Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
СодержаниеХодив кум до Катьки Михайло прудник Не на тих напали! |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
Ходив кум до Катьки
Пішов кум до Катьки. Вона не гребує кавалерами, то й кум Яків вирішив згадати молодість. Катька швиденько нафуфирилась, поставила на стіл чарочку і защебетала біля Якова:
— Он позавчора до комірнички Таньки приходив Михайло Супрун, то додому пішов аж після перших півнів. Танька така ходить весела, що куди там.
—А я до тебе, Катько, хотів ще зранку прийти, дак кудись запропастилися зуби, — забідкався кум. — Добре пам'ятаю, що звечора поклав їх у пластмасову баночку з-під сметани, а проснувся, наче їх корова язиком злизала. Перерив мишачі нори, а зубів немає. Наче хто напустив ману на мою хату. Аж оце наткнувся на них у коробці з-під оселедців. І чого вони там опинилися?
—Еге, так я кажу, що Танька вже тиждень потайки пускає в хату Супруна, — ніби ненароком тернулася Катька об кума. — Як тільки стемніє, так і прокрадається він до неї з кукурудзи, що за Таньчиним городом. А лаписька ж у нього отакеленні, гупає ними, наче ведмідь, думає, що ніхто не чує...
—Твоя правда, Катько. Михайло вже чимало перетолочив гречки, — погодився кум Яків. — Дак про що ж це я тобі розказував? Ага, згадав. Оце погиркався з сусідкою Фроською за півня. Така була в мене славна цибуля, дак він, окаянний, внадився на грядки і геть усю повигрібав. Я на нього кишнув, дак він, як рекетир, налетів на мене, вдарив крилами і клюнув у тім'я. Дак я сказав Фросьці, що напишу кой-куда і вона разом зі своїм півнем буде кукурікати у міліції.
— Не побивайся, Якове, за тією цибулею, — підсмикнула вище колін спідницю Катька. — Я тобі вділю її аж три вінки. Подивися краще, як он на дротах горобець тулиться до горобчихи. Та й Супрун, мабуть, сьогодні знову прийде до Таньки...
—А то такий, що не проґавить, — скоса глянув кум на Катьчині коліна. — Дак про що ж це я тобі розказував? Ага, згадав. Про козу. Приходжу оце від ставка — думав, може, підсічу на вудку якогось карасика, й очам своїм не вірю. Чиясь коза геть пообгризала в садку щепи, ще й біля дверей наклала бібків. Дак я пожбурив на рогату чортиху макогоном, вона перестрибнула через тин, а макогон посклив усі шибки у спальні.
— Тільки б того й горя, Якове, — погладила Катька кумову лисину. — Якщо в твоїй спальні холодно, то можеш заночувать у мене. Он там лежить перина, як пушинка. Враз у ній нагрієшся...
— Дак про що ж це я тобі розказував? — почухав Яків потилицю. — Ага, згадав. Погода тепер нікудишня. Геть перемінили її ракети й космоси. Колись, бувало, заночуєш після получки за магазином і хоча б тобі кашлянув. А тепер навіть на теплій лежанці приключається грип. Не туди воно верне. Ой не туди...
—Ти, Якове, раніше був розбитніший, а тепер все балакаєш, балакаєш, — щільненько підсунулася до кума Катька.
—Я й зараз ще ого-го! Моцак! — нахорохорився кум. — Дак що ж це я тобі, Катько, хотів сказать? Чогось же приходив до тебе. Хоч убий, не згадаю. Голова стала, як мерзлий гарбуз, зовсім не варить. От що роблять з людиною антициклони. Почвалаю, мабуть, додому. Може, згадаю, тоді прийду.
Ходив кум Яків до Катьки.
Пиріг
Викохав Роман у полі пшеничку, спік чималого пирога та й став міркувати, кого б йому пригостити. Звичку таку мав, що сам не сідав до столу.
Не встиг він ще й матір-батька згадати, як звідкілясь вихопився проворний чоловік, кинувся до пирога, відбатував шматок і заходився вминати за обидві щоки.
У Романа від здивування аж ноги заклякли: що ж це за гість такий з'явився? Наче ж раніше не помічав його серед своїх родичів та помічників.
Ще й не оговтався Роман, як біля пирога опинився ще один чоловік.
— Ти бач, — здивувався він, — таки випередили мене.
— Ви звідки?
— Із постачу, — відповів той, що вже пригощався пирогом.
—А я із заготівель, — відламав і собі чоловік добрячий шматок. — Але ж і смакота. Недаремно в нашій конторі кажуть: хто не зіває, той і має...
І цього чоловіка раніше Роман не бачив ні в полі, ні в черзі за пальним та запчастинами. А він, бач, наче до свого пирога допався.
Ледве подумав отак Роман, як таке біля столу скопошилося, що й страшно сказати. З усіх усюд збіглося ще більше людей, як на Сорочинський ярмарок. Один з-перед одного рвуться до пирога. Зчинились крик, гам, шарварок.
— Одпихають! — заволав хтось у відчаї. — Ганьба!
— Треба ділить пирога по списку! — зарепетували крайні. Десь узявся папір. Знайшовся й писар.
— Мені вже поодтоптували ноги! Пишіть мене першого! — потряс над головою двома порожніми авоськами басовитий чоловік.
— З якої ви контори? — запитав його писар.
— З інспекції!
— Мене пишіть! Моя черга! Я з правління!
— А тепер мене! Я з управління!
— З енерго запишіть!
— З об'єднання!
— З товариства!
— Та не одпихайте ж! Я ж свій — із контори! Ґвалт! Затискують!
— Із прому я! Із прому! Куди ж ви дивитесь?!
— Ну що за народ! Ніяк не можна перекричати! Вже аж захрип! Хімію запишіть!
— Не пропустіть водгосп!
— Ви чуєте, чи ви не чуєте?! Тара в списку є?!
— Немає!
— То внесіть! Скільки ж можна нагадувати!
— А ділери?!
— Пишу: «ді-ле-ри»!
— Ганьба! Ігноруються шкідники!
— Хто?! Та тихіше, бо нічого не чутно!
— Шкід-ни-ки!!!
Натовп підпирали новоприбулі. Список довшав. Пиріг катастрофічно меншав.
— Хлопці! Що ж ви робите?! — з жахом схопився Роман. — Ви ж мені залишіть хоч шматочок!
— А ти хто такий будеш? — запитали його. — 3 якої організації?
— Це ж мій пиріг! Я його спік!
— Ну й що?
— Хлібороб я, розумієте?!
—Хлібороб, кажеш? Зараз перевіримо по списку. Значить, так. Земконтора є... Бартер є... Інспекція є... Комерція є... Переробка й управління є... Всі є, а от такої контори чи організації, як хлібороб, немає. Не числиться. Так що не мороч, чоловіче, голову, бо ми дуже зайняті... Вештаються тут всякі самозванці...
«Партієводство»
І треба ж на старість пережити такий жах! Ніби ж із сватом удень не дуже розговілися, ніби ж і жінка недовго сповідала, а приверзлося таке, що нехай Господь милує. Ледве не потрощив тарілки з переляку.
Приснилося мені, що складаю екзамен з «Партієводства». Буцімто я студент і ввели таку нову дисципліну. Витягнув білета, а там написано, що я маю все чисто розказати про Партію найсердечніших, Ангельську партію та Партію ультрафіолетових. Про їхні з'їзди, програми, керівництво. А я ж — ні в зуб ногою. У голові порожньо, як у переформованому колгоспному корівнику. Геть і даху немає.
Я з переляку туди круть, сюди круть, аж дивлюся, за сусіднім столиком сидить Катя Бублик. Теж складає «Партієводство». Ось хто, думаю, виручить мене. Тож і моргаю Каті, мовляв, підкинь мені шпаргалку про Партію найсердечніших. А щоб Катя краще зрозуміла, притулив руку до серця.
Катя кивнула головою, зітхнула і замість того, щоб пошукати шпаргалку по всяких там своїх закапелках, підсунула мені папірця. Розгорнув його і ледве не вдавився своїм же язиком. «Пізно. Дуже довго ти
нюнявся, мене вже засватали», — кольнула. Ще й гарбуза намалювала.
Яке сватання, у мене вже троє онуків! Мені треба скласти «Партієводство», а їй викрутаси в голові...
Дивлюся, а за столиком по праву руку Микола Крашанка з нашого гуртожитку. Торкнув його ногою, мовляв, рятуй. Напиши хоч кілька слів про Ангельську партію. А щоб Микола швидше докумекав, що воно й до чого, я одвів руки за спину і помахав ними, мов крильцями.
Микола глянув на мене скоса і щось нашкрябав на папірці. Розгортаю, а там під отакецьким кулаком написано: «Ти з себе ангела не корч. Однак начищу пику, якщо до суботи не віддаси гроші».
«Які гроші?! — зашкварчала піді мною парта. — Я ж давним-давно віддав Миколі троячку. При свідках. Ще тоді, як купували йому на іменини ліверну ковбасу...»
А тут професор Дудочка накрив мене мокрим рядном. Пора, мовляв, відповідати. Я й сам знаю, що пора, але що ти йому скажеш, якщо в голові таке робиться, наче в лотерейному барабані: кульки то в один бік крутяться й перемішуються, то в інший. Тих же партій більше, ніж на собачому хвості бліх. Хіба не заплутаєшся?
— Партія найсердечніших, — кажу, — це партія найсердечніших.
— Усі вони найсердечніші, — буркнув Дудочка. — Ви конкретніше.
— У неї найсердечніші в світі наміри.
— У всіх найсердечніші.
— Вона бореться за щастя народу, — кажу.
— Усі вони за щастя.
— Ця особливо.
— Усі вони особливо.
— Заснована Партія найсердечніших на з'їзді, — блукаю, немов баран в очереті. — Не тоді, як ота партія проводила його, а пізніше. Аж після теї...
— Якої?
— Ну, отієї, котора... Правильна, — вихопилося в мене.
—Щось не чув про таку, — засумнівався професор і заходився гортати свої талмуди.
—Не шукайте, — кажу, — бо Правильних не внесли до списків. Не встигли, записали ту, що поперед них...
— Яку?
— Та ви чули про неї. Називається... Як же це його? Ага... «Сяйво для трудящих».
— Не чув, — знітився професор.
—У Сяйва програма точнісінько така, як в Ультрафіолетових. Тільки в Ультрафіолетових усе ультрафіолетове, — розтолковую професорові, — а
в Сяйва все сяюче, бо без Сяйва в трудящих буде валитись робота з рук. Навіть коняка в борозну не піде... Навіть курка не знесеться...
—І що?
—Що «що»?
—Під яким номером те Сяйво записали?
—Воно, — кажу, — провело з'їзд, а записали іншу партію, оскільки та була першою.
—Котра?
—Та, що ота... Котора і туди хвостом, і сюди хвостом...
—А та, що ота, — під яким номером?
—Та, що роз'єдналася, чи та, що об'єдналася?
—Та, що ти казав... Не та, а ота... Котора, — зійшлися професорові очі рогаткою.
—Записали її разом із тею, що потім без неї... Після того...
—Після чого?
—Після того як та, що насправді виявилась не та, об'єднавшись, приєдналася до теї, котора...
—До якої із которих?
—До теї, у которої которий...
—Хіба ж у которої не котора, а которий?
—Котора у теї, що ото... А которий — в теї, що та.
—А хіба то не та, котора, що та?
—Ні. У теї, що та, гімн «Ти сказала під комору, не сказала, під котору». А та, що котора, співає «За туманом нічого не видно».
—А який же тоді гімн у того? — потер професор лоба. — Ти ж його знаєш...
—У того було спочатку «... та й лягайте спочивать», а потім він смикнув навпаки — «вставайте». Але то не той, що ви думаєте...
—А той?
—Той має сьогодні приїхати до нас з аргентинської столиці... З Бердичева.
—Той, которого кокнули?
—Той...
—О котрій годині?
—Пів на сімнадцяту.
—То чого ж ми сидимо?! — глянув професор на годинника і заметушився, мов ужалений. — Побігли на вокзал зустрічати його.
—А оцінку по «Партієводству»?
—Потім... На вокзалі...
Професор схопився і побіг. Схопився і я. На ходу натягую штани.
Заплутався в холошах і погуркотів на мисник. Жінка витріщилася на мене: «Це куди серед ночі? Вчора кишку із сватом не доклав?»
—Яка там кишка? — розплутую холоші. — Он треба зустрічати Троцького з бердичівської електрички...
—Лю-ю-у-ди! — заголосила жінка і ввімкнула світло... Велике діло — «Партієводство».
МИХАЙЛО ПРУДНИК
НАМ ТРЕБА СВОЄ РОБИТИ — ПЕРЧИТИ!
— ... І в бегемота повинно бути світле майбутнє!.. Це так вигукнув — чи не натхненно, — один з героїв Михайла Прудника, новопризначений директор зоопарку. І далі він застерігає:
— Але своє щастя бегемот має "кувати" сам!..
Гм... Що проти цього заперечиш? Хоч у світі людій, хоч... у бегемота.
А ось чи викував своє щастя зоопарковий бегемот — не відаю, а щодо Михайла Прудника, то можу з упевненістю сказати: Михайло своє щастя викував сам. У довіднику "Письменники України" за 1996 рік біографія у нього ще не просто коротка, а — куца. Як у студента-першокурсника.
Народився (1 952), закінчив середню школу, потім подався у світ широкий і закінчив факультет журналістики Київського університету. Видав збірки сатири та гумору: "Що скаже Люся?", "Дорогоцінна ґуля", "Репетитор для генія" і... І, здається, й усе. Це пізніше він видасть збірки "Бестселер" (треба ж і собі мати бестселер!), "П’єдестал напрокат", "Лауреат усіх премій" і… І, здається й усе. Принаймні, на сьогоднішній тиждень.
— Друже Михайле... Даруй, хоч ти й головний редактор "Перця", — самого "Перця"! — але я все ж звертаюся до тебе не за офіційними канонами, бо вважаю тебе за свого друга. Молодшого.
Так ось... "Перець" заснував Василь Єллан-Блакитний, потім редактором був Лука Паламарчук, державний діяч УРСР, як про нього пише УРЕ — журналіст, відповідальний редактор газети "Радянська Україна", потім голова Радіокомітету при Раднаркомі УРСР, заступник міністра закордонних справ і міністр закордонних справ УРСР, очолював делегацію УРСР на сесіях Генеральної Асамблеї ООН, був послом, і колись був редактором "Перця".
Потім редактором "Перця" був Федір Маківчук — легендарна взагалі людина! Він майже сорок років очолював "Перець", тираж якого за нього сягнув близько чотирьох мільйонів примірників! Рекорд для Книги Гіннеса, адже жоден сатиричний журнал ніде й ніколи не сягав таких тиражів!
Потім біля керма стояли Олег Чорногуз, Юрій Прокопенко (помер на
посту редактора) і ось ти, Михайло Прудник. Як тобі вдалося це? Прийшов до "Перця" зі студентської лави фейлетоністом, швидко став заввідділом, потім відповідальним секретарем і ось — головний редактор? Чекаю од тебе добровільного зізнання,
—Мабуть, така планида. Я народився у веселому селі Лозове на Сумщині, де люди, зустрівши один одного на вулиці, не просто віталися, а й обов'язково жартували. У мене був веселий батько Василь, мати Марія, старший брат Микола (царство їм небесне). Та й "Перець" — це справжня академія сміху. Усіх перчанських академіків важко перелічити. Це і Остап Вишня, і Василь Чечвянський, і Кость Котко, і Сергій Чмельов, і... Я один з не багатьох редакторів "Перця", якого не призначали зверху, а обрав колектив. Буває важко. Навіть дуже важко. Хтось може, і не працював би за такі "копійки", що тут одержуєш. Але згадаю репресованих, розстріляних перчан і думаєш: а вони ж могли змінити гостре перо і на гаєчний ключ робітника, кельму муляра врешті на якесь нормальне ремесло і жили б... Тоді ще згадаєш анекдот про старезного діда, котрий на запитання "Як здоров’ячко?.." відповідав: "Не дідждетесь!.." і йдеш на роботу...
—Федір Маківчук, згадуючи Остапа Вишню, якось наводив, такий факт: у великого сатирика над столом висів аркуш: "Мої "друзі", будь вони трижди прокляті!" і далі йде перелік негативний типів, з якими Остап Вишня як сатирик мав боротися: бюрократи, підлабузники, паразити, хами, хабарники, окозамилювачі, хапуги, чваньки і т.д., і т.п. в тому ж дусі.
А далі йшло застереження: "Про що я, нещасний, мушу думати й писати". То які у тебе "друзі" і взагалі, чи є вони у тебе, і про що ти мусиш думати й писати?
— "Друзі" у всіх сатириків і гумористів, мабуть, одні й ті ж. А на дверях мого перчанського кабінету є табличка:
"Прийом геніїв з 7-ої до 8-ої години,
класиків з 8-ої до 9-ої,
а графоманів з 9-ої й до ночі.
Прийом хабарів з 0,00 год. до 0,05 год.
Тільки в присутності ПРОКУРОРА".
Зрозуміло, що відвідувачі приходять до редакції вже після 9-ої, і приготувавши папки, з усмішкою переступають поріг кабінету: "Графоманів приймаєте?" І ніхто вже не випинав груди: "А я ж — живий класик!.."
—Дозволю собі ще раз звернутися до Остапа Вишні, який у своєму щоденнику (запис від 7 червня І950 року) поскаржився:
"Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!" То як воно — все життя гумористом?
— Цю фразу можна сприймати і серйозно, і з гумором. Бо той же Остап
Вишня після "десятирічки", проведеної в сталінських таборах, міг сказати: "З мене досить! Я за цю сатиру натерпівся!" А він повернувся і знову взявся за перо! У гуморі бувають і світлі дні, і, як у кожного, сумні. Але Бог наділив їх таким талантом, щоб довго не журилися. А коли людина ще й працює в "Перці", то читачам не поясниш, що такого дня чи місця редактору було не до сміху...
—Ти — "Лауреат усіх премій"... А втім, це ще в майбутньому, поки що в тебе так називається лише збірка. А сам ти лауреат лише двох премій: їм. С. Олійника, та ім. Остапа Вишні. Все ще — попереду. Ясно, що на досягнутому ти не зупинишся — будуть і нові збірки, і нові премії. І нові клопоти, і нові хвилі сміху. Будемо вірити, що сатира і гумор таки допоможуть нам — суспільству — викорінити недоліки, які в нас все ще чомусь є. І в окремих індивідумів, і в суспільстві в цілому, і в держави — гм-гм... Себто в державних чиновників, що ясно це в принципі, не типово. Але.'.. В одному місці Остап Вишня у своєму щоденнику (закінчую його "експлуатацію") зазначає , що "ми (гумористи — В.Ч.) сміємося і будемо сміятися, бо ми знаємо, що сміхом своїм ми допомагаємо нашій партії... боротися з недобрими явищами в нашу житті". А ось якій партії ти допомагаєш як сатирик-гуморист?..
— Я безпартійний. Коли я одержував премію Остапа Вишні, то сказав: — Спасибі усім партіям, які сьогодні є. Вони не дадуть гумористам-сатирикам пропасти!
Тоді їх було, мабуть, близько п'ятдесяти, а зараз, здається, утричі більше... І всі уболівають за народ. Перед виборами усі про нього "піклуються". А прорвуться до владного корита, відразу ж забувають про обіцянки, про мішки гречаної вовни, які "намолотили", обіцяючи нам "світле", майбутнє...
Тож нам треба своє робити — перчити! А до "Перця" щодня надходять листи з подяками, що журнал залишається веселим і людяним, він продовжує славні традиції справжнього українського гумору... Допоки будемо усміхатися, допоки й будемо людьми. Будемо народом, котрого не збороти. Можна у нас щось забрати, щось заборонити... Але забрати, сміх в українців — неможливо!
Михайло Прудник
НЕ НА ТИХ НАПАЛИ!
Тепер такі часи настали — ринок!
Хто що хоче купує, хто що хоче продає!
Зайдеш у магазин і питаєш у продавця:
— А що то у вас у яскравих коробочках на полицях?..
А та чемно:
—Холера його розбере! Воно ж не по-нашому написано. Семенівна дві пачки брала, казала, як маргарин. А Іван Петрович ним усіх пацюків потруїв. І дід Євмен пачку взяв. "Гарне, — каже, — слабітільне... Пачки на три дні вистачає!"
—А в документах як написано?
—Написано: продавати по одному долару за штуку. І все. А якщо немає доларів, то за гривні... по курсу!.. Раніше був курс партії, тепер — курс доларів... А мій сусід, Петро Деркач, нещодавно... Хочете — вірте, хочете — ні, газовий пістолет купив. Кабана продав і купив. Кабан був — вище столу. А пістолет такий манюній-манюній. Револьверчик. Називається "Дуст-2". З патронами. І патрони нормальні! З нервово-паралітичним газом.
А що робити?!
То тільки у поета: "Моя міліція — мене береже".
Коли? Вдень? А вночі?.. Краще б вона себе поберегла. Он у нашого дільничного Миколи Бурячка у самого мало мотоцикла не вкрали. І вкрали б!!!
Якби той мотоцикл не був з коляскою.
А в колясці не дрімав сам Бурячок. Його злодюги під брезентом не помітили. Завели мотоцикл — і газу...
А на повороті коляску як гуцикне!!! Міліціонер і прокинувся. Бачить таке діло, і як закричить: "Руки вгору!!!"
Злодії — руки вгору!
Мотоцикл — у грушу!
Рясна була груша!
Потім усіх — у гіпс. Міліціонеру навіть премію дали... Але на ліки все одно не вистачило. Тільки на одноразовий шприц!
Ну купив Петро Деркач той револьверник, то й купив. Це його справа. Тепер можна. Але тут на нього сверблячка напала: як же він діє?!! І так ота сверблячка розсвербілася, що хоч плач!..
Раніше у нього мисливська рушниця була. Там усе просто. Пороху в патрони натоптав, дріб насипав, занижував, картуз угору підкинув: бабах!
Тільки козирок за воронами полетів! А на грядку — два парашутисти — геп! геп!
З дірявими парашутами!
Живі...
Але дуже перелякані!
І уже без штанів...
Дуже добре на тому місці потім гарбузи родили!!!
Ну в рушниці справжні патрони, а револьверник, повторюю, газовий... Тут на картузі чи парашутистах не випробуєш.
Оглянув Деркач своє подвір'я. Дивиться -курка під курником гребеься.
"Вона, мабуть, і не несеться, — подумав, — інші он у гніздах кудкудакають,аж заливаються. А це, ледащо, бач, гребеться! Антисанітарію розводить! Зараз ми на ній револьверник і випробуємо!"
Прицілився він — бабах!!!
Дурна курка насторожено підвела голову, підозріло глянула на господаря і так гребонула на нього пилюгу з камінням, що якби Деркач своєчасно не присів, то б, мабуть, залишився без ока. А може, й без обох.
— Не подіяло! — здивувався Петро.
На паркані з'явився кіт Мотя...
Мишей не ловить...
На дієті!
Сметану йому подавай!
— Зараз буде тобі сметана!
Мотю було взято на мушку — бабах!!!
Кіт тільки нявкнув. І смачно облизався.
Тоді погляд упав на капловухого Рябка, пса, що хропів біля будки.
—Теж мені господар! Сторож! Кругом стрілянина! У дворі, можна сказати, війна!!! Фронт, можна сказати, через його будку проходить, а він розлігся. Чи йому, може, сюди "катюші" подавай?! Чи ракети "Земля-погріб-земля"?!
У собаку було розряджено аж два патрони.
Але він тільки чмихнув, ображено глянув на Деркача і поліз досипати в будку.
У Деркача аж лоб мокрим став: "То, може, воно на тварин не діє?!"
І тут в його голову закралася... чорна думка: "Треба випробувати револьверник..."
У цю хвилину, як це не банально, але факт залишається фактом... У цю хвилину з городу поверталася... теща!
— Простіть мене, мамо! — засльозилося око у Деркача.
Він звів курок і засів за кущами смородини.
Коли теща відкрила хвіртку... прогриміло... аж три постріли!!!
Але теща була глухуватою.
Зашморгала носом, озирнулася:
—Це ти, синку, тут балуєшся? А я думала, що то вітер знову повернувся од хімзаводу...
Глянув Петро Деркач на ряд заводських труб, що дружно диміли неподалік їхньої оселі, й ледве не заплакав:
— Пропав кабан, а з ним і гроші!
Глянув ще раз на "Дуст-2", розмахнувся і пожбурив його в кущі бузини...
І правильно зробив!
Бо хіба після отих чорнобилів, радіонуклідів, нітратів, пестицидів,
гербіцидів, стронцію, цезію, плутонію, диму, смогу, нікотину... Після всього того, що ми п'ємо, їмо і чим дихаємо, — візьме кого з нас газовий пістолет?!!
Та ніколи в світі!!!
Як кажуть, не на тих напали!..