Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
СЕРЦЕ І ПЕРЕЦЬ
"Чого так приглядаєшся до перцю?
Не бачив зроду чи й не їв?"
"Мені нагадує він серце".
"Ти ба! А я від декого із лікарів,
Твоїх колег-братів,
Чував, що саме перець серцю й робить шкоду".
"То як сказати. Перець має тьму сортів,
Буває різного заводу:
Є — солодить,
Є — так перчить,
Що після п’ють і воду, і не воду!
Але отим, хто мудро ужива,
Кров розганяє, серце зігріва,
Дає здоров’я і — повіриш? — вроду.
Запам'ятай мій лаконізм!
Хоч він простіш простого:
Боїться перцю той, у кого
Ляклива вдача й нездоровий організм!"
А ти, сатирику, візьми собі в девіз:
Де б і коли не довелось трусити перцем —
Роби розумно те і з чистим серцем!
ЧАПЛІНІАДА
Так чи не так було — не будемо копатись:
Не в достеменності в цій байці суть
(Та й достеменність, як признатись,
Усяко можна повернуть).
Був, кажуть, конкурс...
Конкурс — знаменитий:
Хто краще Чарлі Чапліна зігра!
Охочих назбиралось —
не злічити...
І всяк помірятись був рад,
А щоб до кожного підхід був об'єктивний,
Учасників не називали до пори:
Ні прізвищ, ні імен — лиш номери.
І стався, кажуть, казус там предивний!
Коли настав кінець веселій грі,
Й оголосило присуд свій жюрі,
То Чарлі — сам великий Чарлі! —
Четверте місце лиш зайняв!
(Знайшлись в його ж манері
спритники зугарні),
Засумував митець, засумував...
Та переможець, щиро й чесно,
Маститого обнявши, так сказав:
"Маестро!
Хоч першим я в почесному реєстрі,
Хоч став, сказать, героєм дня,
Я все ж не тішуся в надії,
Що притлумлю твоє ім’я.
Я — ремісник.
І знаю й розумію —
Мій успіх відблиском сія:
Удати Бога — ще зумію,
Та Богом стать не зможу я".
Яка самооцінка бездоганна!
Прижитися б їй і в нас не зле.
О, скільки б обняло, скажім
Руданського Степана!
Але...
ЛЮБ’ЯЗНА БЕСІДА
Колись — ця розповідь стосується села —
Удома кожна жінка хліб пекла.
Можливо, що деінде так воно й понині,
Та, загалом, піч службу відбула:
Купуєм хліб у магазині!
Тоді ж, як часом стрілись господині, —
Вже мова і зайшла:
"Маринко, добрий день, оце я хліб спекла,
Вдалась опара, добре й замісила —
І вийшов... я тобі скажу, пухкий-пухкий...
Повіриш — ну, як вата!"
"Й не говори. У тебе завжди хліб такий,
Із Ольжиним не порівняти:
Оце вгощала... Коники ліпи — глевкий".
"Е, то це що! Поїла б ти в Тетяни!
Кислющий... Ні зжувать, ні проковтнуть.
А бач, сім’я — як перед смертю труть.
Ти кинь собаці — пес і нюхати не стане".
"Тсс!.. Дивися, он чорти її сюди несуть...
Добридень, кралечко, Тетянко дорогенька!"
"Підходь, підходь, розваж нам бесіду,
серденько!"
Брати мої, пишучі молодці!
Що вам нагадують розмови ці?
БАТЬКО ТА ДОЧКА
"Дивись, іще книжки у неї в сумці,
А хлопці вже на думці?!."
"А що, татуню, є новий закон?
Щоб лиш тоді були на думці,
Як пенсія лежатиме у сумці?!"
Резон!
ДУНЬКА
Дотепну та веселу
Сатирик-гуморист
Утнув новелу
(В цім ділі мав він справжній хист!)
Та перш, аніж пустить її в міста і села,
А тобто в друк,
Сусідку-дівку кличе він дебелу:
Як сприйме Дунька виплід творчих мук?
(На слухачі це зветься, обкатати).
Слухач прийшов. Опасистий, кирпатий.
Наш автор почина читати.
Читав, читав... Які вже не були місця —
Такі, що й мертвий міг би реготати,
А Дунька... Ані руш, ані слівця!
Мовчить. І так до самого кінця.
Замисливсь Гуморист. А був він молодця!
Усяких витівок бувалий був бувалець.
Раз! — перед Дунькою зненацька палець
"Ги-ги!" — слухачка затряслась.
"Ги-ги!" — аж за живіт взялась.
Сміяться з Дуньки — зась.
Що ж, Дунька Дунькою. Що з неї взять? Нічого.
Та є — біда! — цінителі смішного,
Яким натура Дуньчина передалась!
ЄВГЕН ДУДАР
… І ДЕСЯТЬ ТИСЯЧ ПУБЛІЧНИХ ВИСТУПІВ
Часто письменники пишуть (здебільшого самі про себе) такий-то (ім’я-рек) — відомий письменник.
Такі іноді й вірять — тому, що самі ж про себе й пишуть.
А ось Євгену Дударю непотрібно оте про себе писати: відомий. Бо він і справді відомий. В Україні сатирик.
Добре відомий. І про це всім... відомо.
Євген Дудар — і цим все сказано. Хіба що додамо: народився в році І933-у в с. Озерна Зборівського району на Тернопільщині.
Автор понад 20 книг, численних публікацій у періодиці. Твори перекладено багатьма мовами. Професійний виконавець власних творів, у творчому доробку — понад десять тисяч публічних виступів, творчих вечорів, радіо- і телезустрічей. Заслужений діяч мистецтв України (1983), лауреат літературних премій ім. Остапа Вишні, та ім. Микити Годованця, міжнародної премії ім. Пилипа Орлика, премії ім. П. Сагайдачного. Нагороджений Золотою медаллю Тараса Шевченка (Спілка визволення України, Австралія, 1990).
ГУЛІВЕРИ І ЛІЛІПУТИ
Гуліверами народжуються. Всі.
Ліліпутами стають. Не всі.
З філософських роздумів
Вані Молдавана.
Люди народжуються людьми. А стають?..
Придивіться одне до одного. Загляньте одне одному в очі. Бог дав людині лице, щоб воно відображало її душу.
Чорт спокушає людську душу, щоб лице людини уподібнювалося до його пики.
Від твого лиця залежить твоє здоров’я. Посміхнешся ти, — посміхнуться тобі. Або ж... Пророхкають:
— Что шкіриш кусачки?
— Бо я знаю те, чого не знаєш ти.
— Чо-чо ти знаєш?
— Що сміх — це здоров'я.
«Сміх — це людина, — сказав великий письменник. - Скотина не сміється...»
І починають з'ясовувати людино-скотячі стосунки. Після яких людина робить висновок:
Не посміхатися дурневі. Бо він тебе не зрозуміє.
Не посміхатися начальникові. Бо він зрозуміє не так.
Не посміхатися мертвому. Бо тебе не зрозуміють інші.
Хто втратив душу, тому посмішка не потрібна.
Посмішка — імпульс. Душі. Здорова душа посилає здоровий імпульс. Іншій душі. Щоб її опромінити. Зогріти. Воскресити.
Але хто втрачає душу, у того твердіє лоб. У голові — броня, її не пробиває найпотужніший імпульс.
Стоять два унікуми. Один з-під Броварів, другий — з-під Глевахи. Стоять у серці України, на Хрещатику. І галасливо, демонстративно глаголять чужою мовою:
— Я биль вчера у тєбья...
— А меня вчера нєбильо...
(Господи! Яке плюгаве і гидке видовище!..)
Підійшла до них людина:
— Хлопці! А вас взагалі немає... Стоять оце два манекени... Опудала два... Що відірвалися від рідного коріння...
— А в чом дєльо?
— У гольовє, хлопці. У гольовє...
Імпульс броню не пробив. Душі не торкнувся. А може, її там уже й немає. Може, вона уже протрухлявіла, зогнила...
Ще плюгавіше явище.
«Народний обданєц з шахтарського регігона». На політичному олімпі України. За парламентською трибуною. Суперплаский бичачий лоб. Суперчервоні бичачі очі. Замість душі — марксистсько-ленінські випари. І шипить ця каламуть з «ротового отверстия» «обданца». І псує чисте повітря у верховній державній залі. В усій Державі.
Тут уже не вилікує найпотужніший імпульс. Тут уже не проб'є й шахтарський вибійний молоток.
Але сидить за керівним «пультом» керівний головний «диспетчер». Йому б поворухнути вказівним пальчиком. Перекрити отой брудоносний «кранчик». Вистачає у нього влади. Вистачає розуму. Навіть гумору вистачає.
А рішучості... Бо є власношкірий розрахунок. Душа «диспетчера» живиться отими випарами. І двоїться. Правою рукою Конституцію Держави приймає. Лівою — її порушує.
Ліліпути Верховної Ради не прийняли присяги. Не визнають державу Україну державою, тайно і явно воюють проти неї. Але в державних чиновниках ходять, державні гроші беруть, у державних квартирах розкошують, на державних машинах катаються. Від них чекати іншого нелогічно. Людина, яка втратила національну душу, втрачає людську совість і людську подобу.
Та є Конституція України. Найвищий Закон. Є ті, хто будь-яких порушників закону мав би поставити на місце. Мовляв, братва, якщо вам з нами не по дорозі, злазьте з нашого державного воза — і на всі чотири сторони.
Проте ніхто нікого на місце не ставить. Чи не тому, що й самі сидять не на своїх місцях?
А де ж ті, хто ще не загубив своєї душі? Хто ще не змалів нею? Хто ще не осквернив її чистоти?
Може, й вони вже пригрілися, придрімали у затишку завладдя? Може, вже й їхні душі бояться втратити тепле гніздечко? Вилетіти на потоки стрімкого вітру? Може, й вони помаленьку стають ліліпутами?..
Людина народжується маленькою тілом і великою душею. Чистою душею. Доброю душею. Запрограмованою допомогти людині стати будівничим, а не руйнатором. Добротворцем, а не злочинцем.
Тіло людини росте. А душа... часто маліє. Якщо її торкнулася облуда. Якщо її заразили бацилою заздрощів. Чорної злоби і ненависті. Бацилою байдужості і лінивства.
Придивімося одне до одного. Загляньмо одне одному в очі... Задумаймось на хвилину, Не даймо маліти своїй душі. Не руйнуймо душі іншого. Оберігаймо велику і чисту душу свого народу. То ніколи не змаліємо. Не зліліпутимося.
ДЕРЗАЙ, ІВАНЕ!
Великому «русскоязычнику» з Малої Гарбузівки
Іванові Ціпо'язу (що став Цеповязовым),
на чужих і своїх землях сущому
Іване!
Коли тобі скажуть щось дуже погане, не бери до серця. Може, сьогодні чогось недотягуєш. Може, й учора недопетрував. Але в голові твоїй — великі приховані резерви. Тихі. І вони ще проб'ються крізь твердь твого могутнього лоба.
Звісно, українське «ціп» і російське «цепь» — речі різні. Ціпом молотять. «Цепью» — в'яжуть.
«Цепь» із заліза. Ціп — з дуба...
Та не ти перший, не ти — останній. Он сусідка моя була Козинець. Від козички тобто. А стала Казінєц. Ніби сказилася. І на кожне слово реагує, як скажена. Така в неї алергія на українську мову.
І це ще нічого. Козятин знаєш? Той самий. На Вінниччині. Якийсь унтер Пришибєєв — ще царський — сказав колись «Казатін». І наші рідні пришебеєнки, вже сучасні, щоб не порушувати великодержавних традицій,
в один голос: «Казатін! Казатін! Казатін!»
Різницю відчуваєш? Уже ніби не від кози, а від того, що та коза щось казала.
Дуже боїться наш національний «турок» походити від кози. Радше буде безрідним віслюком. І дітей своїх на віслюків перетворює.
Одна суперінтелігентна мамаша директорові школи писала: «Прошу ослободить мого ребьятьонка от зученія украинского языка ввиду болести голови».
Тебе не «ослобождали» від вивчення рідної мови, і то ти виріс «язичником». А воно, бідне, «ослобожденное» «ввиду болести голови», тобто визнане рідною мамою безклепочником, до чого докотиться?
Кажуть, Іване, що всіх отаких, як ти, «нерусских русскоязычников» і «язычников русских», які вважають, що навіть етруски — «это русские», які з оскаженінням сприймають відродження національних культур і національних мов, називають «бацилами Суслова». Стократ шкідливими. Ви розкладали здорові національні організми. Ви не даєте їм духовно одужати.
Вітя Царапкін про вас каже:
—Що з них візьмеш? «Дуракам закон не писан. Если писан, то не читан. Если читан, то не понят. Если понят, то не так…»
А я думаю, біда не в самих «бацилах» і не в самих «дураках».
Біда ще й в отаких залізобетонних «освободителях», які ще сьогодні кажуть:
—Хохлы неблагодарные! Если бы мы вас не освободили, вы бы до сих пор носили свои шаровары, ели свои галушки и говорили на своей мове...
І ми, аби довести, що ми «хохлы благодарные», вже ходимо без штанів, галушок майже не їмо і принципово «на своей мове» не говоримо. Навіть у рідному парламенті.
Думаю, що біда в отих «вчорашніх». Які прекрасно почуваються і сьогодні. І хочуть утриматися при владі ще й завтра. Які іменують себе «слугами народу», але народ перетворили на слугу. І хочуть його утримати в покорі.
То скажи ж, Іване-«русскоязычнику», «где это видано, где это слыхано», щоб слуга керував господарем? Жив краще, ніж господар, і вирішував долю господаря?
У нас, Іване, «это видано» і в нас «это слыхано». А хто цього не бачить і хто цього не чує, то щоб йому повилазило й позакладало. Бо хто цього не бачить і цього не чує, став отаким, як ти, «язичником» і перекотиполем. На вас оті «вчорашні» тримаються. Як диктатори на чорних гвардіях. Вами «викривають». Вами «таврують». Вами «обурюються». Вами «схвалюють». Вами «вимагають». Вами душать!..
І ви запопадливо стараєтесь. Ви до того просякли імперським смородом, що чисте повітря волі не дає вам дихати. Вас знову тягне в смердючі застінки тюрми народів.
Отже, дерзай, Іване! На тій території, де живеш. Чию землю топчеш і чий хліб їси. (Щоб ти ним подавився!) Души «аборигенів». Щоб не піднімали хвости і не кукурікали. Це їм не «Мозамбік» і не Уганда. Де кожна мавпа сидить на своїй пальмі і по-своєму гундикає. Щастя народів тільки «союз нерушимий республик свободных», який «сплотила навеки великая Русь»... Кожна нація має право на самовизначення тільки у строго визначених Росією рамках. Тож нехай не плачуть, що у своїй хаті не мають «ні правди, ні сили, ні волі». Нехай подякують, що мають хоч абияку хату. Що їх ніхто не гонить. І не везе туди, де «только белые бродят медведи...».
Отож, Іване, коли тобі скажуть щось дуже неприємне, погане, не ображайся. Нащадки твої скажуть про таких, як ти, ще гірше!
Року Божого 1990-го.
ЩЕДРИЙ НАПАРНИК
Микита Бекас, постійний клієнт забігайлівки «Хвилинка», вже з годину сидів за традиційним столиком і міркував над своєю долею.
«Важко, розтуди твої патинки! Працюєш, як воляка, а випити ні за що. Повитрясала відьма усі кишені. Якби не заховав карбованця, то не було б і похмелитися... Десь у людей жінки як жінки, а тут нагородив чорт. Мусиш ховатися по кутках, бо з'явиться екзекутор, почне мозолити: «Смоли б ти напився!»
Хто його зна, може, і до смоли людина звикла б, якби втягнулася... Чого на білому світі не буває!..
За сусідній столик сіли двоє клієнтів. Поставили перед собою пляшку «Звіробою».
—Гей-гей! — зітхнув важко Бекас і глянув на останні краплини в склянці. — Відьма! Відьма, а не жінка... Хіба ж я її, ідіотку, для того брав, щоб вона мене тероризувала?..
— Зайнято? — пробаритонив над головою Бекаса масивяй здоровань.
— Ні, ні! Не зайнято! — поспішив Бекас. — Сідайте...
Здоровань сів так, що металеві ніжки стільця аж застогнали.
— П'єм, батя? — зміряв Бекаса чорними очима.
— Пили, та загули... — кивнув Бекас на спустілу склянку.
— А ще вип'єш?
Бекас аж сіпнувся від несподіванки. Хотів щось сказати, але з великої радості заїкнувся.
— Ясно... Гей, блондинко!-гукнув здоровань офіціантці.-Нам пляшку
коньяку, дві пляшки сухого вина і чотири шашлики...
Бекас почав частіше ковтати слину.
Офіціантка принесла коньяк, вино, шашлики. Здоровань налив дві склянки.
—Бери, старик. За те, щоб я сьогодні добре повеселився! — і одним духом вихилив.
Бекас жадібними пальцями вхопив склянку. За прикладом здорованя вицідив до дна.
—Коли я почну буянити, — нахилився через стіл здоровань, — ти, старий, не дивуйся. Я трохи того... — Він покрутив вказівним пальцем на скроні. — П'ятнадцять років відсидів. Мені людину вбити — раз плюнути..
Бекас подавився шматочком м'яса і гикнув.
—Ти, старик, їж. І пий. Блондиночко, ще пляшку коньяку!.. Пий і їж! Позавчора отак, як ти, сидів якийсь старий хрін, а отак, як я, — я. Так я його пляшкою з-під коньяку По макітрі — лусь, і пляшка розсипалася...
На лобі у Бекаса виступили краплини. Він відсунув шашлик. Здоровань швиденько налив у склянки сухого вина.
— Бери пий. Додає апетиту... Так його після цього в Морг, а мене в міліцію. А я їм довідку: тихопомішаний. Прочім, моє поважання...
Здоровань вихилив вино, дістав з кишені гарно оздоблену фінку, почав зсувати нею з палички шматочки м'яса, настромив їх на вістря і класти в рот. Бекас зблід, як небіжчик. До вина навіть не доторкнувся.
— Ти, старик, їж! Бо я не люблю таких компаньйонів...
Бекас тремтячою рукою потягнувся до шашлика.
— Я вчора отакого дурня, як ти, оцією фінкою тільки штрик...
Шашлик випав з рук Бекаса. Він почав крадькома підводитися зі стільця.
—Ти куди?! — гримнув здоровань. — Думаєш, я сам все оце питиму?..
— Я-а-а... д-до т-туалету... — благальне пропищав Бекас.
— Потерпи!.. Аристократ!..
Бекас безсило опустився на стілець. Здоровань знову розлив коньяк.
— Бери! — торкнувся рукою до склянки. — Діє скріплююче на шлунок.
Бекас ледве чутно промимрив:
— Вже пізно...
— Слухай ти, старий! А чому ти весь час мовчиш? Ану, заспівай мені щось веселе.
Бекас зробив страдницьку міну.
— Співай! Співай! Я прискіпуватися не буду. Я знаю, що ти не кінчав консерваторії.
У кутку над столиком, де сиділи Бекас і здоровань, попливло пискливо
-тремтяче:
— І-гі ні-і-іхто не узна-га-ає, д-де м-мо-гила ммоя...
— Браво! Ти — як Козловський... А тепер випий. Бекас благальне подивився на здорованя.
— Випий! Я повних пляшок ніколи не розбиваю!.. Це людська праця...
Бекас зблід і зсунувся на підлогу.
Здоровань вхопив його за комір, посадив на стілець і почав цідити з пляшки на голову вино.
— Папаня! Воскресни! Ми ж іще сеанс не закінчили... Той відкрив очі. Побачив над головою пляшку і знову сів у куток.
Здоровань узяв Бекаса за руки і ноги, закинув собі за спину:
— Здається, що вилікував, — сказав він дружині Бекаса, яка чекала його на вулиці. — Гроші ваші не пропали марно. Гарантую: носа більше сюди не покаже. Викликайте швидку допомогу...
ЖИВУ, ЯК УСI...
Життєпис обивателя
Прокидаюся вранці. Пику у дзеркало. Рогів нема. Значить, дружина ночувала вдома. Рукою у кишеню. Гаманець на місці. Значить, дітей ще не було. Увімкнув телевізор. У стіну грюкіт. Значить, сусід ще нікуди не пішов.
Сусід у мене — олігарх. Гроші тримає у трьох банках. У двох — з-під майонезу. Третя — з-під крему "НІВЕЯ". Хвалиться, що в нього ще є 93 кг золота. Тільки ніяк не може продати. Прийшов до банку. "Золото купуєте?" — "Скільки маєте?" — "93 кілограми"... Ті-очі на лоба... Він киває на свою Ангеліну: "Ось постійно запевняє: "Я — золота жінка"... Значить, живуть весело...
Світова катастрофа. Пес Бадді, улюбленець Клінтона, вкусив господаря за ср-ку. Бо той відбирав у нього м’яч. Значить, і там Президентам не солодко.
До Землі знову летить астероїд. У кілька тисяч тон. Перспективу маємо "поцілуватися" з ним у 2112 році. Перспектива ближча. Україну атакують стаї астероїдів політичних. Порівняно з гігантом це дрібнота. На утробу — буржуї, на розум — пролетарі, на совість — люмпен. Чорний. Рвуться у державні діячі України.
Якось старий мудрий єврей молодому дурному євреєві сказав: "Для того, щоб стати Наполеоном, треба, спочатку хоча б стати французом"...
Це стосується і до нашої, "астероїдної" ситуації. Для того, щоб стати державним діячем України, треба, хоча б стати українцем. Хоч трохи. Хоч вивчити мову. Навчитися шанувати звичаї народу, його історію. Але що ти
візьмеш з розумового пролетаря і безсовісного люмпена? Значить, не дуже
перспектива весела.
Телевізор вимкнув. Увімкнув радіо. Репетують. У Верховній Раді. Комуністи. Кажуть, що в лісах України повиростали нові осики. Значить, вони знову готові вішати "врагов народа". Один їхній " ум, честь і совесть" періодично викрикує: "Чемодан, вокзал, Європа"... Значить, ще ніхто йому не сказав: "Чемодан, вокзал, Глеваха"...
Колишній найтупіший учень в усьому Закарпатті Нюся Щурфрич, що за десять років не спромігся вивчити "У лукоморя дуб зеленый", заговорив російською. Значить, дійшло. А скільки йшло...
"Старший брат" намагається придушити "молодшого." Газом. Набздів на всю Європу. У нашого самозваного "родича" в голові невиліковна "Тузла". Значить, — катастрофічно "нєпрєдсказуємий"...
"Проффессор" Алі-Баба вже вивів на спринтерську дорогу сорок "проффессіоналів". Один із них якось вигулькнувши на телеекрані, констатував: "Сейчас такой момент, когда все гады, все сволочи выползают на поверхность»... Запитують в "електорату": "Ви пам’ятаєте, що вам обіцяли?.." Пам’ятаємо. Хто нам обіцяв, а хто обідрав нас, як липку... "Тому, що діловий", "Тому, що енергійний", "Тому, що "проффессіонал"… "в законі"... "Тому, що — ерудит"... Бо знайомий з творчістю "... поеткі Анни Ахметовой і композітора Гулага Артьомовского"... Значить, розраховують на Іванушек-дурачків і Василісок-путаночок...
За східним календарем цей рік — рік червоного пса. Отже — й червоної суки. Вона вже виє. На всіх роздоріжжях: "Не НАТО, а Ната"... Значить, рік людини настане ще не скоро...
На Миколаївщині та Одещині придорожні туалети списані червоною фарбою: "За КПУ"... "За Сімонєнка"... Значить, комуністи розраховують на... заср-нців...
"Кожен розраховує на такого, як сам" — твердить Ваня Молдаван. Каже: "Тягну "кравчучку" з "продовольчим кошиком", здіняв погляд до неба, а на "бикморді" — знайоме лице. І написано: "НЕ ТАК". Я "кравчучкою" сюди-туди. Все одно важко. А тоді, як викрикну лозунг: "Хай живе Великий В(о)ША (вождь об'єднаних шарлатанів) — організатор і натхненник суспільного педикульозу в Україні!"… І одразу стало легше. Отже, основне викричатися...
Радіо вимкнув. Повернувся у світ особистого.
Один "добродійник", з бронзовим бумерангом у голові, знову підсунув мені свиню. Тепер вже у своїй подобі... "Якби свині ще й крила, то вона б усе небо зрила" — жартує народ. Сама свиня, навіть "крилата", не така вже й шкідлива. Шкідливіші свиноводи. Які піднімають тих свиней на небо... Отже, остерігайся не самої свині. Остерігайся тих, хто у брудній свинячій залежності...
Отже, свиніємо й далі. Мешкаємо у розкішних дорогих віллах. В оселях
наших охайно і чисто. Роз'їжджаємо на блискучих машинах. Ходимо в одягові європейського покрою. Солодкими вустами виголошуємо промови про високий патріотизм, любов до України, відданість народу, його високим, чистим ідеалам. Одні копіюють звички аристократів з Москви, інші — з Вашінгтону. А в душах — свиноферма з вчорашнього відсталого колгоспу. Брудна і смердюча... І в тій половині душі, що особиста, і в тій половині, що громадська...
Значить, потрібна ЛЮСТРАЦІЯ. ВЕЛИКА ЛЮСТРАЦІЯ...
ДМИТРО МОЛЯКЕВИЧ
ПЕРЧАНИН НА ВСЕ ЖИТТЯ
... З 1961 року працює в журналі "Перець" — так записано в його і трудовій книжці, і в біографії.
— Записано. Правдиво: з 1961 року я працюю в "Перці".
— З 1961 і по сьогоднішній 2006 рік?
— Так, і по сьогоднішній день року 2006-го.
— І все — в "Перці" та в "Перці.
— Все в "Перці" та в "Перці".
— То це виходить… Виходить 48 років?
— Виходить, 48 років.
— Виходить, через два роки ти відзначиш 50-річчя своєї праці, в "Перці"?
— Виходить.
—Федір Маківчук був редактором "Перця" 40 років. А ти в "Перці" вже ось-ось відзначиш свій піввіковий ювілей. Та це ж... це ж рекорд для Книги Гіннеса!
Мова йде про Дмитра Молякевича. Про отого, який народився року 1926-го в с. Єлизаветполі Базалійського району Вінницької (нині Хмельницької) області. Про того, який під час фашистської окупації неповнолітнім був вивезений до Німеччини на примусові роботи. Після звільнення повернувся до рідного села, закінчив (1947) Базалійську с/ш і вступив до Львівського університету на українське відділення філфаку. Потім якийсь час працював у Львівській обласній газеті "Вільна Україна", а з 1961-го...
—Так, так, з 1961-го у Києві, в журналі "Перець".
Минають десятиліття (1971, 1981, 1991, 2001 і ось 2009), а він все ще в "Перці" та в "Перці" — така вірність одному виданню просто вражає.
Працюючи в "Перці", за цей час видав 13 книг сатири і гумору. Серед них гумористичні — "Ерудиція з молоком", "Бацила свинства", "Про небесне та земне", "Любов навиворіт", "Вірші. Гумор і сатира", а також прозові збірки памфлетів і міжнародних фейлетонів "За "райською брамою", "Критика знизу". Став заслуженим працівником культури України, лауреатом літературної премії імені Остапа Вишні.
А найперше став гумористом. Справжнім-щонайсправжнісіньким. В якості якого залишається й нині. І завтра-позавтра ним буде. Себто гумористом. Себто перчанином.
Жаль, що в Тлумачному Словнику української мови (11 томів) чомусь ще немає неологізму перчанин. Є перцевий (властивий перцю) і навіть перцева настоянка, звана ще перцівкою, є перцювати (пояснень не потребує), перчений (у І. Франка, здається, свахи співають: "Ой що ж нам були за вжитки? Були наїдки й напитки... Ой то нам були печені, ой то нам були перчені..."), є перчити — сипати перець у страву, перен., образно — лаяти кого-небудь, є перчиця, стручковий перець, а ось перчани (перчанин) чомусь немає — себто ті, які працюють або друкуються у "Перці", одноперчани. Вони були, є і будуть. Ось до них і належить Дмитро Молякевич. А з ним і така когорта одноперчан: В. Єллан-Блакитний, Ю. Вухналь, Остап Вишня, В. Чечв’янський, М. Годованець, А. Косматенко, Є. Кравченко, М. Білкун, В. Бойко, Д. Білоус, В. Большак, С. Воскрекасенко, П. Глазовий, Є. Дудар, О.Жолдак, В. Іванович, А. Крижанівський, Ю. Кругляк, В. Лагода, Ф. Маківчук, І. Немирович, С. Олійник, Ю. Прокопенко, П. Ребро, І. Сочивець, В.Чемерис, В. Чепіга, О. Чорногуз, В. Юхимович та інші й інші — хіба усіх і згадаєш, як в Україні всі сатирики-гумористи по-суті вихідці з "Перця", його так би мовити... годованці. Бо всі вони — перчани. І — одноперчани.
А до 50-літнього ювілею "Перця" був виданий збірник "Одноперчани". Закінчується він таким звертанням:
"Одноперчанине, пробач, не сердься, як не потрапив ти в альбом оцей: час бистроплинний промайне — у "Перця" попереду столітній ювілей".
Тож і виходить, що Дмитро Молякевич з усіх перчан най-най...перчаніший, адже й справді невдовзі відзначить свою піввікову службу в легендарно-веселому "Перці"!
Дмитро Молякевич