Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
САТИРА
Бджола з Гадюкою розмову завели.
Гадюка так знущалася з Бджоли:
— Твоє жало — і сміх і горе!
Кусаєш ти не всіх, а по розбору,
А вкусиш — спухне, та й усе.
От я: укус мій смерть несе!
Жалю усіх при всякій змозі,
Кого зустріну на дорозі... —
Бджола
Відповіла:
— Слід знати:
Крім люті й зла,
І серце й розум треба мати!
Коли жалом сатира коле
І в ній отрути й злості досить є,
А розуму і серця не стає,
То з неї нам добра не бачити ніколи.
1959
БОРОДАВКА
— Чом Жаба ця так задається дуже?
Надулася, мов статуя жива,
Задрала ніс і з сестрами не дружить.
— Не бачиш? Виросла бородавка нова!
1934
В ГРОМАДСЬКОМУ САДКУ
Дорогою йдучи, мов друзі, в ногу,
Я з Павликом веселу вів розмову.
Правдиве хлопченя, порядне!
Аж дивимось: в громадському садку
Ліз Павликів дружок на грушу на струнку,
Мабуть, побачив щось принадне:
Жадобою світились очки.
Мале — дурне:
Підлізе і сповзне, підлізе і сповзне;
Штанці тріщать, сорочечка в шматочки,
А він не плаче,
Грушки вгорі смачненькі бачить.
Тут Павлик мій в галоп
А я його за руку: — Стоп!
Не смій в чужий садок ходити!
— Та треба ж друга підсадити?!
— Не смій! Бо діло це дурне!
— Учора ж він підсаджував мене!
Читачу! Поклястися можу:
Картину бачив ти, на цю похожу.
А може, той... Сам брав
Гріха на душу,
Підсаджував дружка на грушу?
1956
ДЯДЬКО ПЕНЬ
От видався деньок:
Десь взявся на шляху Пеньок!
Хто їде, — вісь зламає,
Хто йде, — мороку іншу має...
Знялась на всю округу завірюха.
Гукають: — Обламать боки!
— Спалить! Давайте сірники! —
Пеньку і не свербить за вухом:
— Кричіть, у кого довгі язики!
Я не боюсь осуди,
Не та у мене масть:
Стою, стояти буду,—
В обіду шеф не дасть!
Хто шеф? Хто посадив Пенька?
Та дядько Пень з сусіднього ліска!
1965
ХОРИСТА
У лісі новина потішила громаду:
Там буде хор, як в селах та містах!
Нудне смертельно діло самота —
У співах ні ладу, ні складу:
Те свище, те нявчить,
Той тьохкає, той верещить,
Та в кущику нудливо кука,
Там хтось гуде собі баском...
Це слухать — чиста мука!
Тепер співать, як вчить наука:
Під паличку, ладком!
… І сталось,
Зелені ожили ліси:
Зійшлися звірі, птахи позлітались,
Ладнаються співать в чотири голоси.
— Дивись, Осел стає в баси!
Адже хориста він ніякий,
Про це вам скаже всякий.
— Він нам все діло зіпсує! —
Обурена Сорока стиха голос подає.
Лисиця їй: — Мовчи, дурна!
У нього є записка від Слона!
Записка — пхе! —
Папірчик і чорнило,
А бий тебе лихе,
Яка у ній буває сила!
1957
СМІХ НА СЛУЖБІ
Любов пообіцявши й дружбу,
Митець привабив Сміх на службу.
Та зблідлий Сміх за тиждень поверта,
Мов скривджена смертельно сирота,
Нудьгою очі світяться, сумні:
— Не до душі робота ця мені:
В одну годинку
На рот приладили сурдинку4,
Чекай вказівки — смійсь а чи не смійсь,
Повище взяв, то б'ють за недогоду:
«Не вмієш,— кажуть,— ти сміятись
для народу!»
Утратив волю я, всього там бійсь,
Де й ділась гострота і сила,
І дзвінкість джерелом не била.
Я став нудним орлом
З поламаним крилом.
Найболючіш: кому раніше
Я серце лікував і тішив,
У кого мав любов і славу,
Хто шанував мене весь вік,—
В очах у них читав невіру і зневагу...
Так я урізав поли, втік.
Наш Сміх — слуга, і друг, і син народу —
Шанує над усе і дзвінкість, і свободу.
1958
ЛЕВ УМИРАЄ
Вмирає Лев. Навколо мертва тиша.
Шепочеться стривожена листва.
Обачно шарудить ляклива миша.
Під вітром стелеться трава...
Лев то здригне, то раптом встане,
То грізно зареве,
Аж никне все живе,
То тьмяними очима тоскно гляне,
Немов шукає співчуття...
Лис з-за куща, мов злодій, визирає,
В очах лиха усмішка грає:
— Ага, злякався за життя?
А хто роздер мою дружину любу?
І з мене ледь не зняв лиснючу шубу... —
З'явився Вовк:— Чого пан Лев хотять?
Водички? М'яса? Крові?
— М-мені б... — у Лева губи аж
тремтять. —
Хоча б... к-краплиночку... л-любові...
— Ге-ге! Про це слід думать не тепер,
Коли стріваєш смерть немилу, —
Тоді, коли усіх по черзі дер,
Безмежну мавши владу й силу!
1965
СВІДОК
У залі судовій іде правдивий суд.
В кімнаті свідків точиться розмова:
Зійшлися звірі тут
За правду мовить слово,
Злочинців виявить, скарати хижаків,
Хто кожну ніч безжально валить трупи,
Кісток обгризених лишає купи,
Хто краде лошаків, овець, бичків...
— Суду, — Вовк каже, — хочу доповісти:
Колись мені вівцю прийшлось доїсти.
Кладу зло на Хортів.
За правду вмерти б я хотів!
— Сказав, «Хортів»! — Лисичка збоку.—
Це Левеня вправляється, нівроку!
— Хто? Левеня?! Пробачте, я побіг...
Ой, заболів живіт! Ой, валить з ніг!
До лікаря мерщій! Прощайте, свідки! —
Шукали Вовчика півдня,
Знайшли під ліжком у сусідки:
— Розкрити рот на Левеня?
Щоб Лев загриз? Бридня!
Піввіку байці я служу,
Сатириків усяких надивився.
В нас був один: з мишвою мужньо бився,
А Левенят боявсь! Про Лева й не кажу!
1965
БАЙКАР
Друг зрадив? Горе б'є?
Не плач!
У тебе є
Читач!
Покривдив критик дуже?
Забудеться, мій друже,
Погасне з часом кривди жар...
До негіді утратив осоружність?
Втекла відвага, віра, мужність?
Уже ти не байкар!
Замість після мови до другої книги
А МАРТИРОС ОЗНАЧАЄ – МУЧЕНИК,
або що нагадала фотографія М. Хрущова
з піднятим кулаком
… Ах, на землі одна, одна релігія
— страждань краса.
Павло Тичина, рік 1915-й.
Якщо відкриємо тлумачний словник, то до терміну «письменник» прочитаємо таке визначення: «Той, хто пише художні твори, особа, для якої літературна діяльність є професією».
Просто, ясно і ... не просто. Просто за словником — сидить собі літератор в затишку, теплі й оточений всілякими побутовими зручностями, а радше увагою та ласкою, пише. Себто творить. Хто безсмертні, хто талановитіші хто й просто такі собі твори, але творить. Хтось мусить щоденно квапитись на завод-фабрику чи інше яке підприємство, хтось у поле, хтось на службу, де рутина живцем доїдає, депутати бувало спішать до трибуни чи до першого, другого та третього мікрофонів, а письменнику ніби й бігти нікуди не треба — пописує собі вдома. От уже щасливець-мазунчик! Нічого, крім заздрощів решти громадян, це не викликає. Бо, повторюю, сидить удома. Гребе гонорари. А втім, що колись ті гонорари були, хоч і мізерні, а сьогодні немає ніяких, мабуть, не варто й говорити — щоб не ятрити душу. Українські письменники, першими розпочавши боротьбу за незалежність своєї країни, найбільше й постраждали — ні видаватись, ні друкуватись, ні копійку де заробити, ні... Але це окрема тема окремої гіркої розмови.
Отож за словником усе просто, а за життям — гай-гай...
Нещодавно мені потрапила до рук цікава фотографія, вміщена на обкладинці журналу «Советское фото» 6 червня 1959 року, на якій відносно ще молодий Микита Сергійович Хрущов, стоячи за трибуною, підняв руку із загрозливо стисненим партійно-державним кулаком, кидаючи в залу, де саме відбувався третій з'їзд письменників СРСР, таку «крилату» здравицю: «Хай живуть радянські письменники — вірні помічники нашої партії в будівництві комунізму!» — звісно, по-російськи.
Було. Цим слугуванням у компартійні часи пишалися, його з відвертою цинічністю, як брудну білизну, виставляли на очі цікавих. В УРЕ з холуйською запопадливістю писалося (про СПУ): «На всіх етапах соціалістичного будівництва письменницька організація України була вірним помічником партії у боротьбі проти ворожої ідеології, в подоланні пережитків минулого». Так писали, не питаючи на те, звісно, згоди у письменників. Так писати, зрештою, було модно, і констатую це не для того, щоб докоряти кому б то не було —що було, те було, й історію не перепишеш. Але навіть слугуючи (хто з примусу, хто з власної охоти, а хто й перебуваючи у внутрішній опозиції), українські письменники творили українську літературу. Попри все. І без останніх десятиріч — бодай і тоталітарних літ—не буде української літератури. І перш ніж шпетити в чомусь українських письменників, згадаймо: саме вони були (особливо в глухі сімдесяті роки) чи не єдиними з інтелігенції, хто не просто не цурався своєї мови, а й відстоював її. Тож останнім могіканам часто із вдячністю говорили на літературних зібраннях: «Коли б не ви, не чули б ми вже й рідної мови».
Я, мабуть, старомодний чоловік, бо письменство для мене — свята справа. Що б там про нас не говорили! Найважливіша із найважливіших. Це не просто мій нужденний і гіркий хліб (а сьогодні вже й цього хліба катма!), це — стан моєї душі, смисл життя.
Красне письменство... Коли чую ці слова, хочеться встати і на знак поваги й шаноби схилити голову перед тими, хто, починаючи з великого київського князя Володимира Мономаха (як бачимо, серед нашого брата є й великі князі!) чи з київського митрополита Іларіона, від Якова Гаватовича, Андрія Скульського, Кирила Ставровецького й особливо Івана Вишенського й по наші дні чесно, з серцем і душею (а часом кров'ю і життям своїм) творив (і творить!) українську літературу, а, отже, й душу української нації, її непересічні духовні скарби — в ім'я того, щоб ми не були отарою, народонаселенням, а — нацією. Але... Не все так складалося, як гадалося, не всі письменники писали, були й ті,
що більше служили, підневільне витрачали свій талант на опоетизовування «мудрих», «доленосних» партійних вказівок та співали осанну вождям. І все ж міряти треба не слугування, а величину постаті, талант. Микола Бажан (це ім'я наводжу лише як приклад) скільки славословив кремлівського горця тирана і взагалі «рідну партію», але попри все Микола Бажан це й досягнення української літератури. Згадую не для того, щоб докоряти: а той... той... Ні. Що було, те було, важливо, хто що сьогодні робить — з нині сущих — для України. А слугою бути, звичайно, ж принизливо. Навіть з епітетом «вірний», навіть слугою народу. Це теж рабство. Народне. А ним певний час любили козиряти. Письменник мусить підкорятися лише Богові, бо талант у нього (якщо він, звісно, є) від Бога, а не від секретаря обкому чи ЦКа. Але шкода, що не пан Бог давав премії, звання-чини, посади, квартири, гонорари, зібрання творів, а все та ж «рідна». А непокірних чи неугодних «інженерів людських душ» часто позбавляли не лише права писати і друкуватися, а й власних душ. Знищували «вірних помічників», як нікого іншого. Переслідували не тільки непокірних, а й слухняних — страшною була більшовицькою Система — бодай би за нею і слід запав! Важко знайти іншу таку країну, як колишній «оплот миру» СРСР, де б так жорстоко переслідували і так люто забороняли, з таким садизмом нищили — і самих творців і їхні твори, і пам'ять про них. Якщо тишайший московський самодур Олексій Михайлович (той, до якого в піддані, власне, в холопи на свою і нашу біду вікову так необачно набився великомудрий гетьман) безцеремонне і хамовито (як і все, що робилося в Московщині чи пізніше в Російській імперії та й в есересерії теж) наказував українським козакам: «Хохлы, которые у вас на головах, постричь!», то більшовицькі сатрапи діяли ще простіше: вони самі і стригли — тільки не «хохли» на головах хохлів, а — голови хохлам. Бо ж «ніяка інша література в світі не захлиналася так у власній крові, як українська», — цими гіркими словами Олекса Мусієнко закінчує свою книгу, книгу-крик, книгу-біль, книгу-викриття «Український етноцид», що її видав у серії «Бібліотека українця» невтомний (спасибі йому за подвиг!) Микола Ляшенко. Адже, окрім сталінського, її нівечив і знекровлював царський терор, а потім за життя одного покоління, білогвардійський, червоний, сталінський, гітлерівський, брежнєвський терор. Треба тільки дивуватися, як цей народ взагалі не втратив дару художнього слова».
Трагедія українських письменників розпочалася за російського самодержавства: десять років відбув тяжкої солдатчини Тарас Шевченко із садистською забороною писати і малювати, двадцять років каторги випало на гірку долю Павла Грабовського, на засланні в Сибіру він і помер. Не уникли московських тюрем та переслідувань Панько Куліш, Микола Костомаров, Архип Тесленко.
Якщо Василя Чумака, Гната Михайличенка чи, скажімо, Павла Савченка знищили денікінці, то вже Омелька Островського та Грицька Чупринку одним з перших розстріляли комуністи —так розпочався страдницький шлях українських письменників під більшовицьким ярмом. Звідтоді до початку дев'яностих років творців українського красного письменства дружно нищили свої нелюди й чужі. (А втім, що фашисти, що більшовики — були однаково чужими — окупантами!). Коричневі розстріляли Олега Ольжича, Олену Телігу, Михайла Пронченка, Петра Артеменка, Якова Качуру, згадаймо Степана Тудора і Олександра Гаврилюка, загиблих у перший день війни — всього полягло в боях із гітлерівськими загарбниками 55 літераторів, брали ж участь у війні 218! Червоні фашисти стільки понавбивали українських письменників, що треба багато часу й паперу, аби перерахувати самі лише прізвища мучеників красного письменства, полеглих від червоного терору.
Богдану Лепкому, наприклад, Тодосю Осьмачці, Володимиру Винниченку, Галі Мазуренко, Василю Чапленку, Панасу Феденку, Василю Соколу, Олександру Олесю, Євгену Маланюку, Володимиру Самійленку, Спиридону Черкасенку, Миколі Вороному, Галині Журбі, Галині Орлівні, Климу Поліщуку, Уласу Самчуку, Яру Славутичу, Вірі Вовк і ще багатьом іншим просто пощастило — і вони вирвалися з більшовицької неволі, уникли катівень, але розплатилися за це довічним вигнанням та поневірянням у чужих краях далеко від України.
А вдома від кривавої червоної сокири спасу не було. Де порятуєшся, де сховаєшся, як усю країну було перетворено на велику табірну зону на чолі з головним тюремником і катом, продовжувачем «справи Леніна» (тут він справді продовжував Леніна!) кривавим кавказцем Йосипом Джугашвілі. 1 все ж кільком літераторам вдалося «загубитися» в Україні (себто в есересерії): Іван Шевченко став колгоспником, Іван Бойко — бібліотекарем, Федір Кириченко змарнував себе коректором, пропав безвісти Василь Алешко, зникла невідомо де Марія Галич... Рятуючись від зашморгу, мотався по Україні Кость Гордієнко, аж тут друга світова війна, він пішов на фронт і загинув.
У фойє Спілки письменників України влаштована книжкова виставка «Розстріляне відродження. До бО-річчя масових репресій проти українських письменників...» Якщо до шістдесятиріччя, то виходить, що кривава червона вакханалія розпочалася в 34? Але ж ні, вона молодша на п'ять років — звірства більшовиків розпочалися у 1929 році, коли Сталін надіслав листа Кагановичу, що й став сигналом для початку репресій. 23 листопада 1929 року повісився в одеській тюрмі безневинно схоплений і люто катований поет Аркадій Казка. За ним повісився в тюрмі Борис Тенета. Микола Хвильовий на волі (але все одно в неволі, бо в СРСРі) пустив собі кулю в скроню…
Почався стрімкий, не чуваний раніше масовий терор проти «вірних помічників партії», їхнє фізичне винищення. Тільки 13-15 грудня 1934 року виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР нагрянула до Києва і засудила до розстрілу Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Олексу Близька, Костя Буревія, Михайла Лебединця, двох синів старого літератора (його теж згодом розстріляють — Антона Крушельницького) — Івана і Тараса (Іван був членом СП). Всього тоді було страчено 28 (двадцять вісім!) безневинних жертв. Ось такий кривавий дарунок піднесли більшовики українській літературі в переддень нового, 1935 року. Нещасним жертвам інкримінували підготовку терористичних актів проти працівників радянської влади, сумнозвісний «буржуазний націоналізм» тощо, їх розстріляли всіх — двадцять вісім! — відразу ж після винесення несправедливого вироку і довго паплюжили їхню пам'ять. Або й взагалі вдавали, що таких письменників, як незвичайний Григорій Косинка, взагалі не було, їхню пам'ять не шанували, як, наприклад, пам'ять двадцяти шести бакинських комісарів — про свої звірства більшовики ніколи не говорили.
27—28 березня 1935 року перед військовою колегією Верховного Суду СРСР стали письменники Петро Ванченко, Василь Вражливий, Григорій Епік, Олександр Ковінька, Левко Ковалів, Микола Куліш, Микола Любченко, Григорій Майфет, Андрій Панів, Валер'ян Підмогильний, Володимир Штангей — їх звинувачували в приналежності до міфічного «Центру боротьбистської організації». Засудили всіх, але вціліти пощастило не всім. У листопаді 1937 року «на честь десятиріччя Великого Жовтня» без додаткового слідства трійкою УНКВС по Ленінградській області були розстріляні Куліш, Любченко, Вражливий, Епік, Панів, Підмогильний, Штангей, Зеров, Марко Вороний, Павло Филипович...
Крім них, у роки кривавого більшовицького панування були знищені: Майк Йогансен, Володимир Коряк, Сергій Єфремов, Дмитро Загул, Євген Плужник, Михайло Драй-Хмара, Дмитро Бузько, Микола Дукін, Іван Каляник, Василь Чечвянський, Микола Булатович, Михайло Яловий, Володимир Свідзинський, Іван Кириленко, Микола Куліш, Олекса Слісаренко, Валер'ян Поліщук, Максим Лебідь, Олесь Досвітній, Михайло Дубовик, Петро Єфремов, Віталій Чигирин, Юрій Вухналь, Василь Алешко, Петро Алампієв, Василь Атаманюк, Василь Басюк, Василь Бобинський, Юрій Бурдяк, Петро Ванченко, Юхим Гедь, Іван Дніпровський, Мирослав Ірчан, Іван Капустянськмй, Михайло Козоріз, Грицько Косяченко, Кость Котко, Гордій Коцюба, Іван Кулик, Яків Мамонтов, Іван Момот, Панько Педа, Сергій Пилипенко, Яків Савченко, Михайло Семенко, Олександр Соколовський, Мирослава Сопілка, Леонід Чернов, Гео Шкурупій...
Усіх неможливо перелічити і назвати поіменно, бо сьогодні ще немає повних даних про ті втрати, яких зазнала українська література в роки більшовицького свавілля. За одними даними, їх знищено числом 500. Микола Жулинський у своїй книзі «Із
забуття в безсмертя» (Київ, Дніпро, 1990) називає значно більшу цифру.
«За далеко неповними, неточними підрахунками, у нашій країні в двадцяті-п'ятдесяті роки постраждало близько двох тисяч літераторів, а близько півтори тисячі із них загинуло в тюрмах і таборах. Було репресовано майже 90 процентів письменників, прийнятих до Спілки письменників у 1934 році».
Академік Олександр Білецький (він же член СПУ) писав, що нову українську літературу, починаючи з 40-х років XIX ст., можна порівняти з мартирологом,рівного якому ми не знайдемо, мабуть, навіть в історії наших
багатостраждальних слов'янських літератур.
Мартиролог походить від грецького «мартирос» — мученик та «логос» — слово, знати, розповідати, розповідь. Переносно — перелік осіб, що зазнали гонінь чи утисків, або перелік померлих.
Голова координаційної ради фонду «Мартиролог України» письменник Олекса Мусієнко разом з колегами підготував до видання унікальну книгу «Олтар скорботи» обсягом у тридцять друкованих аркушів. Це документальне, суворо перевірене видання, де місце виділене не емоціям, а —фактам. Так ось, у ньому на основі документів наводиться 350 прізвищ репресованих письменників — але це на сьогодні, а попереду ще триватиме велика і копітка пошукова робота.
Кому з літераторів пощастило вціліти в тій м'ясорубці, ті провели свої кращі роки в світських концтаборах — як Остап Вишня, Григорій Кочур, Олександр Ковінька, Володимир Гжицький, Борис Антоненко-Давидович, Павло Кононенко та багато-багато інших. Мабуть, лише одному Максиму Рильському пощастило: після арешту в 1931 році він просидів лише п'ять місяців — інші арештовані поверталися додому — якщо взагалі поверталися — через десять-п'ятнадцять-двадцять п'ять років. Недарма ж у більшості українських літераторів в особових справах значаться рядки: «загинув у в'язниці», «відбув покарання». Іноді «вірні ленінці» переслідували, знищували, викорчовували не лише самого літератора, а всю його сім'ю, як у Михайла Могилянського — спочатку була розстріляна його старша дочка, потім відправили на заслання середню, за нею сина Дмитра, а насамкінець, і самого Михайла Михайловича...
Здавалося, ніколи не буде кінця більшовицькій тиранії, а з цим ніколи не буде кінця переслідуванням українських письменників. Михайло Драй-Хмара, поет і вчений, (знав 19 мов), знищений «вірними ленінцями», під час останнього побачення з дружиною, на її запитання-зойк «Завіщо?» відповів: «За те, що я український інтелігент». «Сталінське «правосуддя» спочатку кидає до в'язниці за те, що ти — українець, який не підмінив любові до своєї батьківщини на російський патріотизм, підфарбований «інтернаціоналізмом»: кожного таке «правосуддя» без суду засуджує за неіснуючу справу на повільне знищення в таборі в умовах тяжкої примусової праці з напівголодним панком у сітях ганебної провокації і моральних мук».
Так писав у заяві-протесті до Центральної статистичної комісії Гулаг НКВС в'язень, академік Матвій Яворський, надзвичайно мужня людина. Ця заява коштувала йому життя.
Варто зазначити, що в жодній із судових справ репресованих українських письменників «не знайти жодного речового доказу, жодного висновку фахової експертизи чи якогось іншого вірогідного документа, який би неспростовно доводив прошену підсудного. Жодного! Всі звинувачення базувалися на словах-наклепах анонімників, обмовах підставних «свідків», самовикритті арештованих, які з благословення тодішнього генерального прокурора Вишенського вважалися «царицею доказів». А виривалася ота «цариця» з вуст приречених засобами, запозиченими в середньовічної інквізиції та нацистського гестапо». (О. Мусієнко, названа праця).
Методично й цілеспрямовано обезголовлювалась Україна, винищувалася духовно. Всього було. Якщо Василь Стус загинув у в'язниці (він належить до останніх жертв більшовизму), то Софія Майданська, навпаки, у ній народилася року 1948-го — її батьки були політв'язнями.
Про розстріляних, засланих, ошельмованих і забутих нині українських письменників, про мучеників многостраждальної нашої національної літератури молився Юрій Клен в поемі «Прокляті роки»:
Помолимось за тих,
що у розлуці
Помруть, відірвані від рідних хат.
Помолимось за тих,
що у розпуці
вночі гризуть залізні штаби ґрат,
що душать жаль
у невимовній муці,
за тих,
кого веде на страту кат.
Над ними, Господи,
в небесній тверді
простри свої долоні милосердні…
... Ах, на землі одна, одна релігія — страждань краса.
Це — Павло Тичина, неоднозначна постать нашої літератури. Хоч він свого часу й проголосив, що «партія веде» (партія цей вислів, у свою чергу, оголосила крилатим, але не забуваймо, що й круки крилаті!), але ще раніше він писав вірші, присвячені синьо-жовтому прапору молодої Української Народної Республіки і тоді ж оспівав триста більшовицьких жертв під Кругами, тих українських юнаків, котрі полягли, захищаючи від ленінсько-муравйовських військ Україну. Так що різні були письменники, навіть в одній особі — не будемо їх за це судити. Бо невідомо, як би ми на їхньому місці трималися, опинившись у більшовицьких катівнях. Адже в цілому Спілка письменників України вийшла достойно з тоталітарного совіцького режиму. Ніколи не забуваймо, що саме українські письменники року 1989-го, не злякавшись тоді ще могутньої КПУ-КПРС та їхніх «компетентних» каральних органів і створили Народний Рух України та інші демократичні організації, готуючи їх на боротьбу за незалежну Україну. «Вірні помічники партії» на повірку стали вірними синами незалежної України — ось про це не треба забувати.
«Читаю душі ваші, наче книги, я і сам цвіту-ридаю, як роса... Ах, на землі одна, одна релігія — страждань краса...» — все бринять і бринять у душі рядки Павла Тичини. А Микита Хрущов все ще підіймає свого загрозливо стисненого, партійно-державного кулака — невже «вірні ленінці» знову почнуть ним трощити голови українській інтелігенції? На останньому збіговиську в Києві (Господи, якби то останньому!), присвяченому черговій річниці кривавого більшовицького перевороту 1917 року, комуно-соціалісти несли Хрещатиком транспаранти, що закликали до відродження великої тюремної зони під абревіатурою СРСР, а й, отже, до знищення незалежної держави України. А сьогодні вони, виконуючи вказівки своїх московських повелителів, розпочали метушню за денонсацію Біловезької угоди, за відродження більшовицької тюрми народів. Певно, їм дуже хочеться, аби й українські юнаки гинули там, де російський імпершовінізм бомбами, танками і кулями утверджує свою імперію — як у Чечні. Неймовірно, щоб у Франції, наприклад, розпочали відкрито кампанію за знищення французької незалежності, як у Польщі — польської і так далі. Адже пропонується не просто відродити есересерію, а — знищити Українську незалежну державу. Владні структури мовчать — демократія, мовляв. Коли замахуються на державу — це не демократія, це фашизм. Бо так чинять тільки вороги незалежної держави. Тим, хто свого часу не достріляв у гулагах українських письменників — нині їх загальним числом за тисячу — до сверблячки хочеться достріляти їх сьогодні, відновивши кривавий режим кривавого ката України Володимира Ульянова і його екстремістів, званих більшовиками.
Валентин Чемерис
м. Київ
«Українське слово»,
№ 5-6, лютий 1995 р.