Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
І ДОВГО ЙОГО ЗАТИСКУВАЛИ В "ТА ІНШІ"
В українській мові слівце, що не відмінюється — тощо. Ставлять його в кінці переліку чого-небудь, як вказівка на його (перелік) неповноту, на можливість продовження, і таке інше.
До речі, про "інше". Означає: ще хто-небудь, крім названого, з групи людей, об’єднаних спільною ознакою.
Ось ці слівця якось зацікавили Остапа Вишню. У своїй рецензії-усмішці про Сергія Воскрекасенка, Павло Михайлович писав:
"Є на світі такі якісь таємничі слова, — ні, не слова, а, певніше, вислови: "інші" та "тощо".
Коли ми говоримо або пишемо про когось чи про щось, то, закругляючи, свою думку, ми її дуже часто закінчуємо отими таємничими висловами: "інші", або "тощо".
Приміром:
"В нашій поезії дуже плідно працюють Машенька, Пашенька, Дашенька, Парашенька та інші".
Або:
"Сьогодні на літературному вечорі виступили письменники Гренко, Тренко, Мренко, Кренко та інші".
Хто вони, оті таємничі "інші"?
Чому про Сашеньку, Дашеньку і т. д. пишуть, що він Сашенька, а вона Дашенька, або про Гренка й Кренка, що вони-таки найсправжнісінькі Гренко й Кренко, а решту письменників чомусь гамузом запихають в оте гемонське "інші"?
І трохи нижче:
"І довго (надто вже довго) затискували Сергія Ларіоновича (Воскрекасенка) в оті "інші".
Кінець кінцем Сергій Воскрекасенко розколов шкаралупу "інших", рішуче й сміливо "вилупився" з неї на світ білий... "
Сергій Воскрекасенко... Це він прийшов з "інших" — "майстер вдумливий, серйозний, дотепний, талановитий тощо!"
Я шахтарочка сама,
Звуть мене Маруся.
В мене чорних брів нема,
Та я й не журюся.
Не красуня я — дарма,
Та до праці звична.
І дружу я з усіма,
Бо я симпатична!
Машиністом я роблю
На електровозі
І лінивих не люблю
В себе на дорозі.
Хтось мене, бува, лайне,
Скаже: — Ти сварлива, —
Але люблять всі мене,
Бо я справедлива.
... Не красуня я — дарма,
Але симпатична.
Знаю добре це сама,
Бо самокритична!
Так, так, це — "Шахтарочка".
Так, так, поета сатирика й гумориста Сергія Воскрекасенка. Та його "Шахтарочка", що колись була такою популярною і часто дзвінко енергійно, щиро-симпатично звучала по радіо, в клубах і палацах, а потім якось з часом ніби затихла — жаль. Пісня варта того, аби її співати й співати.
Воскрекасенку ще й повезло! Вітаючи, благословляючи його прихід в літератору, про нього свого часу писав сам Остап Вишня. І навіть у якомусь іншому своєму творі назвав його "лютодотепним"6.
Щасливчик! Хоча, здається, Федір Маківчук у своєму відгуку "Ні пуху йому (Воскрекасенку — В.Ч.), ні пера", застерігав: "Став сатириком — звикай бути любим і нелюбим. Сатира перестала б бути сатирою, якби їй скрізь і всюди кричали славу, а її творців носили на руках. Треба прямо сказати, що ні один літературний жанр не мав і не має стільки недругів, злопихателів, як має їх сатира. І це цілком закономірне явище. Сатира бичує, сатира косить, сатира висміює, а "сміху боїться навіть той, хто вже нічого не боїться" (М. Гоголь).
І далі про нашого сатирика:
"Сергій Воскрекасенко у своїй творчості завжди пам'ятає, що сатира — це мистецтво пильності. Той, хто не усвідомив цієї істини, ніколи не стане справжнім сатириком. А Воскрекасенко усвідомив її глибоко, якщо так можна висловитись, усвідомив органічно. Це допомогло поетові добре відточити свій сатиричний зір, це дало йому гостре світосприймання. Він уміє бачити не тільки об’єкти, проти яких слід боротися з усією сатиричною пристрастю, він добре бачить "мімікрію" цих об'єктів, їх видозміну, їх уміння фарбуватися в захисний колір. Це надає його сатирі бойового гарту, гостроти, злободенності, високого ідейно-художнього гарту..."
Сергій Іларіонович Воскрекасенко народився в с. Лазірка Канівського району Черкаської області, в селянській сім’ї. Закінчив Київський педагогічний технікум (1928). Працював у редакціях газет і журналів (зокрема, в "Перці"). Під час війни — кореспондент газети "За Радянську Україну". Друкуватися почав з 1928 року. Автор багатьох збірок поезій, серед яких і веселі: "Сатира", "Цілком серйозно", "Взагалі і зокрема", "Кому хвала, кому хула", "Під прожектором", "Березова каша", "Не той герой, у кого шапка набакир", "З перцем!.." "І всерйоз, і жартома", "Я вас трошки потурбую", "Будьмо ще кращими", "І так далі". "На тому і на цьому світі", "Сатиричні мініатюри", "Плями на совісті", "Не криви душею", "По коню і по голоблях", "Що буває, те буває", "Веселинка" (для дітей), спогадів "Портрети зблизька". Переклав також поему О. Твардовського "Василь Тьоркін" (1946—1977).
Сергій Воскрекасенко
САТИРИЧНІ МІНІАТЮРИ
Для того, щоб талант зростити,
Любові треба і ума,
Не бійсь людину похвалити,
А бійся скривдити дарма.
Вмирають всі — негідник і герой,
Ніхто ще не знаходив тут собі заміну,
Але найменш боїться смерті той,
Чиє життя найбільшу має ціну.
Запам’ятай, шановний мій читачу:
Змія міняє шкіру, а не вдачу.
Дрібні чуття тобою движуть,
Покручена у тебе путь...
Не будь солодкий, бо розлижуть,
Не будь гірким, бо розплюють.
Найдорожча похвала бува завжди від того,
Кому ти не зробив хорошого нічого.
Найтяжча кривда від людей, яких любив,
Яким нічого ти лихого не зробив.
Життя своє ти не вважай путящим,
Чого б собі ти в ньому не здобув,
Якщо лишаєш світ не кращим,
Ніж він до тебе був.
Всі люди появляються однаково на світ,
Та сходять неоднаково з орбіт.
По-різному йдуть люди із життя:
Одні — у вічність,
Інші — в небуття.
Такого шанувати треба,
Хто в вічі каже правду всім, —
Цей не вигадує для себе,
А ризикує ще й своїм.
Хоч інтелект у нього недолугий,
Та завше тип оцей виходить із води сухий.
Уміє спритно він привласнювати чужі заслуги,
А іншому приписувать свої гріхи.
Піввіку одна його думка живила:
Талантом своїм здивувати світ!
Був певний, що в нього виростуть крила,
А виріс великий живіт.
В обиді на погоничів воли,
І ремствують вони недарма:
Погоничі добрішими б були,
Якби хоч раз воли могли
Їх запрягти у ярма
Солодкий з кожним він, бо мусить,
Та заздрість в нього не згаса.
Заґавишся — обов'язково вкусить,
Не вбережешся — покуса.
Похвалив мене вчора мій зав,
(А вдача у нього ловча)…
Похвалив не за те, що я на зборах сказав,
А за те, що я змовчав.
Є на світі аси хапу,
Є хапуги й рядові.
Але знайте всі живі:
Хто давати вміє в лапу,
Той уміє брати в дві.
Тепер мене одне гнітить,
Якщо одверто вам сказати:
— Лише навчивсь, як треба жить,
А вже збирайсь на той світ мандрувати.
МАЙСТРИ ДОВГОЛІТТЯ
Довголіття людського є дві причини,
Що не мають відношення до медицини.
Перша — це думка, яка не вгасає й на мить:
"Я повинен ще жить,
Бо не встиг основного зробить!"
А інших на світі так довго
друга причина трима.
Що ніяких думок у них
Не було і нема,
Навіщо ті красиві жести, —
Затям ти істину просту:
Мішок із грішми легше нести,
Ніж торбу злидаря пусту.
Є боягузи дуже вперті.
Я знав такого сіромаху.
Він так уже боявся смерті,
Що і помер від того страху.
Товариш цей народ жалів,
За нього він весь час в турботі...
Від тих турбот вже мозолів
У нього повно в роті.
ПОЕТ-ОПТИМІСТ
Поет я маленький,
але не безликий.
І в тому ще втіха моя:
Що з тих, котрі ходять сьогодні в великих,
Багато ще менших, ніж я.
Поетові, що хоче знать,
Чи буде жити він і після смерті,
Насамперед потрібно вмерти.
МИКОЛА БІЛКУН
(1928—1995)
"І ВМІЄ ПОБАЧИТИ СМІШНІ ЯВИЩА"
"... Воно таки справді ще нас маловато, та про те ж, ростемо... Коротше кажучи, кращаємо.
Хто такі суть — ми?
Ми — це письменники-гумористи та сатирики.
Ну, розуміється, ми ще далеко не Гоголі і не Щедріни та, давись, поволеньки-поволеньки та й загоголиться і защедріниться...
Колись і М.В. Гоголя і М.С. Щедріна не було, а потім і появилися..."
Так Остап Вишня в році 1955 вітав народження нового гумориста України Миколу Білкуна, коли той у бібліотечці "Перця" видав свою першу збірку "Старий друг".
Микола Білкун тоді був студентом Вінницького медінституту.
А перед цим він, звісно, народився — 1928 рік, с. Привороття Староушицького району Хмельницької області в сім’ї вчителя. Випускник Київського військового училища самохідної артилерії, з полів Великої Вітчизняної повернувся інвалідом, а ще, навчаючись в медінституті, і видав свою першу збірку веселу. Та ще де — в бібліотечці "Перця"! Знаменитій і вельми престижній, що видавала веселі книжечки тиражем у сто тисяч! Потрапити в таку серію було великою честю для початкуючого письменника, престижем і високою оцінкою його творчості.
"Всі Білкунові оповідки сюжетні, — писав далі Остап Вишня у своєму відгуку-привітанні на першу збірочку початківця, — написані хорошою мовою і по-справжньому смішні.
... Білкун — спостережливий письменник, він уміє дивитися навкруги себе, і вміє побачити смішні явища".
Закінчивши медінститут, Микола Васильович не став медиком, подався в сатиру та гумор: працював фейлетоністом, заступником відповідального редактора журналу "Перець", заступником головного редактора видавництва "Радянський письменник", здобув нагороди.
Багато писав, щедро друкувався-видавався і швидко увійшов до когорти ведучих сатириків-гумористів України. Як з рогу достатку сипонули збірки: нарисів, повістей і звичайно ж гуморесок: "Прийшла коза до воза", "Женька Жменька Ядісон", "Годованці сонця", "Церемоніальний марш", "Багато, багато, багато золота..." (фантастично-пригодницька повість-памфлет), "Не та натура", "Субота-неділя", "Лімузин диктатора" (повість-памфлет), "Незакінчена молитва", "Останній могіканець", "Механічна пастка", "Сузір’я Блакитного Верблюда", "Декамерон Самуїла Окса", "Оверко з хутора", "Що маю, те й везу"... А ще ж збірки казок для дітей, романи.
В останні роки свого життя Микола Васильович більше писав твори великого жанру, романи, наче квапився, аби встигнути написати задумане, і багато встиг. Особливо в сатирі та гуморі, адже його веселі твори і сьогодні — в активі нашої веселої літератури.
Микола Білкун
Він десь тут…
—Громадяни судді і ви, громадяни народні засідателі! Я не виправдовуюсь...
Я знаю, що я винен, і знаю, що судите ви мене по всій строгості законів і справедливо. Воно, канєшно, могло ще й не так закінчитися. Коли б не оцей громадянин, котрий при погонах старшого сержанта міліції, то ви б судили мене як вбивцю.
Так, так! Я чесний чоловік, батько трьох дітей, в білих арміях не служив, під судом і слідством ніколи не був і раптом — вбивця! Що ви на це скажете?
А було діло так. Та там, як сказати, то й діла того було на копійку, але через тую копійку тисячі морозилися. Банк нам платить тільки 7, 13, 22 і 28 числа кожного місяця... А тут короткий день. А в «Сільгосптехніці»…
Я по суті, я по суті! Не перебивайте мене, я все вам розкажу, як на сповіді. Дайте виговоритися, бо на душі так накипіло, що я мало вбивцею не став.
Отож, цей громадянин, оця потерпіла, так би мовити, сторона мала мені на нарядах закарлючку... вибачайте, підпис мені мав поставити. Закар... підпис і все! Тоді у банк, а машини мої всі на базі ще а вечора напоготові чекали.
Я з ним, з цією потерпілою стороною, ще напередодні по телефону домовився, і він мені соловейком... Вибачайте, я по суті, і він мені соловейком так у трубку співає: «Приїздіть завтра зранку, ми починаємо з дев'ятої. Підпишу, і все буде в ажурі».
Я дякував, я ж дякував! Ну, думаю, діловий чоловік. Він же мене рятує. День хоч і короткий, але ж весь попереду. Я ж майже шість годин матиму попереду. А за шість годин знаєте, скільки можна встигнути?
Словом, без п'яти дев'ять я вже там. Третій поверх, триста шістдесят друга кімната. Його, цього громадянина, цієї потерпілої сторони, стало буть, ще, канєшно, нема. Ну, я й не дуже поки що турбуюсь, гуляю коридорами.
Десь о пів на десяту заглянув я до цієї кімнати № 362. Пальто висить, його нема. Ну, думаю, вийшов чоловік на хвилинку чи викликали. Різне буває. Гуляю.
Десята година... Знову потикаюся — нема. Пальто висить, папери на столі розкидані, а його нема. Вже на одинадцяту звернуло, нема.
Підходить якась дамочка з оберемком бамаг: «Ви кого чекаєте?» — «Та оцього ж товариша, з триста шістдесят другої кімнати».— «Він десь тут!» І побігла. Я гуляю. Вже одинадцята година. Заглядаю в кабінет — пальто висить, його нема. Ходив я, ходив, курив, курив, тоді не витримав, заглянув у сусідню кімнату. «Ви не знаєте, де цей товариш з триста шістдесят другої кімнати?» — «Вій десь тут»,— відповідають. Чекаю...
Вже на дванадцяту звернуло. Зайшов я ще в одну кімнату. Кажуть: «Він десь тут. Тільки що був». Хотів я знову йти пантрувати у нього під дверима, коли один товариш каже: «А ви загляньте на четвертий поверх, у чотириста сімнадцяту кімнату, може, він там».
Піднімаюся на четвертий поверх, заходжу у чотириста сімнадцяту... Там накурено, столів не видно. Але живі люди є. Чую, суперечка йде, кому, в якому секторі сидіти. Зрозумів я, що футбольні квитки ділять
Питаю: «Такого-то й такого-то тут нема, часом?» Подивилися на мене так, ніби я з місяця впав, кажуть: «Тільки що був. Він десь тут». Пішов я, чую котрийсь услід мені каже: «Дивак, їй-богу, короткий день, а він ходить по кабінетах, вчорашнього дня шукає»,
І тут-то я й справді відчув, що день короткий, вже перша година, а закар... пробачте, підпису на моєму папірці й досі нема. Спускаюсь на третій поверх, знову потикаюсь у триста шістдесят другу кімнату... І що ви думаєте? Застаю! Застаю, сидить оцей громадянин за столом, оця, значить, потерпіла сторона, папірцями шарудить. Я так зрадів, ніби рідного тата побачив. І забув про всі свої обиди, папірця наперед виставляю: «Підпишіть, любий мій!» І він начебто зрадів, каже: «Одну хвилиночку, любий мій, мене начальник викликає, зараз повернусь і все буде в ажурі». Ну, думаю, хвилиночка сюди, хвилиночка туди вже нічого не вирішує. Чекав більше, почекаю менше. Пішов він. Я чекаю. Чекав, чекав, а тоді знову почав по кабінетах никати. І в кожному кабінеті мені відповідають: «Був — пішов». «Тільки що був». «Він десь тут».
Нарешті якась добра душа сказала мені: «Він пішов у буфет. Це на першому поверсі». Біжу і я в буфет. У буфеті пусто, тільки буфетниця тарілки рушником витирає. Я до неї: «Був тут такий-то й такий-то?» Вона: «Тільки що був. Кефір пив, я ще й пляшечку не прибрала». Подивився я на пусту пляшечку з-під кефіра, і попливли в мене перед очима зелені кола.
Боже мій, боже! Що ж його робити? Уже ж друга година дня і день короткий, і тепер у банк можна потикатися аж через шість днів! Це ж майже тиждень пропав... Пробачте, громадяни судді, і ви, громадяни засідателі, я по суті, я вже закінчую... Ні, думаю, я його таки мушу впіймати сьогодні! І побіг я знову на третій поверх. До третього не добіг... На другому ми з ним зіткнулися. Він у пальті, в шапці, з папочкою під пахвою. «О-о-о, любий мій! Я дуже поспішаю. А ви вже в понеділок зранку до мене, і все буде в ажурі. Розумієте, сьогодні короткий день». Останнє, що я подумав: «Він у тебе зараз буде короткий, негіднику» і схопив його за петельки. Що було далі — погано пам'ятаю. Ну, там, у протоколі, все записано... Знаю тільки, що коли б не цей громадянин при погонах старшого сержанта, судили б ви мене сьогодні як убивцю...
Суд пішов на нараду.
А як на мене, то я б виправдав цього забіяку поневолі. На його місце я посадив би «потерпілу сторону».
Дуже шкода, що в Карному кодексі немає статті, по якій притягали б до відповідальності за розкрадання часу...
ЯК ТРИВОГО ТО ДО БОГА
— Що? В газетах лають? Треба піти. Значить, класний фільм. У нас лають, — значить, там хвалять. Там теж не дураки сидять. Там, брат ти мой, теж знають толк в мистецтві. Культура, традиції брат ти мой! Як фільм? Та-а... Переживательний. Не так щоб так, але дуже. Ми ще до таких фільмів не доросли, а там хвалять. Там знають, що хвалити і за що хвалити. Я маю індивідуальний підхід до цього фільму, і ви мою індивідуальність не чіпайте. Да-да-да. Не ті часи.
Пора, брат ти мой, вчитися шанувати індивідуальність. У них як? У них, брат ти мой, все це дуже просто. Захотів з президентом про те, про се побалакати — валяй прямо в кабінет. Да-да-да. Без всякого бюрократизму.
Заходиш: привіт-привіт, тут тобі кава, тут тобі коктейль, ноги на стіл і розмовляй хоч до вечора. Да. Мені один розповідав.
Там це запросто.
От про коктейль згадав і самому випити захотілося. Підемо. Тільки хіба у нас коктейль? Помиї. От там коктейль, так коктейль. П'єш і хочеться. Я сам, правда, не пив, мені один розповідав. Коньяки, арманьяки. Нам коньяку. Алло, гарсон... Ви не гарсон? Ол-райт. Хай буде не гарсон, аби коньяк. Бачив? Він не гарсон. Він офіціант. А там, брат ти мой, всі гарсони. Там порядок. Це називається кафе. Харчевня це, а не кафе. От у них — кафе. Да-а...
Картинок понавішували. Допотопні картинки. От у них картинки в кафе. Клас! Тут тобі сюрреалізм, тут тобі ташизм, тут тобі... Всякі є. Мені один показував, в їхньому журналі надруковані. Там, брат ти мой, треба мати голову на плечах, щоб розібратися, що намальовано. Там, брат ти мой, таке намальовано, що ой-йой-ой. Здорово намальовано. А може, я хочу саме такого живопису! Може, моя індивідуальність саме такого живопису вимагає! Може, в мене душа горить!..
Хелло, бой... Ви не бой? Все одно. Ще по двісті коньяку. Бачив? Він не бой. А там, у них, всі, брат ти мой, бої. Там порядок. О, музика заграла. Ха! Хіба це музика? Це якийсь похоронний марш, а не музика. От у них музика! Мені один подарував пластинку. Да-да-да. У-у-у, брат ти мой, музика! Волосся дибки, по черепу наче молотом гуп-гуп, по шкірі наче шкрябачкою дер-дер, м-м-м! Мрія! А може, моїй індивідуальності саме такої музики не вистачає!
Індивідуальність, брат ти мой, велика штука. Давай, брат, вип'ємо за індивідуальність. Хеллоу, стюард! Ви не стюард? Все одно. Нам ще по сто п'ятдесят. Досить? Не досить, не досить, я сам знаю, коли досить.
Бачиш, він не стюард! А там всі стюарди, і т-там н-ніколи не досить. Кафе... А може, я в цьому кафе вірша захочу написати... Раптом моїй індивідуальності захочеться. У них порядок. Захотів вірша написати, гукнув боя чи гарсона, він тобі чорнильний прибор пре, папір — пиши. І які вірші, брат ти мой, пишуть, які вірші! Мені один розповідав... Хіба у нас є такі вірші? Да-а. Ну, будьмо. Оскільки з нас? Н-на... Р-решту візьми собі. Н-на чай. Н-не хочеш? Як хочеш. А т-там всі беруть. К-культура. Як ми п-підемо? А о-отак-о навпростець. Що? Автобуси, т-трамваї. Ч-чхать моя ін-ди-ди-ди-відуальність хотіла на них. Я так і піду. П-подумаєш! З одного боку к-кусок з-залізяки, а з другого ін-ди-ди-ди-відуальність. Я п-пішов...
Ой... ой... ой. Де я? У швидкій допомозі? Ой, що ж це таке? Ой, ой, ой. Перелом? Доктор, доктор! Давайте рентген! Давайте шини, пеніциліни!.. Гіпс давайте!.. Та швидше повертайтеся. Що це вам — капіталізм?.. У нас, слава богу, соціалізм, у нас, слава богу, кожен трудящий має право на безплатне лікування. Це вам не в Америці. Швидше, швидше... У-у-у, гарсони нещасні!..
P.S. до гуморески — вельми вправно й динамічно написаної Білкуна "Як тривога, то до Бога".
Скільки ж це їй? З часу написання. Та десь з піввіку вже набереться — всього лише, а вона вже й... застаріла, А ще вчора ж була істиною і заперечень — принаймні, її кінцівка не викликала. Щодо нашої безплатної медицини.
Наша медицина тоді — і про це ми пишалися на увесь світ! — таки й справді була безплатною.
Була і... загула. Безплатна. Та, про яку герой М. Білкуна вигукує: "У нас, слава богу, соціалізм, у нас, слава богу, кожен трудящий має право на безплатне лікування. (Мав!). Це вам не в Америці!.."
На жаль, сьогодні і в нас, "як в Америці" (тут ми, здається, виконали наказ Микити Хрущова і не тільки догнали, а й перегнали ту Америку).
На жаль...
Як застерігали колись мудрі: все тече, все міняється...
А час та суспільно-політичні переміни хіба ж таку буває, корективу — ба, кульбіт! — вносять у творчість сатириків, які писали, та й сьогодні ще пишуть — де нам діватися, — на злобу дня! Бо вона тому й називається злобою дня, що триває якийсь певний час. І сатирику, тавруючи ту злобу дня, не доводиться розраховувати на те, що й завтра житиме його іскрометна гумореска. (Сьогодні іскрометна, а завтра вона, дивись, може й згаснути, потьмяніти).
Злоба дня буває актуальною лише на якихось там етапах чи відрізках часу, що невмолимо мчить і мчить вперед.
Сьогодні без грошей і до наших лікарень не дуже підступишся. І мова йде не про платні клініки, яким уже несть числа і де за кожен прийом (не кажучи вже за операції) треба платити грубі гроші. Як і за кожен день, проведений на її лікарняному ліжкові. Не кажучи вже про ліки та різні процедури, аналізи тощо. Сьогодні вже й до державної — до краю збіднілої — лікарні без грошей і не потикайся, і там треба платити за все. Ще й мати
свої харчі, бо на лікарняних... і про це сьогодні дружно пишуть наші сатирики, викриваючи платну медицину, яка сьогодні у нас така ж — нарешті догнали, а де й перегнали хвалену Америку! — як у капіталістів, котрих ми, сатирики величали тоді (на догоду, звісно, власть імущій) "загниваючим", і це лише один приклад, як часом буває небезпечно писати сатирику на злобу дня, яка може так швидко підвести сатирика до літературного фіаско.
Ось "крик-волання" з преси, рік 2009-й:
"Сьогодні в міській медицині (Києва, в інших містах України вона ще гірша — В.Ч.) така складна ситуація, що міськадміністрація змушена спішно шукати додаткові джерела її фінансування..." і далі зазначається, що суми, яку міськбюджет виділяє на медицину, не вистачав навіть на зарплату лікарям. А тільки в Києві — "близько 25 тисяч хворих, які постійно мають потребу в інсуліні, хіміотерапії, постійній профілактиці гепатиту С, ВІЛ інфіковані та інші. Тільки медикаментозне забезпечення цих хворих місту обходиться приблизно в 500 мільйонів гривень на рік. Не кажучи вже про молодих матерів і дітей. Із яких джерел ви мені накажете фінансувати все це? — запитує перший заступник мера столиці.. За її свідченням, міська влада стоїть перед вибором: або прийти до європейського рівня медицини, або людей, які не можуть заплатити за лікування, залишити без допомоги...
Про це й розповідає гумореска Михайла Прудника "Будьте здорові й не кашляйте".
ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ
(1922—2004)