Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
ПАВУКОВА ПРАВДА
З кутка — Павук до Мухи шепотів:
"О, як тебе обняти б я хотів!..
Лети ж до мене, серденько, лети...
В моїм житті найбільша втіха — ти:
І наяву, і у солодкім сні
Ввижаєшся, являєшся мені...
Повір, без тебе, радосте моя,
На білім світі жить не можу я...
Прилинь! Не завдавай же мені мук..."
А що?! — і слова ж не збрехав Павук!..
Не раз чувать доводилось мені,
Що всяка правда — краща од брехні...
Я — правдою з дитинства дорожу,
Тому, на всякий випадок скажу:
Є правда чиста, гола, є — гірка,
Та є іще й така,
як в павука!
І, як по правді, то вже кат їх зна,
Що гірше з двох — брехня, а чи вона.
ЗАГАДКА ПРИРОДИ
Природа — мудрий вчитель і творець,
Ніщо не зайве у природи-мами —
І цар орел, і сірий горобець,
Мурашка й лев... І навіть ми із вами!
Учені — їй присвячують томи,
Поети — пишуть величальні оди... —
На всі лади розхвалюємо ми
Безмежну мудрість матінки-природи...
З поетами у згоді я давно,
І твердо вірю я у слово вчене...
Та є в природі все-таки одно,
Що не доходить — хоч убий! — до мене...
Істота дивна лазить по землі
(З творінь природи — виняток єдиний!) —
Є руки, дві ноги... І взагалі
Усі прикмети зовнішні — людина.
Та не стривожать їй душі до дна
Ні тихі води, ані ясні зорі:
В природі знає лиш одно вона —
Хазяйнувать, як злодій у коморі...
Вона шанує лиш саму себе,
Отож собі на вигоду й догоду
Як тільки може — шарпає, скубе,
Калічить, запаскуджує природу.
Природо-мамо! Вибач і прости:
Ти — мудра, і велика в тебе сила,
Чому ж створіння це бездушне ти
Сама собі на лихо сотворила?!.
БАЛАДА ПРО ПРЕРІСТУ КОРОВУ
В одному районі, в хазяйстві однім...
Упустимо точну адресу —
В історії ції, що ото розповім,
Вона для нас — без інтересу.
Нас інше цікавить... Жила там собі
Звичайна періста корова,
І вим’я, і роги були.
Далебі,
Як мовив би критик, — типова.
Типова — од рогів і аж до хвоста!
Але — прошу вірить на слово, —
Хоч дивно воно, а корова ота
Доїлась чомусь не типово!..
Щодня директива з району летить —
Вже всіх не вмістити й на хурі! —
Негайно, мовляв, зобов’язуєм вжить,
Щоб звіти були у ажурі!
Й не раз обіцяло правління, було:
"Досягнем високих надоїв!"
Але не доходив, неначе на зло,
Той заклик палкий до рябої.
Повісили навіть чудовий плакат
Якраз перед нею над ясла:
"Побільше країні дамо молока,
Сметани, і сиру, і масла!"
Та, видно, була то чи зовсім дурна,
А чи несвідома корова —
Ніяк не хотіла послухать вона
Розумного, щирого слова.
Уже прикидали сюди і туди,
За кожну посмикали дійку;
Те вим’я скубли на усякі лади,
А толку — нема й на копійку...
Нарешті за діло взялися як слід —
Знайшли наукову основу:
В тім штука, який до корови підхід,
В тім сіль, як доїти корову!
Й зітхнули спокійно: "Теперичка аж
Усе — одним зробимо духом:
Лиш вимені треба робити масаж
І чухать корову за вухом!.."
Але (чому — хто його знає)
Це геть на рябу не впливає.
І знову зібрались усі за столом,
Й таку прийняли постанову:
"Не з лівого боку, як завше було,
А справа доїти хорову".
Але (чому — хто його знає)
Це теж на рябу не впливає.
І знову питання нагальне стоїть,
І знову збирають нараду,
Вирішують: "Треба корову доїть
Не зліва, не справа, а — ззаду".
Але (чому — біс його знає)
І це на рябу не впливає.
"Нічого, — сказали, — час близько,
Коли
Прибавить вона молока ще:
Корови, як вчені уже довели,
Під музику дояться краще".
Але (чому — дідько те знає)
І з музики толку немає.
Од сили — півлітра дає на добу!..
І знову дійшло до наради.
Зійшлися на тому, що треба рябу
Виводити на променади.
Але (чому — кат його знає)
Ніщо на рябу не впливає!..
Я знаю, читачу, давно вже пора
Закінчувать нашу баладу,
Але — починається пісня стара:
Збирають чергову нараду;
Говорять, як виправить звіти,
Як ліпше корову доїти,
Як вим’ячко їй розтирати,
Які ще повісить плакати,
Чи вальси їй грать, чи сонати.
Чи ввечері краще, чи зрання
Виводити на прогуляння…
Ось тільки — не згадують знову,
Що треба й кормити корову.
ПРИТЧА ПРО БАЙКУ І ОСЛА
Повчав один товариш
байкаря;
— Пробачте, але байка — річ стара.
Ні, нині вже вона не на порі,
Нехай мені пробачать байкарі;
Це — крок вже, так би мовити, назад...
Не ті часи, не та епоха, брат!
Хіба ж у цім завдання наших днів —
Писать про усіляких там ослів?!
Померла бабка! Тут — хоч верть, хоч круть...
Байкар зітхнув:
— Але ж осли — живуть?!
ІВАН НЕМИРОВИЧ
(1928—1986)
ДЗВЕНИТЬ БАНДУРА, ЛУНАЄ СМІХ...
"Взяв би я бандуру,
Та й заграв, що знав..."
Залишив бандуру —
Гумористом став...
А. Костовецький
У пам’яті тих, хто його знав, він залишився рвійно-емоційним, завжди
веселим (сказано ж бо — гуморист, хоч професійні гумористи здебільшого
ніколи не посміхаються), аж дещо піднесеним, добрим і завжди справедливим (він був із розряду правдоборців, для яких істина — над усе!), з незмінним звертанням "Шановний", тож його поза очі так і прозивали: "Шановний". З жінками він був — сама вишукана елегантність, саме лицарство... (Жінок, між іншим, він любив і мав у них... гм-гм... успіх).
А починав Іван Немирович як поет-лірик. І його перша збірка "По шляхах-дорогах" (1956) теж була ліричною.
І таким, ліриком — у душі він таки й був ліриком! — і залишався сім років, аж до 1963 року, коли видав першу збірку сатири та гумору "Дзвени, бандуро!" та "Від щирого серця" — звідтоді Іван Олексійович назавжди гуморист. Таким він і увійде в українську літературу. А ось бандуру він згадує недарма.
Спершу Іван Немирович став бандуристом — високо професійним. А це теж творчість.
Але якщо вже бути послідовним, то спершу Іван народився. Сталося це 1928 року в місті Дніпропетровську. Як конкретно — в лівобережному його передмісті, неподалік Дніпра, що звалося Нижньодніпровськ. Там сімейство Номировичів — таке їхнє родове прізвище, — користувалося не просто відомістю, а —популярністю і було там добре знане і шановане. (Батько, правда, помре невдовзі по війні). Коли десь у сімдесятих помре його мати, — вся вулиця, — а вона довжелезна! — прийде на похорони, і труну з тілом старої жінки чоловіки нестимуть на руках кілька кілометрів. Потім з кладовища на поминальний обід прийде чи не кілька сот чоловік (у Номировичів була своя хата, свій двір, сад-виноград, і всім вистачить по мисці борщу і чарці).
У Нижньодніпровську міста Дніпропетровська і розпочав Іван свою трудову, як прийнято казати, біографію. Працював робітником.
А ще раніше опанував бандуру (в Івана Олексійовича змалку виявився хист до гри на бандурі, коли ще він, за власним зізнанням, був менший зростом за сей музичний інструмент). Після шкільних уроків він, ледве несучи, нелегку бандуру, (все ж такий важкуватий і дещо громіздкий інструмент для маленького-хлопчика!) ходив до заводського Палацу культури в гурток бандуристів. І швидко там став одним з кращих. І таким був кращим, що його запросили солістом (він і співав пречудово!)-бандуристом до обласної філармонії.
Потім — служба. Випав йому флот — про це він згодом розповість в дотепній книжці "Як Комар морякував".
Після служби — артист Державної капели бандуристів України. Звідтоді він живе й працює у Києві. Бандуристом він був від Бога — незрівнянний, незвичайний!.. Провідний соліст-бандурист Державної капели бандуристів України. Його цінували в музичному світі і покладали на нього (він ще й був зело ерудованим) великі надії — віртуоз! У нього відкривалися чудові перспективи, але... Перемогла література, що нею він чи не з дитячих літ захоплювався і писав вірші вельми вправні ще школярем. Проте і з бандурою він не розлучатиметься до останніх днів життя — це була його перша і вірна любов, якій він зрадити не міг.
Бандура буде постійно з ним, і він щодня братиме її до рук — відводитиме душу, ще і ще удосконалюючи свою і так неперевершену майстерність.
Грав він неймовірно прекрасно і так віртуозно, що це буде вище терміну "майстерно". Плюс такий же незрівнянний слух, добра музично-вокальна підготовка, ерудиція! Часто під настрій він тішитиме друзів-письменників своїм співом і своєю грою. Особливо, в письменницькому Будинку творчості "Ірпінь", де він часто працював, його віртуозно-неймовірна гра, його попурі і досі бринять у душах тих, хто його слухав. Таких бандуристів, як він, я більше не зустрічав. Та, мабуть, і не зустріну.
Але... Все-таки перемогла література. І зокрема — гумор та сатира.
А розриватися між капелою і літературою він не міг, тож вибрав словесну творчість. Працював директором республіканського Будинку літераторів (які вечори він тоді організовував, які вечори!), редактором у видавництві "Радянський письменник", кореспондентом, а згодом завідувачем відділу журналу "Перець", закінчив факультет журналістики Київського університету (1965).
Виходили збірки, спершу поетичні, дотепні, іскрометні: "Справжня посада", "Коза на шлагбаумі", "Вагомі аргументи", "Ось у чому річ", "Карапет під бубон", "Невдале залицяння", "Каліфи на годину" (1964—1984) — він заслужено став визнаним, одним з ведучих поетів гумористично-сатиричного спрямування. А тоді пішли веселі книги прози: "Агент № 796456", "Заочний жених", "А все через неї...", "Жовті черевики", "На круги своя", "Любов із дзенькотом" (1967-1986). Своє звання одного з кращих гумористів він тільки утвердив. Назавжди!
Але й у прозовому жанрі йому було — мається на увазі, гумористичному — мабуть дещо тіснувато. З’явився роман "На білому коні", книги повістей та оповідань "Березневе моє свято", біографічно-документальна книга "О. Білаш", книга про сучасних кобзарів "Взяв би я бандуру", а заодно й поетичні збірки, але — для дітей. Зрештою, він написав і видав пречудову історичну повість "Син раба" (1986).
Йому було лише 58.
І він був на творчому злеті. Блискуче на той час оволодів — як колись бандурою, — пером письменника — поета, гумориста, повістяра, романіста. Скільки б він ще написав — поетичних та прозових творів в жанрі і лірики, і гумору, романістики й повістряства! А які в нього буди задумки щодо історичних творів! Енергія, як завше, хлюпала з нього, він залишався як завжди емоціно-невгамовний, з незмінним звертанням "Шановний", але... іноді під час розмови він раптом брався за груди — все частіше й частіше — серце каверзувало. В червні 1986 йому зробили операцію, складну, на серці, звісно. Коли їхав на операцію в кардіологічну клініку Прибалтики, куди не кожен сердечник міг і потрапити (черги, черги!), яка була знаменита на весь тодішній СРСР, то був сповнений віри, що все добре скінчиться, і він знову буде на білому коні, як називається його роман, але...
З операційної його перевезуть в реанімації в тяжкому стані, там він, не приходячи в себе, і завершить свої земні дні — так і не знаючи, що після операції, він не опам’ятався, не вийшов із наркозу...
Поховають його на Байковому кладовищі Києва. На гранітній стелі він веселий, у своїй незмінній беретці (любив цей головний убір), а поруч зображена бандура...
Як над кладовищем війне вітерець, то здається, що її струни тихо-жалібно забринять, шкодуючи, що працьовито-золоті руки його більше до них не доторкнуться...
Він любив виступати і завжди робив це блискуче — в будь-якій аудиторії. А ще коли брав до рук бандуру, то... То всі були ним покорені і назавжди залишалися симпатиками його незрівняної гри, його дотепного гумору і його непересічної особистості...
А книги його веселі й нині виходять.
І нині він — незаперечний авторитет у нашій веселій літературі.
Іван Немирович
"ВІДСТАЛИЙ"
Байка
Казав у лузі Кінь якось Ослу,
Що він усім і скрізь потрібен здавна:
Дає людині користь чималу,
І що минуле в нього вельми славне.
— Ми людям помагали, як могли,
Здоров’я не жаліючи і сили,
Скакали в битву,
плуг та віз тягли,
Хоч нас, бувало, й нагаями били.
Щасливі ми й тому, що не без нас
Міста квітучі й села виростали.
Осел ревнув і відповів ураз:
— Ех, Коню, ну який же ти відсталий!
Ме-ха-ні-за-ція!
Та це ж не новина,
Що скоро вже про коней всі забудуть —
Їх техніка повсюдно докона.
А от Осли
завжди були
і будуть!
СОКРАТ І ГЕТЕРА
Старий Сократ поволі дибав містом,
Сандалями Афін бруківку тер...
Аж раптом зупиня його Каліста —
Найкраща, найпідступніша з гетер.
І мудреця, якого зна всяк сущий,
Штрика: — Ти розумніший од усіх...
Але, Сократе, я за тебе дужча:
Ти жодного з прихильників моїх
Не переманиш.
Я ж кивну бровою —
І всі: Платон, Крітон, Алківіад,
Мов ті овечки, кинуться за мною,
Й залишиться без учнів сам Сократ!..
— Можливо, і відіб’єш ти котрого, —
Сказав філософ, чухаючи ніс, —
Адже наука — це крута дорога,
А любощі — крива безпутна вниз...
Та все одно, кого б ти не відбила,
Він після втіхи вернеться назад...
— Ах, так?! — Каліста усмішку скривила, —
Побачим... Ось іде Алківіад —
Твій кращий учень. З нього і почнемо:
Красунчику, коханий, глянь сюди —
Нащо тобі мудрець отой нікчемний:
Бери мене навіки, назавжди,
Ходім до мене, в ложе пелюсткове,
Удвох ми вип’єм любощів нектар!,.
І затремтіло серце юнакове
І пристрасть спалахнула, мов пожар,
І він пішов...
Але —через рамено —
Устиг шепнуть Сократу на ходу:
— Почніть заняття, вчителю, без мене,
Я за годину вправлюсь — і — прийду.
ШОКОЛАДКА ДЛЯ СІЛЬВІЇ
В останній тиждень свого перебування на курорті Василь Іванович закохався. І закохався тоді, коли всі приховані од жінки фінансові ресурси були використані на шашлики, коньяки і т. д., коли залишилося рівно дванадцять карбованців на квиток і "резервна" троячка.
А красуню звали Сільвія, і приїхала вона на карпатський курорт із сонячної Молдавії. Василь Іванович розумів, що знайомство в цій ситуації не знайомство, якщо нікуди даму не поведеш. З троячкою (а точніше, з двома карбованцями, бо один же треба на постіль у вагоні) до ресторану не попрешся, то й вирішив він запросити молдаванку у кіно. Саме арабський фільм крутили, про любов. Квитки взяв у останньому ряду, по сорок копійок.
У фойє Сільвія заходилася струшувати сніжинки з чорного пасма, що вибилося їй з-під блакитної шалі, і кавалер, позирнувши на супутницю, не тільки дужче закохався в неї, а ще й розщедрився.
—Які ви шоколадки любите? — запитав молдаванку, прямуючи з нею до буфету.
—Мені однаково, — чарівно сяйнула та карими очима й усмішкою.
«Коли однаково, — зразу ж угамував свій рокфеллерський порив кавалер, — то візьму їй батончик за тридцять три копійки».
На те б воно й вийшло, якби не буфетник. Чи йому Сільвія сподобалася, чи навпаки — не сподобався її миршавий, худорлявий супутник, тільки він, той буфетник, візьми та й бевкни:
—Батончики несвіжі. А ванільні шоколадки вчора привезли. Якщо ви, папашо, маєте бажання зіпсувати шлунок своїй дамі, то, звичайно, платіть тридцять три копійки, а якщо ні — карбованець сімнадцять...
Василь Іванович, певна річ, не захотів «псувати шлунок» кароокій молдаванці й виклав карбованець двадцять копійок, великодушно невзявши в буфетника три копійки здачі. Шоколадку сховав до бокової кишені з тим,
щоб пригостити даму під час сеансу.
Щойно почався фільм, як Сільвія скинула пальто й поклала його собі на коліна. Те ж саме вдіяв і Василь Іванович зі своїм пальтом. І саме тоді, коли вмощував його собі на коліна, раптом почув, як щось стукнуло. Відразу ж збагнув, що випала з кишені шоколадка. Ота ванільна, за карбованець сімнадцять куплена. Василь Іванович від роду не був скупим, але шоколадки, купленої на останні гроші, стало йому жаль. Тим більше, що спереду у пітьмі хтось зашурхотів обгортками від цукерки, і Сільвія чомусь зітхнула, її зітхання можна було зрозуміти і як наслідок дії любовної сцени в фільмі, і як бажання поласувати шоколадкою. Василь Іванович обережно почав мацати ногою по підлозі. Нічого схожого на плитку шоколаду носок його імпортного черевика не надибав, а тільки глядачка з попереднього ряду — огрядна дама, ота, що їла цукерки, — невдоволено озирнулася:
— Чого ви на п'ятки наступаєте? Ноги нікуди примостити, чи що?
Василь Іванович прибрав ноги й завмер.
На екрані смагляволиця красуня зваблювала посмішкою чорновусого молодика, що хвацько сидів за кермом спортивної машини, а Василь Іванович думав про шоколадку: «Ну, куди вона в біса поділася?» Зрештою він поклав на бильце стільця своє пальто і, косуючи поглядом у бік Сільвії, котра захопилася фільмом і нічого довкіл не помічала, потихеньку опустився-пірнув униз. Слава богу, комплекцію він мав не надто глобального розміру, тому й протиснувся між своїм сидінням і спинкою крісла переднього ряду.
—Хто там хуліганить?! — верескнула дама, яку Василь Іванович помацав у пітьмі за ногу.
Глядачі заворушилися-загомоніли. Хтось сказав, що тут водяться пацюки, хтось висловив думку, ніби це бігає собака-дворняжка, яку господар привів із собою в кіно...
Василь Іванович перечекав, поки глядачі втихомиряться, й намацав у кишені коробку сірників. Чиркнув, освітивши цілий ряд чобітків та черевиків. Дама знову скрикнула й засовала ногами:
— Де адміністрація? Тут п'яний повзає. Та ще й підпалити нас хоче! Наведіть порядок!
— Не п'яний, — огризнувся у неї з-під крісла Василь Іванович, — а шоколадку шукаю. Ванільну, між іншим...
Ось у цей момент і загледів Василь Іванович шоколадку. Зовсім поруч, під черевиком. Вірніше, під товстелезною «платформою».
— Підніміть ногу, чуєте?
Але володарка ноги, очевидно, захопилася фільмом і не звертала ніякісінької уваги на слова шукача шоколадки. Василю Івановичу все це набридло, й він зі злості тигипнув кулаком по черевику:
— Підніми ногу! Оглухла, чи що?!
Вгорі перелякано зойкнуло, «платформа» з розкльошеною штаниною підстрибнула, і щасливий Василь Іванович ухопив шоколадку...
Коли вибрався з-під стільців, місце Сільвії було порожнім.
А наступного дня він побачив її в парку.
— О Сільвіє! — закохано вигукнув Василь Іванович і рвонувся до неї. Але молдаванка перелякано зойкнула і, сильно накульгуючи, побігла вздовж алеї...
БОРИС ПОЛІЩУК
Що не кажіть, а я народився
Хоч і морочили мені голову, що знайшли мене в капусті, але я не повірив. Бо скажіть, будь ласка, яка може бути капуста 11 лютого та ще й 1939 року? То тепер пори року переплуталися і взимку в полі зеленіють буряки, стоять кукурудза та соняшники, а тоді з цим ділом було суворо. Вусатий батько народів пильно стежив за порядком, щоб, скажімо, жовтень не забіг у лютий.
Отож, що не кажіть, а я народився. Сталося це у Великій Чернявці Попільнянського району Житомирської області. Можна сказати, з'явився на світ позапланове, бо в моїх батьків — Миколи Ничипоровича та Оляни Прокопівни — вже відцвіла молодість, і мої брати — Василь, Петро та Станіслав — на той час погладжували під носами пушок і підбивали клиння до дівчат.
У трудову інтелігенцію почав я милитися рано. В якомусь там восьмому чи дев'ятому класі. Це тоді, як ходив уже в Романівську середню школу. Мій двоюрідний племінник Микола знайшов у шафі два зашмульгані галстуки дуже древнього походження. Заходилися доводити їх до пуття, щоб підрости в очах дівчат. Випрали галстуки. Я повісив сушитися на груші, а Микола — на тину. Настав час лаштуватися в клуб, а галстука мов лизень злизав. Перерив мишачі нори — немає. «Що ти шукаєш?» — запитала мати. «Та галстука, — кажу. — Ось тут повісив сушитись». «То, мабуть, оце він, — каже мати. — Дивлюся, висить довга барвиста шматинка, то я нею підперезалася». У Миколи — теж катавасія, галстука пожувала коза. На цьому наш вихід у трудову інтелігенцію закінчився.
Пролягла дорога в трудове селянство. Заклик тоді такий був: після школи — в колгосп. Багато молоді залишилося у Великій Чернявці. Ввечері — там дівчата співають, там гармошка грає. Місяць на небі. Зіроньки сяють. Серце мліє і розривається: куди ж його йти? Найчастіше йшов на баштан по кавуни.
Після колгоспу була армія. Були Кара-Куми зі своїм гумором. Був у підрозділі добродушний велетень Камалетдінов, у якого груди величезними літерами гласили: «Не забуду свой брат Альберт, он погиб за один баб». Був мацюпусінький Толик Тарасов, який щоразу вихідного дня казав: «Ребята, пойдем к бабам». А довкруж, хоч до чорта лаштуйся, на сотні кілометрів пустеля — жодної живої душі.
Після армії була редакція районної газети в Попільні, де я за вісім років обходив усі поля, ферми, тракторні табори. Де я пройшов велику школу журналістики.
Сватання моє в «Сільські вісті» відбулося по-діловому. Приїхали з газети в Попільню. Мовляв, так і так, забираємо Бориса. А їм у тодішньому райкомі партії відповідають: він і нам потрібен, але якщо вже дуже запримітився, то в обмін на нього допоможіть придбати насіння миронівської пшениці та зо два десятки нетелей чорно-рябої породи. Допомогли. Забрали. Хоч і довірили мені агропромисловий відділ, а потім посаду заступника головного редактора, але толку з мене мало. Фіглі-міглі в голові. Скажіть, будь ласка, хіба серйозна людина напише, що в якомусь там міністерстві завелася нечиста сила, чи скаже «Стрижуть нам, куме, хвости» або «Спишеться на бугая»?
Що ще? Закінчив Білоцерківський сільськогосподарський інститут. Віджнивував збірками гумору «Крах Гната Сливки», «Тестева стратегія», «Пришийкобиліхвіст», «Петя на лотерею», «Метрика для груші», «Яшка з претензією», «Марципани по-одеськи», «Перина для бичка», «Бляшаний брехун, або Куме, стій на шухері», «На цаповому весіллі», «Сто грам для зайця», повістю для дітей «Сумка командира» та повістю «Поріг рідної хати». Досміявся до лауреата премії імені Остапа Вишні.
І ще. В дитинстві сталася зі мною придибенція. Батьківський город хилився горбком до берега. З нього часто ми спускалися взимку на санчатах та лижах. При березі була криниця з металевою корбою. Старші хлопці якогось дня почали мене діймати: «От ти не лизнеш корбу, бо ти боягуз». Я рішуче відповів: «Самі ви боягузи». Підійшов до корби, лизнув, рвонув і чимало шкіри з язика залишив на металі. Уявляєте, який був би з мене брехун, якби при мені залишився весь язик.