Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
СодержаниеБідуймо разом із своїм народом!.. Надійне серце буває тільки у вірного друга… Дайош золоту орду! Приходьте після вбивства Олег чорногуз |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
БІДУЙМО РАЗОМ ІЗ СВОЇМ НАРОДОМ!..
—Пане лікарю, світ сколихнула вражаючи новина: наш урядовий санаторій "На сьомому небі", флагман, так сказать, колишніх, нинішніх і майбутніх благ закривається. Як? Чому? Адже це той санаторій, який прославився великими успіхами у боротьбі за зміцнення здоров'я вищих урядовців, а в недалекому минулому й партійних бонз. То що ж сталося?
—Нові часи — нові мітли. А нові мітли, як відомо, по-новому й метуть. Щодо нашого санаторію, то закривається він у зв'язку з тимчасовим перепрофілюванням: на його базі створюється урядовий "Центр по бідуванню".
—"Центр по бідуванню"? Овва, розкажіть, будьте ласкаві, чим викликана необхідність появи такого дивного закладу?
—Нічого тут дивного немає, адже центр створено в руслі широкомасштабної програми по оздоровленню нашого народу. Сьогодні, як ви знаєте, наш народ, на превеликий жаль, злидарює. Звичайно, це явище тимчасове, а тому наш чудовий народ спокійно сприймає труднощі і згоден ще і ще цілком добровільно занепадати, оскільки розуміє, що економічна ситуація у нас, м'яко кажучи, непроста. А тому не можна в такий час залишати народ наодинці з його проблемами. Народ треба надихати на нове убозтво. Отож серед високопоставлених урядових посадових осіб і виник новий і, не побоюсь цього слова, істинно патріотичний рух: "Бідуймо разом із своїм народом". І це зрозуміло. Адже в час, коли народ в нужді, високопоставлені посадові особи (ВПО) не можуть, як раніше, жити в достатку — це, зрештою, аморально. Але й непросто апаратникам відразу ж перейти до злидарювання. Народ, приміром, завжди умів і завжди уміє бідувати, тут йому не звикати. А еліта? Вона навіть не тямить, як бідувати! Тож треба навчити високопоставлену посадову еліту бідувати, адже начальство повинне бути завжди разом із своїм народом, з його труднощами і своїм мужнім прикладом надихати простий народ на все нові й нові подвиги на ниві злидарювання. Ось чому цей благородно-патріотичний рух серед ВПО "Бідуймо разом із своїм народом" набув масового характеру у вищих ешелонах влади.
— У чому ж це конкретно проявилося?
— О, в нас сьогодні вже сотні й сотні урядовців успішно й прекрасно тимчасово поневіряються разом зі своїм народом. А скільки тих, хто бажає повторити їхні подвиги! Треба сказати, що наша влада оперативно відгукнулася і все робить, аби допомогти кращим своїм представникам погорювати разом з рідним народом. Ось тоді й було вирішено на базі нашого спецсанаторію "На сьомому небі" створити "Центр по бідуванню". В Центрі вже працюють досвідчені фахівці, психологи, екстрасенси, спеціалісти з лікувального голодування, астрологи та ін. Щотижня відбуваються лекції з практичними порадами на тему "Як самому навчитися бідувати". Ті, хто бажає займатися цим благородним ділом, прибувають до нас за спецнаправленнями і під наглядом досвідчених спеціалістів та спеціалісток займаються злиднями протягом 24-х днів. Для тих, у кого зайва вага, а таких переважна більшість, — це дуже і дуже корисно. Одне слово, поєднуємо приємне з корисним. Після повного курсу бідування представники ВПО отримують номерні золоті та срібні значки "Народний бідак" або "Народний бідолаха" першого, другого чи третього ступенів. Тим, хто вже відбув свою чергову профспілкову відпустку, організовуємо "Бідування без відриву від керування".
— Цікаво, який термін бідування вибирають представники ВПО?
— В основному — годину на день. Але початківцям радимо починати з десяти-п'ятнадцяти хвилин. Потім бідування під наглядом спеціалістів можна довести до години на день, потім до одного дня на тиждень і вже потім — до одного місяця на рік (але тільки для особливо витривалих і загартованих). Тут масове захоплення. На боячись високих слів і патетики, скажу: це воістину героїзм! Звичайно, не кожному представникові влади це під силу, непросто й нелегко навчитися бідувати, це дуже трудно. Особливо враховуючи, що в тебе все є, але... Але немає таких труднощів, яких би не подолали наші керівні діячі!
—Що ви порадите тим діячам, які завтра зголосяться тимчасово побідувати зі своїм народом?
— Перш за все, треба морально себе підготувати, прослухати лекції про тяжке життя простого народу, увійти, так би мовити, в його становище. Зрозуміти просту істину: народ бідує постійно, за всіх режимів та епох. Під час бідування посадовим особам не рекомендується відвідувати сауну, неодмінно треба уникати колективних поїздок на риболовлю чи полювання, а побільше бути на вулицях, в громадському транспорті, взагалі — серед простого люду, їсти теж серед народу — окраєць густо посоленого хліба з цибулиною і, бідкаючись, мужньо запивати його квасом. Іноді можна по-народному поговорити: "Ядрьонная мать, і до чого вони народ довели?!" — і так далі, в тому ж дусі і стилі. Ще раз підкреслюю і застерігаю: бідувати з народом непросто, для цього потрібне чудове здоров'я і велика відповідальність за долю трудового люду.
— Як складається подальша доля тих представників ВПО, які пройшли повний, двадцятичотириденний курс бідування з народом?
— Ми беремо їх під суворий медичний нагляд, виділяємо їм певні суми для зміцнення здоров'я та для реабілітації. Всіх відправляємо в санаторій "На десятому небі", а звідти (із збереженням заробітної плати) для повного оздоровлення — у найкращі санаторії Європи та далекого зарубіжжя.
Головне, тепер ніхто не скаже, що вищі наші урядовці відірвалися від свого народу, не живуть його злиднями. Ні і ні! Вони разом зі своїм народом, з його нестатками й нуждою, вони готові ще і ще тимчасово з ним потерпати і надихати народ на все нові й нові подвиги на ниві всенародного бідування.
НАДІЙНЕ СЕРЦЕ БУВАЄ ТІЛЬКИ У ВІРНОГО ДРУГА…
Казочка
В одному царстві, що було не за дрімучими лісами, не за високими морями і взагалі, не в тридесятому государстві, як то в казках традиційно
мовиться, а в тому царстві, що в душі кожного з нас, жив та був собі Лев.
Цар і повелитель наш, і батько наш рідний.
І хоч він на той час уже дещо постарів, але царський рик його все так же лунав грізно і ми, ледь зачувши його, все так же слухняно — покірно збиралися наслуховувати чергові мудрі повеління нашого владики.
Так було й того разу.
— Як я переконався, у нашому жорстокому світі (про те, що він сам же й робив цей світ жорстоким, владика наш не любив розпатякуватись) можна покластися лише на вірного друга — і ми з повагою подивилися на того, хто єдиний серед нас мав найвищий титул в нашому царстві: Вірний Друг Самого. — Цінуймо вірних друзів — вони того варті! Щодо мене особисто, то я теж, як на гранітну скелю покладався на свого Вірного Друга! — Ми всі зааплодували. Вірний Друг Самого, злегка вклонившись, велично сів на своє місце поруч із Самим і сів уже дещо зрісши в наших очах. — А чому? Та тому, що він не просто мій Вірний Друг, а ще й тому, що тільки у нього — Вірного Друга Мого, — найкраще серце: велике і щире, щире і чуйне, чисте і незрадливе. Воно — серце Мого Друга — переповнене сумлінням і любов'ю до ближнього.
І кожний з нас у ту мить щиро пожалкував, що він не є Другом Самого.
—Серце Мого Друга — з непідробним хвилюванням і майже аж із ніжністю, такою не властивою йому, виголошував наш повелитель, — золоте серце! Можливо, воно дещо... е — е... сентиментальне, але у той же час і відважне. До всього ж я певний серце мого Друга ніколи мене не підведе! Чи не так?
— О, так, так, царю! — хором вигукували ми. — З усіх сердець завжди найнадійніше — це серце друга!
—І я так думаю. І радий, що ми одностайні в цьому непростому питанні. Крім того, і в цьому мене переконали й спеціалісти — кардіологи, які вивчали серце Мого Друга. Тож зволікати більше не будемо і я врочисто вам повідомляю про своє рішення: для трансплантації мені серця, навзамін мого, хоч і царського, але в турботах за ближніх дещо вже зношеного, я вибираю серце Мого Друга — надійне, вірне і, головне, молоде та здорове. Воно не підводило мене раніше, не підведе й тепер, коли після пересадки заб'ється в моїх грудях.
Вірний Друг Самого схопився, широкого розкритим ротом намагався щось сказати чи сапнути повітря, яке для нього в ту мить зникло, але його вже схопили Шакали — особисті охоронці владики — і потягли в операційне бунгало, що звалося кардіологічним центром.
За ними рушив і Лев.
І ми в одностайному, так сказать, пориві, схвалили мудре рішення свого повелителя (кожний в ту мить неймовірно радів, що він, слава Богу, не є Другом Самого), а також мужній вчинок Його Друга і, зокрема, його золоте серце, що його він не пошкодував для нашого повелителя і свого Друга.
Операція закінчилася благополучно.
Тепер у тому царстві, що в душах кожного з нас, як і раніше володарює Лев, але вже — з молодим і надійним серцем свого Вірного Друга, якому в савані поставлено пам'ятник. До нього — рятівника нашого царя — не заростає народна стежка.
І тепер в нашого царя добре, чуйне, щире і таке відважне серце — серце його Вірного Друга.
ДАЙОШ ЗОЛОТУ ОРДУ!
Щойно в НРНР (Найвищій Раді Найнижчого рівня) створено нове депутатське об'єднання "Монголо-татарське іго — Золота орда", до якого вже увійшли 35 народних обранців. Наш кореспондент звернувся до керівника об'єднання Чаклунєєва з проханням розповісти, чим викликане створення такого... м-м... дивного...
—Чому дивного? Для кого дивного? Хіба що для тих... рухівців? — яструбом налетів товариш Чаклунєєв. — А для істинних патріотів Русі створення такого об'єднання викликано передовсім відновленням історичної справедливості. А вона полягає в тому, що панування монголо-татарських ханів над руськими землями в XIII—XV століттях було для руського населення...
— Тяжким ігом?
—І ви туди ж?! — Аж розсердився істинно руський патріот. — І вцілили пальцем у небо! Так донедавна вважалося, завдяки деяким вульгарним науковцям — рухівцям та різним сепаратистам, мазепинцям, бандерівцям тощо, які поклали собі за мету будь-що розвалити Київську Русь — колиску трьох постійно братніх народів. А заодно — й очорнити світле минуле, яким в історії русі було монголо-татарське іго. Так-так, не сіпайтесь, поки ми вас не посадили як слід! Ми довели, що іго пришельців з Волги було для Русі благом. Але завдяки так званим демократам Київської Русі, котрі забагли перебігти під крило НАТО, яких тільки, даруйте, собак, не понавішували на монголо-татар! І сякі вони, і такі вони, і - і... А послухайте, про що галасують українські націоналісти! Буцімто монголо-татари окупували — подумати тільки! — бідну Русь! Так, уперше на Русь вони прийшли 1223 року, прийшли обмеженим контингентом і, звичайно ж, в рамках виявлення інтернаціональної допомоги — на численні прохання тодішніх трудящих Русі. Формально іго встановили у 1243 році, коли князь Ярослав Володимирович отримав від них ярлик на велике князівство. Таким чином ординці зберегли місцеву князівську адміністрацію, монгольської ж адміністрації — ніякої! Хіба іноді з'являлися їхні баскаки з військовими загонами... Що? Данина? Так, данина була. Була й повинність — бо ж потрібний був порядок! От! Але попри все, була й дружба, адже кожний русич знав мову посланців Чингіз-хана чи Батия. Досить було монголу сказати: рус-секір-башка, і руські розуміли братню мову братнього монгольського народу! Це був високої проби інтернаціоналізм трудящихся! І впродовж 1560 років два народи жили спільно... Тобто, три — монголи, татари і руські. І вже почали будувати спільне світле майбутнє, йдучи семимильними кроками назустріч зорі нового життя, визнаючи марксизм-ленінізм єдино вірним вченням соціялістічєскіх трудящіхся! Але все зіпсував Дмитро Донськой. Підбурений демократами, він зопалу розбив братні каральні загони монголів і звідтоді руські, потрапивши під вплив рухівців, почали жорстоко ставитись до монголо-татар та їхнього керманича, геніяльного вождя і батька всіх народів, кращого друга фізкультурників хана Батия, який стільки зробив для створення від Волги й до Москви спільного економічного простору і нової народної спільноти — монголо-татаро-руських будівничих Золотої Орди, себто — комунізму. Шкода, що у відомій Куликовській битві, йдучи на поводу в тодішніх екстремістів, князь Дмитро у році 1380 розгромив темника Мамая. Його так любив руський народ, що й досі поговірка живе: як Мамай пройшов! Або: немає на вас Мамая! (Пізніший варіант: немає на вас Берії, Сталіна!). А згодом недалекоглядні руські князі й зовсім скинули монголо-татарське іго, таким чином зруйнувавши нашу (тоді спільну) батьківщину і єдину державу, що творилася впродовж півтора століть! Тож руський народ вражений сьогоднішньою економічною анархією, інфляціями, демократами й рухівцями, одностайно, в єдиному пориві вимагає: поверніть нам іго на чолі з ханом Батиєм!
— Ці вимоги трудящих цілком законні! — вигукнув товариш Чаклунєєв, забувши, що він не на трибуні і ледве не зірвав голос. — Ми — защітнікі трудящіхся, підтверджуємо: Русь історично звикла до іга, вона вже не уявляє свого життя без нього. Будемо відверті: монголо-татарське іго сьогодні вже є ісконно руським і ми його нікому не віддамо! Ось чому наші найпередовіші депутати і створили в НРНР (Найвищій Раді Найнижчого Рівня) об'єднання "Золота Орда" за повернення-відновлення — татаро-монгольського іга. Ми вимагаємо негайної денонсації Куликовської битви! Сьогодні так звані демократи очорнюють братнє іго і його керманичів, видатних ханів Батия, Чингіза та інших товаришів, в тім числі — й вірних ленінців! Ні, очорнювати наше минуле ми нікому не дозволимо! Руки геть від нашого іга! Не все в ігові було погане, було й хороше! Приміром, хан Батий допускався, на жаль, — будемо й ми об'єктивними — деяких окремих незначних, правда, помилок і прорахунків, часом бував крутим, але ж... Але ж він створив таку орду! Дякуючи їй, іго протрималося півтора століття. А ми, невдячні нащадки, не поставили жодного пам'ятника товаришу хану! Жодного колгоспу його імені у нас немає! У літературі, зокрема — історичній, суцільне очорнення миролюбивого політика й військового діяча, чиє найпередовіше на той час вчення стало добрим і надійним підмурівком для інтернаціонального марксистсько-ленінського вчення. Недарма ж наш народ називав монголо-татарську орду золотою! Зважте: не мідна, не бронзова, а — зо-ло-та-а!!! Ось як високо наш народ цінував орду Чингіза, Батия та їхніх послідовників, різних мамаїв! Це було наше багатство. І ми його втратили. Через свою політичну короткозорість та проїски демократів. Ще раз наголошую: ми мали Золоту Орду, а тепер що маємо? Якусь там незалежність — кому вона потрібна? Недаремно ж видатний голова всебілоруського колгоспу під протекторатом Москви сказав коротко і ясно про таку незалежність: "Ето чєпуха!" А ми на цю "чепуху" проміняли Золоту Орду. Ось чому наше депутатське об'єднання доставило собі за мету ощасливити наш народ новим ігом. І тоді життя на Русі нарешті стане заможним і щасливим, а ковбаса — по два шістдесят...
— За кілограм?
— Беріть вище, за цілий центнер! Заодно скажу, що ми вже подали до президії НРНР проект заснування ордена дружби народів "Монголо-татарське іго — Золота Орда", яким будемо нагороджувати найвідоміших борців за дешеву ковбасу, тобто за "щастя" всіх трудящих.
Насамкінець товариш Чаклунєєв, схопившись, вискочив на підвіконня і в єдиному пориві, одностайно з усім Інтернаціоналом крикнув:
—Увімкніть усі мікрофони! Ви чуєте мене, товаріщі жіріновські й зюганови! Дайош Золоту Орду руському народові — для повного щастя всіх трудящіх!
ПРИХОДЬТЕ ПІСЛЯ ВБИВСТВА
Замалим не драма
ЧЕРГОВИЙ (відкашлявшись, суворо і водночас солідно): Громадянко... е-е...
СКАРЖНИЦЯ (з готовністю): Зайчикова я. Лідія Зайчикова.
ЧЕРГОВИЙ: Воно й видно, що належите до сірих. Була б ви, приміром, тигрицею, то хіба б він посмів на вас руку підняти?.. Та гаразд, це я так, до красного, як водиться, слівця. Ви, громадянко Зайчикова, прийшли до нас із скаргою на свого законного...
СКАРЖНИЦЯ: А куди ж мені ще йти, як не до вас?
ЧЕРГОВИЙ (взявши папір зі столу): Ось тут ви пишете, що... Ну й почерк у вас!.. Наче курка лапою дряпала.
СКАРЖНИЦЯ: Дак він же мені руку покрутив, зараза!..
ЧЕРГОВИЙ (поморщившись): Громадянко Зайчикова! Прошу не виражатись, а гуторить культурним язиком. Ви ж в органи прийшли, а не на базар! Так ось ви скаржитесь, що ваш законний є викінченим алкоголіком. Як заміж за нього йшли, хіба не знали, що він — алкаш?
СКАРЖНИЦЯ: Знала.
ЧЕРГОВИЙ: А що він — напасник, що рукам волю дає — не знали?
СКАРЖНИЦЯ: Знала.
ЧЕРГОВИЙ: І що ледацюга. Ніде не робить, займається шахрайством... Невже й цього не знали?
СКАРЖНИЦЯ: Та чого там не знала!..
ЧЕРГОВИЙ: І що він той... привлікався? (До сержанта) Чуєш, вона все знала... (До скаржниці). От ви пишете, що він трьох своїх попередніх жінок духопелив кулаками... І покидав їх з дітьми. Невже й цього не знали?
СКАРЖНИЦЯ: Знала.
ЧЕРГОВИЙ: Так якого ж ви чорта... Пардон, чого ж ви за такого типа заміж поперлися? Життя набридло, чи що?
СКАРЖНИЦЯ: Я думала, що він буде хорошим сім'янином і зразковим мужем...
ЧЕРГОВИЙ: Хорошим!.. Зразковим!.. На якій підставі ви так думали?
СКАРЖНИЦЯ: Ворожка мені набаяла. Той, кого зустрінеш, віщувала, буде хорошим сім'янином і зразковим мужем. Я їй півня за це віднесла. Ще й триста гривень, позичених...
ЧЕРГОВИЙ: А раптом ви не того зустріли, га? І взагалі... Півня віднесла!.. Триста гривень позичених!.. Так аферисти й наживаються. Своїм розумом треба жити, а не по ворожках бігати! Бо все це... забобони! Пережитки минулого... А тепер до рідних органів — виручайте! Захистіть! Чим він погрожує?
СКАРЖНИЦЯ: Убивством. Як подаси в суд на розлучення, каже, то я тебе в один мент... Він такий... То я вдруге ходила до баби Дуньки.
ЧЕРГОВИЙ: До кого, до кого?
СЕРЖАНТ (від пульту): Баба Дунька... тоїсть це по-вулишному, а офіційно — Євдокія Павлівна. Вона ж Віщунка. Або Ясновидюща. Наскрізь, зараза, бачить. Баба Дунька — професіонал своєї справи. Судьбу віщує за добрі бабки!
ЧЕРГОВИЙ: От іменно: за бабки. А так... всі вони одним миром мазані! На однім шахрайстві замішані.
СЕРЖАНТ: Е-е, не кажіть так, товаришу лейтенант, не кажіть!.. Баба Дунька і порчу знімає, і різні там уроки, замовляння. Од відьом спасає, од вампірів... Куди тим докторам наук! А ще на картах гадає, по персту указуючому, по засушених та перетертих в порошок комахах.
ЧЕРГОВИЙ: І це — майже в центрі Європи!
СЕРЖАНТ: Дарма ви так скептично, товаришу лейтенант. По молодості це. Баба Дунька... Тоїсть Євдокія Павлівна, все наше відділення в порядку гуманітарної допомоги консультує. Особливо в заплутаних справах, в пошуках насильників, злодюг.
ЧЕРГОВИЙ: Консультує, кажеш? (Замислившись, а тоді рішуче) Ану, сержанте... Дзенькни до баби Ду-у... Тобто до Євдокії Павлівни. Які її прогнози по даній справі?
СЕРЖАНТ: Слухаюсь! (Набирає номер). Бабо Дунько...Тоїсть Євдокіє
Павлівно, ясновидяща ти наша. Угадниця! Здрасті!.. Відділення турбує. Гляньте на планиду громадянки Зайчикової Лідії... Ну, вашої постійної клієнтки. Уб'є її законний чи не вб'є? (Слухає, потім, поклавши трубку, до лейтенанта). Сказала, що фіфті-фіфті... Або вгепає, або покалічить...
ЧЕРГОВИЙ: Значить так, громадянко... е-е...
СКАРЖНИЦЯ: Зайчикова я. Лідія Зайчикова.
ЧЕРГОВИЙ: Самі чули, громадянко Зайчикова, що баба Дунька ясності покищо не внесла. Або уб'є вас, або не вб'є. Якщо уб'є — зрозуміло. А якщо ні? То нічого й турбувати нас. Ясно?
СКАРЖНИЦЯ: Ясно. А якщо той... угепає?
ЧЕРГОВИЙ (замислено): Вопрос сложний... якщо вб'є (ще подумавши), то не затримуючись, приходьте...
СКАРЖНИЦЯ (спантеличено): Куди тоді приходити?
ЧЕРГОВИЙ: До нас — куди ж іще? Ми вас тоді неодмінно порятуємо. Та й з'являться тоді юридичні підстави вашого законного за убивство притягнути до суворої кримінальної відповідальності. А покищо ідіть спокійно додому — будемо чекати результатів. І заодно зайвий раз перевіримо — швидко чи ні збуваються бабині пророцтва?
ОЛЕГ ЧОРНОГУЗ
МОЯ БІОГРАФІЯ
(як і життя — іронічна)
Пишучи про себе, я завжди думаю про інших. Скажімо, моїх критиків чи дослідників. Якщо уже тепер точаться бої місцевого значення між Крижополем і Погребищем, то що вже казати про моє далеке майбутнє. Крижопольці стверджують, що я народився на кордоні між Вапняркою і Крижополем, погребищенці, що моє місце народження у Гопчиці.
Аби майбутні вчені не ламали навколо моєї голови своїх гострих пер, я уже за життя заявляю (у мене ще навіть паспорт є), що народився я в селі Іванові, Калинівського району на тій же Вінниччині.
Звичайно, я не відмовляюсь від вищеназваних сіл і містечок, бо у рідній мені Вапнярці, де я ні разу не був, народився мій герой — граф Сідалковський — аристократ із Вапнярки, якому незабаром мають поставити на Вапнярському пероні бронзовий пам'ятник за рахунок невідомого автора. Що ж до Гопчиці, то там дуже гарні ставки, недалеко народилася річка Рось, від якої пішли київські русичі, і я там ловив по записці знайомого голови колгоспу (тепер фермера) отакенні коропи. У Крижопіль їздив до своїх друзів. Бо вони мене запевняли, що кращої бурячихи, ніж у Крижополі, ніде не Вінниччині не знайдеш. Хіба, що в моєму Іванові.
Народився, як ви уже здогадалися, у гнізді чорногуза і оскільки чорногузи, які сиділи в гнізді на нашій хаті, приносили господарям тільки щастя, то ніхто з моїх дідусів, бабусь та батьків їх зі стріхи не згонив і гнізд не руйнував. Може, саме тому я народився щасливим і навіть потрапив до Української Радянської енциклопедії (УРЕ, майже УРА), в
якій чомусь латинкою написали, що я із „сімейства журавлинних". Але з якого б там сімейства не був, я, очевидно, належав до пролетарського походження, оскільки за радянського часу потрапив до радянських довідників. Швидше за все, як представник робітничо-селянського класу. Бо хоч жив я здебільшого у селі, але жаб ловив і в приміських озерах і то кожного робочого дня, не беручи навіть за свій рахунок вихідних.
Коли я підріс, то пішов до Іванівської середньої школи, але десять класів там не закінчив, бо виключили з учбового закладу як сатирика за перші сатиричні вірші на високопоставлених осіб, до яких належали вчителі і директор школи. Сатиричну стінгазету, яку я заснував ще у 8 класі, зрозуміло, закрили, а мене послали в Західну Україну на перевиховання.
Тому доводилося школу кінчати в Івано-Франківську і тепер багато хто з моїх земляків по Прикарпаттю також вважає мене своїм земляком і цим самим гордиться. Я абсолютно не відмовляюсь, бо перше, мене в Івано-Франківську з СШ № 5 за вірші не виключили. А, по-друге, окрім загальних наук навчили любити рідну мову і свою батьківщину.
Я від того, як колишній інтернаціоналіст, так розчулився, що одразу по закінченню десятирічки, вирішив піти у військове училище, стати генералом і захищати до останньої краплі крові, свою Вітчизну, хоча на горизонті на той час війна нібито не передбачалась, хоч її холодний привид уже бродив по Європі. Зокрема, він несподівано з'явився в Будапешті у 1956 році, куди мене хотіли кинути у вуличні бої з автоматом Калашникова в руках і двома ручними гранатами за поясом.
На моє щастя, училище розформували і наші Чернівецькі казарми заселили московськими десантниками, щоб їм було (у випадку чого) ближче до Європи.
Десь через рік чи два, я поміняв автомат Калашникова на перо сатирика. Познайомився (заочно) з Остапом Вишнею, почистив юхтові курсантські чоботи і пішов спочатку у журналістику в курсантській шинелі і ній заодно наблизився до Української літератури.
Щоправда, перед цим закінчив факультет журналістики Київського державного (на той час) університету імені Т.Г. Шевченка і уже дипломований був запрошений головним редактором "Перцю" Федором Маківчуком до журналу, який він редагував 39 років, поки я на цій посаді його не замінив.
До цього, треба чесно признатися, я проходив ще свої університети у
Погребищах Вінницької області та й в самій Вінниці, звідки часто їздив i до Крижополя не лише для того, щоб зустрітися з друзями, а й для того, щоб продегустувати крижопільський самогон.
Після "Перцю" мене запросили до Спілки письменників України. Спочатку порекомендували сісти у крісло завідуючого прози видавництва „Радянський письменник" (нині "Український письменник"), а потім призначили директором цього ж видавництва, а після того, як я видав книги вcix достойних письменників, мене несподівано обрали ще й секретарем Спілки письменників i я на цій посаді їм так сподобався, що вони мене обирали двічі підряд i аж на два терміни. Саме тоді я міг би відхопити будь-яку найвищу літературну премію республіки, але тимчасово утримався, помітивши, що їх здебільшого дають за посади, а не за художні твори. Тепер, на пенсії, коли мене інколи висувають на високу державну пенсію за художній твіp, мені її не присуджують, бо в мене нема посади. Отака метаморфоза.
Довгий час я числився в членах президії багатьох Спілок i Рад, поки туди не прийшли мої друзі з Крижополя i їм несподівано не стрельнули у голову думки i вони наче змовилися усі раптово вирішили, що мені вже час на відпочинок, і вони мені щиро і від душі порадили піти якомога подалі як від письменницької Спілки письменників, так i від Української Ради миру i всесвітньо Координаційної ради вcix українців на нашій голубій планеті. Я не дуже опирався. Бо змалку слухняний був: прислухався до молодших i дав дорогу молодим, що, очевидно, дуже правильно.
На підтвердження сказаного, позбувшись офіційного крісла я ciв у домашній стілець, перетнув відстань від стільця до письмового столу (що дуже важливо) i написав майже десяток poманiв на старість літ, ніби падаючи у дитинство чи ранню юність.
До цього, ще тоді коли до нас прийшла віками очікувана воля i незалежність України, я очолив при Cпільці письменників громадську організацію „Українська родина", котра потім перелилась у Всесвітній Конгрес ( пізніше Форум) українців. До цього був одним з перших рухівців, але тоді ще була радянська влада i її очолював Центральний комітет на чолі з Ве.Ве. Щербицьким. Коли ж страх перед тюрмою i Сибіром у декого з моїх колег минув, вони швиденько підхопили той рух у свої руки i пішли, як кажуть, далі, хоч до цього багато хто й не збирався, бо якраз захищали кандидатські, докторські дисертації на тему українського буржуазного націоналізму чи образ Леніна i створеної ним компартії в українській літератуpi.
Уже на пенсії в мене несподівано розпочався пізній Ренесанс — я повернувся до журналістики i письменства. Із моїм приятелем (на жаль, він рано пішов у кращі i найсправедливіші світи, де всі без винятку рівні і ніхто не користується ніякими пільгами та імунітетом) Сашком Чумаком заснували видавництво „Жарт", сатиричний журнал „ВУС" (видання українських сатириків) та цілий концерн під назвою „Рось".
Згодом я переконався, що й справді, як казав з хтось класиків хай навіть марксизму, що кадри вирішують все, бо наша холдингова компанія і її бізнес раптово занепали, бо на місці не виявилося одного з найкращих, як тепер модно казати, менеджера, яким був мій друг і син відомого українського письменника Романа Чумака — Шура Чумак.
Мені нічого не залишилося як поповнювати власну авторську біблі1отеку i ставить мною написані романи та інші книжки поруч з багатотомними виданнями Марка Твена, Чарльза Діккенса, Миколи Гоголя, Антона Чехова, Карела Чапека, Ярослава Гашека i, звичайно, великого сатирика свого часу Тараса Шевченка i мого літературного вчителя Остапа Вишні. Щоб хоч цим стати поближче до світових класиків.
Як я ті книжки пишу? Важко сказати, бо я й сам не знаю. Чи багато написав? Все залежить від критичного погляду. Якщо дивиться той, що написав за все життя одну чи дві книжечки, то я начебто написав багато — понад 30 книжок з них півтора десятка романів. Якщо ж дивитися очима Івана Франка, який не знав, що таке кіно, телевізор та Інтернет, він написав начебто 200 фоліантів, то мої 30 книг — це майже ніщо. За художній рівень я вже мовчу. Бо про це не мені говорити. Знаю, що я писав також геніально. Майже як Шевченко, Франко, Леся Українка, Остап Вишня чи Василь Симоненко, поки ходив у літературних начальниках. Як тільки вийшов на пенсію, то постійно потрапляв в обойму наймодніших письменників нашого часу, де після невеличкого переліку сучасних геніїв, записували і мене під двома словами — „та інші". Я, звичайно, цим дуже тішився і час від часу хапав критика за петельки, підводив до свого знайомого і казав:
Мишко, ну скажи, що під словами "та інші" ти мав на увазі і мене.
За чарочку коньячку майже усі Мишки зі мною погоджувалися, а за дві обіцяли інколи в пресі і прізвище назвати. Під п'яним кутом зору.
Чи маю я премії? Маю і дуже багато. Я їх отримував навіть тоді, коли не хотів. Але мені давали, бо я був письменницьким керівником, а це в літературі має неабияку вагу і художню цінність. Тепер, коли я за посвідченням пенсіонер і маю пільги не в маршрутному таксі, а в підземці, то мені кажуть "Діду, ти вже не рипайся, а час від часу дивися у вікно і запитуй баби, яке за вікном тисячоліття" .
А нині я навіть так гадаю, аби мені раптом по недогляду присудили премію, скажімо, Нобелівську (одну я вже маю, вручили мені її в селі Нобель, на Рівненщині), чи Шевченківську, то, боюсь, у мене одразу з'явилося б багато друзів, котрі негайно до мене примчали з одним-єдиним питанням: "Яку я тепер посаду займаю, що така приємна несподіванка трапилася в моєму житті? Може, я за списком став народним депутатом, чи чоловіком народної депутатші, дружина під час присудження мені премії розбила в істериці парочку вазочок зі свіжими квітами, погрозила усім архітекторам, піаністам, художникам, акторам і різним там науковцям, якщо премії не дадуть мені, то й не дадуть їм, і вони, як люди зі страху, за мене проголосували і мені раптом привалило таке щастя у чималеньку суму грошей, яка перевищує мою пенсію у сотню разів.
Яке тепер у мене хобі? Якщо чесно, то ніякого. Щоправда, дуже часто ходжу в різні аптеки, як колись у ресторани і на мене падає тінь. Чи я випадково не ковтаю зранку наркотики, бо звідкіля така енергія зранку і такий активний сон під час співбесіди з колегою по перу.
Чи були за моїми творами п'єси чи кіно? Питання риторичне, бо все наше життя — це кіно і п'єси, а я часто сам собою і скидаюся на актора з одним глядачем — моєю дружиною, оскільки діти й онуки зайняті і гадають, що світ, як і дорога в ньому така довга і безмежна як горизонт. На вісімдесятому році життя, виявляється. Що все це не так, і в тебе враження таке, що ти по землі промчав швидкісним поїздом, один раз тільки відчинив вікно. Підхопив хронічний бронхіт і досі його одкашлюєш.
Олег ЧОРНОГУЗ
власною персоною.