Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
НА ПЕРЕЇЗД ПАВЛА КЛЮЧИНИ ДО РОМЕН
Не високого він "чина" —
Вчителем Павло Ключина,
Та для шани є причина —
Добрий друг — байкар Ключина!
Хто ж то серце не відчине
З Конотопщини Ключина?!
І Ромен Ключину зна —
Переїхав до Ромна!
Байкарям і вчителям
Рівну шану я віддам,
Першому ж між них — Ключині, —
Педагогу і Перчині!
P.S.
Буде ще не лишнім —
Це підкреслить мушу,
Що сподобавсь Вишні
Ще один Павлуша!
Олекса Ющенко
" ВЕЛИКА ЦЕ, ТОВАРИШІ, РАДІСТЬ!.. "
Такими словами Остап Вишня свого часу вітав появу нового байкаря, взагалі, сатирика, гумориста талановитого, — Павла Ключини, учителя з Сумщини.
Це вже добре, що він учитель, а він до того ще й байки почав писати.
І не те добре, що Павло Ключина почав писати байки, а добре те, що він понаписував хороші байки, талановиті.
Ми не знаємо, чи давно Павло Ключина почав байкарювати, ми лише знаємо те, що вже років, мабуть, із вісім, як його байки друкуються в «Перці».
А оце недавнечко «Перець» узяв та й видав у своїй бібліотеці збірочку байок Павла Ключини, яка (збірочка) так і зветься: «Павло Ключина. Байки».
... Байка... Що воно таке за штука байка і чому «сіє» важливе?
Не будемо ми нічого про байку вигадувати свого, а нагадаємо, що про неї говорять досвідчені у цій справі люди.
Славнозвісний наш байкар Леонід Глібов про байку говорить так:
Здається — байка просто бреше,
А справді — ясну правду чеше.
В.Г.Бєлінський, геніальний російський критик, дуже серйозно ставився до байки як до літературного жанру і називав байку «прекрасним родом поезії»:
«Байка, як і сатира, була і завжди буде прекрасним родом поезії, доки будуть з'являтися на цьому поприщі люди з талантом і розумом».
У чому, за Бєлінським, суть байки? Що слід знати байкарям (та й не тільки байкарям)?
«Сучасну нам дійсність, — говорить В. Г. Бєлінський, — неможливо малювати в дусі і формі шекспірівської драми. Те ж саме можна сказати і про байку. Езоп не годиться для нашого часу. Вигадати сюжет для байки дуже легко («ничего не стоит»), та й вигадувати не треба: беріть готове і вмійте розповісти і застосувати (курсив В. Г. Бєлінського. — О. В.). Розповідь і мета — ось у чім суть байки; сатира та іронія — ось її головні властивості».
Одного часу було загуло про те, що байка як літературний жанр уже віджила, що для нашого, мовляв, часу, байка непотрібна і т. д. і т. ін.
Нам здається, що гудіння це виникло тому, що не з'являлися, мабуть, «на цьому поприщі люди з талантом і розумом».
Появилися люди «з талантом і розумом», які вміють розповідати, вміють застосовувати, і в радянській літературі заблищав «прекрасний рід поезії — байка».
Чи відповідає вищезазначеним вимогам, як байкар, Павло Ключина?
Свій відгук Остап Вишня, вітаючи Павла Ключину із вдалим дебютом, завершив такими словами (для вчителя з Сумщини це було як перепустка на Олімп):
"От і маємо ми з вами в радянській українській літературі ще одного талановитого байкаря. Велика це, товариші, радість!.."
І до цих слів класика нашого Сміху додати нічого.
Павло Юхимович Ключина (Ключник) народився у с. Великий Самбір Конотопського району Сумської області в селянській сім’ї. Закінчив Глухівський учительський інститут (1931). Вчителював. Потім — Велика Вітчизняна війна. І знову вчителювання.
Друкуватися почав з 1944 року. Видав збірки байок "Байки", "Лев, Осел та Заєць", "Нові байки", "Пшениця і Кукіль", "Солов’ї та Жаби", "Муха на пасіці", "Ведмідь гне дуги", "Свиня в садку", "Завзяті рогачі" (1955—1968).
ВЕДМІДЬ ГНЕ ДУГИ
Один Ведмідь узявся гнути дуги.
Про це дізнались всі округи.
Сам Лев наказом сповістив усіх:
"Ведмідь наш дуги гне...
Повчитися не гріх".
Від того й почалось. Малі й дорослі
Вивчали скрізь ведмежий досвід.
Бобер намалював його портрет,
За цю ідею ухопились інші...
Шпачок, прославлений поет,
Ведмедю присвятив найдовші вірші...
Нарешті в гай заглянув Лев.
І що ж побачив він?
Посеред гаю
Велика купа зламаних дерев,
А дуг немає.
Ведмідь ламав дерева, а не гнув.
Лев подивився, гривою труснув:
— Чорти б вас тут і гнули і крутили!
Щоб місця не знайшов ніхто!
Даремно тільки славу розпустили.
Хто кашу заварив?
Відповідайте!..
Хто?
ОБУРЕНИЙ ТИГР
Комар старого Тигра укусив.
І Тигр обурився: — Не може бути!
Комар п’є кров? О господи, спаси
Невинних нас
від кровопивців лютих!
МАНДРІВНИЙ ШПАК
Вернувся Шпак з далеких берегів.
— Що бачив там? — всі кинулись до нього.
- Ой, надивився! Скільки там жуків,
- Личинок всяких, павуків...
— А ще що бачив ти?
— Та й більш нічого.
Для мене досить і цього.
Ог-го!
— Ех ти, — сміялись птиці лунко. —
Та ти на все дивився... шлунком.
ПЕТРОВІ СЛІПЧУКУ
авторові збірки "Колоски та Будяки"
Уважно прочитав я всі твої байки:
Є справді колоски і будяки.
НА ЛІТЕРАТУРНОМУ ШЛЯХУ
Стою, дивлюсь —
мелькають кожну мить:
За Кисельовим Кисельов біжить,
Олійник за Олійником іде...
А Гоголя
не видно щось ніде.
НЕМОВ ПРИКУТИЙ
— Херсонщино! Мій рідний краю! —
Поет у Києві зітхає, —
Про тебе знов і знов співаю,
До тебе думкою літаю,
До тебе рвусь — в степи безкраї...
А хто ж поета не пускає?
ЛІРИЧНИЙ ДВОТОМНИК
Скільки ніжних розмов,
Скільки щастя і муки!..
Один том — про любов,
Другий том — про розлуку...
ЄВГЕН КОЛОДІЙЧУК
ГУМОРИСТ-САТИРИК З НЕТРАДИЦІЙНОЮ... МЕДИЦИНОЮ
Народився 12 вересня 1940 р. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Працював у газеті «Молода гвардія», журналі «Україна», нині — в газеті «Урядовий кур'єр».
Автор близько 10 книг сатири і гумору, а також популярних видань з питань нетрадиційної медицини та народознавства. Член НСПУ, лауреат літературних премій ім. Остапа Вишні та Степана Олійника.
—Друже Євгене, що ти маєш на увазі під терміном "нетрадиційна медицина" — даруй, знахарство? Шаманство з різними там...м-м... екстрасенсами? Цілюще зілля? Бабки-травознавці? Чи якісь інші народні способи лікування?
—Під нетрадиційною медициною в першу чергу маю на увазі фітотерапію — траволікування. Тисячоліттями українців здебільшого лікувала Природа, трави — не хірургія, не хіміотерапія, не мертва і чужа людському організмові (а почасти й шкідливе — маємо чимало хвороб і від ліків) захімізована фармацевтика; ще по війні бабусі та матусі лікували нас виключно травами, і росли ми здорові та дужі, і не знали лікарів, аж поки розбрелися по містах, по осередках сучасної цивілізації, захімізованої, зафармацевтованої, де ні повітря, ні води, ні їжі чистої, ні, до речі, досвідчених фітотерапевтів, які б перейняли тисячолітній досвід української народної медицини, вони б, такі дипломовані фахівці, мали би бути в кожній поліклініці.
А досвід бабусь-знахарів (від слова — знати), які лікували вишіптуванням, змовлянням, молитвою, викачували яйцем чи виливали воском, або ж спалювали льон (так мене досить успішно лікували в дитинстві від рожистого запалення, а в Києві в такому випадку різали в лікарні ногу хірурги...)? Той досвід, так само як і лікування лазнею, банками чи п’явками, або апітерапію, тобто бджололікування, — взагалі практично ніхто не вивчає, хіба що окремі ентузіасти.
Зате форсуємо хірургію та фармацевтику, бо тут колосальні прибутки: медицина стала великим бізнесом, і не тільки в нас, а в усьому світі.
— Вона краща за... традиційну?
— Нетрадиційна, народна медицина не можна сказати, краща чи гірша — так твердити, мабуть, некоректно. Вона просто інша. І ці два напрямки офіційна та нетрадиційна — мають працювати разом, в одній упряжці, гармонійно доповнюючи одна одну. Так, як це є на Сході, скажімо, в тому ж В’єтнамі є інститути народної і офіційної, європейської медицини. Знав лікарів, які практикували у Києві і які закінчували ці два вузи. Там хворий за бажанням може звертатися чи до європейського лікаря, чи до "народника".
У терапії, а особливо в профілактичній медицині замість хімії можна пропонувати хворим широкий спектр трав. Але в екстрених випадках — хірургія, хіміотерапія (скажімо, ті ж антибіотики) незамінні.
—А сам, дозволь поцікавитись, до якої держлікарні приписаний?
—Записаний до письменницької лікарні. Але в більшості випадків, для профілактики, чи при хронічних захворюваннях, звертаюся до знайомих травників. При термінових болячках, звичайно звертаюся й до лікарів з поліклініки.
Отак в парі "народники" та офіційні ескулапи і мали б тягти воза медичного та дбати про наше здоров’я.
І резюме. Отак ці два крила, про які була мова, — українська фітотерапія, яку я найбільше сповідую, плюс сміхотерапія, якій присвятив усе творче життя — у своїй високості зливаються і несуть людям здоров’я, гарний настрій, позитивні емоції, творять у кінцевому підсумку добро.
А хіба ж це не основне завдання кожної людини на землі, а тим паче письменника — творити Добро?
Два крила моєї творчості — гумор і нетрадиційна, народна медицина. Гумор пишу з юних літ, про медицину пишу понад чверть століття. Видав на цю тему три книжки.
Власне, гумор — це теж своєрідний і дійовий та потужний метод лікування Словом. А зцілення веселим словом, так звана сміхотерапія — досить нині розповсюджений і потужний напрямок медицини за кордоном, — як у Європі, так і на Сході, в Індії, інших країнах. І є там чимало прикладів коли сміх, позитивні емоції, отакі сеанси сміхотерапії як перегляд, скажімо, кінокомедій ставили хвору людину на ноги.
Євген Колодійчук
НАВІЩО ТІ ГРОШІ?
Світ схибився на грошах. Звихнувся на доларах. Ніяк не допетраю: нащо людям гроші? Та ще й такі дикі...
У поляків — чотири сотні зарплата. Не гривень — «зелених». Три сотні — пенсія. У чехів — ще більше. В Америці — там взагалі подуріли: дві тисячі доларів, читаю у пресі, дають старим пенсії. Навіщо? Що з ними робити? Кошмар!
Тут три сотні гривень тої пенсії — і то не знаєш, куди їх подіти. Чи за квартиру платити, чи на базар два рази піти.Чи з товаришем за чаркою кави
раз добряче посидіти...
Якби мені в місяць платили дві тисячі баксів — я б від них відбрикувався руками й ногами. Ну, рік би ще, може, й потерпів. Купив би собі машину. Стару якусь тарадайку. Бо нову «позичать»... Може, навіть два роки якось витримав би. Ще б дачу придбав. Яку-небудь собачу будку. І все! Клямка! Більш мені нічого не треба! Решту би відправляв у благодійний фонд для олігархів.
Он передавали по радіо, два наші бідняки мають по мільярду «зелених». А третьому бідоласі, головному адміністратору, не вистачає до мільярда двісті тисяч. То що мені, жалко? Якби я отримував дві тисячі пенсії — тисячу б йому щомісяця точно перераховував.
Бо навіщо мені два «куски» в місяць? Рекет дражнити? З тещею дебати розводити? Ночами не спати? В трамваї на всі боки оглядатися — чи злодій десь не чигає?
А олігарху грубий гріш пригодиться. Футболіста в Африці купити. Чи якесь обленерго удома придбати. А на депутатів як ціни підскочили! Он в кулуарах кажуть — по мільйону кожен бере, щоб до більшовиків пристати.
Ну, а на президентські вибори — там взагалі прірву грошей треба. Кожному виборцеві найменш по десятці — на пляшку і пончик. А їх же мільйони! І з кожними виборами — все нахабніють. Вже на рідну десятку той електорат не дуже й клює. Тільки
давай «зелені»!
Виборця — купи, виборчу комісію — замогорич, міліції, щоб отих різних спостерігачів ганяла — гонорар дай, радіо, пресі, телебаченню — суму кругленьку відстібни. А там же хвилина реклами — десятки тисяч доларів коштує...
Ні, не буду я машини і дачі купляти. Буду спонсором. Помагатиму найбіднішому з найбагатших. Хай прямим ходом шурує у президенти.
А без машини можна прожити. Я до «кравчучки» мотор куплю. Від бензопилки «Дружба». Ганятиму, як реактивний. Правда, жінка заявила, що в такий лімузин не сяде. Каже, на «джипі» було би престижніше. Не розуміє, що «джипів» у місті тисячі. А моя «кравчучка» на реактивний тязі буде в столиці одна. Та що у Києві: такого ноу-хау немає ніде в Європі!
Чогось останнім часом нас в ту Європу налигачем тягнуть. Не поїду я туди. Ні поїздом, ні літаком, ні своєю «кравчучкою». Хай нас туди не тягнуть. Там же платня — страшно сказати — до п’яти тисяч доларів доходить. А доброму лікареві або професору і всі десять можуть всучити.
Нащо професору десять тисяч? Як він спокійно сидить собі в нас на базарі. Торгує колготками. Дихає свіжим повітрям Не морочить голову якимись там відкриттями, монографіями міжнародними симпозіумами. І на перлову кашу завше собі заробить. Письменник теж не наживає за робочим столом геморою.
Гуляє собі по місту — в обнімку з Музою. Збирає під час моціону порожні пляшки. І отримує щодня гонорар. У пункті прийому склотари.
А колишній вчитель не псує собі нерви в школі із тими горлопанами. Він спокійно собі продає у підземному переході навчальний посібник для другокласників. Під назвою «Русский мат». У рамках програми року Росії в Україні.
Не хочу в Європу. Хочу назад до старшого брата. Там ми жили, як при комунізмі. Годували безплатно. Одягали на дурняк. І возили безкоштовно. По всьому Союзу. На Колиму, Воркуту, Соловки — без всяких там віз. Нікому не треба було тої валюти.
І нічого жили собі люди. Сімдесят з лишком літ. Без усяких там доларів та євро. Ще й співали: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек». Бо гроші — це рабство.
А ми заздримо олігархам. Хай в кишенях вітер свище. Але це — вітер волі!
ВІДДАЙ МОЮ НОГУ
Плачуть, ниють, стогнуть, розпускають нюні:
— Жити стало погано!
Чому погано? Кому погано? Хто сказав — погано?
«Ходять чутки, що ціни будуть піднімати». Ну й хай собі ходять, щоб їм ноги повсихали. Більші ціни — менше м'яса. Менше м'яса — менше в наших шлунках буде атомних реакторів. З отими уранами й стронціями.
Вся Європа їсть овочі й фрукти, запиває соками. А тут — давай ковбасу. Та на ті наші варені ковбаси собаки бродячі здалеку гавкають. А він своєї: не буде ковбаси — страйкуємо!
Ну й страйкуй. Он я читав колись у газеті таку замітку. Застрайкували за кордоном лікарі. Так у цей час смертність там різко скоротилася. А в нас той страйк буде ще кориснішим. Бо лікарів удвічі більше, ніж у Європі. А чим більше лікарів — тим більше хворих, чим більше міліції — тим більше бандюг.
Транспортники лякають: «Буде мала зарплата — зупинимо всі тролейбуси». Дай Боже! Здоров'я своє завдяки вам зміцнимо. Свіжим повітрям подихаємо. Інфарктників стане менше, як ходитимемо пішки.
«Воду гарячу не дають, світло на дві години вимикають»...
То й що? Один відставник мені розказував. Служив на далекій Півночі. Так там півроку — день, півроку — ніч. Світла нема. Час є. Жінка під боком — є. Каже — восьмеро дітей за ці полярні ночі удвох з дружиною надбали.
А тут — демографічна катастрофа. Смертність більша за народжуваність. Та у нас в Україні світло треба взагалі цілодобово вимикати!
Ах-ох — національна трагедія: вдень не працюватиме телебачення. Зате ж економія яка! Електроенергії треба менше. Вугілля — менше. Бойовиків і порнофільмів на екрані — менше. Повій на вулиці — менше. Злочинців у тюрмах — менше. Роботи міліції — менше.
А ви робите трагедію. Коли на екранах нема мордобою та безкоштовних уроків сексу.
Скиглять: «Тіснота в транспорті, не можна втиснутись». А для мене тепер цей транспорт — пересувний цирк, мандрівний театр і клуб «Для тих, кому за тридцять». Скільки там концертів надивишся!...
— Муж-ж-чина, я вихажу!
— Ну то йдіть на здоров'я. Привіт чоловікові.
— А мая нага — в вашей сумке!
—Яка, ліва чи права? Та не клав я їх в сумку. Кому ваші ноги потрібні...
— Слушай ти, рекетир. Оддай мою ногу. Бо оддаси Богу душу. Якраз коло Лук'янівського цвинтаря.
Ну, де іще на дурняк почуєш такий концерт гумору?
Де іще можна пригорнутися так до чужої молодички?
Не встиг сісти в тролейбус, чую — обхопили мене за стан. Дивлюсь — якась жіночка. Не може коло дверей утриматися. Щоб не вивалитись на вулицю, вхопилася за мене.
—Ви тісніш пригорніться, — кажу. — Отак. І не за талію, а за шию. Так буде зручніше. І не боком, а обличчям до мене станьте. Можете голову покласти мені на плече. Бачите, як нас пресують. Хоч не хоч, а доведеться цілуватися.
Ви де виходите? О, і мені там. Може, в одному будинку живемо? Давайте сумку — до хати вам донесу. Хліба нема? То по дорозі купимо. А пляшка вдома є? Добре. Чоловіка нема? Ще краще. Не треба вам гроші тратити, оголошення до цих газет писати. Бачиш — на дурняк познайомилися. Як тебе звати? Тося? Дуже приємно. Мене Петро.
Дай тільки подзвоню з автомата додому, щоб мене не чекали, їду терміново у відрядження. На три дні. А там видно буде...
Не тролейбус — загс на колесах. А ви плачете — тіснота...
ҐВАЛТ, РІЖУТЬ!
— Хворий, лягайте!
— Куди?
— На каталку.
— Чого?
— Поїдемо. На операцію.
— На яку операцію?
— Ви Коваль?
— Ні, Ковальчук.
— Ну, все одно. Й вам не завадить. Розріжуть, подивляться, чи все нормально.
— Та не треба мене різати! Я не просив.
— Хворий, не вередуйте. Скидайте штани, дамо укола. Вас хірург жде. Анестезіолог чекає. Медсестра операційна до роботи готується. Ціла бригада задіяна. А ви опираєтесь.
— Мені терапевт, а не хірург потрібен!
— Терапевти у нас — дефіцит. За «бугор» поїхали. А хірургів ще є. Удвічі більше, ніж на Заході. Хочете, щоб вони без роботи сиділи? Зарплатні не отримували? Щоб діти їхні з голоду повмирали? Бачу, що не хочете. Ну, то хутчіш лягайте...
— Докторе, є хворий. Ледве відловили.
— Чудово. Приступаємо до операції. Спирт у нас є?
— Та нема, вчора у заввідділенням був день народження...
— Хворий, може, у вас є півлітра? У коридорі, у дружини? Чудово! Де анестезіолог?
— В ординаторській. Нові джинси міряє.
— А операційна сестра?
— На базарі. Скальпеля купує.
—Хворий, може, у вас є скальпель? Немає? Погано. Треба зі скальпелем тепер ходити. Часи такі настали. Раптом «швидка» забере. Чи рекетир уночі біля парадного щось попросить... і рентген-апарата вдома нема? Нікуди не годиться. Пора куплять.
Хоча б у складчину. Удвох з сусідом. Ми свій по бартеру на спирт медичний обміняли.
—Іване Михайловичу! Є скальпель. У санітарки позичила. У неї чоловік комерсант. Отримав гуманітарну допомогу. Від американських рекетирів. Можна починати, Іване Михайловичу! Хворий, роздягайтесь!
—А котра година? О, вже обід. Галю, нагрій чаю. Хворий, одягайтесь. Ви часом не наркоман? У вас нема наркотику? Не маємо чим наркоз давати. Зрештою, це недовго. Ви потерпіть з півгодини. І апендицит — тільки гавкне.
— Іване Михайловичу, до телефону!
От не дадуть працювати. Перервали на найцікавішому місці... Хто там питає: чоловік, жінка?
— Та жінка.
— Як її звати?
— Інна!
— Тоді біжу! Галочко, подивіться, щоб хворий не втік з операційної.
— Іване Михайловичу!
— Що таке?
— Он «Чорна рожа» йде по телевізору. Сто тридцять шоста серія.
— Везіть його до палати. Завтра кінчимо.
— Кого?
— Операцію.
— Іване Михайловичу! Вас до телефону!
— Що таке? У нас не Коваль, а Ковальчук? Не того дівчата привезли? Помилилися? Ну, голубонько, яка різниця. Усі в нас хворі, здорових людей практично тепер нема. Розріжемо, глянемо, як все нормально — покладемо все на місце. Нічого собі не заберемо. Що за люди — не дають працювати. Хто там наступний? Коваль? Давай Коваля! Чим привезли? «Швидкою?» Мерседесом? Кіньми?!.. І бичок до воза на шворці прив'язаний? Давайте його сюди!
— Кого? Бичка?
— Та якого бичка? Тобі, Галю, все бугаї в голові.
— Та не бугаї, а бички в нього. Ціла ферма. Відгодівельний комплекс. Бачите, як реве. До гурту проситься...
— Негайно хворого на стіл! Гукайте всіх од телевізора. Видно, діло серйозне. Раз бичок під вікном реве...
АНДРІЙ КОЦЮБИНСЬКИЙ
А ВІН СІЄ... СМІХ
Павлоград — це не тільки місто обласного підпорядкування Дніпропетровської області, райцентр на річці Вовчій (басейн Дніпра), не тільки один з промислових центрів Західного Донбасу (10 шахт), а й також... Андрій Коцюбинський... Ні, ні, не заперечуйте мені і не сумнівайтеся, і не дивуйтеся, бо я так твердо переконаний. Серед славних павлоградців він посідає одне з належних йому місць. Тридцять з гаком років (народився на Черкащині, закінчив Київський педагогічний університет ім. М. Драгоманова), працював у Павлограді на редакційній роботі — міськрайонка „Світло Жовтня" (тепер — міжрегіональний „Рідний край") — був відповідальним секретарем, заступником редактора, а в останні роки ще й фоторепортером за сумісництвом. Як сам зізнається, „32 роки орав, сіяв і збирав „урожай" на цьому газетному полі. А ще 20 років керував міською літературною студією!" І писав, видавши за цей час збірки гумору „Березова каша", „Троянди для незнайомки", „Весілля на Венері", збірки оповідань для дітей „Суниці з вовчої галявини", „Засекречений тайм".
Нині пенсіонер (і гумористи, на жаль, стають пенсіонерами!), але все одно готує до друку журнал „Бористен", пише, видається. Ось нині вийшла збірка творів написаних за останні 15 років „П'ята колона... Краплені гуси". Видання журналу „Бористен". (Завдяки підтримці шляхетних добродіїв діаспори США та Канади — довгий список оних добродіїв додасться у виданні). Гуморески, мініатюри та різні витребеньки (віршований гумор), переклади з білоруських сміхотворців і складають збірку. А ще „Між іншим", афоризми.
З передмови Фіделя Сухоноса до збірки А. Коцюбинського:
„У нього є правдиво талановиті, чесні, свіжі твори. Але ніколи не чув од нього якоїсь завищеної самооцінки. Тверезий погляд на свою творчість та деяка самоіронія — ось що характерно для пана Андрія, коли він говорить про свою письменницьку робітню..."
І збірка його має значення не лише для Павлограда, зі згадки якого ми й почали свій короткий відгук, а й для всієї української гумористики. А тому „Вишняк", високо шанований у народі й вельми авторитетний, зобов'язує всіх, хто коли писатиме про наш гумор, неодмінно згадувати і пана Андрія... Так, так із Павлограда, з краю гірників і хліборобів. А ширше — з України.
За дорученням „Вишняка"
перший заступник першого заступника
Глави Адміністрації,
добродій і кавалер Панько ПЕЧЕРЯНИН,
а також друг його, товариш і брат В.Ч.