Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
Якби я була президентом
Ех, коли б мене обрали президентом. Отим найголовнішим! Чи хай навіть маленьким, але президентом. Бо зараз їх розвелося... З першої зарплати я купила б собі чоботи. Хочу м'якенькі, тепленькі, з натуральної шкіри. Бо президентові ходити в стоптаних четверту зиму не личить та й ноги в них мерзнуть. Подивишся ззовні — ніби чоботи, бо халявки довгі, а підошва — від літніх черевиків. Ще коли по землі ідеш, то терпіти можна, а коли по снігу... Тільки в халявках і тепло.
У другу чергу я б поставила зуби, такі біленькі, як справжні, щоб ніхто не здогадався, що вони не мої. А то відкриєш рота, а там — ніби склад металобрухту. Юшку сьорбати ще можна, а як сухаря вкусиш, то мацаєш, стоїть зуб чи вже з'їла.
А ще — купила б окуляри в красивій оправі, бо свої розтрощила. Пішла в «Оптику», глянула на ціни — очі на лоба полізли. Моєї мінімальної не вистачить... А президентові треба бачити ж свій електорат.
А що вже б їздила я — як усі президенти! П'ять років з машини чи поїзда не вилазила б, аби скрізь побувати, у різних країнах... Хочеться побачити, чи ще хтось так живе, як ми?
Чоловіка свого в Африку відправила б — заздрить він африканцям по-чорному. Не треба ні чобіт, ні шапки, ні газу. І картопля із жуками на біса здалася. Прикрив би грішне тіло якоюсь ганчіркою, заліз би на дерево і смакував би бананами, кокосами та кавою запивав.
А ще в мене є мрія: купити парасольку, хоч би за 12 гривень у корейців. Правда, не знаю, чи треба вона президентові? Ніколи не бачила його з парасолькою. Може, він у дощ сидить дома?
А я поїхала якось у місто, борошна купити. Кажуть, хліб пекти дешевше, ніж готовий купувати. Скупилася — та й іду на автобус, а дощ як уперіщить! Парасолька моя вдома лежить поламана! Як її ремонтувати, то краще нову купити, аби було за що. Біжу й дивлюсь, де б сховатися. Тут уже не за себе, а за борошно турбуюся. До людей не зайдеш, бо хто тебе, незнайому, у нинішній час в дім пустить. Дивлюся — вантажівка стоїть під одним подвір'ям — «газончик». Я — під неї. Борошно і голову сховала, а задню частину не втиснула. Ще коли б КраАЗ, то може, і вмістилася б уся. Промокла до рубця. Тепер лежу хвора і жалкую, чому я свою кандидатуру на президента в минулому році не висувала? А може б, і обрали? Адже в мене — жодного компромату. Єдине — хату будуємо. Почали ще за Союзу, не штукатурена... Ех, якби я була президентом, то поштукатурила б стіни, постелила б підлогу і зажила б у своїй хаті, про яку все життя мріяла.
«МОСКВА СЛЬОЗАМ НЕ ВІРИТЬ»
Москва. Скільки безсонних ночей я провела в мріях про колишню союзну столицю. Лежу і думаю: «Ну як би туди потрапити?»
...Пам'ятаю, кілька місяців халвою і снідали, і обідали, і вечеряли. Купила п'ять ящиків москвичам, щоб їм солодко жилося. Цукерок і халви купила, а квиточка не докупишся. Мусили всім кутком їсти. Тепер від одного слова «халва» душу вивертає.
Свиней з морквою я вже не возила, відпала охота. Хоча не без заздрощів підраховувала чужі грошенята, хто скільки гребонув.
А це якось подруга запропонувала мені поїхати до Москви по гумореску. Каже, стільки вражень привезеш. Не пошкодуєш.
А щоб гумореска вийшла дешевшою, взяла товар - наш, броварський, з імпортними етикетками «Маде ін Ненаше».
Ніч. Кордон. Перевірка паспортів. Я схопилася, розкрила свій «серпастий, молоткастий» і чекаю. З верхньої полиці мене штовхнула подруга і наказала спати. Сплю. Паспорт простягую із заплющеними очима, аби зрозуміли, що сплячу жінку турбувати не можна.
Перевірка минулася. Контрабандистів не виявлено. Всі полегшено зітхнули, розплющили очі, перехрестилися, заворушилися, повитягували сумки, повідкривали пакети і стали принюхуватися до м'яса, ковбаси, сиру. Мацають, перевіряють, пробують.
Сусідка моя, виявляється, спала на свинячій туші, інша сир під боки підмостила.
Москва «золотоглава» зустріла нас десятиградусним морозом, вітром, снігом. А в нас ще тепло, пташки співають. Я в осінніх чоботях, хустині, подруга без неї.
Стоїмо на дорозі-базарі, з раночку до ночі, мов манекени. В руках — броварські черевики, ноги обмотані московськими газетами, щоб тепліше було. А між ногами сумка, щоб ніхто не поцупив, а вітер свище з-під паркану. Подруга намагається заховати свої сині заморожені вуха під маленький комірець куртки. Дивлячись на неї, і мене трясти почало.
«Туфли, немецкие, кожа натуральная!» — гукаємо в холоднечу. (А казали нам, що російська мова не потрібна). Вчуся рекламувати свій товар. Всюди люди метушаться. Я дивлюся лише на ноги, у кого стоптані черевики.
На московському базарі зібрався весь колишній Союз, люди різних національностей.
Стоїмо на дорозі.
Торгівля тут заборонена. А ми стоїмо — мов зайці в день полювання. Вуха нашорошені, очі бігають. Від продуктового базару ганяють до стовпа (далі не їхня територія). Від промтоварного — (теж до стовпа, але з іншого боку. А буває, що женуть одночасно).
І ось цей натовп продавців, побачивши сірі кашкети і гумові кийки, біжить, ховаючи товар, до рятувального стовпа. Стовп високий, бетонний, електричний — нейтральна зона. Коли б на стовп залізти, але ж всім місця на ньому не вистачить. Моїй подрузі двічі «поталанило». Возили в машині, Москву показували через ґрати... За екскурсію, правда, довелося платити, але Москва сльозам не вірить. Спасибі, хоч за безбілетний проїзд у трамваї взяли українськими купонами. По курсу...
— Туфлі, туфлі, кому туфлі, кожа натуральная! — кричу крізь сльози і притуляю до обличчя холодну підошву черевика, шукаючи хоч якогось прихистку. І чому в Броварах не плетуть пухові хустки?
З Москви я привезла додому багато вражень. Привезла в Україну вітер, сніг, хворого зуба і гумореску.
ГРАФ ОМАН І ГАННА ЧЕРІНЬ
Спершу про Ганну Черінь, вона ж у миру Галина Паньків, вона ж…
А втім, все по порядку.
Народилася пані Ганна 1924 року в Україні, закінчила Чікагський університет. Живе і працює у США. Відома тутешня діячка, невгамовна мандрівниця, яка об’їхала чи не півсвіту.
Член об’єднання українських письменників "Слово" і НСПУ.
Чарівна жінка.
Авторка багатьох збірок поезій (до речі, поетеса — є ще модна слівце: поетка — від Бога!) та віршованого роману. А також прозових книжок, в тім числі й книг "Українська кров" та "Українські діти".
Виступає в періодиці як критик.
І раптом...
Раптом поетеса Ганна Черінь (відома вже, оригінальна, парадоксально-мудра, яка мала на той час добре ім’я в літературі) та раптом почала писати веселі вірші — теж оригінальні, парадоксально-мудрі, весело-в’їдливі. А часом і комічні. І — свіжі. І —дотепні. Ще й видала товстеньку симпатичну збірку під архіоригінальним заголовком: "Їх величність Граф Оман. "Стрики-брики". Зібрала Ганна Черінь", що вийшла у Великій Україні, в Тернополі року 1995-го.
Як зазначається в "Авторському слові", книга складається з творів якогось графа. Але — з великої літери подано цей титул і з вельми дотепним "прізвищем", що вкупі — титул і прізвище, — створюють потрібний ефект — Графа Омана, самої Ганни Черінь, а також спільних творінь Ганни і Графа.
Зізнаюсь відразу: в нашій веселій літературі досі нічого подібного не було, бо жоден з наших сміхотворців — тут жінка дала фору чоловікам! — ні до чого подібного так досі й не додумався.
Хоча всі вони добре знають значення слова "графоман", і так його використати — просто здорово! і використала це жінка, не побоявшись стати Графом Оманом, в той час, як усі чомусь страшенно бояться — соромляться! — стати оними — Граф-Оманами. Сиріч — графоманами — Боже нас від цього бережи! Для кожного літератора немає страшнішого звинувачення (чи й лайки) як за ту, коли його обізвуть графоманом — боронь нас Боже. І ви, святі угодники. Спасіть і помилуйте від такого... гм-гм... "звання"!
І ось лірична поетеса на побоялася ним стати: Графом Оманом. Честь і хвала її мужності. А заодно і її доброму почуттю доброго гумору! Що мав бути в кожного літератора, не кажучи вже за гумористів.
Із зізнань самого творця, матері, Графа Омана:
"Зродилась думка літературної містифікації, подібно до "пресловутого" Козьми Пруткова, ближчого до нас Порфирія Горотака, а в глибині — навіть Макферсона з його чарівною фальсифікацією, перекладами чи перекладами Оссіяна... Та що вони! Тисячі химерних псевдо прикривали і прикривають індивідуальні й колективні твори, а в деяких ховалось і моє ім’я.
Написала кілька кпин під ім’ям "Граф Оман" і послала до журналу "Всесміх" (Канада). Просила редакторку, щоб нікому "ні гу-гу". Вона повторила: "Ні гу-гу!" А всесмішний маляр Всеволод Магас намалював портрет Графа, як дві краплі води схожий на мене. Я мало не заплакала: "Що ви зробили, редакторко, Раїсо Галашко?! Казали "ні гу-гу", а вийшло "Гу-Гу-Гу".
Але ніякого вибуху не сталося. Видно, нікого не цікавило, хто такий Граф Оман і де він живе. Проте, знайшлися прихильники, а Граф, як народився, то й досі живе і пише.
Пише... Казав колись покійний Степан Риндик, що кожний письменник — графоман, бо він вражений манією писання; так як, наприклад, меломан — людина, закохана в музику. Письменник не може не писати, без того він би помер.
Отож, я чекала: "Ану, чи пізнають?" Ні. Колись би й пізнали, а тепер і мізки, і душі дрімають. То як же я можу тримати автора в таємниці? Ще хтось інший присвоїть лаври Графа-Омана? Тому відразу ж розкриваю містифікацію: Граф-Оман — це я. Я і не я.
Граф-Оман різносторонній, з ним ніколи не нудно. Він зовсім не графоман, у тривіяльнім сенсі цього слова: він добре підкований у строфіці й метриці, знає що й до чого, хоч часом водить читача за ніс.
Іще: щоб його розуміти, треба мати деяку освіту, принаймні гімназію, або хоч народну школу, бо Граф має багато вищу. Читайте про це в його вірші "Моїм читачам".
Через кілька років пані Ганна видасть (теж об’ємну) збірку прозових речей — гуморески й оповідання з минулого, сучасного й майбутнього життя українців Вітчизни й Діаспори «Святі корови».
Вельми вагома, дотепна, симпатична й талановита книжка! Читати її — одне задоволення. Як і збірку її віршованого гумору — містифікація з Графом Оманом.
Ця збірка — одна з кращих (я б зважився сказати — найкраща!) у доробку не лише діаспорних сміхотворців, а й серед здобутків гумору Великої України — їй бо! З її виходом (шкода, але вона так і не стала широко відомою в Україні, хоч заслуговує на те своїм змістом). Ганну Черінь можна назвати гумористкою № 1. Серед усього веселого нашого жіноцтва. Та й не тільки... По-справжньому дотепний її "Граф Омана", оригінальний, свіжий, небуденний і привабливий. Авторку "Графа Омана" майже ні з ким з інших гумористів порівняти, настільки вона своєрідна і ні на кого не схожа.
Вона стоїть у нашій літературі веселій осібно,
Бо вона — Граф Оман. Себто Ганна Черінь.
І цим всі сказано. І колись ця оригінальна гумористка буде належно поцінована як нашою критикою, так і читачами.
Граф Оман, вона ж Ганна Черінь цього цілком-цілком заслуговує!
Їх Величність Граф Оман
СЕБЕ ПРОСЛАВЛЯЮ
Я Граф Оман — і з того гордий.
Вусатий, лисий, товстомордий.
Хоч лисий я, але не лиса
Моя дружина білобриса.
А через що вона не лиса?
Бо в мені грошей до стобіса.
Пішов на ярмарки дівичі
І вибрав з них молодшу втричі
МОЯ ГЕОГРАФІЯ
У мене своя географія.
Знає її ще один граф — і я.
А ви не знаєте, бо вона — моя.
Знавець і співець в географії — я,
Центр її — місто Торонто.
Там є банк, а в нім — моє конто.
Моя географія — моя парафія,
Мій дімок і садиба,
І дуб, що став диба.
Це — знайома мені павутина,
У якій я живу, як дитина,
Без усякої іншої географії,
Через те, що я —
граф самографії.
ПРАВИЛА ДОБРОЇ ПОВЕДІНКИ
Якщо бути дуже чемним,
Легко зробишся нікчемним.
Якщо годишся на все,
Зроблять з тебе фрикасе.
Будь упертим, як баран,
Тоді з тебе буде пан.
ПРАВА
Дайте мені колону:
Вона моя по закону.
Хто каже, ще я не граф —
Заплатить негайно штраф,
Ви можете й не платити,
Але в душі — борги
Так довго, як будете жити —
І з вами мої вороги,
Я маю права на колону,
А їй — на півфунта хрону.
АМБА
Як так?! Мені відмовили!!!
Бідна моя амбіція!
Амба мені, як то мовили
В Римі шляхетні патриції.
Амба мені, а не вам,
Тож і не шліть телеграм.
З вашим зло-співчуттям:
Співчуваю собі я сам!
МАЄМО
Ми маємо те, що маємо.
Не маєм того, що не маємо.
Ми хочем того, що не маємо,
Не хочем того, що маємо,
Бо маєм те, що не маємо —
Залежно хто що — всі це знаємо...
РОЗЛУКА
Баба з воза? Легко стало.
Клопотів з нею чимало...
Краще вже жити без баб,
Без їхніх фатальних приваб.
Думаю я: кожна баба —
Ніби болотна жаба:
"Кум-кум! Брекекекс!
З ким я буду мати секс?"
ПОЖЕЖА
Жовта хмарка —
Як канарка.
А канарка —
Наче хмарка.
Догоріла цигарка,
Загорілась хмарка.
Прибігла Одарка —
Була пересварка,
Таратаратаратарка!
А все тая чарка!
Чудовий день сьогодні,
Хоч і не всі з цим згодні...
Погляньте у віконце —
Вас поцілує сонце.
Сьогодні є сьогодні,
А завтра — інший день.
А ті, що з цим не згодні,
Дурні.
Дурні, як пень.
ПОЕТИЧНА ПАРА
Поет. А з ним його кохана.
Хто взяв від кого більша рис?
Чи оборисена Світлана,
Чи освітланений Борис?
ЯЩІРКА
В долині голубого Ніла
Велика ящірка сиділа.
Сидить сердешна та й сидить.
Бо що їй іншого робить?!
Отак і люди без роботи —
Старі партійні патріоти.
Та ящірка хоч зловить муху,
А старички сидять без руху...
ЦАБЕ
Я безмірно вдячний долі,
Що завжди мене любила:
Ставила під парасолю —
Або дощиком поїла.
Що ж, поїла — то й поїла.
П'ю. — А ще якби й закуски?!
— Я сама її поїла, —
Огризнулась Доля: — Дзуськи!
— Ти ж з води сухим вертала,
Блискавицю відвертала,
М'яла з каменя подушку,
З лободи варила юшку.
Хай тепер рятує Доля:
Може дасть яку пілюлю?
Та змінилася контроля,
Показала Доля дулю...
РОЯЛІСТ
Бувають терміни невдалі.
Отой, що грає на роялі,
Щоб правильно назвати хист —
Не піяніст, а РОЯЛІСТ.
Концерт його — в найкращій залі.
А я про себе теж щось знаю:
Він вміє грати на роялі,
А я на нервах добре граю.
Для рояліста роблять гранду:
На сцену винесли троянду.
Одна землячка таборова
З Одеси (в пашпорті — «Зі Львова»)
Російській мові не ворожа,
Сказала: «Ах какая рожа!»
МЕТРИ
Наш нарід вчених поважає,
Для них ім'я почесне має —
Не там якісь Івани й Петри,
А спеціяльне: наші МЕТРИ.
Із того метри горді й пишні,
Не лиш сучасні, а й колишні.
Вдягли з гербами светри й гетри,
Щоб знали: це ж не хтось, а МЕТРИ!
Та часом виміряють метри
Себе на цілі кілометри,
І хочуть, щоб Петри й Івани
Дали їм кілометр пошани.
Існує правило для Метра
Корисне:
Як натягнеться в кілометра,
То трісне.
ЗДАЛЕКУ...
Від кохання в мене в серці рана:
Не двоїсті ми і не троїсті...
В кожнім місті в тебе є кохана —
Я ж не можу бути в кожнім місті...
Добре, що за мною не сумуєш,
Променем всміхнуся крізь фіранку.
Уявляй мене, коли цілуєш
В кожнім місті ти нову коханку.
Ну а я, мій легкокрилий друже,
Серця не палитиму журбою.
Вірю я твоїм листам не дуже.
Добре врешті, що ти — не зі мною...
ФРОСИНА КАРПЕНКО
Усі вісімдесят шість років Фросини Андріївни Карпенко (1905—1991) минули в її рідному селі Хороше Петропавлівського району, що на Дніпропетровщині, де вона й народилася в бідній селянській родині.
Сирота з дев'яти років. Росла наймичкою в чужих людей. Грамоти навчилася уже доросла, хоча вірші складала й запам'ятовувала з малих літ. З 1929 року і до виходу на пенсію — колгоспниця.
З 1956 року — член Спілки письменників України, була делегатом кількох письменницьких з'їздів.
Друкуватися почала з 1939 року, коли була запрошена на республіканську нараду казкарів та народних поетів, тоді ж з'явилася у пресі її перша гумореска.
А ось перша збірка — «Розцвітає Україна», до речі, за редакцією Максима Рильського, — вийшла через одинадцять років у Києві. Друга — «Пісні мої, думки мої...» — з'явилася у 1960 році у Дніпропетровську. Вибране — «Прощання з літом» — видала у 1975 році.
Писала для дітей (збірка «Посадив я деревце»), пробувала себе й у жанрі прози — збірка оповідок «Хорошанські бувальщини».
Критика та літературознавці (і взагалі преса тих часів) щедро величали
її то колгоспною поетесою, то народною (так навіть зазначено в УРЕ: народна поетеса), то загальним визначенням: співець колгоспного життя.
Крім лірики, Фросина Андріївна любила дотепне слово, усмішку. Все своє творче життя хоч потроху, а писала гуморески і видала їх окремою (крихітною) збірочкою «Чи й у вас таке бува?» Щоправда, у деяких офіційних письменницьких бібліографічних довідниках ця збірка помилково названа «А ви б умовчали?», хоча .такої книги у Фросини Андріївни ніколи не було.
ЧИ Й У ВАС ТАКЕ БУВА?
Із-за гаю пилу хмарка,
В поле котяться бідарки.
Хто ж то мчить до нас на них,
На бідарочках нових?
Керівний усе народ —
Агроном та полевод,
Замісник та голова,
Бригадирів з ними два.
Кукурудза на всі боки —
Більш її, як того року:
Ціле море з краю в край,
Рук робочих тільки дай,
А ділянка немала
Бур'янами заросла.
Хмурить брови голова...
Незабаром і жнива.
Всі, не злізши із бідарок,
Звинувачують Одарку.
Репетує агроном:
— Чом бур'ян у вас кругом?
Полевод собі мерщій:
— Чом не прорвані кущі?
Замісник як закричить:
— Всіх до праці залучить!
— Хто в спідниці, в платті, в блузі,
Щоб були на кукурудзі! —
Громом гримнув голова,
Аж здригнулась ланкова.
А штани та картузи
Посідали на вози
Не вмістився хто на возі,
Той плететься у обозі.
Той волів штук три пасе,
Той водиці принесе,
Ну, а решта — зави, зами
Теревенять під возами.
Добре роблять чи то ні —
Все ж постійні трудодні,
Їм — ні слова голова...
Чи й у вас таке бува?
МОГОРИЧ
Гидкий, надутий, наче сич,
Набряклий, мов гарбуз,
По селах ходить могорич,
Збив набакир картуз.
Підводу хоче взять Пархом,
Петро — в відпустку йти,
Могорича тепер обом
Ніяк не обійти.
Вам — премію за чесний труд?
Зорати вам город?
І могорич вже тут як тут
Стоїть, роззявив рот.
Та ще виходить наперед
І вертиться, мов біс.
Як молодицям йти в декрет,
Й до них він суне ніс.
І стали люди міркувать
У нашому селі:
Як їм поганця закопать,
Щоб згнив він у землі?
Одні говорять: — Загорнуть
І заорати слід.
А інші кажуть: — У труну,
Бо ж вилізе на світ.
Завгосп гукає з-за плеча
Зятька-комірника:
— А ми вам без могорича —
Ні дошки, ні гвіздка...
ГУМОР В КУЦИХ ШТАНЦЯХ
Дитячі усмішки
Дід іде із магазину.
Онук підбігає.
— А я, діду, анекдотик
Дуже смішний знаю.
— То розкажи, — дідусь каже, —
Якщо веселенький.
— Е, не можу, — малюк тихо, —
Бо я ще маленький.
Микола Шапошник
Учитель:
— Діти, на сьогоднішньому уроці кожен з вас напише твір зі словами "кіт" і "дивитися".
Вовочка написав найшвидше:
"Я наступив котові на хвіст, а він як закричить: "Під ноги треба дивитися!.."
Це — гумор в коротеньких штанцях.
Себто Ігор Артемчук.
Себто дитячі усмішки.
А чому — Ігор Артемчук?
І взагалі... взагалі, хто такий, як ви сказали?..
— Ігор Артемчук.
— Ага, хто такий Ігор Артемчук і яке він відношення має до дитячих усмішок?
Ігор Артемчук народився року 1937-го. В с. Ладижинці Уманського району на Черкащині. 1959 року закінчив факультет романо-германської філології Чернівецького університету.
Працював учителем, служив у Збройних Силах (Німеччина, Чукотка, Україна). Згодом — на, творчій роботі.
Цілеспрямовано — водиться таке за ним, — збирав цікаві бувальщини і потім компонує з них збірки — "Цікаві бувальщини", "Навколо Парнасу" "Усмішки в антракті", сам пише. Звичайно ж, гумор, Мініатюри та різні веселі придибенції. Ось хоча б як ось ця:
Велику посаду Матвієві треба:
Він даже великої думки про себе.
Ту думку плека черепна порожнина,
Бо в тій порожнині та думка — єдина.
Заодно перекладає — теж гумор. Ось хоча б такий:
Анджей Доленговський