Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
ДЛЯ ЧОГО ЦВЯХ ТОМУ, ХТО ЗАМІСТЬ БУГАЯ?
Випадок, про який розповіла мені Валентина Миколаївна Манжура, дуже скидався на вигадку, анекдот. Але після одного з концертів у Оріхівському районі Запорізької області, де я розповів його зі сцени, до мене підійшли дві жіночки й сказали, що подібна історія насправді трапилася в їхньому селі...
Молодий фермер одружився й узяв собі жінку з міста, як тут кажуть, городську. Зрозуміло, що новоспечена фермерша була в питаннях сільського господарства, що називається, ні в зуб ногою. Проте, слід віддати їй належне, потроху вникала в суть нових для себе проблем і згодом набралася досвіду. А на самому початку цього набирання досвіду, кажуть, трапилося з нею таке.
Оскільки господарство спеціалізувалося на тваринництві, у фермера був відносно невеликий корівник — на 120 голів. Питання продовження роду поголів'я добросовісно виконував племінний бугай Яшко. Та він серйозно занеміг і довелося бідолашного відправити на бойню.
Увечері того ж дня три корови пішли в загул, тобто їм украй треба було до бугая. А позаяк свого вже не було, а в сусідів, як вважав фермер, бугай — слабенький, господар звернувся в районний центр штучного запліднення. Звідти обіцяли негайно прислати спеціаліста. І як на те, самому фермерові треба було їхати в обласний центр у термінових справах. От він і говорить своїй молодій дружині:
— Зараз сюди приїде запліднювач.
— Це той, що замість бугая?
— Еге ж, саме той. Ходімо, покажу тобі, яких корів треба обслужити.
Зайшли вони до приміщення, чоловік показує на корів:
— Ось цю, цю й оцю. Запам'ятала?
Дружина не дуже впевнено кивнула головою. І фермер, щоб вона нічого не переплутала, біля кожної корови, яку треба запліднити, на стовпчику забив по цвяшку. 1 поїхав з дому.
Приїжджає спеціаліст зі штучного запліднення — огрядний чоловік з невеличкою валізою. Запитує хазяїна.
—Його немає, — каже дружина, — але я в курсі справ. Йдіть за мною.
Зайшли вони до корівника, жінка показує спеціалістові, як і навчив чоловік:
- Ось цю, цю й оцю!
- Зрозуміло, — відповідає спец. — О, а для чого тут цвяхи забиті в
стовпчики?
— Ну, — ніяковіючи відповідає початкуюча фермерша, — мабуть, щоб ви на них свої штани вішали.
Коли до спеца дійшло, як молодичка уявляла собі цю процедуру, він довго не міг почати роботу. Через приступ шаленого реготу...
СПРОБА ЕКСПРОПРІАЦІЇ
Ми з моїм другом письменником Пилипом Юриком якось потрапили на мітинг «лівих». Що ми там почули і що було далі — читайте нижче.
Зібрались «гнані і голодні»
На заклик нинішніх вождів,
Як у вулкановій безодні
Кипів їх справедливий гнів.
Кричав на мітингу оратор,
(З червоним носом і значком):
«Новий буржуй-есплуататор
Тримає всіх під каблуком!
У вас зарплата куца й стреси,
А в них мільйонів — ніде діть!
У них «тойоти» й «мерседеси» —
Та доки ж нам таке терпіть?!»
Ще довго той діяч балакав
Й завершив:
«Слово в нас тверде:
Хай пам'ятають буржуяки —
Експропріація гряде!»
Сприйнявши слово те, як заклик,
Гурт комуністів-роботяг —
Міцні та дужі, мов Геракли,
Під вечір перекрили шлях.
Звели високу барикаду
І дочекалися-таки.
«Дивіться, їдуть, ідуть, гади!
Гей, приготуймось, мужики!
Як вийдуть — беремо за барки
І експро... прі... пру... припремо!»
Ось підпливли дві іномарки,
Тривожно пискнуло гальмо.
Враз оточили нуворишів:
«Ану, виходьте, буржуї!»
З салону вчулось:
«Тіше, тіше,
Здесь ми, товаріщі, своі!»
«Тамбовський вовк тобі товариш
І всім буржуйчикам твоїм!
Накравсь, тепер ще й мізки париш?»
«Да что ви? Щас всьо об'яснім:
Ми іспугаліся малєнько,
У одного із нас понос...
Здесь я, товаріщ Сімонєнко,
В машине следующей — Мороз".
... В гурті тих вождів признали,
Сердито сплюнув хтось: "Козли!"
Речей не експропріювали,
А пасажирів постидали
І мемеля таки дали.
Чи так було, чи ні — не знаю.
А може, й не було.
Проте єхидненко питаю:
Хіба так статись не могло?
ПІДСТУПНИЙ ТРЮК
Одного разу Лебідь, Рак і Щука
Сукупний бізнес вирішили втнуть,
Домовившись утрьох, — нехитра штука —
Тягати воза скрізь, куди пошлють.
Послали їх на поле гній возити.
Потрібне діло, що там говорити.
Отож, впряглися.
Рак бадьоро свиснув:
Враз кожен піднатужився, натиснув,
А позаяк при силі всі були,
То легко з місця воза потягли.
Вже дві версти чи й більше відмахали,
Аж раптом...
— Стій!!! —
сердито пролунало.
— Вам хто дозволив цей підступний трюк?! —
На бізнесменів кинувся Віслюк. —
Ви тут наробите такого, дай вам волю...
Ні, я цих витребеньок не дозволю!..
Мовчать!!!
А як спокійно та без лайки:
Є циркуляр відомий, в формі байки,
Підписаний ще Глібовим Л.І.,
Щоб ви цей віз урізнобіч тягли!
Тож і тягніть:
хто вгору, хто в ставок,
Бо не було ще інших вказівок.
Те, що Віслюк — затятий бюрократ,
Стоїть всьому новому на заваді,
Відомо, та й описано стократ,
А я — про інше в цій своїй баладі:
Вже час новий, новий суспільний лад,
А віслюки, куди не глянь — при владі.
МИКОЛА ВОЗІЯНОВ
БРАВО, МЕСЬЄ ВОЛЬТЕР!..
Уявити без нього "Вишняк"? Далебі не вийде. Хоч би як ви уявляли. Як і без будь-якого іншого гумориста України (всі охочі можуть вписати в цей рядок свої достойні імена).
То хто ж він такий, гуморист і за сумісництвом вишняківець?
Веселий чоловік (за творчістю).
А "веселий чоловік, — як у свою чергу зауважив інший чоловік (напевне, теж веселий), — для мене славний чоловік. Підлі рідко бувають веселими людьми. Для мене хороший сміх — оздоровлює душу. І взагалі, треба сказати, що людина відрізняється від інших створінь здібністю сміятися", Це так Іван Перепеляк висловився (вельми і вельми слушно), представляючи читацькій громаді нову збірку свого (і нашого теж!) колеги Миколи Возіянова. А називається вона "Послухаймо братів наших менших". Байки. Віршовані і — зважте, рідкість, — прозові.
Живе і працює пан-добродій Микола, чоловік веселий (і талановитий, додамо) у місті Харкові, а пише для всієї України. Певні, що без його байок Байківницю України вже не уявити — так йому і треба! Щоб знав, як добре писати! А видав він (перед тим ще й написавши їх) такі збірки: "Скажіть, будь ласка...", "Мудрість кутнього зуба", "Терорист", "Смішний Заєць", "Марусичка", "Фіговий листок", "Заміж до Європи", "Поезії", "Гумористичний задачник". І ось, не зупинившись на досягненому, не відпочивши на лаврах, видав ще й "Послухаємо братів наших менших".
І як отут ще раз не процитувати (любить, любить вельми шанована цитувати добрих людей!) І. Перепеляка про М. Возіянова: "Він добре знаний шанувальникам сатиричного цеху, його байки, гумористичні твори, ліричні пісні давно звучать по радіо, він автор багатьох книг, творчість вивчається в школах, лауреат різних премій (додамо: і престижної імені Остапа Вишні!).
А життя в автора було непростим.
Він народився у «кочегарці України" (між іншим, у сім'ї шахтаря, тому й пише з вогником!), на зрусифікованій Донеччині. Багато років живе у зрусифікованій Харківщині, а залишається українським письменником". Приклад і справді гідний наслідування. Як один казав: гумористом ти можеш і не бути, а українцем бути зобов'язаний!
А згадуючи слова Вольтера про те, що, читаючи вперше хорошу книгу, ми випробовуємо ті самі почуття, коли придбаємо нового Друга.
Браво, месьє Марі-Франсуа Аруе, світові відомий як Вольтер!
Зі свого боку знана на теренах України Адміністрація "Вишняка" заявляє (підтримуючи месьє Вольтера), що вона в особі пана-добродія Миколи Возіянова має собі Друга. Як і всіх інших (охочі можуть отут вписати своє ім'я просто в номері "ЛУ") сміхотворців України, авторів і друзів "ЛУ" взагалі, і "Вишняка" зокрема.
Тож бувала в бувальцях Адміністрація, яку вже, здається, нічим і подивувати не можна, приємно була подивована з гарної збірки пана-добродія і, взагалі, веселого чоловіка Миколи Возіянова.
Будьмо!
(В тому сенсі, щоб ми завжди були і щоб завжди був наш прекрасний український сміх!).
Панько ПЕЧЕРЯНИН,
друг, товариш, рідний брат
(за сумісництвом і рідна сестра)
всім гумористам України — разом зі своїм колегою
Валентинам ЧЕМЕРИСОМ.
Р.S. До відома панів-добродіїв байкарів (та й не тільки їх): в Україні збудовано унікальний лікеро-горілчаний завод „Національна горілчана компанія", який почав випускати горілку «Байка", їй-бо. Народна горілка з народним (так у рекламі) смаком.
З чим і вітаємо байкарів! Діждалися.
(Пародистам, наприклад, ще треба чекати). Отож, ще раз братове-байкарі: БУДЬМО!
Микола Возіянов
ПЕРШИЙ МІЛЬЙОН
—Іларіоне, — питаю знайомого мільйонера, — де ти взяв свій перший мільйон?
— Воно тобі треба? — ледь не захлинувся Іларіон.
— Раптом і я, — всміхаюся, — розбагатію.
— Свій другий мільйон я заробив ось оцими руками і ось оцією головою! — патетично вигукує мільйонер. Потім довго розказує, як важко дістаються трудові гроші.
— А перший мільйон, — кахикаю, — звідки взявся?
Іларіон різко, як наляканий кінь, зупиняється. Питає:
— Охоронців моїх бачиш?
— Бачу.
— Хочеш, щоб вони тобі пику набили?
— За що? — дивуюся.
— Просто так.
— Не хочу.
— Тоді слухай уважно: свій третій мільйон я заробив після реалізації мого першого блискучого проекту.
Іларіон викликає по телефону свого головбуха. Той привозить оберемок фінансових звітів, показує мені і розказує, яким чином вони з двох мільйонів зробили три...
— Утямив?! — сопе мільйонер.
— Звичайно, — нахиляю голову. — Я ж не дурний.
— Питання є?
— Є.
— ?!
— Звідки у тебе перший мільйон?
— У-у, — стогне Іларіон. — На неприємність нариваєшся?
— Навіщо вона мені? — зіщулююся.
— Тоді йди...
— Куди?
Йду. Розмірковую: «І чого це мільйонери нервують, коли їх питають про перший мільйон?..». Коли, скажімо, мене питають де взяв гроші на бутерброд, відповідаю: ходжу, мовляв, по дорозі, дивлюся під ноги... Глип — лежать... десять копійок... далі... п'ять копійок, двадцять п'ять... на бутерброд зібрав. І так — щодня.
— А що, — думаю якось, — якщо не просто ходити, а конкретно за мільйонером?.. Сказав — зробив.
— Чого ти за мною ходиш? — сердиться Іларіон.
— Маю інтерес, — всміхаюся.
— А в чому твій інтерес? — дивується.
— Раптом, — пояснюю, — із твоєї кишені на дорогу мільйон випаде?
— Не випаде, — регоче. — Я уже забув, коли гроші в руках тримав. Готівкою.
Мені стало шкода мільйонера. Дав йому гривню. Бачили б ви, як він зрадів. Як зрадів! Мов дитина. Тепер не я, а мільйонер за мною ходить.
—Гроші йому не давайте! — суворо попередили мене охоронці. — Так людину і зіпсувати можна.
— А бутерброд?.. — питаю. Охоронці довго радились. Погодились:
— Бутерброд... будь-ласка.
Тепер мені доводиться більше ходити і пильніше дивитися собі під ноги, аби бодай зібрати гроші на два бутерброди. Собі та Іларіону.
А мільйонер, нарешті-таки, згадав, що перший мільйон він заощадив на шкільних бутербродах. І йому вірять... Мільйонери.
Я Б ТЕЖ ВИПИВ ЗА НАРОД
Пан Данило на фуршетах
(Належить по чину)
Піднімає вище всіх
За народ чарчину.
П'є і їсть за трударів
Міста і села.
Йому місію таку
Доля відвела.
Вже й не хоче — треба пить:
Столи накривають.
Я б теж випив за народ!
Та... не наливають.
ЛЮБОВ
Закохався Вірус Грипу
в кишкову Інфекцію.
Ладен був перенести
будь-яку ін'єкцію.
Наковтатися таблеток,
не боятись жару,
Не вилазити три роки
із стаціонару.
Тільки б бачити кохану,
не мати відказу
І кричати, щоб всі чули:
—Я люблю заразу!
ВОЛОДИМИРУ ВЕРХОВЕНЮ
Який зізнався,
що не дуже любить гумор.
Хтось Володі
Верховеню
Сміху дав
Велику жменю.
Він довгенько
Роздивлявся...
Не утримавсь —
Засміявся
ЕМБЛЕМА МІСТА
У Харкові відкрито скульптуру на честь панотця Федора Вострикова, священика церкви Фрола і Лавра — "героя" роману І. Ільфа та Є. Петрова "Дванадцять стільців".
У столиці... Ото диво!
Наче пан заморський,
З бронзи вилитий стоїть
Злодій Паніковський.
У Харкові на пероні
Здерся на підмурок
З мідним чайником в руці
Ще один придурок.
Довго думали-гадали,
Віднайшли "артиста" —
Отця Федора зробили
Емблемою міста.
Полюбила постаменти
Сумнівна еліта —
Вже у черзі стоять "діти"
Лейтенанта Шмідта.
Скоро "шарикови" будуть
Героями зватись.
Чи нам очі засліпило,
Чи ніким пишатись?!.
Чи так треба воріженькам,
Щоби смута сталась,
Щоб над нами, козаками,
Європа сміялась?!.
Поміркуймо, люди добрі!
Кому воно треба?!
Тільки дурень прославляє
Дурніших од себе?
ГРИЦЬ ГАЙОВИЙ
... І ЗАПЛАКАВ ОД СМІХУ...
— Грицю, скажи, дай відповідь — тільки чесно-пречесно! — ти щасливий? Від того, що тебе за сфабрикованим звинуваченням в антирадянській діяльності схопили кадебісти і ти п’ять років провів у мордовських концентраційних таборах?? Щасливий???
Так, автор цих рядків якось хотів було запитати Гриця Гайового, колишнього політв'язня, поета, гумориста, журналіста?
У його біографії є такий рядок: "Народився 1937 року під знаком Водолія в с. Степанівці Менського району на Чернігівщині, де провів своє не просто босоноге, а й голодне дитинство, до того ж затавроване ганебним ярликом "ворога народу", навішеним на сім’ю".
Із книги Г. Гайового "Постамент", рік видання 2007:
"На Задесенні, в долині невеличкої, досить замуленої болотистої поліської річечки Дягови між селами Степанівкою та Дяговою є не позначений здається, на кожній вітчизняній мапі хутір Гай, що адміністративно входить до "неперспективного" села Степанівки, а через неї—до Волоськівської сільряди (село Волосківці виявилося через те "перспективнішим", що розташоване якраз на автотрасі Чернігів—Новгород-Сіверський Менського району Чернігівської області).
Хутір налічував близько двадцяти дворів, серед мешканців яких здавна домінували три родові прізвища — Сасики, Власенки та Гайові. Причому останні ділилися на два різновиди, що не мали між собою жодних родинних зв’язків, і це легко можна було визначити за кольором волосся — рудих, аж червоних, відселенців з Дягова та чорнявих відселенців зі Степанівки".
До останніх і належав Тит Гнатович Гайовий, вихідець із збіднілого козацького роду, колишній чорноморський моряк, грамотний, який вважався в селі авторитетом. У його сім’ї і народився Гриць, нинішній поет, гуморист і журналіст. Через рік після його народження батька схопили енкаведисти (чи гепеушники), його засудили як "ворога народу" на
чотири роки "далеких таборів".
З тих далеких таборів" Тит Гнатович так і не повернувся — ні через чотири роки, ні будь-коли. Лише через 52 роки після арешту Т.Г. Гайового було реабілітовано "за відсутністю складу злочину"...
Гриць десятирічку закінчив у Макіївці на Донбасі. Навчався на факультеті журналістики КДУ, працював в луганській молодіжній газеті. А далі отой вже вище цитований рядок: за сфабрикованим звинуваченням в антирадянській діяльності п’ять років провів у мордовських концентраційних таборах, потому два десятки літ ніде не міг влаштуватися на роботу за фахом".
І лише з 1990 року почав друкуватися в пресі й видаватися. Вийшли книги "Болячка", "Пересмішник на Парнасі", "Сурми бурлеску", "Мисливець і Шпак", "Постамент".
Голова літературного об'єднання сатириків і гумористів Київської організації НСПУ.
Отож, якось саме його, Гриця Гайового, сина "ворога народу", якого теж на п’ять років запроторили до Мордовії як "ворога народу" і забагалося запитати: чи щасливий він, мовляв, що п’ять років був в концентраційному таборі в якості політв'язня?..
А запитати я вирішив ось чому.
Якось в одному з інтерв’ю Солженіцина автор прочитав такий рядок, від якого його ледь чи не кинуло в шок:
"Это счастье, что меня посадили!"
І колишній зек есересеріівського гулагу, так роз’яснив суть свого парадоксу :
"Если бы этого не произошло, тогда, то для меня и для многих, кто там оказался, мы бы не стали тем, кем мы стали".
Виходить, слава тодішньому комрежиму, вельми оперативно-швидкому на оте "щастя", з його каральними, сиріч "компетентними" органами — ВЧК, НКВС, КДБ...
Справді-бо, не посадили б свого часу комуністи Солженіцина — того, який тоді був, себто невідомого нікому, — не мали б ми сьогодні й того Солженіцина, якого маємо — власне, мала Росія і який усім добре відомий. І ви після цього ще звинувачуєте колишній режим колишнього СРСР в зловживаннях та антизаконних репресіях? Мали б ми сьогодні Солженіцина з його "Архіпелагом ГУЛАГ", коли б не оті зловживання та антизаконні репресії тодішнього режиму! Був би просто письменник — без тюрми. А отже, й без біографії. Один із сонму невідомих. А посидів у тюрязі і став тим, ким він став. Виходить і письменника час од часу треба той... запроторювати за грати, аби він здобув змогу: а) спізнати, що це таке, врешті-решт, щастя; б) стати справжнім творцем.
То виходить, тюрма — своєрідний інкубатор, де, даруйте, справжні
вилуплюються творці красного — чи якого там? — письменства? Тільки чомусь самих творців не дуже тягне до такого "щастя", до такого престижного для біографії і корисного для творчості сидіння — наївні! Недалекоглядні! А тому, не посидівши в тюрмі, і ходять такі творці маловідомими.
Тож виходить, щоб пересічний письменник та раптом став відомим і славетним, тюрма ой як необхідна. Особливо концентраційні табори! Бо куди ж іще садити письменників? Не до санаторіїв же, де творці красного — чи якого там? — письменства регулярно бувають, але чомусь знаменитими від того не стають. Інша річ тюрми, що їх Солженіцин, відомий "преобразователь России", називає щастям!
Сьогодні до тюрем письменників не садовлять — нікудишній режим! А раніше...
О-о! Самих лише українських письменників за роки комрежиму колишнього СРСР було репресовано 500. Але чомусь вони — переважна більшість так і не повернулася на волю, — так і не збагнула — яке ж це, виявляється, щастя для них, що їх запроторили до концентраційних таборів, а потім і постріляли в різних там сандоморах!
Ось про це й хотілося б поговорити з Грицем Гайовим, одним з тих, хто за того режиму пізнав "щастя" (за Солженіциним).
Та виявилося, що й питати Гриця Титовича про це "щастя" не варто — відповідь у нього вже готова. У поезії "Регіт сліз" (Із циклу "Мордовські мотиви" з поетичної збірки "Осінь моєї весни"):
Не на зрілість екзамен,
А прокляття від Бога:
Реготати сльозами,
Вилить піснею стогін...
По тернистому полю
Я пройшов у покуті
Від пекучого болю
До жорстокої люті.
Та цього малувато —
Щоб добитися зрушень,
Треба в душі плювати
І топтатись по душах...
Хоч шляхи наші різні,
Та однакове лихо:
Простогнав свою пісню —
і заплакав од сміху...
Гриць Гайовий,
як сатирик-гуморист.
РЕЄСТРИ НЕДОТОРКАНИХ
На одну верховну миску —
сорок п’ять партійних списків.
В списках: тих — одні і ті ж:
хто проліз — спокійно їж,
бо не в праві силі свіжій
відірвать тебе од їжі,
хоч ти й ніби для протесту,
навіть випадеш з реєстру...
І МОЖЕШ СКАЗАТИ: "ЗЛОЧИНЦІВ — ЗА ГРАТИ!"
Зміг усіх програбувати —
проберись у депутати.
І тоді за твій грабіж
всі платитимуть тобі ж.
ПРО ІНТЕГРАЦІЮ
"В єдиній масі, — Прес скрипів, —
і тіла міць, і сила духу:
з мільйона Макових Зернин
спресуємо одну Макуху!"