар славив чесну працю — єдиний шлях до добра. Він висміював несправедливий суд, держустанови де грабують просту людину, де працює самодурство й принуки. Хоча б як це
змальовано у байці "Тяжба" — а це й сьогодні актуально, і завтра-позавтра буде теж на черзі денній.
Правда, критика, ні-ні та й "шпигає" байкаря. Мовляв, у нього є ряд творів, у яких виявилися консервативні (але ж не всім революціями займатися — В.Ч.), а часом і відкрито реакційні тенденції..." Автор, мовляв, у деяких своїх творах прославляє доброго монарха (ми таких ''добрих монархів" за есересерії 70 з гаком літ славили, і скільки надій на них покладали! — В.Ч.), говорить, що не можна "весь світ равенством наділить..."Гай, гай, історія нас вчить, що таки й справді не можна. Весь світ наділить рівністю. Свідчить пані історія, що рівність для всіх століттями й тисячоліттями залишається, на жаль, усього лише мрією людства. Хоча б і золотою, але вона все одно залишається примарною.
Ось чому байки П. Білецького-Носенка і сьогодні являють певний
інтерес і належать до нашого байкарського активу.
Павло Павлович писав і російською мовою, в тім числі й байки. Хоча б
"Сто басен в четверостишиях".
Білецький-Носенко не лише переклав російською мовою деякі романи, а й також написав історичний роман в трьох частинах "Зиновий Богдан Хмельницкий. Историческая картина событий, нравов й обычаев ХVП века в Малороссии". Це одна з ранніх спроб (роман, ясна річне вільний від недоліків) у нашій літературі художнього опрацювання сюжету про історичні події 1648—1654 років, про Богдана Хмельницького та про його бойових побратимів... Жаль, але цей історичний роман Білецього-Носенка так досі й не видано. Чорновий автограф роману "Зиновий-Богдан Хмельницкий" зберігається у відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки Академії наук України.
А щодо того, що талант його скромний, то... Квант — мінімальна кількість, яку поглинає або віддає фізична величина, коли вона перебуває у нестаціонарному стані.
Тож і хочеться нагадати, що Сонце наше — основа життя на Землі, — теж складається з фотонів і квантів. Власне, його світло. Малесенькі кванти всі разом і створюють те світло, що ним сонце осяває нашу Землю.
Отож, пишіть. Навіть і тоді, коли у вас талант та здібності виявляться скромними — не всім же класиками бути. (У кожному лісі є підлісок).
Тож пишімо. Аби сонце нашого Сміху, завдяки й нашим квантам світла, ніколи не гасло, а гріло нас і бадьорило.